Іван Мазепа II: освіта і культура
🎯 Чому це важливо?
Іван Мазепа не лише збудував державу, а й створив унікальний культурний простір, який ми називаємо «мазепинським бароко». Це був час, коли українська культура досягла європейських вершин, а Київ знову став інтелектуальним та духовним центром усього православного світу. Мазепа глибоко розумів, що нація без власної високої культури — це просто населення, приречене на асиміляцію, тому він вкладав колосальні ресурси в освіту, мистецтво та церкву. Його спадщина — це не лише величні собори, а й сама ідея модерної української ідентичності, яка змогла вижити попри століття імперського тиску та русифікації. Вивчаючи культурну політику Мазепи, ми бачимо приклад того, як стратегічні інвестиції в дух стають найміцнішим фундаментом державності.
Вступ: Золота доба українського духу
Коли ми говоримо про Івана Мазепу, перше, що спадає на думку — це велика політика, складні інтриги та трагедія Полтавської битви. Проте існує інший, не менш масштабний Мазепа — великий будівничий, тонкий європейський естет і найщедріший меценат в нашій історії. Його епоха, що охоплює кінець XVII та початок XVIII століття, стала справжнім «золотим віком» для українського духу. Після довгих і виснажливих десятиліть Руїни, коли храми стояли пусткою, школи закривалися, а таланти втікали за кордон, настав час великого національного відродження. Мазепа поставив собі за амбітну мету не просто відбудувати зруйноване, а підняти українську культуру на якісно новий рівень, органічно інтегрувавши її в загальноєвропейський інтелектуальний контекст.
Гетьман був справжньою людиною Ренесансу, яка жила і творила в добу пишного Бароко. Він вільно цитував латинських класиків та Макіавеллі, захоплювався новітньою європейською літературою і водночас залишався глибоко віруючою православною людиною. Його блискучий двір у Батурині став потужним центром тяжіння для поетів, художників, архітекторів та вчених того часу. Мазепа зумів створити унікальну атмосферу, де талант цінувався понад усе і щедро винагороджувався з гетьманської скарбниці. Він, як ніхто інший, розумів магічну силу друкованого слова та візуального образу, тому активно і майстерно використовував мистецтво як інструмент просування своїх державних та ідеологічних ідей.
Мазепинське бароко — це стиль, який ідеально відображає суперечливий, але героїчний дух того часу: це дивовижне поєднання сили і витонченої краси, земної могутності та небесного пориву, європейських форм та глибинних національних традицій. Величні собори з їхніми сяючими золотими банями, складні філософські трактати, вишукані мідні гравюри — усе це було частинами єдиного великого плану гетьмана-державника. Він хотів наочно довести всьому світу, що Україна — це не дике, безіменне порубіжжя, а самобутня країна з давньою тисячолітньою історією та високою культурою, рівна серед рівних у великому колі європейських націй.
У цьому модулі ми детально зануримося у складний і прекрасний світ мазепинської культури. Ми дізнаємося, як саме гетьман зумів перетворити Києво-Могилянську колегію на потужну академію європейського зразка, які саме шедеври архітектури він подарував українським містам і чому його ім’я так запекло намагалися стерти з пам’яті нащадків протягом трьох століть. Це історія про те, як культура може стати найефективнішою зброєю, а меценатство — далекоглядною державною політикою. Ми побачимо на власні очі, що справжній національний лідер дбає не лише про недоторканність кордонів держави, а й, перш за все, про збереження та розвиток її безсмертної душі.
💡 Чи знали ви?
Іван Мазепа витратив на потреби меценатства більше коштів, ніж будь-який інший правитель в усій історії України. За підрахунками сучасних дослідників, він особисто профінансував будівництво, добудову та реставрацію понад 40 величних храмів. Його ім’я було з вдячністю викарбуване на стінах церков від Києва до самого Єрусалима, де він подарував коштовну срібну плащаницю Храму Гробу Господнього, яка збереглася до сьогодні як символ глобального масштабу його особистості.
Києво-Могилянська академія: Афіни на Дніпрі
Справжнім інтелектуальним та духовним серцем Гетьманщини була Києво-Могилянська колегія. Проте саме за часів правління Івана Мазепи цей навчальний заклад отримав свій найвищий офіційний статус академії і досяг зеніту свого розквіту. Гетьман, сам будучи людиною надзвичайно освіченою, чітко розумів: модерній державі критично потрібні професійні, високоосвічені кадри — дипломати, юристи, урядовці, писарі та священики, які могли б на рівних вести дискусії з випускниками Сорбонни, Падуї чи Оксфорда. Тому він взяв цей заклад під свою особливу особисту опіку та патронат.
Масштаби підтримки були вражаючими. Мазепа власним коштом збудував для академії новий мурований корпус — величну двоповерхову будівлю у стилі бароко, яка миттєво стала архітектурною домінантою всього київського Подолу. Але він не обмежився лише стінами. Гетьман надав академії у власність нові багаті села та земельні маєтки, що нарешті забезпечило закладу повну фінансову незалежність від зовнішніх впливів. Це був стратегічний крок: академія могла планувати свій розвиток на десятиліття вперед, не чекаючи милостині від влади. Більше того, Мазепа заснував систему спеціальних стипендій для найталановитіших студентів, незалежно від їхнього соціального походження. Завдяки цьому в стінах академії пліч-о-пліч навчалися діти козацької старшини, заможних міщан і навіть здібні сини простих селян. Це був унікальний для того часу соціальний ліфт, який цілеспрямовано формував нову, інтелектуальну національну еліту, об'єднану не походженням, а освітою і патріотизмом. Важливо також зазначити, що Мазепа дбав про бібліотеку академії, даруючи їй рідкісні європейські видання, які він привозив зі своїх подорожей або замовляв через послів.
Навчальна програма академії за Мазепи була радикально розширена і максимально наближена до кращих європейських університетських стандартів. Студенти роками опановували класичні мови (латину, грецьку), а також польську та німецьку. Глибоко вивчалися філософія, витончена риторика, математика, астрономія та музика. Академія стала головним центром богословської та філософської думки всього православного світу. Сюди, до Києва, приїжджали вчитися студенти з найвіддаленіших куточків Східної та Південної Європи: з Московії, Білорусі, Молдови, Валахії, Болгарії, Сербії та навіть далекої Греції. Київ у цей період заслужено називали «православним Парижем», куди прагнули потрапити всі спраглі до справжніх, глибоких знань.
Професорами та викладачами академії були видатні інтелектуали своєї доби — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іоасаф Кроковський. Вони були не просто педагогами, а справжніми радниками гетьмана, ідеологами його державницького курсу. Саме в стінах академії в цей час остаточно оформилася і розквітла месіанська ідея про те, що Київ є «другим Єрусалимом», а український народ має свою особливу, високу місію в світовій історії. Мазепа всіляко заохочував та підтримував ці ідеї, адже вони не лише зміцнювали його особисту владу, а й піднімали престиж усієї Української держави на міжнародній арені.
Системна підтримка освіти була для Мазепи не благодійністю, а стратегічною державною інвестицією в майбутнє. Він глибоко усвідомлював, що гострою зброєю можна виграти лише окрему битву, але справжню війну за майбутнє нації виграють лише ідеї та знання. Києво-Могилянська академія стала тим потужним інтелектуальним реактором, який протягом десятиліття виробляв енергію для всього українського національного відродження. Її випускники стали головними творцями високої української культури XVIII століття, і їхній інтелектуальний вплив на розвиток Східної Європи відчувається навіть сьогодні, через три століття.
🏛 Історичний контекст
У 1701 році московський цар Петро I, на настійне прохання та під тиском авторитету Мазепи, був змушений офіційно підтвердити статус академії для київського закладу. Це було вимушене визнання надзвичайно високого рівня української освіти з боку імперії. Важливо пам'ятати, що пізніше багато радикальних реформ самого Петра I в Московії проводилися саме інтелектуальними руками випускників Києво-Могилянки, яких цар масово і часто примусово запрошував до Петербурга для модернізації своєї держави.
Мазепинське бароко: Архітектура національної величі
Найбільш видимим і величним спадком гетьмана стала архітектура. Стиль, що остаточно сформувався в Україні на межі XVII та XVIII століть, увійшов в історію під назвою «мазепинське (або козацьке) бароко». Це був унікальний, органічний синтез найкращих досягнень західноєвропейських барокових форм із багатовіковими традиціями українського дерев’яного зодчества та візантійської спадщини. Характерними, впізнаваними рисами цього стилю стали особлива пишність, монументальність, неймовірно багатий ліпний рослинний декор та майстерна гра світла й тіні на білосніжних фасадах.
Мазепа розгорнув справді грандіозне будівництво по всій території Гетьманщини. Він не лише зводив нові собори, а й цілеспрямовано та ґрунтовно реставрував найдавніші святині ще часів Київської Русі. Це робилося для того, щоб наочно підкреслити пряму історичну спадкоємність козацької держави від великої княжої доби. Саме за його кошти та під його патронатом були відновлені та перебудовані Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівська церква в Києві, Борисоглібський собор у Чернігові. Ці стародавні храми ніби «одяглися» в нові, розкішні барокові шати: з’явилися характерні високі грушоподібні куполи, складні фронтони, прикрашені витонченою ліпниною, та ідеально побілені стіни, що сяяли на сонці.
Серед абсолютно нових споруд, зведених Мазепою «з нуля», справжніми світовими перлинами стали Богоявленський собор Братського монастиря та величний Микільський військовий собор на київському Печерську. Останній, збудований архітектором Йосипом Старцевим, вражав своєю досконалістю: його 13 куполів сяяли золотом, символізуючи Христа і 12 апостолів, а різьблений іконостас, за свідченнями сучасників, був одним з найбагатших у всьому християнському світі. На превеликий жаль, обидва ці шедеври були варварськи знищені більшовиками у 1930-х роках. Проте й сьогодні ми можемо милуватися церквою Всіх Святих над Економічною брамою Лаври, де в кожній лінії відчувається впевнена сила та естетичний смак нації, яка вкотре повстала з попелу війни. Ця церква, збудована у формі рівнокінечного хреста, є взірцем досконалої гармонії: вона легка, спрямована вгору, але водночас міцно стоїть на землі, як і сама козацька держава. На фасадах багатьох збудованих ним церков часто розміщували великий родинний герб Мазепи «Курч», що в ту добу символізувало нерозривну єдність гетьманської влади з православною церквою та всім українським народом. Цей герб не був проявом марнославства, а знаком державної гарантії захисту віри.
Гетьман будував системно і не лише у великих столицях. Величні барокові собори та монастирські комплекси постали в Переяславі, Лубнах, Глухові, Батурині та багатьох інших містах. Крім храмів, Мазепа активно фінансував будівництво потужних оборонних споруд, зокрема кам’яних мурів та веж навколо Києво-Печерської лаври, які збереглися до нашого часу. Він прагнув перетворити українські міста на сучасні європейські урбаністичні центри, де краса гармонійно поєднувалася б із практичною функціональністю та міцною обороною. Особливістю мазепинського стилю є також використання поліхромії (багатобарвності) в декорі, що робило будинки надзвичайно ошатними та святковими. Фасади прикрашалися не лише ліпниною, а й керамічними вставками, розписами, позолотою. Це створювало ефект вічного свята, перемоги світла над темрявою. Архітектори, яких запрошував Мазепа (серед них були німці, італійці, але й талановиті українці), творили в єдиному ансамблі, що надавало містам Гетьманщини цілісного, завершеного вигляду. Батурин, столиця гетьмана, був справжнім містом-садом, де палаци потопали в зелені, а куполи церков сяяли над широким Сеймом. Це була вітрина успішної держави, яку Мазепа з гордістю показував іноземцям.
Архітектура мазепинського бароко мала глибокий і дуже чіткий символічний зміст. Вона тріумфально стверджувала перемогу православ’я та непохитну велич козацької держави. Це була свого роду «кам’яна дипломатія» Мазепи: іноземні посли та мандрівники, бачачи ці храми, відразу розуміли, що вони мають справу з надзвичайно потужною, багатою та культурною країною. Навіть після катастрофічної поразки Мазепи і століть запеклих спроб імперії стерти саму пам’ять про нього, ці собори продовжували стояти як незламні свідки великої епохи, щодня нагадуючи українцям про їхнє високе європейське призначення та козацьку славу.
Література і друк: Мазепинське слово як національна зброя
Мазепинська доба стала часом небаченого раніше розквіту української літератури, публіцистики та книгодрукування. Сам гетьман був не просто вдячним читачем та пристрасним колекціонером рідкісних видань, а й надзвичайно талановитим поетом. Його знаменита «Дума» (відома за першими рядками «Всі покой щиро прагнуть...») стала для сучасників справжнім політичним маніфестом національної єдності. У ній Мазепа з болем та пристрастю закликав старшину до об’єднання заради порятунку вольностей: «Самопали набивайте, гострих шабель добувайте, а за віру хоч умріте, і вольностей бороніте!». Це було слово лідера, який відчував відповідальність за долю всього народу.
Саме при блискучому гетьманському дворі та в стінах академії сформувалося унікальне коло інтелектуалів — «мазепинське гроно», які творили нову українську літературу європейського зразка. Серед них яскраво виділялися Дмитро Туптало (пізніше канонізований як святий Димитрій Ростовський), автор монументальних «Четьїх-Міней» (життєписів святих), Стефан Яворський, один із найкращих проповідників та поетів Східної Європи, та Феофан Прокопович, блискучий драматург, автор історичної драми «Володимир», яка була прямо присвячена Мазепі. Ці автори писали свої твори латиною, польською та вишуканою книжною українською мовою, охоплюючи всі жанри: від філософських трактатів до барокових віршів та історичних драм.
Особливого, небаченого досі розвитку набув специфічний бароковий жанр панегірика — урочистих хвалебних творів на честь гетьмана та його діяльності. Проте панегірики того часу не були простою низькою лестощами. Вони виконували надзвичайно важливу ідеологічну функцію: створювали ідеалізований образ національного правителя — мудрого, глибоко освіченого, справедливого і хороброго захисника Вітчизни. Панегірики цілеспрямовано формували нову політичну культуру нації, виховуючи в людях повагу до інституту державної влади. У цих творах Мазепу часто і впевнено порівнювали з Олександром Македонським, Юлієм Цезарем чи великими київськими князями, що на ідеологічному рівні піднімало його статус до рівня суверенного європейського монарха.
Мазепа надзвичайно активно підтримував розвиток друкарень. У друкарнях Києво-Печерської лаври та Чернігівського монастиря за його правління видавалися сотні найменувань книг: від складних богослужбових текстів та підручників до вишуканої художньої літератури. Ці видання вирізнялися фантастично високою для того часу якістю друку та художнього оформлення. Титульні сторінки книг прикрашалися складними багатофігурними гравюрами на міді, часто з використанням гетьманської символіки. Українська книга в цей час стала важливим інтелектуальним експортним товаром, поширюючи культурний та духовний вплив Києва на весь величезний слов’янський світ.
Крім того, гетьман зібрав у своїй столиці Батурині унікальну приватну бібліотеку, яка містила тисячі томів рідкісних видань майже всіма основними європейськими мовами. Хоча ця бібліотека трагічно загинула під час вогняного спалення міста московськими військами у 1708 році, сама любов Мазепи до книги залишила глибочезний слід у національній пам’яті. Він на власному прикладі показав, що справжня національна еліта повинна бути, перш за все, високоосвіченою та культурною верствою. Його послідовне меценатство в галузі друкованого слова стало неоціненною інвестицією в українську національну свідомість, яка змогла пережити наступні століття окупації. Варто також згадати про феномен "мандрівних дяків" — студентів, як під час канікул ходили селами, ставили вертепи, співали канти і продавали недорогі книжечки ("метелики"). Це сприяло поширенню грамотності серед простого народу. За оцінками істориків, рівень грамотності в Гетьманщині часів Мазепи був одним із найвищих у Європі: майже в кожному селі була школа, де дітей вчили читати і писати. Це була справді "країна письменна", де книга була не розкішшю, а звичною частиною побуту. Мазепа розумів, що освічений народ важче поневолити, ніж темну масу.
Мистецтво гравюри та символіка влади
Ще однією унікальною рисою мазепинської епохи став неймовірний розквіт мистецтва гравюри на міді. Це був час, коли візуальний образ став таким же важливим інструментом політики, як і друковане слово. Українська гравюра кінця XVII – початку XVIII століття вважається однією з найкращих у Європі за рівнем технічного виконання та глибиною символізму. Гетьман Мазепа, розуміючи силу візуальної пропаганди, став головним замовником та покровителем цілої плеяди видатних майстрів-граверів, таких як Іван Мігура, Леонтій Тарасевич, Олександр Тарасевич.
Гравюри того часу — це складні багатофігурні композиції, перенасичені алегоріями та символами. На них часто зображували самого гетьмана в оточенні античних богів, християнських святих або на тлі збудованих ним храмів. Кожна деталь такої гравюри мала своє значення: лаврові вінки символізували військову славу, книги — мудрість, собори — побожність та меценатство. Це була вишукана візуальна мова, зрозуміла освіченій еліті тогочасної Європи. Мазепа через ці гравюри стверджував свій статус «світлого володаря» та «сонця України», створюючи міфологізований образ ідеального правителя барокової доби.
Особливе місце в гравюрі займала державна символіка. Саме за Мазепи родинний герб гетьмана почав масово з'являтися на книгах, дзвонах, стінах храмів і навіть на військових прапорах поруч із загальнодержавним гербом Війська Запорозького — козаком із мушкетом. Це підкреслювало персоналізацію влади та стабільність правління. Гравюри Мігури, де Мазепа зображений як захисник наук та мистецтв (так звані тези), поширювалися тисячами примірників, виконуючи роль сучасних медіа. Вони формували в суспільстві образ сильної, освіченої та європейської влади, яка дбає про загальне добро.
На жаль, після 1708 року мистецтво гравюри мазепинської доби також стало об’єктом репресій. Мідні дошки, з яких друкували зображення гетьмана, вилучалися та переплавлялися, готові відбитки в книгах — замазувалися або виривалися. Проте ті поодинокі примірники, що дивом збереглися в європейських бібліотеках (зокрема в Швеції та Німеччині), сьогодні є безцінними свідченнями того, наскільки витонченою та інтелектуальною була візуальна культура козацької держави. Мазепа створив візуальний код нації, який навіть після фізичного знищення продовжував жити в естетиці українського бароко, нагадуючи про втрачену велич. Мистецтво гравюри стало своєрідним "Instagram" XVII століття — найшвидшим способом донести політичні меседжі до еліти. Одна з найвідоміших гравюр Івана Мігури "Тріумф Гетьмана Мазепи" зображує його як мудрого правителя, оточеного чеснотами. Це був свідомий піар, спрямований на легітимізацію влади не через силу зброї, а через силу духу. Цікаво, що навіть на зброї (гарматах) відливалися високохудожні герби та девізи, що перетворювало інструменти війни на витвори мистецтва. Символіка влади була продумана до дрібниць: від гетьманського універсалу до гудзика на жупані. Мазепа розумів силу візуального образу. Він знав, що люди вірять тому, що бачать. Тому він оточив себе красою і величчю, створюючи навколо своєї влади сакральний ореол. Гравюра дозволяла тиражувати цей образ. Кожен міг купити аркуш з портретом гетьмана і повісити його вдома поруч з іконами. Це створювало відчуття особистого зв'язку з правителем, відчуття причетності до великої держави.
Читання
Завдання 1: «Дума» Івана Мазепи
Прочитайте уривок із знаменитого поетичного твору гетьмана, який став його політичним заповітом.
«Всі покой щиро прагнуть, А не в один гуж тягнуть... Гей, панове-єнерали, Чому ж ви так оспали? І ви, панство полковники, Без жодної політики, Озмітеся всі за руки, Не допустіть горкой муки...»
Аналіз тексту:
- Проблема національної єдності: Мазепа чітко вказує на головну трагедію України — внутрішній розбрат та егоїзм еліти («не в один гуж тягнуть»). Як ця проблема актуальна сьогодні?
- Заклик до політичної відповідальності: Гетьман дорікає старшині у відсутності «політики» — тобто стратегічного мислення та розуміння державних інтересів.
- Емоційне напруження: Вираз «горкая мука» символізує неминучу втрату свободи та рабство у разі поразки через внутрішні чвари.
Завдання 2: Меценатський напис
Прочитайте текст напису на церковному дзвоні, подарованому Мазепою одному з храмів Полтавщини.
«Цей голос Божий відлито старанням та щирим коштом Івана Мазепи, Гетьмана славного, на втіху вірним та на страх ворогам хреста Господнього. Нехай гуде він над землею Руською, прославляючи віру правдиву та волю козацьку у віки вічні... Року 1699.»
Питання для роздумів:
- Як у цьому написі поєднуються релігійні та державні мотиви?
- Що означає фраза «на страх ворогам» у контексті церковного дзвона? Яку психологічну функцію він виконував?
Українська барокова музика та хоровий спів
Мазепинська доба стала часом справжнього тріумфу української музичної культури, зокрема партесного (багатоголосого) співу. Гетьман, будучи людиною з тонким слухом і художнім смаком, сам грав на лютні та бандурі, чудово розумівся на музичних жанрах і всіляко сприяв розвитку професійного хорового співу. У Києво-Печерській лаврі та інших великих монастирях були створені кращі в православному світі хори, які своєю майстерністю заворожували іноземних гостей.
Саме в цей період в Україні остаточно сформувався унікальний жанр хорового духовного концерту. Це були складні дванадцяти- або навіть двадцятичотириголосі композиції, які поєднували в собі сувору церковну традицію з яскравою бароковою емоційністю та динамізмом. Найвидатніші композитори того часу — Микола Дилецький та Симеон Пекалицький — створювали шедеври, які згодом стали основою для розвитку всієї класичної музики Східної Європи. Мазепа особисто фінансував діяльність кращих півчих та музикантів, створюючи при своєму дворі атмосферу вишуканої європейської музичної культури.
Музика мазепинської доби була не лише частиною церковної служби, а й важливим елементом світського життя. Вінничанин Микола Дилецький написав перший у Східній Європі підручник з теорії музики — "Граматику музикальну", де обґрунтував принципи партесного співу. Ця книга стала настільною для кількох поколінь композиторів. Мазепа, як людина світська, любив слухати італійську оперу, яка в той час завойовувала Європу, і мріяв створити власну капелу європейського рівня. Його смаки формували музичну моду всієї старшини, яка почала вчити своїх дітей грі на клавесині та скрипці. Хоровий спів став справжнім національним брендом України. Іноземці, які відвідували Київ, писали в своїх щоденниках, що ніде не чули такого ангельського співу, який «піднімає душу до небес». Ця музична традиція стала настільки сильною, що навіть російський імператорський двір згодом комплектувався переважно українськими співаками (згадаймо пізнішу історію Розумовських та Бортнянського). Але коріння цього успіху — саме в мазепинській добі, яка дала поштовх розвитку професійної музичної освіти.
Театральне мистецтво та шкільна драма
Театр у мазепинську добу був невід’ємною частиною освітнього процесу в Києво-Могилянській академії. Це був так званий «шкільний театр», де студенти під керівництвом своїх професорів писали і ставили п’єси латиною та книжною українською мовою. Мазепа розглядав театр як надзвичайно ефективний засіб ідеологічного виховання еліти та популяризації своїх політичних ідей. Він часто був присутнім на прем’єрах і щедро нагороджував молодих акторів.
Найпопулярнішими жанрами були трагікомедія та мораліте — повчальні п’єси на історичні або біблійні сюжети. Найвідомішим твором цієї епохи стала трагікомедія Феофана Прокоповича «Володимир», присвячена темі запровадження християнства на Русі. Проте всі глядачі розуміли, що під образом святого князя Володимира автор насправді прославляє самого Івана Мазепу як нового просвітителя та захисника віри. Театр давав можливість алегорично проговорювати найгостріші питання сучасності: боротьбу за волю, небезпеку зради, важливість єдності нації.
Крім серйозних драм, великою популярністю користувалися інтермедії — короткі комічні сценки з народного життя, що виконувалися в антрактах. Саме в інтермедіях вперше на сцені почала звучати жива, соковита народна українська мова, а головними героями ставали кмітливі козаки, хитрі селяни та скупі пани. Це був прообраз майбутньої класичної української комедії XIX століття. Таким чином, мазепинський театр поєднував у собі високий європейський інтелектуалізм із яскравим народним гумором, стаючи справжнім дзеркалом української душі тієї великої епохи. Театральні вистави часто супроводжувалися складними спецеміфектами (феєрверками, польотами ангелів), що перетворювало їх на справжнє шоу. Це приваблювало величезну кількість глядачів і робило театр потужним засобом масової комунікації. Мазепа розумів, що через емоції та видовище можна донести ідеї патріотизму набагато ефективніше, ніж через сухі закони чи накази. Тому він не шкодував грошей на декорації та костюми, перетворюючи Київ на театральну столицю Східної Європи. Шкільна драма виконувала також важливу морально-етичну функцію. Вона вчила молодь розрізняти добро і зло, вірність і зраду, героїзм і боягузтво. П'єси часто мали відкритий фінал або провокативні запитання до глядачів, спонукаючи їх до роздумів. Це був театр, який не розважав, а виховував громадянина. І Мазепа був його головним режисером.
Первинні джерела: Свідчення величі та щедрості
Щоб по-справжньому зрозуміти реальний масштаб меценатства Івана Мазепи, варто звернутися до автентичних документів та артефактів тієї доби. До нашого часу, попри всі намагання імперії, збереглися численні написи на старовинних церковних дзвонах, розкішних окладах Євангелій, срібних чашах та вратах, де золотими літерами вказано ім’я великого дарувальника.
Ось, наприклад, гордий напис на знаменитих срібних царських вратах Борисоглібського собору в Чернігові, що вражають своєю ювелірною роботою:
«Ці величаві врата споруджено щирим коштом Ясновельможного Його Милості Пана Івана Мазепи, славного Гетьмана Військ Його Царської Пресвітлої Величності Запорозьких, на вічну пам’ять свою і славу Божу... Року Божого 1702.»
А ось лаконічний, але дуже змістовний запис у фундаментальному літописі Самійла Величка, який описує будівельний бум у Києві:
«Він [Мазепа] мурами кам’яними високими обгородив Печерський монастир... і церкви багато по різних краях та містах кам’яні позводив великим коштом... І на це витратив скарбів своїх власних незліченно, щоб ім’я своє у віках увічнити та віру прадідівську зміцнити.»
Ці автентичні джерела переконливо свідчать про те, що благодійність Мазепи була принципово публічною дією і мала дуже чітку, усвідомлену мету — «ім’я своє увічнити» в історії та максимально прославити Бога. Це класична риса великої барокової людини, яка прагнула залишити по собі глибокий, незгладимий слід у вічності. Водночас, офіційне титулування «Ясновельможний Пан Гетьман» у цих документах вкотре підкреслює його надзвичайно високий політичний статус, який де-факто був рівний статусу суверенного монарха.
Надзвичайно цікавим є також приватний лист французького дипломата Бонака, який особисто зустрічався з гетьманом і писав до Парижа: «Гетьман Мазепа є дуже поважаною та авторитетною особою у своїй країні... Він говорить блискучою і досколаною латиною, що робить його розмову надзвичайно приємною...». Це незалежне свідчення європейця вкотре підтверджує реальний образ Мазепи як високоосвіченого інтелектуала західного типу, що вщент руйнує створений пізніше московський пропагандистський міф про «грубого і підступного зрадника». Ще одним важливим свідченням є "Щоденник" Пилипа Орлика, вірного соратника гетьмана. Орлик описує Мазепу як людину глибокої віри і неймовірної щедрості. Він згадує, як гетьман таємно посилав гроші бідним студентам і вдовам, не вимагаючи за це жодної подяки. Ці особисті риси характеру — людяність, емпатія, аристократизм — часто губляться за образом сурового державного діяча, але саме вони роблять постать Мазепи живою і близькою нам. Відомий також факт про подарунок Мазепою Євангелія арабською мовою (виданого в Алеппо коштом гетьмана) для патріарха Антіохійського. Цей жест демонструє глобальний масштаб мислення Мазепи, який дбав про вселенське православ'я, а не лише про свою "парафію". Він бачив Україну як лідера східнохристиянського світу, здатного підтримувати братів по вірі навіть на Близькому Сході. Його дари — це не просто золото, це меседж: "Україна тут, і вона сильна".
Деколонізаційний погляд: Відновлення правди про мецената
Культурна та просвітницька діяльність Івана Мазепи стала об’єктом особливо жорстокої, системної атаки з боку Російської імперії відразу після подій 1708 року. Петро I, усвідомлюючи небезпеку мазепинських ідей для своєї імперії, наказав не лише піддати гетьмана церковній анафемі (яку проголошували в усіх храмах протягом 200 років!), а й фізично знищити будь-яку матеріальну пам’ять про його діяльність.
Приклади імперського культурного вандалізму:
- Збивання гербів: Зі стін усіх церков та громадських будівель, збудованих або реставрованих Мазепою, за спеціальним царським указом збивали його родові герби. Це був акт символічного вбивства пам’яті. Імперія панічно боялася навіть німого каменю, що міг нагадувати народу про великого гетьмана.
- Переливання дзвонів: Знаменитий дзвін «Мазепа» та багато інших дзвонів, подарованих ним храмам, були зняті та перелиті на гармати або просто знищені, щоб назавжди знищити написи з іменем донатора. Голос гетьмана мав замовкнути навіки.
- Цензура та переписування книг: У тисячах примірників книг, виданих коштом гетьмана, виривали сторінки з присвятами йому або просто замазували його ім’я густим чорнилом. Це була перша в історії України масштабна кампанія державної цензури.
- Створення чорного міфу: У офіційній історії Мазепу почали цілеспрямовано зображувати як жадібного, дріб’язкового та підступного старого, повністю замовчуючи його титанічну роль великого просвітителя та будівничого нації.
Наша сучасна відповідь: Сьогодні ми повинні нарешті відновити історичну та моральну справедливість. Іван Мазепа не був «зрадником» — він був найбільшим будівничим української нації свого часу. Його культурна політика була витонченою і дуже ефективною формою національного спротиву імперській асиміляції. Створюючи культуру найвищого світового рівня, він впевнено стверджував, що українці — це окрема, суб'єктна нація зі своєю мовою, вірою, естетикою та традиціями, які кардинально відмінні від московських.
Мазепинське бароко — це наш візуальний національний код свободи та гідності. Коли ми сьогодні дивимося на золоті бані Софії Київської чи відбудованого Михайлівського собору, ми бачимо ту Україну, про яку мріяв і яку будував Мазепа: неймовірно красиву, інтелектуально сильну, заможну і по-справжньому європейську. Його стратегічні інвестиції в культуру в довгостроковій перспективі виявилися найуспішнішими — вони змогли пережити саму імперію, яка так запекло намагалася їх знищити.
Міф: Мазепа будував таку величезну кількість церков лише для того, щоб «замолити» перед Богом свої численні політичні та особисті гріхи. Реальність: Хоча щирий релігійний мотив, безперечно, був присутній, головною метою меценатства було саме велике державне будівництво. Церква в ту добу була чи не єдиною потужною інституцією, що реально об’єднувала націю. Підтримка церкви була свідомим політичним актом зміцнення авторитету української держави та особистої влади гетьмана як суверенного правителя.
Символічне відродження: Вже після відновлення державної незалежності України у 1991 році, Михайлівський Золотоверхий монастир та Успенський собор Києво-Печерської лаври, які були дощенту знищені радянським тоталітарним режимом, були відбудовані з руїн саме в їхніх первісних, розкішних формах мазепинського бароко. Це є символічною і остаточною перемогою великого гетьмана над часом, забуттям та імперським варварством.
📋 Підсумок
Епоха правління Івана Мазепи стала часом справді найвищого інтелектуального та культурного злету українського суспільства доби раннього модерну. Гетьман-меценат, як ніхто інший, зумів блискуче перетворити економічний та політичний потенціал своєї держави на вічні духовні та естетичні цінності. Він подарував Україні архітектурні шедеври світового рівня, потужну національну наукову школу та багату літературу, яка не поступалася кращим європейським зразкам того часу. Його багатогранна діяльність остаточно довела всьому світу, що українська культура є невід'ємною та органічною частиною спільного європейського цивілізаційного простору.
Мазепинський ренесанс став тим неоціненним запасом національної міцності, який дозволив українській ідентичності встояти та зберегтися у найтемніші періоди повної бездержавності у XVIII та XIX століттях. Навіть коли політичну автономію України було остаточно ліквідовано Москвою, культурний код, закладений Мазепою, продовжував активно працювати в підсвідомості народу. Його собори продовжували стояти, книги — попри заборони — читалися, а барокові пісні та думи співалися, зберігаючи тяглість нашої історії.
Іван Мазепа на власному прикладі вчить нас сьогодні, що висока культура — це не розкіш для обраних, а критична стратегічна необхідність для виживання нації. Без неї неможливо збудувати справді міцну і поважну державу. Його життєвий шлях надихає сучасних українців дбати про свою спадщину, захищати її від ворогів і творити нові культурні смисли, які будуть гідними наших великих попередників. Ми є спадкоємцями Мазепиної величі, і це накладає на нас особливу відповідальність перед майбутнім.
Потрібно більше практики?
- Аналітичне есе: «Чому імперія панічно боялася культури?». Глибоко проаналізуйте причини, чому Петро I та його наступники так жорстоко і послідовно нищили саме культурну спадщину гетьмана Мазепи.
- Візуальний аналіз: Спробуйте порівняти архітектурні форми мазепинського бароко з тогочасним російським «наришкінським» бароко. У чому саме полягають їхні принципові стилістичні та ідеологічні відмінності?
- Творчий проєкт: Уявіть, що ви — головний радник Івана Мазепи з питань культури. Який масштабний проєкт ви б запропонували гетьману для подальшого увічнення слави України в Європі? (Це могла б бути велика державна бібліотека, публічний музей чи, можливо, національний театр).
🎯 Вправи
Мазепа і культура
Есе: Культура як зброя
Архітектура: Європа vs Україна
- Європейське бароко (Італія, Франція)
- Українське (козацьке) бароко
- Форма куполів
- Декор фасадів
- Матеріали
Культурні факти
Києво-Могилянська академія отримала статус вищого навчального закладу за часів Мазепи.
Мазепа збудував дзвіницю Софійського собору.
Гравюра на міді була заборонена в Гетьманщині.
Феофан Прокопович був сподвижником Мазепи у культурних справах.
У Батурині не було бібліотеки.
Мазепа писав вірші.
Церква Всіх Святих у Лаврі збудована коштом Мазепи.
Мазепа підтримував лише православну культуру.
Пересопницьке Євангеліє було подароване Мазепою Переяславському собору.
Барокова культура не мала впливу на простий народ.
Освіта як фактор державотворення
- Чому Мазепа приділяв таку увагу викладанню латини в Академії?
- Яку роль відігравали випускники Академії в адміністративній системі Гетьманщини?
- Як рівень освіти в Гетьманщині відрізнявся від тогочасного рівня в Московському царстві?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| бароко | /baˈrɔko/ | baroque | ім | |
| меценат | /met͡senat/ | patron of arts | ім | |
| академія | /akademija/ | academy | ім | |
| колегія | /koleɦija/ | collegium | ім | |
| ренесанс | /renesans/ | renaissance | ім | |
| архітектура | /arxitektura/ | architecture | ім | |
| собор | /sobor/ | cathedral | ім | |
| монастир | /monastyr/ | monastery | ім | |
| гравюра | /hravjura/ | engraving | ім | |
| панегірик | /panehiryk/ | panegyric (praise) | ім | |
| друкарня | /drukarnʲa/ | printing house | ім | |
| освіта | /osvita/ | education | ім | |
| інтелектуал | /intelektual/ | intellectual | ім | |
| спадщина | /spadʃt͡ʃyna/ | heritage | ім | |
| ідентичність | /identyt͡ʃnistʲ/ | identity | ім | |
| вандалізм | /vandalizm/ | vandalism | ім | |
| анафема | /anafema/ | anathema | ім | |
| герб | /herb/ | coat of arms | ім | |
| дзвін | /dzvin/ | bell | ім | |
| естетик | /estetyka/ | aesthetics | ім |