Нова Сербія та Слов'яносербія: Балканський чинник в історії Степової України
🎯 Чому це важливо?
Історія військових поселень XVIII століття, відомих як Нова Сербія та Слов’яносербія, є ключем до розуміння того, як Російська імперія використовувала "зовнішні" ресурси для колонізації та підпорядкування українських земель. Це не просто розповідь про переселення сербів, чорногорців чи валахів. Це історія про складну геополітичну гру, де релігійна солідарність (православ’я) використовувалася як прикриття для експансії, а іноземні військові формування ставали "клином", покликаним розколоти єдність козацьких територій. Розуміння цього періоду допомагає деконструювати міфи про "порожній степ" і побачити, як імперія крок за кроком готувала ґрунт для ліквідації Запорозької Січі. Це історія про те, як іноземні поселенці, отримавши привілеї на українській землі, з часом стали невід’ємною частиною нашого спільного історичного ландшафту, асимілювавшись і збагативши український етнос.
Вступ: Чужинці на українській землі
XVIII століття для Півдня України було часом великих, тектонічних зрушень, коли кордони цивілізацій пульсували під тиском воєн, дипломатичних інтриг та масових міграцій. Після Прутського походу та наступних російсько-турецьких воєн Петербург гарячково шукав надійні, ефективні інструменти для закріплення на "новопридбаних" або фактично контрольованих територіях. Традиційний козацький устрій, попри його доведену століттями ефективність в обороні, дедалі більше дратував імперський центр своєю автономністю, непередбачуваністю, демократизмом та незламним духом вольності. Імперії потрібні були не вільні лицарі, а професійні солдати, особисто віддані престолу, і водночас лояльні хлібороби, які могли б забезпечити ці війська продовольством без зайвих витрат для казни.
Саме в цей час на історичну сцена виходить "балканський чинник". Православні народи Балкан — серби, чорногорці, валахи, болгари — вже століттями перебували под владою Османської імперії або на кордонах Габсбурзької монархії як "гранічари" (прикордонники). Вони мали колосальний, унікальний досвід степової війни, фанатичну відданість православ’ю та вікову мрію про власну землю под захистом могутнього одновірного монарха. Для Російської імперії вони стали ідеальним, подарованим долею матеріалом для створення військових буферних зон. Так з’явилися Нова Сербія на Правобережжі та Слов’яносербія на Лівобережжі — унікальні автономні військові округи, штучно вклинені безпосередньо в живе тіло козацьких земель Вольностей Війська Запорозького.
Це була амбітна спроба створити "альтернативне козацтво" — дисципліноване, ієрархічне, уніфіковане і повністю підконтрольне Петербургу. Однак, як покаже історія, ці проекти виявилися не лише інструментом захисту кордону, а й потужним, цинічним засобом внутрішньої колонізації, вістря якого було спрямоване проти самої України. Ми маємо чітко розуміти, що ці поселення не виникли "на піску" чи в вакуумі — вони розросталися за рахунок брутального витіснення козацьких зимівників та руйнування паланкових структур, що призводило до затяжних, виснажливих і кривавих конфліктів. Історія Нової Сербії — це історія драматичної зустрічі двох різних моделей колонізації: народної (козацької), заснованої на свободі, та державної (імперської), заснованої на примусі, де балканські переселенці мимоволі стали заручниками великої імперської гри.
Цей період став важливим, переломним етапом у формуванні того, що пізніше назвуть "Південною Україною". Це був час інтенсивного будівництва фортець, демографічних змін та пошуку нових форм імперського управління. Проте за блискучим фасадом офіційних успіхів ховалася глибока особиста драма тисяч людей: як тих, хто прийшов сюди у пошуках кращої долі, тікаючи від одних імперій, так і тих, чия земля була цинічно відібрана для потреб "високої політики". Розгляд Нової Сербії та Слов’яносербії через деколонізаційну призму дозволяє нам побачити справжню ціну імперського "порядку" та незламність української ідентичності, яка зрештою змогла поглинути, перетравити та асимілювати ці штучно створені структури, перетворивши чужинців на своїх. Це нагадування про те, що справжня сила нації полягає не в указах монархів, а в здатності землі і культури об'єднувати людей навколо спільних цінностей свободи та гідності.
Створення військових поселень
Шлях сербів до українських степів був довгим і звивистим, він пролягав через складні перипетії європейської політики та дипломатії. Протягом XVIII століття Габсбурзька імперія активно використовувала сербських втікачів для охорони свого "Військового кордону" з османами. Серби-гранічари отримували землю та привілеї в обмін на постійну, виснажливу військову службу. Проте реформи Марії-Терезії, спрямовані на централізацію влади та обмеження прав православних (католизація), викликали глибоке невдоволення та розчарування серед сербських офіцерів. Вони почали шукати нових покровителів, і їхні погляди закономірно звернулися на Схід — до "Третього Риму", до Росії, яка позиціонувала себе як захисниця всіх православних.
Дипломатична інтрига у Відні була напруженою. Російський посол Бестужев-Рюмін таємно вів переговори з сербськими лідерами, обіцяючи їм золоті гори. Австрійська влада намагалася перешкодити виїзду своїх підданих, але зупинити потік було неможливо. Це був перший масовий політичний "трансфер" населення в історії Східної Європи, організований на такому високому рівні.
Іван Хорват та "Золота грамота"
Головним ініціатором, лобістом та архітектором переселення став полковник Іван Хорват-Куртич. У 1751 році він очолив депутацію сербських офіцерів до Петербурга з проханням про перехід на службу до імператриці Єлизавети Петрівни. Хорват був талановитим маніпулятором, авантюристом і харизматичним лідером, який майстерно використовував карту релігійної солідарності та військові амбіції Росії. Він обіцяв привести із собою десятки тисяч досвідчених, загартованих у боях воїнів, які стануть нездоланним щитом проти татар та турків, і при цьому не вимагатимуть грошей, а лише землі.
Імперський уряд, вкрай зацікавлений у посиленні південних кордонів та одночасному ослабленні непокірного Запорожжя, відгукнувся надзвичайно швидко. 11 січня 1752 року була видана знаменита "Жалувана грамота" Івану Хорвату. Згідно з цим документом, сербам виділялися величезні території на Правобережжі, між річками Дніпро, Синюха, Тясмин та Омельник (північ сучасної Кіровоградської області). Ця територія отримала офіційну, гучну назву Нова Сербія. Переселенцям надавалися небачені, просто фантастичні пільги: право на вічне і спадкове володіння землею, звільнення від усіх податків на мит, право на безмитну торгівлю, власне самоврядування та суд под керівництвом Хорвата, який отримав чин генерал-майора.
Ця грамота фактично створила автономну державу в державі на українській території. Важливо підкреслити жирним шрифтом, що землі, щедро "подаровані" сербам, юридично і фактично належали Запорозькій Січі (Бугогардівська паланка) та Гетьманщині (Миргородський та Полтавський полки). Петербург просто ігнорував права козаків, діючи за принципом "сила є — права не треба", свідомо створюючи умови для неминучого, жорсткого конфлікту. Хорват став справжнім диктатором у своєму окрузі, підпорядковуючись лише Сенату і фактично ігноруючи місцеву українську адміністрацію. Почалося масовое, гарячкове будівництво шанців на місці квітучих козацьких зимівників, що супроводжувалося брутальним виселенням місцевих жителів, спаленням їхніх хат та руйнуванням господарств.
Кошторис проекту був колосальним. Тільки на облаштування першої партії переселенців з казни було виділено понад 100 000 рублів сріблом — сума, за яку можна було озброїти цілу армію. Однак реальна кількість переселенців виявилася значно меншою за обіцяну. Замість обіцяних 20 тисяч, Хорват привів лише близько 3 тисяч людей. Щоб приховати цей провал і не втратити фінансування, він почав масово записувати у сербські полки місцевих українських селян-втікачів, молдаван та навіть козаків, змінюючи їм прізвища на сербський лад. Так Попенко ставав Поповичем, а Коваль — Ковачевичем. Це була перша масштабна фальсифікація в історії проекту.
Слов’яносербія: Друга хвиля міграції
Успіх Хорвата, який став багатим і впливовим вельможею, надихнув інших сербських лідерів. У 1753 році інша група офіцерів на чолі з Іваном Шевичем та Райком Прерадовичем (Депрерадовичем) також звернулася до Петербурга з проханням про переселення. Щоб уникнути конкуренції та кривавих конфліктів між амбітними лідерами (Хорват не терпів конкурентів), імперський уряд мудро вирішив розвести їх по різних берегах Дніпра і виділити новим прибульцям окрему територію на Лівобережжі.
Так з’явилася Слов’яносербія. Вона охоплювала стратегічно важливі землі між річками Сіверський Донець, Лугань та Бахмутка (північна частина сучасної Донеччини та Луганщини). Як і у випадку з Новою Сербією, ці землі були частиною Бахмутської провінції та Кальміуської паланки Запорожжя, тобто споконвічними козацькими територіями. Шевич і Прерадович отримали аналогічні Хорвату права та привілеї, заснувавши свої штаб-квартири та ротні поселення (шанці). Слов’яносербія мала ще більш виражений військовий характер, оскільки знаходилася на самому вістрі татарських набігів, закриваючи шлях до центральних районів імперії.
Процес переселення у Слов’яносербію проходив повільніше і важче, ніж у Нову Сербію. Переселенці стикалися з величезними, часом непереборними труднощами: повною відсутністю доріг та житла, частими, раптовими нападами татарських загонів, складним кліматом та хворобами. Проте саме тут, у горнилі постійної небезпеки, сформувався особливий тип військового поселенця, який звик жити у стані постійної бойової готовності, тримаючи плуг однією рукою, а мушкет — іншою. Слов’яносербія стала важливою ланкою в системі оборони Лівобережжя, але водночас вона посилила демографічний та адміністративний тиск на козацькі поселення Донбасу, що призвело до численних локальних війн за право користування луками, лісами та річками.
Життя в колоніях
Військова організація та шанці
Військова організація Нової Сербії та Слов’яносербії була точною, хоча й дещо спрощеною копією габсбурзького Військового кордону. Вся територія була жорстко поділена на роти (шанці) — укріплені поселення, де солдат одночасно жили з родинами та несли службу. У Новій Сербії було створено два полки: гусарський (кінний, елітний) та пандурський (піхотний, допоміжний). Кожен полк складався з 20 рот. Кожна рота мала своє укріплене поселення — шанець. Це були невеликі земляні фортеці з ровами, валами та дерев’яними стінами (частоколом), всередині яких знаходилися казарми, церква, будинки офіцерів, цейхгауз (склад зброї) та провіантські магазини. Назви цих шанців часто ностальгійно повторювали назви міст, з яких прийшли переселенці: Панчево, Сомбор, Земун, Вараждин, Вуковар. Це створювало ілюзію повернення втраченої батьківщини на новій, чужій землі.
Гусари Нової Сербії мали яскраву, колоритну уніформу: високі шапки, ментики з хутром, розшиті шнурами доломани. Цей стиль вплинув на моду того часу і навіть на козацький одяг. Проте за зовнішнім блиском ховалася бідність і нестача спорядження. Коні часто були поганими, зброя застарілою.
Центром і головним стратегічним вузлом, "серцем" Нової Сербії стала фортеця Святої Єлисавети (заснована у 1754 році), яка згодом перетворилася на місто Єлисаветград (сучасний український Кропивницький). Це була одна з найпотужніших, найсучасніших земляних фортець Європи того часу, збудована за всіма канонами фортифікаційного мистецтва Вобана. Фортеця була не лише оборонним пунктом проти татар (хоча татари її так і не взяли), а й адміністративним центром управління округом, місцем збору військ, суду та зберігання запасів. Водночас вона виконувала роль імперського наглядача, "великого брата" за запорозькими вольностями, будучи постійним, грізним нагадуванням про присутність центральної влади. Її гармати дивилися не лише в степ, а й у бік Січі.
У Слов’яносербії ротні шанці були розкидані вздовж високого берега Лугані та Дінця. Життя в них було надзвичайно суворим, спартанським. Постійна загроза раптових нападів, важка фізична праця по зведенню та ремонту укріплень, необхідність самозабезпечення продовольством робили побут поселенців схожим на безперервну військову кампанію. Командири рот мали практично необмежену, феодальну владу над своїми підлеглими, поєднуючи функції військових начальників, суддів, поліцейських та господарських розпорядників.
Взаємодія та конфлікти з козаками
Найбільш драматичною, напруженою і водночас найбільш показовою стороною існування Нової Сербії та Слов’яносербії був їхній постійний, гострий, непримиренний конфлікт із Запорозькою Січчю. Ці поселення були створені на землях, які козаки вважали своїми споконвічними, "дідівськими" вольностями, підтвердженими численними грамотами польських королів та російських царів. Поява озброєних іноземців, які нахабно почали зводити свої шанці на місці козацьких зимівників, руйнувати пасіки і розорювати могили предків, сприймалася запорожцями як пряма, смертельна образа і загроза їхньому існуванню.
Імперський уряд свідомо, макіавеллістично провокував ці конфлікти, не проводичи чіткого розмежування земель ("розмежування по-живому"). Сербські поселенці, відчуваючи за своєю спиною потужну підтримку Петербурга, часто поводилися агресивно, як завойовники: захоплювали козацьку худобу, випалювали сіножаті, руйнували млини, били і грабували козаків. Козаки, не будучи терплячими жертвами, відповідали тим самим: нападали на сербські обози, відбивали худобу, палили нові поселення. Степ перетворився на арену безперервної, жорстокої "малої війни", де сусіди, замість спільного захисту від татар, з люттю воювали один проти одного.
Запорозький Кош писав десятки слізних і гнівних протестів до Сенату та імператриці, нагадуючи про свої права і пролиту кров. У відповідь Петербург цинічно звинувачував козаків у "непокорі", "розбоях" та "зраді інтересів імперії". Насправді ж Нова Сербія виконувала роль стратегічного клина, "троянського коня". Вона розрізала козацьку територію навпіл, ізолюючи Запорожжя від Гетьманщини на півночі та Слобожанщини на сході. Це руйнувало єдину систему комунікацій та зв’язків українського світу, полегшуючи імперії контроль над регіоном. Кожен новий сербський шанець був фактично воєнною базою, спрямованою всередину України.
Асиміляція та побут
Незважаючи на військову муштру та жорсткий адміністративний тиск, життя у шанцях та поселеннях Нової Сербії розвивалося за власними, живими законами. Переселенці принесли із собою частинку сонячних Балкан, яка дивним чином вплелася в сувору українську реальність, створюючи унікальний культурний симбіоз. Життя сербського поселенця було поділене між мушкетом і плугом. Більшу частину часу вони проводили у полі або на варті. Житла будувалися переважно з дерева, лози та глини (мазанки), що було звичним і раціональним як для сербів, так і для українців в умовах дефіциту лісу. Проте всередині домівок часто можна було зустріти яскраві балканські килими, специфічний посуд, ікони сербського письма та почути рідну мову.
Дослідження показують, що етнічний склад поселень був набагато строкатішим і "українськішим", ніж це зображувала офіційна бравурна статистика. Окрім сербів, тут жили молдавани, валахи, чорногорці, болгари, угорці та величезна кількість українців. Остання група часто складала більшість робочої сили та рядового складу полків (їх записували под сербськими прізвищами, щоб отримати фінансування). Українці приносили в ці поселення свої унікальні знання про місцеву природу, способи будівництва теплих хат та ефективного обробітку землі. Відбувався інтенсивний, щоденний обмін досвідом. Балканці, своєю чергою, привносили свої військові традиції, музику, одяг та специфічну культуру прикордоння. Проте домінуючою мовою спілкування у побуті швидко і невідворотно ставала українська, оскільки вона була мовою більшості, мовою ринку і мовою церкви. Це робило сербські шанці не стільки іноземними островами, скільки новими вузлами українського розселення под зручною імперською вивіскою.
Окремої уваги заслуговує церковне життя. Балканські священики принесли свої обрядові особливості, але з часом підпорядкувалися Київській митрополії. Дерев'яні церкви, які вони будували, часто поєднували елементи балканського та українського бароко, створюючи унікальні архітектурні форми. Так, у селі Суботці (колишній шанець) довгий час зберігалася церква, збудована за сербським зразком, але розписана українськими майстрами. Віра була тим мостом, через який відбувалося зближення двох народів. Спільні свята, хрестини та весілля швидко розмили етнічні бар'єри.
Міф про "вірних сербів"
Російська історіографія любить підкреслювати "непохитну вірність" сербських переселенців російському трону. Насправді ситуація була складнішою. Зіткнувшись із корупцією власних командирів (Хорвата), невиплатою жалування та важкими умовами життя, багато сербів дезертирували. І тікали вони не назад в Австрію, а... на Запорозьку Січ! Там вони знаходили справжню волю, ставали козаками і разом з українцями воювали проти тієї самої імперії, яка їх запросила. Це свідчить про те, що ідеали свободи були для них важливіші за імперські подачки.
Читання
Уривок з історичного роману "Людолови" (Зінаїда Тулуб)
Зінаїда Тулуб у своєму монументальному романі "Людолови" майстерно, яскраво і історично достовірно зобразила епоху колонізації Півдня.
«...На пагорбі, де ще вчора вітер колихав ковилу і паслися козацькі коні, тепер стояли рівні ряди хат, критих очеретом. Але це не було вільне село. На майдані муштрували солдатів у синіх мундирах, чулася чужа, різка мова. Козак Петро, виглядаючи з очеретів, скреготав зубами. "Була наша земля, — думав він, — а стала панська. Прийшли, сіли на готове, ще й нас хлопами кличуть. Ну нічого, стривайте, ще засвистять кулі в степу, ще запалають ваші шанці, як свічки..." А в цей час у хаті сербського поручика його дружина, ніжна Ядвіга, колисала дитину і співала їй українську колискову, яку почула від сусідки-бондарівни. Життя брало своє, переплітаючи ненависть і любов у тугий вузол.»
Аналіз: Цей художній уривок геніально передає суть конфлікту. З одного боку — козацька ненависть до загарбників, відчуття втрати споконвічної землі і гідності. З іншого — неминуча, тиха, але потужна побутова асиміляція. Сербська жінка співає українську пісню — це символ того, що культура перемагає зброю. Діти, які виростуть у цій колисці, вже не будуть чужинцями, вони стануть частиною цієї землі, ввібравши в себе її мову і душу. Роман показує, що прості люди часто стають заручниками політики, але знаходять шляхи до порозуміння через спільний побут і біду. Поєднання воєнної муштри та сімейного затишку створює яскравий контраст, що підкреслює неприродність імперських конструкцій.
Первинні джерела
Документи епохи дають нам можливість зазирнути за лаштунки офіційної історії.
Жалувана грамота Івану Хорвату (1752)
«Всі, хто бажає з сербської нації перейти в нашу імперію, будуть прийняті в нашу службу і отримають землі для поселення... Звільняємо їх від податків на 30 років і дозволяємо вільну торгівлю... Землі ці відводяться у вічне і спадкове володіння, щоб вони могли кров свою проливати за віру православну і престол наш.»
Аналіз: Цей документ — квінтесенція імперського підкупу. 30 років без податків — це неймовірний, нечуваний привілей для того часу, коли українські селяни вже стогнали под тягарем панщини і податків. Фраза "вічне і спадкове володіння" мала гарантувати сліпу лояльність нових підданих. Проте, як покаже час, "вічність" тривала лише 12 років — до ліквідації автономії і перетворення вільних поселенців на державних селян. Імперія завжди забирає свої подарунки назад, щойно інструмент виконає свою функцію. Власне, ця грамота є актом земельного грабунку, оскільки роздавалися землі, що вже мали законних господарів.
Лист українського священика з Новомиргорода (1758)
«Панотче благочинний! Жити стало несила. Серби в церкву ходять рідко, постів не тримають, а тільки горілку п'ють і в карти грають. Наших людей кривдять, забирають останнє. Кажуть: "Ми пани, а ви мужики". А генерал Хорват судить так: хто більше дасть, той і правий. Немає правди на землі, і захисту немає, хіба що на Січ тікати.»
Аналіз: Цей лист розкриває глибокий моральний і соціальний розкол. Православна єдність, на яку робила ставку імперія, виявилася фікцією. "Одновірні брати" поводилися як типові колонізатори і окупанти. Корупція адміністрації Хорвата стала легендарною і призвела до повної деградації правосуддя. Священик бачить єдиний вихід — втечу на Січ, що підтверджує: Січ залишалася єдиним островом свободи і справедливості в океані імперського свавілля. Скарги священика — це голос приниженої української спільноти, яка не знайшла захисту у власної держави.
Звіт Сенатської комісії (1763)
«...Гроші, виділені на будівництво, зникли. Солдати голодні, коні худі. Замість сербів у полки записані місцеві селяни, щоб отримувати на них жалування. Хорват живе як турецький паша, а народ страждає. Проект Нової Сербії приніс казні лише збитки і сором.»
Аналіз: Цей нищівний документ став вироком проекту. Імперія визнала, що корупція і неефективність з'їли всі інвестиції. Це стало офіційною причиною ліквідації автономії. Величезні суми були розкрадені верхівкою, а сама ідея військової колонізації виявилася бутафорією. "Збитки і сором" — це діагноз всьому імперському менеджменту того часу, який намагався замінити природне життя штучними схемами.
Звіт про стан поселень Бахмутської провінції (1755)
«...Поселення Слов'яносербії знаходяться в жалюгідному стані. Солдати не мають даху над головою, риють землянки. Хліба немає, бо насіння прийшло запізно. Шевич і Прерадович сваряться за межі, а козаки з Кальміуської паланки чинять перешкоди в рибній ловлі. Якщо не буде надіслано термінової допомоги, люди почнуть розбігатися або вимруть від голоду та хвороб. Дисципліна тримається лише на страху перед покаранням.»
Аналіз: Цей документ з Бахмутського архіву яскраво ілюструє різницю між теоретичним планом імперії та його реалізацією на місцях. "Слов'яносербія" була в набагато гіршому стані через свою віддаленість від центрів постачання і близькість до небезпечного татарського кордону. Ми бачимо, що імперія не змогла забезпечити навіть базові потреби колоністів, кинувши їх напризволяще у степу як живий щит. Конфлікт із запорожцями ("Кальміуською паланкою") тут мав виразний економічний характер — боротьба за доступ до річкових ресурсів, які були життєво необхідними для виживання. Це спростовує міф про "державне забезпечення" колоній — насправді люди виживали всупереч системі, часто за рахунок грабунку сусідів.
Опис мандрівника Йоганна Ґюльденштедта (1774)
«Проїжджаючи через колишні сербські землі, я бачив багато зруйнованих шанців, що заросли бур'яном. Люди, що залишилися в селах, говорять переважно малоросійською мовою і носять український одяг. Сербські звичаї та мова зберігаються лише в деяких офіцерських родинах, та й то здебільшого про людське око для приїжджих гостей. Сама природа цієї землі та сила місцевої культури виявилися набагато потужнішими за волю імперських законодавців. Сербські полки тепер існують лише на папері, а в строю стоять переважно українці.»
Аналіз: Академік Ґюльденштедт, як сторонній спостерігач, фіксує фінальну стадію асиміляції за рік до остаточної ліквідації Січі. Його слова про "силу місцевої культури" є ключовими. Українська мова ("малоросійська") стала інструментом виживання і щоденного спілкування навіть у тих поселеннях, які планувалися як сербські анклави. Це доводить, що колонізація Півдня не була успішною як російський ідеологічний проект "Новоросії", вона була успішною лише як розширення української етнічної території под чужим прапором. Поразка Хорвата була поразкою імперського "демографічного інжинірингу". Сила ландшафту і традиції виявилася міцнішою за військову дисципліну.
Щоденник німецького мандрівника (1760)
«Я був здивований побачити, що в так званій Новій Сербії сербів менше, ніж корінних жителів. Всю чорну роботу виконують місцеві селяни, яких тут називають "підпомічниками". Сербські офіцери поводяться як справжні магнати, хоча ще вчора були простими солдатами. Ця земля родюча, але управління нею хаотичне і несправедливе.»
Аналіз: Погляд збоку підтверджує: проект базувався на експлуатації українців. Термін "підпомічник" став евфемізмом для позначення фактично закріпаченого населення, яке мало утримувати привілейованих колоністів. Це була форма соціального паразитизму, санкціонована державою. Родючість землі ставала прокляттям для тих, хто на ній працював, але не володів нею. "Магнати" зчорашніх солдатів — це класична картина швидкого збагачення на колоніальних ресурсах.
Рапорт російського чиновника про бунт (1761)
«Сербські солдати відмовляються коритися наказам і вимагають платні. Вони погрожують піти до турків або до запорожців. Офіцери втратили авторитет. Дисципліна впала настільки, що полк нездатний виступити в похід. Ситуація критична, потрібна військова сила для втихомирення бунтівників.»
Аналіз: Цей документ показує глибоку кризу системи військових поселень. Замість надійної опори трону, вони перетворилися на джерело нестабільності та потенційної загрози. Бунтівні настрої серед сербів, викликані обманом та злиднями, зближували їх з гайдамаками та козаками. Погроза "піти до запорожців" є найбільш промовистою — вона показує, де насправді бачили люди альтернативу імперському рабству.
Деколонізаційний погляд
Проект військових поселень XVIII століття мав кілька рівнів стратегічної мети, і кожен із них був спрямований на послаблення української суб’єктності. Аналіз цих рівнів дозволяє зрозуміти механіку "внутрішньої колонізації", яку Росія застосовувала до України як до своєї колонії.
- Демографічне заміщення: Імперія боялася української однорідності. Замість вільного, озброєного українського населення (козацтва), вона намагалася створити лояльний прошарок іноземців, залежних від милості монарха. Це класична тактика "розділяй і володарюй", яку застосовували всі імперії від Риму до Британії. Штучна зміна демографічного балансу мала зробити регіон менш "небезпечним" для Петербурга.
- Географічний розкол: Нова Сербія та Слов’яносербія були географічно розташовані так, щоб розірвати територіальну цілісність українських земель, вбивши "клин" між Запорожжям, Гетьманщиною та Слобожанщиною. Це унеможливлювало спільні повстання і руйнувало єдиний український економічний простір. Кожен шанець був бар'єром на шляху народної волі.
- Економічне виснаження: Відбираючи у козаків найкращі землі, імперія підривала економічну базу Січі, змушуючи її занепадати. Без землі козак перестає бути воїном і стає наймитом. Це була стратегія "тихого вбивства" козацтва через земельне право. Знищення козацьких зимівників було актом цілеспрямованого економічного терору.
- Символічне привласнення: Перейменування давніх українських поселень на балканський лад мало на меті показати, що історія цих земель починається з "чистого аркуша" за волею імперії. Це була спроба вкрасти пам’ять про попередні століття українського життя в Степу, нав'язавши натомість міф про Росію як єдиного цивілізатора. Кожна нова назва була інструментом забуття.
Міф про «балканське братерство» активно використовувався пропагандою для прикриття справжніх цілей. Насправді ж українці і серби часто опинялися по різні боки барикад, зіткнені лобами імперською адміністрацією. Ми маємо розуміти, що сербські колоністи самі були жертвами імперських маніпуляцій — їх використали для брудної роботи, а потім позбавили обіцяних пільг. Цей досвід вчить нас, що імперія ніколи не має справжніх друзів, а лише тимчасові інструменти для досягнення своїх геополітичних цілей. Розуміння цієї механіки є надзвичайно важливим для сучасної України, яка продовжує боротися з нащадками тих самих імперських ідеологів. Кожна зруйнована козацька паланка в XVIII столітті — це втрачена можливість для ранішого формування нашої незалежності, і ми маємо про це пам'ятати, аналізуючи дії будь-якої зовнішньої сили на нашій землі. Спадщина "Нової Сербії" є застереженням проти віри в імперські обіцянки.
Деколонізація цього періоду вимагає від нас визнання українців не просто "жертвами", а активними суб'єктами, які своєю культурою та способом життя змогли нівелювати імперські зусилля. Сила українського етносу виявилася здатною асимілювати навіть спеціально підібрані військові групи. Ми маємо повернути собі пам'ять про ці землі не як про "сербські шанці", а як про відвойований українцями простір, де чужинці з часом стали своїми.
📋 Підсумок: Наслідки для Півдня
Проект Нової Сербії та Слов’яносербії став яскравим, повчальним епізодом в історії українського Півдня. Він продемонстрував усі методи імперської колонізації: від використання релігійних гасел до грубої сили та адміністративних маніпуляцій. Балканські переселенці, які шукали свободи та захисту под крилом одновірної імперії, мимоволі стали інструментом придушення свободи іншого православного народу — українців. Це трагічний урок того, як імперія вміє використовувати надії одних для поневолення інших.
Проте історія виявилася мудрішою за імперські укази. Проект як військово-політична одиниця провалився, не витримавши перевірки корупцією, неефективністю та природним спротивом місцевого населення. Але люди залишилися. Тисячі сербів, чорногорців та валахів знайшли свою нову батьківщину не в ефемерній "Новоросії", а в реальній Україні. Вони стали частиною нашого народу, нашими сусідами, друзями та предками. Опір імперії об'єднав їх з українцями у спільній долі. У ХІХ столітті нащадки цих колоністів уже не відокремлювали себе від української громади, беручи активну участь у розбудові місцевого самоврядування та культури. Це був процес глибокої інтеграції, який збагатив нашу генетичну та культурну палітру.
Від Нової Сербії залишилися назви на карті та прізвища в телефонних довідниках (Хорвати, Вуїчі, Поповичі, Шевичі). Від Слов’яносербії залишився район на Луганщині, який досі зберігає свою унікальну топоніміку. Але головним спадком стала мультиетнічність Півдня, яка, всупереч планам імперії, не послабила, а зміцнила українську ідентичність, зробивши її більш адаптивною та стійкою. Ми навчилися жити з різними сусідами, перетворюючи їх на друзів. Сьогоднішні нащадки тих сербів — це патріоти України, які захищають свою землю від нової російської навали. І в цьому — наша найбільша перемога: здатність перетворювати імперські проекти на елементи нашого власного національного будівництва. Пам'ять про гранічарів XVIII століття сьогодні є частиною нашої великої європейської історії, вільної від маніпуляцій Москви.
Сьогодні, коли Росія знову намагається використовувати балканський чинник у своїй гібридній війні, історія Нової Сербії служить нам надійним щепленням. Ми знаємо, як працюють ці схеми, і знаємо, чим вони закінчуються для їхніх творців. Сила України — в її вмінні поєднувати різні впливи в єдиний, незламний моноліт національної ідентичності. Наш Південь — це не конгломерат колоній, а живий організм, де кожна крапля крові переселенців за два століття стала українською. Ми маємо пишатися своєю здатністю бути відкритими до світу, залишаючись при цьому незламними у своїй українськості. Кожен такий історичний урок робить нас сильнішими, мудрішими і ближчими до нашої остаточної перемоги над залишками імперського мислення. Колишні військові поселення сьогодні — це звичайні українські села, де шанують предків, але дивляться у майбутнє разом з усією країною. Це і є справжня відповідь історії на всі спроби штучного розділення.
Іронія долі
Генерал Іван Хорват, який так прагнув влади і багатства, закінчив своє життя в засланні у Вологді, позбавлений чинів і маєтків за розкрадання казни. Імперія використала його і викинула, як зламану іграшку. Це нагадування всім, хто намагається будувати своє щастя на службі тиранам за рахунок чужої біди. Його доля — це символ краху всіх колаборантів, які ставлять особистий зиск вище за справедливість.
Потрібно більше практики?
Щоб краще зрозуміти цей складний період, спробуйте виконати наступні завдання:
- Мікроісторичне дослідження: Якщо ви живете на Кіровоградщині або Луганщині, знайдіть старі назви свого населеного пункту. Чи пов'язані вони з сербськими полками? Опитайте старших жителів — можливо, збереглися сімейні перекази про предків-переселенців.
- Аналіз карти: Порівняйте карту Нової Сербії з картою сучасних областей України. Які міста виросли на місці військових поселень? Знайдіть 5 таких прикладів і опишіть їхній розвиток від шанця до міста.
- Есей-роздум: «Чужий серед своїх». Уявіть себе сербським солдатом, який прибув в український степ у 1752 році. Опишіть свої враження. Що ви відчуваєте, бачачи козацькі зимівники? Як змінюється ваше ставлення до місцевих жителів з часом?
- Генеалогічний пошук: Спробуйте дізнатися походження поширених у вашому регіоні прізвищ. Чи є серед них балканські? Використайте онлайн-архіви та бази даних для пошуку коренів.
🎯 Вправи
Жалувана грамота Івану Хорвату (1752)
— Полное собрание законов Российской империи
Земельні конфлікти та імперська стратегія
- Чиї землі фактично роздавала імперія іноземцям?
- Як створення військових поселень впливало на безпеку Запорозької Січі?
Козацька паланка vs Сербська рота
- Козацька паланка (самоврядування)
- Сербська рота (військова адміністрація)
- Система управління
- Економічна база
- Відносини з центром
Есе: Балканський "клин" в історії України
Історія Нової Сербії
Нова Сербія була створена на пустих землях.
Іван Хорват був чесним адміністратором.
Сербські поселенці звільнялися від податків.
Слов'яносербія знаходилася на Правобережжі.
Українці не могли служити в сербських полках.
Фортеця Святої Єлисавети стала центром Нової Сербії.
Сербські поселення існують досі як окремі етнічні анклави.
Козаки вітали створення сербських поселень.
Гусари Нової Сербії носили український одяг.
Проект Нової Сербії був закритий через його неефективність.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| переселенці | /pereseˈlɛnt͡sʲi/ | settlers | ім | |
| шляхта | /ˈʃlʲaxta/ | nobility | ім | |
| привілеї | /prɪvʲiˈlɛji/ | privileges | ім | |
| кордон | /korˈdɔn/ | border | ім | |
| полк | /pɔlk/ | regiment | ім | |
| рота | /ˈrɔta/ | company (military) | ім | |
| укріплення | /ukrʲiˈplɛnʲːɐ/ | fortification | ім | |
| автономія | /au̯toˈnɔmʲija/ | autonomy | ім | |
| асиміляція | /asɪmʲiˈlʲat͡sʲija/ | assimilation | ім | |
| балканці | /balˈkant͡sʲi/ | Balkan people | ім | |
| серби | /ˈsɛrbɪ/ | Serbs | ім | |
| чорногорці | /t͡ʃornɔˈɦɔrt͡sʲi/ | Montenegrins | ім | |
| валахи | /waˈɫaxɪ/ | Vlachs | ім | |
| православ'я | /prau̯oˈsɫau̯ʲɐ/ | Orthodoxy | ім | |
| рекрути | /ˈrɛkrʊtɪ/ | recruits | ім | |
| фортеця | /forˈtɛt͡sʲɐ/ | fortress | ім | |
| степ | /step/ | steppe | ім | |
| колонізація | /kolonʲiˈzat͡sʲija/ | colonization | ім | |
| паланка | /paˈɫanka/ | palanka (administrative unit) | ім | |
| зимівник | /zɪˈmʲiu̯nɪk/ | zymivnyk (Cossack winter homestead) | ім | |
| наказ | /naˈkaz/ | order / decree | ім | |
| комендант | /komenˈdant/ | commandant | ім | |
| гарнізон | /ɦarnʲiˈzɔn/ | garrison | ім | |
| податки | /poˈdatkɪ/ | taxes | ім | |
| лояльність | /loˈjalʲnʲisʲtʲ/ | loyalty | ім |