Друга світова: Початок
🎯 Чому це важливо?
Для України Друга світова війна розпочалася не 22 червня 1941 року, як стверджувала радянська пропаганда, а у вересні 1939-го. Цей період (1939–1941) є ключовим для розуміння трагедії бездержавності: українці опинилися в епіцентрі змови двох тоталітарних режимів — нацистського та радянського. Радянська окупація Західної України, що подавалася як «возз'єднання», насправді принесла репресії, депортації та масові вбивства, які стали прелюдією до жахіть нацистської окупації. Розуміння цього етапу дозволяє деконструювати міф про «Велику Вітчизняну війну» та побачити Україну як суб'єкт, а не об'єкт історії.
Вступ: Напередодні катастрофи
Двадцяте століття стало для України часом найважчих випробувань, а період 1939-1945 років — справжнім пеклом на землі. Проте, щоб зрозуміти масштаб трагедії, нам потрібно повернутися у серпень 1939 року. Світ завмер в очікуванні нової війни. Після Аншлюсу Австрії та окупації Чехословаччини стало зрозуміло, що Гітлер не зупиниться. Європейська дипломатія зазнала краху. Але доля Східної Європи, і зокрема України, вирішувалася не на полях битв, а в тихих кабінетах диктаторів, які вирішили перекроїти карту світу на власний розсуд.
23 серпня 1939 року відбулася подія, яка перевернула світовий порядок і стала точкою неповернення. Міністри закордонних справ нацистської Німеччини та комуністичного СРСР — Йоахім фон Ріббентроп та В'ячеслав Молотов — підписали у Москві документ, який увійшов в історію як пакт Молотова — Ріббентропа. Офіційно це був договір про ненапад терміном на 10 років. Світ був шокований: два ідеологічні вороги, нацизм і більшовизм, які, здавалося б, знаходилися на різних полюсах політичного спектру, раптом стали союзниками. Газети публікували фотографії, де усміхнений Сталін тисне руку Ріббентропу, забувши про всю попередню антифашистську риторику.
Але найстрашніше крилося не в офіційному тексті, а в додатку до нього. До договору додавався таємний протокол, про існування якого Москва цинічно брехала п'ятдесят років, аж до 1989-го, називаючи всі докази "підробками західних спецслужб". У цьому протоколі два диктатори, Гітлер і Сталін, холоднокровно поділили Європу на «сфери інтересів», як пиріг. Фінляндія, Естонія, Латвія (пізніше і Литва), Бессарабія та східна частина Польщі (включно із Західною Україною та Західною Білоруссю) мали відійти Радянському Союзу. Польща мала зникнути з карти Європи як держава.
Для українців це означало катастрофу. Землі, де проживало мільйони українців, стали розмінною монетою в імперських іграх чужинців. Територія України остаточно перетворювалася на «Криваві землі» (Bloodlands, термін історика Тімоті Снайдера) — простір між Берліном і Москвою, де два режими, що ненавиділи людську гідність, по черзі, а іноді й одночасно, здійснювали свої жахливі соціальні експерименти. Це була трагедія народу, який не мав власної держави, щоб захистити себе, і був змушений воювати в чужих арміях за чужі інтереси.
Участь українців у вересневій кампанії 1939 року
Коли Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 року, близько 120 тисяч етнічних українців у лавах Війська Польського першими зустріли ворога. Вони, будучи громадянами Польщі, чесно виконували свій військовий обов'язок, захищаючи державу, яка часто ставилася до них як до громадян другого сорту (політика пацифікації). Тисячі загинули в перші дні війни, захищаючи Варшаву, Модлін та Вестерплатте, ще до того, як СРСР вступив у війну. Це руйнує міф про те, що українці лише пасивно чекали на "визволителів". Багато хто з них потрапив у німецький полон, ставши першими українськими жертвами Другої світової.
17 вересня 1939 року, коли польська армія стікала кров'ю у нерівних боях з вермахтом, Сталін завдав «удару в спину». Червона армія перетнула східний кордон Польщі під цинічним приводом «захисту життя і майна населення Західної України та Західної Білорусі, оскільки Польська держава фактично перестала існувати». Польський уряд, розуміючи безнадійність ситуації, наказав не чинити опір радянським військам, сподіваючись зберегти людей. Так почалася радянська окупація, яку комуністична пропаганда поетично назвала «Золотим вереснем», приховуючи за цією назвою початок великого терору.
Радянська окупація Західної України (1939-1941)
Пропаганда проти реальності: Як приходили «Совіти»
Період з вересня 1939 по червень 1941 року, відомий в народі як «перші совіти», став часом когнітивного дисонансу для мільйонів людей. Радянська пропагандистська машина працювала на повну потужність, малюючи картину «братерських обіймів» та «щасливого життя», тоді як реальність приносила страх, дефіцит і терор.
У вересні 1939 року радянські танки, обвішані червоними прапорами та гаслами українською мовою, перетинали річку Збруч, яка була кордоном. Солдати роздавали листівки із закликами: «Бийте панів, беріть землю!». Багато селян, змучених польською шовіністичною політикою «пацифікації», економічною дискримінацією та закриттям українських шкіл, справді вітали Червону армію квітами. Вони будували тріумфальні арки (брами) з ялини та квітів, сподіваючись на національне визволення. Інтелігенція ж, яка знала про Голодомор 1933 року та Великий терор 1937-го від біженців зі Сходу, дивилася на «визволителів» з жахом, розуміючи, що насувається біда, і пакувала валізи для втечі на Захід.
Але навіть ті, хто мав ілюзії, швидко протверезіли. Першим культурним шоком став зовнішній вигляд «визволителів». Замість могутніх богатирів, яких малювали на радянських плакатах, люди побачили втомлених, погано одягнених, брудних і часто голодних солдатів. Їхні шинелі були з грубого сукна, а замість чобіт часто були обмотки. Вони скуповували в львівських, станіславських та тернопільських крамницях усе підряд — від годинників до жіночої білизни, яку ніколи не бачили в СРСР. Місцеві жителі пошепки розповідали анекдоти про те, як дружини радянських офіцерів приходили в оперний театр у шовкових нічних сорочках, вважаючи їх вечірніми сукнями. Це стало першим наочним свідченням того, що «радянський рай» є бідною фікцією.
Другим ударом стала економічна катастрофа. Радянська влада, прагнучи знищити економічну незалежність населення, миттєво встановила фіксований курс валют, штучно зрівнявши радянський рубль із польським злотим (хоча реальна вартість злотого була значно вищою). А в грудні 1939 року злотий взагалі вивели з обігу. Люди втратили всі заощадження, накопичені роками, за один день. Магазини, які ще вчора були повні товарів, спорожніли за кілька тижнів через масовий вивіз товарів до СРСР та паніку. Вперше в історії Галичини з'явилися гігантські черги о 4-й ранку за хлібом, цукром і сіллю. Цей феномен дефіциту став шоком для регіону з розвиненою європейською торговельною культурою.
Але найстрашнішим був політичний тиск. Нова влада одразу почала підготовку до так званих Народних Зборів Західної України. Це була грандіозна, зрежисована Москвою фальсифікація волевиявлення. Кандидатів призначали в райкомах партії, агітація велася під пильним наглядом озброєних солдатів НКВС та політруків. Жодної опозиції чи альтернативних думок не допускалося. У день «виборів», 22 жовтня 1939 року, людей буквально зганяли на дільниці погрозами. Тих, хто не голосував, записували у списки «ворогів народу». Офіційний результат був передбачуваним — понад 90% голосів «за». 26-28 жовтня у Львівському оперному театрі депутати, серед яких ретельно відібрали лояльних селян, робітників та заляканих інтелігентів, під величезним портретом Сталіна одноголосно проголосували за встановлення радянської влади, конфіскацію земель, націоналізацію банків і промисловості. Це легітимізувало анексію в очах світу, дозволивши СРСР заявити, що народ сам цього хотів.
Олександр Довженко про «Золотий вересень»
Видатний український кінорежисер Олександр Довженко був відряджений на Західну Україну знімати пропагандистський документальний фільм «Визволення». Але, будучи людиною тонкої душі, він бачив правду. У своєму щоденнику він залишив гіркі, повні болю записи про реальність: про безпідставні арешти інтелігенції, про нищення унікальної культури, про те, як приїжджі партійні функціонери («східняки») з погордою і хамством ставилися до місцевого населення, називаючи його «буржуазним», «зіпсованим Європою». Для Довженка це стало особистою трагедією усвідомлення колоніальної суті радянської політики, де слово «визволення» було лише цинічною ширмою для нового поневолення.
Після того, як формальності анексії, названої «возз'єднанням», були завершені, Москва перейшла до системного і жорстокого знищення будь-якого потенційного спротиву. Цей період увійшов в історію як радянізація. Це слово звучало як вирок, бо на практиці воно означало уніфікацію всього життя за сталінськими тоталітарними лекалами та фізичну ліквідацію всіх незгодних.
Соціальна інженерія: Колективізація, націоналізація та паспортизація
Радянська влада прийшла з чітким планом знищення традиційного укладу життя, який формувався століттями. Основою галицького, волинського та буковинського суспільства був міцний індивідуалізм, повага до приватної власності та релігійність. Селянин-господар («ґазда») був центральною фігурою, стовпом громади. Радянська система оголосила його «куркулем» — класовим ворогом, якого треба знищити, щоб перетворити вільних фермерів на покірних колгоспних рабів.
Розпочалася примусова колективізація. Селян змушували віддавати землю, реманент (плуги, борони) та худобу в колгоспи. Партійні агітатори ходили по хатах, погрожуючи висилкою до Сибіру тим, хто відмовлявся писати заяви на вступ. На одноосібників накладали непосильні податки ("м'ясопоставки", "зернопоставки", "податок на дерева"). Ті, хто не міг заплатити, втрачали майно, яке конфісковували. Однак опір був шаленим. Селяни масово різали власну худобу і спалювали збіжжя, аби не віддавати їх у колгосп. До літа 1941 року влада встигла колективізувати лише близько 13% господарств, але цей процес посіяв глибоку ненависть до радянської влади.
У містах удар був ще сильнішим — тотальна націоналізація. Заводи, фабрики, банки, готелі, аптеки, кінотеатри, ресторани та навіть дрібні ремісничі майстерні (шевці, кравці) перейшли у власність держави. Власників оголошували «експлуататорами». Їх часто виселяли з їхніх власних квартир, в які заселяли радянських чиновників, офіцерів НКВС, партійних діячів та їхні родини, що масово приїздили зі Сходу. Квартири перетворювали на тісні «комуналки», де в одній кухні тулилося по кілька сімей. Це призвело до руйнування середнього класу, який був основою економічної стабільності регіону. Львів, який славився своєю кавовою культурою та приватним бізнесом, перетворився на сіре, залякане радянське місто.
Ще одним інструментом контролю стала паспортизація. У грудні 1932 року в СРСР було введено паспортну систему, яка використовувалася для контролю за пересуванням. На Західній Україні її запровадження мало свою специфіку. При видачі паспортів НКВС ретельно перевіряв біографію кожної людини. У паспорти ставили спеціальні позначки ("параграф 11"), які забороняли проживання в обласних центрах "небажаним елементам" — колишнім офіцерам, священикам, заможним громадянам. Це фактично було інструментом внутрішньої депортації та сегрегації населення.
Культурний геноцид та русифікація
Удар по культурі та духовності був не менш жорстоким. Вся розгалужена мережа українського громадянського суспільства, яку патріоти будували десятиліттями в умовах польського тиску, була знищена за кілька місяців. Усі українські політичні партії (УНДО, УСРП, ОУН, КПЗУ) були заборонені. Громадські організації — «Просвіта» (що мала читальні в кожному селі), «Рідна школа», молодіжний «Пласт», спортивний «Сокіл», «Союз українок» — розпущені, а їхнє майно (бібліотеки, народні доми, інструменти) конфісковане радянською державою. Їхніх лідерів та активістів заарештували або розстріляли.
Відбувалася чистка бібліотек. Книги «буржуазних націоналістичних авторів» (а це була майже вся українська класика, історія Грушевського, твори Винниченка, Хвильового, видані до 1939 року) вилучали зі шкільних та публічних бібліотек і спалювали або відправляли в закриті спецсхови (спецфонди). Натомість ешелонами завозили тонни пропагандистської літератури про Леніна і Сталіна російською та українською мовами.
Замість «Просвіт» відкривалися безликі клуби та червоні кутки, де проводилася комуністична агітація та показували радянські фільми. В університетах (Львівському, Чернівецькому) звільнили старих професорів, замінивши їх присланими лояльними кадрами. Запровадили обов'язкове вивчення російської мови, історії ВКП(б) та марксизму-ленінізму. Російська мова ставала мовою влади та кар'єри, витісняючи українську та польську з офіційного вжитку.
Особлива війна велася проти релігії. Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) розглядалася радянською владою як найнебезпечніший ідеологічний ворог і «агентура Ватикану». Митрополит Андрей Шептицький, духовний лідер нації, перебував під фактичним домашнім арештом, його палац обшукували. Монастирі закривалися, землі церкви конфісковували. У школах запровадили агресивну атеїстичну пропаганду, змушуючи дітей знімати хрестики. Священиків обкладали непосильними податками, прирівнюючи їх до приватних підприємців, а тих, хто активно проповідував, заарештовували. До літа 1941 року було репресовано десятки священиків, серед яких брат митрополита Климентій Шептицький.
Масові депортації: Технологія страху
Одним із найстрашніших злочинів періоду 1939–1941 років, який назавжди закарбувався в народній пам'яті, стали масові депортації населення. НКВС працював планомірно, як бездушна машина, очищуючи територію від усіх, кого вважав «неблагонадійними», «класово ворожими» або «соціально чужими». Було проведено чотири великі хвилі виселень:
- Лютий 1940 року: Депортували «осадників» (польських військових колоністів) та працівників лісової охорони. Це була наймасовіша акція (близько 220 тисяч осіб), яка проходила в нелюдських умовах — у люті 30-градусні морози. Людей вантажили в неопалювані вагони. Тисячі дітей і старих замерзли в дорозі ще до перетину кордону.
- Квітень 1940 року: Вивозили родини репресованих — дружин, дітей і батьків тих, кого вже заарештували раніше (поліцейських, офіцерів, землевласників, вчителів, політиків). Ця акція вдарила по цвіту української та польської інтелігенції. Влада застосувала принцип колективної відповідальності, караючи невинних людей лише за родинний зв'язок.
- Червень 1940 року: Депортація «спецпереселенців-біженців». Це були переважно євреї, які втекли від нацистів з окупованої Польщі, сподіваючись на порятунок в СРСР. Коли вони відмовилися прийняти радянське громадянство (бо хотіли повернутися додому після війни), їх оголосили нелояльними ворогами і вивезли до Сибіру.
- Травень-червень 1941 року: «Очистка тилу» перед неминучою війною. Вивозили українську інтелігенцію, членів ОУН, священиків, заможних селян та їхні родини.
Технологія була відпрацьована до дрібниць: оперативні групи НКВС приходили вночі (о 2-3 годині), коли люди спали. Стуком у двері починався кошмар. Давали від 15 хвилин до 2 годин на збори. Дозволяли взяти лише до 100 кг ручної поклажі на родину (одяг, їжа). Все майно залишалося і розграбовувалося. Людей вантажили вантажівками або саньми до станцій, де чекали ешелони брудних товарних вагонів («телятників»). Там не було ні нар, ні опалення (лише "буржуйка" в деяких вагонах), ні води, ні туалетів (лише дірка в підлозі). У вагоні набивали по 40-50 (іноді до 70) людей. Подорож до Сибіру, Казахстану, Комі АРСР чи на Далекий Схід тривала 3-4 тижні. Люди перебували в антисанітарних умовах, масово помирали від тифу, дизентерії, голоду та виснаження. Померлих конвоїри часто просто викидали з вагонів у сніг під час коротких зупинок, не даючи поховати.
За підрахунками істориків, із західних областей України за неповних два роки було депортовано від 1 до 1,2 мільйона осіб (кожен десятий житель!). Це була свідома політика демографічної інженерії — знелюднити територію, знищити її соціальну структуру та історичну пам'ять, щоб потім заселити її лояльним, покірним населенням зі Сходу.
Початок німецько-радянської війни (1941)
22 червня 1941 року геополітична ситуація кардинально змінилася. Гітлер, забезпечивши собі тил у Європі, вирішив знищити свого тимчасового союзника і реалізувати план "Ост". Почалася операція «Барбаросса» — вторгнення нацистської Німеччини в СРСР. Війна двох тоталітарних гігантів перенеслася безпосередньо на українську землю, перетворивши її на суцільне палаюче побоїще.
Крах «непереможної» армії
Попри гучні заяви радянської пропаганди про «війну на чужій території малою кров'ю» та пісні про «броню міцну і танки наші швидкі», Червона армія зазнала нищівної, ганебної поразки в перші тижні війни. Прикордонні битви були програні майже миттєво. Вермахт, використовуючи ефективну тактику бліцкригу (блискавичної війни), масовані авіаудари Люфтваффе та глибокі танкові прориви, стрімко просувався вглиб країни, оточуючи цілі армії. До середини липня 1941 року німці захопили майже всю Західну Україну.
Причинами цієї катастрофи були не лише раптовість нападу, як любили казати радянські історики, але й злочинні дії самого Сталіна. Знищення командного складу армії у 1937-38 роках (було розстріляно 3 маршалів з 5, сотні комдивів та комбригів — загалом близько 40 тисяч офіцерів) обезголовило військо. Демонтаж старих укріплень на кордоні ("Лінія Сталіна") та хаос у наказах довершили справу. Мільйони радянських солдатів потрапили в полон (зокрема понад 600 тисяч лише у «Київському котлі» у вересні 1941 року). Серед полонених було дуже багато українців, яких радянське командування фактично зрадило і кинуло напризволяще вмирати в німецьких таборах просто неба.
Злочини при відступі: «Випалена земля»
Відступаючи, радянський режим ще раз продемонстрував свою антигуманну, антинародну сутність. Сталін видав наказ застосовувати тактику «випаленої землі». Знищували все, що могло дістатися ворогові, абсолютно не думаючи про долю цивільного населення, яке залишалося в окупації без їжі, світла і житла. Спеціальні загони НКВС та саперів підривали заводи, мінували мости, залізничні станції, водокачки, спалювали елеватори з хлібом та продовольчі склади.
Найбільшим, апокаліптичним і найцинічнішим злочином цього типу став підрив греблі Дніпрогесу в Запоріжжі 18 серпня 1941 року. Підрив здійснили спецпідрозділи НКВС за прямим секретним наказом з Москви. Про це свідомо не попередили ні цивільне населення міста та околиць, ні навіть власні війська, які в цей час переправлялися через Дніпро на острові Хортиця та в плавнях нижче по течії. Велетенська хвиля води заввишки з багатоповерховий будинок прокотилася вниз по Дніпру, змиваючи прибережні села, тисячі біженців, худобу та десятки тисяч солдатів Червоної армії. Кількість жертв досі точно не встановлена, оцінки коливаються від 20 до 100 тисяч людей. Влада холоднокровно принесла їх у жертву, щоб затримати наступ німців лише на кілька днів. Це яскравий приклад того, що для радянської імперії життя окремої людини не вартувало нічого.
Кривавий червень: Розстріли в тюрмах
Але найстрашнішим, найкривавішим і найбільш нелюдським злочином кінця червня 1941 року стали масові страти в'язнів у тюрмах Західної України. У всіх в'язницях НКВС утримував тисячі людей — членів ОУН, священиків, вчителів, студентів, просто підозрюваних у «антирадянських настроях», тих, кого не встигли депортувати або заарештували за доносами в останні дні.
Коли почався хаотичний відступ під ударами німців, енкаведисти отримали секретний наказ наркома Меркулова: евакуювати в тил лише тих, кого встигнуть, решту — ліквідувати (розстріляти) за першою категорією. Оскільки транспорту (вагонів) критично не вистачало, почалася масова, конвеєрна бійня.
- Львів: У трьох головних тюрмах (Тюрма на Лонцького, Бригідки, Замарстинів) було по-звірячому вбито близько 4000 людей. Технологія вбивства була жахливою: в'язнів розстрілювали в камерах через дверні віконця («кормушки»), кидали гранати в переповнені людьми камери, виводили невеликими групами у двір під гул моторів тракторів (щоб заглушити крики і постріли) і розстрілювали з кулеметів. Підвали були залиті кров'ю по кісточки.
- Саліна (урочище біля Добромиля): НКВС вчинив злочин особливої жорстокості — скинув сотні тіл убитих в'язнів (а за свідченнями — і живих людей) у глибокі соляні шахти, засипавши їх зверху.
- Луцьк: В'язнів вивели на велике подвір'я в'язниці нібито для евакуації і розстріляли перехресним кулеметним вогнем зі стін, а потім закидали гранатами. Тих, хто вижив і стогнав, добивали штиками та прикладами.
- Заліщики: Ешелон з в'язнями (14 вагонів) підігнали на міст через Дністер, підірвали його і скинули вагони з людьми в річку. Тих, хто намагався виплисти, розстрілювали з берега.
- Самбір, Стрий, Тернопіль, Станіславів (Івано-Франківськ): Аналогічні сценарії повторювалися всюди.
Міф: Радянська влада захищала своє населення до останнього подиху від фашистів.
Реальність: Радянська влада розглядала населення окупованих територій як ресурс або як потенційних ворогів. НКВС знищив понад 22 тисячі беззбройних в'язнів у Західній Україні без суду і слідства лише за один тиждень червня 1941 року, вчинивши один з наймасовіших військових злочинів проти власного народу.
Коли німецькі війська зайшли в міста, вони відкрили тюрми для місцевого населення. Люди кинулися шукати своїх рідних і побачили жахливу картину: гори розкладених на літній спеці, часто понівечених тортурами тіл (відрізані вуха, носи, виколоті очі). Цей шок, біль і запах смерті нацистська пропаганда вміло і цинічно використала для розпалювання ненависті. Німці розклеювали плакати «Дивіться, що зробили жидо-більшовики», запрошували іноземних репортерів і підбурювали українців до єврейських погромів ("Дні Петлюри" у Львові), стверджуючи, що всі євреї співпрацювали з НКВС (хоча серед вбитих в'язнів були і євреї, і поляки, і українці).
Українська надія: Акт 30 червня
На тлі зміни одного жорстокого окупанта на іншого провід ОУН(б) (бандерівці) вирішив діяти рішуче, щоб використати момент вакууму влади. Степан Бандера вважав, що треба поставити німців перед доконаним фактом існування Української держави, не питаючи їхнього дозволу і змусивши їх рахуватися з українцями як із союзниками, а не слугами.
30 червня 1941 року у Львові, в будинку «Просвіти» на площі Ринок, було урочисто проголошено Акт відновлення Української Держави. З балкона будівлі Ярослав Стецько, найближчий соратник Бандери, зачитав текст Акту перед зібраним натовпом. Було створено український уряд — Українське Державне Правління, до якого увійшли представники різних політичних сил.
Цей крок був актом величезної політичної сміливості і певної наївності водночас. Українці декларували перед усім світом, що вони є господарями на своїй землі і готові співпрацювати з Німеччиною у боротьбі проти Москви лише як рівноправні партнери, суверенна нація.
Проте Гітлеру не потрібна була незалежна соборна Україна, йому потрібна була колонія, життєвий простір ("Lebensraum") і раби. Реакція нацистів на українське самоправство була миттєвою і жорсткою. Вже через кілька днів гестапо заарештувало Ярослава Стецька у Львові та Степана Бандеру в Кракові, вимагаючи від них публічно відкликати Акт. Коли вони категорично відмовилися це зробити, їх перевезли до Берліна, а згодом відправили до концтабору Заксенгаузен (спецблок Целленбау), де вони перебували в ізоляції до кінця 1944 року. По всій Україні почалися масові арешти і розстріли членів похідних груп ОУН, які йшли на Схід проголошувати державність. Ілюзії частини українців щодо того, що Німеччина може бути «визволителем» і допоможе відновити державу, розвіялися остаточно. Україна опинилася сам на сам у смертельній війні проти двох найпотужніших тоталітарних імперій світу.
Первинні джерела
Документ 1: Таємний додатковий протокол (1939)
Контекст: Цей документ, підписаний В'ячеславом Молотовим і Йоахімом фон Ріббентропом у Кремлі в ніч на 24 серпня 1939 року, фактично став смертним вироком для суверенітету кількох європейських держав і запустив механізм світової війни. Його оригінал СРСР ретельно приховував у найбільш секретних сейфах Політбюро ("Особлива папка") аж до 1991 року, називаючи всі західні публікації та згадки про нього «буржуазною фальшивкою» і «наклепом на миролюбну політику СРСР».
«При підписанні договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік нижчепідписані уповноважені обох сторін обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі...
- У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР...
- У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла і Сян. Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку...
- Стосовно південного сходу Європи з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецької сторони заявляється про повну політичну незацікавленість у цих областях».
— Повний текст Таємного додаткового протоколу, 23 серпня 1939 р.
Лінгвістичний аналіз:
- Стиль: Текст написаний сухим, підкреслено дипломатичним, безособовим канцелярським стилем. Це створює моторошний, цинічний контраст із жахливим змістом документа — фактичною злочинною змовою про ліквідацію незалежних держав і доль мільйонів людей.
- Евфемізми: Автор свідомо вживає абстрактний, нейтральний термін «територіально-політична перебудова» (territorial-political rearrangement) замість конкретних, чесних слів «війна», «військова агресія», «захоплення», «анексія» чи «поділ». Це класичний приклад політичної новомови, яка маскує злочинні наміри легітимною лексикою.
- Безособовість: Пасивні граматичні конструкції («може бути з'ясоване», «підкреслюється», «заявляється») знімають персональну відповідальність з конкретних осіб. Рішення нібито приймаються об'єктивними «обставинами», «розвитком» або абстрактними «інтересами», а не двома конкретними диктаторами з ручками в руках.
Документ 2: Листівка ОУН (червень 1941)
Контекст: Ця агітаційна листівка масово поширювалася підпільниками ОУН у містах і селах України в перші дні німецько-радянської війни, закликаючи населення до повстання проти відступаючої радянської влади та створення власної національної держави.
«Український Народе!
Москва, Польща, Мадяри, Жидва — це твої вороги! Нищ їх! Ляхам, жидам, комуністам — знищ без милосердя! Твоя перемога — це перемога Української Нації. Твоя держава — це Українська Самостійна Соборна Держава. Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе Провідник Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!»
— З листівки ОУН, червень 1941 р.
Примітка редактора: Цей текст наводиться виключно як історичний документ для ілюстрації радикалізації політичної мови та міжетнічних настроїв того жорстокого часу. Він містить мову ворожнечі, типову для тоталітарної епохи, коли насильство вважалося єдиним способом вирішення конфліктів.
Лінгвістичний аналіз:
- Радикалізм та агресія: Вживання жорстких імперативів, наказів («нищ», «бий», «знищ без милосердя») свідчить про екстремальну мобілізацію суспільства та готовність до необмеженого насильства. Це мова тотальної війни на виживання.
- Конструювання образу ворога: Чітке, безапеляційне окреслення ворожих груп (поляки, угорці, євреї, комуністи) відображає тогочасну ідеологію інтегрального націоналізму, яка ставила інтереси нації понад усе і розглядала чужинців як екзистенційну загрозу. Антисемітські та антипольські випади були частиною загальної атмосфери ненависті, підігрітої роками окупації та взаємних кривд.
- Агітаційний жанр: Використання коротких, рубаних, емоційних фраз, численних знаків оклику та політичних гасел-вітань («Слава Україні!») є маркером агітаційного жанру, розрахованого на миттєвий, шоковий емоційний вплив на маси в умовах хаосу.
Документ 3: Інструкція НКСР про депортацію (1941)
Контекст: Витяг з цілком таємної відомчої інструкції НКВС/НКДБ СРСР "Про порядок проведення операції з виселення антирадянського елементу з західних областей УРСР", яка жорстко регламентувала процес депортації у травні 1941 року. Цей документ є прямим доказом спланованого державного злочину проти людяності.
«...Операцію проводити одночасно у всіх намічених районах. В житло виселюваного входить оперативна група у складі працівника НКДБ і двох бійців військ НКВС. Старший групи перевіряє склад сім'ї за списком і пропонує главі сім'ї здати зброю та контрреволюційну літературу. Після цього оголошується рішення Уряду про виселення сім'ї в глиб СРСР.
На збори дається не більше 2 годин. Дозволяється брати з собою: одяг, білизну, взуття, постільні речі, посуд, дрібний інвентар та продовольство з розрахунку на місяць. Загальна вага не повинна перевищувати 100 кг на сім'ю... Всіх виселених вантажити у підготовлені ешелони під посиленою охороною... Спроби втечі присікати зброєю без попередження».
Лінгвістичний аналіз:
- Бюрократизм і сухість: Текст написаний абсолютно сухою, беземоційною, інструктивною мовою влади ("проводити", "пропонує", "оголошується"). Цей стиль перетворює трагедію тисяч людей, руйнування їхніх доль на рутинну і бальну адміністративну процедуру, подібну до перевезення вантажів.
- Дегуманізація жертв: Люди в документі ніде не називаються "людьми" чи "громадянами". Натомість використовуються знеособлені чекістські терміни: "виселювані", "антирадянський елемент", "об'єкт операції", "контингент". Це свідома мовна стратегія, яка допомагає виконавцям (солдатам і офіцерам) психологічно дистанціюватися від жертв і не відчувати до них співчуття.
- Тотальність контролю: Детальний, педантичний перелік дозволених речей (вага до 100 кг) та чіткий, жорсткий регламент часу показують прагнення тоталітарної влади контролювати кожен, навіть найдрібніший аспект життя і смерті депортованих.
Деколонізаційний погляд
Деконструкція міфу про «Визволення»
Наріжним каменем радянської історичної міфології, на якому десятиліттями трималася вся ідеологія СРСР і сучасна російська пропаганда, було твердження, що у 1939 році Сталін «визволив» Західну Україну від «польського панського гніту», а у 1944 році — всю Україну від німецьких нацистів-загарбників. Слово «визволення» стало сакральним, недоторканним догматом в СРСР, ним виправдовували будь-які дії режиму, будь-які репресії та жертви.
Реальність: Неупереджені історичні факти та аналіз документів свідчать, що термін «визволення» стосовно подій 1939 року є абсолютно некоректним, брехливим та глибоко маніпулятивним.
- Зміна окупанта: У 1939 році одну окупацію (польську, яка теж буда дискримінаційною, асиміляційною, але все ж не тоталітарною) замінила інша — радянська, яка принесла нечуваний доти рівень тотально державного терору і контролю. Українці не отримали своєї омріяної держави, вони лише змінили "господаря" у Варшаві на значно жорстокішого у Москві.
- Відсутність свободи: Справжнє визволення завжди передбачає надання свободи. Радянська ж влада натомість ліквідувала всі без винятку політичні, економічні, громадянські та релігійні свободи, які існували навіть за авторитарної польської влади (незалежна преса, багатопартійні вибори, приватна власність, вільна церква, громадські організації "Просвіта" і "Пласт").
- Анексія: Юридично, з точки зору міжнародного права, це було насильницьке військова захоплення (агресія) території чужої суверенної держави за попередньою злочинною змовою з іншим агресором (пакт Молотова-Ріббентропа).
Саме тому сучасна незалежна українська історіографія послідовно використовує термін «радянська окупація» (перша: 1939-1941 рр., друга: 1944-1991 рр.). Це повертає суб'єктність: Україна розглядається як окупована держава, яка послідовно боролася за свою незалежність проти різних загарбників — польських, нацистських, радянських — а не як пасивна, безправна частина «радянського народу», вічно вдячна «старшому російському брату» за порятунок.
Війна термінів: Чому це важливо?
Росія досі веде запеклу термінологічну війну проти України та світу. Вона вперто називає вторгнення 1939 року "Польським походом" або "визволенням братніх народів", категорично уникаючи слів "війна", "вторгнення" чи "агресія". Це робиться свідомо для того, щоб зняти з себе історичну відповідальність за розв'язання Другої світової війни разом з Гітлером. Логіка проста: якщо СРСР — "визволитель" і "переможець фашизму", то він не може бути агресором і злочинцем.
Визнання подій 1939-1941 років окупацією руйнує весь міф про "Велику Вітчизняну війну" (1941-1945), яка нібито була священною боротьбою добра (СРСР) проти абсолютного зла (нацизму). Правда, яку хочуть приховати, полягає в тому, що на початковому етапі війни (1939-1941) СРСР був таким самим злом, агресором і вірним союзником та співучасником злочинів нацистів. Для українців це принципово важливо, бо це пояснює, чому ми маємо право на власну історію і власну оцінку подій, відмінну від російської імперської версії.
Подвійна трагедія бездержавності і травма поколінь
Період 1939-1941 років якнайкраще ілюструє головну, екзистенційну трагедію української історії ХХ століття — відсутність власної національної держави. Бездержавна нація є абсолютно беззахисною, "оголеною" перед обличчям глобальних катаклізмів. Вона не має власної армії, щоб захистити життя і майно своїх громадян, не має дипломатії, щоб відстоювати свої інтереси, не має кордонів, за якими можна сховатися.
Українців примусово, під загрозою розстрілу за дезертирство, мобілізували до Червоної армії (Київ, Харків, Одеса), до Війська Польського (Львів, Луцьк, Тернопіль), пізніше — вивозили на примусові роботи до Німеччини. Українці змушені були вбивати українців, вдягнених у різні мундири, проливаючи свою кров і вмираючи за чужі, ворожі їм імперські інтереси Берліна, Варшави чи Москви. Це приклад найвищого трагізму: брат убивав брата не з власної волі, а з волі окупантів.
Створення УПА (Української Повстанської Армії) у 1942 році стало закономірною, безальтернативною і вимушеною реакцією саме на цей виклик бездержавності. Це була відчайдушна, героїчна спроба створити власну силу («армію без держави»), яка захищала б українське населення (наскільки це було фізично можливо) від усіх окупантів одразу — німців, совєтів і поляків — опираючись лише на власні сили і підтримку народу.
Події 1939-1941 років — нічні арешти, репресії, лицемірний "Золотий вересень", масові депортації, розстріли в тюрмах — нанесли глибоку, незагоєну психологічну травму населенню Західної України. Природжений страх перед "совєтами" і "енкаведистами", тотальна недовіра до будь-якої влади, звичка приховувати свої справжні думки і "тримати язик за зубами", вміння виживати в будь-яких нелюдських умовах — все це стало прямим наслідком того терору. Ця травма передавалася з покоління в покоління на генетичному рівні і багато в чому визначила стійкість і безкомпромісність українського опору в майбутньому.
⚠️ Важливо розуміти
Деколонізація історії — це не просто механічна зміна "плюса" на "мінус" (раніше радянські були героями, а тепер ми призначаємо героями німців чи когось іншого). Ні. Це складний, болісний процес дорослішання нації і тверезого усвідомлення того, як імперії століттями маніпулювали нашими предками, використовуючи їх як "гарматне м'ясо" у своїх війнах. Визнання повної правди, навіть гіркої і неприємної (наприклад, про участь деяких українців у єврейських погромах чи, навпаки, в радянських каральних органах), не принижує нас, а робить сильнішими. Ми перестаємо бути вічними жертвами обставин і стаємо відповідальними творцями власної долі, які зробили правильні висновки з минулого і будують своє майбутнє без чужих міфів.
📋 Підсумок
Ми детально і всебічно розглянули один з найскладніших, найсуперечливіших і найтрагічніших періодів української історії — початок Другої світової війни (1939-1941). Цей короткий часовий проміжок був настільки перенасичений подіями, болем, кров'ю і важкими історичними уроками, що змінив Україну назавжди. Давайте підсумуємо найважливіші тези, які ви повинні винести з цього модуля і запам'ятати:
- Початок війни: Для українців Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року з нападом Німеччини на Польщу і першими бомбардуваннями Львова, а не 22 червня 1941-го. Ми були одними з перших жертв і прямих учасників світової агресії, пройшовши через пекло від першого до останнього дня війни.
- Змова диктаторів: Доля України, її кордони, приналежність територій і, найголовніше, життя мільйонів людей були цинічно вирішені таємною змовою двох тиранів — Гітлера і Сталіна (пакт Молотова-Ріббентропа) за зачиненими дверима, без будь-якої участі, відома чи згоди самих українців. Нас поділили як річ.
- Перша радянська окупація: Період 1939-1941 років, відомий в народній пам'яті як «перші совіти», не був ніяким "визволенням" чи "возз'єднанням". Він приніс тотальні репресії, масові депортації понад мільйона людей у Сибір, насильницьку колективізацію, русифікацію освіти, знищення церкви та повне руйнування цивілізованого європейського укладу життя Галичини та Волині.
- Трагедія 1941 року: Панічна втеча радянської влади супроводжувалася масовими військовими злочинами проти людяності (розстріли десятків тисяч в'язнів у тюрмах без суду, підрив Дніпрогесу зі своїми ж військами), а прихід німців приніс не "Європу", а новий, ще страшніший расовий терор, концтабори і Голокост.
- Спроба незалежності: Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, проголошений ОУН у Львові, був символом незламності українського духу. Попри певну політичну наївність сподівань на німців, він показав всьому світу непохитну волю нації до державного життя і став відчайдушною спробою відновити власну суб'єктність, яка була миттєво і жорстоко придушена нацистами, що довело: Гітлер був ворогом, а не союзником.
Цей модуль є фундаментом, необхідною інтелектуальною базою для розуміння всіх подальших подій: трагедії Голокосту, феномену створення і героїчної боротьби УПА на два фронти, повоєнних репресій, операції "Вісла" і дисидентського руху шістдесятників. Без глибокого знання правди про 1939-1941 роки неможливо зрозуміти природу патологічної ненависті радянської влади до всього українського, коріння конфлікту на Заході України та причини того запеклого, жертовного опору українців, який тривав у лісах до 1950-х років, і в іншій формі триває сьогодні проти того ж ворога.
Потрібно більше практики?
Ви завершили цей модуль! Це був емоційно важкий, насичений фактами і болем, але критично необхідний матеріал для формування дорослої, цілісної картини світу. Ось кілька ефективних способів закріпити отримані знання та інтегрувати їх у свій світогляд:
🔄 Інтеграція знань
- Спробуйте пояснити своєму іноземному другу або колезі (англійською чи українською мовою) принципову різницю між радянським пропагандистським терміном "Велика Вітчизняна війна" та загальноєвропейським "Друга світова війна", використовуючи аргументи про пакт Молотова-Ріббентропа та події вересня 1939 року в Україні.
- Напишіть коротке есе-роздум (200 слів) на тему: "Чому бездержавність є найбільшою екзистенційною загрозою для нації і кожного громадянина?" на прикладі трагічних подій 1939-1941 років.
🎯 Реальне застосування
- Якщо ви будете у Львові, обов'язково знайдіть час відвідати Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (вул. Степана Бандери, 1). Це місце сили і болю, де стіни буквально пам'ятають кров і крики тисяч невинних. Відвідування таких місць змінює свідомість.
- Прочитайте геніальний роман Марії Матіос "Солодка Даруся" (або подивіться театральну виставу за цим твором), де художньо, через трагічну долю простих людей, неймовірно сильно описано прихід "перших совітів" в українське село і ту руїну, яку вони принесли в душі людей.
- Подивіться художній фільм "Хайтарма" (2013) або "Поводир" (2014) для глибшого емоційного розуміння контексту епохи та природи сталінського терору (хоча вони про інші конкретні події, але чудово передають атмосферу страху).
🌐 Онлайн-ресурси
- Електронний архів Українського визвольного руху: avr.org.ua — тут можна знайти у вільному доступі скани оригінальних листівок ОУН, протоколи допитів НКВС, списки розстріляних та документи про депортації. Торкніться історії через першоджерела.
- Проєкт "Історична правда": istpravda.com.ua — сотні якісних, перевірених статей, розсекречених документів, фотографій і свідчень очевидців про 1939 рік.
- Відео "Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941": документальний фільм режисера Тараса Химича, який чудово візуалізує події того часу за допомогою кінохроніки, музики та історичної реконструкції (доступний на YouTube).
💡 Порада: Історія — це імунітет нації. Знаючи правду про методи окупантів у минулому (депортації, катування, зомбування брехливою пропагандою, "визволення"), ми можемо значно краще, швидше і ефективніше розпізнавати загрози і захищати свою свободу та незалежність сьогодні. Пам'ять — це наша зброя.
🎯 Вправи
Спогади про депортацію 1940 року
Есе: "Возз'єднання" чи окупація?
Порівняння початку окупацій
- Радянська окупація (1939)
- Німецька окупація (1941)
- Гасла, з якими приходила влада
- Ставлення місцевого населення спочатку
- Перші дії по відношенню до "ворогів"
Аналіз тоталітарної бюрократії
- Як бюрократична мова документа ("вантажити", "елементи", "операція") дегуманізує людей?
- Яка була мета раптовості та вилучення паспортів?
Факти про 1939-1941 роки
Друга світова війна для України почалася 22 червня 1941 року.
Пакт Молотова-Ріббентропа містив таємний протокол про поділ Європи.
"Золотий вересень" — це назва німецької військової операції.
Радянська влада провела чотири хвилі масових депортацій із Західної України.
НКВС масово розстрілювало в'язнів у тюрмах перед відступом у 1941 році.
Степан Бандера співпрацював з німцями і керував Україною у 1941-1944 роках.
Тактика "випаленої землі" застосовувалася Червоною армією.
Народні Збори Західної України були демократичним парламентом.
Слова "анексія" та "окупація" є синонімами до слово "возз'єднання" в цьому контексті.
Акт відновлення Української Держави був проголошений у Києві.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| окупація | /o.ku.ˈpa.t͡sʲi.jɐ/ | occupation | ім | |
| пакт | /pakt/ | pact, treaty | ім | |
| терор | /ˈtɛ.ror/ | terror | ім | |
| геноцид | /ɦɛ.no.ˈt͡sɪd/ | genocide | ім | |
| Голокост | /ɦo.lo.ˈkost/ | Holocaust | ім | |
| остарбайтер | /os.tar.ˈbaj.tɛr/ | Ostarbeiter (forced laborer) | ім | |
| примусова праця | /prɪ.mu.ˈso.wa ˈpra.t͡sʲɐ/ | forced labor | фраза | |
| спротив | /ˈspro.tɪw/ | resistance | ім | |
| підпілля | /pid.ˈpʲi.lʲːɐ/ | underground, resistance movement | ім | |
| загарбник | /za.ˈɦar.bnɪk/ | invader, aggressor | ім | |
| фронт | /front/ | front (military) | ім | |
| визволення | /vɪz.wo.ˈlɛnʲ.ːɐ/ | liberation | ім | |
| режим | /rɛ.ˈʒɪm/ | regime | ім | |
| меморіал | /mɛ.mo.rʲi.ˈal/ | memorial | ім | |
| пам'ять | /ˈpamʲ.jatʲ/ | memory | ім | |
| депортація | /dɛ.por.ˈta.t͡sʲi.jɐ/ | deportation | ім | |
| репресія | /rɛ.ˈprɛ.sʲi.jɐ/ | repression | ім | |
| колаборант | /ko.la.bo.ˈrant/ | collaborator | ім | |
| партизан | /par.tɪ.ˈzan/ | partisan | ім | |
| в'язень | /ˈwʲja.zɛnʲ/ | prisoner | ім | |
| жертва | /ˈʒɛrt.wa/ | victim | ім | |
| злочин | /ˈzlo.t͡ʃɪn/ | crime | ім | |
| анексія | /a.ˈnɛk.sʲi.jɐ/ | annexation | ім | |
| каральний | /ka.ˈralʲ.nɪj/ | punitive | прикм | |
| деколонізація | /dɛ.ko.lo.nʲi.ˈza.t͡sʲi.jɐ/ | decolonization | ім |