Пацифікація: Поляки в Галичині
🎯 Чому це важливо?
"Пацифікація" — це термін, який звучить оманливо мирно (від латинського pacificatio — умиротворення), але в історії України він назавжди став синонімом державного терору, глибокого національного приниження та масового фізичного насильства. Події осені 1930 року в Галичині є ключовим, переломним моментом для розуміння всієї подальшої трагедії українсько-польських відносин у ХХ столітті. Це був час, коли європейська держава, яка сама щойно відновила свою незалежність, цинічно застосувала методи колективної відповідальності проти власних громадян. Вивчення пацифікації пояснює глибинне коріння радикалізації українського руху, популярність ідей ОУН та неминучість подальших кривавих конфліктів.
Вступ: «Мирне» насильство
Восени 1930 року Східна Галичина здригнулася від каральної акції, яку польська влада цинічно назвала "пацифікацією". Цей термін мав приховати від міжнародної спільноти в Женеві справжній характер подій — масовий державний терор проти власного мирного населення. Акція була представлена як "умиротворення" регіону, де нібито панував хаос, але насправді вона стала інструментом колективного покарання цілого етносу. Замість того, щоб шукати конкретних винуватців актів саботажу, організованих ОУН, польський уряд маршала Юзефа Пілсудського вирішив завдати удару по всьому українському національному організму. Це було свідоме рішення перетворити внутрішню політику на військову операцію проти громадян власної держави. Масштаб каральної акції вражав навіть загартованих у боях ветеранів. Протягом двох місяців сотні сіл у трьох галицьких воєводствах перебували у стані облоги. Поліція та армія діяли злагоджено, перетворюючи мирні населені пункти на зони бойових дій. Офіційною метою було "припинення безладів", але реальні методи — масові побиття, незаконні арешти громадських активістів, варварське руйнування культурних установ — свідчили про намір фізично та морально зламати українську націю.
Це був акт демонстративного приниження, спрямований на те, щоб зламати хребет українському національному руху перед виборами. Держава, яка декларувала себе демократичною республікою, діяла методами жорстокої окупаційної армії на своїй території. Наслідки цього кроку були катастрофічними для міжнаціонального миру. Реакція українського суспільства була сумішшю шоку та гніву. Помірковані політичні сили, які роками будували діалог з Варшавою, опинилися в ідеологічному тупику. Їхні заклики до лояльності були розтоптані чоботами поліціянтів. Це створило ідеальну ситуацію для радикалів з ОУН, які отримали незаперечний доказ: з окупантом можна розмовляти лише мовою сили. Пацифікація стала тією історичною точкою неповернення, після якої прірва відчуження між українцями та поляками стала майже нездоланною. Замість "умиротворення", Польща власними руками виховала покоління, готове до безкомпромісного збройного спротиву. Кожен удар нагая ставав закликом до майбутньої помсти та визволення. Українське село, яке традиційно було консервативним і лояльним до порядку, в одну мить перетворилося на ворожу територію для польської держави. Насильство породило таку глибоку травму, що вона передавалася від батьків до дітей, визначаючи долю регіону на десятиліття вперед.
У багатьох селах польська адміністрація намагалася подати пацифікацію як "відновлення справедливості" щодо польських колоністів, чиє майно постраждало від підпалів. Проте каральні експедиції не робили різниці між активістами ОУН та звичайними хліборобами. Більше того, часто саме найбільш успішні та організовані українські села ставали головними мішенями, що доводить економічне підґрунтя акції. Влада хотіла не просто покарати, а знищити конкурентоспроможність українського селянина. Погроми кооперативів "Маслосоюзу" були прямим ударом по українському капіталу. Поліція діяла з холодною розрахунковістю, виводячи з ладу обладнання, яке селяни купували роками за власні заощадження. Це було економічне вбивство під виглядом поліційної операції. Психологічний тиск був не менш витонченим: селян змушували ставати на коліна в багнюку і годинами чекати своєї черги на побиття, поки офіцери демонстративно обідали в їхніх хатах. Це було тотальне заперечення людської гідності під прапором "державного інтересу". Кожна така сцена вкарбовувалася в пам'ять очевидців, руйнуючи будь-які шанси на мирну інтеграцію українців у польське суспільство.
Міф: Пацифікація була вимушеною реакцією на "тероризм" ОУН і стосувалася лише винних у підпалах.
Реальність: ОУН справді проводила саботажні акції, але польська відповідь була спрямована не на підпільників, а на легальні українські інституції та мирне населення. Каральні загони нищили кооперативи, бібліотеки та школи, які не мали жодного стосунку до тероризму. Це була спроба системно послабити український національний організм, використовуючи акції ОУН як зручне виправдання перед міжнародною спільнотою. Більшість заарештованих та побитих були звичайними хліборобами, вчителями та священниками.
Під час пацифікації польська поліція масово застосовувала публічне биття нагаями. Людей зганяли на площу і били на очах у всього села, не розбираючи віку чи статі. Часто карали просто за наявність української книжки або портрета Шевченка. Це фізичне насильство мало на меті зламати людську гідність, але ефект був прямо протилежним: замість покори в серцях людей оселилася холодна ненависть.
Причини та контекст
Щоб зрозуміти логіку цих подій, треба поглянути на системну дискримінацію українців у Другій Речі Посполитій. Після анексії Галичини Польща послідовно ігнорувала вимоги міжнародної спільноти щодо надання українцям автономії. Навпаки, проводилася політика "зміцнення польськості", що означало масове закриття українських шкіл, витіснення мови з державних установ та економічний тиск. Найкращі землі роздавалися польським осадникам, що викликало лють у малоземельному українському селі. Українці відчували себе "чужими на власній землі", позбавленими права на розвиток та гідність. Ситуація була вибухонебезпечною, і будь-яка іскра могла призвести до масштабного конфлікту. Держава не шукала порозуміння, а намагалася асимілювати або маргіналізовати мільйони своїх громадян. Ця політика "санітарного кордону" та етнічного гетто була закладена в саму основу польської державності того часу, яка бачила в українцях лише загрозу, а не ресурс для розвитку республіки. Шовіністичний антиукраїнський курс став безпрецедентним за своєю жорстокістю.
Варто детальніше зупинитися на конкретних механізмах цієї дискримінації. Закон 1924 року, відомий як "Lex Grabski", став юридичним інструментом для ліквідації українського шкільництва. Під виглядом перетворення шкіл на "двомовні" (утраквістичні), влада фактично витісняла українську мову з освіти. За кілька років тисячі українських шкіл зникли, замінені на польські або змішані, де українська мова зводилася до мінімуму. Паралельно йшов процес "осадництва": уряд надавав значні земельні наділи та фінансову підтримку польським ветеранам, які переселялися в Галичину. Це мало на меті змінити етнічний склад регіону. Уявіть собі українського селянина, який страждає від безземелля і бачить, як родючі поля його дідів віддають чужинцям, що приїхали зі зброєю. Це створювало атмосферу щоденної несправедливості, де кожен клаптик землі ставав полем бою. Економічна блокада українських підприємств доповнювала цю картину: українцю було вкрай важко отримати кредит чи державну посаду. Така політика не залишала місця для легального розвитку, штовхаючи молодь в обійми радикальних організацій.
Цей тиск породив радикальний спротив. Створення ОУН у 1929 році та подальша "саботажна акція" влітку 1930 року були відповіддю на державне насильство. Підпали маєтків польських поміщиків мали продемонструвати суб'єктність українців та неможливість стабільності без вирішення українського питання. ОУН намагалася перетворити Галичину на "порохову бочку", змушуючи Варшаву або піти на поступки, або вдатися до репресій, які б ще більше озлобили народ. Польська влада обрала шлях репресій, граючи за сценарієм, який був вигідний радикалам з обох боків. Маршал Пілсудський, прагнучи встановити авторитарний контроль над країною, використав український саботаж як зручний привід для широкого удару по опозиції. Пацифікація була спрямована не стільки на ліквідацію підпілля, скільки на знищення легальної інфраструктури українства — кооперативів, читалень "Просвіти", церковних громад. Це був свідомий вибір на користь ескалації, а не стабілізації.
Глибинні причини конфлікту також лежали в площині ідеологічного зіткнення двох націоналізмів. Польський "державний" націоналізм прагнув побудувати унітарну республіку, де не було місця для самобутньої української нації. Український "визвольний" націоналізм бачив єдиний порятунок у створенні власної держави. У цьому протистоянні пацифікація стала найгострішим моментом, який показав ілюзорність будь-яких компромісів у рамках чинної системи. Це був крах ідеї "нормалізації" та перехід до фази відкритої, екзистенційної ворожнечі. Додатковим фактором була міжнародна ситуація. Польща намагалася продемонструвати світу, що вона є міцною державою, здатною контролювати свої кордони. Репресії в Галичині мали стати сигналом і для Берліна, і для Москви про внутрішню силу польського режиму. Однак ефект виявився прямо протилежним: жорстокість акції лише підірвала міжнародний престиж Варшави, виставивши її як країну, де панує беззаконня та терор проти меншин.
Ми маємо усвідомити, що польське керівництво того часу перебувало під впливом ідей шовінізму, які не передбачали рівноправності для національних меншин. "Українська проблема" розглядалася як прикрість, яку можна усунути за допомогою залякування. Така короткозора політика свідчила про нездатність польської еліти до стратегічного мислення та розуміння природи національних рухів ХХ століття. Відмова від надання автономії, обіцяної міжнародними договорами, була першим кроком до краху Другої Речі Посполитій на сході. Пацифікація лише зафіксувала цей крах морально та юридично. Держава, яка вдається до масових катувань власних селян, втрачає право називатися демократичною. Цей історичний гріх Варшави мав жахливі наслідки для майбутнього обох народів. Навіть найменша спроба української інтелігенції вибудувати місток порозуміння була спалена разом із читальнями "Просвіти". Влада свідомо обирала шлях конфронтації, вірячи в магічну силу грубої сили. Але історія довела, що нагайка може змусити мовчати, але ніколи не змусить любити або поважати державу-ката.
Додатково варто зазначити, що економічна депресія 1929 року лише поглибила ці суперечності. Бідність у селах зростала, а польська держава замість допомоги збільшувала податковий тиск. Українські кооперативи були єдиною соломинкою для селян, і саме їх влада вирішила знищити. Це було не лише політичне, а й соціальне вбивство. Польська преса роздмухувала ненависть, називаючи українців "внутрішніми ворогами", які допомагають більшовикам або німцям. Цей пошук цапа-відбувайла став зручним інструментом для відволікання уваги польського суспільства від власних внутрішніх проблем. Таким чином, українці стали заручниками польської внутрішньої кризи. Пацифікація була спробою Пілсудського згуртувати польську націю навколо ідеї "міцної руки" та "захисту кордонів". Але ціна цієї згуртованості була надто високою — остаточна втрата Галичини як лояльної частини держави. Прірва, вирита восени 1930 року, стала фундаментом для майбутніх трагедій.
Важливо розуміти, що польська адміністрація активно використовувала мовне питання як засіб тиску. Закон Грабського 1924 року, який фактично нищив українську школу, став прелюдією до подій 1930 року. Українську мову офіційно називали "місцевою говіркою" або "русинською мовою", намагаючись позбавити українців статусу нації. Це було лінгвістичне насильство, яке передувало фізичному. Коли поліція під час пацифікації змушувала селян розмовляти лише польською, це було не випадковістю, а частиною продуманої стратегії денаціоналізації. Усвідомлення цього контексту допомагає побачити за поодинокими актами жорстокості системну державну політику асиміляції, яка зазнала краху через незламність українського духу. Шовіністичний чад охопив значну частину польського суспільства, роблячи будь-яку дискусію про рівноправність неможливою.
Крім того, пацифікація мала на меті придушити зростаючий вплив української греко-католицької церкви. Хоча офіційно церква закликала до спокою, її структури були хребтом української громади. Побиття священників та обшуки в плебаніях мали на меті залякати духовних лідерів народу. Влада хотіла показати, що навіть церковний імунітет не врятує від гніву держави. Це був виклик самому фундаменту українського буття в Галичині. Але ефект був протилежним: церква ще тісніше згуртувалася зі своїм народом у його стражданнях. Кожен такий випадок ставав відомим далеко за межами села, створюючи ореол мучеництва навколо української справи.
Протягом 1920-х років українці намагалися використовувати всі легальні можливості для захисту своїх прав. Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) вело активну роботу в Сеймі, вимагаючи дотримання конституції та міжнародних угод. Проте польська сторона бачила в цьому лише прояв слабкості або хитрості. "Політика нормалізації", яку пропонували деякі українські кола, була остаточно похована під ударами поліційних кийків під час пацифікації. Це був тріумф радикального крила, яке стверджувало, що з Польщею неможливо домовитися. Відмова від діалогу з боку держави автоматично легітимізувала насильство як засіб політичної боротьби в очах цілого покоління українців. Це був трагічний шлях, але іншого вибору Варшава українцям просто не залишила.
Хід пацифікації
Акція розпочалася 14 вересня 1930 року і проводилася силами поліції та армійських ескадронів. Тактика була незмінною: загін раптово оточував село, блокуючи всі шляхи відходу. Потім починалися "ревізії". Під приводом пошуку зброї карателі вдиралися до хат, розпорювали багнетами перини, висипали зерно та борошно на землю і змішували його з болотом або нафтою. Це було свідоме, холоднокровне знищення засобів до існування селян перед настанням зими. Економічний збиток був колосальним і мав на меті загнати українське село в стан повної покори через голод і злидні. Найбільш болючим елементом стали масові публічні екзекуції. Чоловіків зганяли на майдани і били нагаями або прикладами до втрати свідомості. Били всіх: від молодих хлопців до літніх священників та вчителів. Часто ці побиття супроводжувалися знущаннями над людською гідністю — людей змушували проклинати свою мову або співати польські пісні під ударами. Це було торжество безкарності та садизму, санкціоноване на найвищому державному рівні.
Руйнування культурних установ було системним. Поліція вдиралася до читалень "Просвіти", знищувала бібліотеки, рвала українські книжки та розбивала музичні інструменти. Особливу лють карателів викликали портрети Тараса Шевченка, які вони топтали ногами або проколювали багнетами. Це було символічне вбивство національної пам'яті. Бібліотеки, які селяни збирали по крихтах, жертвуючи останні гроші на книжки, перетворювалися на купи сміття за лічені хвилини. Знищення "Народних домів" мало на меті позбавити громаду місця для зборів та спілкування. Влада розуміла, що українська культура є небезпечною зброєю, тому намагалася вибити її з рук народу разом із зубами. Кооперативні крамниці грабувалися, а товари псувалися. Влада намагалася фізично стерти будь-які сліди української самоорганізації. Арешти мали масовий характер: в'язниці Львова та Тернополя були переповнені адвокатами, лікарями та депутатами Сейму. Це був свідомий удар по "голові" нації, спроба залишити народ без його природних лідерів. Наслідком цих звірств стала повна радикалізація молоді. Ті, хто бачив своїх батьків закривавленими, а рідні бібліотеки спаленими, назавжди втратили віру в легальні методи боротьби. Пацифікація стала найкращою рекламою для ОУН. Підпілля почало рости як на дріжджах, поповнюючись людьми, які прагнули помсти за приниження 1930 року. Польський уряд власноруч створив армію своїх майбутніх ворогів. Це була фатальна помилка стратегічного масштабу, яка змінила хід історії Східної Європи.
Масштаби репресій були безпрецедентними. У деяких селах каральні загони залишалися на кілька днів, змушуючи селян утримувати своїх мучителів. Жорстокість проявлялася навіть у дрібницях: знищувалися пасіки, вирубувалися сади, забивалася худоба. Влада хотіла показати, що бути українцем у Польщі — це боляче і небезпечно. Польська поліція часто використовувала під час акції "цивільних добровольців" з місцевих польських поселенців. Це робило конфлікт надзвичайно глибоким і особистим, руйнуючи залишки добросусідства. Ненависть осідала в серцях людей на десятиліття. Пацифікація не просто придушила саботаж — вона змінила соціальну тканину регіону, перетворивши Галичину на зону постійного етнічного конфлікту. Це було свідоме руйнування життя мільйонів людей заради примарної політичної стабільності режиму Пілсудського. У кожному селі залишалися шрами, які не гоїлися роками. Травма пацифікації стала частиною українського фольклору, пісень та легенд, що лише підсилювало волю до спротиву.
Особлива увага приділялася ліквідації українського шкільництва. Гімназії в Тернополі, Рогатині та Дрогобичі були закриті адміністративними наказами. Вчителів заарештовували лише за те, що вони викладали українською мовою. Це було культурне вбивство в чистому вигляді. Влада розуміла, що знання — це сила, і хотіла залишити українців неосвіченою масою робочої сили. Але цей крок викликав лише ще більшу жагу до навчання. Таємні університети та підпільні гуртки стали відповіддю на закриття легальних шкіл. Пацифікація довела, що державна школа в Польщі є інструментом асиміляції, тому українці почали створювати свою власну систему освіти, незалежну від держави. Це був ще один крок до розриву між суспільством і владою. Кожна конфіскована книжка народжувала трьох нових читачів у підпіллі.
Військові дії проти цивільних включали також нічні нальоти та провокації. Часто поліція сама створювала приводи для погромів, підкидаючи зброю або листівки в хати активістів. Судові процеси, які слідували за арештами, були суцільною пародією на правосуддя. Свідчення, отримані під тортурами, ставали основою для вироків. Це остаточно знищило авторитет польського суду в очах українців. Люди бачили, що закон захищає лише сильного, а правосуддя є лише служанкою політики. В таких умовах єдиним справедливим суддею ввижався власний пістолет або бомба. Пацифікація стала вищою школою радикалізму для тисяч українських інтелігентів, які раніше вірили у силу права. Тепер вони вірили лише у силу зброї. Цей зсув у свідомості еліти був найстрашнішим наслідком пацифікації для польської держави.
Додатково варто згадати про роль польської кавалерії (уланів). Улани в'їжджали в села як завойовники, демонструючи повну зневагу до місцевого населення. Їхня поведінка була навмисно провокативною: вони топтали посіви, вимагали найкращої їжі та алкоголю, поводилися як у ворожій країні. Це створювало атмосферу тотальної незахищеності. Жінки боялися виходити на вулицю, чоловіки ховалися в лісах. Пацифікація перетворила повсякденне життя галицького села на пекло. Коли сьогодні ми говоримо про ці події, ми маємо пам'ятати, що це не були просто "затримання", це була війна проти цивільних, де держава використовувала весь свій апарат для фізичного та психічного зламу нації.
Каральні експедиції охопили близько 450 сіл. У деяких повітах (наприклад, Тернопільському) репресії були особливо жорстокими. Поліція використовувала шомполи та нагаї для побиття, іноді доводячи людей до смерті. Статистика, яку пізніше зібрали українські депутати, жахала: тисячі скалічених людей, мільйонні збитки. Але найгірше було те, що польський уряд офіційно заперечував будь-які зловживання, називаючи всі повідомлення про звірства "українською пропагандою". Ця брехня лише підливала масла у вогонь ненависті. Вона показувала, що для польської держави українці є істотами другого сорту, чий біль не заслуговує навіть на визнання. Це було абсолютне моральне банкрутство режиму "санації". Спротив пацифікації став символом незламності галицького селянства, яке попри все зберегло свою віру та мову.
Навіть міжнародна спільнота не змогла повністю проігнорувати ці події. Повідомлення про "чорну осінь" у Галичині потрапили на шпальти газет Великої Британії та США. Британські журналісти, які відвідували постраждалі села, писали про "середньовічне варварство". Це створювало міжнародний тиск на Варшаву, але, на жаль, він не був достатньо потужним, щоб зупинити репресивну машину. Втім, цей розголос завадив Польщі остаточно приховати злочин під маскою "внутрішньої справи". Пацифікація стала міжнародною ганьбою для польського уряду.
У кожному селі карателі вимагали від громади підписання "декларації лояльності". Це було ще одним актом приниження: людей, яких щойно били, змушували дякувати державі за "наведення порядку". Відмова від підписання означала нову хвилю побиття. Такий цинізм лише поглиблював відчуження. Люди підписували ці папери під дулами рушниць, але в думках вони вже давно перестали бути громадянами цієї держави. Пацифікація остаточно зруйнувала соціальний договір між українцями та Другою Річчю Посполитою. Кожен підпис, поставлений тремтячою рукою, був свідченням тотального державного терору.
Первинні джерела
Документи про пацифікацію є прямими свідками злочину. Вони дають нам можливість почути голоси тих, хто пройшов через це пекло. Особливо цінними є приватні листи та щоденники, де люди описували свої почуття без цензури. Ці свідчення розривають завісу пропаганди і показують справжнє обличчя "умиротворення". Аналіз цих джерел дозволяє реконструювати події у всій їхній жорстокій деталізації, зберігаючи пам'ять про жертв для майбутніх поколінь. Ми бачимо перед собою не статистику, а живі людські долі, скалічені державним свавіллям. Кожен документ — це звинувачення проти системи, яка поставила силу вище за закон. Свідчення очевидців є фундаментом нашої правди про цей трагічний період. Ми маємо аналізувати ці тексти не лише як історичні факти, а як емоційні відбитки трагедії, що сформувала нашу ідентичність. Кожен рядок, написаний тремтячою рукою жертви, важить більше, ніж сотні офіційних звітів міністерств.
📜 Свідчення селянина з Тернопільщини
«Приїхали улани на конях, оточили село. Загнали всіх чоловіків від 16 до 60 років до народного дому. Наказали лягти на лавки обличчям донизу. Били нагаями і прикладами так, що шкіра тріскала і кров текла на підлогу. Кричали: "Де маєте кріси? Де заховали бомби? Де Бандера?". А ми нічого не мали, крім своєї мозолястої праці. Священника нашого старенького витягли з хати, побили при жінці і дітях. Потім пішли до нашої кооперативи, вилили нафту на цукор, муку і сіль. Ми того ніколи не забудемо і не пробачимо. Вони думають, що ми злякалися, а ми лише стали твердіші, як камінь.» — З документів "Чорної книги" (1930 рік).
Цей текст показує не лише фізичні страждання, а й психологічний злам відносин між громадянином і державою. Знищення продуктів — це замах на саме життя селянської родини. Биття священника — це замах на сакральні цінності. Такий досвід назавжди змінює ідентичність людини, перетворюючи її на борця. Тиша, що запанувала в селах після пацифікації, була тишею ненависті, яка згодом вибухнула. Селяни більше не вірили у правосуддя Варшави. Вони почали створювати свою паралельну систему виживання та спротиву. Кожна побита спина стала аргументом на користь незалежної України, де ніхто не зможе так знущатися з людини. Це свідчення є символом незламності духу перед лицем брутальної сили. Люди вчилися мовчати перед ворогом, але діяти за його спиною. Цей документ допомагає нам зрозуміти генезис українського підпілля, яке виросло саме з таких сільських трагедій.
📜 Резолюція українських послів до Ліги Націй
«Польський уряд грубо порушив усі міжнародні зобов'язання. Пацифікація — це акт державного варварства в центрі Європи. Ми закликаємо Лігу Націй негайно втрутитися і зупинити цей сліпий терор. Тисячі людей покалічено, надбання цілого народу знищено без суду і слідства. Це не боротьба зі злочинцями, це неоголошена війна проти українського народу з метою його асиміляції або винищення.» — З петиції українських парламентарів, січень 1931 року.
Документ свідчить про відчайдушні спроби легальної еліти знайти захист у міжнародному праві. Однак млява реакція Женеви стала гірким уроком для українців. Світ дозволив чинити розправу над цілим народом заради збереження стабільності. Це розчарування штовхнуло український рух у бік радикалізму. Саме тоді народилося переконання, що лише власна держава зі своєю армією може гарантувати безпеку та права. Українські посли, попри погрози та арешти, продовжували свідчити про злочини у стінах Сейму, але їхні голоси тонули у шовіністичному хорі провладної більшості. Це була агонія парламентських методів боротьби в умовах авторитарної держави. Цей документ є пам'ятником нашої віри у справедливість та нашого розчарування у світовому порядку того часу. Він пояснює, чому наступне покоління українців відмовилося від дипломатії на користь партизанської війни.
Важливо також згадати доповіді польських офіцерів, які проводили акцію. У своїх рапортах вони часто вихвалялися "ефективністю" побиття та "успішним зламом духу" селян. Ці документи є цинічним підтвердженням того, що насильство було спланованою державною політикою, а не "перегинами на місцях". Офіцери писали про кількість конфіскованого зерна та суми накладених контрибуцій так, ніби вони описували трофеї у війні з іноземним загарбником. Це свідчить про те, що польська армія сприймала українські села як ворожу територію. Розуміння цієї психології карателів є необхідним для повної картини трагедії.
Крім того, існують спогади польських поселенців (осадників), які іноді з жахом описували дії поліції, але частіше підтримували їх, бачачи в цьому гарантію своєї безпеки. Це переплетіння страху та жорстокості створило вибухову суміш, яка отруювала життя регіону. Первинні джерела доводять, що пацифікація була тотальною подією, яка не залишила байдужим нікого. Вона стала великим вододілом, який розділив історію Галичини на "до" та "після". Ми маємо вивчати ці документи, щоб ніхто не міг сказати: "ми не знали" або "це було не так жорстоко". Правда зафіксована на папері, і вона кричить про справедливість. Листи постраждалих жінок, які благали про допомогу, та звіти лікарів, які фіксували каліцтва, складають мозаїку страждання, яку неможливо ігнорувати.
Цікавим документом є також таємна інструкція МВС Польщі, де детально розписувалися методи "ревізій" — від розпорювання подушок до знищення дахів хат. Це доводить, що вандалізм був не випадковим наслідком агресії солдатів, а частиною стратегічного плану з економічного та психологічного тиску. Влада свідомо обирала методи, які мали завдати максимальної травми. Аналіз цієї інструкції поруч зі спогадами жертв дає повну картину державного терору. Свідчення очевидців, зібрані у "Чорній книзі", стали звинувальним актом проти польської держави перед лицем історії. Кожен такий документ — це крок до деконструкції колоніального міфу про "цивілізаційну місію" Польщі на сході.
Деколонізаційний погляд
Ми маємо рішуче переглянути термінологію, яку нав'язала польська історіографія. Те, що називалося "поліційна акція", насправді було класичним колоніальним насильством метрополії над непокірною провінцією. Методи колективної відповідальності — це методи імперій, які намагаються силою втримати чужі території. Деколонізація пам'яті про пацифікацію означає визнання українців Галичини суб'єктами своєї історії, які захищали своє право на існування на власній землі від зазіхань загарбника. Український погляд кваліфікує ці події як державний терор. Знищення культурних установ та економічних кооперативів доводить, що метою було не правосуддя, а залякування та підрив національної життєздатності. Польська держава діяла як колоніальна потуга, яка боїться і ненавидить корінне населення. Вона розглядала Галичину як територію для експлуатації, а не як спільний дім. Антиукраїнський курс Варшави був безпрецедентним за своєю короткозорістю.
Розуміння цього факту дозволяє правильно оцінити причини подальшої радикалізації та жорстокості конфлікту. Це була боротьба за право бути господарем у своєму домі. Використання терміна "Східні Креси" (Kresy Wschodnie) є частиною колоніального дискурсу, який ми маємо відкинути. Українці жили не на "окраїні" Польщі, а на своїй батьківщині. Пацифікація була брутальною спробою зламати цей зв'язок між народом і його землею. Сьогодні ми повертаємо правду про ці події, називаючи агресора агресором, а героїв — героями. Це необхідний етап нашого національного самоусвідомлення та вивільнення від імперських міфів сусідів. Ми повинні пам'ятати, що польська демократія того часу виявилася неспроможною захистити права меншин, легко перейшовши до методів диктатури. Цей досвід має навчити нас цінувати власну незалежність як єдину реальну гарантію безпеки. Наша деколонізація — це не лише зміна назв вулиць, а насамперед зміна погляду на власну історію як історію спротиву та перемоги духу над силою.
Це важливе застереження для будь-якої держави: зневага до прав людини та національна гординя неминуче ведуть до насильства і краху. Пацифікація стала вироком для польського проекту на українських землях, зробивши його морально неможливим. Правда про ці події є фундаментом для чесного діалогу між народами сьогодні. Історична справедливість вимагає від нас не просто пам'ятати жертв, а розуміти логіку їхнього спротиву. Кожен член ОУН, кожен воїн УПА, який пам'ятав про приниження 1930 року, діяв у контексті захисту своєї національної честі. Ми не можемо судити минуле за стандартами ситого сьогодення, не враховуючи того безмежного насилля, яке держава першою застосувала проти своїх громадян. Пацифікація — це ключ до розуміння всього трагічного ХХ століття в Західній Україні. Ми маємо дивитися на ці події очима селянина, чиє зерно змішали з нафтою, а не очима міністра, який віддавав наказ. Тільки тоді наша історія буде справжньою і нашою.
Ми також маємо критично оцінювати роль польської інтелігенції того часу, яка здебільшого або мовчала, або підтримувала дії влади. Це мовчання було співучастю у злочині. Деколонізація вимагає визнання цього колективного провалу польської еліти. Ми не шукаємо помсти, ми шукаємо правди, яка б звільнила нас від тягаря минулого. Розуміння того, що пацифікація була проявом імперської хвороби, дозволяє нам краще зрозуміти сучасні загрози зі сходу. Будь-яка імперія діє за подібними схемами: дегуманізація, терор, асиміляція. Наш спротив пацифікації був першим актом нашої модерної боротьби за незалежність, яка триває і сьогодні. Ми вистояли тоді — ми вистоїмо і зараз. Правда на нашому боці, бо ми на своїй землі. І це — найголовніший урок, який ми винесли з кривавої осені 1930 року. Системний дискримінаційний підхід до цілого народу завжди закінчується крахом імперії.
Важливо зазначити, що деколонізаційний погляд не є закликом до ненависті до сучасних поляків. Навпаки, це заклик до дорослого діалогу, де ми визнаємо гріхи минулого, щоб вони не повторювалися. Колоніальна свідомість є отрутою для обох сторін: вона розбещує того, хто панує, і калічить того, хто підкоряється. Пацифікація була піком цієї хвороби. Осмислюючи її як колоніальний акт, ми звільняємося від комплексу меншовартості і стаємо на рівних з іншими народами Європи. Ми не "скаржимося", ми аналізуємо механізм гноблення та опору. Наша суб'єктність починається з права називати речі своїми іменами.
Нарешті, ми маємо усвідомити, що спротив пацифікації був не лише фізичним, а й інтелектуальним. Створення українцями власних наукових інституцій, музеїв та архівів у Львові було формою культурної деколонізації ще тоді. Ми продовжуємо цю справу сьогодні, наповнюючи наше минуле нашими сенсами. Кожен урок про пацифікацію — це ще одна цеглина у стіні нашої справжньої незалежності. Ми більше не дозволимо нікому писати нашу історію за нас.
Термін "Східні Креси" (Kresy Wschodnie), який офіційно вживала польська влада, є типовим колоніальним маркером. Він позначає українські землі як "окраїну" Польщі, ігноруючи їхню етнічну суть. Українці жили не на міфічних "кресах", а на своїй рідній землі. Пацифікація була брутальною спробою силою ствердити це уявне "право власності" поляків на чужу землю. Використання цього терміна сьогодні є неприйнятним для будь-кого, хто поважає українську суб'єктність. Ми маємо повернути свою географію, де Київ і Львів є центрами нашого світу, а не периферією чиєїсь імперії. Наша пам'ять — це наш кордон, який захищає нас від асиміляції та розчинення в чужих наративах. Це був акт етноциду, який ми зупинили своєю незламністю.
📋 Підсумок: Наслідки
Пацифікація 1930 року стала пірровою перемогою Варшави. Тимчасово придушивши саботаж, влада назавжди втратила довіру мільйонів українців. Глибока образа і жага помсти в'їлися в свідомість цілого покоління, давши свої криваві плоди під час Другої світової війни. Насильство, посіяне польською владою, зруйнувало можливість мирного співіснування двох народів у межах однієї держави. Це був кінець ілюзій щодо демократичної Польщі та початок ери безкомпромісної боротьби за незалежність. Для українського руху головним наслідком стала повна домінація ОУН. Старі демократичні партії були відсунуті на маргінес, оскільки їхні методи виявилися безсилими проти нагайок. Радикалізм став єдиною логічною відповіддю на державне терор. Коло насильства замкнулося: репресії вели до терактів, а ті — до ще жорстокіших репресій. Це був шлях у прірву, де обидві сторони втрачали людське обличчя, а переможцем залишалася лише смерть та руйнація.
Уроки пацифікації є універсальними: міжетнічний мир неможливо встановити силою. Держава, яка принижує своїх громадян за національною ознакою, приречена на крах. Сьогодні ми згадуємо ці події не для розпалювання нової ворожнечі, а для розуміння ціни помилок. Чесний діалог про минуле є єдиним шляхом до справжнього примирення між Україною та Польщею сьогодні. Ми маємо усвідомити, що державне беззаконня 1930 року стало фундаментом для катастроф наступних десятиліть. Сьогоднішня тема пацифікації залишається складною точкою в діалозі між Україною та Польщею. Ми вчимося говорити про це спокійно, без взаємних звинувачень, але з глибокою повагою до пам'яті жертв. Важливо, щоб ці події не стали інструментом маніпуляцій для тих, хто хоче нас посварити сьогодні. Ми пам'ятаємо наш біль, але обираємо шлях партнерства та союзу заради спільного європейського майбутнього, де насилля більше не буде засобом вирішення суперечок між народами. Пацифікація — це темний епізод нашої спільної історії, який ми маємо подолати через правду та взаємне прощення.
Понад 4000 осіб було заарештовано, сотні побито до інвалідності, десятки вбито. Економіка регіону була відкинута на роки назад через руйнування кооперативної мережі. Але головна втрата була моральною — віра в справедливість європейської держави була вбита остаточно. Для сучасного українця історія пацифікації — це насамперед історія про гідність та стійкість. Ми вчимося бачити за сухими фактами репресій живий дух народу, який не зламався. Сьогодні, будуючи свою власну державу, ми маємо уникати помилок минулого, пам'ятаючи, що сила держави — у повазі до прав кожної людини, а не в нагайках поліції. Пацифікація назавжди залишиться в нашому пантеоні пам'яті як приклад того, як державний терор породжує незламний опір. Ми винесли з цієї трагедії головний урок: незалежність є єдиною гарантією нашої безпеки та гідності. Ми пам'ятаємо кожне зруйноване село, але будуємо нові міста на основі свободи та права. Трагедія 1930 року більше ніколи не повториться на нашій землі, бо тепер ми маємо власну державу, здатну захистити своїх громадян.
Крім того, пацифікація стала потужним чинником мобілізації української діаспори. Українці в США, Канаді та Європі організовували масові протести, збирали кошти для постраждалих та інформували світову пресу. Це заклало фундамент для міжнародної підтримки української справи, яка виявилася життєво важливою в майбутньому. Пацифікація показала, що українське питання є не "внутрішньою справою Польщі", а проблемою європейського масштабу.
На завершення, ми маємо пам'ятати, що історія пацифікації — це не лише історія страждань, а й історія солідарності. Сусідні села допомагали тим, хто постраждав, люди ділилися останньою їжею, переховували активістів. Ця горизонтальна мережа взаємодопомоги стала прообразом громадянського суспільства, яке здатне вистояти проти будь-якого деспотизму. Ми — нащадки тих, хто не злякався нагаїв. І це знання дає нам сили боротися за наше майбутнє сьогодні. Кожен удар нагая в 1930-му відлунює в нашій сучасній боротьбі за свободу, нагадуючи, що ціна волі — це постійна готовність до її захисту. Наша державність — це щит, якого у нас не було тоді, але який ми викували з болю та спротиву.
Потрібно більше практики?
Вивчення цієї теми потребує критичного аналізу джерел та розуміння історичної психології.
- Порівняйте методи "умиротворення" у різних повітах Галичини за архівними даними.
- Дослідіть біографії лідерів ОУН того часу — як на них особисто вплинула пацифікація?
- Проаналізуйте реакцію міжнародних правозахисних організацій 1930-х років на події в Польщі.
- Поміркуйте над питанням: які альтернативні шляхи вирішення конфлікту мала тодішня польська влада?
🎯 Вправи
Свідчення з Галичини 1930 року
— Зі спогадів жителя села Гаї, 1930 рік
Міфи про пацифікацію
Пацифікація була мирною поліцейською операцією.
Причиною пацифікації стали саботажні акції ОУН.
Під час акції знищувалися лише військові об'єкти.
Ліга Націй повністю підтримала дії Польщі.
Пацифікація зупинила діяльність ОУН.
В акції брала участь лише поліція.
Українські депутати протестували проти дій влади.
Пацифікація призвела до покращення українсько-польських стосунків.
Польська преса широко висвітлювала злочини військових.
Постраждали лише члени ОУН.
Аналіз: Окупант чи Господар?
- Чому автор протиставляє образ Господаря і Окупанта?
- У чому, на думку автора, головна помилка польської політики?
Порівняння: Саботаж і Пацифікація
- Саботаж ОУН (підпали майна, уникнення людських жертв)
- Пацифікація (масові побиття людей, колективна відповідальність)
- Об'єкти атаки (майно vs люди)
- Мета (привернути увагу vs залякати)
- Результат (мобілізація vs радикалізація)
Есе: Спіраль насильства
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| пацифікація | pɐt͡sɪfʲiˈkɑt͡sʲijɐ | pacification | ім | |
| репресії | rɛˈprɛsʲiji | repressions | ім | |
| саботаж | sɐboˈtɑʒ | sabotage | ім | |
| терор | tɛˈrɔr | terror | ім | |
| катування | kɐtuˈvɑnʲːɐ | torture | ім | |
| екзекуція | ɛkzɛˈkut͡sʲijɐ | execution (punishment) | ім | |
| улан | uˈlɑn | uhlan | ім | |
| шомпол | ˈʃɔmpol | ramrod | ім | |
| нагай | nɐˈɦɑj | whip | ім | |
| конфіскація | konfʲiˈskɑt͡sʲijɐ | confiscation | ім | |
| меншина | mɛnˈʃɪnɐ | minority | ім | |
| беззаконня | bɛzzɐˈkɔnʲːɐ | lawlessness | ім | |
| осадник | oˈsɑdnɪk | settler (Polish colonist) | ім | |
| помста | ˈpɔmstɐ | revenge | ім | |
| підпілля | pʲidˈpʲilʲːɐ | underground | ім | |
| приниження | prɪˈnɪʒenʲːɐ | humiliation | ім | |
| спротив | ˈsprotɪu̯ | resistance | ім | |
| відплата | vʲidˈplɑtɐ | retaliation | ім | |
| співжиття | spʲivʒɪˈtʲːɐ | coexistence | ім | |
| насильство | nɐˈsɪlʲstvo | violence | ім |