Більшовицько-українська війна: Битва за державність
🎯 Чому це важливо?
Війна 1917–1921 років — це не «громадянська війна в Росії», як намагалася переконати радянська пропаганда. Це була перша повномасштабна війна за незалежність України в XX столітті. Російські більшовики напали на суверенну Українську Народну Республіку, використовуючи гібридні методи: створення маріонеткових урядів, заперечення участі своїх військ та розпалювання внутрішніх конфліктів. Розуміння цієї війни допомагає побачити вражаючу тяглість російської агресивної політики: методи Леніна та Троцького мало чим відрізняються від методів сучасної РФ. Це історія про неймовірний героїзм українських вояків, які воювали на три фронти одночасно, та про трагедію нації, яка опинилася в міжнародній ізоляції. Уроки цієї поразки стали фундаментом для нашої стійкості сьогодні. Ми маємо пам'ятати, що свобода виборюється не лише на полі бою, а й у вмінні розпізнавати ворожу пропаганду. Ця війна довела, що Україна є окремим цивілізаційним вибором, який не сумісний з московським деспотизмом. Навіть у найтемніші часи окупації ідея УНР залишалася дороговказом для мільйонів, доводячи, що воля до волі є сильнішою за будь-який терор.
Вступ: Боротьба за незалежність
Після Лютневої революції 1917 року в Києві постала Центральна Рада, яка проголосила автономію, а згодом — повну незалежність УНР. Проте більшовицький уряд у Петрограді на чолі з Леніним не збирався відпускати Україну. Для них Україна була не просто територією, а життєво необхідним ресурсом: без українського хліба та вугілля більшовицька диктатура була приречена на голодну смерть. Вже в грудні 1917 року Раднарком висунув УНР ультиматум, який вимагав фактичної капітуляції та допуску червоних військ на українську землю. Коли Центральна Рада відхилила ці принизливі вимоги, більшовики розпочали відкриту збройну агресію. Це був початок довгих і кривавих визвольних змагань, які визначили долю Східної Європи на десятиліття вперед. Більшовицька Росія діяла підступно, намагаючись представити свій наступ як "допомогу українським робітникам", хоча насправді це була класична імперська реконкіста, загорнута в революційну фразеологію. Кожен крок червоних комісарів на українській землі супроводжувався маніпуляціями, спрямованими на розкол суспільства за класовою ознакою, щоб приховати національно-визвольний характер українського опору.
Війна 1917-1921 років стала справжнім випробуванням для молодої української державності. Вона велася в умовах тотального хаосу, коли на теренах України діяли десятки різних військових та політичних сил: від регулярних армій великих держав до місцевих повстанських отаманів. Проте головним конфліктом залишалося протистояння між українською ідеєю демократичної республіки та більшовицьким проектом тоталітарної імперії. Українці змушені були будувати державний апарат та армію безпосередньо під час бойових дій, часто не маючи досвіду та достатніх ресурсів. Ця боротьба за існування виявила як неймовірні приклади жертовності, так і глибокі внутрішні протиріччя в українському суспільстві, якими майстерно маніпулював ворог. Ми маємо усвідомити, що поразка в цій війні призвела до десятиліть радянської окупації, Голодомору та репресій. Сьогоднішня наша незалежність — це запізніла перемога тих, хто бився у 1918-му, хто вірив у синьо-жовтий прапор навіть тоді, коли небо здавалося безнадійно червоним. Це була інтелектуальна битва за право називатися народом, а не "населенням півдня Росії".
Політична ситуація в Україні була вкрай складною. Центральна Рада, що складалася переважно з соціалістів, спочатку сподівалася на мирне співіснування з "революційною Росією". Це була трагічна ілюзія, яка коштувала нації дорогоцінного часу. Поки в Києві дискутували про високі ідеали федералізму та всесвітнього братерства, Ленін формував ударні кулаки для захоплення українських промислових центрів. Більшовики розуміли силу пропаганди краще за українських інтелігентів. Вони обіцяли селянам землю без викупу, а робітникам — контроль над заводами, хоча насправді готували тотальне пограбування і тих, і інших. Ця внутрішня ерозія українського суспільства стала одним із вирішальних факторів, що полегшили завдання агресору. Проте навіть у стані дезорієнтації український народ знайшов у собі сили висунути лідерів, здатних на збройний опір. Вивчення цього періоду вчить нас, що за красивими словами про рівність часто ховається найжорсткіший деспотизм, і тільки власна сила зброї та духу є реальною гарантією прав людини.
Читання
Ознайомтеся з ключовими етапами більшовицько-української війни. Ми проаналізуємо механізми першої агресії, символізм бою під Крутами та героїчний Зимовий похід. Ви побачите, як змінювалася тактика ворога і як гартувався опір українського війська. Це історія не лише про поразку, а й про те, як народжувалася модерна українська ідентичність у полум'ї війни. Кожна битва цієї епохи є цеглиною у фундаменті нашої сучасної держави. Ми вивчимо документи, що розкривають справжню мету більшовиків — повне знищення будь-якої української самостійності. Зверніть увагу на те, як міжнародна ситуація впливала на шанси України вистояти у цій нерівній боротьбі. Кожен параграф цієї розповіді — це свідчення того, що незалежність ніколи не дається даром, за неї платять кров’ю кращих синів і дочок.
Перша більшовицька агресія (1917-1918)
У грудні 1917 року Ленін та Троцький підписали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». Це був шедевр гібридної дипломатії: більшовики на словах визнавали право України на самовизначення, але водночас вимагали від неї припинити формування власної армії та пропустити червоні загони через свою територію для боротьби з білогвардійцями на Дону. Було зрозуміло, що це лише привід для окупації та ліквідації Центральної Ради. Отримавши тверду відмову, більшовики проголосили у Харкові маріонетковий радянський уряд — УНР Рад — і почали наступ на Київ під гаслом «встановлення радянської влади». Насправді ж це була загарбницька війна РСФРР проти суверенної УНР. Червоні загони, що складалися переважно з російських робітників та матросів під командуванням колишнього царського підполковника Михайла Муравйова, просувалися вздовж залізниць, використовуючи тактику ешелонної війни. Вони несли з собою не "визволення", а жорстоку диктатуру, конфіскації та кривавий терор проти всіх "неблагонадійних" елементів.
Найбільш героїчною та трагічною сторінкою цього етапу став бій під Крутами 29 січня 1918 року. На залізничній станції Крути шлях більшовицькій орді (близько 4000 добре озброєних вояків) заступили київські курсанти Першої української військової школи ім. Б. Хмельницького та Студентський курінь Січових Стрільців — всього близько 500 юнаків. Вони були погано екіпіровані, мали обмаль набоїв та лише один кулемет, але володіли неймовірною силою духу та патріотизмом. Бій тривав понад 5 годин у лютий мороз. Українські юнаки затримали ворога, завдавши йому значних втрат (близько 300 вбитих), але під тиском переважаючих сил були змушені відступити. Одна чота студентів у темряві заблукала і потрапила в полон, де всі 27 юнаків були по-звірячому закатовані та розстріляні більшовиками. Цей жертовний подвиг дозволив уряду УНР виграти дорогоцінний час для підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четверного союзу. Цей мир приніс міжнародне визнання Україні та військову допомогу Німеччини і Австро-Угорщини для вигнання більшовиків. Крути стали символом незламності української молоді, яка готова віддати життя за ідею незалежності, коли старші покоління вагаються.
Захоплення Києва військами Муравйова у лютому 1918 року супроводжувалося небаченим до того терором, який згодом назвали "першим пришестям більшовиків". Більшовики розстрілювали людей просто на вулицях за українську мову, вишиванку, носіння синьо-жовтої стрічки або навіть за наявність посвідчення службовця УНР. Було вбито тисячі мирних жителів, місто зазнало жорстокого артилерійського обстрілу, що пошкодив древні храми та палаци. Муравйов відверто писав у своїх цинічних звітах про ненависть до "українського сепаратизму" та наказував "нести вогонь і меч" у кожну українську хату. Проте перемога більшовиків була недовгою. Вже у березні 1918 року українські війська, серед яких особливо відзначилися Запорізький корпус Петра Болбочана та Січові Стрільці Євгена Коновальця, разом із німецькими та австрійськими союзниками почали стрімке звільнення території України. Більшовики панічно відступали на схід, залишаючи після себе розграбовані міста та свідчення своїх звірств. До кінця квітня 1918 року було звільнено Крим, Донбас та все Правобережжя. Цей період наочно довів, що за наявності дисциплінованої армії та зовнішньої підтримки Україна здатна успішно виганяти будь-якого агресора.
Важливо розуміти, що перша більшовицька агресія була спробою "червоного бліцкригу", заснованого на класовій ненависті. Вони щиро сподівалися, що українське селянство, підкуплене популістськими обіцянками "негайного поділу землі", радо зустріне червоні прапори як визволителів. Але реальність виявилася зовсім іншою: українське село, з його глибокими традиціями приватної власності та вільного господарювання, зустріло комісарів вороже. Почалися масові повстання проти продрозверстки, насильницьких мобілізацій та богохульства більшовиків. Ворог побачив, що Україна є ментально чужим для них середовищем, де кожен хутір є потенційною фортецею опору. Саме в цей час у кабінетах ЧК закладалися основи майбутнього "червоного терору" як єдино можливого інструменту утримання влади в Україні. Імперський центр у Петрограді усвідомив, що без системного знищення української інтелігенції, церкви та заможного селянства (куркульства) Україна ніколи не стане частиною їхньої комуністичної імперії. Цей кривавий досвід 1918 року став прелюдією до майбутнього Голодомору.
Окрім військового аспекту, перша агресія мала величезний вплив на українську політичну думку. Вона змусила лідерів Центральної Ради нарешті відмовитися від ілюзій про "федерацію з демократичною Росією". 22 січня 1918 року був виданий IV Універсал, який проголосив УНР "самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Це був акт політичного дорослішання нації під дулами ворожих гармат. Війна зняла маски з російських демократів і соціалістів, показавши, що для них імперська цілісність Росії завжди є вищою за будь-які права націй. Боротьба 1918 року заклала традицію українського мілітаризму, коли молодь почала масово вступати до лав війська, усвідомлюючи, що культура без армії є беззахисною. Кожна могила крутянина стала місцем паломництва, гартуючи нове покоління українців, для яких незалежність була не темою для дискусій, а священним обов'язком. Ця епоха створила наших перших сучасних героїв, чиї імена ми сьогодні з гордістю носимо на своїх шевронах.
Друга хвиля: Війна з білогвардійцями і червоними
Після поразки Німеччини у Першій світовій війні та падіння Гетьманату Павла Скоропадського наприкінці 1918 року, більшовики відчули новий історичний шанс і розпочали другий масштабний наступ на Україну. Цього разу вони діяли значно підступніше: була створена регулярна Червона армія з фаховими офіцерами, а пропаганда стала витонченішою, обіцяючи "радянську незалежну Україну". УНР, виснажена внутрішніми політичними конфліктами між прихильниками Директорії та гетьманцями, змушена була з важкими боями відступати на захід. Ситуація на початку 1919 року була просто катастрофічною, Україна опинилася в епіцентрі геополітичного шторму. На півдні наступали білогвардійські війська Антона Денікіна, які бачили в українцях "бунтівних сепаратистів" і прагнули відновити «єдину і неподільну Росію» у її старих кордонах. На заході розпочалася повномасштабна війна з новоствореною Польщею за територію Галичини та Волині. Це був славнозвісний «чотирикутник смерті», де українські армії (УНР та УГА) опинилися в залізному кільці ворогів, потерпаючи від жахливої епідемії тифу, повної нестачі набоїв, теплого одягу та будь-якої медичної допомоги.
Попри неймовірні труднощі, український опір не припинився ні на хвилину. Головний Отаман Симон Петлюра став символом цієї відчайдушної боротьби "всупереч усьому", зумівши об'єднати навколо ідеї державності найбільш патріотичні та боєздатні сили нації. Коли регулярний фронт розпався під тиском переважаючих сил ворога, українська армія продемонструвала чудеса винахідливості. Одним із найбільш героїчних епізодів усієї світової військової історії став Перший Зимовий похід армії УНР (грудень 1919 – травень 1920). Не маючи змоги утримувати сталу лінію оборони, частини під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка перейшли до партизанської тактики в глибокому тилу ворога. Вони пройшли з боями понад 2500 кілометрів територією, зайнятою білогвардійцями та більшовиками, піднімаючи народ на повстання, знищуючи ворожі штаби та відновлюючи українську владу в селах. Цей рейд довів усьому світові, що українська армія жива, а нація не визнає жодного окупанта. Похід зберіг ядро українських збройних сил і дав надію всьому народові у найтемніші часи окупації. Кожен вояк, що пройшов цей шлях, отримав Залізний хрест — нагороду, яка досі є символом вищої військової звитяги.
У квітні 1920 року Симон Петлюра пішов на надзвичайно важкий, але вимушений дипломатичний крок — підписання Варшавської угоди з Польщею Юзефа Пілсудського. Це був трагічний компроміс: Україна визнавала західний кордон по річці Збруч, фактично погоджуючись на польську окупацію Галичини, в обмін на військову допомогу для вигнання більшовиків з решти території УНР. Спільний українсько-польський контрнаступ був стрімким — вже у травні 1920 року українські частини разом із поляками урочисто вступили до звільненого Києва. Здавалося, перемога близько. Проте Росія кинула на український фронт колосальні резерви, включаючи Кінну армію Будьонного. Червоні перейшли у масований наступ, дійшовши аж до передмість Варшави. Саме там сталося «диво на Віслі», коли польсько-українські війська розгромили більшовиків, врятувавши Європу від комуністичної навали. Проте виснажена Польща не захотіла продовжувати війну за інтереси України і підписала Ризький мирний договір у 1921 році з Радянською Росією. За цим договором територія України була цинічно поділена між двома державами, а УНР залишилася один на один з агресором.
Другий Зимовий похід у листопаді 1921 року став останньою відчайдушною спробою українських патріотів на чолі з Юрієм Тютюнником прорвати радянську окупацію та підняти всенародне повстання. Незважаючи на особистий героїзм учасників, похід закінчився трагічно через чисельну перевагу ворога та зраду. Поблизу містечка Базар на Житомирщині більшовики оточили одну з колон і після нерівного бою розстріляли 359 полонених українських вояків, які відмовилися перейти на службу до Червоної армії. Перед смертю герої співали «Ще не вмерла Україна», демонструючи всьому світові моральну перемогу над катами. Ця кривава розправа стала символічним фіналом збройної боротьби регулярних частин УНР, але не фіналом самої української ідеї. Опір більшовикам продовжувався у формі партизанського руху, найбільш відомим осередком якого стала Холодноярська республіка, що боролася до 1922 року. Уроки цієї війни — це передусім уроки про те, що внутрішня єдність та надійні союзники є дорожчими за будь-які територіальні чи ідеологічні компроміси.
Аналізуючи причини поразки УНР, ми маємо уникати спрощених пояснень. Це була трагедія нації, яка опинилася в епіцентрі світової пожежі без належної міжнародної підтримки. Провідні країни Заходу тоді підтримували ідею "великої Росії", не розуміючи, що більшовизм є глобальною загрозою для всієї цивілізації. Українські лідери, попри весь свій патріотизм, часто страждали від браку досвіду державного управління та надмірного захоплення соціалістичними теоріями, що заважало створенню міцної вертикалі влади. Проте, незважаючи на військову поразку, війна 1917–1921 років мала колосальне значення для майбутнього. Вона створила прецедент сучасної української державності, загартувала національну еліту та заклала військові традиції, на яких виховувалися наступні покоління борців УПА та дисидентів. Саме досвід УНР став тим юридичним та моральним містком, який дозволив Україні відновити незалежність у 1991 році. Сьогодні ми продовжуємо ту саму битву за свободу, яку почали Петлюра та Тютюнник, але тепер ми маємо набагато більше досвіду, згуртованості та світової підтримки.
Первинні джерела
Документи цієї великої війни є безцінними свідками епохи, коли вирішувалася доля українського народу на століття вперед. Ультиматуми агресора, універсали про незалежність, суворі звіти про бої та щирі спогади учасників дозволяють нам сьогодні відновити максимально правдиву картину подій, очищену від багаторічних радянських маніпуляцій та фальсифікацій. Ці тексти буквально дихають напругою моменту, надією на волю та болем від втрат. Вони розкривають нам логіку як тих героїв, хто до останнього подиху боронив свою землю, так і тих загарбників, хто намагався її підкорити вогнем і мечем. Вивчення цих першоджерел є найважливішим актом нашої інтелектуальної деколонізації, оскільки вони неспростовно спростовують міф про "добровільний союз" і наочно показують справжню загарбницьку природу більшовицького імперіалізму. Кожен такий документ — це живий голос із нашого героїчного минулого, який застерігає нас від повторення фатальних помилок роз'єднаності.
1. Ультиматум Раднаркому до Центральної Ради (грудень 1917)
Цей документ є класичним, хрестоматійним прикладом імперської підступності та гібридної агресії. Ленін пише: «Ми визнаємо Народну Республіку Українську, її право зовсім відокремитися від Росії... але ми не можемо визнати політику Центральної Ради». Це повний логічний абсурд: лицемірно визнавати державу і одночасно категорично заперечувати право її законного, демократично обраного уряду на проведення власної незалежної політики. Більшовики надумано звинувачували Раду в "дезорганізації спільного фронту" та "підтримці контрреволюції". Насправді ж вони відчайдушно шукали будь-яких юридичних зачіпок для виправдання свого збройного втручання. Аналіз цього тексту переконливо показує, що Росія вже тоді майстерно використовувала тактику маніпулятивного "захисту прав трудящих" для маскування звичайної окупації суверенної країни. Цей документ став фактичним оголошенням війни, майстерно загорнутим у революційну фразеологію про братерство.
2. Зі спогадів учасника бою під Крутами Ігоря Лоського
«Нас було дуже мало, набої закінчувалися з кожною хвилиною, але ми фізично відчували, що за нашими спинами — Київ, за нами — вся згорьована Україна. Коли ми врешті пішли у відчайдушну штикову атаку, я виразно бачив очі ворогів: у них був нестримний страх, бо вони зовсім не розуміли, за яку таку ідею ми так легко вмираємо. Ми воювали за велику ідею Свободи, а вони — лише за пайок, горілку і право безкарно грабувати наші міста». Ці прості, але глибокі слова передають абсолютну моральну перевагу українських добровольців над загарбниками. Бій під Крутами був не просто військовим зіткненням, а битвою двох кардинально різних світів: світу високих цінностей і світу примітивного насильства. Свідчення учасників допомагають нам збагнути, чому цей невеликий бій став таким визначальним для всієї нашої національної пам'яті. Це була не поразка, а сакральна жертва, яка пробудила совість нації.
3. Наказ генерала Омеляновича-Павленка під час Зимового походу
«Вояки славної армії УНР! Ми йдемо в запілля ворога не для короткого відпочинку, а для невпинної боротьби до останнього ворога. Кожен ваш впевнений крок має нагадувати окупанту, що українська земля під ним буквально горить і ніколи не прийме загарбника. Пам'ятайте про залізну дисципліну та високу честь українського козака. Нас щиро підтримує весь нарід, і в цьому наша головна сила». Цей наказ свідчить про надзвичайно високий рівень організованості та професіоналізму регулярної армії УНР навіть у нелюдських умовах партизанської війни без тилу. Він демонструє, що армія не втратила своєї структури, честі та бойового духу, перетворившись на мобільну, невловиму і смертельно небезпечну для ворога силу. Цей документ розкриває стратегію виживання нації через активну оборону та постійну мобільність.
4. Зі звіту Муравйова про взяття Києва (лютий 1918)
«Ми йшли вогнем і нещадним мечем. Я особисто наказав своїм воякам не щадити нікого з тих, хто чинить опір або просто виглядає як ворог. Нами було без жалю розстріляно сотні офіцерів, буржуїв та українських шовіністів. Київ буквально потонув у крові ворогів революції, але тепер він повністю наш, радянський». Ці цинічні та жорстокі рядки — пряме, задокументоване свідчення масових військових злочинів більшовиків. Муравйов відверто і з гордістю хизувався своєю нелюдською жорстокістю, вважаючи її необхідною для швидкого встановлення "нового ладу". Документ є незаперечним доказом того, що радянська влада в Україні встановлювалася не через вільні вибори чи підтримку мас, а через масові вбивства, залякування та тотальний терор. Це справжнє, неприкрашене обличчя більшовицького "визволення".
5. Текст Варшавської угоди (квітень 1920)
Цей трагічний договір є зразком найскладнішої дипломатії у безвихідній ситуації. УНР вимушено погоджувалася на втрату західних земель (Галичини та Волині) заради ілюзорного шансу звільнити Київ та решту України від більшовицької навали. Стаття 1 договору проголошувала: «Уряд Речі Посполитої Польської визнає Директорію УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою як верховну і єдину законну владу УНР». Це була героїчна, але приречена спроба створити реальний антибільшовицький фронт у Східній Європі. Документ викликав хвилю обурення серед галичан, що призвело до болісного розколу українських національних сил у найвідповідальніший момент. Це джерело вчить нас неймовірній складності політичного вибору між двома злами, де кожне рішення має свою трагічну ціну.
6. Лист Симона Петлюри до українського війська в екзилі (1921)
Написаний уже після остаточної поразки і вимушеного переходу за річку Збруч, цей лист є справжнім маніфестом незламної віри у майбутнє. «Дорогі брати! Ми не програли цю велику війну, бо ми повністю зберегли свій прапор, свою честь і свою віру. Ми обов'язково повернемося, коли ця потворна Росія знову почне розвалюватися під вагою власного зла. Готуйтеся до нових боїв і ніколи не втрачайте надії». Петлюра, як справжній державник, бачив ситуацію в дуже довгій історичній перспективі. Його слова виявилися пророчими: через довгих 70 років СРСР таки розпався, і Україна відновила свою державну незалежність, спираючись на ті самі фундаментальні принципи соборності та свободи, за які билися вояки УНР. Цей лист є свідченням неймовірної незламності українського політичного проводу.
7. Свідчення про трагедію під Базаром (листопад 1921)
"Більшовики виставили кулемети навпроти нас. Нам запропонували життя в обмін на зраду УНР і службу в Червоній армії. Ніхто не вийшов з лав. Тоді ми почали співати гімн. Перші черги кулеметів заглушили слова, але не дух. Останні вояки падали зі словами 'Слава Україні!'". Це свідчення очевидця розкриває глибину морального подвигу учасників Другого Зимового походу. Базар став українською Термопілою, де вірність присязі виявилася сильнішою за страх смерті. Цей документ назавжди зафіксував імена тих, хто обрав смерть замість рабства, ставши вічним прикладом для майбутніх поколінь захисників України. Аналіз таких свідчень допомагає нам зрозуміти, чому український опір неможливо було зламати протягом всього XX століття — він базувався на непохитній вірі у правду.
Деколонізаційний погляд
Радянська історіографія протягом десятиліть ретельно створювала фальшивий міф про «тріумфальну ходу Радянської влади» територією України та «братерську допомогу російського пролетаріату українському». Насправді ж ці події були жорстокою, класичною колоніальною війною метрополії проти своєї найбільш цінної колонії. Росія за будь-яку ціну намагалася повернути втрачену Україну, використовуючи для цього нову, привабливу на той час обгортку — комуністичну ідеологію світової справедливості. Деколонізація сьогодні для нас означає передусім повернення повної суб'єктності українському війську, уряду та самій ідеї держави того часу. Ми маємо нарешті перестати дивитися на ці доленосні події очима переможців-окупантів та їхніх нащадків. Це була повноцінна Війна за незалежність, яка нічим не поступалася аналогічним війнам у США, Польщі чи Ірландії. Ми маємо щиро пишатися тим, що змогли чинити такий героїчний опір гігантській машині терору протягом чотирьох довгих років у повній ізоляції.
Ми також маємо рішуче розвінчати підступний міф про «громадянську війну». Громадянська війна — це за визначенням конфлікт, коли громадяни однієї визнаної країни воюють між собою за владу всередині неї. Але у 1917 році українці вже офіційно проголосили свою окрему, суверенну державу УНР, визнану міжнародним співтовариством. Отже, це була війна між двома цілком окремими державами — УНР та РСФРР. Називаючи її «громадянською», Росія вже понад століття намагається приховати сам факт своєї віроломної агресії та представити криваву окупацію як суто внутрішній конфлікт самих українців. Це типовий, відпрацьований віками прийом колонізатора: стерти будь-які межі між метрополією та колонією в головах людей. Сьогодні, твердо називаючи події 1917–1921 років нашою Першою війною за незалежність, ми робимо вирішальний крок для остаточного виходу з «руського міра» та його маніпулятивних шаблонів.
Боротьба УНР була боротьбою за право бути європейцями. Весь культурний та політичний код УНР базувався на демократії, повазі до права та особистої свободи. Більшовизм же ніс із собою архаїчний східний деспотизм, прикритий прогресивними гаслами. Деколонізація — це також усвідомлення того, що українська поразка 1921 року була трагедією не лише для нас, а й для всього вільного світу, який не захотів вчасно розпізнати загрозу. Кожна спалена більшовиками книжка, кожен розстріляний український інтелігент — це була спроба знищити наш цивілізаційний код. Сьогодні ми повертаємо собі право на власну пам’ять, де Петлюра є не "бандитом", а державним діячем, а крутяни — не "жертвами авантюри", а героями нації. Наш деколонізаційний погляд — це погляд вільних людей на свою величну і драматичну історію, яку ми більше нікому не дозволимо переписувати на свій лад.
Міф: Більшовики перемогли в Україні лише тому, що їх масово підтримав «простий український народ». Реальність: Більшовики перемогли виключно завдяки тотальному нелюдському терору, величезній чисельній перевазі російських регулярних військ та маніпулятивній пропаганді. Українське селянство чинило запеклий, героїчний опір (збройні республіки Холодного Яру, масові повстання на Поділлі, Київщині та Чернігівщині), який тривав аж до середини 1920-х років, коли вже не було жодної надії на допомогу ззовні. Більшовики були змушені піти на значні тактичні поступки (запровадження НЕПу та українізації) саме тому, що не могли повністю приборкати нескорений український дух. Їхня перемога була тимчасовою перемогою грубої зброї над ідеєю, а не добровільним вибором нації. Жоден народ ніколи не підтримає систему, яка забирає весь хліб і розстрілює за рідне слово.
Український флот у Криму та рейд Болбочана У квітні 1918 року Чорноморський флот у Севастополі підняв українські національні прапори за наказом контр-адмірала Сабліна. Це було офіційне визнання моряками влади УНР та неспростовний доказ того, що Україна бачила Крим своєю невід'ємною частиною вже тоді. Майже одночасно з цим більшовики були змушені ганебно тікати з півострова під ударами елітних українських військ полковника Петра Болбочана, який здійснив блискавичний і неймовірний за складністю похід через Сиваш. Цей блискучий військовий епізод назавжди спростовує імперські міфи про "подарований Крим" та доводить високий стратегічний рівень мислення тодішніх українських лідерів. Болбочан показав, як треба воювати за своє, використовуючи швидкість і рішучість.
📋 Підсумок: Уроки поразки
Трагічна поразка 1921 року була неймовірно болючою для нації, але вона в жодному разі не стала кінцем самої ідеї України. Навпаки, вона довела всьому світові, що ідея національної незалежності є абсолютно безсмертною і здатною виживати навіть у найскладніших умовах окупації. Ми винесли з тієї великої війни кілька фундаментальних уроків, які сьогодні є основою нашого виживання. Перший урок: ніколи і за жодних обставин не можна довіряти обіцянкам Москви, якими б «революційними», «братніми» чи «демократичними» вони не здавалися на перший погляд — за ними завжди стоїть ніж окупанта. Другий урок: внутрішня національна єдність є набагато дорожчою за будь-які тимчасові партійні амбіції чи ідеологічні суперечки. Третій урок: Україні як повітря потрібна власна потужна, регулярна, професійна армія та надійні, перевірені міжнародні союзники. Сьогодні, щодня розбудовуючи сучасні Збройні Сили України, ми безпосередньо спираємося на неоціненний бойовий досвід наших великих попередників — героїв Крут, Зимових походів та оборони Києва. Ми нарешті продовжуємо і успішно завершуємо їхню велику справу.
Спадщина УНР сьогодні живе в кожному з нас, у кожному слові та вчинку вільного українця. Це і наш древній герб Тризуб, і наш величний гімн, і наша непохитна віра у власну непереможну силу. Ми пам'ятаємо всі трагічні помилки лідерів того часу — їхню зайву довірливість та брак рішучості, — щоб ніколи не повторювати їх у сучасній боротьбі. Але ми передусім схиляємо голови перед їхньою неймовірною мужністю. Вони пішли в бій за Україну тоді, коли весь світ цинічно відвернувся від них, і вони вистояли морально, не зрадивши присягу навіть під кулями катів у Базарі. Сьогодні вільна Україна — соборна, незалежна і сильна — є найкращим і найбільш величним пам'ятником усім тим тисячам невідомих героїв, хто поліг у тій довгій війні 1917–1921 років. Ми — нація, яка нарешті навчилася перетворювати свої поразки на невичерпне джерело сили для остаточних майбутніх перемог. Наша сучасна соборність загартована саме у вогні тієї великої і трагічної війни, вона пройшла крізь десятиліття підпілля та випробувань, ставши нашою головною цінністю.
Ми маємо чітко усвідомити, що більшовицько-українська війна була для нашого народу екзистенційним викликом найвищого рівня. Росія намагалася тоді не просто змінити політичний режим в Україні, а повністю стерти саму пам'ять про Україну, ліквідувати український проект як такий. Наступна радянська окупація призвела до Голодомору, який став лише логічним і жахливим продовженням нелюдської політики Раднаркому 1917 року. Сьогодні, щодня захищаючи нашу свободу і саме право на життя від нової хвилі російської агресії, ми фактично завершуємо ту саму велику війну, яку з такою мужністю почали наші прадіди понад сто років тому. Але тепер ми вже не ті розрізнені, дезорієнтовані загони добровольців — ми єдина, монолітна держава з потужною волею до перемоги та найсильнішою армією Європи. Світла пам’ять про героїв 1917-1921 років сьогодні надихає нас на кожен новий день важкої боротьби. Ми чітко знаємо, за що ми воюємо, і ми абсолютно впевнені, що цього разу перемога буде нашою. Україна була, є і буде вільною. Соборність — це не лише наша мрія, це наша реальність, за яку ми будемо битися до кінця.
«Україна не може бути радянською, вона може бути тільки українською або нічиєю. Ми битимемося до останнього набою, бо за нами правда, Бог і наше вільне майбутнє.» — Симон Петлюра (звернення до нації)
«Крути — це не поразка, це велике народження нації. Кожна крапля юнацької крові на тому святому снігу стала міцним цементом нашої нерозривної єдності.» — Сучасний історичний коментар до річниці бою
Потрібно більше практики?
- Аналіз: Дослідіть детально тактику «ешелонної війни», яку майстерно використовували більшовицькі загони Муравйова у 1918 році. Чому вона виявилася такою ефективною в специфічних умовах тогочасної України? Які були її головні стратегічні слабкі сторони, що дозволили згодом звільнити територію?
- Дослідження: Дізнайтеся більше про непересічну особистість полковника Петра Болбочана та його легендарну Кримську операцію. Чому його військовий успіх так сильно лякав і ворогів-більшовиків, і, на жаль, частину тогочасного українського політичного керівництва у Києві? Який вплив це мало на подальшу долю Криму?
- Дискусія: Чи був вимушений військово-політичний союз Симона Петлюри з Польщею у 1920 році фатальною помилкою чи єдиним на той момент реальним шансом на порятунок державності? Обговоріть всі аргументи «за» і «проти», враховуючи тогочасну вкрай складну геополітичну ситуацію та міжнародну ізоляцію УНР.
- Творче завдання: Напишіть уявний щоденник учасника Першого Зимового походу армії УНР. Опишіть один типовий день із нелегкого життя вояка: щоденні труднощі переходу, несподівані зустрічі з селянами у селах, внутрішні почуття та емоції від перебування у глибокому тилу ворога попри небезпеку.
🎯 Вправи
Аналіз ультиматуму Раднаркому
— Раднарком РСФРР, 1917
Аналіз: "Громадянська війна" як конструкт
- Як термін «громадянська війна» допомагає Росії уникати відповідальності?
- Яка справжня природа конфлікту 1917–1921 років?
- Чому важливо використовувати термін "агресія" замість "боротьба партій"?
Порівняння: 1917 vs 2014
- Агресія 1917 року
- Агресія 2014 року
- Створення маріонеткових урядів
- Заперечення присутності військ
- Риторика "визволення"
Ціна незалежності
Факти про війну
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року.
Муравйов був командувачем українських військ.
Зимовий похід тривав 5 місяців.
Ризький мир був підписаний у 1921 році.
УНР була союзником більшовиків.
Симон Петлюра був Головним Отаманом військ УНР.
Більшовики створили маріонетковий уряд у Харкові.
Бій під Базаром став фіналом Другого Зимового походу.
УНР визнала капітуляцію перед більшовиками у 1918 році.
Червона армія використовувала терор для встановлення влади.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| ультиматум | ['ulʲtɪˈmɑtum'] | ім | ||
| агресія | ['ɑˈɦrɛs⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| окупація | ['ɔkuˈpɑt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| оборона | ['ɔˈbɔrɔnɑ'] | ім | ||
| відступ | ['ˈwidstup'] | ім | ||
| контрнаступ | ['kɔntrnɑˈstup'] | ім | ||
| фронт | ['frɔnt'] | ім | ||
| більшовик | ['bilʲʃɔˈwɪk'] | ім | ||
| інтервенція | ['intɛrˈwɛnt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| партизан | ['pɑrtɪˈzɑn'] | ім | ||
| перемир'я | ['pɛrɛˈmɪrʲːɑ'] | ім | ||
| капітуляція | ['kɑp⁽ʲ⁾ituˈlʲɑt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| мобілізація | ['mɔb⁽ʲ⁾il⁽ʲ⁾izɑˈt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| гарнізон | ['ɦɑrn⁽ʲ⁾iˈzɔn'] | ім | ||
| державність | ['dɛrˈʒɑwn⁽ʲ⁾isʲtʲ'] | ім | ||
| незалежність | ['nɛzɑˈlɛʒn⁽ʲ⁾isʲtʲ'] | ім | ||
| спротив | ['ˈsprɔtɪu̯'] | ім | ||
| територія | ['tɛrɪˈtɔr⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| уряд | ['ˈurʲɑd'] | ім | ||
| поразка | ['pɔˈrɑzkɑ'] | ім |