Бабин Яр та Голокост в Україні

Вступ: Україна напередодні трагедії

Історія України ХХ століття — це низка глибоких, незагоєних ран, серед яких Голокост займає особливе, жахливе місце. Трагедія європейського єврейства, відома у світі як Шоа (Катастрофа), на українських землях набула специфічної і моторошної форми, яку історики згодом назвуть "Голокостом від куль". Якщо в Західній Європі символом знищення стали газові камери Аушвіцу та Треблінки — індустріалізована, механічна смерть, схована за високими парканами концентраційних таборів, збудованих у глушині, то в Україні вбивства відбувалися відкрито: посеред міст і сіл, у ярах, протитанкових ровах і кар'єрах, часто на очах у сусідів, колишніх колег та місцевого населення. Бабин Яр у Києві став найвідомішим, але далеко не єдиним символом цієї катастрофи. Він став глобальною метафорою абсолютного зла, межею дегуманізації і, водночас, символом боротьби за пам'ять проти забуття, яке намагалися насадити два тоталітарні режими.

🌍 Контекст

До початку Другої світової війни Україна була одним із найважливіших центрів європейського єврейського життя. Тут проживало близько 2,7 мільйона євреїв (на території сучасної України у кордонах 1991 року), що складало значну частину населення міст. Київ, Одеса, Львів, Чернівці, Бердичів були містами з потужною, багатою єврейською культурою, розвиненим релігійним та громадським життям. Однак, століттями існувала й традиція побутового та державного антисемітизму, яку активно підігрівала спочатку царська влада (через "смугу осілості" та погроми), а згодом — по-своєму — і сталінська політика (знищення єврейської культури, івриту, релігії, заборона сіонізму), а пізніше максимально використала нацистська пропаганда для мобілізації колаборантів. Єврейська громада була глибоко інтегрована в економічне та культурне життя, але водночас залишалася вразливою меншиною, заручником великої політики.

Після віроломного нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року, територія України дуже швидко опинилася під повною окупацією. Швидкість просування вермахту була катастрофічною для Червоної армії. Радянська евакуація, яку часто глорифікувала післявоєнна пропаганда, насправді була хаотичною і, що найгірше, вибірковою. В першу чергу на схід вивозили заводи, обладнання, партійну номенклатуру, архіви НКВС та кваліфікованих робітників оборонної промисловості — людський капітал, потрібний для війни. Мирне населення, особливо ті, хто не мав "корисної" для фронту професії (літні люди, жінки, діти), часто було покинуте напризволяще без засобів до існування та транспорту.

Більшість євреїв, особливо представників старшого покоління, залишилися в окупації, часто навіть не усвідомлюючи повної міри смертельної загрози, що насувалася. Багато хто пам'ятав німців зразка 1918 року (часів Першої світової війни та Гетьманату Скоропадського) як "культурну європейську націю", яка шанує порядок, закон і приватну власність. Вони просто не могли повірити в чутки про звірства нацистів, вважаючи їх "більшовицькою пропагандою". Це фатальне (і помилкове) уявлення про німців коштувало життя сотням тисяч людей, які замість втечі чекали на "цивілізовану окупацію".

🛡️ Руйнівник міфів

Міф: Всі євреї могли евакуюватися, але не захотіли, бо чекали на німців. Реальність: Радянська влада свідомо приховувала інформацію про нацистську расову політику та масові вбивства євреїв у вже окупованій Польщі. Це робилося через союзницькі відносини з Гітлером у 1939-1941 роках (Пакт Молотова-Ріббентропа). Сталінська цензура забороняла будь-яку критику Німеччини. До червня 1941 року радянська преса мовчала про Голокост, тому люди просто не знали правди. Крім того, евакуаційні поїзди були переповнені, дороги блоковані, а лінія "черги" на порятунок залежала від посади, а не від національності. Втекти вдалося лише меншості (за оцінками, близько 30-40% єврейського населення Лівобережжя, на Правобережжі цифри були значно меншими через швидкий наступ німців).

Україна стала центральною частиною того, що американський історик Тімоті Снайдер влучно назвав "Кривавими землями" — територією між Берліном та Москвою, де зіткнулися два найжорстокіші тоталітарні режими, Сталін і Гітлер, перемелюючи мільйони людських життів. Для нацистів Україна була насамперед джерелом ресурсів, аграрним придатком, гігантським ланом, необхідним для "життєвого простору" (Lebensraum) німецької нації. Згідно з генеральним планом "Ост", слов'янське населення підлягало частковому знищенню, виселенню за Урал та перетворенню на неосвічених рабів, а євреї та роми — повному, тотальному фізичному винищенню як "расово неповноцінні".

Нацистська ідеологія розглядала війну на Сході не просто як класичний військовий конфлікт за території, а як "війну на знищення" (Vernichtungskrieg) проти "єврейського більшовизму". Це ідеологічне кліше, яке ототожнювало комунізм з єврейством, дало "моральну санкцію" німецьким солдатам та спецпідрозділам СС на вчинення будь-яких злочинів без докорів сумління. Вже у перші дні окупації Львова, Тернополя та інших західноукраїнських міст почалися жахливі погроми. Але те, що сталося в Києві наприкінці вересня 1941 року, перевершило все за своїми масштабами, організованістю та холоднокровною жорстокістю.

Бабин Яр: 29-30 вересня 1941

19 вересня 1941 року німецькі війська увійшли до Києва після тривалої облоги, яка завершилася оточенням і розгромом радянського Південно-Західного фронту (понад 600 тисяч полонених). Місто виглядало переможеним, але відносно цілим. Проте спокій був оманливим. 24 вересня на Хрещатику почали один за одним вибухати будинки, де розмістилася німецька окупаційна адміністрація, комендатура та штаби. Радянські спецслужби (НКВС) таємно замінували центр міста радіокерованими фугасами перед відступом, перетворивши Київ на смертельну пастку. Вибухи тривали кілька днів, пожежа охопила весь центр. Палаючий Хрещатик перетворився на апокаліптичні руїни. Тисячі людей залишилися без даху над головою, загинули сотні німців і киян.

Нацистське командування вирішило використати ці вибухи як ідеальний привід для "акції відплати" проти єврейського населення, цинічно звинувативши євреїв у підривах. Це була свідома брехня, але вона спрацювала як формальний механізм для запуску масового вбивства, яке планувалося заздалегідь згідно з расовою доктриною. Рішення про знищення всіх київських євреїв було ухвалене 26 вересня на нараді за участі вищого командування СС (Фрідріх Єккельн), поліції та вермахту (польовий комендант Курт Еберхард).

🕰️ Історична довідка

Наказ по місту Києву: 28 вересня по всьому місту, на стінах будинків, парканах і стовпах з'явилися друковані листівки трьома мовами (українською, російською та німецькою): "Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Доктеровської вулиць (біля кладовищ). Взяти з собою документи, гроші, білизну, теплі речі... Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний".

Вранці 29 вересня тисячі людей рушили вулицями Києва. Ця хода стала "дорогою смерті". Більшість людей, одурені наказом взяти речі, думали, що йдеться про депортацію ("переселення"). Люди брали валізи, їжу на кілька днів, одягали дітей у найкраще. Атмосфера була сумішшю тривоги і надії. Хтось навіть брав із собою фікуси в горщиках, вірячи в переїзд до Палестини чи Південної Америки. Ніхто не міг уявити, що в центрі європейської цивілізованої столиці у ХХ столітті можливе масове вбивство десятків тисяч цивільних за один день. Колони людей йшли нескінченним потоком повз Лук'янівське кладовище, через Львівську площу, по вулиці Артема до урочища Бабин Яр.

Топографія смерті: Бабин Яр — це один із найбільших ярів Києва (урочище на Лук'янівці), довжиною близько 2,5 км і глибиною до 50 метрів. Нацисти обрали його не випадково: природний рельєф дозволяв приховати масові вбивства від очей міста і легко захоронювати тіла, просто підриваючи схили. Поруч знаходилася залізнична станція Лук'янівка-Товарна, що підсилювало ілюзію "депортації" і заспокоювало жертв до останнього моменту, даючи надію на поїзд.

Механізм вбивства: Конвеєр смерті На підході до яру нацисти створили продуману до дрібниць систему "фільтрації", щоб уникнути паніки серед величезного натовпу жертв, який значно перевищував очікування німців (вони розраховували на 5-6 тисяч, а прийшло понад 30 тисяч).

1. Пункт збору: Люди заходили на територію, огороджену колючим дротом (біля воріт єврейського кладовища). Тут все ще панував відносний порядок. Офіцери вигукували команди, перевіряли документи.
2. Відбір: На наступному етапі (КПП) у людей відбирали документи, цінності, коштовності та верхній одяг. Документи кидали в одну купу, паспорти спалювали на місці (створюючи гори попелу, що літали в повітрі), золото і гроші складали в мішки, які вантажили на вантажівки. Цей грабунок був частиною процесу — "повернення власності Рейху".
3. Коридор: Далі людей гнали "коридором", утвореним із лав солдатів з собаками. Тут починалося пекло. Німці та поліцаї жорстоко били людей кийками, палицями та прикладами, змушуючи бігти. Крики, удари, гавкіт вівчарок — це вводило натовп у стан шоку. Це була свідома психологічна тактика: придушити волю, змусити людину діяти інстинктивно, як загнана тварина, не даючи часу на осмислення чи опір.
4. Роздягання: На краю яру ("на полицях" або терасах) людей змушували роздягатися до білизни або повністю. Чоловіків, жінок і дітей разом. Одяг складали акуратними кучами (німецький порядок!). Це був останній етап дегуманізації перед смертю.

Розстріли тривали безперервно два дні — 29 і 30 вересня, з ранку до вечора. Катами були службовці зондеркоманди 4а айнзацгрупи С під командуванням штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Їм допомагали два батальйони поліції порядку ("Південь") та підрозділи Ваффен-СС. Жертв клали рядами на дно яру або на тіла вже вбитих ("метод сардин" або "укладання черепицею") і методично розстрілювали з кулеметів та автоматів у потилицю. Кати змінювали одне одного, працюючи позмінно, їм видавали шнапс для "зняття стресу". Щоб заглушити нелюдські крики вмираючих та звуки пострілів, які було чути в місті, німці вмикали гучну музику (німецькі марші і вальси) через гучномовці та запускали двигуни літака, що постійно кружляв над яром.

За офіційним, скрупульозним звітом айнзацгрупи, надісланим до Берліна, за два дні — 29 і 30 вересня 1941 року — було розстріляно 33 771 єврея. Ця цифра не враховує дітей до 3 років, яких нацисти часто вбивали, не рахуючи — кидали живими в яр, закопували живцем або розбивали голови об дерева. Це була найбільша одномоментна масова страта в історії Голокосту до появи індустрії таборів смерті.

📜 Цитата

"Я заплющувала очі, стискала кулаки, напружувала всі м'язи і кидалася вниз до пострілу... Мені здавалося, що я лечу цілу вічність... Я впала на трупи... Навколо було темно і тихо. Тільки іноді чулися стогони, дехто ще ворушився. Потім німці спустилися вниз і почали ходити по тілах, добиваючи поранених з пістолетів... Я затамувала подих. Один німець наступив мені на руку, але я витримала біль." — Зі свідчень Діни Проничевої, актриси київського театру ляльок, однієї з небагатьох (відомо про 29 осіб), кому вдалося вибратися з Бабиного Яру живим. Вона врятувалася, вдавши мертву, і вилізла з-під гори трупів вночі.

Після розстрілів німці підірвали схили яру, присипавши тіла землею. Але земля "дихала" ще кілька днів від газів розкладання та рухів тих, хто був похований напівживим.

Бабин Яр не припинив бути місцем смерті. Протягом двох років окупації (1941-1943) тут розстрілювали всіх "ворогів Рейху".

• Роми: Було знищено п'ять великих ромських таборів. "Циган" вбивали цілими родинами. Загалом у яру загинуло 5 ромських таборів.
• Психічно хворі: Пацієнтів лікарні ім. Павлова вивозили на "душогубках" (газвагенах) або розстрілювали, щоб звільнити приміщення для німців.
• Українські націоналісти: Тут загинули 621 член ОУН.

Влітку 1943 року нацисти розпочали секретну операцію "Акція 1005" для знищення слідів. Вони розуміли, що світ жахнеться. Спеціальні команди з в'язнів Сирецького концтабору 6 тижнів розкопували могили, витягували трупи спеціальними гаками і спалювали їх на величезних печах, збудованих з надгробків єврейського кладовища. Попіл розвіювали околицями. В ніч на 29 вересня 1943 року в'язні підняли відчайдушне повстання. З 329 осіб врятувалися лише 18. Вони стали головними свідками нацистської спроби стерти пам'ять.

Долі киян та реакція світу

Що робили кияни, коли їхніх сусідів вели на смерть? Київ під час окупації перетворився на місто тотального страху. Бабин Яр став відкритою раною, про яку всі знали, але мовчали. Реакція населення була різною:

1. Допомога: Дехто, ризикуючи життям, переховував євреїв. Це були акти неймовірного героїзму, адже за це нацисти розстрілювали всю родину рятівника, включно з дітьми.
2. Байдужість: Більшість людей, зайнятих власним виживанням в умовах жорстокого голоду, холоду і дефіциту, намагалася "не бачити" і "не чути". Це категорія "співмешканців" (bystanders). Страх паралізував совість.
3. Колаборація: Були й ті, хто видавав євреїв за винагороду (одяг жертв, продукти, квартири). Управдоми (двірники) часто складали списки мешканців для гестапо. Це найтемніша сторінка історії міста.

🌍 Контекст

Жителька Києва Ірина Хорошунова вела щоденник під час окупації. Запис від 2 жовтня 1941 року: "Вже третій день тривають розстріли... Кажуть, що всіх розстрілюють. Хіба це можливо? Невже можна вбити стільки людей? Земля ворушиться. Це неможливо осягнути розумом". Цей щоденник є унікальним документом епохи.

Судовий процес 1946 року

У січні 1946 року в Києві відбувся відкритий судовий процес над нацистськими злочинцями (так званий "Київський Нюрнберг"). На лаві підсудних було 15 осіб, серед них генерал-лейтенант Пауль Шеер (начальник охоронної поліції) та генерал-лейтенант Карл Буркхардт (комендант Києва). Саме на цьому процесі Діна Проничева виступила як свідок, подивившись в очі своїм катам. Її розповідь шокувала зал і іноземних кореспондентів. Суд засудив 12 обвинувачених до смертної кари через повішення. Вирок було виконано 29 січня 1946 року на Майдані Незалежності (тоді площа Калініна). Це була остання публічна страта в Києві. Тисячі киян прийшли дивитися на це як на акт запізнілої, але необхідної відплати.

Голокост на території України

Трагедія Бабиного Яру — це лише найвідоміша частина масштабного явища, яке французький священик і дослідник Патрік Дебуа назвав "Голокостом від куль". На відміну від Західної Європи, де євреїв депортували до таборів смерті, в Україні більшість жертв (близько 1,5 мільйона) були вбиті безпосередньо біля своїх домівок.

Географія смерті та "забуті" геноциди:

1. Дробицький Яр (Харків): Трагедія Харкова є дзеркальним відображенням київської. У грудні 1941 року, після окупації міста, всіх євреїв зігнали в гетто, яке влаштували в неопалюваних бараках верстатобудівного заводу на околиці. В умовах суворої зими люди масово помирали від голоду, холоду і тифу. У січні 1942 року нацисти розпочали ліквідацію гетто. Людей гнали пішки ("марш смерті") до Дробицького Яру. Там, починаючи з 15 тисяч осіб, їх розстріляли в котлованах. Особливістю Харківської трагедії була спроба нацистів "економити набої" на дітях: немовлят і малих дітей кидали в ями живими, засипаючи їх тілами дорослих або землею, де вони задихалися або замерзали. Меморіал у Дробицькому Яру сьогодні нагадує велетенську менору.

2. Богданівка (Трансністрія): Це зона румунської окупації в Миколаївській області, яка стала символом особливої жорстокості. Богданівка була не гетто, а табором смерті, організованим румунською адміністрацією. Сюди депортували десятки тисяч євреїв з Одеси, Бессарабії та Буковини. У грудні 1941 року в таборі спалахнула епідемія тифу. Румунський префект Модест Ізінеску вирішив "санітарну проблему" радикально: спалити табір разом із людьми. З 21 грудня 1941 по січень 1942 року тут було вбито понад 40 000 (за деякими даними до 54 000) євреїв. Більшість із них загнали в колгоспні корівники, стайні та свинарники, забили двері, обклали будівлі соломою і підпалили. Тих, хто намагався вирватися з вогню, розстрілювали кулеметами. Богданівка перевершує за масштабом одномоментного знищення навіть Бабин Яр, але залишається маловідомою сторінкою історії.

3. Янівський табір (Львів): Цей табір примусової праці став "університетом садизму". Комендант Густав Вілльгаус розважався, стріляючи з балкону своєї вілли по в'язнях. Але найстрашнішим символом Янівського табору став оркестр. Нацисти відібрали найкращих музикантів Львова (професорів консерваторії, диригентів) і змусили їх грати під час тортур і розстрілів. Музика супроводжувала смерть. Під час остаточної ліквідації табору у 1943 році ("Танго смерті") музикантів поставили в коло. Їх викликали по одному в центр кола, наказували роздягнутися і стріляли в потилицю, поки решта оркестру продовжувала грати. Останнім убили диригента Штрикса. Ця сюрреалістична жорстокість стала символом нацистської збоченості.

4. Кам'янець-Подільський: У серпні 1941 року, ще до Бабиного Яру, тут стався перший в історії Голокосту масовий розстріл, кількість жертв якого перевищила 10 000. Було вбито 23 600 євреїв, більшість з яких були депортовані з Угорщини. Саме тут Фрідріх Єккельн відпрацював свою систему "Sardinenpackung" (укладання сардин) — методику ефективного вкладання тіл у ями для економії простору, яку згодом застосовували по всій Україні.

5. Бердичів: Це місто називали "Єрусалимом Волині". До війни євреї складали понад половину населення. Тут, у фортеці монастиря Босих Кармелітів та біля села Хажин, було розстріляно понад 30 тисяч євреїв. Знищення єврейської громади Бердичева стало символом кінця цілої цивілізації штетлів (єврейських містечок), яка існувала в Україні століттями. Зникла мова їдиш, зникли синагоги, зник унікальний світ.

6. Вінниця: Тут нацисти вбили близько 28 тисяч євреїв. Відома фотографію "Останній єврей Вінниці", де німецький солдат приставив пістолет до потилиці чоловіка, який стоїть на краю ями, повної тіл. Це фото стало одним із найвідоміших зображень Голокосту у світі, символом самотності жертви перед лицем смерті. У Вінниці також розташовувалася ставка Гітлера "Вервольф", що робило режим окупації особливо жорстоким.

Інші жертви нацизму:

• Роми (Пораймос): В Україні вбито від 20 до 25 тисяч ромів. Нацисти вважали їх "расово чужими" та "асоціальними". Особливістю геноциду ромів було те, що їх часто вбивали цілими таборами (родами) у лісах, без реєстрації та списків. Тому багато імен втрачено назавжди.
• Психічно хворі ("Програма Т-4"): Ще до початку масового знищення євреїв нацисти "очищували" лікарні. Пацієнтів розстрілювали або труїли газом. У Києві (лікарня Павлова) було вбито 752 пацієнти.
• Радянські військовополонені: Смертність у таборах ("шталагах") сягала 60%. У "Гросс-Лазареті" в Славуті загинуло 150 тисяч полонених від голоду та інфекцій. Це був свідомий геноцид.

Феномен публічності: На відміну від Заходу, в Україні вбивства були публічними. Сусіди чули постріли, бачили колони приречених, іноді — бачили самі розстріли. Це розділило суспільство на три групи: жертви, кати і спостерігачі. Ця травма спостерігача, "провина вцілілого", наклала відбиток на психологію цілого покоління.

Первинні джерела

Історична правда про Голокост базується на трьох типах джерел, які в сукупності створюють незаперечну картину злочину.

1. Німецькі бюрократичні звіти ("Хроніка смерті") Нацисти документували свої злочини з педантичною точністю. Звіти айнзацгруп (Einsatzgruppen Reports), які щоденно надсилалися до Берліна (до РСХА), є головним доказом обвинувачення. Уривок зі "Звіту про події в СРСР № 101" від 2 жовтня 1941 року:

"Зондеркоманда 4а у співпраці зі штабом групи та двома командами полку поліції «Південь» 29 і 30 вересня стратила 33 771 єврея. Гроші, цінні речі, білизна та одяг страчених були зібрані та передані до НСВ (Націонал-соціалістична благодійність) для використання фольксдойче. Акція пройшла без ускладнень. Завдяки вмілій організації євреї до самого моменту страти вірили у переселення". Цей документ вражає своєю "нормальністю". Вбивство 33 тисяч людей описується як адміністративна процедура, логістична задача, яка була "успішно вирішена".

2. Свідчення жертв: Голос з могили Уривок із розширених свідчень Діни Проничевої на Київському процесі 1946 року:

"Коли нас привели до краю яру... я побачила, що люди внизу вже лежать шарами. Німці ходили по трупах у чоботях і дострілювали тих, хто рухався... Мені наказали роздягнутися. Я зняла пальто. Поліцай зірвав з мене обручку... Коли почали стріляти, я закрила очі і кинулася вниз до пострілу. Я впала на чиєсь тепле тіло. Зверху на мене впав старий чоловік, його кров заливала мені обличчя... Я лежала тихо, боячись дихнути. Німці світили ліхтариками, перевіряючи, чи всі мертві. Один з них наступив мені на груди, я відчула хрускіт ребер, але не закричала. Вночі я почула, як хтось стогне «Мамо, мамо...». Я почала вибиратися. Я дерлася по горі трупів, по руках і ногах мертвих людей. Це була гора смерті."

3. Література та мистецтво: Прорив мовчання Поема Євгена Євтушенка "Бабин Яр" (1961) стала вибухом. В СРСР тема єврейської трагедії замовчувалася. Євтушенко, побувавши на місці трагедії (де тоді було сміттєзвалище), написав:

«Над Бабиним Яром пам'ятників немає. Крутий обрив, як грубий надгробок. Мені страшно. Мені сьогодні стільки років, як самому єврейському народу. Мені здається зараз — я іудей...» Ця поема викликала шалену критику влади (Хрущова), яка звинуватила поета в "випинанні єврейського питання". Але вона змусила світ і радянських людей згадати. Дмитро Шостакович на основі поеми написав свою знамениту 13-ту симфонію.

Роман Анатолія Кузнецова "Бабин Яр" — це документальна сповідь підлітка, який жив на Куренівці і бачив все на власні очі. Він записав усе, що чув і бачив, у товсті зошити. Пізніше, в еміграції, він опублікував повну версію без радянської цензури. Він писав: "Я хочу, щоб ви знали: все це було. І це може повторитися, якщо ми забудемо". Його опис того, як дим з печей Бабиного Яру накривав Київ, є одним із найсильніших в літературі про Голокост.

4. Фотодокументи: Фотограф смерті Німецький військовий фотограф Йоганнес Геле (Johannes Hahle) зробив серію кольорових фотографій у Бабиному Яру в жовтні 1941 року, одразу після розстрілів. На цих фото ми бачимо радянських військовополонених, які сортують гори одягу вбитих. Колір робить ці фото нестерпно реальними: яскраві сукні, дитячі черевички, шарфи — все це лежить на схилах яру, як жахливе нагадування про вбитих власників. Ці фото є одним із небагатьох візуальних доказів злочину. Вони показують не сам момент вбивства, а його матеріальні наслідки — мародерство державного масштабу.

5. Матеріали НКГК (1944): Надзвичайна державна комісія (НДК), яка розслідувала злочини нацистів після звільнення Києва, зібрала величезний масив доказів. Протоколи оглядів місця злочину, експертизи попелу та кісток, допити полонених німців та колаборантів. Саме НДК встановила цифру в понад 100 тисяч жертв Бабиного Яру за весь час окупації, хоча радянська пропаганда часто уникала згадки про те, що більшість із них були євреями.

Читання: Свідчення спалювачів тіл

Уважно прочитайте уривок зі спогадів Захара Трубакова, в'язня Сирецького табору, якого змусили працювати в "команді смертників" (Акція 1005):

📜 Цитата

"Нас, в'язнів, закували в кайдани. Нам пояснили нашу роботу: ми повинні були розкопувати ями. Я ніколи не забуду цей запах. Земля була просякнута трупною отрутою. Ми витягували тіла спеціальними гаками (німецький винахід для зручності). Тіла були спресовані. Часто вони розвалювалися в руках. Ми носили їх до печей.

Печі — це була складна конструкція. Внизу — шар гранітних плит з єврейського цвинтаря (так нацисти знищували і мертвих, і пам'ять про них). Потім шар дров. Потім шар тіл: головами назовні. Проміжки заповнювали дровами і нафтою. І так — штабель висотою в два поверхи. Коли піч підпалювали, це було схоже на вулкан.

Німці привозили спеціальну машину — кісткодробилку. Тому що кістки не горіли повністю. Ми повинні були просіювати попіл через сита. Якщо знаходили золоті коронки чи каблучки — мали здавати командиру бригади. За приховування золота — розстріл на місці.

Ми знали, що ми — свідки, яких не залишать живими. Коли ми закінчимо роботу, ми підемо в ці ж печі. Тому ми вирішили: краще померти в бою. В ніч на 29 вересня 1943 року ми напали на охорону. У нас були тільки голі руки, лопати і каміння. Нас косили з кулеметів. Але я біг. Я біг у темряву, не озираючись."

Праведники народів світу

В умовах тотального терору, коли за допомогу єврею загрожувала смерть, були люди, які зберегли людяність. "Праведник народів світу" — це офіційне звання, яке надає Ізраїль (меморіал Яд Вашем) неєвреям, які рятували євреїв під час Голокосту. Україна займає четверте місце у світі за кількістю Праведників (понад 2,600 осіб).

Галерея героїв:

1. Олена Вітер (Ігуменя Йосифа): Перша українка, визнана Праведницею (1976). Настоятелька греко-католицького монастиря. Вона переховувала єврейських дітей, зокрема дітей рабина, під час львівських погромів. Її неодноразово арештовували — спочатку НКВС (як націоналістку), потім Гестапо (за допомогу євреям). Її віра і любов до ближнього були сильнішими за будь-яку ідеологію.
2. Олександра та Омелян Шулежко: У Черкасах Олександра створила дитячий притулок. Вона врятувала близько 70 дітей, серед яких 25 були євреями. Вона йшла на неймовірний ризик, записуючи єврейських дітей як "українців", "татар" чи "греків". Вона вчила їх українських молитов ("Отче наш") і змінювала імена, щоб вони могли пройти перевірку гестапо. Після війни радянська влада переслідувала її з цинічним звинуваченням у "співпраці з окупантами", бо вона працювала в притулку при німцях. Визнання прийшло лише посмертно.
3. Отець Омелян Ковч: "Парох Майданека". Він видавав хрестильні свідоцтва євреям, знаючи, що це не гарантує порятунку, але дає шанс. У концтаборі Майданек він став духовним батьком для всіх в'язнів, незалежно від віри. Його слова в листі з табору є заповітом гуманізму: "Тут я бачу Бога, єдиного для всіх нас".
4. Митрополит Андрей Шептицький: Велетень духу. Він організував цілу підпільну мережу порятунку в монастирях УГКЦ. За його вказівкою черниці та монахи (зокрема його брат Климентій) переховували сотні єврейських дітей. Шептицький був єдиним церковним лідером у Європі, який написав особистого листа Гіммлеру з протестом проти геноциду ("Вбивство є гріхом!").

🧐 Аналіз

Що рухало цими людьми? Чому вони ризикували життям своїх дітей заради чужих? Це питання морального вибору. У темряві найменший вогник світить найяскравіше. Вони довели, що навіть у пеклі людина може залишитися людиною.

Деколонізаційний погляд

Сьогодні Україна переосмислює історію Другої світової війни, звільняючись від радянських міфів.

1. Конкуренція жертв: СРСР намагався розмити пам'ять про Голокост формулюванням "мирні радянські громадяни". Це робилося для того, щоб не визнавати єврейську трагедію унікальною. Водночас українська пам'ять була травмована Голодомором. Радянська влада цинічно протиставляла ці трагедії. Деколонізація означає визнання: ми маємо пам'ятати і про Голокост, і про Голодомор, не змагаючись, чий біль більший. Співчуття не має бути вибірковим.

2. Міф про "українців-катів": Російська пропаганда активно використовує наратив про "український антисемітизм" для дискредитації українського визвольного руху. Так, факти колаборації та участі української поліції в Голокості були. Ми це визнаємо, досліджуємо і засуджуємо. Але колаборація була загальноєвропейським явищем. Нацизм знаходив поплічників у кожній країні. Спроба приписати всі злочини українцям є маніпуляцією.

3. "Ніколи знову" проти "Можем повторить": Європейська (і українська) модель пам'яті базується на гаслі "Ніколи знову" (Never Again) — це скорбота і попередження. Російська модель "Побєдобєсія" базується на гаслі "Можем повторить" — це мілітаризм і готовність до нової війни.

Замовчування та пам'ять

Історія пам'яті про Бабин Яр — це історія боротьби правди проти тоталітарної брехні. Після війни Сталін розгорнув кампанію державного антисемітизму. Пам'ять про Бабин Яр стала "незручною". Влада ухвалила диявольське рішення: фізично ліквідувати яр. Його почали замивати рідкою пульпою (відходами цегельних заводів), щоб вирівняти рельєф і побудувати там парк культури та стадіон. Танці на кістках — це була офіційна політика.

Куренівська трагедія (13 березня 1961): Природа помстилася за наругу над пам'яттю. Дамба, яка утримувала мільйони тонн пульпи, не витримала. Вранці 13 березня гігантський вал рідкого бруду висотою 14 метрів (як 4-поверховий будинок) прорвав дамбу і ринув на район Куренівку. Він зносив будинки, перевертав трамваї та автобуси, ховав людей живцем. За різними оцінками, загинуло близько 1,5 тисячі киян. Влада заблокувала район, відключила зв'язок і приховала масштаби трагедії. У народі пошепки говорили: "Це помста Бабиного Яру". Ця катастрофа стала символом гнилості радянської системи, яка будувала своє благополуччя на брехні.

Дисидентський прорив (1966): 29 вересня 1966 року, у 25-ті роковини розстрілів, тисячі людей, попри заборону, прийшли до яру. Там відбувся стихійний мітинг. Письменник Віктор Некрасов (автор "В окопах Сталінграда") і літературознавець Іван Дзюба виступили з промовами. Іван Дзюба, український патріот, звернувся до присутніх:

"Я звертаюся до вас як до братів... Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово є слабким... Коли ми забуваємо про трагедію євреїв, ми зраджуємо і самих себе. Антисемітизм — це ознака рабства і дикунства. Українці мають простягнути руку євреям і разом боротися проти спільного зла — людиноненависництва". Ці слова стали моральним маніфестом. Дзюбу переслідували все життя, але він врятував честь української інтелігенції.

Незалежність і сучасність: Лише після 1991 року Україна змогла вільно вшановувати жертв. Візити Папи Римського Івана Павла II (2001) та президентів США (Клінтона, Байдена) підтвердили статус Бабиного Яру як місця світової пам'яті. Сьогодні дискусії навколо меморіалізації тривають. Проект Меморіального центру Голокосту викликав суперечки щодо концепції (чи доречні VR-технології на місці розстрілів?). Але головне досягнення — пам'ять жива.

📋 Підсумок

Бабин Яр — це урок, який людство все ще вчить.

1. Крихкість цивілізації: Культура, освіта і технічний прогрес не гарантують відсутності варварства. Нацисти були освіченими людьми, які слухали Моцарта, а потім йшли розстрілювати дітей.
2. Відповідальність вибору: Кожна людина в екстремальній ситуації робить вибір: бути катом, жертвою, спостерігачем чи рятівником.
3. Російська агресія: Сьогодні, коли російські ракети падають поруч із меморіалом у Бабиному Яру (як це було 1 березня 2022 року, коли загинуло 5 людей), ми бачимо, що гасло "Ніколи знову" потребує не лише слів, а й зброї для захисту.

🎯 Вправи

Свідчення про порятунок

📖Свідчення про порятунок

"Вже стемніло. Німці підвели нас до уступу. Внизу була яма. Я заплющила очі, стискала кулаки і кинулася вниз ще до того, як пролунав постріл. Мені здалося, що я лечу цілу вічність. Я впала на тіла... Навколо було темно. Тільки іноді хтось стогнав. Потім прийшли німці. Вони світили ліхтариками і перевіряли, чи є живі. Якщо хтось ворушився або стогнав — стріляли. Я лежала нерухомо, намагаючись не дихати. Один німець наступив мені на руку, але я не скрикнула. Потім вони почали засипати нас землею. Я відчула, як важка земля лягає на мене. Я зрозуміла, що якщо не виберуся зараз, то задихнуся. Я почала розгрібати землю лівою рукою..." (Зі свідчень Діни Проничевої на судовому процесі в Києві, 1946 рік)

Есе: Політика пам'яті

✍️Есе: Політика пам'яті

Порівняйте радянську політику замовчування Бабиного Яру ("тут загинули радянські громадяни") з сучасною російською пропагандою. Питання для роздумів: 1. Чому СРСР не хотів визнавати єврейську трагедію? 2. Яку роль відігравали "несанкціоновані" мітинги дисидентів у 1960-х роках? 3. Як руйнування пам'ятників (наприклад, ракетний удар 2022 року) впливає на сприйняття історії?

Ваша відповідь:

Слів: 0

Два обличчя Голокосту

⚖️Два обличчя Голокосту

Порівняйте:

• Голокост у Західній Європі
• Голокост в Україні

За критеріями:

• Місце знищення
• Методи вбивства
• Публічність (свідки)

Ваш аналіз:

Бюрократія смерті

🧐Бюрократія смерті

"Зондеркоманда 4а у співпраці зі штабом групи та двома командами полку поліції «Південь» 29 і 30 вересня стратила 33 771 єврея." (З офіційного звіту до Берліна)

Питання для аналізу:

1. Про що свідчить така точність цифри (33 771)?
2. Які слова використовуються для опису вбивства і чому?

Міфи та факти про Бабин Яр

⚖️True or False

У Бабиному Яру розстрілювали виключно євреїв.

Розстріли в Бабиному Яру тривали лише два дні — 29 і 30 вересня 1941 року.

Куренівська трагедія 1961 року була спричинена спробою радянської влади знищити яр.

Митрополит Андрей Шептицький відкрито протестував проти Голокосту.

"Голокост від куль" означає використання газових камер на території України.

Діна Проничева врятувалася, стрибнувши в яр за мить до пострілу.

Пам'ятник "Менора" в Бабиному Яру був встановлений у 1976 році.

Сирецький концтабір знаходився поруч з Бабиним Яром.

"Київський Нюрнберг" 1946 року завершився виправданням усіх підсудних.

Омелян Ковч рятував євреїв, видаючи їм фальшиві метрики про хрещення.

📚 Словник

Слово	Вимова	Переклад	ЧМ	Примітка
None	[ɦɔlɔkɔst]
None	[ajnzat͡sɦrupa]
None	[rɔzstril]
None	[mɛmɔrʲiɑl]
None	[ʒɛrtwɐ]
None	[ɔkʊpat͡sʲijɐ]
None	[ɦɛnɔt͡sɪd]
None	[pravɛdnɪk narɔdiv svitu]
None	[ɦɛttɔ]
None	[kɔlabɔrat͡sʲiɔnism]
None	[svidt͡ʃɛnʲːɐ]
None	[zamɔwt͡ʃʊwanʲːɐ]
None	[mɛmɔrʲializat͡sʲijɐ]
None	[nat͡sɪst͡sʲkʏj]
None	[znɪʃt͡ʃɛnʲːɐ]
None	[pɔrʲatʊnɔk]
None	[traɦɛdʲijɐ]
None	[antɪsɛmʲitɪzm]
None	[vijsʲkɔvɔpɔlɔnɛnʏj]
None	[masɔvʏj]