Кінець Гетьманщини: Хроніка загибелі
🎯 Чому це важливо?
1764 рік — дата, яка розділила українську історію на «до» і «після». Ліквідація Гетьманщини була не просто адміністративною реформою, як це подавала російська історіографія. Це був системний демонтаж української державності, права, армії та соціального устрою. Розуміння механізмів, якими імперія поглинула Україну (підкуп еліти, уніфікація законів, кріпацтво), є критично важливим для усвідомлення природи російського колоніалізму. Це урок про те, як втрата політичної суб'єктності неминуче веде до культурного занепаду і перетворення народу на населення. Це історія про те, як вільні козаки стали підневільними кріпаками, і як пам'ять про свободу стала єдиною зброєю нації у боротьбі за майбутнє. Ми маємо вивчити ці механізми, щоб ніколи не дозволити їм спрацювати знову.
Вступ
Друга половина XVIII століття була часом великих змін у Європі. Поки на Заході вирувала епоха Просвітництва, писалися енциклопедії і говорили про права людини, на сході континенту Російська імперія під керівництвом Катерини II переходила у фазу агресивного розширення та внутрішньої уніфікації. Україна-Гетьманщина, яка ще пам'ятала часи Хмельницького та Мазепи, стала головною перешкодою на шляху створення унітарної, централізованої держави. Автономія, виборність старшини, власні закони та суди — все це дратувало імператрицю, яка мріяла про «регулярну державу», де всі провінції управляються однаково, а всі піддані служать одній меті. Гетьманщина була живим нагадуванням про те, що інший шлях розвитку — договірний, республіканський, європейський — був можливий у Східній Європі. Це був конфлікт між козацькою демократією та азійським самодержавством, який закінчився трагічним поглинанням першої другим. Процес цей був не лише військовим, а й глибоко ментальним та правовим.
Ліквідація української автономії не сталася за один день. Це був тривалий, цинічний і добре продуманий процес «варіння жаби на повільному вогні». Спочатку імперія забрала фінанси, потім — право на зовнішні зносини, згодом — змусила гетьмана зректися влади, і нарешті — скасувала саму назву «Україна», замінивши її на безлику «Малоросію». Це історія про те, як еліта, спокушена імперськими титулами та багатствами, здала свою державу майже без бою, і як народ, позбавлений проводу, опинився у найтяжчому рабстві — кріпацтві. Ми розглянемо кожен крок цієї трагедії, щоб зрозуміти технологію імперського поглинання, яка досі використовується в геополітичних іграх Москви. Це був масштабний проект соціальної інженерії, метою якого було створення «єдиного народу» через знищення суб'єктності українців. Ми проаналізуємо, як імперія використовувала бюрократію як зброю масового знищення національної ідентичності та як український дух зумів вижити у цих нелюдських умовах.
Читання: Анатомія імперського поглинання
Політична прелюдія: План Катерини II та "москалення" провінцій
Коли Катерина II зійшла на престол у 1762 році внаслідок палацового перевороту, вона отримала у спадок величезну, але дезорганізовану країну. Україна на той час була справжнім «неправильним» елементом у структурі імперії. Тут діяли власні суди (засновані на Литовському статуті та Магдебурзькому праві), власна армія (козацькі полки), власна система освіти та податків. Імператриця, вихована на ідеях західноєвропейського абсолютизму, але з російським деспотичним розмахом, вважала таку різноманітність шкідливою. У своїх секретних інструкціях вона писала, що такі провінції, як Україна, Ліфляндія та Фінляндія, «належить найлегшими способами привести до того, щоб вони обмоскалилися і перестали дивитися, як вовки в ліс». Вона вірила, що різноманітність — це слабкість, а одноманітність — сила держави.
Першим кроком було вивчення «слабких місць» української еліти. Катерина зрозуміла, що козацька старшина більше за все прагне двох речей: юридичного підтвердження свого дворянського статусу та права на володіння землею разом із селянами (кріпацтво). Імперія почала велику і тривалу гру на цих людських слабкостях, обіцяючи привілеї в обмін на лояльність та добровільну відмову від державних прав України. Це був геніальний і підступний план розкладу нації зсередини через її провідників. Імператриця особисто листувалася з багатьма представниками старшини, обсипаючи їх компліментами та обіцянками, водночас готуючи укази, які позбавляли їхньої країни майбутнього. Вона грала на амбіціях та жадібності, поступово перетворюючи козацьких полковників на імперських чиновників, які самі ставали інструментами поневолення власного народу.
Крок 1: Усунення Розумовського та Друга Малоросійська колегія
Кирило Розумовський був людиною європейського Просвітництва. Він намагався перетворити Гетьманщину на сучасну державу. За його правління Глухів став культурною столицею з італійською оперою, французькою модою та університетськими проектами. Проте його амбіції зробити гетьманство спадковим у роду Розумовських налякали Петербург. Імперія не могла допустити створення власної династії в Україні. У 1764 році Катерина II викликала його на килим і поставила ультиматум: добровільне зречення або арешт. Розумовський вибрав перше, отримавши натомість колосальні маєтки та чин фельдмаршала російської армії. Його відставка стала символічним кінцем української суб'єктності. Він став останнім гетьманом, який хоча б формально уособлював ідею української державності та європейського вибору України. Його вигнання з України було обставлене як «почесна відставка», але всі розуміли — це капітуляція.
Замість гетьманського уряду була створена Друга Малоросійська колегія. Це був орган, який мав лише зовнішню форму колегіальності, а фактично був інструментом особистої влади генерал-губернатора Петра Рум'янцева. Катерина дала йому чіткі інструкції: діяти обережно, щоб не викликати повстання, але неухильно демонтувати всі ознаки автономії. Рум'янцев був блискучим адміністратором і жорстким колонізатором. Він оселився не в Глухові, а в спеціально збудованому палаці в селі Вишеньки, демонструючи, що нова влада не пов'язана з козацькими традиціями. Його завданням було перетворити Гетьманщину на звичайну провінцію, де кожен крок контролюється з центру. Він системно замінював українські кадри російськими чиновниками, впроваджуючи російську мову як єдину мову діловодства та судочинства. Рум'янцев став справжнім «архітектором» знищення України, діючи з холодною методичністю професійного вбивці держав. Його правління було часом тотального страху та бюрократичного наступу на всі українські звичаї.
Крок 2: Генеральний опис (Рум'янцевський опис) Малоросії — Тотальний аудит
Для того, щоб ефективно експлуатувати територію, імперія мала знати її точні ресурси. Рум'янцев ініціював тотальний аудит України, відомий як «Генеральний опис». Це було небачене до того часу статистичне дослідження. Тисячі чиновників пройшли через кожне село, описуючи кожен будинок, кожен млин, кожне дерево та кожного жителя. Офіційною метою було «впорядкування податків», але насправді це була інвентаризація майна перед його остаточним поглинанням. Козаки сприймали цей перепис з великою підозрою, розуміючи, що за паперами прийдуть кайдани. Були випадки пасивного опору, коли селяни і козаки приховували майно або втікали в ліси перед приходом ревізорів. Але Рум'янцев діяв методично, використовуючи армію для забезпечення роботи своїх писарів. Це було перше велике зіткнення українського звичаю з імперською бюрократією, яка прагнула цифровізувати і проконтролювати все живе.
Рум'янцевський опис виявив колосальне багатство Гетьманщини. Україна була значно багатшою за центральні російські губернії за рахунок вільної праці та високої культури землеробства. Це лише підігріло апетит імперії. Після опису податковий тиск зріс у кілька разів. Гроші, які раніше залишалися в Україні на утримання полкових канцелярій, госпіталів та шкіл, тепер у повному обсязі вилучалися до Петербурга. Україна почала фінансувати розкіш Зимового палацу та війни Російської імперії на Балканах та в Польщі. По суті, Україна стала фінансовим донором для власного поневолення. Рум'янцев особисто стежив за тим, щоб жодна копійка не пройшла повз імперську казну, часто використовуючи конфіскації та штрафи для залякування непокірних господарів. Цей перепис став фундаментом для майбутнього кріпацтва, бо юридично закріпив людей за землею, перетворюючи живі душі на статистичні одиниці оподаткування. Кожна сторінка цього опису була вироком козацькій волі.
Крок 3: Спроба протесту — Комісія 1767 року та голос Григорія Полетики
Останнім шансом українців заявити про свої права була «Законодавча комісія» 1767 року, скликана Катериною II для розробки нового зводу законів імперії. Українські депутати привезли до Москви «Накази», в яких вимагали повернення прав і вольностей. Особливу роль відіграв Григорій Полетика — інтелектуальний лідер старшини, який на основі історичних документів доводив незаконність скасування автономії. Він стверджував, що договір з Хмельницьким був міждержавним, а не актом підданства. Його виступи були настільки логічними та аргументованими, що викликали справжню паніку серед імперських чиновників, які не мали що протиставити юридичній логіці Полетики. Полетика став першим українським політиком нового часу, який використав історію як зброю в міжнародному праві, намагаючись апелювати до європейських правових норм в умовах східної деспотії. Він детально розібрав кожен пункт Березневих статей, показуючи їх порушення з боку Москви.
Реакція імперії була жорсткою та миттєвою. Катерина II була розлючена українськими вимогами, які вона вважала «сепаратистськими». Вона назвала їх «зухвалими». Депутатів почали залякувати, погрожувати їм арештами за «зраду». Робота комісії була швидко згорнута під приводом війни з Туреччиною. Це стало уроком для української еліти: просити у імперії прав — марна справа. Після 1767 року відкритий політичний опір старшини майже припинився, перейшовий у фазу пристосуванства. Багато хто зрозумів, що легше стати «своїм» в імперії, ніж боротися за «чужу» тепер уже Україну. Це була велика моральна поразка українського проводу, яка відкрила шлях до остаточної ліквідації Гетьманщини. Проте саме ці виступи Полетики заклали основу для майбутньої «Історії Русів», яка стала маніфестом українського патріотизму для наступних поколінь. Навіть зазнавши поразки у Москві, ці ідеї залишилися жити в українських архівах.
Крок 4: Духовна окупація — Приборкання церкви та мови
Паралельно з політичним демонтажем йшов наступ на українську церкву. Київська митрополія була останньою цитаделлю українського духу. Катерина II провела секуляризацію церковних земель у 1786 році. Це був нищівний удар по українських монастирях, які були головними центрами освіти та книгодрукування. Монастирі позбавили економічної бази, поставивши їх у повну залежність від державних субсидій. Українське духовенство почало масово замінюватися на лояльних вихідців з Росії, які часто не розуміли місцевої культури та традицій і ставилися до прихожан як до «інородців». Були випадки, коли російські священики вимагали від українців перехрещуватися або змінювати імена на російський лад, вважаючи місцеві обряди «зіпсованими». Ця «духовна зачистка» мала на меті розірвати зв'язок українців з їхньою православною традицією, яка була значно ближчою до грецьких та балканських зразків.
Мова богослужіння та навчання в академіях уніфікувалася за московським зразком. Було заборонено друкувати книги українським шрифтом, який відрізнявся від московського. Київська академія почала занепадати, перетворюючись на звичайну семінарію. Імперія розуміла: щоб підкорити народ, треба спочатку забрати у нього його мову молитви та право на власну інтелектуальну еліту. Це був початок тривалої лінгвоцидної політики, яка тривала століттями. Українська церква, яка була символом зв'язку з європейською православною традицією, стала інструментом імперського контролю. Духовна свобода козацького бароко була замінена на казенне православ'я Петербурга, яке проповідувало покору царю як релігійний обов'язок. Це був акт «духовної лоботомії» нації, спрямований на стирання історичної пам'яті про її окремішність. Навіть мелодії церковних дзвонів та манера співу були уніфіковані, щоб стерти будь-які звукові ознаки України.
Крок 5: Знищення Запорозької Січі (1775) — Кінець військового щита
Запорозька Січ була останнім збройним резервом Гетьманщини. Поки існувала Січ, Петербург боявся радикальних кроків у центральній Україні. Після закінчення війни з Туреччиною у 1774 році козаки стали непотрібними. Напад генерала Текелі на Січ у 1775 році був логічним завершенням плану Катерини. Імперія не могла терпіти існування вільного воїнства, яке не підкорялося загальноімперським законам і було осередком потенційного бунту. Це була спецоперація, проведена на свято Трійці, коли козаки не чекали нападу від «союзників». Це був акт найвищої зради в історії військових союзів Східної Європи, здійснений з особливим цинізмом — руками тих, хто щойно ділив з козаками хліб в окопах російсько-турецької війни. Офіційною причиною було названо «непослух» та «намагання створити власну область», що для імперії було рівнозначно злочину.
Знищення Січі мало величезний психологічний ефект на все українське суспільство. Це показало, що імперія не зупиниться ні перед чим. Кошового отамана Петра Калнишевського було таємно відправлено на Соловки. Це була показова розправа над символом козацької волі. Гетьманщина залишилася без захисту, оточена регулярними російськими військами. Руйнування Січі стало остаточним доказом того, що ера лицарства в Україні закінчилася, поступившись місцем епосі регулярної бюрократії та поліцейського нагляду. Імперія офіційно оголосила, що сама назва «запорозький козак» є образливою для її величності. Всі архіви Січі були вивезені до Петербурга, де багато документів, що підтверджували права України, були навмисно знищені або засекречені на століття. Це була спроба фізичного стирання цілого військового ордену з лиця землі та з пам'яті народу. Козацькі клейноди були перетворені на музейні експонати імперії, а їхній зміст був вихолощений.
Крок 6: Адміністративний фінал — Полки стають Губерніями та бюрократичний хаос
У 1781 році було видано указ про скасування полкового устрою. Це була справжня адміністративна смерть Гетьманщини. Полки, які існували з часів Хмельницького, були замінені на намісництва. Вся повнота влади перейшла до російських чиновників. Українська мова була витіснена з канцелярій. Судочинство перейшло на російські закони, які були чужими для українського досвіду. Було ліквідовано український скарб, Генеральний суд і канцелярію — всі атрибути державної влади. Це супроводжувалося неймовірним хаосом у земельних справах, яким скористалися російські чиновники для захоплення найкращих українських земель. Було знищено систему місцевого самоврядування, яка століттями забезпечувала порядок та розвиток краю. Глухів та Батурин почали свідомо перетворювати на провінційні містечка, руйнуючи їхні адміністративні будівлі.
Це означало кінець України як окремого політичного тіла. Всі українські інституції були ліквідовані. Всі архіви були вивезені або просто покинуті напризволяще. Імперія намагалася зробити так, щоб саме слово «Україна» зникло з ужитку, замінивши його на географічний термін «Юго-Западный край» (укр. Південно-Західний край) або «Малороссия» (укр. Малоросія). Це була спроба вбивства цілої країни через паперову бюрократію та адміністративну уніфікацію. Назви полків, які звучали як музика волі — Полтавський, Чернігівський, Переяславський — тепер стали назвами звичайних повітів Російської імперії. Місцеве самоврядування було замінене на жорстку вертикаль влади, де кожен крок узгоджувався з генерал-губернатором, який часто навіть не розмовляв місцевою мовою. Україна перестала бути суб'єктом і стала об'єктом імперського управління. Кожна українська традиція тепер сприймалася як «непотрібна архаїка», яку треба замінити на «регулярний порядок».
Крок 7: Соціальна трагедія — Запровадження кріпацтва (1783) та Турбаївське повстання
Найстрашнішим наслідком ліквідації автономії стало запровадження кріпацтва у 1783 році. Указом Катерини II від 3 травня українським селянам було заборонено переходити з місця на місце. Вони стали приватною власністю поміщиків. Це був акт небаченої соціальної несправедливості. Люди, чиї діди виборювали волю у війнах з Польщею, стали товаром. Це була справжня соціальна катастрофа, яка на десятиліття заморозила розвиток українського села. Мільйони вільних людей раптово прокинулися рабами. Це було особисте горе кожної української родини, яка втратила право на власну долю та плоди своєї праці. Селяни, які ще вчора називали себе козаками, тепер були зрівняні в правах з худобою. Продаж кріпаків став звичною справою, часто сім'ї розлучалися назавжди.
Кріпацтво було ціною, яку імперія заплатила українській старшині за зраду держави. В обмін на титули російського дворянства старшина отримала право володіти своїми одноплемінниками. Цей моральний розлом назавжди розділив українське суспільство на «панів» та «мужиків», знищивши козацьку солідарність. Еліта стала «малоросійським дворянством», а народ — безправною масою. Найвідомішим актом опору стало Турбаївське повстання (1789-1793), де селяни чотири роки відбивалися від регулярних військ, намагаючись повернути собі козацькі права. Повстання закінчилося брутальною розправою, але воно показало, що воля ще жива в народі. Село Турбаї було буквально стерте з карти, а його жителі розіслані в інші губернії, що було типовим методом імперського терору. Це повстання було відлунням французької революції в українських степах, нагадуючи панам, що раби мають пам'ять про свободу.
Крок 8: «Золота клітка» — Жалувана грамота дворянству (1785) та асиміляція еліти
Фінальним акордом стала «Жалувана грамота дворянству» 1785 року. Вона остаточно зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством. Це виглядало як велика перемога: нащадки козаків тепер могли робити кар'єру в Петербурзі. Але це була пастка асиміляції. Стаючи дворянами імперії, вони автоматично ставали її слугами і провідниками її політики в Україні. Вони почали будувати палаци за російськими зразками, носити пудрені перуки та розмовляти французькою або російською мовами, вважаючи українську «мовою холопів». Це був час добровільної зради власної культури заради кар'єрних перспектив та імперського блиску. Кожна козацька родина проходила через принизливий процес «доведення дворянства», де треба було показувати грамоти царів, а не акти власної волі.
Почалася масова і добровільна русифікація еліти. Мова, культура, історія — все це відкидалося як «мужицьке» та «непрестижне». Так Україна втратила свій інтелектуальний та політичний провід. Замість державних діячів ми отримали «малоросів» — людей з українськими прізвищами, але з імперською свідомістю. Це був найуспішніший проект Катерини II по знищенню української ідентичності. Проте саме серед цього дворянства згодом знайдуться ті, хто почне збирати козацькі літописи та писати перші вірші народною мовою, намагаючись відкупитися перед історією за зраду дідів. Цей внутрішній конфлікт між «дворянином» та «козаком» став основою українського романтизму XIX століття. Еліта Гетьманщини розчинилася в імперії, але в її підвалах вже почало визрівати нове українське життя, яке харчувалося таємними архівами та родинними легендами.
Культурний погром та початок відродження: «Енеїда» та «Історія Русів»
Наприкінці XVIII століття Україна нагадувала випалену землю в культурному плані. Школи закривалися, мова висміювалася. Імперія ввела жорстку цензуру на все українське, намагаючись переконати світ, що українців як окремого народу не існує. Проте саме в цей час, у найтемнішу ніч, з'явилися перші паростки нового життя. У 1798 році вийшла «Енеїда» Івана Котляревського. Жива українська мова раптом зазвучала на повний голос. Гетьманщина вмерла як держава, але вона залишила після себе потужний культурний код, який не зміг перетравити загарбник. Котляревський довів, що українська мова здатна на високу поезію, тонкий гумор та глибокий філософський зміст. Це був «сміх крізь сльози», який став початком нашого порятунку. Козаки в «Енеїді» Котляревського — це не просто персонажі Вергілія, це жива душа України, яка сміється над власною смертю.
Особливу роль відіграв анонімний твір «Історія Русів», який таємно поширювався серед старшини. У ньому історія України подавалася як історія вільної нації, що має право на власну державу та власну гідність. Цей твір став інтелектуальним маніфестом українства, на якому виховувалися наступні покоління патріотів. Трагедія XVIII століття стала фундаментом для національного відродження XIX століття. Ми зрозуміли, що коли немає держави, єдиною фортецею залишається мова та історія. Це був початок довгого шляху до незалежності, який триває і сьогодні. «Історія Русів» дала нам голос там, де імперія хотіла бачити лише німоту та покірність. Вона стала містком між козацькою славою минулого та майбутньою боротьбою за волю. Цей текст читав Шевченко, ним захоплювався Пушкін, його боялися російські цензори. Це був голос з могили Гетьманщини, який пророкував її воскресіння.
Психологія «Малоросійства»: Травма асиміляції та її наслідки для нації
Знищення Гетьманщини породило складний психологічний феномен — «малоросійство». Це стан роздвоєної ідентичності, коли людина соромиться свого походження, вважаючи його «нижчим» або «провінційним», і намагається всіма силами стати «своєю» в панівній імперській культурі. Малороси часто були найбільш ревними слугами імперії, намагаючись довести свою лояльність через заперечення власного коріння та висміювання всього українського. Це була глибока колективна травма, спричинена брутальною силою Катерини II та підкупом еліти. Ця травма отруювала українське життя протягом століть, створюючи комплекс неповноцінності, який ми долаємо лише зараз у великій війні за незалежність. Малоросійство — це відмова від власного «Я» заради комфорту в системі ворога.
Водночас, ця травма породила і потужну інтелектуальну реакцію. Кращі уми України почали шукати відповідь на питання: чому ми програли? Аналіз помилок минулого став основою для майбутньої політичної думки. Ми навчилися, що свобода не дарується царями, вона виборюється нації власною волею та єдністю. Кінець Гетьманщини став кінцем ілюзій щодо «доброго монарха» та «православного братства». Україна почала усвідомлювати себе як окрему, самостійну цивілізацію, яка тимчасово потрапила в полон до деспотії. Цей досвід став жорстоким, але необхідним уроком суб'єктності для майбутніх поколінь борців за волю. Ми зрозуміли, що імперія не має друзів, вона має лише тимчасових інструментів та вічних ворогів. Ця усвідомленість стала нашою головною зброєю у наступні століття боротьби за право називатися людьми. Ми перетворили свою травму на джерело невичерпної сили та пам'яті.
Деколонізаційний погляд: Переосмислення катастрофи через віки
Традиційна радянська і російська історіографія подавала цей період як «прогресивне об'єднання» двох народів, як акт історичної справедливості. Насправді це була класична колонізація, здійснена з особливим цинізмом, методичністю та брутальністю. Це був процес перетворення вільного суб'єкта на безправний об'єкт імперської експансії.
- Економічна експлуатація: Україна перетворилася на внутрішню колонію. Всі її багатства працювали на велич імперії. Хліб з українських чорноземів годував російську армію, а податки з українських міщан будували Зимовий палац та Адміралтейство. Було знищено унікальну систему козацького фермерства, яка була на століття попереду російського кріпацтва. Україна стала сировинним придатком, позбавленим права на самостійний економічний розвиток.
- Культурний лінгвоцид: Системне витіснення мови було стратегічним кроком. Імперія знала: без мови народ втрачає зв'язок з минулим і стає легкокерованим людським матеріалом. Було заборонено саму назву «Україна» у офіційних документах, замінивши її на принизливу та штучну «Малоросія». Це була спроба вбити душу народу через заборону його слова. Навіть назви українських міст почали змінювати на російський мад.
- Демографічна інженерія: На звільнені землі Півдня масово завозилися колоністи з Росії та Європи, щоб розмити українську присутність. Це була спроба створити лояльний до центру демографічний щит проти можливих повстань та стерти козацький характер регіону. Українців витісняли з найкращих земель, перетворюючи їх на меншину на власній батьківщині. Це була свідома зміна генетичного коду цілого регіону.
- Соціальна деградація: Кріпацтво було штучним уповільненням розвитку України. Імперія боялася вільних людей, тому перетворила їх на рабів для своєї стабільності. Це була деградація цілих соціальних верств, які втратили стимул до творчості та розвитку. Вільний козак-лицар був замінений на забитого кріпака-гречкосія, якому заборонено думати про щось, крім виживання.
Імперія не «впорядковувала» Україну, вона її «перетравлювала», намагаючись знищити будь-які ознаки окремішності та перетворити нас на безликий людський ресурс. Сьогодні ми маємо дивитися на ці події як на історію окупації, а не «реформ». Кожна нагорода Розумовському чи Рум'янцеву була оплачена кров'ю і свободою мільйонів українців. Ми маємо повернути собі пам'ять про Гетьманщину як про успішний державний проект, який був брутально перерваний зовнішньою агресією. Деколонізація — це передусім звільнення розуму від імперських міфів про «спільну долю». Наша доля — це свобода, а не рабство під покровом чужої корони. Ми маємо усвідомити масштаб втраченого, щоб зрозуміти велич того, що ми сьогодні відновлюємо. Розуміння цієї катастрофи — це перший крок до остаточного звільнення нашої свідомості.
Міф: Українці самі захотіли стати частиною Російської імперії, бо були «єдинокровними» і автономія їм заважала розвиватися. Реальність: Ліквідація автономії була насильницьким актом, здійсненим через підступний підкуп еліти та залякування народу регулярними військами. Старшина намагалася протестувати, але була розколота обіцянками дворянства та залякана репресіями. Народ відповів на кріпацтво втечами і кривавими повстаннями. Це була окупація, замаскована під «братнє об'єднання». Навіть термін «Малоросія» був нав'язаний ззовні, щоб стерти пам'ять про Україну як про самостійну державу з європейською традицією права та демократії. Імперія ніколи не питала згоди народу, вона лише диктувала свою волю через багнети. Це був акт міжнародного рейдерства великого масштабу.
Первинні джерела: Голоси з найтемнішої ночі
Ми маємо вражаючі свідчення сучасників, які бачили процес нищення Гетьманщини на власні очі і залишили нам свої спостереження як суворе попередження для майбутніх поколінь. Ці тексти є живими свідками трагедії, яку намагалися замовчати офіційні історики імперії. Вони фіксують біль і розпач цілого народу.
«Всякого роду хліба і харчів в Україні така многість, що... можна тим прогодувати цілу Європу. А проте народ тутешній вбогий і бідує, бо все, що він заробляє, забирає москаль. Тут панує повна сваволя губернаторів, які дивляться на цей край як на здобич... Вони забирають останнє у козака, залишаючи його з порожніми руками на його ж власній землі. Багата природа лише підкреслює бідність людей під чужою владою. Мова їхня звучить скрізь, але в судах її не почуєш, там лише чужа і незрозуміла говірка панує. Люди стають похмурими, бо не бачать правди у своїх нових панів.»
— З записок французького мандрівника (кінець XVIII ст.)
Також збереглися таємні інструкції Катерини II Петру Рум'янцеву, які відкривають справжні наміри Петербурга без жодних прикрас та дипломатичних реверансів. Цей документ є планом вбивства цілої країни через системну русифікацію:
«Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія є провінції, які управляються дарованими їм привілеями; порушувати їх раптовим скасуванням було б непристойно, але і називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій основі є більше ніж помилка, а справжня дурість... Ці провінції, також і Смоленську, належить найлегшими способами привести до того, щоб вони обмоскалилися і перестали дивитися, як вовки в ліс. Ви маєте діяти так, щоб вони самі просили про скасування своїх прав, бачачи вигоду в уніфікації з нашим порядком. Коли ж не захочуть — дійте силою закону та зброї, але так, щоб світ не назвав нас тиранами. Використовуйте їхні слабкості для їхнього ж підкорення.»
Ці цитати чітко показують два виміри трагедії: жорстоку реальність колоніального грабунку та цинічне планування асиміляції на найвищому державному рівні. Імперія ніколи не діяла хаотично — це була продумана стратегія вбивства нації через бюрократію, податки та духовну кастрацію її еліти. Кожен документ того часу є свідченням злочину проти нашого майбутнього. Вивчення цих джерел дозволяє нам бачити правду за завісою імперської брехні та розуміти справжню ціну нашої сьогоднішньої незалежності. Ми маємо пам'ятати ці слова Катерини як вічне нагадування про те, що імперія завжди прагне зробити нас «своїми» через знищення нашої сутності. Це не історія про вчора, це інструкція про те, як ворог діє сьогодні.
📋 Підсумок
Кінець Гетьманщини — це не просто зміна назв установ на мапах. Це була національна катастрофа світового масштабу, яка відкинула розвиток України на століття назад, вирвавши її з європейського контексту та зануривши у морок азійської деспотії. Ми втратили еліту, яка розчинилася в імперському морі, ставши «малоросійським дворянством», яке служило чужим інтересам проти власного народу. Ми втратили свободу, ставши нацією кріпаків на власній багатій землі. Українська культура була зведена до рівня фольклору, а мова — до статусу «селянського діалекту», який начебто не годиться для науки, політики чи високого мистецтва. Проте саме в цій поразці народилася сучасна українська ідея — ідея нації, яка прагне свободи попри все і здатна відроджуватися навіть з попелу імперій. Ми зрозуміли справжню ціну бездержавності і навчилися цінувати кожен прояв своєї ідентичності як акт священного спротиву. Кожна українська пісня стала політичним маніфестом.
Але пам'ять про «козацькі права» не зникла безслідно. Вона жевріла в архівах, у скринях старих родин, у народних піснях про славетних отаманів та їхню героїчну звитягу. Вона стала тим насінням, з якого у XIX столітті спалахнуло нове національне відродження, яке вже неможливо було зупинити жодними указами, репресіями чи заборонами. Гетьманщина вмерла як держава, щоб народитися Україною — сучасною нацією, яка пам'ятає свою історію та цінує свою свободу понад усе на світі. Ми сьогодні є спадкоємцями тієї великої боротьби за правду, і наше завдання — ніколи більше не допустити втрати суб'єктності перед обличчям будь-якої агресивної імперії. Історія кінця XVIII століття є для нас суворим попередженням про те, чим закінчуються компроміси з агресором за рахунок власної гідності та майбутнього наших дітей. Свобода — це єдина гарантія життя та процвітання нації, і ми маємо берегти її як найвищу цінність. Наша історія вчить нас: краще бути бідним, але вільним, ніж багатим рабом у «золотій клітці» чужої імперії. Гетьманщина — це наш втрачений рай, який ми відбудовуємо сьогодні у власних душах та в незалежній державі.
Навіть у найтемніші часи 1780-х років українці намагалися знайти вихід з імперської пастки. Василь Капніст у 1791 році здійснив таємну місію до Берліна, намагаючись отримати підтримку Пруссії для відновлення української держави. Хоча місія була невдалою через зміну європейської кон'юнктури, вона доводить, що ідея незалежності ніколи не вмирала повністю в серцях українських патріотів. Це був перший крок української дипломатії нового часу, спрямований на пошук союзників у Європі проти російської деспотії. Ми ніколи не припиняли шукати шлях до волі, навіть коли цей шлях здавався абсолютно непрохідним. Ця незламність духу є нашим головним національним скарбом, який дозволив нам вижити і перемогти.
Потрібно більше практики?
- Аналіз тексту: Прочитайте уривок з оди «На рабство» Василя Капніста. Які художні образи він використовує для опису імперії? Як він передає почуття людини, яка раптово стала кріпаком? Порівняйте цей текст із сучасними антиколоніальними творами XX-XXI століття. Проаналізуйте метафору «залізних ланцюгів» та «темної ночі» як символів поневолення духу. Чому автор обрав саме форму оди?
- Дискусія: Чому українська еліта XVIII століття так легко погодилася на обмін «держава на кріпаків»? Чи був у неї реальний військовий чи політичний вибір у тих історичних умовах, враховуючи наявність величезної регулярної армії загарбника на території України? Як би змінилася історія Східної Європи, якби Гетьманщина зберегла автономію? Обговоріть роль особистого інтересу та страху в політичних рішеннях того часу.
- Есе: «Роль освіти у русифікації України в кінці XVIII століття: як школа стала інструментом імперії». Проаналізуйте зміни в навчальних програмах Києво-Могилянської академії та закриття численних козацьких шкіл. Опишіть долю останніх мандрівних дяків як хранителів народної пам'яті, знань та ідентичності в умовах тотальної цензури.
- Дослідження: Складіть порівняльну таблицю прав українського козака до 1764 року та після 1783 року. Як змінився його правовий, соціальний та майновий статус? Зверніть увагу на право володіння зброєю, власною землею та можливість вільного вибору місця проживання і праці. Як ці зміни вплинули на психологію селянина та його ставлення до праці?
- Критичний розбір: Перегляньте маніфест Катерини II про ліквідацію Січі. Які аргументи вона використовує для виправдання цього акту насильства? Як вона намагається маніпулювати поняттями «порядок», «спокій» та «благо держави»? Знайдіть ознаки маніпулятивної мови та прихованої ненависті в цьому офіційному документі. Опишіть методи імперського піару XVIII століття.
- Творче завдання: Напишіть уявний щоденник козацького старшини у день, коли він отримав російський дворянський титул, але назавжди втратив право називатися вільним козаком. Опишіть його внутрішній конфлікт між матеріальною вигодою та втраченою честю. Які сни йому сняться тієї ночі і що він каже своїм дітям про їхнє майбутнє в імперії? Чи відчуває він себе переможцем?
- Історична реконструкція: Опишіть один день з життя селянина у 1782 році (до указу про кріпацтво) та у 1784 році (після указу). Що змінилося у його щоденній рутині, правовому статусі та ставленні до майбутнього? Як змінилося його ставлення до свого колишнього полковника, який тепер став його повновладним паном і власником його життя?
- Проект: Створіть карту-схему «Шлях асиміляції української еліти у XVIII ст.». Позначте на ній ключові дати, укази та зміни в соціальному статусі старшини. Які фактори сприяли добровільній русифікації найбільше і чи були винятки з цього правила? Проаналізуйте долі тих, хто відмовився від імперської служби.
- Медіа-аналіз: Якби соціальні мережі існували у 1775 році, як би виглядала стрічка новин у день руйнування Січі? Напишіть кілька постів від імені козака, російського солдата, жителя Глухова та петербурзького придворного. Порівняйте їхні погляди на одну й ту саму подію через призму їхніх цінностей та інтересів.
- Презентація: Підготуйте доповідь на тему «Турбаївське повстання — останній бій за козацьку волю у XVIII ст.». Опишіть причини, перебіг та наслідки повстання. Чому воно тривало так довго і чому імперія діяла так жорстоко при його придушенні?
🎯 Вправи
Секретна інструкція Катерини II (1764)
Есе: Імперія проти Автономії
Порівняння: Рум'янцев vs Розумовський
- Кирило Розумовський (Гетьман)
- Петро Рум'янцев (Президент Малоросійської колегії)
- Джерело влади
- Мета діяльності
- Ставлення до місцевих традицій
Ліквідація автономії vs Сучасність
Гетьманщина була ліквідована у 1764 році.
Петро Рум'янцев став новим гетьманом.
Полки були перетворені на регулярні карабінерні полки.
Кріпацтво було введене в Україні у 1783 році.
Києво-Могилянська академія була закрита.
«Жалувана грамота дворянству» зрівняла козацьку старшину з російськими дворянами.
Адміністративно-територіальний поділ на полки зберігся.
Українська мова була заборонена у 1764 році.
Григорій Потьомкін був прихильником української автономії.
Ліквідація Гетьманщини пройшла мирно, без повстань.
Адміністративна реформа як зброя
- Чому полковий устрій був неприйнятним для Російської імперії?
- Як заміна виборної старшини на призначених чиновників вплинула на корупцію?
- Які соціальні наслідки мала уніфікація адміністративного устрою України з російським?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| гетьманство | /ˈɦɛtʲ.man.stwo/ | hetmanate | ім | |
| ліквідація | /lʲi.kʷi.ˈda.t͡sʲi.jɐ/ | liquidation, abolition | ім | |
| автономія | /aw.to.ˈnɔ.mʲi.jɐ/ | autonomy | ім | |
| січа | /sʲit͡ʃ/ | Sich (Cossack fortress) | ім | |
| знищення | /znɪ.ˈʃt͡ʃɛ.nʲːɐ/ | destruction | ім | |
| централізація | /t͡sɛn.tra.lʲi.ˈza.t͡sʲi.jɐ/ | centralization | ім | |
| колонізація | /ko.lo.nʲi.ˈza.t͡sʲi.jɐ/ | colonization | ім | |
| кріпацтво | /kri.ˈpat͡s.two/ | serfdom | ім | |
| закріпачення | /za.kri.ˈpa.t͡ʃɛ.nʲːɐ/ | enserfment | ім | |
| колегія | /ko.ˈlɛ.ɦʲi.jɐ/ | collegium | ім | |
| булава | /bu.la.ˈwa/ | mace (symbol of power) | ім | |
| зречення | /ˈzrɛ.t͡ʃɛ.nʲːɐ/ | abdication, renunciation | ім | |
| повстання | /pows.ˈtan.ʲːɐ/ | uprising, rebellion | ім | |
| втікач | /wˈtʲi.kat͡ʃ/ | fugitive, runaway | ім | |
| експедиція | /ɛk.spɛ.ˈdɪ.t͡sʲi.jɐ/ | expedition | ім | |
| облога | /ob.lo.ˈɦa/ | siege | ім | |
| капітуляція | /ka.pʲi.tu.ˈlʲa.t͡sʲi.jɐ/ | capitulation, surrender | ім | |
| заслання | /za.ˈslan.ʲːɐ/ | exile, banishment | ім | |
| конфіскація | /kon.fʲis.ˈka.t͡sʲi.jɐ/ | confiscation | ім | |
| привілей | /prɪ.wʲi.ˈlɛj/ | privilege | ім | |
| сепаратизм | /sɛ.pa.ra.ˈtɪzm/ | separatism | ім | |
| асиміляція | /a.sɪ.mi.ˈlʲa.t͡sʲi.jɐ/ | assimilation | ім | |
| русифікація | /ru.sɪ.fi.ˈka.t͡sʲi.jɐ/ | Russification | ім | |
| колоніалізм | /ko.lo.nʲi.a.ˈlʲizm/ | colonialism | ім | |
| деспотія | /dɛs.po.ˈtʲi.jɐ/ | despotism | ім |