Директорія УНР: Боротьба за республіку
🎯 Чому це важливо?
Період Директорії — це героїчна і водночас трагічна сторінка української історії, коли нація намагалася захистити свою незалежність у вогні світової та громадянської воєн. Вивчення цієї теми дозволяє зрозуміти коріння українського республіканізму, роль військового лідерства та фатальні наслідки внутрішніх політичних конфліктів. Це історія про те, як ідеали свободи стикаються з суворою реальністю геополітики.
Вступ: Падіння Гетьманату та Листопадовий зрив
Осінь 1918 року стала часом великих надій та не менш масштабних катастроф для всієї Європи. Перша світова війна, що виснажила континент упродовж чотирьох років, стрімко наближалася до свого фіналу. Разом із розвалом Центральних держав почали руйнуватися й ті політичні режими, які трималися на їхній військовій підтримці. В Україні таким режимом була Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського. Попри значні здобутки в культурному будівництві та створенні державної адміністрації, Гетьманат критично залежав від німецьких та австро-угорських багнетів. Коли в Німеччині спалахнула революція, а Австро-Угорщина почала розпадатися на національні держави, влада Скоропадського залишилася без своєї головної опори.
Українська національна опозиція, представлена переважно соціалістичними партіями, не забарилася з відповіддю. Вже в серпні 1918 року було створено Український національний союз (УНС), який очолив Володимир Винниченко. Союз об’єднав практично всі українські політичні сили, незадоволені консервативним та пронімецьким курсом Гетьмана. Особливе роздратування опозиції викликала грамота Скоропадського про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, видана 14 листопада 1918 року. Це було сприйнято як зрада ідеї державної незалежності та спроба реставрації імперських порядків. Соціалістичні лідери вважали, що Гетьман готує ґрунт для повернення старого ладу, що суперечило інтересам «трудового народу». Політика Скоропадського, спрямована на підтримку великих землевласників та реставрацію старих порядків, викликала масове незадоволення серед селянства, що стало благодатним ґрунтом для майбутнього повстання.
Того ж вечора, 13 листопада 1918 року (за старим стилем, фактично напередодні видання грамоти, коли її зміст уже був відомий опозиції), у Києві відбулося історичне таємне засідання УНС. На ньому було прийнято рішення про початок збройного повстання та створено Директорію — колегіальний орган для керівництва революційним процесом. До її складу увійшли: Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра (Головний Отаман військ УНР), Федір Швець, Панас Андрієвський та Андрій Макаренко. Кожен із них представляв певну політичну течію чи суспільну групу, що мало забезпечити широку підтримку повстання. Вибір Симона Петлюри як Головного Отамана був знаковим — він уже встиг зарекомендувати себе як енергійний лідер, здатний розмовляти мовою, зрозумілою солдатам і селянам.
Епіцентром підготовки виступу стала Біла Церква, де дислокувався загін Січових стрільців — найбільш боєздатна та дисциплінована частина тогочасного українського війська. Євген Коновалець, командир стрільців, без вагань підтримав Директорію, розуміючи, що лише рішуча дія може врятувати Україну від поглинання імперськими силами. Повстання почалося 16 листопада. Вирішальний бій відбувся 18 листопада під станцією Мотовилівка. Це була не просто сутичка, а справжня битва за ідею. Гетьманські сили, представлені здебільшого офіцерськими дружинами та підрозділами Сердюцької дивізії, значно переважали повстанців за чисельністю та озброєнням. Проте Січові стрільці продемонстрували неймовірну мужність та тактичну майстерність. Після запеклого бою гетьманці почали панічно відступати до Києва. Бій під Мотовилівкою тривав понад вісім годин, і його результат став шоком для київської влади.
Перемога під Мотовилівкою відкрила шлях на столицю та спровокувала масовий перехід на бік Директорії регулярних частин та селянських загонів по всій Україні. Люди, які роками чекали на радикальні реформи, вбачали в Директорії своїх визволителів. 14 грудня 1918 року війська Директорії урочисто увійшли до Києва. Павло Скоропадського офіційно зрікся влади та виїхав за кордон. Українська Народна Республіка була відновлена, а Директорія стала її верховною владою. Народна підтримка була настільки масовою, що здавалося — будівництво незалежної України тепер ніщо не зможе зупинити. У той вечір на вулицях Києва панувала ейфорія: люди вітали козаків квітами, а синьо-жовті прапори знову замайоріли над державними установами.
💡 [!history-bite]
Симон Петлюра прибув до Білої Церкви таємно, втікши з Лук’янівської в’язниці, куди його кинув гетьманський уряд за опозиційну діяльність. Його поява перед військом викликала неймовірний ентузіазм, адже він був живим символом боротьби, який особисто пройшов через репресії старого режиму.
Структура та лідери: Внутрішні розломи державотворення
Перемога повстання поставила перед Директорією фундаментальне питання: якою має бути нова українська держава? Попри зовнішню єдність під час боротьби зі Скоропадським, усередині самої Директорії від самого початку існували глибокі світоглядні розбіжності. Це був конфлікт між радикальним соціалізмом та державним прагматизмом, уособлений у постатях Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Ця боротьба амбіцій та бачень стала однією з головних трагедій того часу, оскільки вона розпорошувала сили нації в момент смертельної небезпеки.
Володимир Винниченко, голова Директорії, був визначним майстром слова, але як політик він залишався полоненим соціалістичних догм. Він щиро вірив, що українська революція — це частина світового процесу визволення трудящих. Його стратегія полягала в тому, щоб перехопити ініціативу у більшовиків, запропонувавши народу ще більш радикальну соціальну програму. Винниченко виступав за «радянську форму» влади (трудові ради), але без диктатури комуністичної партії. Він побоювався регулярної армії, вбачаючи в ній загрозу демократії та можливе джерело «бонапартизму». Для нього ідеалом був озброєний народ — міліційна система, а не професійні військові структури. Його ідеалізм та спроби загравання з Москвою дорого коштували Україні: поки Винниченко писав листи до Леніна та Троцького, сподіваючись на соціалістичне порозуміння, їхні війська вже готували наступ на Харків та Київ. Винниченко вважав, що класова солідарність робітників виявиться сильнішою за імперські інстинкти російських більшовиків, що було фатальною ілюзією.
На іншому полюсі стояв Симон Петлюра. Як Головний Отаман, він розумів, що в умовах війни єдиним гарантом незалежності є багнет. Петлюра не був професійним військовим, але володів рідкісним даром відчувати настрої мас та мобілізувати їх на боротьбу. Його політичне бачення поступово еволюціонувало від соціалізму до усвідомлення необхідності сильної національної держави з регулярною армією та професійною дипломатією. Петлюра бачив у державі не просто інструмент соціальної справедливості, а передусім засіб національного виживання. Для Петлюри головним ворогом був російський імперіалізм у будь-якій формі — чи то червоний, чи то білий. Він користувався беззастережною довірою козацтва та офіцерства, що робило його фактичним лідером збройного спротиву. Петлюра часто повторював, що без власної армії Україна ніколи не буде сприйнята світом як серйозний гравець.
Ця «двоголовість» влади призвела до паралічу державного апарату. Директорія замість того, щоб формувати стабільні органи управління, видавала декларації, які часто суперечили одна одній. Поки уряд намагався розробити земельну реформу, селяни на місцях почали стихійно захоплювати поміщицькі землі, що провокувало хаос. Декларація від 26 грудня 1918 року проголошувала владу «працюючих кляс», що відштовхнуло від УНР значну частину інтелігенції, землевласників та промисловців. Це була спроба скопіювати більшовицьку термінологію, яка в українських реаліях лише внесла сум’яття та позбавила державу підтримки фахівців. Замість класичного парламенту був скликаний Трудовий Конгрес (січень 1919) — орган станового представництва, який так і не зміг стати повноцінною законодавчою базою через воєнні дії та внутрішні суперечки. Конгрес нагадував швидше революційний мітинг, ніж законодавчий орган, де емоції часто переважали над державним розрахунком.
Внутрішні чвари посилювалися й іншими членами Директорії. Федір Швець, Панас Андрієвський та Андрій Макаренко часто змінювали свої позиції, підтримуючи то Винниченка, то Петлюру, що додавало хаосу в ухвалення рішень. Така нестабільність у центрі провокувала анархію на місцях. Почалася ера «отаманщини» — коли місцеві ватажки загонів формально визнавали Директорію, але насправді діяли на власний розсуд, не підпорядковуючись наказам Головного Отамана. Деякі отамани, як-от Григор'єв чи Зелений, мали багатотисячні загони і вели власну гру, що робило неможливим єдине стратегічне командування. Це підривало дисципліну в армії та призводило до трагічних наслідків, зокрема до хвилі єврейських погромів, які вчиняли дезорганізовані військові частини та кримінальні елементи, дискредитуючи УНР в очах світової спільноти. Петлюра намагався боротися з цим явищем, видаючи суворі накази, але його реальна влада над розрізненими загонами була обмеженою.
Зрештою, під тиском воєнних невдач та вимог Антанти, яка відмовлялася вести переговори з «лівою» Директорією на чолі з Винниченком, останній у лютому 1919 року подав у відставку. Головою Директорії став Симон Петлюра. Це означало перехід до більш жорсткої, мілітаризованої моделі управління, спрямованої на виживання держави в умовах тотальної війни. Проте час для консолідації сил було багато в чому втрачено, а більшовицький наступ набирав обертів, захоплюючи місто за містом. Епоха Винниченка закінчилася, почалася ера Петлюри — час відчайдушної оборони та трагічних компромісів.
🏛️ [!history-bite]
Отаманщина стала прокляттям української революції. Такі постаті, як отаман Зелений, Ангел чи Тютюнник, мали колосальну підтримку селянства, але їхнє небажання вливатися в єдину структуру регулярного війська робило армію УНР вразливою перед дисциплінованою Червоною армією. Отаманщина була проявом як великої сили народу, так і його державотворчої слабкості, коли локальний інтерес переважав над загальнонаціональним.
Соціально-економічна політика: Між обіцянками та хаосом
Директорія прийшла до влади на хвилі соціальних очікувань. Селянство, яке складало понад 80% населення, чекало на радикальне вирішення земельного питання. Уряд УНР намагався задовольнити ці вимоги, але опинився в пастці між необхідністю збереження економічного порядку та тиском революційних мас. Соціалістична риторика Директорії часто вступала в конфлікт з необхідністю підтримувати боєздатність армії та наповнювати бюджет.
Земельний закон Директорії, прийнятий у січні 1919 року, передбачав націоналізацію поміщицьких земель та їх розподіл серед малоземельних селян. Однак реалізація закону на місцях була вкрай утруднена через воєнні дії. Більшовики наступали, обіцяючи селянам «все і негайно», що створювало небезпечну конкуренцію для Директорії. Більше того, уряд УНР намагався зберегти виробництво, забороняючи поділ «цукрових маєтків» та культурних господарств, що викликало незадоволення радикально налаштованих селянських ватажків. Уряд також скасував гетьманські закони про повернення майна поміщикам, що на короткий час зміцнило його авторитет на селі, але відсутність чіткого механізму реалізації реформи призвела до стихійного перерозподілу та конфліктів.
В промисловості ситуація була не менш драматичною. Робітники міст часто перебували під впливом більшовицької або меншовицької агітації. Директорія запровадила 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом та визнала право на страйки. Проте зупинка заводів, дефіцит сировини та гіперінфляція знецінювали ці соціальні завоювання. Українська гривня, введена ще за Центральної Ради і підтримана Скоропадським, продовжувала функціонувати, але її купівельна спроможність стрімко падала через масовий друк незабезпечених грошей та відсутність єдиної фіскальної системи. У Кам'янці-Подільському уряд навіть змушений був друкувати гроші на папері місцевого виробництва, що часто полегшувало роботу фальшивомонетникам.
🏺 Культура та державотворення: Кам'янецька доба
Незважаючи на війну, Директорія намагалася підтримувати освітню та культурну сфери, вбачаючи в них засіб національного самоствердження. Коли Київ був окупований більшовиками, Кам'янець-Подільський на тривалий час став не лише політичним, а й інтелектуальним центром України. Це був унікальний період, коли в одному місті зібралася вся цвіт української інтелігенції, а стара фортеця стала символом стійкості духу.
У Кам'янці-Подільському було відкрито Державний Український Університет, першим ректором якого став Іван Огієнко — видатний вчений та майбутній митрополит. В університеті викладали найкращі професори, які втекли з Києва та інших міст від червоного терору. Уряд фінансував видання українських підручників, підтримував Українську Академію Наук, яка продовжувала працювати навіть в умовах окупації Києва. Також розвивалися національні театри, видавалися десятки газет та часописів. Директорія підтримувала створення Української автокефальної православної церкви, розуміючи роль релігії в національному відродженні та прагнучи розірвати канонічні зв'язки з Москвою. Це була спроба довести світові та самим собі, що українська держава — це не лише армія, а й глибока, європейська за духом культура. Огієнко запроваджував норми української мови в державне діловодство, що стало ще одним актом деколонізації, утверджуючи право української мови бути мовою науки та влади.
Боротьба на кілька фронтів: Дипломатична ізоляція та воєнне пекло
Зима 1919 року стала початком найтяжчого періоду в історії Директорії. Україна опинилася в епіцентрі геополітичного шторму, оточена ворогами з усіх боків. Історики називають цей стан «війною на чотири фронти», хоча насправді фронтів та викликів було набагато більше. Кожна з цих сил мала свій власний інтерес, який часто заперечував саме існування незалежної України.
Першим і найбільш небезпечним ворогом була Радянська Росія. Більшовики, порушивши всі попередні домовленості, розпочали наступ на Україну ще в грудні 1918 року. Вони використовували витончену тактику «гібридної агресії»: у Харкові було створено маріонетковий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», від імені якого і вівся наступ. Росія офіційно заявляла, що її регулярних військ в Україні немає, а відбувається «внутрішнє повстання». Директорія, очолювана Винниченком, довгий час не наважувалася оголосити війну Росії, намагаючись домовитися. Лише 16 січня 1919 року, коли більшовики вже захопили значну частину Лівобережжя, війна була оголошена офіційно. Це була фатальна затримка, яка дозволила ворогові закріпитися та дезорієнтувала українське суспільство. У лютому 1919 року після запеклих боїв війська УНР були змушені залишити Київ. Уряд переїхав до Вінниці, а згодом — до Проскурова та Рівного. Столиця УНР перетворилася на «столицю у вагонах», що стало сумним символом того хаотичного часу.
Другим фронтом став наступ Білогвардійців (Збройних сили Півдня Росії) під командуванням генерала Денікіна. Білий рух боровся за «єдину і неділиму Росію» і категорично відмовлявся визнавати навіть автономію України, не кажучи вже про незалежність. Для Денікіна Петлюра був таким самим ворогом, як і Ленін. У серпні 1919 року сталася подія, відома як «Київська катастрофа». Об’єднані сили УНР та ЗУНР (Українська Галицька Армія) увійшли до Києва, вибивши звідти більшовиків. Проте одночасно з іншого боку до міста підійшли денікінці. Щоб уникнути зіткнення, українське командування віддало наказ відступити, що було сприйнято військом як ганебна зрада та деморалізувало бійців. Це був момент, коли Україна мала шанс повернути столицю, але втратила його через брак дипломатії та волі вищого командування, яке боялося війни ще й з білогвардійцями.
Третій фронт — Польща. На західних землях тривала виснажлива українсько-польська війна за Галичину та Волинь. Директорія намагалася підтримувати ЗУНР, але ресурси були обмежені. Акт Злуки від 22 січня 1919 року об’єднав дві республіки, але реальної єдності фронтів досягти не вдалося. Розбіжності в пріоритетах між галичанами (для яких ворогом №1 була Польща) та наддніпрянцями (для яких головною загрозою була Росія) підривали єдність українського фронту. Коли галицька армія через наступ поляків була змушена перейти річку Збруч на територію УНР, дві армії опинилися в одному таборі, але з різними поглядами на майбутнє. Це призвело до внутрішньої кризи, відомої як «чотирикутник смерті», коли війська були затиснуті між ворогами та епідемією.
Четвертий фронт — Антанта та дипломатична блокада. Країни-переможці у Першій світовій війні (Франція, Британія) поставили на білогвардійців, вбачаючи в них силу, здатну відновити Росію як союзника проти Німеччини. Вони не визнавали Директорію, називаючи її «більшовицькою» або «пронімецькою». Антанта оголосила жорстку економічну та медичну блокаду територій, контрольованих УНР. У війську почалася жахлива епідемія тифу. Без ліків, мила та теплого одягу армія буквально танула на очах. В окремі місяці до 80% особового складу були недієздатними через хворобу. Лікарі Армії УНР працювали в нелюдських умовах, часто не маючи навіть елементарних бинтів та антисептиків. Помирали найкращі офіцери та козаки, які пройшли горнило Першої світової. Блокада Антанти була одним із найганебніших епізодів західної дипломатії того часу, оскільки вона фактично прирекла сотні тисяч людей на смерть від хвороб.
Осінь 1919 року стала часом «Трикутника смерті». Армія УНР опинилася на невеликій території Поділля, затиснута між польськими військами на заході, більшовиками на півночі та денікінцями на півдні. Саме тоді Симон Петлюра прийняв найважче в своєму житті рішення. Розуміючи, що без союзника Україна приречена, він пішов на переговори з Польщею. Ціною союзу стало визнання Галичини частиною Польщі. Це була колосальна жертва, яка викликала лють у галичан та призвела до розколу з Євгеном Петрушевичем. У квітні 1920 року було підписано Варшавський договір. Разом із польськими частинами українські дивізії в травні 1920 року знову увійшли до Києва. Але цей успіх був тимчасовим. Більшовицький контрнаступ під командуванням Тухачевського змусив союзників відступити. Зрештою, Польща та Радянська Росія підписали Ризький мирний договір (1921), розділивши Україну між собою та остаточно ліквідувавши територіальну базу Директорії.
Дипломатичні місії та боротьба за визнання
Паралельно з воєнними діями Директорія вела активну дипломатичну боротьбу. У 1919 року українська делегація прибула до Парижа на Мирну конференцію. Українці намагалися донести до світових лідерів — Вільсона, Ллойд Джорджа та Клемансо — право свого народу на самовизначення відповідно до «14 пунктів» Вільсона. Вони везли з собою мапи України, статистичні дані про населення та економічний потенціал країни.
Дипломати УНР, такі як Григорій Сидоренко та Арнольд Марголін, зіткнулися з глухою стіною нерозуміння. Західні держави боялися розпаду Росії та «червоної загрози», тому воліли підтримувати білий рух як стабільнішу альтернативу. Крім того, польська дипломатія дуже ефективно переконувала Антанту, що Україна — це лише «німецька вигадка» або тимчасове явище. Попри всі зусилля, Україна так і не отримала де-юре визнання від великих держав. Це була величезна трагедія української дипломатії: нація, яка проливала кров за демократичні цінності, була ігнорована демократичним світом. Українські делегати навіть не були допущені до офіційних засідань, чекаючи годинами в коридорах.
Однак дипломатія Директорії мала й локальні успіхи. Були відкриті посольства та місії в Німеччині, Австрії, Італії, країнах Балтії. УНР була визнана Фінляндією, Латвією, Естонією та Литвою. Було налагоджено зв'язки з Ватиканом. Навіть без офіційного статусу великих держав, українські дипломати проводили величезну інформаційну роботу, видаючи брошури, мапи та книги про Україну європейськими мовами. Це закладало фундамент для майбутнього визнання нації у світі та формувало позитивний імідж українського державотворення.
Читання: Універсали та відозви Директорії
Для глибокого розуміння епохи необхідно звернутися до текстів, які писали самі творці революції. Вони відображають як високі ідеали, так і драматичні помилки того часу.
Перша Декларація Директорії від 26 грудня 1918 року є ключовим документом для аналізу ідеологічної платформи нового уряду. Вона демонструє спробу балансувати між українською національною ідеєю та тогочасним захопленням соціалістичними гаслами. Прочитання цього тексту дозволяє побачити, як молода держава намагалася знайти свій шлях між імперським консерватизмом та більшовицьким радикалізмом. Текст Декларації насичений закликами до «трудового народу», що свідчить про намагання вибудувати нову легітимність влади.
Ще одним важливим матеріалом для читання є накази Симона Петлюри по військам, особливо ті, що стосуються боротьби з погромами та дисципліни. Вони показують Петлюру не як «бандита», яким його малювала радянська пропаганда, а як відповідального державного діяча, який відчайдушно намагався зберегти людське обличчя революції в умовах повної деградації суспільних норм. Ці документи є важливим джерелом для деколонізації нашої пам'яті про лідерів УНР.
Також варто звернути увагу на листування між Урядом УНР та делегацією в Парижі. У цих листах відображена вся гіркота дипломатичної ізоляції. Читаючи звіти українських дипломатів, ми бачимо, як великі держави «торгували» українськими землями, не враховуючи волю самих українців. Це дає розуміння того, чому союзи того часу були такими нетривкими.
Первинні джерела: Голос революційної епохи
Документи доби Директорії — це не просто папір, це згусток емоцій, ідеологій та політичної боротьби. Вони відображають дух часу, де надія межувала з розпачем.
Документ 1: З Декларації Директорії УНР (26 грудня 1918 р.)
Цей документ став політичною програмою нової влади після повалення Гетьманату.
«Директорія, ставши на чолі організованого українського війська, збройною силою вимела з України гетьманський режим, цей антинародний лад. Віднині в Українській Народній Республіці влада належить тільки працюючим клясам — робітництву та селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров'ю. Земля передається трудовому селянству без викупу. Директорія є лише тимчасовий орган, що передасть свої повноваження Трудовому Конгресу... Всі заводи і фабрики переходять під державний контроль, щоб забезпечити потреби фронту та народу... Ми кличемо всіх чесних громадян до праці над будовою нашої вільної хати!» — Джерело: Державний архів України
Лінгвістичний аналіз: Зверніть увагу на використання термінології того часу: «працюючі кляси», «робітництво», «трудове селянство». Це пряме запозичення соціалістичного дискурсу. Текст побудований на коротких, рубаних фразах, що притаманно революційним маніфестам. Використання пасивних конструкцій («земля передається», «влада належить») підкреслює невідворотність процесу, надаючи йому вигляду об'єктивного історичного закону. Емоційна лексика («вимела», «своєю кров'ю») має на меті мобілізувати прихильників та залякати ворогів. Це класичний прийом політичної агітації, де складні соціальні процеси подаються через прості та яскраві образи.
Документ 2: Наказ Головного Отамана Симона Петлюри по військам УНР (серпень 1919 р.)
Цей документ свідчить про намагання Петлюри боротися з хаосом та антисемітизмом, що руйнував репутацію республіки.
«Вояки! Козаки! Ви — сини свого народу, і на вас лежить святий обов'язок честі та совісті. Наші вороги, більшовики та провокатори, намагаються підбурити вас до ганебних погромів єврейського населення. Пам'ятайте, що єврейська людність так само страждає від ворогів України, як і ми. Ті, хто чинить погроми, є зрадниками нації та помічниками Москви. Наказую: кожного, хто буде підбивати до погромів або брати в них участь, негайно розстрілювати на місці без суду як ворога держави. Україна — вільна країна для всіх чесних людей, незалежно від їхньої віри. Кожен громадянин має бути під захистом українського закону.» — Джерело: Збірник наказів Армії УНР, 1919.
Лінгвістичний аналіз: Петлюра використовує емоційно насичену лексику («святий обов'язок», «ганебні погроми», «зрадники нації»). Текст має виразний наказовий тон, виражений через дієслова наказового способу («пам'ятайте», «наказую»). Звернення до «честі та совісті» є спробою морального впливу на дезорієнтованих вояків. Це приклад військово-публіцистичного стилю, де кожне слово має спонукати до негайної дії. Використання терміна «козаки» апелює до історичної пам'яті про вільне лицарство. Текст чітко розмежовує «нас» (захисників України) та «їх» (ворогів-погромників).
Документ 3: Зі спогадів Володимира Винниченка ("Відродження нації")
Текст, написаний уже в еміграції, де автор намагається проаналізувати причини поразки.
«Ми були ідеалістами, які вірили, що справедливість сама собою переможе. Ми боялися "мілітаризму" і тому не створили дисциплінованої армії, коли мали для цього всі можливості. Ми гралися в демократію тоді, коли треба було діяти залізною рукою. Більшовики ж не мали жодних сентиментів — вони несли гасла, які подобалися масам, і багнети, які змушували ці маси коритися. Наша помилка була в тому, що ми хотіли бути надто гарними в часи, коли світ був надто жорстоким. Ми думали, що правда сама за себе постоїть, але правда без меча в ті роки була беззахисною.» — Джерело: В. Винниченко, "Відродження нації", Відень, 1920.
Лінгвістичний аналіз: Автор використовує форму минулого часу («були», «вірили», «боялися») для саморефлексії та каяття. Протиставлення «ми» (ідеалісти) та «вони» (більшовики без сентиментів) будується на антитезі. Метафора «гралися в демократію» підкреслює трагічну невідповідність методів боротьби жорстоким обставинам часу. Текст написаний у стилі літературної публіцистики з великою кількістю оціночних прикметників («жорстокий», «дисциплінований»). Це приклад інтелектуальної прози, де аналіз фактів поєднується з емоційним переживанням трагедії.
📜 [!history-bite]
Варшавський договір (1920) був кроком відчаю. За право продовжувати боротьбу за Київ Петлюра заплатив Львовом. Це рішення досі є предметом гострих дискусій серед істориків: чи була це зрада, чи єдиний шанс на порятунок державності в умовах тотальної ізоляції?
Деколонізаційний погляд: Відродження суб’єктності та боротьба з міфами
Період Директорії — це один із найбільш міфологізованих етапів української історії. Російська та радянська історіографія доклали колосальних зусиль, щоб перетворити образ УНР на щось хаотичне, недолуге та вороже. Деколонізація історії вимагає від нас критичного перегляду цих накинутих штампів, які часто живуть і в сучасному просторі, отруюючи нашу свідомість імперськими стереотипами.
Головний міф, створений пропагандою, — це міф про «штучність» української держави. Радянські підручники стверджували, що УНР була вигадкою нечисленної інтелігенції, а народ насправді масово хотів «до братньої Росії». Реальність же свідчить про інше: повстання Директорії проти Скоропадського було одним із наймасовіших народних рухів в історії Східної Європи. У грудні 1918 року під прапори Директорії стали сотні тисяч людей. Люди вірили в можливість побудови власної справедливої держави. Поразка Директорії була зумовлена не відсутністю народної волі, а тотальною військовою агресією ззовні та дипломатичною ізоляцією. Визнати суб'єктність України означало для Москви втрату контролю над хлібом, вугіллям та виходом до моря. Україна була колонією, яка наважилася на повстання, і імперія зробила все, щоб це повстання придушити.
Ще один потужний імперський міф — це образ Петлюри як антисеміта. Це був свідомий крок ЧК для дискредитації українського руху перед світовою демократією. Насправді УНР була єдиною державою того часу, де існувало Міністерство єврейських справ, а єврейські партії мали своїх представників в уряді. Погроми були трагедією хаосу та «отаманщини», а не політикою уряду. Більше того, більшовики та денікінці чинили погроми не менш жорстоко, але в історію «погромником» записали саме Петлюру, щоб знищити його як символ незалежності. Деколонізаційний підхід вимагає називати речі своїми іменами: Петлюра боровся з погромами, але не завжди мав силу їх зупинити через розпад армійської дисципліни. Він особисто рятував єврейські родини, але імперська пропаганда була сильнішою за правду.
Деколонізаційний підхід змушує нас по-іншому подивитися на «отаманщину». Це не просто бандитизм, а форма низової самоорганізації народу, який не довіряв центральній владі, але був готовий захищати своє село. Трагедія полягала в тому, що цій енергії не вистачило державної дисципліни. Імперські історики використовували цей хаос, щоб довести «нездатність українців до державотворення». Насправді ж цей хаос був прямим наслідком століть бездержавності та колоніального гноблення. Це був вибух енергії, яку не встигли каналізувати в державні форми.
Ми маємо розуміти, що Директорія — це була спроба українців вийти з «тіні» імперії та стати суб’єктом міжнародної політики. Навіть у найтяжчі часи відступу УНР відправляла дипломатичні місії до Парижа, Берліна, Рима та Ватикану. Це була відчайдушна спроба розірвати колоніальні кайдани та довести світові, що Україна є окремим політичним та культурним організмом. Україна за часів Директорії почала карбувати власні гроші, друкувати власні марки, створювати власні закони — це були акти деколонізації у прямому ефірі.
⚠️ [!myth-buster]
Міф: УНР була слабкою державою без реальної підтримки, яка трималася лише на іноземній допомозі.
Реальність: УНР мала колосальну народну підтримку на початку 1919 року. Її поразка була наслідком війни на чотири фронти одночасно та повної дипломатичної і медичної блокади з боку Антанти. Жодна молода держава того часу не витримала б такого тиску.
📋 Підсумок: Спадщина Директорії та уроки для майбутнього
Незважаючи на військову поразку, Директорія УНР залишила глибокий слід в українській ідентичності. Вона довела, що ідея незалежної української республіки є життєздатною та має підтримку в усіх верствах суспільства — від галицького інтелігента до подільського селянина. Вона показала, що українці готові вмирати за право бути господарями на власній землі. Спадщина Директорії — це передусім досвід державотворення в екстремальних умовах.
Головна спадщина Директорії — це ідея соборності. Саме за часів Директорії відбувся Акт Злуки УНР та ЗУНР (22 січня 1919 року), який зафіксував єдність українських земель. Навіть якщо це об’єднання залишилося значною мірою на папері через воєнні обставини, воно стало юридичним та моральним фундаментом для сучасної України. Без Акту Злуки та боротьби Директорії було б неможливо відновити незалежність у 1991 році. Це був акт політичного усвідомлення того, що ми — один народ по обидва боки Збруча. Це рішення назавжди зняло питання про можливість існування двох окремих українських держав.
Уроки того часу залишаються актуальними й сьогодні. Перший урок — ціна внутрішніх чвар. Політична боротьба між Винниченком та Петлюрою всередині країни в той час, коли ворог був біля воріт, стала однією з головних причин катастрофи. Коли еліти не можуть домовитися про пріоритети, за це платить народ своєю свободою. Другий урок — важливість армії. Ідеалістичні сподівання на «мир без зброї» та «міжнародну солідарність» розбилися об жорстоку реальність більшовицьких та білогвардійських багнетів. Без сильних збройних сил жодна дипломатія не буде ефективною. Директорія навчила нас, що держава — це передусім організація та дисципліна.
Сьогодні Україна вшановує героїв тих часів. Симон Петлюра став національним символом стійкості, а Армія УНР — прообразом сучасних Збройних Сил. Державний центр УНР в екзилі, який діяв десятиліттями в Європі та Америці, зберіг вогонь незалежності в найнайтемніші роки радянської окупації. У 1992 році, коли останній президент УНР Микола Плав’юк передав повноваження Леоніду Кравчуку, історична справедливість була відновлена. Сучасна Україна є прямим спадкоємцем УНР, а не радянської республіки. Це важливо для нашої юридичної легітимності як держави, що відновила, а не створила з нуля свою незалежність.
Директорія навчила нас, що шлях до свободи довгий і тернистий. Це був час великих людей, великих надій і великих трагедій. Але саме цей досвід загартував українську націю та зробив її здатною перемагати сьогодні. Ми пам'ятаємо про «Трикутник смерті», щоб ніколи більше в нього не потрапити. Спадщина Директорії — це нагадування про те, що свобода не дається дарма, вона виборюється в запеклій боротьбі кожного дня. Ми є свідками того, як ідеали столітньої давнини втілюються в життя сучасною генерацією захисників України.
🌍 Сучасна Україна
Образ Петлюри сьогодні є одним із наріжних каменів українського патріотичного виховання. Його вислів «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди» (про внутрішніх зрадників) став крилатим і часто цитується під час сучасної війни з Росією як нагадування про важливість єдності. Вшанування героїв Крут та бійців Зимових походів є частиною нашого сучасного військового ритуалу, що підкреслює тяглість поколінь.
🎯 Вправи
Аналіз: Декларація Директорії
Причини поразки Директорії
Факти про Директорію
Директорія була створена у Києві під час таємного засідання.
Володимир Винниченко був першим головою Директорії.
Директорія підтримала ідею монархії для України.
Симон Петлюра мав титул "Головний Отаман військ УНР".
Зимовий похід армії УНР відбувся під керівництвом більшовиків.
Директорія оголосила війну Радянській Росії лише у січні 1919 року.
Трудовий Конгрес був замінником парламенту.
Антанта активно допомагала Директорії зброєю та ліками.
Акт Злуки УНР та ЗУНР відбувся 22 січня 1919 року.
Кам’янець-Подільський був тимчасовою столицею УНР.
Конфлікт Винниченка та Петлюри
- Які художні засоби використовує автор для протиставлення двох лідерів?
- Як ставлення до армії визначало політичну долю кожного з них?
- Поясніть метафору "магія слова" в контексті тогочасної політики.
- Яка позиція автора щодо цих історичних постатей? Аргументуйте текстом.
Директорія vs Гетьманат
- Українська Держава Павла Скоропадського
- Директорія УНР
- Форма правління та джерело влади
- Земельна політика та соціальні реформи
- Зовнішньополітичні орієнтири
- Ставлення до військової організації
Риторика Універсалів
Аналіз: Феномен отаманщини
Аналіз: Спогади Володимира Винниченка
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| Директорія | ['dɪrɛkˈtɔr⁽ʲ⁾ijɑ'] | proper noun | ||
| отаман | ['ɔtɑˈmɑn'] | ім | ||
| повстання | ['powˈstɑnʲːɑ'] | ім | ||
| універсал | ['uniwɛrˈsɑl'] | ім | ||
| інтервенція | ['intɛrwɛnʲˈt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| еміграція | ['ɛm⁽ʲ⁾iˈɦrɑt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| уряд | ['ˈurʲɑd'] | ім | ||
| армія | ['ˈɑrm⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| соціалізм | ['sɔt͡s⁽ʲ⁾iɑˈl⁽ʲ⁾izm'] | ім | ||
| республіка | ['rɛsˈpubl⁽ʲ⁾ikɑ'] | ім | ||
| коаліція | ['kɔɑˈl⁽ʲ⁾it͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| фронт | ['frɔnt'] | ім | ||
| відступ | ['ˈwidstup'] | ім | ||
| перемир'я | ['pɛrɛˈmɪrʲjɑ'] | ім | ||
| договір | ['ˈdɔɦɔwir'] | ім | ||
| погром | ['pɔˈɦrɔm'] | ім | ||
| денонсація | ['dɛnɔnˈsɑt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| екзиль | ['ɛɡˈzɪlʲ'] | ім | ||
| контрнаступ | ['kɔntrnɑˈstup'] | ім | ||
| падіння | ['pɑˈdinʲːɑ'] | ім | ||
| окупація | ['ɔkupˈɑt͡s⁽ʲ⁾ijɑ'] | ім | ||
| союзник | ['sɔˈjuznɪk'] | ім | ||
| Симон Петлюра | ['sɪˈmɔn pɛtˈlʲurɑ'] | proper noun | ||
| Володимир Винниченко | ['wɔlɔˈdɪmɪr wɪnnɪˈt͡ʃɛnkɔ'] | proper noun |