Андрусівське перемир'я: Поділ України
🎯 Чому це важливо?
Андрусівське перемир’я 1667 року стало однією з найчорніших дат в українській історії. Саме тоді дві сусідні держави — Московське царство та Річ Посполита — за спиною українців офіційно поділили нашу землю по Дніпру. Це був акт цинічного сепаратного миру, який на десятиліття зафіксував розкол нації та став фундаментом для майбутньої колонізації. Розуміння Андрусова є ключем до усвідомлення того, як імперії використовують внутрішні конфлікти для знищення державної суб’єктності. Це урок про ціну «братської допомоги» та наслідки втрати єдиного національного керівництва. Це подія, яка назавжди змінила ментальну карту України, створивши поділ, який ми долаємо й сьогодні.
Вступ: Ніч дипломатії в Андрусові
Тринадцять років виснажливої, кривавої та руйнівної війни між Московським царством і Річчю Посполитою, що почалася ще за часів переможних походів Хмельницького, призвели обидві держави до повного фінансового, воєнного та людського виснаження. Польща була вщент спустошена шведським «Потопом» та козацькими повстаннями, а Москва задихалася від гіперінфляції, мідних бунтів та постійної загрози зі степу. Жодна зі сторін уже не мала фізичних сил для остаточної, переконливої перемоги на полі бою. У цій патовій ситуації колишні запеклі вороги почали шукати шлях до компромісу, і найзручнішою розмінною картою в їхній цинічній грі стала саме Україна. Переговори, що з перервами тривали кілька років, нарешті завершилися 30 січня (9 лютого) 1667 року в невеличкому, нічим не примітному селі Андрусово поблизу Смоленська.
Атмосфера в Андрусові була просякнута таємничістю, недовірою та неприхованим політичним цинізмом. Українські представники — легітимні на той час гетьмани Петро Дорошенко та Іван Брюховецький — не були допущені навіть до порогу залу засідань на фінальному, вирішальному етапі обговорень. Їх просто поставили перед фактом уже підписаної угоди. Це був класичний, хрестоматійний приклад «дипломатії через голову», де долю великого і гордого європейського народу вирішували бездушні чиновники двох іноземних імперій, які ще вчора намагалися стерти один одного з лиця землі. Для поляків Андрусове було останньою соломинкою, щоб повернути хоча б частину втрачених латифундій, а для московитів — можливістю легалізувати своє де-факто панування на Лівобережжі та виграти стратегічний час для майбутнього наступу. Світ з острахом побачив народження нового політичного порядку в Східній Європі, побудованого на попелі українських надій та розірваних міжнародних зобов’язаннях.
Події в Андрусові стали фінальним, трагічним акордом першого етапу епохи Руїни. Перемир’я було укладене на дуже специфічний і символічний термін — тринадцять років і шість місяців. Цей незвичний часовий проміжок мав стати лише «паузою» для перепочинку та підготовки до нової, ще більш масштабної війни за панування в регіоні, але фактично він перетворився на тривалу і жорстку окупацію українських земель. Монархи обох держав, Олексій Михайлович та Ян II Казимир, урочисто обмінялися люб’язностями, золотими дарунками та вірчими грамотами, повністю ігноруючи відчайдушні протести української козацької старшини. В Андрусові було остаточно вбито саму ідею Переяславської ради як рівноправного військового союзу двох суб’єктів. Москва відкрито і нахабно зрадила всі свої попередні зобов’язання щодо захисту територіальної цілісності України, легко погодившись на її розчленування заради власних вузьких інтересів під Смоленськом, Вітебськом та Полоцьком.
Ніч дипломатії в Андрусові стала початком довгої, холодної ночі для всієї української державності XVII століття. Козацькі полки, що десятиліттями проливали свою кров за право бути господарями на власній землі, раптом із жахом дізналися, що їхні міста, храми, рідні домівки та саме їхнє майбутнє стали об’єктом безсоромного міжнародного торгу. Ця подія назавжди змінила не лише політичну, а й саму фізичну географію регіону: Дніпро, який століттями був головною життєдайною артерією, символом єдності та торговельним шляхом єдиної країни, в один день перетворився на залізобетонний, кривавий кордон між двома ворожими, антагоністичними світами. Андрусівське перемир’я — це не просто чергова мирна угода того часу, це складна і болісна хірургічна операція з ампутації частини національного тіла, проведена без жодної анестезії та, головне, без згоди самого пацієнта. Цей розлом проходив через кожну сім’ю, кожен хутір, назавжди розділяючи «братів по зброї» на підданих різних монархів.
💡 Чи знали ви?
Андрусівське перемир’я часто називають «першим поділом України». Воно за своїм духом та методами виконання передувало знаменитим поділам Речі Посполитої кінця XVIII століття. Але в 1667 році методи були вже відпрацьовані до дрібниць: сепаратні домовленості за зачиненими дверима великих гравців за рахунок життєвих інтересів слабшого сусіда.
Архітектор поділу: Афанасій Ордин-Нащокін
Головним інтелектуальним мотором та ідеологом Андрусівських переговорів з боку Москви був Афанасій Ордин-Нащокін — людина надзвичайно обдарована, підступна, системна і стратегічно далекоглядна. Він справедливо вважається одним із засновників сучасної російської імперської дипломатичної школи. Нащокін був палким прихильником концепції «реальної політики» (Realpolitik) задовго до того, як цей термін став популярним у Європі. Він тверезо розумів, що Москва на той момент не мала ресурсів утримати всю територію України силою зброї, тому запропонував царю геніальну у своїй підступності стратегію «поділу сфер впливу». Його ключова ідея полягала в тому, щоб зробити Річ Посполиту вимушеним союзником Москви проти зростаючої загрози з боку Османської імперії та Кримського ханства, а ціною цього неприродного союзу мав стати саме розкол та спільна експлуатація українських земель. Він бачив у вчорашній ворожій Польщі не супротивника, а майбутнього молодшого партнера в великій імперській грі на Сході.
Нащокін майстерно і віртуозно використовував методи прямого підкупу, завуальованого шантажу та психологічного тиску. Він досконало знав усі слабкі місця польської делегації, їхню жадобу до грошей та страх перед новими повстаннями, тому щедро роздавав обіцянки, титули та дорогі «подарунки». Головним його дипломатичним козирем було постійне залякування поляків так званою «козацькою сваволею» та «стихійним демократизмом» українців. Він невтомно переконував Варшаву, що лише жорсткий спільний контроль Москви та Польщі над Україною зможе приборкати цей «неспокійний, бунтівний народ», який загрожує спокою обох монархій. Ордин-Нащокін був першим системним політиком, хто чітко сформулював принцип «Україна як територія без власної суб’єктності». Він свідомо і демонстративно ігнорував Переяславські статті 1654 року, цинічно стверджуючи, що цар має повне право розпоряджатися землями та долями козаків за своєю монаршою волею, оскільки вони «б’ють чолом» про захист і тому є лише об’єктами його милості.
Дипломатична стратегія Нащокіна була побудована на глибокому, майже мікроскопічному знанні внутрішніх конфліктів у середовищі української козацької старшини. Він активно, через своїх агентів та воєвод, сприяв розпалюванню ворожнечі між правобережними та лівобережними гетьманами, щоб потім цинічно виступити в ролі «єдиного миротворця». Саме його зусиллями в Андрусові було створено таку складну юридичну конструкцію, яка робила Україну територією постійного, тліючого конфлікту. Це дозволяло Москві втручатися в її внутрішні справи під будь-яким зручним приводом — від «захисту православ’я» до «втихомирення бунтівників». За блискучий успіх в Андрусові цар особисто пожалував Нащокіну високий титул боярина та призначив його керівником Посольського приказу — фактично зробивши його найвпливовішою людиною в імперії після самого монарха.
Архітектор поділу чітко розумів, що Андрусівське перемир’я — це не фінал, а лише успішний перший крок у великій стратегії. Він методично готував юридичний та політичний ґрунт для майбутнього «Вічного миру», який мав би остаточно і безповоротно закріпити Україну в орбіті Москви на віки. Нащокін був визнаним майстром міжнародної дезінформації: він переконував європейських монархів та дипломатів, що жорстокий поділ України — це єдиний раціональний спосіб забезпечити довготривалу стабільність у всьому регіоні та захистити християнську цивілізацію від «бусурманської загрози». Його постать стала для України символом холодного імперського прагматизму, де мораль, честь та зобов’язання перед вчорашніми союзниками не важать абсолютно нічого порівняно з інтересами розширення імперських кордонів. Для нашої історії він став злим генієм, який на століття вперед визначив логіку та методи нашого національного поневолення.
Умови договору: Геополітична ампутація
Умови Андрусівського перемир’я вражали сучасників своєю математичною жорсткістю та майже хірургічною деталізацією процесу розчленування живої країни. Основна і найбільш руйнівна стаття договору офіційно проголошувала поділ української території по природній лінії річки Дніпро. Лівобережна Україна, а також стратегічно важлива Сіверська земля з містами Чернігів та Стародуб, та прикордонний Смоленськ офіційно залишалися під повною і беззаперечною владою Московського царства. Правобережна Україна (за винятком Києва та його найближчих околиць) урочисто поверталася під прямий контроль Речі Посполитої. Цей кордон був не просто новою адміністративною межею на карті — він миттєво став глибоким цивілізаційним розломом, що штучно відділив Схід від Заходу. Кожна нова митниця на березі Дніпра, кожна прикордонна застава стали щоденним, болючим нагадуванням про втрачену національну єдність та крах надій Визвольної війни.
Особливе, майже містичне місце в тексті договору посідало питання статусу Києва. Місто, яке було духовною, культурною та історичною столицею Русі-України, серцем її ідентичності, передавалося Московському царству офіційно лише на два роки. Після завершення цього терміну Москва юридично зобов’язувалася повернути Київ під юрисдикцію Польщі. Проте Ордин-Нащокін уже під час підписання заклав у текст договору низку хитромудрих юридичних пасток та застережень, які дозволили Москві в майбутньому просто ігнорувати цю вимогу. «Тимчасове» перебування під приводом «захисту святинь» плавно перетворилося на постійне, а згодом — на повну, легалізовану анексію. Москва вже тоді чітко розуміла фундаментальну істину: той, хто реально володіє Києвом, автоматично володіє правом на трактування всієї історії Східної Європи. В Андрусові було закладено перший камінь у фундамент майбутньої масштабної крадіжки нашої історичної спадщини та ідентичності.
Ще одним унікальним, абсурдним і глибоко ганебним пунктом договору був новий статус Запорозької Січі. Вона оголошувалася територією «спільного володіння» та контролю (міжнародним терміном — кондомініумом) обох держав-підписантів. Козаки-запорожці тепер мали одночасно «служити обом великим монархам» у їхній боротьбі проти кримських татар та Османської імперії. На практиці це означало спробу повної ліквідації політичної волі та самостійності Січі: вона перетворювалася на суто військовий інструмент у руках двох імперій, які цинічно використовували козацьку кров для захисту власних далеких кордонів, одночасно максимально обмежуючи будь-яке внутрішнє самоврядування запорожців. Цей протиприродний статус «слуги двох панів» став причиною численних трагедій, кривавих сутичок та глибоких внутрішніх конфліктів у середовищі низового козацтва на десятиліття вперед.
Економічні умови договору були не менш принизливими для української гідності. Москва офіційно зобов’язувалася виплатити Польщі колосальну на той час грошову компенсацію — 1 мільйон польських злотих (що дорівнювало приблизно 200 тисячам рублів чистим сріблом). Офіційно ці величезні кошти призначалися для «задоволення претензій» польської шляхти, яка назавжди втратила свої маєтки, кріпаків та доходи на Лівобережжі. Фактично ж це був неприхований викуп за українську землю, за кожне місто, село та кожного мешканця. Україна в Андрусові стала товаром, який один іноземний монарх холоднокровно продав іншому за дзвінку монету. Крім того, договір містив секретні протоколи про спільну збройну боротьбу проти Туреччини та Криму, що автоматично і безстроково втягувало українські козацькі полки у нескінченні, чужі за змістом війни в інтересах Москви та Варшави, нещадно виснажуючи демографічні та матеріальні ресурси нації.
Ця геополітична ампутація в Андрусові була юридично зафіксована у 31 розлогій статті договору. Кожна окрема стаття методично і професійно розрізала економічні, культурні, церковні та навіть родинні зв’язки мільйонів українців. Договір суворо забороняв будь-який вільний перехід населення чи перевезення товарів через Дніпро, що миттєво призвело до появи першої в нашій історії масової хвилі «біженців» та примусово «депортованих». Андрусівське перемир’я стало для української державності міцною юридичною кліткою, в якій її намагалися повільно задушити за допомогою параграфів, підписів та королівських печаток. Це був абсолютний тріумф холодного імперського права над живою національною правдою, трагічні наслідки якого ми продовжуємо відчувати у своєму державному житті навіть сьогодні, через три з половиною століття. Поділ став реальністю, яка почала диктувати умови виживання.
Реакція України: Шок і гнів
Жахлива звістка про підписання Андрусівського перемир’я поширилася всією Україною зі швидкістю лісової пожежі, викликаючи в усіх верствах суспільства небачену раніше хвилю обурення, шоку, безсилля та праведного гніву. Козацька старшина, духовенство та простий селянський люд відчули себе не просто ошуканими, а глибоко і підступно зрадженими. Всі попередні урочисті запевнення Москви про «православний захист від ляхів» та «вічну непорушність козацьких вольностей» в один момент виявилися порожніми, лицемірними словами. Петро Дорошенко, найвидатніший державник того часу, дізнавшись про детальні умови договору, виголосив свою знамениту, сповнену болю фразу про те, що іноземні монархи «розрізали живе, залите кров’ю тіло України надвоє». Він негайно, в знак протесту, розірвав будь-які дипломатичні контакти з московськими та польськими емісарами, остаточно зрозумівши: єдиний шлях до національного порятунку — це боротьба за повну, безкомпромісну незалежність, навіть якщо для цього доведеться шукати підтримки у вчорашніх ворогів на Сході.
Найбільш драматичною і кривавою була реакція на Лівобережній Україні. Гетьман Іван Брюховецький, який протягом багатьох років був найбільш відданим і фанатичним слугою Москви, отримав за свою покору боярський титул і навіть одружився з московською княжною, раптом із жахом усвідомив свою повну політичну нікчемність. Умови Андрусова фактично анулювали залишки його реальної влади та остаточно знищили його авторитет серед козацтва. Розуміючи, що під ним хитається земля, Брюховецький у відчаї спробував здійснити різкий, майже самогубний політичний розворот — він публічно оголосив про повний розрив із Москвою та почав гарячкові переговори з Дорошенком про військове об’єднання обох берегів. Проте для народу цей крок виглядав лише черговою спробою врятувати власну шкуру. У червні 1668 року під час урочистої зустрічі двох гетьманів біля Диканьки, величезний натовп розлючених козаків, які не змогли пробачити Брюховецькому попередньої зради, підступності та ганьби Андрусівського поділу, вчинив самосуд — гетьмана було забито до смерті прямо на полі виборів. Це вбивство стало страшним і повчальним символом повного краху всієї московської стратегії «керованих маріонеток» в Україні.
В українських містах і селах по обидва боки Дніпра почалися стихійні, некеровані повстання проти присутності московських воєвод та польської адміністрації. Люди, часто цілими громадами, відмовлялися визнавати нові, накреслені в Андрусові кордони. Родинні зв’язки, що десятиліттями вільно перетинали Дніпро, були грубо розірвані; традиційні торговельні шляхи, що формували економічний хребет країни, виявилися заблокованими новими заставами. На Правобережжі селяни, які ще пам’ятали жахи польського кріпацтва, масово підтримували Петра Дорошенка, вбачаючи в ньому єдиного лідера, здатного захистити їх від повернення польських магнатів. На Лівобережжі ж почалося швидке формування «партії національного спротиву», яка вимагала виведення московських залог та повернення до умов 1654 року. Шок від Андрусова став тим потужним інтелектуальним та емоційним каталізатором, який змусив українську еліту відкинути старі ілюзії та почати шукати радикально нові, часто ризиковані шляхи для фізичного виживання нації в умовах повної геополітичної ізоляції.
Гнів українців був цілком справедливо спрямований не лише проти іноземних загарбників, а й проти тих представників місцевої старшини, які виявилися готовими мовчки миритися з поділом заради збереження власних маєтків та привілеїв. Андрусове стало для кожного козака моментом істини: воно чітко показало, хто в душі є справжнім державником і патріотом, а хто — лише тимчасовим, випадковим володарем булави, заклопотаним власною кишенею. Це був час великих, палких промов на радах і водночас час найтихіших, найбільш підступних зрад. Церковне життя також опинилося в критичному стані: політичний поділ країни неминуче означав і розкол єдиної Київської митрополії, що загрожувало втратою духовної цілісності народу. Масова реакція України на Андрусівське перемир’я наочно довела: попри всі внутрішні чвари та розруху Руїни, в самому серці народу ще жило і пульсувало глибоке, майже сакральне почуття соборності, яке жодна імперія не здатна була остаточно знищити своїми паперовими договорами та підписами монархів. Гнів за поділену хату став тією енергією, яка ще десятиліття живитиме вогнище українського спротиву.
Соціальні наслідки: Життя на розломі
Андрусівське перемир’я завдало нищівного, майже смертельного удару по всій соціально-економічній структурі українського суспільства того часу. Насильницький поділ по Дніпру в один момент зруйнував єдиний внутрішній ринок, який тільки-но почав формуватися і міцніти за часів Богдана Хмельницького. Великі торговельні міста на правому і лівому берегах, такі як Київ, Канів, Черкаси, Чернігів, які раніше складали єдину економічну екосистему, раптом опинилися в абсолютно різних митних, юридичних та валютних просторах. Порушення звичних торговельних зв’язків призвело до миттєвого зубожіння міщан та ремісників, які втратили збут своїх товарів та доступ до сировини. Знамениті чумацькі шляхи, якими сіль та риба розвозилися по всій країні, були грубо перерізані новим державним кордоном, що стало причиною гострого дефіциту товарів першої необхідності та стрімкого росту цін. Хронічний економічний колапс став постійним, невід’ємним супутником життя людей на геополітичному розломі.
Найбільш болючим і довготривалим соціальним наслідком стала масштабна примусова та добровільна міграція населення, яка назавжди змінила демографічне обличчя України. На Правобережній Україні під захистом польських військ почалося стрімке відновлення влади колишніх магнатів та шляхти. Вони діяли надзвичайно жорстко, вимагаючи від селян негайного повернення до найважчих форм кріпацтва та сплати всіх «боргів» за минулі тринадцять років визвольної війни. Тікаючи від нестерпного панського гніту та загрози катувань, десятки тисяч селян, міщан та рядових козаків разом із родинами та майном переправлялися на Лівобережжя, Полтавщину та далеку Слобожанщину. Цей трагічний процес увійшов в історію під назвою «Великий згін» (хоча його найбільші масштаби припали на пізніші часи гетьмана Самойловича, саме Андрусове заклало для цього всі необхідні умови). Колись квітучі, родючі та багаті правобережні землі на очах перетворювалися на моторошну пустелю, де цілі повіти стояли повністю безлюдними, а в розкішних раніше садибах оселялися дикі звірі.
На Лівобережній Україні ситуація була не менш напруженою, хоча й іншою за характером. Тут почалося різке посилення московського адміністративного та ідеологічного тиску. Царські воєводи, відчуваючи себе законними господарями на «отриманій в Андрусові» території, почали безцеремонно втручатися в усі сфери суспільного життя — від суду та збору прямих податків до призначення вищих церковних ієрархів. Соціальна напруга серед лівобережної старшини зростала щодня: козацька еліта панічно боялася остаточно втратити свої права та традиційне самоврядування перед обличчям залізної, бездушної московської бюрократичної машини. На очах одного покоління виник гострий конфлікт ідентичностей: на одному березі Дніпра агресивно насаджувалася польська латинізована культура та католицизм через унію, а на іншому — московський церковний обряд, кріпацькі порядки та самодержавна візантійщина. Україна перетворилася на гігантське поле битви не лише для армій, а й для ворожих ідеологій, що методично роз’їдали залишки національної єдності.
Щоденне життя на новому кордоні стало синонімом постійної небезпеки та страху. Всі дніпрові переправи та броди стали місцями нескінченних сутичок, арештів та прикордонних провокацій з обох боків. Кожна спроба просто провідати родичів чи батьківську могилу на іншому березі могла закінчитися для людини ув’язненням у московській тюрмі або польській катівні. Релігійна нетерпимість, активно підігріта політичним поділом, стала новою, потворною нормою життя: православні з підозрою дивилися на уніатів, а ті — на «московських схизматиків». Люди на розломі звикали жити в стані вічної тимчасовості, ніколи не будучи впевненими у своєму завтрашньому дні. Андрусівське перемир’я штучно створило «дві України», кожна з яких почала вимушено розвиватися в абсолютно різних історичних та культурних напрямках. Це заклало міцний ґрунт для глибоких регіональних суперечностей та взаємних образ, які імперії (спочатку Москва і Варшава, а потім їхні спадкоємці) майстерно та цинічно використовували протягом наступних трьох століть для контролю над українським простором. Андрусове навчило нас жити в розділеному домі, і цей урок виявився занадто дорогим.
Чому світ промовчав?
У 1667 році, коли в далекому селі Андрусово за зачиненими дверима вирішувалася доля найбільшої за територією країни Східної Європи, Західна Європа була занадто заклопотана власними нескінченними конфліктами, династичними шлюбами та переділами колоніальних сфер впливу. Велика Франція Людовика XIV вела виснажливі війни за іспанську спадщину, намагаючись встановити свою гегемонію на континенті, а Англія та Голландія в цей же час запекло змагалися за панування на світових морях та океанах. Для тодішніх великих європейських потуг Україна була надто далекою, екзотичною та незрозумілою територією, «країною диких козаків», яка цікавила їхніх дипломатів лише як зручний буфер проти османської експансії. Світ промовчав, бо слабка, розшматована та внутрішньо поділена Україна була об’єктивно вигідна всім її сусідам — вона більше не могла стати самостійним, потужним геополітичним гравцем, який би загрожував чиїмось імперським амбіціям чи територіальним апетитам.
Більше того, вся європейська дипломатія того часу керувалася цинічним принципом «балансу сил». Стрімке посилення Московського царства за рахунок поглинання українського Лівобережжя сприймалося багатьма європейськими кабінетами як необхідна і навіть корисна противага ослабленій, шляхетській Польщі та агресивній, непередбачуваній Османській імперії. Папський престол у Римі, хоч і був формально занепокоєний долею католиків та уніатів на Сході, загалом цілком схвально поставився до факту підписання перемир’я, плекаючи наївну надію, що союз двох християнських монархів нарешті зупинить просування войовничого ісламу вглиб Європи. Жодна європейська столиця — ні Париж, ні Лондон, ні Відень — не висловила навіть формального дипломатичного протесту проти цього сепаратного поділу величезних територій без жодної участі та згоди їхнього багатомільйонного населення. Це був світ жорстоких «королівських інтересів», де права націй чи народів ще просто не існували як юридична чи моральна категорія.
Лише Османська імперія та Кримське ханство, навпаки, надзвичайно уважно і з тривогою стежили за кожним раундом Андрусівських переговорів. Вони миттєво сприйняли цю угоду як пряму і смертельну загрозу власній безпеці. Османи розуміли, що польсько-московський союз, закріплений українською кров’ю, стратегічно спрямований перш за все проти їхніх інтересів на Чорному морі. Саме повне мовчання Заходу та злочинна змова Півночі змусили турецьку дипломатію різко активізувати свої дії на українському напрямку. Це згодом і призвело до великих походів султана Мехмеда IV та прийняття Петром Дорошенком турецького протекторату як єдиної альтернативи. Мовчання цивілізованого світу стало для Порти чітким сигналом: Україна — це відтепер нічийна територія, на яку можна і треба відкрито претендувати, оскільки колишні гаранти її безпеки самі її безжально розшматували заради миттєвої вигоди.
Андрусівське перемир’я стало першим і дуже болючим прецедентом «міжнародного ігнорування» українського питання в новій історії. Воно наочно показало, що без сильного власного війська, без консолідованої еліти та єдиної професійної дипломатичної служби будь-яка нація приречена бути лише безсловесним об’єктом у чужих, написаних іноземними мовами договорах. Світ промовчав не лише тому, що був надто зайнятий своїми справами, а й тому, що Україна на той критичний момент просто не мала єдиного, гучного голосу, який би міг і мав право прозвучати на міжнародній арені. Це був болючий, але надзвичайно важливий урок для майбутнього: коли нація не знаходить сил і мудрості захистити себе сама, жодна ефемерна «міжнародна підтримка» чи «справедливість» ніколи не прийде на допомогу, якщо це прямо не відповідає прагматичним інтересам великих світових гравців. Україна в 1667 році залишилася наодинці зі своїм горем, і це мовчання світу відлунювало в степах ще триста років.
Читання
Завдання 1: Аналіз статей Андрусівського договору
Прочитайте основні положення Андрусівського перемир’я 1667 року на сайті Litopys.org.ua. Зверніть увагу на юридичні формулювання, якими описується поділ територій та статус Запорозької Січі.
- Як у тексті договору аргументується необхідність поділу України? Які слова використовуються для легітимізації цього акту?
- Знайдіть пункт про виплату грошової компенсації Польщі. Який термін вживається для означення цієї виплати?
- Проаналізуйте статтю про статус Києва. Які застереження дозволили Москві згодом порушити умови повернення міста?
Завдання 2: Сучасний історичний аналіз поділу
Ознайомтеся зі статтею про наслідки Андрусівського перемир’я на ресурсах УІНП.
- Які довгострокові наслідки для української ідентичності виділяють сучасні дослідники?
- Як автори статті описують роль Ордіна-Нащокіна? Які методи його дипломатії вважаються прообразом сучасної гібридної політики?
- Порівняйте реакцію козацької старшини на Андрусове 1667 року та на Переяславську раду 1654 року. Як змінилося сприйняття московського протекторату?
Первинні джерела: Текст договору
Оригінальний текст Андрусівського перемир’я — це унікальний історичний документ, написаний важкою, пишною і водночас холодною офіційною канцелярською мовою XVII століття. За її пишними, майже поетичними фразами про «вічний, непорушний спокій» та «щиру братську любов обох великих монархів» прихована нещадна і жорстока реальність фізичного поділу країни. Читаючи ці сухі рядки, ми на власні очі бачимо, як на папері створювалася юридична рамка нашої майбутньої багатовікової неволі.
«...Має бути відтепер і на майбутнє справжній мир, християнський спокій та тривале перемир’я на тринадцять років і повних шість місяців між обома великими государями та їхніми спадкоємцями... А всі землі, міста та люди, що лежать по цей бік Дніпра (Лівобережжя), мають віднині залишатися у владі та стороні царської величності назавжди, без жодних претензій з боку Корони Польської... Запороги ж, як славне низове козацтво, мають бути відтепер у спільному послуху обох государів, і ніхто з них не має права будувати там нових фортець чи настановляти воєвод без письмової згоди іншого... А за місто Київ царська величність має негайно заплатити мільйон золотих польських для задоволення нагальних потреб шляхти, що землі свої втратила...» — Джерело: Статті Андрусівського договору 1667 р.
Надзвичайно цікавим для порівняння є особистий лист гетьмана Петра Дорошенка до московського посольства, написаний відразу після того, як умови перемир’я стали йому відомі. У цьому документі, що дихає щирим болем та гідністю, він висловлює свій категоричний протест проти сепаратних домовленостей. Дорошенко пише: «Ви з поляками, не питаючи нас, домовилися нас вигубити і розірвати, але знайте добре, що ми не воли безсловесні, щоб нас у ярмо запрягати без нашої на те волі та згоди». Ці два джерела — сухий, бездушний текст імперського договору та емоційний, волелюбний лист українського гетьмана — створюють для нас повну, об’ємну картину епохи: трагічну боротьбу мертвої паперової імперської сили проти живої, незламної волі цілого народу до свободи.
Лінгвістичний аналіз джерел:
- Порівняйте мову офіційного міждержавного договору та мову приватного, але політичного листа Дорошенка. Які ключові відмінності в лексиці та регістрах ви помітили?
- Яке глибоке політичне та соціальне значення має вживання слова «послух» стосовно нового статусу Запорозької Січі? Як це фундаментально змінювало традиційне козацьке розуміння вольності?
- Знайдіть у цитаті договору слова, що вказують на конкретні часові обмеження («тринадцять років і шість місяців»). Поміркуйте, виходячи з історичного контексту, чому дипломатами був обраний саме такий нетиповий, дрібний термін. Яку приховану мету це могло мати?
Деколонізаційний погляд
Традиційна російська та радянська імперська історіографія протягом століть методично намагалася представити Андрусівське перемир’я як «вимушений, але єдино можливий і необхідний крок до довгоочікуваної стабілізації регіону». Нам десятиліттями розповідали в школах та університетах, що це був «початок кінця хаосу Руїни» і «тріумфальне повернення до законного порядку». Проте з деколонізаційної, україноцентричної точки зору Андрусове — це не що інше, як цинічний міжнародний злочин проти української нації, вчинений за попередньою змовою двома агресивними та підступними сусідами. Це був акт розправи над молодою демократією, яка посміла заявити про себе.
Справжня деколонізаційна оптика дозволяє нам викрити істину, приховану під шарами пропаганди:
- Зрада як офіційний метод: Москва в Андрусові відкрито і цинічно порушила всі без винятку пункти Переяславської угоди 1654 року, якими вона офіційно зобов’язувалася захищати цілісність та непорушність кордонів України. Андрусове раз і назавжди довело: будь-які договори з Москвою варті набагато менше за папір, на якому вони написані, як тільки вони починають заважати поточним імперським амбіціям. Це урок, який ми засвоюємо вже 350 років.
- Ампутація національної суб’єктності: Свідомий поділ України по Дніпру мав на меті перш за все знищити українську козацьку еліту як єдиний, консолідований політичний стан. Імперії прагнули, щоб українці на різних берегах почали бачити ворога один в одному, а не в справжніх окупантах. Це була класична, доведена до ідеалу політика «розділяй і володарюй», спрямована на руйнування самого фундаменту соборності.
- Економічна колонізація та торгівля людьми: Виплата «мільйона золотих» за Лівобережну Україну була за своєю суттю фактичною торгівлею цілою територією разом із людьми. Москва просто купувала собі юридичне право безкарно експлуатувати ресурси багатої української землі, платячи за це Варшаві. Ми маємо нарешті перестати називати це «дипломатичним успіхом Нащокіна» і почати називати речі своїми іменами — «брудною торгівлею національним суверенітетом».
- Створення і насадження міфу про «дві України»: Саме в кабінетах Андрусова було закладено фундамент для московського геополітичного міфу про нібито «природно різну східну» та «західну» Україну, які буцімто мають кардинально різні інтереси. Цей штучний конструкт використовується імперією і в XXI столітті для виправдання агресії, анексій та постійних спроб розколоти наше суспільство зсередини.
Переосмислення трагедії Андрусівського перемир’я — це наше повернення до історичної правди про те, що територіальний розкол не був якоюсь внутрішньою генетичною особливістю українців, а був грубо і насильницьки нав’язаний нам ззовні. Ми маємо бачити в постаті Петра Дорошенка та тих сотень старшин, які протестували проти Андрусова, справжніх, непідкупних героїв нашої соборності. Справжня деколонізація пам’яті про 1667 рік — це визнання того, що Україна завжди була, є і буде єдиним цілісним організмом, а будь-які «лінії поділу», намальовані в іноземних кабінетах під диктовку імперій, є абсолютно нелегітимними, антинародними та злочинними. Андрусове вчить нас найголовнішому: справжній і тривалий мир ніколи не може бути побудований на підступній зраді вчорашнього союзника та цинічному поділі чужої хати. Наш обов’язок сьогодні — остаточно зашити ті рани, які були нанесені в Андрусові.
Міф: Андрусівське перемир’я було єдиним порятунком для православних українців від повного фізичного знищення жорстокою польською католицькою шляхтою. Реальність: Москва в Андрусові з легкістю віддала мільйони православних українців Правобережжя назад під повну владу тієї самої польської шляхти заради отримання власних територіальних здобутків на півночі (Смоленщини). Жодної реальної «релігійної солідарності» в Андрусові не було навіть близько — лише холодний, безжальний і цинічний розподіл територій та сфер впливу між двома агресивними монархами за рахунок третього народу.
Дипломатичний рекорд того часу: Андрусівське перемир’я готувалося протягом неймовірних 80 раундів офіційних переговорів, що тривали кілька років. Це був один із найдовших дипломатичних марафонів у тогочасній Європі. Весь цей час українські гетьманські посли принизливо стояли під дверима залів засідань, марно намагаючись хоча б дізнатися, на які саме шматки за зачиненими дверима розрізають їхню власну країну.
📋 Підсумок
Андрусівське перемир’я 1667 року стало масштабною геополітичною катастрофою, яка на довгі десятиліття вперед визначила трагічну та пошматовану долю України. Сепаратна змова Московського царства та Речі Посполитої призвела до офіційного, юридично закріпленого розчленування козацької держави по Дніпру, повної ліквідації її державної єдності та катастрофічної втрати національного суверенітету. Ця подія спровокувала нові, ще більш криваві хвилі громадянської війни, масові вимушені міграції населення та глибокий соціально-економічний занепад. Проте миттєва гнівна реакція всього українського народу та відчайдушні спроби лідерів-державників, таких як Петро Дорошенко, відновити цілісність країни за будь-яку ціну, переконливо довели: жива ідея соборності є набагато сильнішою за будь-які штучні імперські договори та печатки. Андрусове залишається для нас вічним і суворим нагадуванням про те, що внутрішня роз’єднаність національної еліти завжди і неминуче відкриває шлях для зовнішнього поділу країни, а справжня державна незалежність є абсолютно неможливою без власного сильного війська та єдиного, авторитетного голосу в світовій міжнародній політиці.
Потрібно більше практики?
- Аналітична дискусія: Чому, на вашу думку, Москва погодилася виплатити Польщі астрономічну суму в мільйон золотих? Що вона реально отримала натомість, крім фізичної території Лівобережжя? Оцініть цю історичну угоду з точки зору «ціни та якості» для стратегічних імперських інтересів Москви на той момент. Які перспективи це їй відкривало?
- Робота з картою: Намалюйте (або знайдіть в інтернеті) детальну схематичну карту України станом на кінець 1667 року. Чітко виділіть території Лівобережжя, Правобережжя та особливу зону кондомініуму (Запорозьку Січ). Поміркуйте, як саме географія Дніпра впливала на стратегічну можливість контролю за цими землями з боку імперій? Чому саме річка стала кордоном?
- Творче завдання: Напишіть короткий, але енергійний протестний універсал від імені об’єднаної козацької ради до монархів Москви та Польщі. У своєму тексті обов’язково використайте таку ключову лексику: сепаратний мир, національна суб’єктність, підступна зрада, штучний розкол, неминуча соборність. Які аргументи ви б висунули в першу чергу?
- Дослідження: Використовуючи будь-які доступні зовнішні ресурси, дізнайтеся більше про подальшу долю міст Смоленськ та Київ у контексті виконання Андрусівського договору. Чому саме ці два міста були предметом найбільш запеклого і тривалого дипломатичного торгу між імперіями? Як саме склалася їхня реальна політична доля в наступні 20 років після підписання перемир’я?
🎯 Вправи
Реакція козаків на поділ
Геополітичні наслідки угод
- Зборівський договір (1649)
- Андрусівське перемир'я (1667)
- Цілісність України
- Статус гетьмана
- Роль кордонів
Есе про національну єдність
Факти про Андрусове
Переговори відбувалися в селі Андрусове під Смоленськом.
Українська делегація брала активну участь у переговорах.
Київ відійшов до Польщі назавжди.
Дніпро став природним кордоном поділу України.
Угода була укладена терміном на 100 років.
Запорозька Січ отримала повну незалежність.
Андрусівське перемир'я завершило Руїну.
Петро Дорошенко підтримав умови договору.
Московський дипломат Ордин-Нащокін грав ключову роль.
Поділ України став трагедією для народу.
Андрусівське перемир'я як геополітична операція
- Чому українську делегацію не допустили до участі у переговорах в Андрусові?
- Проаналізуйте метафору 'геополітична ампутація' у контексті поділу України по Дніпру.
- Які довгострокові наслідки для української державності мав цей договір?