Буковина та Закарпаття під сусідами
🎯 Чому це важливо?
Історія України — це не лише історія Києва чи козацького степу. Буковина та Закарпаття століттями розвивалися в інших політичних реаліях, перебуваючи под владою Молдови, Угорщини та Османської імперії. Але саме тут, у Карпатських горах, українська ідентичність збереглася в найбільш архаїчних та самобутніх формах. Розуміння історії цих регіонів дозволяє побачити Україну як частину ширшого центральноєвропейського простору та оцінити неймовірну здатність нашого народу до виживання в умовах відсутності власної держави. Це історія про те, як гори можуть стати не лише кордоном, а й фортецею духу, де кожна долина зберігає свою унікальну пам'ять.
Вступ
Після занепаду Галицько-Волинської держави в XIV столітті українські землі були розділені між сусідами. Якщо Галичина відійшла до Польщі, а Волинь — до Литви, то доля Буковини та Закарпаття склалася інакше. Ці регіони опинилися на периферії великих імперій, що, з одного боку, гальмувало їхній політичний розвиток, а з іншого — консервувало традиційний уклад життя. Це була земля, де час ніби зупинився, дозволяючи зберегтися тому, що в інших місцях було знищено модернізацією та війнами. Гірські хребти стали природними мурами, які захищали не лише від ворожих набігів, а й від надмірного культурного впливу ззовні, дозволяючи місцевим громадам розвиватися за власними законами та звичаями.
Буковина (історична Шипинська земля) стала частиною молодого Молдавського князівства, де українська культура мала сильні позиції завдяки спільному православ'ю та використанню староукраїнської мови в діловодстві. Тут українці не були громадянами другого сорту, а співавторами нової державності. Вони займали високі посади при дворі молдавських господарів, впливали на архітектуру та релігійне життя країни. Закарпаття ж потрапило под владу Угорського королівства, де зазнавало сильного тиску з боку католицької церкви та феодалів. Обидва регіони згодом відчули на собі важку руку Османської імперії, ставши ареною постійних війн та набігів, що загартувало характер місцевих жителів, навчивши їх виживати в найскладніших умовах.
Попри політичні кордони, населення цих країв зберігало усвідомлення своєї єдності з рештою Русі-України. Це виявлялося у спільній вірі, мові, фольклорі та навіть у спільних формах спротиву — русі опришків. Історія Буковини та Закарпаття — це приклад того, як культура може існувати поверх політичних мап, створюючи невидимі, але міцні зв'язки між роз'єднаними частинами одного народу. Це свідчення того, що нація — це не лише спільна держава, а передусім спільна пам'ять і воля до життя, яка не згасає навіть под столітнім гнітом. Досвід цих регіонів є безцінним для сучасної України, адже він демонструє глибину нашого коріння та незнищенність нашого духу.
Міф: Закарпаття та Буковина були "забутими землями", повністю відірваними від загальноукраїнського процесу до ХХ століття. Реальність: Попри гори та кордони, контакти ніколи не переривалися. Мандрівні дяки, ченці, купці та опришки постійно перетинали Карпати. Церковні книги з Києва та Львова потрапляли в найвіддаленіші гірські села, приносячи новини та ідеї. Українська культура цих регіонів розвивалася в постійному діалозі з Галичиною та Наддніпрянщиною, хоча й мала свої унікальні риси. "Забутість" — це конструкт імперських істориків, які хотіли бачити ці землі своїми провінціями, а не частиною великої України. Ігнорування історії цих регіонів є не просто помилкою, а злочином проти пам'яті тих, хто віками зберігав українське слово в умовах тотальної ізоляції.
Буковина: Шипинська земля та Молдовське князівство
Від Шипинської землі до Буковини
Територія сучасної Буковини в часи Київської Русі входила до складу Галицького князівства, будучи його південним форпостом. Після монгольської навали тут утворилася напівнезалежна Шипинська земля (від назви поселення Шипинці), якою управляли місцеві бояри. Ця земля була своєрідною буферною зоною, де перетиналися інтереси Польщі, Угорщини та татар. У середині XIV століття ця територія стала ядром формування Молдавського князівства. Цікаво, що перші молдавські господарі (правителі) активно спиралися на руське населення та культуру, бачачи в них надійну опору для своєї влади. Українці складали значну частину населення, особливо в північній частині князівства, і їхні звичаї вплинули на формування молдавського права та адміністрації. Слов'янське право стало основою для перших законодавчих актів Молдови, а руські бояри займали ключові позиції в державній ієрархії.
Сама назва «Буковина» (від слова «бук», якими багаті місцеві ліси) почала вживатися пізніше, з XV століття, позначаючи лісисту зону Північної Молдови. Цей край був стратегічно важливим, адже через нього проходив торговий шлях від Львова до Чорного моря (так званий «Молдавський шлях»). Міста Чернівці та Хотин стали ключовими економічними та оборонними центрами. Хотинська фортеця, яка контролювала переправу через Дністер, була твердинею, за яку століттями билися поляки, турки та молдавани. Її могутні стіни досі пам'ятають гуркіт гармат і крики воїнів, ставши свідком багатьох історичних драм. За цей час фортеця неодноразово перебудовувалася, вбираючи в себе елементи східної та західної фортифікації, перетворюючись на один з найдосконаліших оборонних комплексів Східної Європи.
💡 Чи знали ви?
Староукраїнська мова була мовою офіційних грамот молдавських господарів аж до XVII століття. Це свідчить про величезний авторитет руської культури та її державницької традиції, яку молдавани сприйняли як свою власну. Навіть перші літописи Молдови були написані цією мовою, що робить нашу спільну історію ще тіснішою та цікавішою.
Український вплив у Молдові
У Молдавському князівстві українці не відчували такої жорсткої дискримінації, як у Польщі чи Угорщині. Православ'я було державною релігією, що забезпечувало духовну єдність населення. Офіційною мовою канцелярського діловодства до середини XVII століття залишалася староукраїнська (руська) мова. Господарі видавали грамоти, писали листи та укладали договори мовою, зрозумілою як волохам (предкам румунів та молдаван), так і русинам. Це створило унікальний культурний симбіоз, де дві традиції перепліталися і збагачували одна одну. Літописання в Молдові також починалося слов'янською мовою, зберігаючи пам'ять про спільне минуле.
Українська шляхта займала високі посади при дворі господарів, а багато молдавських бояр мали руське походження або родичалися з українськими родами. Культурні зв'язки з Галичиною та Києвом були дуже тісними. Молдавські господарі були ктиторами (спонсорами) багатьох українських монастирів, зокрема у Львові та Києві, жертвуючи значні кошти на їх розбудову. Петро Могила, видатний київський митрополит і реформатор церкви, походив з роду молдавських господарів Могил, що є яскравим свідченням переплетіння доль двох народів. Його діяльність показала, як молдавська аристократія могла стати частиною української еліти. Буковина в цей час була не кордоном, що розділяє, а мостом, що з'єднує культури та народи. Взаємопроникнення культур було настільки глибоким, що часто важко провести чітку межу між українським та молдавським у побуті, одязі чи піснях.
Хотинська фортеця на Буковині стала місцем однієї з найважливіших битв в історії Європи. У 1621 році об'єднані сили польсько-литовського війська та 40-тисячного українського козацтва под проводом гетьмана Петра Сагайдачного зупинили тут величезну османську армію султана Османа II, яка прагнула завоювати Річ Посполиту. Ця перемога врятувала Центральну Європу від турецької навали і показала вирішальну роль козаків у геополітиці регіону. Козацька піхота виявилася ефективнішою за польську кавалерію в умовах облоги. Хотин назавжди увійшов у військову історію як символ козацької слави і мужності, а Сагайдачний отримав смертельне поранення, ставши героєм-мучеником.
Повсякденне життя: Мульткультурний Вавилон
У міжвоєнний період та раніше, Буковина та Закарпаття були справжніми "капсулами часу", де збереглася унікальна атмосфера етнічного різноманіття. Чернівці, які називали "маленьким Віднем", стали феноменом толерантності. Тут на одній вулиці могли сусідити українська церква, єврейська синагога, румунський театр та німецький народний дім. Кав'ярні міста були центрами інтелектуального життя, де пліткували та обговорювали політику п'ятьма мовами. Пауль Целан, всесвітньо відомий поет, писав тут свої вірші німецькою, будучи євреєм з румунським паспортом на українській землі. Це місто було взірцем того, як різні народи можуть жити в мирі, створюючи спільний культурний простір, де кожен збагачував іншого своєю традицією та світоглядом. Ринкові площі Чернівців кипіли життям, де українські селяни в яскравих вишиванках торгували поруч із єврейськими ремісниками та австрійськими чиновниками.
Зовсім іншим був ритм життя на Закарпатті (Підкарпатській Русі). Це був край патріархального укладу, де в горах час ніби зупинився. Гуцульські, лемківські та бойківські села зберігали автентичні традиції, які приваблювали етнографів з усієї Європи (наприклад, чеського письменника Івана Ольбрахта, який прославив село Колочава). Однак, це також був край бідності та "землеробського голоду", що змушувало тисячі людей емігрувати за океан у пошуках кращої долі. Контраст між урбаністичною культурою Чернівців та архаїкою Карпат демонструє вражаючу палітру українського життя на західних окраїнах, яке розвивалося в умовах відсутності власної держави, але под сильним впливом центральноєвропейської цивілізації. Життя в горах вимагало неймовірної витривалості: щоденна праця на стрімких схилах, випас худоби на високогірних полонинах та боротьба за кожен клаптик родючої землі загартували характер закарпатців, зробивши їх стійкими до будь-яких історичних бур. Традиційна архітектура — дерев’яні хати та церкви — ідеально вписувалася в цей ландшафт, створюючи гармонійне середовище для життя.
Традиції та свята
Важливою частиною повсякдення були релігійні та народні свята, які об'єднували громаду та надавали життю вищого сенсу. Різдво, Великдень, храмові свята супроводжувалися складними обрядами, що передавалися від батька до сина як найбільша цінність. На Буковині ці святкування мали особливий колорит через вплив молдавських та австрійських традицій, що проявлялося в одязі та кулінарії. Закарпатські святки ж були наповнені прадавньою магією гір: вертепи, колядки та ворожіння створювали атмосферу таємничості. Саме в цих традиціях народ знаходив розраду від важкої праці та силу для збереження своєї душі. Кухня цих регіонів — це також окремий світ: банош, бограч, мамалига та чимало видів бринзи стали кулінарними візитівками Карпат, що дійшли до нас крізь століття. Використання кукурудзяного борошна, овечого сиру та диких грибів робило місцеві страви не лише смачними, а й надзвичайно поживними, що було критично важливо для виживання у горах.
💡 Чи знали ви?
Чернівці були одним із небагатьох міст тогочасної Європи, де посаду мера могли по черзі займати представники різних національностей (українці, євреї, румуни, німці). Це було прописано в неформальному "кодексі честі" міської громади. Такий рівень самоорганізації та поваги до ближнього був справжнім дивом для епохи, що зазвичай ділила людей на панів та підданих за національною ознакою. Це свідчить про високу політичну та громадянську культуру буковинців, яка формувалася протягом століть спільного життя.
Закарпаття: від угорського панування до опришків
Під угорською короною
Доля Закарпаття склалася драматичніше і складніше. Ще в XI столітті угорські королі почали поступово захоплювати ці землі, долаючи опір місцевого слов'янського населення. До XIII століття весь край опинився у складі Угорського королівства. Адміністративно він був поділений на комітати (жупи), такі як Ужжанський, Березький, Угочанський та Марамороський, якими управляли призначені королем жупани. Українське населення (яке називали русинами) опинилося в стані феодальної залежності від угорських магнатів, втративши власну еліту. Руські воєводи або загинули, або асимілювалися, ставши частиною угорської знаті.
Соціальний гніт тут поєднувався з національним та релігійним. Угорська еліта була католицькою, тоді як селяни-русини вперто трималися православ'я. Це створювало глибоку прірву між панами та підданими. Селяни були закріпачені, обкладені важкими податками (дев'ятиною) та панщиною. Особливо важким було становище у гірських районах, де орної землі було мало, і виживання залежало від скотарства та лісових промислів. Життя верховинців було постійною боротьбою з суворою природою та жорстокою владою. Проте саме в горах, де контроль влади був слабшим, найкраще зберігся вільний дух народу. Цей дух проявлявся у всьому: від архітектури до народних пісень, які славили волю і мужність.
Світлим променем в історії краю стало правління подільського князя Федора Коріятовича. У 1393 році, втікши від переслідувань литовського князя Вітовта, він отримав від угорського короля Сигізмунда місто Мукачево та велику домінію (володіння) навколо нього. Коріятович розбудував Мукачівський замок, перетворивши його на неприступну твердиню, заснував монастир на Чернечій горі, який став духовним центром краю, та сприяв переселенню на Закарпаття багатьох українських родин з Поділля. Його правління вважається "золотим віком" для закарпатських українців, часом культурного піднесення та відносного спокою. Народна пам'ять зберегла образ князя як доброго і справедливого правителя, захисника православної віри та руського народу.
Опришківський рух: вогонь у горах
Після поразки Угорщини в битві з турками под Могачем (1526 рік) Закарпаття було розділене. Західна частина відійшла до Габсбургів, а східна частина увійшла до складу Трансільванського князівства, васала Османської імперії. Постійні війни між імперіями, татарські набіги та посилення феодального визиску призвели до зубожіння населення та виникнення руху опришків. Це була реакція відчаю, коли закон не захищав, а лише карав. Люди тікали в ліси, щоб не платити непосильні податки і не віддавати дітей у рекрути.
Мукачівська єпархія: духовний щит
Важливим фактором збереження ідентичності була діяльність Мукачівської православної єпархії. Ії історія сягає корінням у давні часи, але офіційне оформлення відбулося в XV столітті. Мукачівські єпископи були не лише духовними лідерами, а й єдиними захисниками прав русинів перед угорською владою. Вони вели боротьбу за збереження церковних маєтків, які постійно намагалися захопити світські феодали. Монастирі єпархії, зокрема Грушівський та Угольський, були центрами книгописання та освіти. Тут переписувалися Євангелія та житія святих, створювалися унікальні пам'ятки, такі як "Королевське Євангеліє". Єпархія підтримувала зв'язки з Київською митрополією та Молдовою, що не давало закарпатцям відчувати себе ізольованими. Навіть в умовах тиску католицької церкви, єпископи намагалися зберегти східний обряд і традиції, що стало основою для майбутнього національного відродження.
Опришки — це народні месники, які тікали в гори, створювали збройні загони і нападали на панські маєтки, лихварів та орендарів, роздаючи частину здобичі бідним. Вони діяли в Карпатах протягом кількох століттях (XVI-XIX ст.), ставши легендою.
Опришки користувалися величезною підтримкою місцевого населення, яке переховувало їх, годувало, лікувало рани і повідомляло про небезпеку. В очах народу вони були не злочинцями, а відновлювачами справедливості. Найвідомішим ватажком був Олекса Довбуш (XVIII ст.), але рух зародився значно раніше, ще в XVI столітті. Їхня тактика раптових нападів і швидкого відходу робила їх невловимими для регулярних військ.
Опришківство було формою соціального бандитизму, характерною для гірських регіонів Європи (як гайдуки на Балканах). Це була відповідь вільної людини на спробу поневолення. Гори давали прихисток, а зброя — гідність. Опришки часто переходили кордони між Польщею, Молдовою та Угорщиною, демонструючи єдність карпатського регіону в боротьбі проти гнобителів. Вони стали героями фольклору, символізуючи незламність народного духу та прагнення до волі. Пісні про опришків співали по обидва боки Карпат, об'єднуючи гуцулів, бойків та лемків.
Трансільванія (або Семигороддя) у XVI-XVII століттях була своєрідною буферною державою под протекторатом Османської імперії. Тут панувала відносна релігійна толерантність (співіснували католики, кальвіністи, лютерани та унітарії), що дозволяло православним русинам певною мірою зберігати свою віру, хоча вони й не мали офіційного статусу визнаної релігії. Трансільванські князі (з династій Ракоці, Бетленів) часто воювали з Габсбургами та Польщею за контроль над регіоном, і в цих війнах українське населення Закарпаття зазнавало значних страждань, стаючи розмінною монетою у грі великих держав. Землі спустошувалися, села горіли, але народ виживав, ховаючись у лісах і відбудовуючи свої домівки знову і знову.
Культурний опір та збереження ідентичності
Церква як фортеця
В умовах відсутності власної держави та політичної еліти, єдиним інститутом, що зберігав національну ідентичність і об'єднував народ, була церква. На Буковині це була православна митрополія, подпорядкована Константинополю (а фактично — сучавським митрополитам). Монастирі, такі як Путна, Воронець чи Драгомирна, були центрами книгописання, освіти та мистецтва. Тут створювалися чудові рукописи, прикрашені вишуканими мініатюрами, розвивався іконопис у візантійському стилі. Церковнослов'янська мова, яка використовувалася в богослужінні, була зрозумілою для населення і підтримувала зв'язок з київською традицією. Монахи були не лише молільниками, а й вчителями та лікарями для місцевого населення.
На Закарпатті ситуація була складнішою. Православна церква тут не мала сильної ієрархії і залежала від сваволі місцевих феодалів, які часто намагалися нав'язати унію або протестантизм. Духовним центром став Мукачівський монастир святого Миколая на Чернечій горі. Ченці зберігали традиції, переписували книги, навчали дітей грамоти і підтримували дух народу. Саме церква забезпечувала безперервність історичної пам'яті, нагадуючи русинам, що вони є частиною великого православного світу, а не просто підданими угорської корони. У середині XVII століття почався процес укладення Ужгородської унії (1646), яка мала на меті покращити становище духовенства, але цей процес був тривалим і суперечливим, викликаючи спротив частини вірян.
Дерев'яна архітектура: молитва в дереві
Унікальним явищем культури Карпат стала дерев'яна церковна архітектура, яка сьогодні визнана світовою спадщиною ЮНЕСКО. Українські майстри, не маючи доступу до коштовного каменю та професійних архітекторів, створювали з дерева — найдоступнішого матеріалу — справжні шедеври інженерної думки. Бойківські, лемківські та гуцульські церкви — це вершина народного зодчества, яке втілило в собі душу горян. Вони ідеально вписувалися в гірський ландшафт, ніби виростаючи з землі, і будувалися без жодного цвяха, за допомогою лише сокири та свердла. Конструкція "зруб", де колоди щільно подганялися одна до одної, забезпечувала тепло взимку і прохолоду влітку, а також стійкість до землетрусів та вітрів. Майстерність теслярів передавалася з покоління в покоління як найбільша таємниця.
Кожен регіон мав свій неповторний стиль, що відображав місцеві традиції та впливи. Для Закарпаття характерні готичні впливи (високі шпилі, стрілчасті форми), запозичені від західних сусідів, але творчо переосмислені в дереві, що надавало їм легкості та стрімкості. На Буковині церкви часто нагадували молдавські кам'яні храми («хатнього типу» з низькими дахами, вкритими ґонтом), пристосовані до місцевого клімату. Ці будівлі були не просто місцями молитви, а й символами громади, місцем зборів, суду та зберігання цінностей под час небезпеки. Вони свідчили про високий естетичний смак народу, який навіть у злиднях прагнув краси і гармонії з Богом. Інтер'єри церков прикрашалися іконостасами, вишивкою та різьбленням, створюючи особливий сакральний простір, де людина почувалася захищеною.
Мова та фольклор: жива пам'ять
Ізольованість гірських долин сприяла консервації мови. Закарпатські та буковинські говори зберегли багато архаїчних рис давньоруської мови, які зникли в інших регіонах України. Водночас вони увібрали в себе слова з угорської, румунської, німецької та словацької мов, що зробило їх колоритними та унікальними. Ця мовна мозаїка відображала складну історію краю, але основа залишалася незмінно українською. Діалекти стали своєрідним кодом, за яким свої впізнавали своїх.
Важливу роль у поширенні культури відігравали мандрівні дяки — студенти або випускники братських шкіл та академій, які подорожували від села до села. Вони вчили дітей грамоти, переписували книги, влаштовували вертепи та шкільні драми. Це була своєрідна "народна інтелігенція", яка не давала селянам забути про світ за межами їхньої долини. Дяки приносили новини, нові пісні та ідеї, підтримуючи живий зв'язок між різними частинами України. Їхня діяльність була невидимою для влади, але надзвичайно ефективною для збереження національного духу.
Фольклор став усною історією народу, замінюючи писані літописи. Пісні, легенди, казки та перекази передавали пам'ять про князів, опришків, війни, голод та біди.
Коломийки — короткі, влучні пісні-хроніки — миттєво реагували на події, фіксуючи народну оцінку того, що відбувається. Обрядовість (колядування, щедрування, весілля, похорони) була тим міцним каркасом, на якому трималося життя громади. Традиція була законом, який не сміли порушувати навіть завойовники. Саме в культурі, у пісні та звичаї українці Буковини та Закарпаття знайшли свій порятунок від асиміляції, зберігши свою душу для майбутніх поколінь. Музичні інструменти, такі як трембіта, цимбали та скрипка, стали голосом Карпат, який лунав на весь світ.
Читання
Життя на порубіжжі: виживання та адаптація
Історія Буковини та Закарпаття в XIV-XVII століттях — це історія виживання на стику цивілізацій, релігій та імперій. Населення цих країв мусило постійно адаптуватися до змін влади, війн, нових податків та культурних впливів. Але ця адаптація не означала асиміляцію чи відмову від себе. Навпаки, тиск зовнішнього середовища змушував людей міцніше триматися за своє коріння, цінувати своє, рідне. "Свій до свого по своє" стало неписаним правилом виживання.
На Буковині український елемент був настільки сильним і впливовим, що фактично співтворив молдавську державність. Слов'янська мова була мовою еліти, церкви, суду та культури. Навіть після того, як господарі в XVII столітті почали переходити на румунську мову в офіційному вжитку, українські села зберігали свій уклад, мову і віру. Північна Буковина залишалася етнічно українською, незважаючи на всі політичні пертурбації, а Чернівці розвивалися як багатонаціональне місто, де українці жили поруч з вірменами, євреями та німцями.
На Закарпатті ситуація була інакшою, більш складною. Тут українці були меншиною в Угорському королівстві, «народом без панів», бо власна шляхта зникла. Еліта швидко мадяризувалася (ставала угорцями), приймаючи католицтво та угорську мову, щоб зберегти привілеї та землю. Народ залишився без політичного проводу, опираючись лише на бідне, але віддане духовенство. Це призвело до певної консервації та замкнутості закарпатської спільноти, яка варилася у власному соку. Вони називали себе «русинами», підкреслюючи свою відмінність від угорців (мадярів) та німців (швабів), і свято берегли "стару віру".
Економічне життя також мало свої особливості, продиктовані географією. У горах основним заняттям було відгінне скотарство (вівчарство), яке вимагало колективної праці, витривалості та суворої дисципліни. Вівчарі (ваівгарі) місяцями жили на полонинах, зберігаючи давні традиції сироваріння та обробки вовни. Лісові промисли (сплав лісу бурхливими річками) та солевидобування (особливо в Солотвино, де сіль добували ще з римських часів) давали заробіток, але були важкою, каторжною та небезпечною працею. Торгівля через карпатські перевали пов'язувала ці землі з Галичиною та Поділлям, не даючи їм остаточно відірватися від українського світу. Чумаки возили сіль, вино та худобу, привозячи назад новини та книги. Карпати не роз'єднували, а з'єднували українців, слугуючи природним сховком та шляхом комунікації.
Первинні джерела
Документ 1: Грамота господаря Олександра Доброго львівським купцям (1408)
Контекст: Це перший історичний документ, у якому згадуються Чернівці як митний пункт. Господар Молдови Олександр Добрий надає привілеї купцям зі Львова, що свідчить про тісні та взаємовигідні економічні зв'язки між регіонами. Документ написаний староукраїнською мовою, що підтверджує її офіційний статус у Молдові.
«Ми, Олександр, воєвода і господар землі Молдавської, даємо цю грамоту львівським купцям... Дозволяємо їм ходити, купувати і продавати в нашій землі, платячи мито, як було за давніх господарів... А в Чернівцях мають платити мито: від воза товару — 2 гроші, від коня — пів гроша... Охороняти їх будемо від розбійників і кривди не чинитимемо. А хто порушить це слово наше, той буде ворогом нам і всій землі нашій.» — Джерело: Грамоти XIV-XV ст.
Лінгвістичний аналіз:
- Зверніть увагу на титул «воєвода і господар». Це слов'янські терміни, запозичені молдавською державою з давньоруської традиції.
- Знайдіть назви грошових одиниць («гроші»). Це свідчить про інтеграцію регіону в європейську фінансову систему (празькі гроші були "доларом" того часу).
- Як господар гарантує безпеку? («охороняти будемо», «ворог нам»). Чому це було важливо для купців? (Дороги були небезпечними, і особиста гарантія правителя важила багато).
Документ 2: Опис Мукачівського замку (XVII ст.)
Контекст: Опис замку, зроблений невідомим мандрівником, показує його значення як ключового військового та адміністративного центру краю. Мукачівський замок Паланок був символом влади і контролю над торговими шляхами.
«Замок Мукачівський стоїть на високій горі, що самотньо здіймається над рівниною, неприступний для ворогів. Стіни його кам'яні, товсті, вежі високі і грізні. Всередині є колодязь глибокий, видовбаний у скелі з великим трудом. Живе там капітан з сильним гарнізоном, що стереже край від татар і розбійників. Под замком лежить місто, де живуть ремісники і купці, русини та угорці, німці та євреї. В неділю дзвони дзвонять і в костелі, і в церкві, скликаючи людей на молитву, кожного на своїй мові.» — Джерело: Історичні записки
Лінгвістичний аналіз:
- Які епітети використовуються для опису замку? («висока», «неприступний», «товсті», «грізні»). Що вони кажуть про його функцію та неприступність?
- Знайдіть згадку про багатонаціональний склад населення («русини та угорці, німці та євреї»). Як це характеризує Закарпаття як "плавильний казан" народів?
- Що символізують дзвони двох храмів? (Співіснування різних конфесій та культур в одному просторі, попри відмінності).
Деколонізаційний погляд
Міфи про "чужі землі"
Російська та радянська пропаганда часто намагалася представити приєднання Буковини та Закарпаття до СРСР у ХХ столітті як «визволення» та «возз'єднання» споконвічно російських земель, ігноруючи їхню українську сутність. Водночас сусідні держави (Румунія, Угорщина) історично претендували на ці території, стверджуючи, що українці там є лише пізніми мігрантами (пастухами-волохами або біженцями), які не мають прав на цю землю, або ж асимільованим населенням ("мадярами грецького обряду").
Деколонізаційний погляд вимагає відкинути ці імперські та шовіністичні наративи. Українці (русини) є автохтонним (корінним) населенням Карпат, яке жило тут з часів розселення слов'ян, що підтверджується археологією та топонімікою. Історія Буковини та Закарпаття — це історія суб'єктності місцевого населення, яке попри століття бездержавності зберегло свою мову, культуру та ідентичність. Вплив сусідів (румунів, угорців) був значним і часто взаємозбагачуючим, але він не змінив української суті краю. Ми маємо право на свою історію на своїй землі.
⚠️ Деколонізація
Термін «русини», яким називали себе українці Закарпаття та Галичини, часто використовується спекулятивно для створення штучної «окремішності» від української нації (політичне русинство). Насправді «русин» — це стародавня самоназва всіх українців (від Русь), яка просто довше збереглася на периферії, тоді як у центрі її витіснила назва "українець". Іван Франко, Леся Українка, Августин Волошин та інші діячі чітко ідентифікували закарпатців як частину єдиного українського народу. Спроби розділити нас — це класична тактика імперій «розділяй і володарюй», спрямована на послаблення української нації.
Сучасна Україна: єдність у різноманітті
Сьогодні Буковина (Чернівецька область) та Закарпаття є невід'ємними та органічними частинами унітарної України, її "вікном у Європу". Їхня історія збагатила загальнонаціональну культуру унікальними традиціями, архітектурою, кухнею та діалектами. Толерантність та мультикультурність, вироблені століттями спільного життя з румунами, угорцями, словаками, є важливою рисою цих регіонів, яка може слугувати прикладом для всієї Європи. Ці регіони є мостом України до ЄС та НАТО, демонструючи, що українська ідентичність є гнучкою, інклюзивною та відкритою до світу.
Ми маємо цінувати цей досвід і розуміти його. Він вчить нас, що українство може бути різним, багатогранним, але при цьому єдиним у своєму прагненні до свободи. Від Ужгорода до Харкова, від Чернігова до Чернівців — це все одна країна, зіткана з різних історичних доль, які нарешті зустрілися в одному домі, щоб будувати спільне майбутнє. В умовах сучасної війни ці західні регіони стали надійним тилом, прийнявши мільйони біженців і довівши, що солідарність, загартована століттями, є нашою найсильнішою зброєю.
📋 Підсумок
Історія Буковини та Закарпаття в XIV-XVII століттях — це історія окремого, але невід'ємного шляху українського народу. Перебуваючи у складі Молдавського князівства та Угорського королівства, ці землі розвивалися в специфічних умовах пограниччя, де перетиналися різні культури та релігії.
Буковина, завдяки релігійній та мовній близькості з Молдовою, зберігала значну культурну автономію. Міста Чернівці та Хотин стали важливими центрами торгівлі та оборони. Закарпаття, поддане сильнішому тиску угорських феодалів та католицької церкви, знайшло порятунок у консервації традицій, релігії та фольклору. Діяльність князя Федора Коріятовича та опришківський рух стали символами боротьби за права народу та його гідність.
Попри політичні кордони, культурні та духовні зв'язки з іншими українськими землями ніколи не переривалися. Церква, мова, дерев'яна архітектура та народна культура стали тими факторами, які дозволили буковинцям та закарпатцям зберегти свою українську ідентичність крізь віки іноземного панування, щоб зрештою возз'єднатися в єдиній державі.
✅ Самоперевірка
- У складі якої держави перебувала Буковина в XIV-XVII століттях і яка мова там використовувалася?
- Які фактори сприяли збереженню української культури на Закарпатті?
- Хто такі опришки і проти кого вони боролися?
- Яке значення мала діяльність князя Федора Коріятовича для Закарпаття?
Потрібно більше практики?
Ви завершили цей модуль! Ось кілька способів закріпити матеріал:
🔄 Інтеграція знань
- Порівняйте становище українців у Польщі, Молдові та Угорщині в XVI столітті. Де було більше можливостей для розвитку і чому?
- Знайдіть на карті місця, згадані в модулі (Чернівці, Хотин, Мукачево, Хуст) і прокладіть маршрут уявної подорожі.
🎯 Реальне застосування
- Подивіться фільм "Тіні забутих предків" (про Гуцульщину, яка є частиною цього регіону) для розуміння атмосфери Карпат.
- Послухайте народні пісні Буковини та Закарпаття, зверніть увагу на діалектні особливості та музичні інструменти (трембіта, цимбали).
🌐 Онлайн-ресурси
- Замки України: Віртуальні тури замками Закарпаття та Хотинською фортецею.
- Музеї народної архітектури: Сайти музеїв у Чернівцях та Ужгороді (скансени).
🎯 Вправи
Читання: Буковина та Закарпаття під сусідами
Аналіз: Роль Мукачівської єпархії
- Чому саме Мукачівська єпархія вважалася 'духовним щитом' закарпатських русинів в умовах іноземного панування?
Порівняння: Буковина vs Закарпаття
- Становище українського населення у Молдовському князівстві в XIV-XVI ст.
- Становище українського населення в Угорському королівстві в той самий період
- Державна релігійна політика (Православ'я vs Католицизм)
- Статус української (руської) мови в офіційному діловодстві
- Ступінь соціального гніту та можливості для національної еліти
Есе: Карпати як фортеця ідентичності
Правда чи хибність: Буковина та Закарпаття
Староукраїнська мова була офіційною мовою діловодства в Молдові до середини XVII століття.
Закарпаття в XIV столітті перебувало под повною владою Московського царства.
Опришки були народними месниками, які боролися проти феодального гніту в Карпатах.
Князь Федір Коріятович був молдавським господарем, який заснував місто Чернівці.
Хотинська фортеця відіграла ключову роль у війні 1621 року проти Османської імперії.
Дерев'яні церкви Карпат будувалися переважно з дорогого білого каменю та заліза.
Мукачівська єпархія була важливим центром захисту прав українського (руського) населення.
Термін 'Буковина' походить від назви поширених у цьому краї густих букових лісів.
У Чернівцях у міжвоєнний період панувала атмосфера релігійної нетерпимості.
Шипинська земля стала основою для формування Молдавського князівства.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| буковина | /bʊkɔˈʋɪnɐ/ | Bukovyna | ім | |
| закарпаття | /zɐkɐrˈpɑtʲːɐ/ | Zakarpattia | ім | |
| молдова | /mɔlˈdɔʋɐ/ | Moldova | ім | |
| угорщина | /ʊˈɦɔrʃt͡ʃɪnɐ/ | Hungary | ім | |
| опришок | /ɔˈprɪʃɔk/ | opryshok (rebel) | ім | |
| шипинська земля | /ʃɪˈpɪnʲsʲkɐ zɛmˈlʲa/ | Shypynska land | ім | |
| господар | /ɦɔˈspɔdɐr/ | hospodar (ruler) | ім | |
| комітат | /kɔm⁽ʲ⁾iˈtɑt/ | comitatus (county) | ім | |
| жупа | /ˈʒupɐ/ | zhupa (district) | ім | |
| жупан | /ʒʊˈpɑn/ | zhupan (governor) | ім | |
| дев'ятин | /dɛʋˈjɑtɪnɐ/ | tithe (tax) | ім | |
| домінія | /dɔˈm⁽ʲ⁾in⁽ʲ⁾ijɐ/ | domain | ім | |
| єпархія | /ɛˈpɑrx⁽ʲ⁾ijɐ/ | eparchy (diocese) | ім | |
| зруб | /zrub/ | log structure | ім | |
| ґонт | /ɦɔnt/ | shingle | ім | |
| осереддя | /ɔsɛˈrɛdʲːɐ/ | center/core | ім | |
| автохтон | /ɐu̯ˈtɔxtɔn/ | autochthon (indigenous) | ім | |
| полонина | /pɔlɔˈnɪnɐ/ | polonyna (mountain pasture) | ім | |
| вівчар | /ʋ⁽ʲ⁾iu̯ˈtʃɑr/ | shepherd | ім | |
| сироваріння | /sɪrɔʋɐˈr⁽ʲ⁾inʲːɐ/ | cheesemaking | ім |