Данило Апостол та Кирило Розумовський: Останні гетьмани
🎯 Чому це важливо?
XVIII століття — це час повільного, але невідворотного згасання української автономії. Після смерті Петра I Україна отримала "друге дихання" — відновлення гетьманства за Данила Апостола та "золоту осінь" за Кирила Розумовського. Це були дві дуже різні епохи і дві дуже різні людини: старий, мудрий воїн, який намагався врятувати те, що залишилося, і молодий, блискучий вельможа, який хотів перетворити Гетьманщину на європейську державу. Вивчення їхньої діяльності допомагає зрозуміти, як імперія поглинала Україну не лише багнетами, а й "обіймами", і як українська еліта намагалася зберегти свою гідність до останнього.
Вступ: Між молотом і ковадлом
Середина XVIII століття в історії України — це час драматичного балансування на краю прірви. Після смерті Петра I у 1725 році імперська хватка, яка здавалася смертельною, трохи послабилася. Росія, виснажена війнами та внутрішніми палацовими переворотами, готувалася до нової великої війни з Османською імперією. Для цього їй знову критично знадобилися лояльні, боєздатні українські козаки, яких неможливо було мобілізувати примусом. У 1727 році, після п'яти років жорсткого колоніального правління Малоросійської колегії, яка розорила край, імператорський уряд змушений був піти на поступки і дозволив обрати нового гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол. Це був несподіваний шанс для української еліти перегрупувати свої сили та спробувати відновити втрачені позиції.
Апостол був живим свідком і учасником минулої козацької слави. Він належав до покоління "старих полковників": воював ще під Чигирином у 1670-х роках, був близьким соратником Івана Мазепи і одним з авторів Коломацьких статей. Хоча він і перейшов на бік Петра в останній момент (що врятувало йому життя), він ніколи не втрачав українського патріотизму. Він сидів у петербурзькій в'язниці разом з Павлом Полуботком, дивлячись в очі смерті, і втратив там око (тому його називали "сліпим гетьманом"). Його правління (1727–1734) стало часом "козацького ренесансу", періодом стабілізації та відчайдушних спроб навести лад у законодавстві, судах та економіці, щоб захистити залишки автономії.
Зовсім іншою за духом і стилем була епоха останнього гетьмана — Кирила Розумовського (1750–1764). Він став гетьманом не завдяки бойовим заслугам, а завдяки своєму брату Олексію, який був таємним чоловіком імператриці Єлизавети. Це був час барокової розкоші, європейського просвітництва, італійської опери в Глухові та сміливих політичних реформ, які мали перетворити Україну на модерну шляхетську республіку. Але ця "золота осінь" української державності закінчилася раптово і трагічно — приходом до влади Катерини II, яка остаточно ліквідувала гетьманство, перетворивши козацьку країну на провінційну Малоросію.
🏛 Історичний контекст
Період 1734–1750 років, між смертю Апостола і обранням Розумовського, називається "Правлінням гетьманського уряду". Це був час "безначáлля", коли імперія знову намагалася керувати Україною через російських генералів. Повернення гетьманства у 1750 році сприймалося сучасниками як диво і відновлення історичної справедливості. Розумовський, хоч і був вихований у Петербурзі, щиро вважав себе спадкоємцем Хмельницького і намагався бути гетьманом не лише за титулом, а й за духом.
Читання: Епоха Данила Апостола
Данило Апостол був політичним реалістом і прагматиком. Він чудово розумів, що повернути часи повної незалежності часів Хмельницького в нових геополітичних умовах неможливо, тому обрав тактику "малих справ", юридичного захисту і поступового відновлення інституцій. Одразу після свого урочистого обрання в Глухові він подав новому імператору Петру II (який був ще дитиною) велику, детально обґрунтовану петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 року.
"Рішительні пункти" 1728 року
«Рішительні пункти» отримали свою назву від російського слова "решительный" (укр. рішучий, остаточний). Це підкреслювало односторонній характер документа: імператор "рішуче" встановлював правила, а не домовлявся про них. Символічно, що навіть назва засвідчує зміну природи відносин — від рівноправного договору до монаршої милості. Це був знак часу: імперія більше не хотіла бачити в Україні партнера.
У відповідь у 1728 році він отримав «Рішительні пункти» (рос. "Решительные пункты") — документ, який став новою "конституцією" Гетьманщини на наступні десятиліття. Це була вже не двостороння міждержавна угода рівноправних партнерів (як раніше), а односторонній указ імператора, який "милостиво дарував" права своїм "вірним підданим". Але навіть у такому урізаному, компромісному вигляді він давав Україні значну автономію і юридичний захист від свавілля російських чиновників:
- Суд: Генеральний військовий суд знову ставав вищою апеляційною інстанцією в країні. Хоча до його складу вводилися російські представники ("для нагляду за правильністю рішень"), українське судочинство залишалося окремим і базувалося на Литовському статуті та магдебурзькому праві, а не на російських уложеннях. Це було критично важливо для збереження правової окремішності.
- Земля: Категорично заборонялося росіянам та іноземцям купувати землі в Україні (хоча на практиці це часто порушувалося через підставних осіб та хабарі). Це мало захистити український земельний фонд від колонізації та зберегти соціальну структуру Гетьманщини. Апостол розумів: чия земля, того й влада.
- Вибори: Старшину та полковників мали обирати вільними голосами козаки, а гетьман лише затверджував їх (хоча полковників та генеральну старшину затверджував цар). Це повертало елементи козацької демократії, знищеної Петром I, і дозволяло Апостолу формувати свою команду.
- Фінанси: Було чітко визначено бюджет Гетьманщини, відділено державні доходи (скарбові) від особистих доходів гетьмана. Встановлювався контроль за збором податків, що зменшувало корупцію.
- Торгівля: Відновлювалося право українських купців вільно торгувати з закордоном (крім стратегічних товарів), але мито мало йти в російську казну.
Адміністративні та правові реформи
Апостол розгорнув бурхливу адміністративну діяльність, намагаючись навести лад у хаосі, залишеному Малоросійською колегією. Він працював як антикризовий менеджер, зосереджуючись на деталях, які забезпечували щоденне виживання держави.
Генеральне слідство про маєтності (1729–1730): Однією з найбільших проблем того часу було незаконне захоплення земель. За роки "руїни" та війн багато документів згоріло, і могутні полковники та сотники просто привласнювали собі державні ("рангові") села та землі вільних козаків. Це підривало економічну базу держави, бо гетьману нічим було платити урядовцям. Апостол ініціював грандіозну ревізію — "Генеральне слідство". Спеціальні комісії перевіряли документи на кожне село і хутір. Тисячі гектарів землі були повернуті у державну власність. Це викликало шалений опір корумпованої олігархії, на гетьмана писали доноси, але він був непохитним.
Кодифікація права: Апостол розумів, що правова система України застаріла і заплутана (судді користувалися сумішшю Литовського статуту, магдебурзького права, звичаєвого права та царських указів). Він створив спеціальну комісію з кращих юристів (переважно випускників Києво-Могилянської академії), яка протягом кількох років працювала над створенням єдиного кодексу — "Права, за якими судиться малоросійський народ". Це була титанічна праця, яка мала перетворити Гетьманщину на правову державу європейського зразка.
Кодекс був написаний українською книжною мовою того часу і складався з 30 розділів. Він регулював цивільне, кримінальне, сімейне та земельне право. Наприклад, він чітко визначав права жінок на спадщину (що було прогресивним для того часу), процедури укладання контрактів та покарання за злочини. Цікаво, що кодекс зберігав давню традицію "вири" — колективної відповідальності громади за злочини, скоєні на її території, якщо злочинця не знайдено. Це відображало давню слов'янську правову культуру, відмінну від римського права. Також кодекс встановлював покарання за образу честі: за публічне зневажання шляхтича можна було отримати штраф у розмірі річного доходу. Хоча цей кодекс так і не був офіційно затверджений імперією (бо був занадто "республіканським"), він фактично діяв у судах і став основою для правової практики наступних десятиліть. Це була інтелектуальна барикада України.
💡 Чи знали ви?
Данило Апостол був надзвичайно віруючою людиною і великим меценатом православної церкви. У своєму родовому селі Великі Сорочинці (яке пізніше прославив Гоголь) він збудував величну Спасо-Преображенську церкву в стилі українського бароко, яка стала його родинною усипальницею. Ця церква збереглася до наших днів і вражає унікальним, розкішним семиярусним іконостасом з липового дерева (шириною 20 метрів і висотою 17 метрів!). Це пам'ятник не лише гетьману, а й високій духовній культурі того часу, яка поєднувала віру і красу.
Економіка та суспільство: Стабільність і криза
Правління Данила Апостола стало часом відносного економічного спокою після бурхливих воєн початку століття. Гетьман розумів, що основою незалежності є міцна економіка. Він всіляко сприяв розвитку торгівлі, захищаючи права українських купців ("чумаків") від конкуренції з російськими торговцями, які намагалися монополізувати ринок. Апостол домігся скасування багатьох обмежень на вивезення українських товарів (зерна, худоби, шкір) до Європи, що пожвавило економічне життя.
Чумацький шлях та експорт
Україна в цей час була потужним експортером. Головним товаром була велика рогата худоба (воли), яку переганяли до Сілезії та Німеччини, де вона високо цінувалася. Тисячі українських волів щороку йшли на забій у німецьких містах, забезпечуючи м'ясом Центральну Європу. Один віл коштував 8-12 рублів — величезні гроші для того часу (річний дохід ремісника). Другим стратегічним товаром була горілка, яку експортували в Росію (попри спроби заборон) та Крим. Українські горілчані заводи славилися якістю продукції — використовували житнє зерно та чисту воду з криниць. Розвивався "чумацький промисел" — транспортування солі та риби з Криму та Дону. Чумацькі обози, що тяглися ланцюгом на сотні возів, були справжніми караванами степу. Кожен чумак мав свій "юр" (возового пса), який охороняв підводу вночі. Це формувало прошарок заможного купецтва, яке ставало економічною опорою автономії. Чумаки не просто возили сіль — вони були комунікаційною мережею, яка пов'язувала різні регіони України, розносили новини, пісні та легенди. Їхні думи стали окремим жанром української народної поезії. Також важливою галуззю було виробництво поташу (з попелу спалених лісів) та селітри, які вивозили до Англії та Голландії для виробництва мила, скла та пороху. Україна була інтегрована в глобальний ринок як постачальник стратегічної сировини. Гути (склозаводи) виробляли унікальний "гутенський посуд" — зеленувате скло з бульбашками, яке сьогодні є предметом колекціонування.
Соціальне розшарування і Гайдамаччина
У соціальній сфері ситуація була складнішою і трагічнішою. Процес закріпачення селян, який розпочався ще в XVII столітті, набирав обертів. Козацька старшина, перетворюючись на землевласників-поміщиків, прагнула закріпити за собою робочу силу. Вільні селяни ("посполиті") поступово втрачали право переходити від одного пана до іншого. За звичаєм, селянин міг піти від жорстокого пана на Юріїв день (26 листопада), але старшина почала забороняти це у своїх універсалах. Почали з'являтися покарання за втечу: повернення назад, публічна порка батогами на майдані, іноді — кайдани. Апостол намагався стримувати цей процес, забороняючи незаконне захоплення земель, але зупинити його повністю не міг — він сам був великим землевласником (мав 20 тисяч кріпаків!) і залежав від підтримки старшини. Це була моральна трагедія людини, яка розумівши несправедливість, не могла їй протистояти.
Це соціальне напруження виливалося у повстання. Саме в цей час (1730-ті роки) на Правобережжі (яке було під владою Польщі, але впливало на Лівобережжя) зароджується рух гайдамаків. Слово "гайдамака" походить від турецького "хайдамак" (розбійник, волоцюга), але для українців воно означало народного месника. Гайдамаки — це були селяни-втікачі, які не хотіли миритися з кріпацтвом. Вони створювали загони у лісах і нападали на панські маєтки, звільняли селян, палили архіви з боргами, іноді вбивали особливо жорстоких панів та їхніх управителів. Їхнім гаслом було: "Бий ляха та жида, хай живе Україна!". Хоча епіцентром руху було Правобережжя, він мав відгук і на Гетьманщині, де бідні козаки ("підпомічники") часто співчували повстанців і ховали їх від переслідувань. Це був грізний сигнал для еліти: будуючи державу для себе, вони втрачали підтримку народу.
За часів Кирила Розумовського ці тенденції лише посилилися. Гетьман-вельможа, який звик до розкоші, сприяв перетворенню старшини на привілейоване дворянство. У 1760 році він видав універсал, який різко обмежував право переходу селян, що став важливим кроком до запровадження кріпацтва (остаточно закріпленого Катериною II у 1783 році). Селянин тепер не міг піти від пана без письмового дозволу, а за втечу його родину могли продати іншому поміщику. Почалася торгівля людьми: в газетах з'явилися оголошення "Продається дівка 18 років, здорова, вміє прясти" або "Міняю коня на двох підлітків". Це була трагічна помилка української еліти. Коли імперія ліквідувала гетьманство, народ мовчав, бо не бачив різниці між "своїм" і "чужим" паном. Це відчуження стало фатальним для майбутнього України.
🌍 Геополітичний контекст
Україна в цей час була "зерносховищем" Європи. Українська пшениця через Гданськ та Кенігсберг потрапляла на столи голландців, французів та англійців. Це інтегрувало Гетьманщину в європейську економіку, але водночас робило її вразливою до коливань цін на зерно. Імперія намагалася перенаправити ці потоки через свої порти (Ригу, Петербург), щоб контролювати прибутки. Економічна війна за контроль над українським експортом була однією з причин ліквідації автономії.
Епоха Розумовського: Європейська мрія
Кирило Розумовський (1728–1803) — постать унікальна і суперечлива. Його життя нагадує казковий сюжет: син збіднілого козака Григорія Розума з чернігівського хутора Лемеші, який в дитинстві пас худобу, раптом стає одним з найвпливовіших людей Російської імперії. Цим злетом він зобов'язаний своєму старшому брату Олексію, який мав чудовий голос, потрапив до придворної капели і став таємним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни.
Юний Кирило був відправлений на навчання до Європи. Він слухав лекції в університетах Кенігсберга, Геттінгена та Страсбурга, жив у Берліні та Парижі. Він повернувся в Петербург у 18 років справжнім європейським аристократом: освіченим, галантним, з бездоганними манерами. У 22 роки він став гетьманом України. Але, на відміну від багатьох кар'єристів, він не забув свого коріння. Він приїхав в Україну не грабувати її, а будувати як частину цивілізованого світу.
Реформи Європейського зразка
Розумовський розпочав наймасштабнішу модернізацію за всю історію Гетьманщини. Його метою було створення повноцінної держави з чіткою структурою влади.
- Судова реформа (1760-1763): Він ліквідував хаотичну систему полкових судів (де полковник був і адміністратором, і суддею, що породжувало корупцію) і відновив чітку, триланкову систему шляхетських судів: земські (для цивільних справ), ґродські (для кримінальних) і підкоморські (для земельних суперечок). Країну було поділено на 20 судових повітів. Це робило суд більш профеційним, доступним і незалежним від військової адміністрації. Суддями ставали обрані шляхтичі, які мали юридичну освіту. Це була спроба впровадити принцип поділу влади.
- Військова реформа: Розумовський намагався перетворити козацьке ополчення на регулярну армію європейського типу. Він уніфікував озброєння (всі мали мати рушниці однакового калібру) та запровадив єдину, стильну уніформу для кожного полку (сині кунтуші з різними кольорами відлогів, білі жупани). Було впорядковано артилерію та створено школи для навчання офіцерів. Це мало перетворити козаків з "іррегулярної кавалерії" на дисципліновану військову силу, здатну захищати кордони та діяти за правилами сучасної тактики.
- Адміністративна реформа: Гетьман прагнув обмежити владу російських резидентів і повернути собі право самостійно призначати полковників. Він регулярно скликав Генеральні ради в Глухові та Батурині, які фактично перетворилися на шляхетський парламент (сейм), де обговорювалися закони і політика. Він хотів, щоб гетьман був не просто призначеним чиновником, а обраним монархом автономної країни.
Освітній проєкт: Батуринський університет
Його найамбітнішим і найтрагічнішим проєктом було відкриття Батуринського університету. Розумовський розумів, що майбутнє — за освітою. Він розробив детальний проєкт першого в Україні світського університету європейського типу. В ньому мало бути дев'ять кафедр (включаючи право, медицину, філософію, історію), велика бібліотека та власна друкарня. Це мав бути центр нової української культури, незалежний від церкви (на відміну від Києво-Могилянської академії).
Розумовський планував запросити професорів з Лейденського університету (Нідерланди) та Геттінгенського (Німеччина), де сам навчався. Він особисто познайомився з відомим філософом Іммануїлом Кантом у Кенігсберзі і запропонував йому кафедру філософії в майбутньому університеті (Кант відмовився, бо не хотів залишати Пруссію). Для медичного факультету планували обладнати анатомічний театр і клінічну лікарню при університеті. Для юридичного — зібрати найбільшу в Східній Європі колекцію правових кодексів. Бібліотека мала налічувати 10 тисяч томів. Викладання мало вестися латиною, українською та французькою мовами. Це була грандіозна культурна революція, яка могла б перетворити Україну на один з інтелектуальних центрів Європи. Катерина II це розуміла і тому заборонила проект.
"Золота осінь" у Глухові
Він переніс гетьманську столицю до Глухова, а згодом почав відбудовувати знищений Меншиковим Батурин, намагаючись повернути йому славу мазепинської столиці. У Глухові з'явилися кам'яні палаци за проектами іноземних архітекторів (зокрема шотландця Чарльза Камерона), французькі парки з фонтанами, оранжереї з екзотичними рослинами. У теплицях вирощували ананаси, лимони та апельсини — неймовірна розкіш для України того часу. Тут діяв професійний придворний театр, де ставили італійські опери та комедії Мольєра французькою мовою. Розумовський запросив італійського маестро Джузеппе Сарті, який керував капелою. Вистави супроводжувалися балетом, складними декораціями з механізмами (летючі хмари, палаючі міста). При дворі гетьмана працювали видатні музиканти, співаки та художники. Сам Розумовський був меломаном і грав на скрипці, часто влаштовував камерні концерти для гостей. Це був "український Версаль". Опера "Алкід" Бортнянського (хоча написана пізніше, але в дусі тієї доби) символізує цей злет. Музика стала мовою еліти. У палаці Розумовського в Батурині, який зберігся і відреставрований, можна побачити залишки тієї розкоші: паркет з рідкісних порід дерева, ліпнину, величезні вікна, що впускають світло Просвітництва. Це була спроба показати світові, що Україна — це не дике поле, а цивілізована європейська країна з високою культурою.
Козацька старшина, наслідуючи гетьмана, почала носити одяг за останньою паризькою модою (атласні каміз оли з мереживом, перуки), вивчати іноземні мови (французьку вважали обов'язковою для освіченої людини), збирати бібліотеки (деякі старшини мали по кілька тисяч книг) і колекції картин. Генеральний обозний Андрій Миклашевський зібрав унікальну колекцію голландського живопису. Це був короткий, але яскравий період культурного розквіту, коли українська еліта відчула себе рівною європейській аристократії. Саме з цього середовища вийшли люди, які пізніше творили українське національне відродження XIX століття. Це була золота осінь, перед довгою імперською зимою.
Первинні джерела: Голоси епохи
У цій секції ми розглянемо два документи, які показують драматизм моменту: відчайдушну спробу українців зберегти державність і холодний вирок імперії.
Петиція 1763 року: Остання спроба
У 1763 році в Глухові відбулася знакова подія — Генеральна рада ("сейм") козацької старшини. Відчуваючи, що хмари згущуються (після смерті Єлизавети до влади прийшла амбітна Катерина II, яка відразу почала урізати українські привілеї), українська еліта вирішила піти ва-банк. Вони підготували петицію до нової імператриці з проханням відновити "стародавні права" в повному обсязі.
Ключовою і найсміливішою вимогою було зробити гетьманство спадковим у роду Розумовських. Петиція містила 12 пунктів: повернення всіх земель, відданих російським генералам; виведення російських військ з території Гетьманщини; право самостійно збирати податки; право призначати всіх урядовців без узгодження з Петербургом; відновлення права на зовнішню торгівлю без мита. Але найголовнішим було прохання затвердити булаву за сином Розумовського — молодим графом Олексієм. Це перетворило б Гетьманщину фактично на васальне князівство з власною династією, схоже на Трансільванію в Австрійській імперії або Валахію під Османами. Це була спроба знайти легальний шлях до суверенітету через монархічну легітимність.
Чому вони на це пішли? Це була спроба створити українську династію, легітимізувати владу гетьмана в очах монархічної Європи і убезпечити інститут гетьманства від скасування після смерті або усунення конкретної особи. Старшина аргументувала це тим, що "вибори завжди супроводжуються смутою і втручанням чужоземців". Вони хотіли стабільності. Це налякало Петербург. Катерина побачила в цьому загрозу створення окремої династії та поступового відділення України. Вона вирішила діяти радикально — не просто відмовити, а знищити саму інституцію. Її радники переконали її, що Гетьманщина — це "держава в державі", яка заважає централізації імперії. Імперія більше не хотіла торгуватися.
Інструкція Катерини II (1764): Вирок автономії
У 1764 році Катерина II змусила Кирила Розумовського зректися булави. Гетьманство було ліквідоване. Замість нього була створена Друга Малоросійська колегія на чолі з Петром Рум'янцевим. Імператриця дала йому секретну інструкцію, яка є одним з найцинічніших документів російської колоніальної політики.
«Слід обережно, щоб не викликати ненависті, а помалу, викорінювати думку про те, що вони народ окремий... Коли в Малоросії не буде гетьмана, треба намагатися, щоб саме ім'я гетьманів зникло з пам'яті... Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія — це провінції, які правляться підтвердженими їм привілеями; порушити ці привілеї одразу було б непристойно, але й називати їх чужоземними і ставитися до них на такій же підставі є більше, ніж помилкою, це можна назвати дурістю. Ці провінції, як і Смоленську, треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися як вовки до лісу.»
— З таємної інструкції Катерини II князю Олександру Вяземському (генерал-прокурору Сенату), 1764 рік
Аналіз тексту:
- "Викорінювати думку": Імперія ставить за мету не просто політичне підкорення, а ментальну асиміляцію. Головний ворог — це історична пам'ять і національна свідомість.
- "Зникло з пам'яті": Це приклад політики damnatio memoriae (прокляття пам'яті). Імперія намагалася стерти саму згадку про козацьку державність, забороняючи вживати термін 'Гетьманщина'.
- "Щоб вони обрусіли": Це пряма декларація політики русифікації. Мета — зробити українців частиною "єдиного російського народу", знищивши їхню самобутність.
- "Дивляться як вовки до лісу": Ця метафора видає страх імперії перед нескореним духом українців. Навіть після століття підкорення українці залишалися для Петербурга чужими і небезпечними.
Деколонізаційний погляд: Дві стратегії виживання
Історія Данила Апостола і Кирила Розумовського показує нам дві різні стратегії опору імперії, які використовувала українська еліта у XVIII столітті:
- Консервативна (Апостол): Спроба законсервувати старі порядки, захистити традиції, "старину", триматися за букву договорів 1654 року. Це була оборона фортеці, яка повільно руйнувалася. Апостол намагався врятувати зміст (автономію), жертвуючи формою (лояльністю). Він вірив у силу права, навіть коли партнер ігнорував закони. Його кодифікація законів була відчайдушною спробою створити юридичний бар'єр на шляху імперського свавілля. Він хотів, щоб українці судилися за своїми законами, а не за царськими указами.
- Модернізаційна (Розумовський): Спроба реформувати Гетьманщину за європейським зразком, перетворити її на сучасну державу, інтегровану в імперію, але з широкою автономією (на зразок Шотландії у Британії). Це була спроба перебудувати фортецю на палац. Розумовський намагався врятувати форму (державні інститути), сподіваючись, що зміст (свобода) прийде згодом через освіту та культуру. Його університетський проект та судова реформа були спрямовані на те, щоб виховати нову еліту, яка б розмовляла з Європою однією мовою.
Обидві стратегії зазнали поразки, бо Російська імперія за своєю природою не терпіла жодної конкуренції чи автономії. Вона прагнула тотальної уніфікації. Це не було випадковістю чи злою волею окремих імператорів. Імперська система базувалася на централізації влади, єдиному законодавстві, єдиній мові адміністрації та єдиній ідеології ("православ'я, самодержавство, народність"). Будь-яка автономія сприймалася як потенційна загроза цілісності імперії. Ба більше, приклад України (де існувала виборність, судові гарантії, обмеження царської влади статтями) був небезпечним для всієї імперії, бо показував альтернативну, більш демократичну модель розвитку. Якби Гетьманщина зберегла свої права, це могло б надихнути інші регіони вимагати подібних привілеїв. Тому імперія методично знищувала українську автономію — крок за кроком, щоб не викликати миттєвого повстання, але дійти до повного поглинання.
Міф: "Розумовський був просто маріонеткою, іграшкою в руках Петербурга, який дбав лише про свої бали". Реальність: Хоча він був частиною імперської еліти, Розумовський щиро любив Україну і намагався модернізувати її. Його реформи були спрямовані на зміцнення української політичної суб'єктності. Він намагався створити державу в державі, спираючись на місцеву освічену еліту. Його трагедія в тому, що він народився занадто пізно для козацтва і занадто рано для націоналізму. Він намагався врятувати Україну аристократичну, коли час вже вимагав України національної.
Міф: "Україна сама відмовилася від гетьманства, бо воно застаріло". Реальність: Це відверта брехня імперської пропаганди. Ліквідація гетьманства була актом насильства і примусу. Петиція 1763 року доводить, що українська еліта прагнула зберегти та навіть зміцнити інститут гетьманства, зробивши його спадковим. Катерина II ліквідувала автономію не тому, що вона 'застаріла', а тому, що вона була занадто успішною та небезпечною для її деспотичного правління. Імперія боялася українського права, української освіти та української мови.
Міф: Україна "сама попросилася" в склад Росії і була щаслива втратити свою державність. Реальність: Ліквідація Гетьманщини була насильницьким актом, здійсненим проти волі української еліти і народу. Козацька старшина до останнього боролася за збереження автономії. Скасування гетьманства спричинило глибоку депресію в суспільстві і ностальгію за "золотим віком", яка живила український рух у XIX столітті. Це була не "дружба", а класична колонізація, де ресурси та мізки України використовувалися для розбудови чужої імперії.
📋 Підсумок: Згасання автономії
Данило Апостол і Кирило Розумовський — це два останні яскраві спалахи на вечірньому небі козацької держави. Один намагався втримати старий фундамент, інший — збудувати новий європейський дах. Їхня поразка була зумовлена не їхніми особистими помилками, а фундаментальною несумісністю української демократичної традиції з російським деспотичним абсолютизмом. Вони програли, бо грали за правилами (договори, петиції) з шулером, який визнавав лише силу та підступність. Це урок для всіх наступних поколінь: договори з імперією не варті паперу, на якому вони написані, якщо за ними не стоїть реальна сила і готовність до спротиву. Втрата державності стала національною катастрофою, яка на століття загальмувала природний розвиток українського суспільства.
Історія цих двох гетьманів показує трагічну дилему колонізованого народу: чи намагатися зберегти старе, чи модернізуватися? Апостол обрав перший шлях, Розумовський — другий. Обидва шляхи вели в одну точку — ліквідацію автономії. Імперія не хотіла ні "старої" України з її козацьким республіканізмом, ні "нової" України з університетами та європейською культурою. Вона хотіла покірну провінцію без власного обличчя, 'чистий лист', на якому можна писати імперську істою. Цей досвід вчить нас, що компроміси з колонізатором завжди ведуть до поразки, а єдиною гарантією свободи є власна сильна держава.
Цікаво, що сам Кирило Розумовський після зречення прожив ще 40 років (помер у 1803 році). Він оселився у своєму маєтку в Батурині, присвятив себе садівництву та благодійності. Він залишився українцем у душі, хоча його діти вже стали типовими російськими аристократами. Це була ціна виживання — втрата ідентичності наступними поколіннями. Його внук, декабрист Сергій Волконський, навіть не здогадувався про українське коріння свого роду. Так імперія стирала пам'ять за одне покоління, перетворюючи колишніх правителів на покірних слуг.
Після 1764 року Україна офіційно перетворилася на "Малоросію", поділену на губернії. Козацька старшина стала російським дворянством, селяни — кріпаками. Запорозьку Січ було знищено у 1775 році. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали до Соловків, де він провів 25 років у в'язниці. Почалася епоха, яку історик Іван Лисяк-Рудницький назвав "статус-кво без статусу" — українці існували як етнічна маса, але не мали жодних політичних прав. Вони стали матеріалом для чужого будівництва.
Але пам'ять про "золоту осінь" Розумовського, про мудрість Апостола, про "права і вольності" залишилася в культурі, в архітектурі барокових церков, у родинних переказах, у народних піснях. Вона стала тим ґрунтом, на якому у XIX столітті проросло зерно нового національного відродження. Коли Тарас Шевченко у 1840-х роках писав свої вірші, він звертався до спадщини тих, хто боровся за українську державність у XVIII столітті. Гетьманщина вмерла, щоб народитися Україною. Її поразка стала лише довгим шляхом до остаточного звільнення, яке ми завершуємо сьогодні.
Потрібно більше практики?
- Порівняння: Порівняйте "Рішительні пункти" Апостола з "Березневими статтями" Хмельницького. Як змінився статус України за ці десятиліття? Які права були втрачені безповоротно?
- Дискусія: Чи міг Розумовський врятувати автономію, якби обрав шлях відкритого спротиву, а не лояльності? Поміркуйте над балансом сил у тогочасній Європі.
- Проєкт: "Глухів — столиця гетьманів". Дослідіть архітектуру та культуру міста XVIII століття. Чому Глухів називали 'маленьким Петербургом', і що в ньому залишалося українським?
🎯 Вправи
Рішительні пункти 1728 року
Есе: Дві стратегії виживання
Порівняння: Апостол vs Розумовський
- Епоха Данила Апостола (1727-1734)
- Епоха Кирила Розумовського (1750-1764)
- Пріоритети реформ
- Стосунки з імперським центром
- Культурний вектор
Факти про останніх гетьманів
Данило Апостол був обраний гетьманом у 73 роки.
Кирило Розумовський був братом фаворита імператриці Єлизавети Петрівни.
Данило Апостол завершив укладання кодексу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Катерина II особисто підтримала плани Розумовського щодо незалежності України.
Столицею Данила Апостола було місто Глухів.
Кирило Розумовський заснував університет у Батурині.
Данило Апостол повернув під владу гетьмана Запорозьку Січ.
Розумовський добровільно зрікся булави на користь Катерини II.
Апостол добився скасування багатьох податків, введених Малоросійською колегією.
Остаточна ліквідація гетьманства відбулася у 1764 році.
Феномен 'останнього шансу' автономії
- Чому успішні реформи українських гетьманів прискорювали рішення імперії про ліквідацію автономії?
- Яку роль відіграв Глухів як культурний та політичний центр останнього етапу Гетьманщини?
- Чому стратегія Розумовського щодо 'шляхтизації' козацтва виявилася пасткою для української еліти?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| гетьман | /ˈɦɛtʲ.man/ | hetman | ім | |
| булава | /bu.la.ˈwa/ | mace (symbol of power) | ім | |
| старшина | /star.ʃɪ.ˈna/ | starshyna (officers/elite) | ім | |
| автономія | /aw.to.ˈnɔ.mʲi.jɐ/ | autonomy | ім | |
| петиція | /pɛ.ˈtɪ.t͡sʲi.jɐ/ | petition | ім | |
| колегія | /ko.ˈlɛ.ɦʲi.jɐ/ | collegium | ім | |
| реформа | /rɛ.ˈfɔr.ma/ | reform | ім | |
| маєтність | /ma.ˈjɛt.nʲisʲtʲ/ | estate, property | ім | |
| слідство | /ˈs⁽ʲ⁾l⁽ʲ⁾id.stwo/ | investigation | ім | |
| кодифікація | /ko.dɪ.fi.ˈka.t͡sʲi.jɐ/ | codification | ім | |
| університет | /u.ni.wɛr.sɪ.ˈtɛt/ | university | ім | |
| бароко | /ba.ˈrɔ.ko/ | baroque | ім | |
| шляхта | /ˈʃlʲax.ta/ | nobility, gentry | ім | |
| інструкція | /in.ˈstruk.t͡sʲi.jɐ/ | instruction | ім | |
| асиміляція | /a.sɪ.mi.ˈlʲa.t͡sʲi.jɐ/ | assimilation | ім | |
| провінція | /pro.ˈwin.t͡sʲi.jɐ/ | province | ім | |
| кріпацтво | /kri.ˈpat͡s.two/ | serfdom | ім | |
| меценат | /mɛ.t͡sɛ.ˈnat/ | patron of arts | ім | |
| палац | /pa.ˈlat͡s/ | palace | ім | |
| опера | /ˈɔ.pɛ.ra/ | opera | ім | |
| податок | /po.ˈda.tok/ | tax | ім | |
| бюджет | /bʲu.ˈd͡ʒɛt/ | budget | ім | |
| сирота | /sɪ.ro.ˈta/ | orphan | ім | |
| вдовий | /wdo.ˈwa/ | widow | прикм | |
| суд | /sud/ | court | ім |