Мовна політика незалежної України
Вступ: Мова як поле битви
Мова в Україні ніколи не була просто нейтральним засобом комунікації, сухим набором лексичних одиниць чи граматичних правил, який люди використовують для обміну інформацією про погоду чи ціни. Вона завжди була, є і, на жаль, ще довго залишатиметься найгострішим маркером національної ідентичності, інструментом жорсткої політичної боротьби, приводом для репресій, показником лояльності і, зрештою, символом самої державності та суверенітету. Коли 1991 року Україна офіційно здобула незалежність, мовне питання стало одним із найскладніших, найдраматичніших і найбільш вибухонебезпечних викликів для молодої, ще незрілої демократії. Адже країна, яка постала на політичній мапі світу, успадкувала від Радянського Союзу (і Російської імперії до нього) глибоко деформований, скалічений, патологічний мовний ландшафт. У цій викривленій, дзеркальній реальності українська мова, формально маючи високий статус "титульної" мови в Конституції УРСР, фактично була витіснена в культурне гетто. Вона стійко асоціювалася з фольклором, селом, "шароварщиною", архаїчним минулим, яке "відмирає", тоді як російська мова тотально, безальтернативно домінувала в передовій науці, вищій технічній освіті, інженерії, великому бізнесі, індустріальних центрах і, що найважливіше, в головах еліт як єдина мова "прогресу", "цивілізації", "міста" і "майбутнього".
Чому мовне питання є таким болісним, таким травматичним для українців? Відповідь криється в глибокій, ще не подоланій постколоніальній природі українського суспільства. Для імперії — спочатку білої царської Росії, а потім червоного більшовицького СРСР — мова була головним інструментом асиміляції, розчинення українського етносу в "загальноросійському морі", перетворення українців на "русских". Ця політика не була спонтанною чи хаотичною; вона була системною, продуманою, диявольськи послідовною і розрахованою на століття. Забороняючи українську мову через Емський указ 1876 року (який забороняв друк книг, викладання в школах, театральні вистави і навіть ноти з українськими текстами) або Валуєвський циркуляр 1863 року (де міністр внутрішніх справ імперії прямим текстом стверджувалося, що "малоросійської мови не було, немає і бути не може", а те, що є — це зіпсована польським впливом російська), імперія намагалася стерти саму пам'ять про окремішність українців. Бути українцем означало бути небезпечним бунтівником. Пізніше, в СРСР, тактика змінилася на більш підступну: замість прямих, грубих заборон використовували тактику м'якого "витіснення" і теорію "зближення мов". Українську мову штучно наближали до російської через академічні словники (викидаючи питомі українські слова і замінюючи їх кальками з російської), а статус російської мови як "мови міжнаціонального спілкування" робив знання української необов'язковим для кар'єри, тоді як без російської ти був ніким.
Як наслідок цієї столітньої травми, на момент проголошення незалежності у 1991 році мільйони етнічних українців були глибоко і, здавалося, безповоротно зросійщені. Вони втратили мову своїх дідів, перейшли на російську в побуті, виховували дітей російською, хоча часто зберігали певну сентиментальну, ностальгійну прив'язаність до "мови предків" (могли заспівати народну пісню за святковим столом, але не могли написати заяву без помилок). Перед молодою державою постало амбітне, неймовірно складне, майже непідйомне завдання: не примусово "українізувати" населення репресивними методами (що неминуче призвело б до соціального вибуху і, можливо, розпаду країни, чого так чекали вороги), а створити умови для природного, добровільного, престижного відродження мови. Потрібно було реабілітувати її соціальний статус, повернути її в ті сфери, звідки її було штучно витіснено — в високу політику, в армійські статути, в університетські аудиторії, в банки, в суди та в IT-сектор. Цей процес виявився набагато складнішим, боліснішим і тривалішим, ніж наївно очікували націонал-романтики початку 90-х, які вірили, що достатньо підняти синьо-жовтий прапор над Верховною Радою, і всі наступного дня заговорять літературною українською.
Валуєвський циркуляр (1863): "Було, немає і бути не може". Ця фраза міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва стала квінтесенцією російської мовної політики на століття. Вона заперечувала саме існування окремої української мови ("малоросійського наріччя"). Цікаво, що циркуляр з'явився саме тоді, коли почали виходити переклади Євангелія українською. Імперія боялася не так "сепаратизму", як просвіти народу його рідною мовою, бо це шлях до суб'єктності. У 2022 році російські окупанти на захоплених територіях робили те саме: спалювали підручники з української історії та мови, повторюючи дії Валуєва.
Мовна політика 1991-2012
Перші два десятиліття незалежності мовна політика України нагадувала «танець на мінному полі» або ж хаотичний рух маятника. Влада, яка в 90-х складалася переважно з колишньої комуністичної партноменклатури ("червоних директорів", комсомольських ватажків), не мала чіткої національної візії. Боячись розколоти суспільство і спровокувати конфлікт із сусідньою Росією (яка завжди хворобливо і пильно стежила за мовним питанням в Україні), українська влада обрала тактику «гібридної», половинчастої, повзучої українізації. Офіційно, на рівні законів, державних символів, шкільних програм, будувалася українська національна держава. Гімн співали, прапор піднімали. Неофіційно ж, в реальній економіці, у великому бізнесі, у приватному секторі та, що найважливіше, у масових розважальних медіа, панував непорушний «статус-кво», тобто абсолютне, тотальне, беззастережне домінування російської мови і російського культурного продукту.
Конституційний фундамент
У 1996 році, під час драматичного, безсонного процесу прийняття першої Конституції незалежної України (відома "Конституційна ніч"), мовна стаття стала предметом найзапекліших, найгостріших, майже рукопашних суперечок у парламенті. Комуністи та соціалісти (на чолі з Петром Симоненком та Олександром Морозом), які тоді мали величезний, блокуючий вплив у Верховній Раді, категорично, ультимативно вимагали надати російській мові статус другої державної, лякаючи "розколом", "федералізацією" і "громадянською війною". Націонал-демократи (Народний Рух, "Просвіта", Ігор Юхновський) так само безкомпромісно відстоювали монополію української мови як єдиної державної. Вони розуміли: в умовах постколоніальної слабкості надання офіційного статусу російській просто знищить українську, яка не витримає вільної ринкової конкуренції з потужною, імперською, ресурсною культурою Росії. Результатом політичного торгу став історичний, але хисткий компроміс — стаття 10 Конституції України. У ній чітко, чорним по білому сказано: «Державною мовою в Україні є українська мова». Держава забезпечує її всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території. Однак у тій же статті, як вимушена поступка лівим силам і Росії, містилася фраза про «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Ця юридична неоднозначність, згадка саме російської мови окремим рядком (виділення її з-поміж інших меншин), заклала міну сповільненої дії. Згодом проросійські політики десятиліттями цинічно маніпулювали цією фразою, трактуючи слово "захист" як своє право повністю ігнорувати державну мову і не знати її.
Реальність: Двомовність як норма
У повсякденному житті 1990-2000-х років утвердилася стійка модель так званої «шизофренічної двомовності» (термін, який влучно вживав видатний мовознавець Юрій Шевельов, описуючи стан роздвоєності свідомості). Це ситуація, коли в одному інформаційному просторі, в одній голові співіснували дві мови, але в абсолютно нерівних, асиметричних функціональних умовах. Державна середня і вища освіта поступово, крок за кроком, рік за роком переходила на українську мову (і це було велетенським, титанічним, недооціненим досягненням 90-х років, заслугою тодішніх патріотичних міністрів освіти!). Нове покоління, народжене в незалежній Україні, вчило історію, математику, географію та фізику українською. Вони знали термінологію. Але як тільки школяр виходив за поріг школи, він миттєво потрапляв у тотально, агресивно російськомовний світ. Це був світ яскравого телебачення, гучних FM-радіостанцій, модних глянцевих журналів, комп'ютерних ігор та раннього Інтернету (Рунету), який тоді був спільним з Росією. Українська мова стала мовою нудного офіціозу, державного протоколу, "сухих" новин УТ-1, законів та шкільних підручників. Натомість російська мова міцно закріпила за собою привабливий імідж мови розваг, успіху, "крутості", шоу-бізнесу, гламуру і "великих грошей". Телебачення цілодобово транслювало російські серіали про «ментів» і «бандюків», радіо в маршрутках крутило "російський шансон", а в кіосках 90% преси (газети "Факты", "Сегодня") було російськомовною. Це формувало у молоді небезпечний когнітивний дисонанс і глибоке підсвідоме відчуття меншовартості своєї мови: українська — це "зобов'язалівка", це для школи і села, а російська — це свобода, це для життя, кохання і кар'єри.
Феномен «Вєрки Сердючки» Яскравим, гротескним символом мовної ситуації, мовної шизофренії та культурної травми 90-х і 2000-х став сценічний образ Вєрки Сердючки, геніально створений талановитим полтавським артистом Андрієм Данилком. Вєрка — це енергійна, хамовита, але "своя в дошку" провідниця. Її мова — це соковитий, карикатурний суржик, пекельна лінгвістична суміш українських і російських слів, якою реально, без перебільшення, розмовляли мільйони людей у Центральній Україні: продавчині на базарах, тітки на вокзалах, провідниці в поїздах, прості люди з провінції, які переїхали до великих російськомовних міст. Величезна, всенародна, шалена популярність цього образу в Україні (і, що показово, в Росії!) свідчила про подвійне дно. З одного боку, це була здорова самоіронія українців, здатність сміятися над собою і своїми недоліками. З іншого боку, для зовнішнього спостерігача (особливо російського) і для внутрішнього "малороса" цей образ закріплював і цементував імперський стереотип про українця як про "смішного, кумедного хохла", малоосвіченого провінціала, який не вміє говорити ні "правильною" російською, ні літературною українською. Для багатьох рафінованих російськомовних містян Києва чи Харкова це було зайвим підтвердженням: дивіться, українська (або наближена до неї народна мова) — це мова клоунади, "некультурна", мова базару, на противагу "високій", "літературній" міській російській культурі. Це була специфічна форма постколоніальної травми, перетвореної на успішний комерційний шоу-бізнес.
Закон Колесніченка-Ківалова та його наслідки
Кульмінацією системного, спланованого політичного наступу на українську гуманітарну ідентичність став період правління президента Віктора Януковича (2010-2014). Його політична сила, Партія регіонів, яка електорально спиралася на індустріальний Схід і Південь та мала тісні фінансові й ментальні зв'язки з Кремлем, послідовно впроваджувала в Україні ідеологію "русского мира". Гуманітарною політикою в уряді Азарова керували відверті українофоби, такі як міністр освіти Дмитро Табачник (який публічно заперечував українську історію). Апогеєм, найвищою точкою цього реваншу стало прийняття в "чорний вівторок" 3 липня 2012 року горезвісного Закону «Про засади державної мовної політики», більш відомого в народі як «Закон Колесніченка-Ківалова» (за прізвищами його офіційних авторів — одіозних депутатів-регіоналів Вадима Колесніченка та Сергія Ківалова, хоча текст писався, ймовірно, в Москві). Саме голосування у Верховній Раді відбулося з кричущими, нахабними порушеннями регламенту: з масовими бійками, блокуванням трибуни опозицією і "кнопкодавством" (голосуванням чужими картками за відсутніх депутатів), що вже саме по собі ставило під великий сумнів його юридичну легітимність.
Суть закону: Диявол у деталях
Цей закон був юридично безграмотним, повним суперечностей, але політично дуже хитрим і небезпечним документом. Він був майстерно замаскованою пасткою для української державності. Формально, "на папері", у своїй преамбулі, він пафосно декларував благородну європейську мету: захист мовних прав національних меншин. Автори цинічно прикривалися європейськими цінностями і посилалися на Європейську хартію регіональних мов. Головним ноу-хау, головною "фішкою" закону було введення в українське правове поле поняття «регіональна мова». Згідно з цим законом, якщо в певному адміністративному регіоні (це могла бути ціла область, район, місто, селище чи навіть окреме село) проживає більше 10% носіїв певної мови (за застарілими даними перепису 2001 року), ця мова автоматично може отримати офіційний статус "регіональної" нарівні з державною за рішенням місцевої ради.
На практиці ж, в конкретних демографічних умовах України, це означало тотальну, повзучу, незворотну русифікацію половини території країни. Чому?
- Поріг 10%: Враховуючи наслідки столітньої радянської русифікації та міграції росіян в УРСР, російська мова мала понад 10% носіїв майже у всіх регіонах лівобережної України, Півдня та навіть частини Центру (Київ, Чернігів, Суми). Цей штучно занижений поріг (у Європі для надання таких прав зазвичай вимагається компактне проживання 20%, 30% або навіть 50% меншини) дозволяв зробити російську де-факто другою державною в Харківській, Донецькій, Луганській, Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській областях та в Автономній Республіці Крим. І місцеві ради цих областей, повністю контрольовані Партією регіонів, миттєво, як по команді, почали приймати відповідні рішення, урочисто "проголошуючи" російську регіональною мовою.
- Вибірковий, лицемірний захист: Закон був глибоко лицемірним. Він цинічно ігнорував справді загрожені, малі, унікальні мови України, які реально потребували державного захисту (караїмську, кримчацьку, гагаузьку, ромську, урумську), для яких поріг у 10% був абсолютно недосяжним (їх залишилися тисячі чи сотні). Закон був написаний виключно, тільки і тільки під одну мову — російську, яка в Україні була не меншиною, що зникає, а домінуючою мовою масової культури, і яка не потребувала жодного додаткового захисту, а навпаки, мала експансивний характер.
- Звільнення від громадянського обов'язку: Найгіршим, катастрофічним наслідком стало те, що закон фактично дозволяв чиновникам, суддям, прокурорам, міліціонерам, лікарям, вчителям у цих "регіональних" зонах не знати, не вивчати і не використовувати українську мову взагалі. Вони отримували легальне право ігнорувати державну мову. Офіційний документообіг, судочинство, навчання в школах і університетах, спілкування з громадянами почали масово, демонстративно переводити на російську. Це був цілеспрямований, свідомий крок до федералізації України, до створення "України двох швидкостей", до ментального і культурного розколу країни навпіл за мовною ознакою, що ідеально лягало в плани Кремля щодо розчленування України.
Мовний Майдан
Прийняття закону влітку 2012 року викликало вибух щирого, непідробного гніву і розпачу в патріотичній частині суспільства. У Києві біля Українського дому на Європейській площі стихійно почалася безстрокова акція протесту, яка отримала назву «Мовний Майдан». Люди, переважно молодь, студенти Могилянки та університету Шевченка, інтелігенція, письменники, оголосили голодування. Відбувалися перші жорсткі, криваві сутички демонстрантів із спецпідрозділом міліції «Беркут», який вперше масово застосовував проти людей сльозогінний газ. Це був перший серйозний провісник, перший дзвоник майбутньої Революції Гідності, генеральна репетиція Майдану 2013-2014 років. Хоча закон не вдалося скасувати тоді (Янукович цинічно підписав його, а лідери парламентської опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок, на думку багатьох протестувальників, проявили політичну нерішучість, слабкість і фактично "злили" протест, закликавши людей розходитися перед парламентськими виборами, обіцяючи скасувати закон пізніше), громадянське суспільство продемонструвало, що воно живе, воно готове опиратися і захищати мову як основу незалежності, навіть ризикуючи власним здоров'ям і свободою.
Після перемоги Революції Гідності у лютому 2014 року, на хвилі революційного підйому, Верховна Рада проголосувала за скасування цього ганебного, антидержавного закону. Однак це емоційне рішення стало формальним приводом ( casus belli) для російської державної пропаганди, щоб розгорнути істерію про "фашистів-бандерівців, які їдуть вбивати кримчан за російську мову". Цей фейк, роздутий до масштабів геноциду, був ефективно використаний Російською Федерацією для виправдання окупації Криму та розпалювання гібридної війни на Донбасі. Розуміючи це, тимчасовий президент Олександр Турчинов проявив політичну мудрість і тоді не підписав рішення парламенту про скасування закону, щоб не давати козирів ворогові в критичний момент. Закон продовжував де-юре діяти аж до 2018 року. Остаточно закон Колесніченка-Ківалова було визнано неконституційним Конституційним Судом України лише у 2018 році, коли держава зміцніла і небезпека правового вакууму минула.
Первинні джерела
Щоб по-справжньому зрозуміти глибину прірви між політичними деклараціями та суворою реальністю, а також прослідкувати складну еволюцію української правової думки, досліднику варто звернутися до ключових документів і звітів тієї епохи.
Документ 1. Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019)
Цей закон, прийнятий Верховною Радою 25 квітня 2019 року, на самому кінці президентської каденції Петра Порошенка, став справжньою історичною віхою і довгоочікуваною системною відповіддю на століття імперських утисків. Він кардинально, фундаментально змінив правила гри. На відміну від беззубого, декларативного закону УРСР 1989 року, новий закон створив дієвий, розгалужений, жорсткий механізм захисту та розвитку мови, підкріплений реальними адміністративними санкціями та штрафами. Ключові положення та революційні норми:
- Мова обслуговування — українська (стаття 30). Ця норма стала, без перебільшення, революційною для українського побуту. Вона встановила залізне правило "за замовчуванням": у будь-якому магазині, кафе, ресторані, перукарні, банку, на заправці персонал зобов'язаний звернутися до клієнта спочатку українською мовою. Лише на прохання клієнта його можуть обслужити іншою мовою, якщо це прийнятно для обох сторін. Це просте правило змінило акустичне обличчя українських міст — Київ, Дніпро, Одеса, які раніше гули російською, почали "звучати" українською у публічному просторі.
- Мова медіа та Інтернету. Всі веб-сайти українських компаній, інтернет-магазинів та медіа, які працюють в Україні, повинні мати стартову сторінку українською мовою. Фільми в кінотеатрах мають демонструватися виключно з українським дубляжем або озвучкою. Друковані медіа (газети, журнали) можуть виходити російською лише за жорсткої умови наявності ідентичного за змістом і обсягом тиражу українською мовою (що зробило видання російською економічно невигідним).
- Інституційний захист. Закон не просто декларує права, він створює зубасті інституції для їх захисту. Було створено посаду Уповноваженого із захисту державної мови (мовний омбудсмен, першим цю посаду обійняв Тарас Кремінь), куди прості громадяни можуть офіційно скаржитися на порушення своїх мовних прав і вимагати перевірки бізнесу. Також створено Національну комісію зі стандартів державної мови, яка займається новим правописом, термінологією та проводить іспити для держслужбовців на рівень володіння мовою (отримання сертифікату стало обов'язковим для чиновників).
Документ 2. Соціологічні дослідження та звіти моніторингу
Незалежні громадські організації, такі як рух добровольців «Простір свободи», щороку публікували детальні, скрупульозні аналітичні звіти про стан української мови у різних сферах. Ці сухі, безпристрасні цифри статистики є найкращим, неспростовним доказом реальної ситуації, яка була катастрофічною. Шокуюча статистика 2013 року (напередодні війни і Майдану):
- Телебачення: Сумарна частка ведення ефіру українською мовою в прайм-тайм (найпопулярніший вечірній час) провідних телеканалів складала лише жалюгідні 28% (решта 72% — це російська мова або штучна "двомовність", де ведучий говорив українською, а гість — російською). Це означало тотальне занурення українського глядача в російський культурний і смисловий контекст.
- Книжковий ринок: Понад 70% усіх книг, що стояли на полицях книгарень (від художньої літератури до професійної), були російського виробництва (прямий імпорт з РФ) або видані в Україні російською мовою "дочками" російських видавництв. Українська книга була в гетто, в меншості у власній країні.
- Освіта на Донбасі: У школах міста Донецька 99% учнів офіційно навчалися російською мовою. При цьому за даними перепису, близько 50% населення регіону ідентифікували себе як етнічні українці. Ця кричуща невідповідність свідчить про повну відсутність вибору для українських батьків — вони були змушені віддавати дітей у російські школи, бо українських шкіл просто не було поруч, або вони були маргіналізовані і вважалися "непрестижними". Ці цифри є найкращим "холодним душем" і спростуванням агресивного російського пропагандистського міфу про "утиски російськомовних". У реальності, єдиною жертвою системної дискримінації в Україні була саме українська мова, яка потребувала негайного державного захисту, квот та політики позитивної дискримінації (affirmative action).
Деколонізаційний погляд
Російська імперська політика, в усіх її історичних іпостасях — як "біла" монархічна царська, так і "червона" тоталітарна радянська, а тепер і сучасна "рашистська" путінська — завжди використовувала мову не як нейтральне культурне надбання, а як гостру політичну зброю (weaponization of language). Наратив Кремля завжди будувався на підлій, єзуїтській підміні понять: будь-яка, навіть найменша, найскромніша спроба українців відновити свої природні права на рідну мову (як от обов'язкове дублювання голлівудських мультфільмів українською у 2006 році, що подарувало нам геніального "Альфа" і "Тачки") в Москві негайно оголошувалася "насильницькою українізацією", "печерним буржуазним націоналізмом", "русофобією" і "фашизмом".
1. "Утиски російськомовних" — це цинічний міф-перевертень. Уся історія незалежної України до переломного 2014 року — це, по суті, історія привілейованого, домінуючого, "барського" становища російської мови. Вона безроздільно панувала в великому бізнесі, медіа-холдингах, зовнішній рекламі, дорогому глянці та Інтернеті. Жоден, підкреслюємо, жоден російськомовний громадянин в Україні ніколи не мав проблем з вільним доступом до освіти, преси, телебачення, державних послуг чи судів своєю мовою. Натомість україномовні громадяни, особливо ті, хто жив у містах Сходу та Півдня, зазнавали реальної, щоденної, принизливої дискримінації: вони не могли знайти жодної української школи чи садочка для своєї дитини в радіусі кілометрів, не могли отримати меню українською в кафе, не могли купити дитячий журнал рідною мовою в кіоску. Їм постійно хамили: "говоріть нормально", "я не розумію ваше сільське наріччя", "в нас город русскоязичний".
2. Лінгвоцид як невід'ємна частина етноциду. Ми повинні перестати соромитися бути різкими і почати називати речі своїми справжніми іменами, використовуючи міжнародну правову термінологію. Політика СРСР та Російської імперії щодо української мови мала всі ознаки лінгвоциду — свідомого, цілеспрямованого, планового нищення мови як головного носія культури і пам'яті народу. Розстріли діячів української культури в Сандармоху у 1930-х (Розстріляне відродження, коли було знищено цвіт нації — Курбас, Підмогильний, Куліш), заборона української церкви, насильницька русифікація освіти через "доплати вчителям російської", репресії та табори проти дисидентів за саму лише любов до мови (Василь Стус, Іван Світличний, Олекса Тихий) — це не помилки, це злочини проти людяності. Тому Закон 2019 року та подальша лагідна українізація — це не "насильство над бідними російськомовними", це запізнілий акт відновлення історичної справедливості, акт національної самооборони і необхідної деколонізації. Це повернення власного голосу, який століттями намагалися заглушити, вирізати разом із язиком.
3. "Яка разніца" як зброя. Популярна в 1990-2000-х роках теза "какая разница, на каком языке, лишь бы человек был хороший" (укр. «яка різниця, якою мовою, аби людина була хороша») або «ковбаса важливіша за мову» була не просто наївною обивательською думкою. Вона була маніпулятивною вірусною ідеєю, шкідливою ментальною програмою. Вона присипляла пильність нації, роззброювала її перед обличчям агресора, розмивала ідентичність. Війна 2014 року, а особливо жорстоке повномасштабне вторгнення 2022 року довели страшну, криваву правду, про яку попереджали націоналісти: там, де закінчується українська мова, туди рано чи пізно приходять російські танки "захищати російськомовних". Диктатор Володимир Путін неодноразово прямим текстом, не криючись, заявляв, що "кордони Росії ніде не закінчуються", але фактично вони "закінчуються там, де закінчується російська мова". Тому мова — це не питання філології чи лінгвістики, це питання національної безпеки, питання маркування кордонів ("свій-чужий") і питання буквального фізичного виживання нації.
Міф: В Україні заборонили російську мову, існують "мовні патрулі", за розмову російською на вулиці штрафують або навіть б'ють. Реальність: Це класичний, абсурдний фейк російської пропаганди, розрахований на залякування. Жоден закон в Україні не регулює, не обмежує і не забороняє мову приватного спілкування. Ви можете вільно розмовляти, писати, співати, молитися будь-якою мовою (в тому числі російською) вдома, на вулиці, в парку, з друзями, в церкві. Держава туди не втручається. Закон 2019 року регулює виключно публічну сферу: державне управління, освіту, медицину, сферу послуг, транспорт, медіа — тобто ті сфери, де громадянин вступає в контакт з державою або бізнесом. Штрафи (які накладаються вкрай рідко і лише після багатьох попереджень) стосуються не пересічних громадян, а виключно суб'єктів бізнесу чи посадових осіб, які систематично і зухвало порушують права клієнтів на обслуговування державною мовою. Вимога до офіціанта звернутися до клієнта «Доброго дня!» замість «Здрасьтє» не є "забороною російської", це є базовим захистом права клієнта отримати послугу державною мовою у своїй суверенній державі. До речі, для порівняння: в "демократичній" Росії немає жодної державної української школи, жодної бібліотеки, жодного телеканалу, хоча там проживають мільйони етнічних українців. Це і є справжній етноцид.
📋 Підсумок: Після 2022 року
Ранок 24 лютого 2022 року став остаточною, безповоротною точкою біфуркації, тим страшним моментом істини, який назавжди змінив мовну карту і душу України. Перші російські крилаті ракети, що впали на переважно російськомовні житлові квартали Харкова, Маріуполя, Одеси та Миколаєва, зруйнували не лише бетонні будинки. Вони вщент зруйнували, спопелили старий радянський міф про "братній народ", про "спільну культуру" і "велику російську літературу". Для мільйонів українців російська мова раптово, за один день, втратила свою нейтральність. Вона перестала бути просто мовою спілкування, а стала "мовою окупанта", мовою ґвалтівників і вбивць з Бучі та Ірпеня, мовою, якою віддають накази про розстріли цивільних і катують полонених. Розпочався унікальний, небачений раніше в історії процес масового, стихійного, добровільного переходу громадян на українську мову. Це явище отримало назву "лагідна українізація знизу", або "мовна деколонізація". Люди, які все життя від народження говорили російською, почали переходити на українську свідомо, принципово, часто долаючи власні звички і страх помилитися. Це стало актом громадянського спротиву, способом ментально відмежуватися від віроломного ворога, декларацією своєї приналежності до єдиної української політичної нації. "Перехідники" — люди, що змінили мову спілкування в зрілому віці — стали новим масовим і шанованим суспільним шаром. "Мова — це кордон", "Мова — це зброя", "Мова — це ДНК нації" — ці гасла, які ще вчора здавалися комусь зайвою політичною патетикою, сьогодні стали жорстокою реальністю і буденністю воєнного часу.
За даними численних соціологічних досліджень (наприклад, авторитетної групи "Рейтинг"), динаміка вражає: якщо до війни українською в побуті спілкувалися менше половини, то у 2023 році вже понад 60% українців заявляють, що розмовляють у побуті суто українською, і ця цифра постійно, неухильно зростає. Ще близько 20% є білінгвами, але з тенденцією до переходу. Російська мова стрімко, катастрофічно втрачає свої позиції в суспільстві. Вона перестає бути модною, престижною, "городською" чи необхідною для життя. Вона стає маргінальною, токсичною "мовою ворога", мовою ганебного минулого, яке ми хочемо забути. Україна нарешті долає наслідки століть жорстокої колонізації, повертаючи собі свій власний, унікальний голос. І хоча "мовний фронт" ще не закрито остаточно, і попереду ще багато складної роботи з дерусифікації публічного простору і свідомості, стратегічний, цивілізаційний вибір зроблено безповоротно: Україна майбутнього буде європейською і україномовною.
Читання
Нижче наведено текст для читання та аналізу. Використовуйте його для виконання завдань з розділу «Вправи».
Закон Колесніченка-Ківалова: Анатомія зради
Закон «Про засади державної мовної політики» (2012) не був звичайним, рутинним, пересічним законодавчим актом, яких парламент приймає сотні на рік. Це була ретельно спланована, погоджена з іноземною державою спецоперація проти основ конституційного ладу. Детальний юридичний і лінгвістичний аналіз тексту закону беззаперечно показав, що він майже дослівно, цілими абзацами повторював положення російського федерального закону про мови, лише мінімально, косметично адаптовані під українські реалії (замінивши "РФ" на "Україна"). Головна мета справжніх замовників цього закону (які, очевидно, сиділи в Кремлі) була зовсім не в тому, щоб захистити права національних меншин, про що солодко і лицемірно брехали автори закону з трибун і телевізорів. Мета була глибшою і страхітливішою: маргіналізувати українську мову у власній державі, перетворити її на гетто, звести до статусу "ритуальної" мови для державних свят, вишиванок і фольклорних фестивалів, залишивши реальну економічну, політичну і медійну владу за російською мовою. Це був план "Білорусізації" України.
Цікавим і показовим є той факт, що навіть Венеціанська комісія (найавторитетний дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права) у своєму офіційному висновку розкритикувала законопроект. Європейські експерти ввічливо, дипломатично, але твердо зазначили, що цей закон не відповідає ні духу, ні букві, ні меті Європейської хартії, на яку посилаються автори. Хартія була створена для захисту мов, які зникають і потребують державної підтримки, а не для посилення позицій мови, яка і так тотально домінує в усіх сферах життя, як це було з російською в Україні. Але влада Януковича цинічно проігнорувала ці зауваження, бо керувалася не правом, а виключно політичною доцільністю і вказівками з Москви. Проштовхування закону через парламент супроводжувалося безпрецедентним політичним тиском, шантажем і ламанням депутатів через коліно. Спікер парламенту Володимир Литвин, який намагався чинити слабкий опір (розуміючи наслідки для рейтингу) і не підписувати закон, був змушений подати у відставку (хоча потім залишився на посаді, зламаний системою). Все це яскраво показало, наскільки критичним, наскільки екзистенційно важливим для Москви було саме мовне питання в Україні. Російські стратеги, на відміну від багатьох наївних українців тоді, чудово розуміли аксіому: поки Україна говорить російською, поки вона споживає російський культурний продукт (книги, музику, серіали), вона залишається ментально прив'язаною до імперії, вона є невід'ємною частиною "русского мира", незалежно від кольору прапора. Розрив цього міцного пуповинного зв'язку став можливим лише ціною великої крові Небесної Сотні на Майдані та десятків тисяч загиблих героїв на російсько-українській війні.
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» — Ліна Костенко. Ці слова видатної української поетеси-шістдесятниці, живого класика, стали пророчими для нашого трагічного часу. Історія жорстоко довела: втрата мови завжди, неминуче передує втраті політичної незалежності. А відродження мови є найголовнішою, найміцнішою гарантією збереження держави, нації і свободи на віки.
🎯 Вправи
Фрагменти мовних законів
Спростування міфів: Міфи про «утиски російської мови»
- Як співвідноситься реальна статистика російськомовних шкіл у 2013 році з наративами російських медіа?
- Чи забороняє Закон 2019 року спілкування російською мовою у приватній сфері?
- Яким чином Росія використовувала Європейську хартію регіональних мов?
Есе: Деколонізація чи Дискримінація?
Порівняння: Мова та Ідентичність
- Соціологічне опитування 2012 року
- Соціологічне опитування 2023 року
- Динаміка змін
- Фактори впливу
Міфи та Реальність мовної політики
Закон 2019 року забороняє розмовляти російською мовою вдома.
Конституція України гарантує вільний розвиток мов національних меншин.
Закон Колесніченка-Ківалова відповідав Європейській хартії регіональних мов.
Венеціанська комісія підтримала мовний закон 2012 року без зауважень.
Українське радіо зобов'язане транслювати певну частку пісень українською мовою (квоти).
В Росії існує розгалужена мережа шкіл з українською мовою навчання.
Мовний омбудсмен має право штрафувати порушників мовного законодавства.
Статус «регіональної мови» фактично витісняв державну з ужитку.
До 2014 року більшість телевізійного ефіру в Україні була україномовною.
Перехід на українську мову після 2022 року часто є свідомим політичним вибором.