Карпатська Україна 1938-1939
Вступ: Один день незалежності
Переддень світової історії
15 березня 1939 року в маленькому провінційному містечку Хуст на Закарпатті сталася подія, яка назавжди змінила хід української історії і стала символом незламності національного духу. У переповненій спортивній залі україномовної гімназії, прикрашеній синьо-жовтими стягами і гербом, Сойм (парламент), обраний вільним волевиявленням народу під час демократичних виборів, урочисто проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Депутати, серед яких були прості селяни в традиційних гуцульських строях, сільські вчителі в скромних костюмах, греко-католицькі священики та юристи з європейською освітою, одноголосно, під бурхливі оплески, спів гімну і сльози на очах, обрали президентом доктора теології, директора семінарії і шанованого громадського діяча Августина Волошина. Цього дня, в атмосфері неймовірного піднесення, було офіційно затверджено державні символи нової республіки, які ми шануємо і сьогодні: національний синьо-жовтий прапор (як символ неба і пшениці), історичний герб, що поєднував місцевого карпатського ведмедя (символ сили і природи) з тризубом святого Володимира (символ київської спадщини), та національний гімн "Ще не вмерла Україна".
Але це величне свято демократії і свободи відбувалося під зловісний грім ворожої канонади. За вікнами гімназії, в засніжених горах і на дорогах, що вели до міста, вже йшли жорстокі, кровопролитні бої. Угорські королівські війська (Гонведи), отримавши цинічне "зелене світло" від диктатора нацистської Німеччини Адольфа Гітлера, розпочали повномасштабне військове вторгнення з метою повної анексії краю. Ця держава проіснувала фактично один день як повністю незалежна республіка, і лише кілька місяців як автономна одиниця в складі Чехословаччини. Але цей один день став легендою, міфом у позитивному сенсі, який живив український визвольний рух десятиліттями, надихаючи поетів, піснярів і воїнів УПА. Карпатська Україна була першою українською незалежною державою у бурхливому і трагічному ХХ столітті після падіння Української Народної Республіки у 1921 році. Вона виникла в критичний історичний момент, коли Європа стояла на порозі Другої світової війни, беззахисна і затиснута між двома тоталітарними монстрами — "молотом" сталінського СРСР на Сході і "ковадлом" гітлерівського Третього Рейху на Заході.
Її захисники — здебільшого погано озброєні гімназисти, юні пластуни, сільські вчителі та студенти духовної семінарії — вступили в свідомо безнадійний і нерівний бій з регулярною, загартованою в навчаннях і добре оснащеною угорською армією, що мала масовану підтримку бронетехніки, артилерії та авіації. Це був, по суті, перший справжній бій Другої світової війни на території України і один з перших актів збройного опору фашистській агресії в передвоєнній Європі, хоча офіційна світова історіографія часто несправедливо ігнорує цей факт, традиційно починаючи відлік війни з 1 вересня 1939 року, нападу на Польщу. Феномен Карпатської України часто зневажливо або надмірно романтично називають "державою на один день", але це небезпечне спрощення, яке применшує справжнє, глибинне значення події. Шлях до цього дня тривав довгими роками наполегливої, щоденної, "чорнової" праці просвітян, вчителів, священиків і патріотів, які будували націю в умовах іноземного панування. Це історія про те, як найбідніший, найзабутіший, економічно відсталий регіон, відірваний від Великої України століттями насильницької мадяризації, раптом став епіцентром українського національного відродження і справжнім політичним П'ємонтом. Це історія про велику надію, яку маленьке Закарпаття дало всім українцям світу: надія на те, що нація жива, що вона пам'ятає своє коріння і готова боротися за своє майбутнє і гідність до останньої краплі крові.
Географія та ідентичність: Острів за горами
Закарпаття (історично відоме в документах як Підкарпатська Русь, Угорська Русь або Карпатська Україна) — це унікальний географічний та етнографічний регіон, відділений від решти українських земель високими, важкопрохідними хребтами Карпатських гір. Ця географічна ізоляція протягом віків визначала його специфічну, часто трагічну історичну долю. Протягом понад тисячі років край належав Угорщині (Королівству Святого Стефана), будучи відрізаним адміністративно і політично від процесів у Києві чи Львові. Українці-русини тут, попри шалений тиск, зберегли свою архаїчну мову (з багатьма діалектизмами) і батьківську віру (переважно греко-католицьку уніатську, менше — православну), але їхня модерна національна свідомість була приспана століттями жорсткої асиміляції та заборон. Їх часто називали "русинами", "руснаками" або "карпаторосами", і сусідні держави вели запеклі політичні та наукові суперечки про їхню етнічну приналежність. Угорські шовіністи вважали їх "мадярами грецького обряду", які просто розмовляють зіпсованим слов'янським наріччям, і яких треба повернути в лоно угорської культури. Російські панславісти і москвофіли вважали їх частиною "єдиного російського народу", який треба звільнити від католицького впливу і повернути до православ'я. Чехи бачили в них окреме, "нейтральне" слов'янське плем'я, споріднене з словаками.
І лише самі закарпатці, пройшовши довгий і болісний шлях самопізнання, у 1919 році, під час розпаду Австро-Угорської імперії, на велелюдному Всенародному вічі в Хусті проголосували за історичну злуку з Соборною Україною (УНР). Але тоді світова історія розпорядилася інакше: західні держави-переможці, боячись поширення більшовизму, передали край до складу новоствореної демократичної Чехословаччини з обіцянкою надання широкої автономії. Саме в складі ліберальної Чехословаччини (1919–1939) українці отримали унікальний шанс на культурний і освітній розвиток, якого вони не мали під Польщею (де панувала політика пацифікації) чи СРСР (де панував червоний терор і Голодомор). Прага, хоч і постійно зволікала з наданням повної політичної автономії всупереч міжнародним зобов'язанням, дозволила небачену раніше культурну свободу. Тут відкривалися сотні українських народних шкіл, десятки класичних гімназій, читальні "Просвіти" в кожному, навіть найвіддаленішому гірському селі, виходили різноманітні україномовні газети і літературні журнали, діяв патріотичний молодіжний рух Пласт.
Поки в Радянській Україні енкаведисти розстрілювали цвіт нації у лісі Сандармох, а в Польщі поліція закривала українські школи і кидала активістів у концтабір Береза Картузька, Закарпаття стало справжнім, хоч і малим, заповідником української свободи. Сюди, як у землю обітовану, тікали політичні емігранти з УНР (петлюрівці) та Галичини (оунівці), рятуючись від переслідувань. Вони приносили з собою безцінний досвід державницької боротьби, військові знання, літературний талант і високу культуру. Вони ставали вчителями в сільських школах, редакторами газет, організаторами кооперативів і хорів, допомагаючи місцевим русинам остаточно усвідомити себе невід'ємною частиною великої української нації, єдиної від Сяну до Дону.
Срібна Земля Поетична, метафорична назва Закарпаття — "Срібна Земля" (Срібна Русь). Вона походить з романтичної поеми Василя Пачовського "Срібна вежа", яка з великою любов'ю оспівувала красу Карпатських гір і долю народу. У 1930-х роках цей літературний термін набув глибокого, майже сакрального політичного змісту, ставши символом надії на національне відродження всієї України. Закарпаття, ця демографічно найменша і економічно найслабша гілка українського національного дерева, раптом стала найважливішою і найсильнішою духом. Українці по обидва боки кордонів (в Галичині, на Волині, в еміграції) щиро вірили, що саме звідси, з цих вільних гір, почнеться великий похід звільнення всіх окупованих українських земель і створення омріяної Самостійної Соборної Української Держави (ССУД). "Чекаємо сонця з заходу!" — писали тоді поети, перефразовуючи відоме гасло Хвильового, але вкладаючи в це новий, націоналістичний і державницький зміст.
Передісторія та автономія
Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини: Обіцянки і Реальність
Чехословаччина в 1920-30-х роках справедливо вважалася найдемократичнішою країною Централної Європи міжвоєнного періоду, справжнім острівцем лібералізму і стабільності серед авторитарних диктатур (Польщі Пілсудського, Угорщини Горті, Німеччини Гітлера, СРСР Сталіна). Її перший президент, відомий гуманіст і вчений Томаш Гарріг Масарик, особисто обіцяв представникам русинів надати краю найширшу автономію ("як штат у США") в рамках Сен-Жерменського мирного договору. Однак прагматична центральна бюрократія в Празі не поспішала виконувати цю обіцянку, побоюючись сепаратизму, угорського іредентизму та посилення впливу комуністів. Офіційна Прага вважала, що населення краю "ще не дозріло" до самоуправління. Краєм фактично керували чеські чиновники, призначені з Праги ("чеський уряд"), які часто не розуміли місцевої специфіки і мови, а губернатором призначали лояльних, але маловпливових місцевих діячів для формального представництва.
Попри очевидні політичні обмеження і невиконані обіцянки, українське громадське життя в краї шалено вирувало. Суспільство було глибоко розколоте на три основні ідеологічні течії, боротьба між якими визначала весь політичний ландшафт протягом двох десятиліть:
- Українофіли (народовці): Найпрогресивніша і найдинамічніша група. Вона твердо вважала закарпатців невід'ємною частиною єдиного українського народу, що живе від Карпат до Кавказу. Їхнім беззаперечним лідером і ідейним натхненником був харизматичний священик, педагог, автор підручників і незаперечний моральний авторитет Августин Волошин. Вони мали потужну підтримку серед сільської інтелігенції (народних вчителів), молоді, студентства та свідомого селянства, особливо завдяки розгалуженій мережі культурних осередків товариства "Просвіта", які діяли майже в кожному селі.
- Русофіли (москвофіли, карпатороси): Консервативна, ретроградна група, що культурно орієнтувалася на "білу" імперську Росію, а політично часто загравала навіть з СРСР. Вони використовували в пресі й освіті "язичіє" (штучну, мертву суміш російської, церковнослов'янської мов та місцевих діалектів), категорично заперечували існування окремої української мови і нації. Їм активно сприяла православна церква (Московського патріархату) та Товариство імені Духновича. Чеський уряд часто негласно підтримував їх, щоб ослабити динамічний український рух за принципом "розділяй і володарюй".
- Мадярони: Група, що ностальгувала за "старими добрими часами" Австро-Угорщини і виступала за повернення краю до "Великої Угорщини", вважаючи чехів тимчасовими окупантами, а українську ідею — вигадкою.
Протягом 20 років тривала запекла, безкомпромісна "культурна війна" за душі людей, і особливо — за мову шкільної освіти. Українофіли впевнено перемагали завдяки своїй активності, сучасності, європейськості і доступності для народу. Молодь, яка закінчувала українські гімназії в Хусті, Мукачеві, Берегові чи Ужгороді, вже чітко і твердо ідентифікувала себе українцями, відкидаючи архаїчне і чуже їм русофільство.
Мюнхенська змова і Проголошення Автономії
Політична ситуація в Європі кардинально змінилася у трагічному 1938 році. Адольф Гітлер, реалізуючи свої агресивні плани побудови "Великої Німеччини", почав вимагати від Чехословаччини передачі Судетської області (густо населеної німцями). Західні демократії (Велика Британія на чолі з Чемберленом та Франція на чолі з Даладьє), намагаючись ганебно "задобрити агресора" ціною чужих територій і уникнути великої війни ("мир для нашого покоління"), підписали Мюнхенську угоду (30 вересня 1938 року). Чехословаччину варварськи зрадили її найближчі союзники і змусили капітулювати без бою.
Ослаблена, принижена, розчленована і деморалізована Прага була змушена піти на значні поступки і іншим національним меншинам своєї федерації, щоб зберегти хоча б рештки держави. Слідом за Словаччиною, яка отримала широку автономію, 11 жовтня 1938 року Підкарпатська Русь нарешті офіційно отримала омріяну автономію. Був сформований перший автономний уряд. Спочатку його очолив мадярон Андрій Бродій, який вів подвійну гру на користь Будапешта. Чеська контррозвідка швидко викрила його як платного угорського шпигуна (було знайдено докази отримання величезних сум грошей з Угорщини для підкупу населення). Бродія заарештували за державну зраду.
26 жовтня 1938 року новим прем'єр-міністром автономії було призначено беззаперечного лідера українофілів Августина Волошина. Це був історичний переломний момент. Українці фактично взяли всю повноту виконавчої влади в краї в свої руки. Почалася швидка, лавинна українізація всіх сфер життя: українська мова стала єдиною державною в усіх установах і школах, відкривалися нові українські гімназії, створювалася власна поліція і адміністрація з перевірених місцевих кадрів. Край офіційно перейменували на Карпатську Україну, юридично закріпивши українську ідентичність у самій назві держави.
Угорський (Віденський) арбітраж: Перший удар
Але радість від здобутої свободи була затьмарена смертельною зовнішньою загрозою. Угорщина, вірна союзниця Гітлера, вимагала повернути їй все Закарпаття, спекулюючи на "історичних правах корони Святого Стефана". 2 листопада 1938 року у палаці Бельведер у Відні відбувся Перший Віденський арбітраж. Міністри закордонних справ нацистської Німеччини (Йоахім фон Ріббентроп) та фашистської Італії (Галеаццо Чіано) цинічно і свавільно "розсудили" територіальну суперечку на користь Угорщини. Угорцям передали південну, найбільш родючу і розвинену рівнинну частину краю, включаючи найбільші міста, важливі залізничні вузли і промислові центри — Ужгород, Мукачево та Берегове (де дійсно жило багато етнічних угорців, але також десятки тисяч українців).
Уряд Августина Волошина був змушений терміново евакуюватися з втраченого Ужгорода до маленького провінційного містечка Хуст, розташованого в глибині краю за горами, яке стало новою тимчасовою столицею Карпатської України. Втрата адміністративних центрів була шоком і економічною катастрофою (край втратив зв'язок із залізницею), але вона лише мобілізувала українців. "Більше ні п'яді української землі ворогу!" — таким було загальне гасло дня. В Хуст почали масово, попри кордони, з'їжджатися патріоти з усього світу: журналісти, інженери, лікарі, колишні військові УНР та УГА. Маленьке містечко перетворилося на киплячий політичний мурашник: у тісних приміщеннях тут цілодобово працювали міністерства, видавалися щоденні газети ("Нова Свобода"), формувалися перші загони самооборони. Атмосфера нагадувала революційний Київ 1917 року — неймовірна ейфорія, великі надії, жертовність і тривожне передчуття великих історичних змін.
Щоденне життя "Срібної Землі" взимку 1938-1939
Життя в Хусті взимку 1938-1939 років було справжнім соціальним і культурним феноменом. Місто, яке раніше було сонним повітовим центром з населенням у кілька тисяч і без каналізації, раптом закипало енергією великого державотворення.
- Культурний бум: Незважаючи на кризу і брак коштів, відкрився державний театр "Нова Сцена" під керівництвом талановитих братів Юрія та Євгена Шерегіїв. Ставилися класичні українські драми "Маруся Богуславка", "Запорожець за Дунаєм". Зали були переповнені щовечора. Відбувалися літературні вечори, виставки художників, виступи хорів.
- Економічна солідарність: Українська діаспора (з США, Канади, Бразилії, Європи) почала масово збирати і надсилати кошти ("Допомоговий фонд") на розбудову молодої держави. Були розроблені амбітні інженерні плани електрифікації гірських сіл і розбудови нових доріг в обхід небезпечного угорського кордону.
- Політична єдність: У січні 1939 року було створено Українське Національне Об'єднання (УНО) — єдину потужну урядову політичну партію, яка об'єднала всі проукраїнські сили краю, від колишніх соціалістів до націоналістів. На виборах до Сойму в лютому 1939 року, які пройшли в атмосфері небувалого патріотичного піднесення, УНО отримало феноменальний результат — понад 92% голосів виборців. Це був справжній тріумф української ідеї, повна поразка русофілів і легітимізація влади Волошина перед світом.
Незалежність та оборона
Карпатська Січ: Лицарі абсурду
Розуміючи, що деморалізована і зраджена чехословацька армія (яка формально ще перебувала в краї, але підпорядковувалася Празі) не захищатиме Карпатську Україну від очевидних угорських зазіхань, українці почали гарячково створювати власні збройні сили — Організацію Народної Оборони "Карпатська Січ". Ініціаторами і головними організаторами її створення стали члени Організації Українських Націоналістів (ОУН), які нелегально, ризикуючи життям, переходячи кордони через засніжені гори, прибули з польської Галичини на допомогу братам.
Командири і Герої: Обличчя опору
- Дмитро Климпуш: Головний командант "Карпатської Січі". Він був місцевим гуцулом з с. Ясіня, авторитетним ветераном Першої світової війни, який мав бойовий досвід служби в австро-угорській армії. Климпуш був символом місцевого, народного коріння Січі і забезпечував зв'язок з широкими масами селян.
- Роман Шухевич (псевдо "Щука"): Легендарна постать, майбутній головнокомандувач УПА. Він прибув з Галичини, щоб організувати професійний військові штаб, розвідку і систематичний вишкіл новобранців. Саме він намагався перетворити розрізнені загони добровольців на дисципліновану боєздатну армію за стандартами регулярних військ.
- Михайло Колодзінський (псевдо "Гузар"): Полковник, видатний військовий теоретик ОУН, автор фундаментальної праці "Украінська воєнна доктрина". Він вірив, що Карпатська Україна стане "українським П'ємонтом" і стратегічним плацдармом для майбутньої великої війни за визволення всієї України. Колодзінський готував плани наступальних операцій і партизанської війни.
- Зенон Коссак (псевдо "Тарнавський"): Молодий, харизматичний і енергійний організатор, помічник Шухевича, який відповідав за мобілізацію, пропаганду та ідеологічну роботу серед молоді.
До "Карпатської Січі" масово вступала патріотична місцева молодь, учні гімназій, семінаристи, молоді вчителі, селяни, лісники. Це була дивна, романтична, майже "хрестоносна" армія ідеалістів. У них був надзвичайно високий, майже фанатичний бойовий дух, бажання померти за Україну, але катастрофічно бракувало сучасної зброї, амуніції та спорядження. Чеська влада, боячись провокацій і конфлікту з Німеччиною, категорично не наважувалася озброювати українців і тримала тисячі гвинтівок замкненими на складах під посиленою охороною. Січовики носили саморобні сіро-зелені однострої, шапки-мазепинки з тризубами, але на вишколах змушені були марширувати з дерев'яними макетами замість справжніх гвинтівок.
Гарячий березень: Хроніка падіння (День за Днем)
Події розвивалися стрімко, невідворотно і трагічно, нагадуючи сценарій античної трагедії.
- 12 березня 1939: Німеччина дає остаточну згоду Угорщині на окупацію всього Закарпаття. Гітлер вирішує ліквідувати Чехословаччину як державу. Угорські війська концентруються на кордоні.
- 13 березня: Угорські диверсійні групи починають локальні атаки на прикордонні пости Карпатської Січі. Перші загиблі. Напруга досягає піку.
- 14 березня: День хаосу і проголошення Словаччиною незалежності. Чехословаччина розпадається. Августин Волошин проголошує незалежність Карпатської України по радіо.
- Бій у Хусті (14 березня): Трагічна і фатальна помилка. Керівництво "Карпатської Січі", дізнавшись про неминучий угорський наступ, вимагає від чеського генерала Сватека видати зброю зі складів. Чехи відмовляють. Січовики починають штурм складів жандармерії в Хусті. Починається вуличний бій між українцями і чехами, який тривав понад 8 годин. Чехи використовують броневики. Загинуло понад 40 січовиків і 15 чехів. Це був конфлікт, спровокований німецькими спецслужбами та загальним хаосом. Втрачено дорогоцінні години для підготовки оборони кордону проти головного ворога. Тільки пізно ввечері, коли угорський наступ став очевидним фактом, чехи почали роздавати зброю січовикам і спішно евакуюватися.
Проголошення Незалежності: Акт мужності
У ніч на 15 березня, під гуркіт гармат на околицях, уряд Августина Волошина, не отримавши відповіді від Берліна на прохання про протекторат, приймає самостійне історичне рішення — офіційно проголосити повну державну Незалежність. Вдень 15 березня в гімназії відкривається перша сесія Сойму Карпатської України. У залі немає електрики (чехи, відступаючи, навмисно відключили міський генератор), тому засідання проходить при мерехтливому, майже містичному світлі свічок і гасових ламп. Але це лише додає моменту сакральної урочистості і ваги. Августин Волошин, блідий, невимовно втомлений, але рішучий і спокійний, складає президентську присягу на вірність нації.
"Присягаю перед Богом і народом, що буду вірно служити Карпатській Україні, дбати про її добро, боротися за її волю і соборність..."
Цей момент став точкою неповернення. Навіть чітко усвідомлюючи, що військової допомоги не буде, що могутня Німеччина їх цинічно зрадила, а демократичний світ мовчить, депутати виконали свій обов'язок до кінця, узаконивши українську державу перед лицем неминучої смерті і окупації.
Красне Поле: Українські Фермопіли
Головна драма оборони розігралася 16 березня на Красному Полі. Це широка відкрита рівнина на підступах до Хуста, біля села Рокосово, вздовж річки Тиса, яка стала останнім організованим рубежем оборони столиці.
- Сили сторін: Угорці кинули в бій свіжу, повну механізовану дивізію, десятки танків, важку артилерію та ескадрильї бомбардувальників. Це була сучасна, професійна європейська армія. Українці змогли виставити на цьому напрямку лише близько 2000 легких піхотинців — переважно студентів Хустської гімназії, семінаристів та пластунів. У них було кілька важких кулеметів, старі австрійські гвинтівки, ручні гранати і абсолютно жодної гармати чи протитанкової зброї.
- Хід битви: Січовики поспіхом окопалися вздовж залізничного насипу і берега річки, використовуючи їх як природні укриття. Вони мужньо відбили кілька масованих хвиль атак угорської піхоти, поливаючи ворога кулеметним вогнем. Коли угорці, зрозумівши, що піхота не пройде, пустили вперед танки, українські хлопці, не маючи іншої зброї, героїчно кидалися на них із зв'язками гранат і пляшками з бензином ("коктейлями Молотова"). Багато хто загинув під гусеницями сталевих машин, але не відступив ні на крок.
Оборона тривала весь день, до самого вечора. Юні січовики ціною власного життя стримали просування ворога, давши можливість уряду та тисячам цивільних біженців евакуюватися через міст у Румунію. Тільки коли закінчилися набої, а більшість захисників загинула або була поранена, залишки загонів організовано відступили в гори, щоб почати партизанську боротьбу. Угорські офіцери пізніше з повагою і подивом згадували у своїх рапортах: "Ці діти билися як леви. Ми не могли повірити, що це цивільні, а не професійні солдати. Вони вмирали стоячи".
Трагедія полонених і злочин на перевалах
Після повної окупації краю почався кривавий терор і розправа. Угорські військові трибунали і жандарми влаштували справжнє "полювання" на січовиків по лісах, селах і містах. Тисячі людей були заарештовані, катовані і кинуті в концтабори (Вар'юлапош, Крива). Але найжахливіший і найцинічніший воєнний злочин стався на Верецькому та Яблуницькому перевалах (на кордоні з Польщею). Угорські війська, захопивши в полон сотні галичан-добровольців (які формально були громадянами Польщі), не знали, що з ними робити. Вони передали їх польським прикордонникам (КОП — Корпус Охорони Пограниччя). Поляки, замість того щоб судити їх згідно із законом, вчинили варварську розправу. Вони вивезли полонених (за різними оцінками від 500 до 600 молодих хлопців) на польський бік і розстріляли їх з кулеметів, скинувши тіла в глибокі гірські ущелини. Це була жорстока помста польської влади за діяльність ОУН в Галичині. Тільки в 1990-х роках, вже в незалежній Україні, були знайдені місця цих масових поховань і встановлено пам'ятні хрести.
Первинні джерела
Конституційний Акт ч. 1: Аналіз тексту
Текст Конституційного Закону №1 є унікальним історичним і правовим документом. Він вражає своїм юридичним лаконізмом, чіткістю формулювань і демократичним духом.
- Стаття 1: Проголошує повну суверенність держави, остаточно розриваючи зв'язки з Чехословаччиною.
- Стаття 2: Юридично закріплює назву "Карпатська Україна", завершуючи епоху невизначених термінів ("Русь", "Підкарпаття").
- Стаття 3: Встановлює республіканську форму правління (президентська республіка), відкидаючи монархічні претензії сусідів.
- Стаття 5: Затверджує синьо-жовтий прапор як єдиний державний, маніфестуючи єдність з Великою Україною.
Цей документ, написаний від руки в шкільному зошиті у перерві між бомбардуваннями, свідчить про надзвичайно високу європейську політичну культуру закарпатців. Вони дбали про легітимність, правонаступництво і законність навіть у момент смертельної небезпеки, прагнучи побудувати правову державу.
Спогади очевидців: Голоси з вогню
Улас Самчук, видатний український письменник, який був особисто присутній у Хусті в ті дні (з книги "Сонце з заходу"):
"Я бачив, як плакали старі бородаті гуцули, цілуючи синьо-жовтий прапор на площі. Я бачив, як молоді дівчата-гімназистки вночі шили пов’язки з червоним хрестом, знаючи, що завтра буде страшний бій і буде багато крові. Це був час великого пробудження душ. Люди в один момент перестали бути рабами, "русинами", "бидлом" і стали Нацією. Вони випростали спини".
Василь Ґренджа-Донський, відомий поет і громадський діяч, зі свого щоденника "Щастя і горе Карпатської України":
"16 березня. Хуст палає. Небо чорне від густого диму. Чути глухі вибухи з боку Красного Поля. Наші хлопці, наші діти тримаються там, у тому пеклі, проти танків. Господи, допоможи їм! Ми з урядом виїжджаємо до Румунії. В очах стоять сльози пекучого сорому і болю. Ми втратили все — дім, державу, надію, майно. Все, крім честі. Честь нації ми врятували ціною їхньої крові".
Міжнародна реакція і преса
Світ не залишився байдужим до подій, хоча й поводився злочинно пасивно. Трагедія Карпатської України широко висвітлювалася у світовій пресі.
- The New York Times (США): Вийшла з передовицями і заголовками про "героїчний опір українців" і "зраду демократії в Мюнхені", називаючи карпатських січовиків "сучасними спартанцями", які гинуть за свободу, поки Європа мовчить. Журналістка Енн О'Гер Мак-Кормік писала, що саме тут, в Хусті, вирішується доля Європи.
- The Times (Лондон) і Le Figaro (Париж): Західні дипломати надсилали ноти "глибокого занепокоєння", але в кулуарах політики цинічно раділи, що Гітлер пішов на Схід, а не на Захід, сподіваючись, що апетит агресора буде задоволено за рахунок "якихось русинів".
- Правда (Москва): Радянська преса або замовчувала події, або називала їх "фашистським заколотом" і "німецькою інтригою". Сталін страшенно боявся, що приклад незалежної Карпатської України надихне на повстання мільйони радянських українців. У своїй промові на XVIII з'їзді партії (10 березня 1939 р.) він зневажливо і цинічно назвав Карпатську Україну "комашкою, що хоче приєднати до себе слона" (маючи на увазі Радянську Україну). Ця фраза стала вироком для мільйонів українців, які сподівалися на визволення.
Деколонізаційний погляд: Руйнування імперських міфів
Війна наративів
Історія Карпатської України десятиліттями була полем жорстокої інформаційної війни та фальсифікацій.
- Радянський (і сучасний російський) міф: Москва стверджувала, що Карпатська Україна — це маріонеткова держава-одноденка, створена Гітлером спеціально для дестабілізації СРСР і відторгнення України.
- Спростування: Історичні факти і документи говорять про протилежне. Гітлер, уклавши угоду з Сталіним і бажаючи залучити Угорщину в союзники, дав пряму згоду на ліквідацію цієї держави. Карпатська Січ вступила в збройний бій проти союзника Німеччини (Угорщини) всупереч прямим рекомендаціям з Берліна "не чинити опір". Це був повністю самостійний, суверенний український проект, який пішов проти волі всіх великих держав.
- Угорський міф: Будапешт подавав окупацію як "відновлення історичного порядку", "повернення тисячолітніх кордонів" і "захист угорської меншини".
- Спростування: Це була класична імперіалістична агресія і жорстока окупація чужої етнічної території без згоди населення. Вона супроводжувалася масовими репресіями, воєнними злочинами, етнічними чистками і терором проти мирного українського населення, що є ознаками окупаційного, а не визвольного режиму.
- Польський міф: Варшава виправдовувала свої дії необхідністю боротьби з "українським тероризмом" і ОУН на спільному кордоні.
- Спростування: Розстріл беззбройних військовополонених без суду і слідства на перевалах є грубим порушенням Женевської конвенції про поводження з полоненими і кваліфікується міжнародним правом як воєнний злочин, який не має терміну давності і виправдання ніякими "політичними інтересами".
Чому це важливо сьогодні?
Карпатська Україна довела, що українці — це єдина модерна політична нація, а не набір розрізнених етнографічних племен.
- Для Закарпаття: Це був кінець комплексу меншовартості і невизначеності ("тутешні", "русини"). Закарпатці остаточно і безповоротно усвідомили себе українцями, частиною великого народу.
- Для Галичини: Це був кривавий іспит на національну солідарність. Тисячі молодих галичан добровільно пішли на смерть за землю, яку вони ніколи раніше навіть не бачили, керуючись лише ідеєю Соборності і братерства.
- Для світу: Це був перший гучний сигнал, що українське питання не вирішене остаточно версальськими угодами і буде вибухати знову і знову, як вулкан, аж поки на карті Європи не з'явиться велика незалежна Українська держава.
Чи був Волошин "авторитаристом" або "фашистом"? Російська та ліва європейська пропаганда любить безпідставно звинувачувати Августина Волошина у фашизмі через його вимушені дипломатичні контакти з нацистською Німеччиною та створення однопартійної системи ("Українське Національне Об'єднання") напередодні виборів. Це груба маніпуляція фактами. Волошин все своє життя був священиком, переконаним християнським демократом, пацифістом і гуманістом. Співпраця з Берліном була вимушеним кроком відчаю — це була, як йому здавалося тоді, єдина сила в Європі, здатна стримати угорську агресію, оскільки демократичний Захід (Франція, Британія) цинічно здав Україну в Мюнхені. Його "авторитаризм" був наслідком надзвичайного воєнного часу, коли потрібна була консолідація. На відміну від реальних фашистів, Волошин не проповідував расової ненависті, не створював концтаборів, не переслідував євреїв (навпаки, багато євреїв підтримували УНО) і не прагнув завойовувати сусідів. Він лише захищав свій дім.
Читання
Джерело сили: Слово і Документ
У цьому розділі ми звернемося до безпосередніх свідчень епохи, щоб краще зрозуміти дух часу.
Конституційний Закон ч. 1 Карпатської України (Повний текст) Ухвалений соймом Карпатської України в Хусті дня 15 березня 1939 р.
Стаття 1. Карпатська Україна є незалежна Держава. Стаття 2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА. Стаття 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом КУ, на чолі. Стаття 4. Державна мова Карпатської України є мова українська. Стаття 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта долішня. Стаття 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: ведмідь у лівім червонім півполі, чотири сині та три жовті смуги у правому півполі, і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Стаття 7. Державний гімн Карпатської України є: "Ще не вмерла Україна...". Стаття 8. Цей закон обов'язує зараз після його прийняття.
Цей лаконічний текст, за який люди платили життям, є фундаментом нашої державної традиції на Закарпатті.
Телеграфна війна У перші години незалежності, уряд в Хусті відчайдушно намагався зв'язатися зі світом. Єдиний телеграф працював з перебоями. Міністр закордонних справ Юліян Ревай надсилав телеграми до Берліна, Риму, Парижа, Лондона і Вашингтона з повідомленням про проголошення незалежності. Більшість з них залишилися без відповіді. Ця "тиша в ефірі" стала найстрашнішим вироком для молодої республіки, яка зрозуміла, що залишилася сам-на-сам з ворогом.
📋 Підсумок: Спадщина та пам'ять
Карпатська Україна впала під залізними гусеницями чужих танків, але її дух вижив і переміг смерть. Президент Августин Волошин, мирний священик, який став символом нації, помер мученицькою смертю в радянській тюрмі Бутирка в Москві у 1945 році, відмовившись зректися своїх переконань і співпрацювати з режимом. Але зерно свободи, посіяне в холодному і кривавому березні 1939 року, проросло через 52 роки, в серпні 1991-му. Синьо-жовтий прапор, вперше офіційно піднятий як державний у Хусті, сьогодні гордо майорить над Києвом, Львовом, Харковом, Одесою і звільненим Херсоном.
Сьогодні, під час нової Великої війни за незалежність проти російського агресора, ми розуміємо ці події набагато глибше: Карпатська Україна була генеральною репетицією, прологом нашої сучасної Державності. Вона показала як всі наші історичні хвороби (наївну віру в чужу допомогу, внутрішні чвари, неготовність еліт), так і всі наші великі чесноти (безмежний героїзм, жертовність, здатність до миттєвої самоорганізації, любов до свободи).
Урок для сучасників Історія Карпатської Січі вчить нас, що навіть "безнадійна" боротьба має сенс. Якби січовики капітулювали без бою, як їм радили "прагматичні" союзники, світ запам'ятав би їх як жертв. Але вони обрали бій і увійшли в історію як воїни. Саме цей дух воїна, пробуджений на Красному Полі, став основою для масового опору українців у 2022 році. "Герої не вмирають" — це гасло народилося не на Майдані, а саме в таких боях, де честь важила більше за життя.
Бій на Красному Полі стоїть в одному ряду з боєм під Крутами, обороною Донецького аеропорту та "Азовсталі". Це символи того, що українці ніколи не здаються, навіть коли ворог у десятки разів сильніший. Урок Карпатської України простий, жорстокий і вічний: Свободу не дарують дипломати в кабінетах, її здобувають солдати в окопах.
Василь Пачовський: "Я вірю: встане срібна вежа, / Понад Карпати заблищить, / І задзвенить, як та одежа, / Що лицар в неї шаблю вмить / Готовий вкласти..."
🎯 Вправи
Вступ до джерел
Аналіз Конституційного Акту
- Як цей документ визначає форму правління і чому це було важливо в контексті передвоєнної Європи?
- Проаналізуйте символіку герба: що означає поєднання ведмедя і тризуба?
- Чому питання мови було винесено в окрему статтю конституції?
Правда чи Міф: Карпатська Україна
Карпатська Україна проголосила незалежність 15 березня 1939 року.
Президентом Карпатської України був обраний Степан Бандера.
Карпатська Січ була регулярною армією, озброєною важкою артилерією.
Столицею Карпатської України (після Віденського арбітражу) став Хуст.
Німеччина надала військову допомогу Карпатській Україні у війні з Угорщиною.
Битва на Красному Полі завершилася перемогою українців.
Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини між світовими війнами.
Угорські війська розстрілювали полонених січовиків без суду.
Августин Волошин був військовим генералом до того, як став президентом.
Державним гімном Карпатської України стала пісня «Ой у лузі червона калина».
Значення опору
Порівняння Актів Незалежності
- Акт Злуки (1919)
- Акт Карпатської України (1939)
- Територіальне охоплення
- Міжнародний контекст
- Військова підтримка
- Тривалість існування
Вибір Волошина
- Які альтернативи мав Волошин у тій ситуації?
- Чи був цей вибір політично виправданим? Аргументуйте.
- Як цей вибір вплинув на історичну пам'ять про Карпатську Україну?