Франко, Леся, Грінченко: Титани Українського Модернізму
Чому це важливо?
Кінець XIX — початок XX століття — це час тектонічних зрушень в українській культурі. Нація, яку ще недавно вважали "селянською" і "етнографічною", раптом заявила про себе на повен голос мовою європейського модернізму. Три постаті — Іван Франко, Леся Українка та Борис Грінченко — зробили неможливе. Вони довели, що українська мова придатна не тільки для опису сільського побуту, вареників і вишиванок, а й для високої філософії, світової драматургії, академічної науки та політичної полеміки. Це був перехід від романтичного захоплення минулим до жорсткого і прагматичного будування майбутнього. Вони перетворили "українство" з хобі на професію, з почуття на ідеологію. Без них не було б ні УНР, ні сучасної України.
Вступ: Три титани
На межі XIX і XX століття Україна все ще залишалася розірваною між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською. У той час, як у Російській імперії ("Великій Україні") діяли драконівські заборони Емського указу 1876 року, які фактично оголошували українську мову поза законом, у Галичині (Австрія) українці вибороли собі відносну культурну автономію. Саме Галичина стала "Українським П'ємонтом" — базою, де гартувалася національна ідея. Тут виходили українські газети ("Діло", "Громадський голос"), діяло Наукове товариство імені Шевченка (фактично — перша українська Академія наук), працювали кафедри в університеті. Але культура не розвивалася ізольовано. Інтелектуали обох імперій, попри кордони, митниці і жандармів, тісно співпрацювали, творячи єдиний національний простір. Іван Франко (Галичина), Леся Українка (Волинь/Київ) та Борис Грінченко (Харків/Київ) стали символами цієї соборності духу. Вони бачили "старий світ" — світ українофілів, які любили Україну "до глибини власної кишені", і їм це не подобалося. Вони належали до "Молодої України" — генерації, яка відкидала компроміси. Вони були "титанами" праці, людьми, які працювали за цілі інститути.
- Іван Франко — "Каменяр", енциклопедист, доктор філософії, який написав понад 6000 творів. Він був усім: поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, істориком, економістом, етнографом і політиком. Його працездатність лякала сучасників. Він спав по 4-5 годин, решту часу писав або читав.
- Леся Українка — геніальна поетеса, жінка сталевої волі, яка, попри тяжку невиліковну хворобу, створила інтелектуальну драматургію світового рівня, ввівши українську літературу в контекст античних, біблійних та європейських сюжетів. Вона зламала стереотип про "плачливу" українську поезію.
- Борис Грінченко — "Вартовий слова", педагог, організатор і лексикограф, який уклав чотиритомний "Словник української мови", кодифікувавши сучасну мовну норму. Він був фанатиком дисципліни і праці, якого боялися навіть друзі. Разом вони здійснили модернізацію української нації. Якщо Тарас Шевченко дав нації "серце" і "душу", пробудивши емоцію, то це покоління дало їй "інтелект", "форму" і "зброю". Вони відмовилися від традиційного плачу над долею України ("сльози лляти") і закликали до активної дії, науки, боротьби і самовдосконалення. "Ми мусимо навчитися чути себе українцями не лише в хвилини національного гніту, але й у хвилини національного піднесення", — писала Леся Українка.
💡 Чи знали ви?
Іван Франко був першим українським професійним письменником, який намагався заробляти на життя виключно літературою. І це було пекло. Він змушений був писати в польські газети, щоб прогодувати сім'ю, часто за копійки. Його називали "наймитом у сусідів". Але навіть у цих умовах він не припиняв будувати українську культуру. Він був номінований на Нобелівську премію з літератури 1916 року, і мав усі шанси її отримати (його підтримували віденські професори), але передчасна смерть завадила цьому тріумфу. Він помер у злиднях, у чужому піджаку, але в статусі національного пророка.
Іван Франко (1856–1916): Український Мойсей
Каменяр і Велетень Духу
Іван Франко народився в селі Нагуєвичі на Львівщині в родині сільського коваля. Цей образ батька-коваля, який гартує залізо, та метафора "каменяра", який лупає скалу, стали центральними у його житті. Франко не народився в шовках. Він пробивав собі дорогу головою. Маючи феноменальну пам'ять (міг цитувати лекції професорів слово в слово), він здобув блискучу освіту у Дрогобицькій гімназії та Віденському університеті, захистив докторську дисертацію (хоча у Львівському університеті йому так і не дали кафедри через його політичні погляди — "мужицького сина" не хотіли бачити професором, а "хлопського радикала" тим більше). Франко був "універсальною людиною" (homo universalis) на кшталт діячів італійського Відродження. Не було такої сфери гуманітарного знання, де б він не залишив глибокого сліду.
- Як перекладач: Він відкрив українцям світ, перекладаючи Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона, Гете, Золя, стародавню індійську літературу. Він хотів, щоб українці читали шедеври своєю мовою. Він вважав, що нація без світової літератури — сліпа.
- Як науковець: Він писав ґрунтовні розвідки про економіку Галичини (аналізував нафтові промисли Борислава), історію церкви, апокрифи. Його дослідження про "Варлаама і Йоасафа" отримало європейське визнання. Він захистив дисертацію про українського полеміста Івана Вишенського, показавши, що українська культура має глибоке коріння.
- Як політик: Франко став одним із засновників і першим головою Русько-Української Радикальної Партії (РУРП) — першої європейської політичної партії в Україні. Він пройшов складний шлях еволюції: від соціалістичних захоплень юності (за що сидів у в'язницях) до зрілих націонал-демократичних переконань. Особисте життя Франка було трагічним. Його велике кохання — Ольга Рошкевич — було втрачене через його арешти. Його шлюб з Ольгою Хоружинською (з Києва) був символом єднання Галичини і Великої України, але був нещасливим через хворобу дружини і злидні. Франко заплатив страшну ціну за свою місію. Його сини Андрій і Петро загинули молодими, а сам він останні роки страждав від паралічу рук, диктуючи твори синам.
Від лірики до епосу: "Зів'яле листя" і "Мойсей"
Франко був не лише "каменярем". Він був тонким ліриком. Його збірка "Зів'яле листя" (1896) — це шедевр інтимної лірики, діамант українського декадансу. Тут не плач народу, тут плач зраненої душі. "Твої очі, як те море, супокійне, світляне..." Сучасники були шоковані: революціонер пише про нещасне кохання і смерть? Але Франко довів: патріот теж має право на особисті почуття. Але вершиною його громадянської творчості є філософська поема "Мойсей" (1905). У ній він переосмислює біблійний сюжет про пророка, який 40 років водив євреїв пустелею, щоб вимерло покоління рабів. Але для Франка це не просто біблійна історія. Це грандіозна алегорія української історії та трагедії лідера.
- Мойсей — це провідник нації (можливо, сам Франко, а можливо, узагальнений образ інтелігента), який бачить мету (Землю Обітовану — свободу), але не може до неї дійти сам.
- Народ (євреї/українці) — втомлений, зневірений масовий "человік", який готовий поміняти свободу на "м'ясо і цибулю" (стабільність і ситість). Народ бунтує проти пророка, звинувачує його в брехні і навіть побиває камінням.
- Азазель (демон пустелі) — це голос внутрішнього сумніву, який шепоче Мойсею найстрашніші слова: "А може, ти ведеш їх не туди? А може, вони не варті свободи? А може, Єгови немає, і ти все вигадав?". Франко ставить болюче питання: що робити лідеру, коли народ його не чує і не любить? Відповідь Франка жорстка і велична: йти далі, навіть якщо ти сам. Мойсей помирає на порозі Землі Обітованої, так і не увійшовши в неї. Але його смерть стає каталізатором. Вона пробуджує молодь ("дітей, що виросли в пустелі"). Новий лідер, князь конюхів Єгошуа (Ісус Навин), закликає "До зброї!", і народ, який вчора хотів рабства, сьогодні йде завойовувати майбутнє.
Конфлікт із Драгомановим і "Що таке поступ?"
У молодості Франко був під величезним впливом Михайла Драгоманова. Він вважав його своїм учителем, поділяв ідеї федералізму та соціалізму. Вони листувалися роками. Але згодом, коли Франко став зрілим мислителем, стався розрив. Франко зрозумів небезпеку "космополітизму" Драгоманова, який іноді недооцінював національне питання. У своїй пророчій праці "Що таке поступ?" (1903) Франко піддав нищівній критиці марксизм і ідею "державного соціалізму". Франко геніально передбачив тоталітарну сутність комунізму за 14 років до більшовицького перевороту. Він писав, що держава, яка контролює все економічне життя і засоби виробництва, неминуче стане "тюрмою народів" гіршою за царську. У такій державі пануватиме всемогутня бюрократія, яка придушить будь-яку свободу особистості. "Народна держава стане народною тюрмою". Він сформулював свій ідеал: національна самостійність як необхідна умова поступу. "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство (лицемірство), або хворобливий сентименталізм". Наприкінці життя Франко став переконаним державником, відкинувши юнацькі ілюзії про "світове братерство" без національних квартир.
Леся Українка (1871–1913): Дочка Прометея
Лариса Косач: Сила Волі
Лариса Петрівна Косач народилася в родині українських інтелігентів на Волині. Її родина була елітою духу. Мати, Олена Пчілка (сестра Драгоманова), була відомою письменницею, етнографом і феміністкою, яка свідомо виховувала дітей українцями в умовах тотальної русифікації (в родині Косачів говорили лише українською). Леся отримала блискучу домашню освіту. Вона ніколи не ходила до офіційної школи (щоб уникнути русифікації), але завдяки приватним вчителям і самоосвіті стала однією з найосвіченіших жінок Європи. Вона знала понад 10 іноземних мов (давньогрецьку, латину, англійську, німецьку, французьку, італійську, польську, болгарську тощо). Вона перекладала Гейне, Гюго, Байрона, Міцкевича. Але її життя — це історія щоденної, щохвилинної боротьби з фізичним болем. З дитинства вона хворіла на туберкульоз кісток, який пізніше перекинувся на нирки. "30-літня війна" з хворобою, нескінченні операції, гіпс, милиці, лежання місяцями, лікування в Єгипті, Італії, на Кавказі — це фон, на якому творилися її шедеври. Але вона ніколи не просила жалю. Навпаки, її поезія — це гімн силі духу.
"Щоб не плакать, я сміялась. Плач не дав свободи ще нікому, А хто борець — той здобуває світ". Називаючи себе "Хтось" (у листуванні), вона стала символом незламності ("Contra spem spero" — Без надії сподіваюсь). Вона жила за принципом стоїків: терпи і дій. "Безнадійність — це гріх". Подорожі в Єгипет, Крим, Грузію розширили її горизонти, але серце завжди рвалося в Україну. Вона померла в Сурамі (Грузія), але її тіло привезли до Києва, де поховали на Байковому кладовищі. Її похорон став мовчазною демонстрацією, яку охороняла кінна поліція — імперія боялася навіть мертвої поетеси.
Європейська драма та Інтелектуалізм
Леся Українка здійснила справжню революцію в літературі. Вона вивела українську драму з "етнографічного гетто". До неї український театр (Корифеї) був здебільшого побутовим і етнографічним: нещасне кохання Катерини, зла мачуха, смішний дяк, пісні, танці, вишиванки. Це було талановито, але це був "театр для своїх", для селян. Леся ж почала писати глибокі філософські драми на сюжети світової історії, де герої говорили про політику, релігію, владу, зраду і вірність.
- "Кассандра": Сюжет з Троянської війни. Це трагедія пророка, якому ніхто не вірить. Кассандра бачить загибель Трої, але її вважають божевільною. Питання: що є істина? Чи потрібна людям правда, яка несе біду, чи краще солодка брехня?
- "Одержима": Біблійний сюжет. Конфлікт Міріам з апостолами. Вона любить Месію (Ісуса) живою, земною любов'ю і готова померти за нього, тоді як апостоли люблять його "ідейно" і готові пожертвувати ним заради вчення. Любов проти догми.
- "Камінний господар": Сюжет про Дон Жуана. Леся вперше в світовій літературі переосмислила цей образ, зробивши жінку (Долорес) сильною, а Дон Жуана — слабким. Її Дон Жуан зраджує свободу заради влади (одягає плащ Командора) і гине духовно.
- "Бояриня": Історична драма про добу "Руїни". Українка Оксана виходить заміж за козака Степана, який служить у Москві. Вона потрапляє в московський терем, де жінки безправні, а чоловіки — раби царя ("холопи"). Вона задихається в цій атмосфері несвободи і помирає від туги за Україною. Символом цього є "іржавий кедр" у саду Степана — дерево, яке вмирає без свого ґрунту. Це була найгостріша антиімперська річ Лесі, яка показує, що сите життя в рабстві вбиває душу швидше, ніж голод на волі.
"Лісова пісня": Гімн природі і свободі
Вершина її творчості — драма-феєрія "Лісова пісня" (1911), написана за кілька днів у стані найвищого творчого піднесення (в Кутаїсі, коли їй було дуже погано фізично). Це не просто казка про Мавку і Лукаша. Це глибока філософія про вічний конфлікт матеріального і духовного, мрії і буденності.
- Мавка — це вільна душа лісу, природа, мистецтво, вічність ("Я маю в серці те, що не вмирає"). Вона не знає законів людського рабства чи вигоди.
- Лукаш — талановита людина, музикант, який має іскру божу, але зраджує свій талант заради побуту, грошей, спокою і "нормального життя" (символом цього є його дружина Килина і мати). "Той, що в греблі рве" попереджав його, але він не послухався.
- Килина — символ міщанства, духовної сліпоти і жадібності. Вона бачить у лісі тільки дрова і ресурси. Вона знищує вербу, в яку вселилася душа Мавки.
- Потерчата, "Той, що в скалі сидить", Перелесник — це світ української демонології, який Леся опоетизувала і зробила частиною високої культури. Лукаш зраджує Мавку, і за це природа карає його — він "перетворюється на вовкулаку" (втрачає людську подобу, бо вбив у собі душу). Але безсмертне кохання Мавки рятує його, повертаючи йому людський облік перед смертю. Леся показала, що українська міфологія може бути основою для модерністського шедевру, гідного стояти поруч з "Синім птахом" Метерлінка чи драмами Ібсена.
Міф: Леся Українка — це "хвора дівчинка" і "співачка досвітніх огнів" (пролетарська поетеса, як вчила радянська школа), яка писала про класову боротьбу. Реальність: Леся була модерністкою, елітарною інтелектуалкою і феміністкою. Вона зневажала марксизм, називаючи його "нудною економічною догмою". Вона терпіти не могла примітивного народництва. Вона була "аристократкою духу", яка вимагала від українців європейського рівня культури, а не сліз. "Нам пора стати нарівні з Європою, а не плентатися у хвості", — вважала вона.
Борис Грінченко (1863–1910): Вартовий Слова
Людина-Інституція
Якщо Франко творив у більш-менш ліберальній Австрії, то Борис Дмитрович Грінченко працював у "підросійській" Україні, в умовах чорної реакції, де діяли найжорсткіші заборони на все українське. Грінченко був фанатиком праці і дисципліни. Його життєве гасло: "Праця єдина з неволі нас вирве". Він не вірив у порожні балачки за чаркою (що було популярно серед інтелігенції). Він вірив у щоденну, чорнову, невдячну роботу. Він називав це "теорією малих справ" — не чекати революції, а щодня робити щось корисне для нації: навчати дітей, писати книжки, видавати словники. Він часто конфліктував з "театральними" патріотами, які любили вбиратися у вишиванки, але нічого не робили для освіти. "Не треба нам пишних слів, дайте нам книжок для школи", — казав він. Він був учителем. Він писав підручники для народних шкіл (хоча викладати українською було заборонено), укладав читанки, писав популярні книжечки для селян. Він вірив, що освіта — це ключ до нації. "Темний народ не може бути вільним". Його збірки оповідань для селян стали бестселерами кінця XIX століття. Він знав, як достукатися до простого люду. Його жертовність підтримувала вся родина. Його донька Настя Грінченко була активною учасницею революційного руху і померла зовсім молодою в тюрмі, віддавши життя за ідеї батька. Це була трагедія сім'ї, яка стала символом трагедії нації. Він теж помер, виснажений працею і горем, в Італії, куди поїхав лікуватися занадто пізно. Він був одним із засновників "Братства тарасівців" (1891) — таємної організації, яка вперше відкрито проголосила мету повної державної незалежності України. Клятва тарасівців на могилі Шевченка стала легендою. Їхнє кредо: "Ми, свідомі українці, присягаємось віддати всі сили на те, щоб визволити наш народ з московського ярма".
Словник української мови (Словник Грінченка)
Головний подвиг його життя — це 4-томний "Словвар української мови" (1907-1909), який і досі називають просто "Словник Грінченка". Історія його створення драматична. Журнал "Киевская старина" роками збирав матеріали (картки зі словами), але робота йшла мляво. Російська академія наук, намагаючись (іронія долі!) довести, що української мови не існує (або це "наріччя"), погодилася видати цей словник. Грінченко взяв на себе титанічну працю: він сам відредагував тисячі карток, додав тисячі нових слів з літератури (від Котляревського до Франка) та живого мовлення. Він працював по 12-16 годин на добу, доводячи себе до виснаження. Його дружина Марія Загірня допомагала йому, переписуючи сторінки начисто. Результат шокував саму імперію. Словник містив 68 тисяч слів! Він був настільки повним і ґрунтовним, що стало очевидно: українська мова — це не діалект, а багата, розвинена мова з великою літературною традицією і здатністю передавати всі відтінки значень. Цей словник став каноном. На ньому базувався весь подальший розвиток мови у XX столітті. На ньому виховувалися всі письменники 1920-х років. Грінченко також встановив правописну норму (так званий "грінченківський правопис"), який базувався на фонетичному принципі: "Пиши як чуєш, читай як бачиш". Літера "Ї", тверді і м'які знаки на своєму місці — це заслуга Грінченка.
Іронія долі Грінченка Грінченко був настільки безкомпромісним і вимогливим у питаннях мови, що навіть його дружина Марія Загірня боялася зробити граматичну помилку в його присутності. Сучасники називали його "диктатором" і "вартовим" української культури. Але саме завдяки цій "диктатурі" та нетерпимості до суржику чи малоросійства українська мова вижила. Він забороняв говорити російською на зборах київської "Просвіти", навіть якщо це були поважні гості. Його позиція була чіткою і жорсткою: "В Україні — українською". "Кожен, хто живе на нашій землі і їсть наш хліб, має поважати нашу мову".
Читання
Для повного занурення в епоху і розуміння величі цих людей, варто прочитати уривки з творів, які змінили свідомість нації.
Уривок з "Каменярів" Івана Франка
Цей вірш — алегорія цілого покоління, яке свідомо прирекло себе на каторжну працю заради майбутнього.
"Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна, та пуста, і дика площина, І я, прикований ланцом до скали тої, Стою під височенною гранітною скалою, А далі тисячі таких самих, як я... У кожного в руках тяжкий залізний молот, І голос сильний нам згори, як грім, гримить: "Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить".
Цей вірш став гімном. "Каменярі" — це ті, хто будує дорогу в майбутнє, розбиваючи скелю минулого, рабства і невігластва. Вони знають, що можуть не побачити кінця роботи, що вони можуть загинути під уламками скелі, але вони жертвують собою, щоб їхні діти йшли по рівній дорозі. "Ми кості і кров свою кладемо в фундамент". Це була свідома жертва генерації заради державності.
Леся Українка "Лісова пісня" (Останній монолог Мавки)
Це квінтесенція українського вітаїзму (любові до життя) і незнищенності.
"Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає. Поглянь на мене, любий! Чи ж я не та, що перше розцвіла Напровесні в гаю? ...Легкий, пухкий попілець ляже, Вернеться в землю, Стане початком, бростю вербовою, Й ростиме з неї диво-краса..."
Мавка, яку зрадили, яку вбили (вона перетворилася на вербу, яку зрубали), все одно відроджується. Вона стає музикою (сопілкою). Ці слова — символ незнищенності української душі. Як природа відроджується щовесни, так і нація, яку намагалися знищити голодом, війнами і заборонами, відроджується знову. Мавка — це і є Україна: ніжна, вразлива, але абсолютно безсмертна.
Деколонізаційний погляд
Чому Радянський Союз так "любив" Франка і Лесю Українку (ставив пам'ятники, називав театри), але люто ненавидів Грінченка, твори якого були заборонені? Радянська ідеологічна машина працювала хитро. Вона не могла просто заборонити геніїв рівня Франка, тому вона вирішила їх "привласнити" і "стерилізувати".
- Івана Франка перетворили на "вічного революціонера", "атеїста" і "борця проти австрійських панів". З його творів цензура ретельно викидала все, що стосувалося критики марксизму, критики Росії та ідеї національної самостійності. З нього ліпили "предтечу комунізму". Радянська влада навіть перейменувала Станіслав на Івано-Франківськ, щоб "освятити" його іменем радянську владу, хоча сам Франко ненавидів російський імперіалізм.
- Лесю Українку малювали як "друга робітників", яка співчувала соціал-демократам. Її найгостріші націоналістичні драми (як "Бояриня" або "Оргія") були заборонені і вилучені з усіх видань. Радянські школярі знали Лесю лише за ліричними віршами про природу та "Досвітніми огнями", але не знали її як пристрасного політичного мислителя і борця за національне визволення.
- Бориса Грінченка просто замовчували або таврували як "буржуазного націоналіста". Чому? Бо він створив Словник, який фіксував окремішність і самодостатність української мови. Радянська влада пізніше (у 1930-х під час політики "зближення мов") штучно наближала українську мову до російської, а словник Грінченка був цьому живою, незаперечною перешкодою. Він був доказом того, що "русский мир" тут чужий.
Сьогодні ми маємо унікальну можливість перевідкрити цих авторів без цензури і бронзи. Ми читаємо "незручного" Франка, "націоналістичну" Лесю і "безкомпромісного" Грінченка. Вони не були "друзями пролетаріату". Вони були архітекторами української нації.
Первинні джерела
Щоб зрозуміти інтелектуальну глибину і політичну далекоглядність цих людей, треба читати їхні прямі тексти, а не перекази.
Іван Франко. Уривок з поеми "Мойсей" (1905)
Поема "Мойсей" — це не просто переказ Біблії. Це політичний заповіт. Франко звертається до свого народу з болем, гнівом і відчаєм, але й з величеною надією.
"Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізніх Палитиме, заснути я не можу... Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних?"
Аналіз: Франко тут безжальний. Він не ідеалізує свій народ ("паралітик"). Він жбурляє йому в обличчя найстрашніші звинувачення. Невже наша доля — бути "гноєм" (добривом) для інших культур? Бути безправною робочою силою ("тяглом") для чужих імперій? Це питання актуальне і досі, коли ми говоримо про комплекси меншовартості чи роль України в світі. Але в кінці поеми він дає пророцтво:
"Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі".
Леся Українка. "Бояриня" (1910)
Ця драма була заборонена в СРСР понад 70 років (з 1917 по 1989 рік). Чому? Бо вона показує цивілізаційну прірву між українською (козацькою, європейською) і російською (московською, азійською) ментальністю у XVII столітті.
ОКСАНА (до чоловіка Степана, який служить царю в Москві): "Я гину, в'яну, жити так не можу! Повітря, сонця, волі мені треба! Навіщо ти привіз мене сюди? В тюрму, в неволю..." СТЕПАН: "Ти згадуєш все "Україна, Україна"... А там хіба не так? Руїна там! А тут хоч лад..." ОКСАНА: "Там бій, там сонце... там життя! А тут..."
Аналіз: Тут Леся геніально показує конфлікт цінностей. Україна — це "Руїна" (хаос), але це Воля, Сонце і Життя. Москва — це "лад" (порядок, стабільність), але це Тюрма і Темрява. Степан обрав "лад" і службу імперії (ковбасу), ставши боярином. Оксана обрала б волю, але вона замкнена в теремі. Вона фізично помирає від несвободи. Леся стверджує: краще небезпечна свобода, ніж сите рабство. Це екзистенційний вибір українця, який ми робимо і сьогодні.
Леся Українка. Лист до матері (з Єгипту)
Леся була справжньою громадянкою світу. У своїх листах вона описувала Рим, Каїр, Тбілісі не як туристка, а як вдумливий спостерігач.
"Я ходжу між руїнами давнього світу і думаю: де ж наша Троя? Де наші піраміди? Ми мусимо їх будувати не з каміння, а зі слова. Каміння розсиплеться, а слово — ні". Вона мріяла, щоб українська культура стала частиною цього великого середземноморського контексту, а не замикалася в хуторянстві. Вона хотіла "вкинути нашу пісню в світовий океан".
Леся Українка. "Давня казка"
Ще одна важлива поема Лесі — "Давня казка". Це історія про Поета і Графа (лицаря Бертольдо). Спочатку Бертольдо використовує пісні поета, щоб завоювати серце дівчини і перемогти у війні. Але ставши владарем, він починає гнобити народ, а поет стає на бік народу.
"Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!" Леся ставить питання: чи має митець служити владі? Відповідь однозначна: ні. Справжній поет завжди в опозиції до несправедливості. "Слово — то зброя". Поет вмирає, але його пісні руйнують замок тирана. Це маніфест громадянської позиції митця-модерніста.
Іван Франко. "Одвертий лист до галицької української молодежі" (1905)
Це один з найважливіших публіцистичних творів Франка, де він дає настанову майбутнім будівничим держави.
"Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно бути у нас фразою, а мусить вести за собою тверду, напружену, невпинну працю. Працю над собою, над освітою, над економікою. Бо патріотизм — це не свято, а тяжкий буддень".
Аналіз: Франко застерігає молодь від "ура-патріотизму". Він вимагає професіоналізму. Він розуміє, що самі лише гасла не збудують державу. Потрібні інженери, лікарі, агрономи, які люблять Україну.
Борис Грінченко. Лист до дружини
З приватного листування постає образ людини, яка свідомо принесла себе в жертву ідеї.
"Я мушу скінчити Словник, хоч би мені довелося вмерти над ним. Якщо я цього не зроблю, цього не зробить ніхто. На нас лежить обов'язок перед нацією. Не маємо права на спочинок, доки наш народ у темряві. Кожне слово в цьому словнику — це цеглина в стіну нашої фортеці".
Аналіз: Грінченко сприймав свою роботу не як академічну кар'єру, а як військову місію. Словник — це фортеця. Мова — це кордон. Він розуміє, що без кодифікованої мови нація розчиниться в російському морі. Його жертовність вражає. Він справді підірвав здоров'я над цією працею і помер рано (в 47 років), але він переміг. Його Словник став фундаментом, на якому стоїть сучасна українська культура.
📋 Підсумок: Спадщина титанів
Франко, Леся Українка та Грінченко завершили XIX століття і відкрили двері у XX-те. Без них модерна Україна була б неможливою.
- Інтелектуалізація: Вони довели, що українська культура — це не тільки село, горілка і сміх. Це висока філософія, психологічна драма, академічна наука. Вони підняли планку настільки високо, що повернення назад стало неможливим.
- Європеїзація: Вони вписали Україну в європейський контекст. Вони перекладали європейців і писали, як європейці. Вони розбили міф про "спільну колиску" з Росією, показавши, що наше місце — в Європі.
- Політизація: Вони виховали покоління, яке у 1917 році почало будувати українську державу (УНР). Грушевський, Винниченко, Петлюра виросли на творах Франка, Лесі і Грінченка. Вони дали молоді ідеологію.
Спадщина у XXI столітті: Війна і культура
Сьогодні їхня спадщина актуальна як ніколи. Війна Росії проти України — це війна проти того, що вони створили. Росія хоче знищити нашу європейськість, нашу окремішність, нашу мову.
- Франко вчить нас критично мислити, багато працювати і будувати економіку. Його "Каменярі" — це про наших волонтерів, які лупають скалу байдужості.
- Леся вчить нас гідності, незламності і фемінізму. Її "Contra spem spero" — це гасло нашого спротиву. Жінки в ЗСУ — це сучасні Лесі.
- Грінченко вчить нас мовної стійкості і щоденної системної праці. Його словник — це наша броня. Перехід на українську мову мільйонів людей — це його перемога.
Їхня "титанічна праця" не була марною. Вони не дожили до незалежності (всі померли до 1917 року), але вони підготували ґрунт. 22 січня 1919 року, коли об'єдналися УНР і ЗУНР (Акт Злуки), символічно об'єдналися і їхні спадщини: Галичина Франка, Наддніпрянщина Лесі і Грінченка. Вони перемогли час. Вплив їх на сучасність неможливо переоцінити. Сьогодні, коли українці знову захищають свою незалежність, вони знову звертаються до "Мойсея" (як застереження про зраду еліт) і до "Кассандри" (про ціну правди). "Словник Грінченка" залишається доказом нашої давності, а "Лісова пісня" — кодом нашої душі, яку не знищити жодними бомбами. Як писала Леся Українка: "Щоб не плакать, я сміялась". Ми навчилися сміятися і перемагати.
Потрібно більше практики?
🔄 Рефлексія
- Чому Івана Франка називають "Каменярем"? Який символічний зміст має цей образ у контексті націєтворення?
- У чому полягає різниця між "народництвом" (сльози над бідним селом) і "модернізмом" (активна дія, європеїзм, інтелектуалізм)? Чому Леся Українка критикувала народників?
✍️ Завдання
Виберіть одного з "титанів" і напишіть уявний пост для Instagram (100-150 слів), пояснюючи своїм одноліткам, чому він/вона крутий (-а) і сучасний (-а). Використайте хештеги.
- Франко: #трудоголік #супергерой #енциклопедія #каменяр.
- Леся: #незламна #фемінізм #стиль #мавка #contraspemspero.
- Грінченко: #мовнийпатруль #словник #вартовий #мовамаєзначення.
📚 Що почитати/подивитися?
- Фільм: "Захар Беркут" (сучасна екранізація 2019 року) — спроба візуалізувати епос Франка.
- Мультфільм: "Мавка. Лісова пісня" (2023) — порівняйте цей яскравий мультик з глибоким оригіналом Лесі. Що змінилося?
- Книга: Оксана Забужко "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій". Це блискуче сучасне дослідження про Лесю Українку, яке читається як детектив. Воно переверне ваше уявлення про класику.
🎯 Вправи
Деколонізація міфів
Іван Франко був лише 'Каменярем' і революціонером
Леся Українка писала тільки про природу і квітів
Борис Грінченко уклав перший повний словник української мови
Модернізм відкидає традицію заради нового
Франко підтримував москвофільство
Леся Українка знала лише українську та російську мови
Грінченко заснував 'Просвіту' в Києві
Неоромантизм — це повернення до фольклору
Франко був учнем Драгоманова
Леся Українка померла в Києві
Синтез трьох спадщин
Порівняльний аналіз умов творчості
- Іван Франко (Австро-Угорщина)
- Борис Грінченко (Російська імперія)
- Цензура
- Можливості друку
- Політична свобода
Іван Франко: Захар Беркут (Уривок)
Аналіз: Леся Українка і Фемінізм
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| модернізм | ['mɔdɛrˈnʲizm'] | modernism | ім | |
| драматургія | ['dramatʊrˈɦʲijɐ'] | dramaturgy | ім | |
| лексикограф | ['lɛksɪˈkɔɦraf'] | lexicographer | ім | |
| просвітництво | ['prɔˈsʲʋʲitnɪt͡stʋɔ'] | enlightenment | ім | |
| поет | ['pɔˈɛt'] | poet | ім | |
| прозаїк | ['prɔˈzɑjik'] | prose writer | ім | |
| канон | ['kɐˈnɔn'] | canon | ім | |
| шедевр | ['ʃɛˈdɛu̯r'] | masterpiece | ім | |
| символізм | ['sɪmbu̯ɔˈlʲizm'] | symbolism | ім | |
| неоромантизм | ['nɛɔrɔmɐnˈtɪzm'] | neo-romanticism | ім | |
| антологія | ['ɐntɔˈlɔɦʲijɐ'] | anthology | ім | |
| словник | ['slɔu̯ˈnɪk'] | dictionary | ім | |
| класик | ['ˈklɑsɪk'] | classic author | ім | |
| спадщина | ['ˈspɑdʃt͡ʃɪnɐ'] | legacy | ім | |
| титан | ['tɪˈtɑn'] | titan | ім | |
| пробудження | ['prɔˈbud͡ʒeɲːɐ'] | awakening | ім | |
| інтелектуал | ['intɛlɛktuˈɑl'] | intellectual | ім | |
| європеїзація | ['jeu̯rɔpɛjiˈzat͡sʲijɐ'] | europeanization | ім | |
| фемінізм | ['fɛmiˈnʲizm'] | feminism | ім | |
| нація | ['ˈnat͡sʲijɐ'] | nation | ім |