ОУН: Формування українського націоналізму
🎯 Чому це важливо?
Організація Українських Націоналістів (ОУН) — це явище, яке вже майже століття викликає найгостріші та найполярніші дискусії як в Україні, так і за її межами. Для одних це безумовний символ безкомпромісної боротьби за незалежність, приклад жертовності та патріотизму. Для інших (особливо в радянській, російській, а почасти і польській історіографії) — синонім екстремізму, тероризму та колабораціонізму. Зрозуміти феномен ОУН неможливо без глибокого занурення в трагічний історичний контекст міжвоєнної Європи, де крах старих імперій, економічна депресія та розчарування в ліберальній демократії породили радикальні рухи як зліва, так і справа. ОУН виникла як пряма відповідь на поразку українських визвольних змагань 1917–1921 років та жорстоку окупаційну політику сусідніх держав, які розділили українські землі. Вивчення історії ОУН — це ключ до розуміння того, як нація, загнана в глухий кут бездержавності та асиміляції, шукає шляхи до самоствердження, іноді вдаючись до найрадикальніших методів. Це урок про ціну свободи та величезну відповідальність за вибір засобів боротьби.
Вступ: Народження націоналізму
1929 рік став справжнім поворотним моментом в історії українського визвольного руху ХХ століття. У Відні, на установчому конгресі, що проходив у суворій таємниці з 28 січня по 3 лютого, було урочисто проголошено створення Організації Українських Націоналістів (ОУН). Ця подія стала логічним, хоча й непростим завершенням тривалого процесу об'єднання різних націоналістичних груп та гуртків, які діяли як в еміграції, так і на окупованих західноукраїнських землях. Головною, стратегічною метою організації було проголошено створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх етнічних українських землях. Але чому саме в цей час, наприкінці 1920-х, виникла гостра потреба в такій радикальній, воєнізованій силі? Відповідь криється в гіркому, травматичному досвіді поразки Української революції 1917–1921 років. Покоління, яке пройшло через горнило війни і втратило свою державу, відчувало глибоке, болісне розчарування в методах "старих" партій — соціалістів, демократів та лібералів, які, на їхню думку, були занадто м'якими, нерішучими та наївними у відносинах з ворогами. Вони вірили, що демократія і дипломатія підвели Україну, і тепер настав час сили.
Контекст міжвоєнної Європи також значно сприяв радикалізації настроїв. Це був час розквіту тоталітарних ідеологій та культу сили — фашизму в Італії, комунізму в СРСР, зародження нацизму в Німеччині. Ліберальна демократія Версальської системи здавалася слабкою, корумпованою і нездатною захистити національні інтереси пригноблених народів. Українська молодь, яка опинилася під владою Польщі, Румунії та СРСР, щодня бачила, що світ поважає лише грубу силу та рішучість. Вони прагнули прямої дії, а не нескінченних парламентських дебатів чи петицій до Ліги Націй, які залишалися без відповіді. ОУН запропонувала їм цю дію: революційну, підпільну, жертовну, спрямовану на повне руйнування окупаційного режиму. Це був виклик не лише зовнішнім окупантам, а й усьому "старому світу" української політики, який звинувачували в угодовстві та "провансальстві".
Націоналізм ОУН не був просто політичною програмою чи партійною платформою; це була своєрідна "світська релігія", світогляд, спосіб життя. Вона вимагала від своїх членів повної, абсолютної самопожертви, залізної дисципліни та фанатичної віри в націю як найвищу, абсолютну цінність. Гасло "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї", закріплене в Декалозі українського націоналіста, стало життєвим кредо для тисяч молодих людей Галичини та Волині. ОУН стала організацією принципово нового типу — не партією парламентського типу, а орденом професійних революціонерів, які готові були в будь-який момент покласти своє життя на вівтар свободи. Це народження нового, агресивного, динамічного і безкомпромісного націоналізму кардинально змінило хід української історії, перетворивши "українське питання" з внутрішньої проблеми Польщі чи СРСР на фактор міжнародної політики.
Перший Конгрес українських націоналістів у Відні 1929 року проходив у атмосфері суворої конспірації.
Витоки та ідеологія
ОУН не виникла на порожньому місці, вона мала глибоке коріння в попередніх етапах боротьби. Її безпосереднім організаційним попередником і фундаментом була Українська Військова Організація (УВО), створена ще в 1920 році в Празі групою старшин Армії УНР та Української Галицької Армії (УГА), які категорично відмовилися скласти зброю і змиритися з поразкою. УВО займалася активною бойовою та розвідувальною діяльністю: організовувала замахи на польських урядовців (зокрема, невдалий замах на Юзефа Пілсудського у 1921 році та Станіслава Войцеховського у 1924 році), підпали маєтків польських колоністів, акти саботажу на залізницях, намагаючись не дати польській владі спокійно закріпитися в Галичині. УВО була суто військовою структурою, яка діяла методами партизанської війни та індивідуального терору. Однак з часом лідерам УВО, і передусім Євгену Коновальцю, стало зрозуміло, що суто військової, законспірованої організації недостатньо для перемоги у довготривалій перспективі. Потрібна була широка, масова політична структура, яка б охоплювала всі верстви суспільства, особливо студентську та шкільну молодь, і формувала б нову національну свідомість, готову до революційного вибуху. Саме цю нішу і зайняла ОУН, фактично поглинувши УВО як своє бойове ядро та значно розширивши соціальну базу підтримки.
Засновником, ідеологом і першим головою ОУН став полковник Євген Коновалець. Це була історична постать унікального масштабу — талановитий організатор, далекоглядний дипломат і досвідчений військовий стратег. Він чітко розумів, що боротьба буде довгою, виснажливою і вимагатиме не лише зброї, а й потужної ідеології та міжнародної підтримки. Коновалець зумів налагодити таємні контакти з українською діаспорою в США та Канаді, створивши там мережу фінансової та політичної підтримки (ОДВУ), а також з урядами та спецслужбами деяких європейських країн (зокрема Литви, яка ворогувала з Польщею, та Німеччини), шукаючи ситуативних союзників проти спільних ворогів — Польщі та СРСР. Він бачив ОУН як структуру, яка має зберегти і примножити сили нації, підготувати її до моменту, коли геополітична ситуація в Європі зміниться і дозволить відновити незалежність збройним шляхом. Коновалець був прагматиком, який умів об'єднувати людей різних поглядів навколо спільної мети, що дозволяло ОУН уникати серйозних внутрішніх конфліктів протягом майже десяти років. Структура ОУН була побудована за військовим зразком. На чолі стояв Провід Українських Націоналістів (ПУН), що перебував в еміграції. На українських землях діяла Крайова Екзекутива (КЕ), яка безпосередньо керувала підпіллям. Організація мала розгалужену систему "референтур" (відділів): військову, ідеологічну, політичну, культурну, господарську. Це дозволяло контролювати всі сфери життя. Особлива увага приділялася вишколу молоді через мережу "Юнацтва", де гартували майбутніх бійців. Така ієрархія забезпечувала високу дисципліну та мобільність, але водночас створювала передумови для конфлікту між "центром" (еміграцією) та "краєм" (бойовиками).
Ідеологічною основою ОУН став так званий "інтегральний націоналізм". Ця політична течія ставила інтереси нації понад інтереси особистості, будь-якого соціального класу, релігійної конфесії чи окремої партії. Нація розглядалася як єдиний, живий організм, вища, абсолютна цінність, заради якої можна і треба жертвувати всім, включаючи власне життя і моральні принципи мирного часу. Головним ідеологом цього напрямку в Україні вважається публіцист Дмитро Донцов, хоча формально він ніколи не був членом ОУН через свій важкий, безкомпромісний характер та небажання підкорятися партійній дисципліні. Його пристрасні, емоційні праці "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем" стали справжніми настільними книгами для всієї націоналістичної молоді того часу. Донцов проповідував культ волі, безкомпромісної боротьби, "творчого насильства" та "аморальності" в боротьбі з ворогом (мета виправдовує засоби). Він стверджував, що нації діляться на "лицарів" і "гречкосіїв", і лише перші здатні творити історію та будувати державу. Ця войовнича філософія, що апелювала до інстинктів, волі до влади та емоцій, надзвичайно імпонувала молоді, яка розчарувалася в демократії і прагнула героїчного чину.
Варто розуміти, що "інтегральний націоналізм" не був суто українським винаходом. Це була частина загальноєвропейського тренду розчарування в лібералізмі. Однак Донцов адаптував ці ідеї до українських реалій бездержавності. Він відкидав "гуманізм" і "всепрощення", які, на його думку, призвели до поразки УНР. Замість "народолюбства" (любові до народу таким, як він є), він пропонував "народовладдя" (владу еліти, яка знає, куди вести маси). Це був жорсткий, елітарний підхід. ОУН взяла на озброєння цю риторику, перетворивши її на практичну політичну програму. "Воля нації" стала єдиним законом, а "здобуття держави" — єдиною метою, яка виправдовувала будь-які жертви.
Вплив ідеології ОУН на західноукраїнське суспільство був колосальним і всеохоплюючим. Вона формувала новий психологічний тип українця — сильного, впевненого в собі, дисциплінованого, готового до дії і самопожертви. ОУН категорично відкидала ліберальну демократію, пацифізм, соціалізм, комунізм та угодовство як "чужі", "шкідливі" ідеї, що розкладають націю зсередини і роблять її слабкою перед ворогом. Натомість пропонувався принцип "націократії" — державного устрою, де вся повнота влади належить найбільш свідомим та активним представникам нації, об'єднаним в єдину політичну організацію, а не партіям, що сваряться між собою. Звісно, ця ідеологія мала багато спільних рис з тогочасними європейськими авторитарними рухами, що згодом стало приводом для численних звинувачень ОУН у фашизмі. Проте український націоналізм мав одну суттєву, принципову відмінність, яку не можна ігнорувати: він був національно-визвольним рухом бездержавної, поневоленої та розділеної нації, яка боролася за своє фізичне виживання та право на існування, а не за імперську експансію чи загарбання чужих територій. Це був націоналізм оборони, а не нападу.
Підпільна боротьба 1930-х
У 1930-х роках основна діяльність ОУН зосередилася переважно на території Західної України (Східна Галичина та Волинь), що входила до складу Польщі. Організація розгорнула широку, глибоко законспіровану мережу підпільних осередків ("п'ятірок"), охопивши міста, містечка і села. Головним методом боротьби став індивідуальний політичний терор проти представників польської окупаційної влади та українців, яких вважали колаборантами чи зрадниками національних інтересів. Найгучнішими акціями, що сколихнули всю Польщу і набули міжнародного розголосу, стали вбивство польського посла Тадеуша Голувка (1931), який виступав за польсько-українське порозуміння (що націоналісти вважали небезпечним, бо це розхолоджувало націю і відвертало від революції), шкільного куратора Станіслава Собінського (відповідального за жорстку полонізацію освіти) та, кульмінаційно, міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького (1934), який був головним архітектором жорстокої політики пацифікації 1930 року. Ці атентати мали на меті продемонструвати силу українського підпілля, помститися за кривди, завдані українцям, та привернути увагу світу до невирішеного українського питання, показавши, що Галичина не є "спокійною польською провінцією".
Вбивство Броніслава Пєрацького 15 червня 1934 року стало кульмінацією цієї тактики. План атентату був розроблений Степаном Бандерою. Виконавець Григорій Мацейко підійшов до міністра біля ресторану у Варшаві. Коли бомба не спрацювала, він холоднокровно використав пістолет. Втеча Мацейка стала легендою: він зумів зникнути з місця події, перетнути кордон і дістатися Аргентини. Ця акція шокувала Польщу. Влада відповіла масовими арештами, створенням концтабору в Березі Картузькій та гучним Варшавським процесом. Однак процес, задуманий як суд над "терористами", перетворився на трибуну для обвинувачення польської окупаційної політики. Бандера та його побратими перетворили лаву підсудних на політичну сцену, відмовляючись говорити польською і вітаючи один одного гаслом "Слава Україні!". Це зробило їх національними героями в очах молоді. Варшавський (1935–1936) та Львівський (1936) процеси стали піком публічної активності ОУН. Підсудні використовували кожну хвилину для пропаганди своїх ідей. Бандера заявив: "ОУН не визнає польських законів на українській землі". Його поведінка, сповнена гідності та зневаги до суду, вразила навіть польських журналістів. Ці суди, які мали б дискредитувати рух, парадоксальним чином легітимізували його. Вони показали, що за "терористами" стоїть ідея, заради якої люди готові йти на смерть. Вироки (смертна кара, замінена на довічне ув'язнення) лише додали ореолу мучеництва лідерам ОУН.
Терористична тактика ОУН викликала гостру полеміку. та неоднозначну реакцію в українському суспільстві. Легальні партії (УНДО) та греко-католицька церква (на чолі з авторитетним митрополитом Андреєм Шептицьким) публічно і різко засуджували політичні вбивства, вважаючи їх нехристиянськими та політично шкідливими, оскільки вони провокували ще жорстокіші репресії з боку польської влади (як це сталося під час пацифікації 1930 року). Шептицький навіть видав пастирське послання із засудженням "злочину вбивства". Проте радикалізована польським тиском і безправ'ям молодь бачила в терорі єдиний ефективний і гідний метод спротиву. Окрім терору, ОУН проводила масштабні акції "шкільного саботажу" проти польської мови, бойкоту польських товарів під гаслом "Свій до свого по своє" (купуй українське!), кампанії проти державної монополії на алкоголь і тютюн ("пропаганда тверезості" як засіб позбавити окупанта прибутків). Це була тотальна війна за душі та гаманці українців, спроба створити "державу в державі" з власними законами і судом. "Шкільна акція" 1933 року охопила тисячі сіл: діти відмовлялися відповідати польською мовою на уроках, рвали польські підручники і вимагали української школи. Це була перша масова політична мобілізація дітей, яка налякала владу більше, ніж бомби. Польські вчителі тікали з сіл, не витримуючи психологічного тиску.
Відповіддю влади стало створення концентраційного табору в Березі Картузькій у 1934 році. Це місце стало символом польського свавілля. Туди відправляли без суду, лише за рішенням адміністрації, на термін до 3 місяців (який нескінченно продовжували). Умови були жахливими: виснажлива фізична праця (біг, гімнастика), заборона розмовляти, постійні побиття гумовими кийками. Метою табору було "перевиховання" через фізичний та моральний злам. Проте ефект був зворотним: Береза стала "академією" для націоналістів. Там вони гартували волю, обмінювалися досвідом і ще більше ненавиділи систему. Кожен, хто пройшов через Березу, виходив звідти переконаним ворогом Польщі. Це була школа кадрів для майбутньої УПА.
У травні 1938 року в Роттердамі сталася трагедія, яка змінила долю організації та всього українського руху. Радянський агент Павло Судоплатов, який майстерно втерся в довіру до Коновальця під виглядом підпільника з Радянської України, вбив його, підсунувши в ресторані коробку цукерок з потужною вибухівкою. Це був тяжкий, непоправний удар для ОУН. Сталін особисто віддав наказ на ліквідацію, розуміючи небезпеку, яку становив Коновалець напередодні великої війни. Смерть авторитетного вождя, який умів згладжувати конфлікти і об'єднувати різні групи, призвела до глибокої кризи керівництва та різкого загострення внутрішніх суперечностей. Між "старою гвардією" емігрантів, що базувалася в Європі на чолі з полковником Андрієм Мельником (шурин Коновальця), та "молодими революціонерами" з Крайової Екзекутиви на чолі зі Степаном Бандерою виник гострий, непримиренний конфлікт поколінь, амбіцій і тактик. "Крайовики", які щодня ризикували життям у підпіллі, сиділи в польських тюрмах і гинули, вимагали більш рішучих дій, революційної стратегії і не довіряли обережним "кабінетним стратегам" за кордоном, вважаючи їх відірваними від реальності.
У 1940 році цей конфлікт переріс у остаточний і болісний розкол ОУН на дві ворогуючі фракції: ОУН(м) (мельниківці) та ОУН(б) (бандерівці, або "революційна ОУН"). Цей розкол став великою трагедією для націоналістичного руху, оскільки значно розрощив і послабив його сили перед лицем майбутньої світової війни. Обидві фракції претендували на виключне право представляти українську націю, що, на жаль, часто призводило до братовбивчих конфліктів і взаємного поборювання. Степан Бандера став символом безкомпромісної, революційної боротьби, кумиром радикальної молоді, тоді як Андрій Мельник намагався дотримуватися більш поміркованої, консервативної лінії, спираючись на інтелігенцію та старше покоління. Попри цей болісний розкол, обидві гілки ОУН продовжували активно готуватися до великого збройного зіткнення, яке, на їхню думку, мало неминуче статися і вирішити долю України. Вони створювали військові штаби, вишколювали кадри і накопичували зброю.
Соціальна база ОУН постійно розширювалася завдяки активній роботі в культурно-просвітницькому полі. Хоча польська влада закривала українські школи та "Просвіти", націоналісти створювали підпільні бібліотеки, спортивні гуртки та хори, які ставали центрами патріотичного виховання. Вони видавали величезну кількість нелегальної літератури, яка поширювалася від села до села. Журнал "Розбудова Нації", який видавався в Празі і нелегально переправлявся через кордон, був інтелектуальним штабом руху. У ньому публікувалися теоретичні статті про державний устрій, економіку, культуру та військову стратегію майбутньої України. Це свідчить про те, що ОУН готувала не лише бойовиків, а й майбутніх урядовців, інженерів та митців нової держави. Вони розуміли, що після здобуття влади державою треба буде керувати, і тому виховували компетентну еліту.
Читання: Ідеологічна зброя
Тексти українського націоналізму 1920–30-х років — це унікальний пласт політичної філософії, який поєднував у собі елементи європейського волюнтаризму, ірраціоналізму та власне української повстанської традиції. Це була література дії, написана не в кабінетах, а в перервах між боями та у в'язницях. Її метою було не просто пояснити світ, а змінити його, мобілізувавши волю читача на боротьбу. Головною рисою цих текстів є їхня сугестивність (здатність навіювати) та емоційна напруга. Автори апелювали не стільки до розуму, скільки до почуттів — гордості, гніву, сорому за рабський стан нації. Мова цих текстів — це мова імперативів, гасел та метафор.
Центральне місце займає публіцистика Дмитра Донцова, якого називають "духовним батьком" руху. Його стиль характеризується агресивною, рубаною фразою, використанням яскравих історичних аналогій та біологічних метафор ("нація-хижак", "здорова кров"). Він запровадив поняття "аморальності" в політиці, стверджуючи, що будь-який засіб, який веде до визволення нації, є моральним. Це була революція в українській політичній думці, яка до того базувалася на гуманістичних та народницьких ідеалах ХІХ століття (Драгоманов, Франко). Донцов висміював "сльози і плач" української літератури, закликаючи замінити їх на "сталь і вогонь". Його статті в "Віснику" формували смаки та світогляд цілого покоління, яке пізніше пішло в УПА. Аналіз його текстів показує високу ерудицію автора, який цитував Ніцше, Шпенглера та Ортегу-і-Гассета, адаптуючи їхні ідеї для українського читача.
Іншим важливим жанром була підпільна література ОУН — листівки, брошури та інструкції. Вони писалися простою, доступною мовою, розрахованою на селянську молодь. Тут домінували короткі, чіткі тези: "Україна для українців", "Польща — окупант", "Смерть зрадникам". Ця література виконувала роль альтернативної освіти, пояснюючи причини бідності та безправ'я українців через призму колоніального гніту. Особливо цікавими є тюремні записки та листи націоналістів (наприклад, "Мої думки" Зенона Коссака). У них ми бачимо глибоку інтроспекцію, роздуми про сенс життя і смерті, про обов'язок перед предками. Це не примітивні агітки, а документи високої духовної напруги. Автори цих текстів свідомо готували себе до мучеництва, розглядаючи тюрму як "університет характеру".
Окремо варто згадати поезію "разстріляного відродження" та "Празької школи" (Олена Теліга, Олег Ольжич, Євген Маланюк), яка, хоч і не була офіційними документами ОУН, живила рух своєю енергією. Це була "поезія чину", де слово ставало, за виразом Маланюка, "стилетом". Вони оспівували героїку минулого (Скіфію, Київську Русь, Козаччину) як джерело сили для сучасності. Вивчення цих літературних текстів у контексті ідеології ОУН дозволяє зрозуміти, що націоналізм був не лише політичним, а й глибоким культурним феноменом, модерністським бунтом проти провінційності та меншовартості. Вони прагнули створити нову українську людину — шляхетну, сильну і красиву.
Важливим елементом ідеологічної роботи була "література факту" — репортажі про судові процеси та біографії загиблих героїв. Книга "Нарис історії ОУН" Петра Мірчука чи спогади Зиновія Книша стали бестселерами підпілля. Вони створювали "мартиролог" руху, список святих мучеників, чия смерть ставала прикладом для наслідування. Культ могил Січових Стрільців та Героїв Крут, який активно плекала ОУН, був формою історичної пам'яті, що протистояла польській та радянській окупаційній політиці забуття. Кожен юнак, який вступав в ОУН, знав напам'ять імена тих, хто загинув за Україну. Це створювало відчуття безперервності боротьби і відповідальності перед мертвими.
Не можна оминути увагою і роль жіноцтва в поширенні цієї літератури. Жіноча мережа ОУН була надзвичайно ефективною в логістиці підпільної преси. Дівчата, часто під виглядом студенток чи селянок, перевозили валізи з "Сурмою" та "Розбудовою Нації" через кордони і поліцейські блокпости. Вони були невидимими героїнями "книжкового фронту". Однією з найяскравіших фігур була Олена Теліга, яка своїм словом і життям втілила ідеал жінки-націоналістки — елегантної, інтелектуальної і сталевої. Її есеїстика закликала жінок бути не просто "берегинями", а "товаришами по зброї", рівними чоловікам у боротьбі.
Технологія виготовлення підпільної літератури також заслуговує на увагу. В умовах тотального контролю поліції, оунівці створювали таємні друкарні в лісових криївках ("бункерах") та на горищах хат. Вони використовували примітивні циклостилі, але тиражі сягали тисяч примірників. Папір і фарбу здобували через корумпованих урядовців або крали. Кожен примірник такої газети був на вагу золота. Його читали до дірок, передавали з рук в руки і заучували напам'ять. Володіння такою літературою каралося роками тюрми, але це лише збільшувало попит на "заборонене слово". Українське слово ставало зброєю, не менш небезпечною, ніж револьвер.
Первинні джерела
Документи та свідчення того часу дають змогу безпосередньо відчути напружену атмосферу підпільної боротьби, зрозуміти логіку дій націоналістів та їхню внутрішню мотивацію. Вони відкривають завісу над світом конспірації, шифрів та постійної небезпеки.
📜 "Декалог українського націоналіста" (уривок)
«Я — Дух одвічної стихії, що спас Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
- Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї. ...
- Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави.» — Степан Ленкавський, 1929 р.
Аналіз: Текст написаний у формі містичного, релігійного одкровення ("Я — Дух"), що надає йому сакрального звучання. Це підкреслює ірраціональний, духовний характер націоналізму як віри, що не потребує раціональних доказів. Заповідь про "ненависть" (8 пункт) часто критикують з позицій гуманізму, але в контексті того жорстокого часу вона була природною психологічною захисною реакцією на спроби фізичного та духовного знищення українців. "Безоглядна боротьба" означала готовність іти до кінця, не рахуючись із жертвами, як власними, так і чужими. Цей текст виховував "людину нового типу" — фанатика ідеї, аскета, воїна. Для молоді, яка шукала моральних орієнтирів у світі хаосу, Декалог став кодексом честі. Він давав прості відповіді на складні питання і чітко розмежовував "своїх" і "чужих". Вивчення цього документа дозволяє зрозуміти психологію членів ОУН, для яких політика була не компромісом інтересів, а священною війною добра зі злом.
📜 З виступу Степана Бандери на Варшавському процесі (1936)
«ОУН не бореться з польським народом, але з польською окупаційною системою. Ми не маємо ненависті до поляків як до нації, але ми ненавидимо ярмо, яке вони наклали на наш народ. Кожен народ має святе право на власну державу. Якщо нам відмовляють у цьому праві легально, ми здобудемо його силою. Наша ідея така велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба присвятити, щоб її зреалізувати.» — З протоколу судового засідання.
Аналіз: Ці слова, сказані в залі суду, стали програмним маніфестом покоління. Бандера чітко розрізняє "народ" і "систему", намагаючись надати боротьбі моральної легітимності. Однак фраза про "мільйони жертв" лякає своєю безкомпромісністю. Вона свідчить про те, що лідери ОУН мислили категоріями історичних епох, де людське життя важить менше за державний суверенітет. Це була логіка війни, перенесена в політику. Для польського суду це був доказ "фанатизму", для української молоді — приклад незламності. Варшавський процес зробив Бандеру символом, "прапором" руху, перетворивши його з організатора терактів на національного лідера. Саме тут народився міф про Бандеру, який згодом житиме своїм власним життям.
📜 Звіт польської поліції про вбивство Броніслава Пєрацького (1934)
«Вбивство міністра внутрішніх справ було ретельно спланованою, професійною акцією ОУН. Виконавець, Григорій Мацейко, діяв холоднокровно, рішуче і професійно. Організація продемонструвала свою здатність завдавати болючих, точкових ударів у самому серці держави, в центрі Варшави, серед білого дня. Це свідчить про надзвичайно високий рівень конспірації, розвідки, дисципліни та фанатичну відданість виконавців. Український терор стає реальною, системною загрозою національній безпеці Польщі, яку не можна ігнорувати.» — З матеріалів слідства до Варшавського процесу.
Аналіз: Цей документ показує, як ворог реально оцінював ОУН: не як "банду", а як небезпечну, професійну та ефективну підпільну армію. Визнання "високого рівня конспірації" з вуст поліції є своєрідною "похвалою" підпіллю. Вбивство Пєрацького було актом прямої помсти за пацифікацію 1930 року, і польська влада це чудово розуміла, хоча й намагалася приховати справжні причини радикалізації українців. Варшавський процес над Бандерою та іншими лідерами перетворився на трибуну для пропаганди ідей ОУН.
📜 Дмитро Донцов, "Націоналізм" (1926)
«Нації, які хочуть панувати, мусять мати "волю до влади". Ця воля є джерелом права. Право сильного — це єдине реальне право в історії. Слабкі нації, які сподіваються на справедливість або милосердя, приречені на загибель. Лише той, хто готовий боротися за своє існування зі зброєю в руках, заслуговує на життя. Наш ідеал — це нація-воїн, нація-завойовник, яка не просить, а бере.» — З ідеологічної праці, що сформувала покоління.
Аналіз: Цей текст є квінтесенцією "інтегрального націоналізму". Донцов відверто протиставляє "право сили" ліберальному "праву закону". Він апелює до соціального дарвінізму, де виживає найсильніший. Для українців, які століттями були в ролі жертви, ця агресивна риторика стала психологічною компенсацією. Вона давала відчуття сили та історичної перспективи. Донцов вчив не бути жертвою, а стати хижаком. Це було небезпечно, але в умовах 1930-х років — надзвичайно привабливо.
📜 Лист Євгена Коновальця до Андрія Мельника
«Ми мусимо бути готові до того, що в майбутній великій війні Україна знову стане полем бою, розмінною монетою великих держав. Наше головне, стратегічне завдання — зберегти кадри, нашу організаційну структуру і не дати використати нас як гарматне м'ясо для чужих інтересів. Ми підемо з чортом, якщо це допоможе здобути Україну, але ми ніколи не будемо слугами чорта. Наша мета — суб'єктність, а не служба чужим імперіям.» — З приватного листування, 1930-ті рр.
Аналіз: Ця цитата блискуче і переконливо спростовує популярний радянський міф про сліпе, лакейське підпорядкування ОУН німцям. Коновалець демонструє холодний політичний прагматизм ("підемо з чортом"), розуміючи відсутність вибору союзників, але водночас твердо наполягає на національній суб'єктності та незалежності ("не будемо слугами"). Це була трагічна дилема українського руху — шукати союзників у світі, де їх майже не було, і маневрувати між хижаками, намагаючись вижити і перемогти.
Деколонізаційний погляд
Міф: ОУН була фашистською організацією, яка сліпо копіювала ідеологію нацизму.
Реальність: ОУН була національно-визвольним рухом бездержавної нації. Хоча вона запозичила деякі організаційні форми та риторику у тогочасних європейських правих рухів (що було "духом часу"), її метою була не імперська експансія чи расова вищість, а здобуття незалежності на власній етнічній території. Ідеологія ОУН еволюціонувала від авторитарної у 1930-х до більш демократичної у 1943-1944 роках (під час боротьби УПА). Ототожнення ОУН з нацизмом є ключовим елементом радянської пропаганди, який ігнорує факт, що лідери ОУН сиділи в нацистських концтаборах.
Радянська та польська (комуністична) історіографії десятиліттями системно таврували ОУН виключно як "фашистську", "терористичну", "бандитську" та "колаборантську" організацію. Цей однобічний, спрощений наратив був частиною цілеспрямованої колоніальної політики пам'яті, спрямованої на повну дискредитацію будь-якого українського самостійницького руху в очах власного народу та світу. Деколонізаційний підхід вимагає від нас відмовитися від цих нав'язаних імперських кліше і розглядати ОУН об'єктивно, у широкому контексті національно-визвольної боротьби народів Європи та світу. ОУН була типовим прикладом радикального руху бездержавної нації, структурно і типологічно подібним до ірландської ІРА, єврейського "Ірґун" (що воював за Ізраїль) чи навіть польської ППО (за часів боротьби Пілсудського проти Росії).
Слід окремо наголосити на різниці між "терористом" і "борцем за свободу". Ця межа часто залежить від того, хто пише історію. Для Польщі дії ОУН були злочином проти держави, але для українців це була єдина можлива форма спротиву в умовах, коли легальна політика зазнала краху. Ми маємо право на власний погляд, який ставить у центр український інтерес. Називати Бандеру "бандитом" — це повторювати тези НКВД. Визнавати його лідером визвольного руху — це стверджувати свою суб'єктність. Водночас, ми не повинні ідеалізувати минуле. ОУН використовувала жорстокі методи, які часто призводили до жертв серед цивільного населення. Чесна розмова про ці трагічні сторінки робить нас сильнішими, а не слабшими. Але ця розмова має відбуватися в Києві, а не за сценаріями Москви.
Звинувачення у "фашизмі" часто базуються на зовнішніх атрибутах (уніформа, специфічне вітання "Слава Україні!", принцип вождизму), які були модними і поширеними в політичній культурі Європи 1930-х років. Однак за своєю внутрішньою суттю та метою український націоналізм докорінно відрізнявся від нацизму чи італійського фашизму тим, що він не був імперським чи шовіністичним щодо завоювань. ОУН не прагнула завоювати чужі землі, поневолити інші народи чи встановити світове панування; її єдиною метою було визволення власної етнічної території від окупантів. Терор ОУН був вимушеною, асиметричною відповіддю на державний терор окупантів, класичною "зброєю слабкого проти сильного".
Важливо також завжди пам'ятати унікальний, трагічний контекст "боротьби проти двох імперій". ОУН була чи не єдиною політичною силою в Європі, яка наважилася кинути відкритий виклик одночасно і Польщі, і СРСР (а згодом і нацистській Німеччині). Ця позиція "проти всіх" вимагала неймовірної мужності, віри та внутрішніх ресурсів. Сучасні дискусії навколо ОУН в Україні — це процес складного, болісного, але необхідного переосмислення власної історії. Ми визнаємо героїзм і жертовність оунівців, шануємо їх як борців за незалежність, але не заплющуємо очі на їхні помилки, авторитаризм, внутрішні конфлікти чи окремі акти насильства, які виходили за межі необхідної самооборони. Це ознака дорослої, зрілої нації — приймати свою історію у всій її складності та драматизмі, не відмовляючись від своїх героїв.
📋 Підсумок: До Другої світової
Напередодні Другої світової війни ОУН підійшла як найбільш організована, масова і дієва українська політична сила, але водночас — серйозно ослаблена внутрішнім розколом, арештами та репресіями. Обидві фракції (бандерівці та мельниківці) пов'язували великі стратегічні надії з початком великої війни, справедливо вважаючи, що вона зруйнує несправедливу версальську систему і дасть унікальний історичний шанс для відновлення української державності на руїнах імперій. Вони робили тактичну ставку на Німеччину як на єдину ревізіоністську силу, здатну розбити Польщу та СРСР, але ця ставка виявилася надзвичайно ризикованою і в кінцевому підсумку трагічною, оскільки нацисти мали свої плани на Україну.
30 червня 1941 року у Львові, в перші дні німецько-радянської війни, ОУН(б) рішуче проголосила Акт відновлення Української Держави, поставивши німців перед доконаним фактом існування української влади. Реакція нацистів була миттєвою і жорсткою: арешти керівництва (Бандери, Стецька), ультиматуми відкликати Акт та початок масових репресій проти націоналістів. Це стало моментом істини, який остаточно розвіяв будь-які ілюзії про "німецьку допомогу" чи партнерство. ОУН була змушена перейти у глибоке підпілля і розпочати героїчну, жертовну боротьбу на два фронти — проти нацистських окупантів і проти радянських партизанів та військ НКВД.
Спадщина ОУН є складною, багатогранною і суперечливою, але її вплив на українську історію ХХ століття неможливо переоцінити. Вона дала приклад безкомпромісної боротьби, виховала ціле покоління героїв, створила ідеологічну та кадрову базу для Української Повстанської Армії (УПА) і зберегла ідею незалежності у найтемніші часи бездержавності. Гасло "Слава Україні! Героям Слава!", яке народилося в лавах ОУН як партійне вітання, сьогодні стало офіційним вітанням Збройних Сил України та загальнонаціональним символом боротьби за свободу в усьому світі. Історія ОУН вчить нас, що навіть невелика група відданих і організованих людей здатна змінити хід історії, якщо має непохитну віру і волю до боротьби.
Феномен ОУН демонструє, що нація є живим організмом, який має інстинкт самозбереження. Коли легальні шляхи розвитку блокуються, енергія народу знаходить вихід у радикальних формах. ОУН виконала свою історичну місію, ставши каталізатором державної волі. Без фанатизму 1930-х років, можливо, не було б кому захищати Україну в 1940-х і відновлювати її в 1991-му. Ці люди були продуктом своєї жорстокої епохи, але вони зуміли піднятися над нею, ставши візіонерами майбутнього. Сьогодні ми можемо критикувати їхні методи, але ми не можемо заперечити їхню роль як архітекторів української політичної нації. Вони змусили світ рахуватися з Україною.
🌍 Сучасна Україна
Сьогодні революційний прапор ОУН (червоно-чорний, що символізує українську кров, пролиту на українську землю) є визнаним, поважним символом боротьби українців проти російської агресії. Його можна побачити на передовій, на військових шевронах добровольців, на танках і на мирних мітингах. Це яскраве свідчення того, що революційна традиція ОУН стала органічною частиною сучасної української ідентичності, очистившись від авторитарних нашарувань минулого і ставши універсальним символом захисту рідної землі від будь-яких загарбників.
🎯 Вправи
Декалог українського націоналіста
Перевірка: Знання Декалогу
Перша заповідь закликає здобути багатство для себе.
Автор Декалогу — Степан Ленкавський.
Декалог дозволяє розкривати таємниці під тортурами.
Націоналіст повинен помститися за смерть Великих Лицарів.
Шоста заповідь радить говорити про справу з усіма.
Восьма заповідь закликає до толерантності.
Десята заповідь говорить про розширення простору Держави.
Автор Декалогу — Степан Бандера.
Націоналіст не повинен вагатися перед небезпечним чином.
Декалог згадує 'Володимирів Тризуб'.
Міфи та факти про ОУН
ОУН була створена в Києві у 1929 році.
Першим головою ОУН був Степан Бандера.
Ідеологія ОУН називалася 'інтегральний націоналізм'.
ОУН використовувала лише легальні методи боротьби.
Гербом ОУН був тризуб з мечем.
Розкол ОУН стався після смерті Євгена Коновальця.
Євген Коновалець загинув у перестрілці з поліцією.
Жінкам було заборонено вступати до ОУН.
ОУН боролася лише проти Польщі.
Польська влада називала членів ОУН бандитами.
Есе: Радикалізація руху
Коновалець і Бандера: Два покоління
- Євген Коновалець
- Степан Бандера
- Походження і вік
- Стиль керівництва
- Ставлення до терору
- Місце в історії
Аналіз гасла 'Слава Україні!'
- Чому це гасло було таким небезпечним для радянської влади?
- Як змінилося сприйняття гасла в сучасному світі?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| націоналізм | nɐt͡sʲionɐˈlʲizm | nationalism | ім | |
| підпілля | pidˈpilʲːɐ | underground | ім | |
| ідеологія | ideoloˈɦijɐ | ideology | ім | |
| організація | orɦɐnʲiˈzɑt͡sʲijɐ | organization | ім | |
| визвольний рух | vɪzˈvolʲnɪj rux | liberation movement | ім | |
| терор | teˈror | terror | ім | |
| розкол | rozˈkol | split | ім | |
| провідник | providˈnɪk | leader | ім | |
| радикальний | rɐdɪˈkɑlʲnɪj | radical | прикм | |
| інтегральний | inteˈɦrɑlʲnɪj | integral | прикм | |
| атентат | ɐtenˈtɑt | assassination | ім | |
| конспірація | konspiˈrɑt͡sʲijɐ | conspiracy | ім | |
| еміграція | emiˈɦrɑt͡sʲijɐ | emigration | ім | |
| маніфест | mɐnʲiˈfɛst | manifesto | ім | |
| декалог | dekɐˈloh | decalogue | ім | |
| саботаж | sɐboˈtɑʒ | sabotage | ім | |
| експропріація | ekspropriˈjɑt͡sʲijɐ | expropriation | ім | |
| тризуб | trɪˈzub | trident | ім | |
| гасло | ˈɦɑslo | slogan | ім | |
| революція | revoˈlʲut͡sʲijɐ | revolution | ім |