Іван Мазепа I: державник
🎯 Чому це важливо?
Іван Мазепа — одна з наймасштабніших і найсуперечливіших постатей української історії. Його гетьманування, що тривало рекордні 22 роки (1687–1709), стало епохою культурного розквіту, економічної стабілізації та політичної інтриги світового рівня. Він був меценатом, який будував храми, і макіавеллістом, який виживав при дворі деспотичного Петра I. Розуміння його стратегії як державника є ключем до усвідомлення того, як українська еліта намагалася зберегти суб’єктність в умовах імперського тиску. Мазепа — це символ європейської України, яка намагалася вирватися з азійських обіймів Москви не силою зброї (як Виговський), а силою дипломатії та інтелекту.
Вступ: Найвідоміший гетьман
Іван Мазепа не був схожий на типового козацького ватажка, до якого звикли сучасники Богдана Хмельницького чи Івана Сірка. Він не вимахував шаблею на майданах, не виголошував популістських промов і не пив горілку з «черню» заради дешевої популярності. Він був аристократом до мозку кісток, людиною високої європейської культури, справжнім сином доби Бароко — епохи, де форма була не менш важливою за зміст, а мистецтво переговорів цінувалося вище за грубу силу. Народився він у 1639 році в селі Мазепинці на Київщині, у родині шляхтича православного віросповідання. Його батько, Адам-Степан Мазепа, був прихильником козацького устрою, але виховував сина за всіма канонами шляхетського стану, готуючи його до великої політичної кар'єри.
Вихованець Києво-Могилянської колегії та єзуїтського колегіуму у Варшаві, Іван здобув освіту, яка була недосяжною для переважної більшості його сучасників. Це була освіта «людини світу», яка вільно почувалася в кабінетах європейських монархів. Він не лише вивчав артилерійську справу в Девентері (Нідерланди), а й глибоко занурювався в архітектуру, музику, літературу та філософію під час своїх тривалих подорожей Францією, Німеччиною та Італією. Знання семи мов, включаючи латину (мову тодішньої науки та дипломатії), італійську, німецьку та татарську, робило його унікальним посередником між Сходом і Заходом. Його молодість при дворі польського короля Яна II Казимира була не просто службою, а великою школою життя, де він засвоїв найтонші нюанси придворного етикету, мистецтво політичної інтриги та правила гри, за якими жив тодішній світ.
Його шлях до гетьманської булави був довгим, звивистим і сповненим смертельних небезпек. Він служив під проводом гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича, пройшовши шлях від простого козака до генерального осавула. На практиці він вивчав трагічне мистецтво виживання в хаотичних умовах Руїни, бачачи, як ідеалізм та гарячковість призводять до краху цілих держав. Мазепа на власні очі бачив попелище Чигирина і розумів: щоб врятувати Україну в оточенні хижих імперій, треба бути не лише воїном, а й великим політичним гросмейстером. Він зробив для себе жорсткий висновок: виживає той, хто вміє чекати, максимально накопичувати ресурси і бити лише тоді, коли перемога вже фактично гарантована обставинами.
Епоха Мазепи — це час небувалого розквіту українського духу та самосвідомості. Незважаючи на формальну васальну залежність від Москви, Гетьманщина за його правління переживала неймовірний культурний та економічний підйом, який пізніше назвуть «Мазепинським ренесансом». Гетьман глибоко вірив, що нація починається не з кордонів на карті, а з міцного духовного фундаменту — освіти, віри та культури. Саме тому він вкладав колосальні, просто астрономічні кошти в будівництво величних соборів, заснування друкарень та всебічну підтримку інтелектуалів. Він хотів зробити Київ другим Єрусалимом, духовним та інтелектуальним центром усього православного світу, рівним за своєю величчю Риму чи Парижу. Це був його спосіб довести світові: Україна — це не дике поле, а форпост цивілізації, гідний власної суверенної долі.
💡 Чи знали ви?
Іван Мазепа був одним із найбагатших людей Європи свого часу, справжнім олігархом XVII століття. Його величезні статки дозволяли йому не лише утримувати власне наймане військо та розкішний двір, а й позичати великі суми грошей королям (зокрема шведському Карлу XII) та навіть московським царям. За підрахунками істориків, він витратив понад мільйон золотих дукатів на меценатство — суму, яка сьогодні дорівнювала б мільярдам доларів США.
Шлях до влади
Мазепа прийшов до влади в результаті складного, добре зрежисованого перевороту, який став класикою політичної драми. У липні 1687 року, під час провального Кримського походу московського війська під керівництвом фаворита царівни Софії князя Василя Голіцина, ситуація в таборі на річці Коломак стала вибухонебезпечною. Козацька старшина, невдоволена авторитарним стилем гетьмана Івана Самойловича та його планами зробити булаву спадковою в межах своєї родини, вирішила діяти. Самойловича, який був прихильником сильної одноосібної влади і часто нехтував думкою старшини, було звинувачено у таємних зносинах із кримським ханом. Його заарештували і відправлено в Сибір, а на його місце козацька рада обрала генерального осавула Івана Мазепу, чию кандидатуру активно підтримав князь Голіцин.
Але ціна гетьманської булави була занадто високою. Мазепа був змушений підписати нові договірні умови з Москвою — Коломацькі статті. Цей документ став серйозним регресом порівняно з часами Богдана Хмельницького і навіть Самойловича. Москва, прагнучи максимально обмежити українську автономію та запобігти появі нового сильного лідера, нав'язала пункти, які суттєво звужували повноваження гетьмана та посилювали імперський контроль:
- Кадрова залежність: Гетьману категорично заборонялося без спеціального царського указу змінювати склад генеральної старшини. Це робило його заручником власного оточення, яке в будь-який момент могло написати донос у Москву, знаючи, що гетьман не може їх звільнити.
- Дипломатична ізоляція: Заборонялися будь-які самостійні зносини з іноземними державами. Гетьман мав повідомляти московських представників про кожен лист чи візит іноземця, що фактично ставило хрест на незалежній зовнішній політиці Гетьманщини.
- Військовий контроль: У гетьманській столиці Батурині тепер мав постійно перебувати полк московських стрільців. Офіційно — для «охорони» гетьмана від ворогів, реально — як постійний наглядовий орган, що контролював кожен рух українського лідера.
- Асиміляційна політика: Вперше в офіційному міждержавному документі було прямо прописано вимогу всіляко заохочувати мішані шлюби між українцями та московитами для «тіснішого єднання». Це був початок планомірної політики розмивання національної та культурної ідентичності українців.
Мазепа, як майстер політичного маневру, прийняв ці умови, розуміючи їхню принизливість, але бачачи в них єдиний шлях до стабілізації країни. Його стратегія була простою і водночас геніальною: отримати владу будь-якою ціною, а потім, використовуючи свою хитрість, авторитет та інтелект, поступово нейтралізувати ці обмеження. Він зробив ставку на те, щоб стати абсолютно незамінним для Москви. Протягом перших років свого правління він демонстрував таку надзвичайну лояльність і старанність, що заслужив безмежну довіру спочатку Голіцина, а потім і самого Петра I. Це дозволило йому з часом фактично ігнорувати багато пунктів Коломацьких статей у внутрішньому управлінні.
Він розумів, що договір у XVII столітті — це лише фіксація балансу сил на певний момент, а не вічна істина. Мазепа свідомо пішов на ці поступки, щоб врятувати Україну від повної окупації та нового витка громадянської війни, яка могла остаточно знищити козацький устрій. Він виграв найцінніше — час. Це був той ресурс, який дозволив йому за наступні двадцять років збудувати державу, яка за рівнем розвитку культури та економіки була набагато попереду сусідів. Коломацькі статті стали для нього гірким компромісом, який він прийняв заради виживання нації.
Гетьман-будівничий (1687-1708)
Внутрішня політика: Економіка та еліта
Мазепа прекрасно розумів: держава без грошей та відданої еліти — це лише примара, яка зникне при першому ж штормі. Отримавши булаву, він негайно взявся за наведення жорсткого ладу в економіці та соціальній структурі країни. Його правління стало періодом стабілізації, коли шабля нарешті поступилася місцем плугу, книзі та дипломатичному перу. Гетьманщина почала перетворюватися на потужний економічний механізм, здатний фінансувати не лише постійні війни, а й високу культуру світового рівня.
- Реформа еліти та «значкове товариство»: Мазепа бачив майбутнє України як аристократичної республіки європейського зразка. Він почав цілеспрямовано формувати нову українську шляхту — значкове (бунчукове) товариство. Це була елітна верства, що складалася з дітей старшини та найбільш заслужених козаків, які звільнялися від звичайних полкових повинностей і перебували під прямим патронатом самого гетьмана. Він щедро обдаровував їх землями та маєтками, перетворюючи на заможних господарів. Його мета була амбітною: виховати освічену, багату еліту, яка б мала власну гідність, знала іноземні мови і була кровно зацікавлена в існуванні та зміцненні власної держави як гаранта їхніх прав.
- Економічний прорив та індустрія: За часів Мазепи Україна пережила справжній промисловий бум. Гетьман активно підтримував розвиток цехів у містах, надаючи їм широкі привілеї та податкові пільги. По всій країні розквітли «гути» (скловарні), папірні (паперові млини), селітряні заводи та великі гуральні. Українське зерно, віск, хутро та худоба масово експортувалися до Європи через польські та балтійські порти. Гетьманщина стала однією з найбагатших частин тодішньої Східної Європи. Це дозволяло Мазепі не лише справно платити податки Москві, а й утримувати власне розкішне наймане військо (сердюків та компанійців), які були особисто віддані лише гетьману і служили надійною опорою його влади всередині країни.
- Зіткнення з «черню»: Ця проаристократична політика мала і свою темну сторону. Мазепа жорстко, іноді нещадно придушував будь-які спроби соціальних бунтів та протестів рядового козацтва. Він вірив, що анархія — це найкоротший шлях до загибелі нації, тому державний порядок і стабільність ставив вище за абстрактну «соціальну рівність». Його підтримка старшини у земельних спорах із селянами зробила його вкрай непопулярним серед простого люду. Селяни бачили в ньому «нового пана», який хоче повернути старе кріпацтво. Це соціальне напруження згодом стало фатальним фактором: коли Мазепа підняв прапор повстання проти Петра I, значна частина народу не підтримала його, повіривши царській пропаганді про те, що Петро «захистить бідних від злого гетьмана».
- Симбіоз із Церквою: Мазепа зробив православну церкву найпотужнішим ідеологічним партнером держави. Він не просто давав гроші на храми, він створював цілісну систему православної освіти та культури як фундаменту ідентичності. Церква за його часів отримала величезні земельні володіння та податкові пільги, що зробило її економічно незалежною від Москви. Натомість духовенство забезпечувало гетьману повну ідеологічну лояльність та готувало освічених кадрів (писарів, дипломатів) для державного апарату. Це був ідеальний бароковий союз держави та церкви, спрямований на зміцнення національної суб’єктності та культурної окремішності від Москви.
Мазепа будував Україну як корпоративну державу, де кожен стан мав свої обов'язки і права, але на чолі всього стояв освічений і багатий прошарок власників-інтелектуалів. Це була модель, близька до тодішньої Англії чи Голландії, де власність і освіта були передумовами політичного впливу. Рівень багатства та стабільності Гетьманщини часів Мазепи був настільки високим, що навіть через сто років, під час повної ліквідації автономії, українці згадували це двадцятиліття як втрачену «золоту добу» своєї історії. Він створив такий запас міцності, що українська ідентичність змогла вистояти навіть під найжорсткішим імперським тиском наступних століть.
🏛 Історичний контекст
«Мазепинське бароко» — це унікальний, суто український архітектурний стиль, що гармонійно поєднав європейські барокові традиції з елементами місцевого дерев'яного зодчества та візантійської спадщини. Величні муровані собори з пишним ліпним декором та золотими банями мали демонструвати світові, що Україна — це не дика окраїна імперії, а органічна, самодостатня частина великої європейської християнської цивілізації, гідна поваги та визнання.
Дипломатія виживання: Мазепа і Петро I
Стосунки Івана Мазепи з московським царем Петром I — це одна з найзахопливіших і найскладніших психологічних драм у світовій політичній історії. Це був союз двох абсолютно різних світів: рафінованого барокового дипломата-інтелектуала старої школи та енергійного, брутального реформатора-деспота нового типу. Мазепа, який був старший за царя на цілих 33 роки, зумів стати для молодого Петра не просто підлеглим, а справжнім наставником, «батьком» у справах великої європейської політики, стратегії та етикету.
Гетьман буквально зачарував молодого царя своїм колосальним досвідом, глибоким знанням Європи, світськими манерами та витонченою дипломатичною мудрістю. Протягом багатьох років Петро безмежно довіряв Мазепі, називаючи його своїм «найвірнішим другом та порадником». Мазепа став другим в історії кавалером найвищого ордена імперії — Андрія Первозванного, нагороди, яку цар давав лише найближчим людям. Петро радився з ним щодо найскладніших питань стосунків із Річчю Посполитою, Османською імперією та Кримським ханством. Ця унікальна особиста довіра монарха була головною зброєю Мазепи. Вона дозволяла йому фактично самостійно керувати Гетьманщиною, ігноруючи московських воєвод та чиновників, які боялися навіть слово сказати проти «улюбленця царя». Поки Мазепа був у фаворі, українська автономія залишалася для Москви недоторканною зоною.
Демонстративна лояльність Мазепи мала свою чітку і високу стратегічну ціну. Він посилав тисячі кращих козаків на всі нескінченні війни Петра — від облоги Азова на півдні до боліт Лівонії на півночі. Він витрачав величезні кошти з гетьманської скарбниці на потреби імперії, будівництво нових фортець та утримання московських гарнізонів. Це була свідома і вимушена інвестиція в безпеку України. Гетьман сподівався, що за цю вірну службу Петро дозволить йому нарешті офіційно об’єднати Правобережжя і Лівобережжя в єдину соборну державу. І справді, у 1704 році, скориставшись шведським наступом на Польщу, Мазепа за наказом царя зайняв Правобережну Україну, фактично ліквідувавши там польську шляхетську владу і ввівши козацьке самоврядування. Здавалося, мрія всього його життя ось-ось стане реальністю під заступництвом імперії.
Але це була трагічна ілюзія досвідченого політика. Петро I, будучи будівничим жорсткої централізованої імперії, не терпів жодної автономії чи самостійності. Для нього Гетьманщина була лише анахронізмом, який треба було якомога швидше уніфікувати та розчинити в імперському просторі. Вже на початку 1700-х років у надрах царської канцелярії почали готуватися радикальні плани: перетворити козацькі полки на регулярні драгунські частини під командуванням московських офіцерів, а сам інститут гетьманства — замінити на звичайне чиновницьке управління. Мазепа, з його надзвичайно гострим політичним нюхом, почав відчувати цей смертельний подих імперського монстра. Він бачив, як Петро зневажає українські права, як брутально московські генерали поводяться з козацькою старшиною, як тисячі українських життів витрачаються на будівництво Петербурга в нелюдських умовах.
«Дружба» з царем перетворювалася на зашморг, який з кожним роком затягувався все тугіше. Мазепа роками балансував на самому краю прірви, щодня майстерно граючи роль вірного слуги, щоб відтягнути неминучу катастрофу. Це вимагало від гетьмана неймовірного лицемірства, витримки та акторського таланту. Він мусив щодня лестити людині, чиї дії нищили все, що Мазепа будував протягом десятиліть. Коли Петро у 1707 році на черговій військовій раді прямо заявив про плани повної ліквідації козацького устрою та переведення України на загальноімперські рейки, гетьман зрозумів: час дипломатичних маневрів вичерпано. Його перехід на бік шведського короля Карла XII у 1708 році був не спонтанною «зрадою», а логічним і відчайдушним кроком професійного політика, який намагався врятувати свій державний проект від повного знищення. Це було фундаментальне зіткнення двох цивілізаційних моделей: козацького контрактного права Мазепи та московського абсолютистського свавілля Петра.
Батурин: Столиця європейського зразка
Окремою і надзвичайно важливою сторінкою правління Івана Мазепи була розбудова його офіційної столиці — Батурина. За два десятиліття гетьман перетворив це місто з типового козацького укріплення на блискучу резиденцію європейського типу, яка своїм лоском та інтелектуальною атмосферою вражала іноземних послів. Батурин часів Мазепи був не просто адміністративним центром, а серцем модерної української державності, де гармонійно поєднувалися військова міць та висока культура.
У центрі Батурина височів гетьманський палац — розкішна будівля у стилі бароко, оточена мальовничими парками та садами. Проте справжнім скарбом столиці була не архітектура, а те, що вона приховувала всередині. Мазепа зібрав у Батурині одну з найкращих та найбільших приватних бібліотек у всій Східній Європі. Тут зберігалися тисячі томів: від античних класиків латиною до новітніх праць європейських мислителів, політичних трактатів, книг з архітектури, математики та фортифікації. Ця бібліотека була не лише символом багатства, а й робочим інструментом гетьмана та його найближчого оточення — освіченої генеральної старшини.
Двір Мазепи у Батурині жив за правилами, які мало чим відрізнялися від двору у Версалі чи Варшаві. Тут панував суворий етикет, проводилися вишукані бенкети з музикою та танцями, велися інтелектуальні дискусії та дипломатичні прийоми. Гетьман свідомо створював атмосферу аристократичного блиску, щоб наочно продемонструвати іноземцям: Україна має власну еліту, яка ні в чому не поступається європейській. Батурин став магнітом для освічених людей — тут працювали кращі писарі, картографи, художники та музиканти. Місто було оточене сучасними на той час фортифікаціями, але його головною силою був інтелект.
Трагедія Батурина 1708 року, коли місто було вщент спалене московськими військами Олександра Меншикова, а тисячі його мешканців — по-звірячому замордовані, була актом свідомого культурного та політичного геноциду. Імперія намагалася не просто покарати Мазепу за повстання, а фізично знищити матеріальні докази існування іншої, європейської моделі України. Були спалені палаци, пограбовані храми і, що найболючіше, дотла згоріла унікальна бібліотека. Проте пам'ять про Батурин як про символ «втраченого раю» козацької державності жила в народних переказах століттями, нагадуючи нам про те, якою величчю ми володіли і яку ціну платимо за власну свободу.
Приватна бібліотека Мазепи: За свідченнями сучасників, гетьман володів однією з найцінніших книжкових колекцій свого часу. Коли московські війська захопили Батурин, вони були шоковані кількістю та якістю іноземних видань. Частина книг, яку встигли вкрасти перед пожежею, згодом опинилася в приватних колекціях московських вельмож, ставши основою для їхньої власної «освіченості».
Культурний фронт: Меценатство як політика
Для Івана Мазепи культура ніколи не була просто приватною розвагою чи способом продемонструвати особисте багатство. Він бачив у ній потужний інструмент «м'якої сили», стратегічний спосіб заявити всьому світу про існування України як окремої, високої та самобутньої цивілізації. Його меценатство було системним, масштабним і глибоко продуманим до дрібниць. Гетьман хотів створити такий символічний капітал нації, таку потужну духовну базу, яку неможливо було б знищити жодними указами, анафемами чи військовими поразками.
Києво-Могилянська академія: За часів Мазепи цей навчальний заклад досяг свого найвищого інтелектуального розквіту. Гетьман не просто давав гроші — він надав академії офіційний статус вищого навчального закладу, збудував новий величний мурований корпус (який і сьогодні є символом Могилянки) і забезпечив її викладачам та студентам безпрецедентні умови для наукової праці. Могилянка готувала кадри не лише для церкви, а й для всього державного апарату: дипломатів, писарів, архітекторів, філософів. Це був університет справжнього європейського рівня, де вільно вивчалися античні автори та новітні досягнення європейської думки. Академія стала гарантом того, що українська еліта буде інтелектуально сильнішою за своїх сусідів і зможе на рівних вести діалог із світовими інтелектуалами.
Мазепинське бароко: Цей стиль став візуальним, монументальним втіленням амбіцій гетьмана-державника. Він збудував з нуля або фундаментально реставрував понад 20 великих храмів по всій країні. Величні собори Києво-Печерської лаври, Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий собор, собори в Чернігові та Полтаві — усі вони отримали свій нинішній бароковий вигляд саме завдяки щедрості Мазепи. Його родинний герб на стінах цих храмів був не лише знаком меценатства, а й символом того, що гетьман є охоронцем і захисником національної віри та культури. Бароко Мазепи було динамічним, пишним і водночас гармонійним — воно демонструвало всьому світу життєву силу України, її багатство та її нерозривний зв'язок із європейським мистецьким контекстом. Це була архітектура національної незалежності та гідності.
Література та книгодрукування: Мазепа був покровителем цілої плеяди блискучих авторів того часу: Пилипа Орлика, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського. Він особисто фінансував видання розкішних книг, які сьогодні вважаються шедеврами друкарського мистецтва. Його власна бібліотека в Батурині була однією з найкращих у Східній Європі, містячи рідкісні видання та праці провідних європейських мислителів. Він активно підтримував розвиток гравюри на міді, яка стала ефективним засобом поширення ідей та образів української державності далеко за межами України. Це був цілісний інформаційний та культурний простір, де Україна впевнено стверджувала свою суб’єктність через високе слово та витончений образ.
Внесок Мазепи в українську культуру був настільки фундаментальним, що навіть після його військової поразки та офіційного церковного прокляття, Російська імперія протягом століть не змогла повністю знищити цей спадок. Храми, збудовані ним, продовжували стояти, книги читалися, а випускники створеної ним академії займали ключові інтелектуальні посади в усій Східній Європі, несучи з собою українську освіченість та естетику. Меценатство Мазепи створило той міцний культурний шар, на якому через сто років виросло українське національне відродження. Він на практиці довів: політична держава може тимчасово впасти, але культура, якщо вона справді висока і глибоко вкорінена, здатна пережити будь-яку окупацію і стати життєдайним зерном для майбутнього національного воскресіння. Мазепа виявився переможцем на полі культури, і ця перемога є остаточною та незаперечною.
Читання
Завдання 1: Аналіз Коломацьких статей
Прочитайте основні пункти Коломацьких статей 1687 року (адаптований текст). Зверніть увагу на юридичні формулювання, що обмежували права гетьмана.
- Як саме статті обмежували право гетьмана розпоряджатися військовою старшиною? Чому Москва так боялася самостійності гетьмана в кадрових питаннях?
- Який конкретний пункт договору свідчить про початок свідомої політики русифікації та асиміляції через заохочення мішаних шлюбів?
- Порівняйте ці статті з Березневі статті 1654 року Богдана Хмельницького. У чому полягає головний регрес української автономії за ці десятиліття?
Завдання 2: Меценатство Мазепи
Ознайомтеся з переліком та зображеннями церков і споруд, збудованих або реставрованих коштом Мазепи.
- Знайдіть зображення Софійського собору до та після реставрації Мазепою. Як змінився його зовнішній вигляд? (Поява характерних грушоподібних барокових куполів, побілка стін, пишний декор).
- Чому гетьман приділяв таку виняткову увагу саме Києву, хоча офіційною столицею був Батурин? Яке символічне та історичне значення мало це місто для його політичної програми як спадкоємця традицій княжої Русі?
Первинні джерела
Французький дипломат Жан Балюз, який відвідав гетьманську столицю Батурин у 1704 році, залишив надзвичайно цікавий і цінний опис зовнішності та характеру гетьмана, який дозволяє побачити його очима незалежного європейського спостерігача:
«Володар Мазепа уже поважного віку... але ще свіжий тілом, ясний розумом, дуже приємний у поводженні... Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом, свободолюбивий і гордий, мало шанує тих, хто ним володіє. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою та розкішними бенкетами для старшини... Розмова з ним дуже приємна; він має великий досвід у політиці; на противагу до московитів, стежить і знає, що діється в чужоземних краях, читає газети європейські...»
Аналіз:
- Зверніть увагу на виразне протиставлення «на противагу до московитів». Європеєць чітко бачить у Мазепі людину своєї, західної культури, яка кардинально відрізняється від «варварської» та закритої Москви того часу.
- «Тверда влада» і «розкішні бенкети» — це класичні методи барокового правителя: ефективне поєднання сили, особистого авторитету і щедрості до своїх прихильників.
- «Стежить, що діється в чужоземних краях» — це свідчить про те, що Мазепа постійно тримав руку на пульсі європейської політики, розуміючи, що справжня доля України вирішується не лише в Москві, а й у дипломатичних кабінетах Варшави, Відня, Парижа та Стокгольма.
Деколонізаційний погляд
Радянська та російська імперська історіографія століттями цілеспрямовано таврувала Мазепу як «підлого зрадника», «іуду», який нібито «захотів стати польським паном» і продати Україну. Цей чорний пропагандистський міф настільки глибоко вкорінився, що навіть саме ім'я гетьмана довгий час використовувалося як лайка. Насправді ж Мазепа був найпослідовнішим, наймудрішим і найефективнішим державником свого часу, який діяв у вкрай несприятливих обставинах.
Деколонізаційна оптика:
- Лояльність як стратегічна маска: Мазепа ніколи щиро не «любив» Петра I та його імперію. Він віртуозно використовував лояльність як форму дипломатичного захисту залишків української автономії. Поки він грав роль «улюбленця царя», Москва не наважувалася брутально ламати козацький устрій.
- Держава вище особистої популярності: Мазепа свідомо пожертвував своєю популярністю серед простого народу (через придушення бунтів та посилення податкового гніту), щоб збудувати міцний, професійний і дієздатний державний апарат. Він розумів, що без дисципліни, ієрархії і стабільних фінансів держава просто не виживе в оточенні хижих імперій.
- Культурний суверенітет як опір: Його масштабне меценатство було витонченою формою культурного опору та національного самоствердження. Будуючи величні церкви і школи європейського зразка, видаючи українські книги, він стверджував окремішність, самодостатність та високий рівень культури української нації, відкрито протиставляючи її московській відсталості та варварству.
- Європейський вибір нації: Вся багаторічна діяльність Мазепи була спрямована на те, щоб модернізувати Україну та утримати її в європейському культурному та політичному полі. Його перехід на бік шведів у 1708 році був не спонтанним актом відчаю, а логічним завершенням його послідовної політики — останньою спробою повернути Україну до Європи, коли Москва остаточно почала затягувати імперський зашморг на шиї нації.
Ми маємо бачити в Мазепі не романтичного героя-невдаху, а надзвичайно прагматичного, жорсткого і далекоглядного політика-державника, який двадцять років успішно намагався врятувати свою країну від поглинання імперією. Його поразка під Полтавою — це велика національна трагедія, але його спадок — це незаперечний доказ того, що Україна завжди була, є і буде органічною частиною Європи: багатою, освіченою, вільною і суб'єктною.
Міф: Мазепа був старим, немічним і «вижив з розуму», коли у 1708 році вирішив перейти на бік шведського короля Карла XII. Реальність: У свої 69 років Іван Мазепа зберігав надзвичайно ясний, гострий розум і завидну фізичну силу. Він особисто керував військом у складних походах, вів тонкі дипломатичні переговори та повністю контролював усе управління державою. Його рішення 1708 року було продиктоване не емоціями чи маразмом, а тверезим, хоча й надзвичайно ризикованим політичним розрахунком заради порятунку державності від повної ліквідації Петром I.
📋 Підсумок: Гетьман на роздоріжжі
Іван Мазепа — це великий архітектор української державності, який будував її в майже неможливих умовах тотального імперського тиску. За два десятиліття свого стабільного правління він зумів перетворити Гетьманщину з руїни, роздираної внутрішніми чварами, на економічно розвинену, політично структуровану і культурно багату країну європейського типу. Він створив нову національну еліту, відродив Київ як духовну столицю всього православ'я і змусив Москву рахуватися з українськими інтересами. Його «державницький» період — це справжній майстер-клас політичного виживання та державного будівництва на межі можливого. Мазепа наочно довів усьому світові, що український лідер може бути гравцем глобального рівня. Його приклад вчить нас, що для справжньої перемоги потрібна не лише особиста відвага на полі бою, а й глибокий стратегічний інтелект, залізне терпіння і вміння будувати тривалі національні інституції.
Потрібно більше практики?
- Есе: Порівняйте стратегію Богдана Хмельницького та Івана Мазепи у їхніх стосунках із Москвою. У чому полягала схожість їхніх підходів, а в чому — принципова різниця?
- Дискусія: Чи можна виправдати жорстку соціальну політику гетьмана Мазепи (посилення влади старшини за рахунок селянства) вищими стратегічними інтересами зміцнення держави та оборони?
- Аналіз: Як саме архітектура та мистецтво «мазепинського бароко» вплинули на формування модерної української національної ідентичності? Чому Російська імперія протягом століть так старанно нищила будь-яку пам’ять про його меценатство?
🎯 Вправи
Листи Івана Мазепи
Есе: Мазепа — політик чи меценат?
Два лідери: Мазепа vs Петро I
- Іван Мазепа
- Петро I
- Освіта та виховання
- Стиль правління
- Бачення майбутнього України
Життя та діяльність Мазепи
Мазепа навчався у Києво-Могилянському колегіумі та в Європі.
Гетьман був одружений з Мотрею Кочубеївною.
Мазепа правив Гетьманщиною 22 роки.
Він прийшов до влади внаслідок Коломацького перевороту.
Мазепа збудував Софійський собор у Києві.
Гетьман був кавалером ордена Андрія Первозванного.
Столицею Мазепи було місто Чигирин.
Мазепа підтримував друк книг арабською мовою.
Повстання Палія було спрямоване проти Мазепи.
Мазепа помер у Бендерах.
Коломацькі статті 1687 року
- Якою була головна мета статті про заохочення міжнаціональних шлюбів?
- Як обмеження права гетьмана звільняти старшину впливало на його владу?
- Чому Мазепа погодився на такі невигідні умови?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| меценат | /met͡senat/ | patron of arts | ім | |
| бароко | /baroko/ | baroque | ім | |
| стабільність | /stabilʲnisʲtʲ/ | stability | ім | |
| еліта | /elita/ | elite | ім | |
| аристократія | /arystokratija/ | aristocracy | ім | |
| колегіум | /koleɦium/ | collegium | ім | |
| освіта | /osvita/ | education | ім | |
| друкарня | /drukarnʲa/ | printing house | ім | |
| собор | /sobor/ | cathedral | ім | |
| ренесанс | /renesans/ | renaissance | ім | |
| дипломатія | /dyplomatija/ | diplomacy | ім | |
| інтрига | /intryha/ | intrigue | ім | |
| макіавеллізм | /makiavellizm/ | machiavellianism | ім | |
| лояльність | /lojalʲnisʲtʲ/ | loyalty | ім | |
| компроміс | /kompromis/ | compromise | ім | |
| автономія | /avtonomija/ | autonomy | ім | |
| васал | /vasal/ | vassal | ім | |
| імперія | /imperija/ | empire | ім | |
| цар | /t͡sar/ | tsar | ім | |
| гетьманщина | /hetʲmanʃt͡ʃyna/ | Hetmanate | ім |