Павло Полуботок: Останній наказний
🎯 Чому це важливо?
Павло Полуботок (1660–1724) — одна з найтрагічніших постатей української історії. Він не був обраним гетьманом, лише «наказним» (тимчасовим виконувачем обов'язків), але його моральний авторитет був вищим за багатьох правителів. Його смерть у Петропавлівській фортеці стала символом мучеництва за права України. Історія про «скарби Полуботка», заховані в англійському банку, стала національною легендою, але його справжній скарб — це приклад безкомпромісного захисту державної гідності перед обличчям тирана.
Вступ: Тінь великого Петра
Після смерті Івана Скоропадського в липні 1722 року українська автономія опинилася над прірвою. Петро I, який щойно переміг у виснажливій Північній війні і проголосив себе імператором, вирішив, що час "гри в демократію" з козаками закінчився. Він заборонив обирати нового повноцінного гетьмана, порушивши вікові традиції та умови Переяславської угоди. Це був прямий, розрахований удар по залишках української державності. Замість вільних виборів імператор призначив Павла Полуботка "наказним гетьманом" (тимчасовим виконувачем обов'язків), сподіваючись, що цей надзвичайно багатий, прагматичний і впливовий чернігівський полковник, який мав репутацію доброго господаря, буде слухняним виконавцем його монаршої волі. Але Петро фатально помилився у своєму кадровому виборі.
Павло Полуботок був людиною старої закалки. Він належав до того покоління козацької старшини, яке ще пам'ятало часи Мазепи і Самойловича, коли Україна була реальним геополітичним гравцем. Будучи найбагатшою людиною Гетьманщини (йому належало понад 2000 дворів, десятки млинів, гуралень та величезні земельні угіддя), він, здавалося б, мав що втрачати і мав би бути обережним. Але парадоксальним чином саме це багатство давало йому внутрішню свободу. Він не залежав від царських подачок. Він боявся втратити не майно, а Україну.
В умовах жорсткого, безпрецедентного адміністративного тиску новоствореної Малоросійської колегії (російської окупаційної адміністрації, створеної спеціально для тотального контролю над козаками та фінансами), Полуботок розпочав сміливу, хоча й приречену боротьбу. Його метою було відновлення повноцінного гетьманства, скасування колегії та повернення до "старих прав і вольностей". Його зброєю були не гармати і шаблі (час збройних повстань минув), а петиції, юридичні аргументи, посилання на закони та власна незламна гідність. Це була війна нервів, війна документів, війна двох світоглядів: козацького республіканізму та російського абсолютизму. І в цій війні Полуботок проявив себе як справжній державник, готовий пожертвувати всім заради принципів.
🏛 Історичний контекст
1720-ті роки були часом остаточного становлення Російської імперії як бюрократичної машини. Петро I намагався уніфікувати всі землі під своєю владою, перетворивши автономну Україну на звичайні російські губернії. Створення Малоросійської колегії було першим кроком до повної ліквідації Гетьманщини. Полуботок став останньою перешкодою на цьому шляху. Його опір затримав остаточне поглинання України ще на півстоліття.
Читання: Конфлікт із Вельяміновим
Головним опонентом і особистим ворогом Полуботка в Україні став бригадир Степан Вельямінов — президент Малоросійської колегії. Це був типовий "птенец гнезда Петрова": нахабний, корумпований, амбітний і абсолютно переконаний у своїй безкарності імперський чиновник. Він приїхав в Україну не домовлятися, а панувати. Вельямінов відверто зневажав українців, їхні звичаї, мову і права. Він публічно заявляв козацькій старшині: «Я вас зігну в баранячий ріг! Ваші вольності — як старий кожух: коли треба — надіну, коли ні — викину!». Для гордої козацької еліти це була нечувана, смертельна образа.
Вельямінов почав грубо, безцеремонно втручатися у всі сфери життя Гетьманщини, порушуючи всі існуючі договори. Він намагався перебрати на себе контроль над генеральним судом, збором податків (щоб перенаправити гроші прямо в Петербург, минаючи гетьманську скарбницю), призначенням на військові та цивільні посади. Він вимагав від гетьманської канцелярії звітувати йому про кожен крок, про кожну витрачену копійку. Фактично, в країні встановилося двовладдя, яке загрожувало повним хаосом і паралічем управління. Колегія почала запроваджувати нові, абсурдні податки на все: на бджіл, на млини, на переправи, на димарі, що викликало обурення не лише козаків, а й міщан та селян. Це була економічна війна проти власного населення.
Але Полуботок не став мовчати і коритися. Він організував систематичний, грамотний і злагоджений бюрократичний опір. Козацька старшина під його керівництвом почала саботувати накази колегії, затягувати справи, посилаючись на процедурні моменти, "губити" документи, подавати зустрічні позови. Полуботок засипав Сенат і самого царя скаргами ("чолобитними") на зловживання Вельямінова, доводячи з цифрами в руках, що дії бригадира завдають величезної шкоди інтересам імперії, руйнують економіку краю і провокують соціальний вибух. Він вимагав неухильного дотримання «Березневих статей» Богдана Хмельницького, які гарантували Україні автономію. Це була перша в історії України масштабна кампанія ненасильницького, правового спротиву. Полуботок показав, що українці вміють воювати не лише на полі бою, а й у кабінетах, використовуючи зброю ворога — бюрократію — проти нього самого. Він перетворив юридичну казуїстику на інструмент національної оборони.
Коломацькі чолобитні 1723 року: Апогеєм цього протистояння стало підписання так званих "Коломацьких чолобитних". У серпні-вересні 1723 року на річці Коломак (символічне місце, де колись обирали Мазепу) козацька старшина, зібравшись у військовому таборі нібито для походу проти татар, уклала дві петиції до царя. Це була не просто скарга, а детально розроблена політична програма відновлення автономії.
Основні вимоги "Коломацьких чолобитних" включали:
- Відновлення гетьманства: Негайне проведення вільних і демократичних виборів гетьмана згідно з давніми правами та вільностями Війська Запорозького.
- Ліквідація Малоросійської колегії: Скасування цього неканонічного органу влади, який узурпував функції гетьманського уряду і порушував умови Переяславської угоди 1654 року.
- Відновлення Генерального суду: Повернення судової влади виключно до рук української старшини, оскільки російські чиновники не знали місцевих законів (Литовського статуту) і чинили свавілля.
- Зменшення податкового тиску: Скасування незаконних зборів, запроваджених Вельяміновим без згоди старшини, які розорювали козаків і селян.
Ці документи підписали тисячі козаків — від полковників до рядових. Це був акт масової громадянської непокори, який продемонстрував єдність нації перед загрозою втрати державності. Ініціатором складання петицій був сам Полуботок, а текст готували кращі юристи того часу. Саме ці петиції, які Вельямінов назвав "бунтом на колінах", стали формальним приводом для арешту Полуботка, але вони ж і увійшли в історію як приклад високої громадянської мужності та правової культури української еліти.
Економічний аспект конфлікту: Важливо розуміти, що конфлікт мав і глибоке економічне підґрунтя. Вельямінов намагався перехопити контроль над експортом українського зерна, селітри та горілки, який контролювала козацька старшина на чолі з Полуботком. Це була боротьба за фінансові потоки. Імперія хотіла перетворити Україну на сировинний придаток, а Полуботок захищав право українців самим торгувати з Європою. Він розумів: хто контролює гроші, той контролює владу. Тому його опір був не лише патріотичним, а й прагматичним захистом національного капіталу.
💡 Чи знали ви?
Полуботок був не лише політиком, а й блискучим господарником-підприємцем. Він значно примножив свої спадкові статки завдяки ефективному управлінню та торгівлі зерном, тютюном та горілкою (що було основою економіки того часу). Але він також був новатором: активно інвестував у промисловість, будуючи гути (склозаводи), папірні та рудні. Його багатство давало йому фінансову незалежність, якої так боявся Петро I. Цар розумів: людину, яку не можна купити, дуже важко зламати. Його капітал працював на державу.
Первинні джерела: Промова перед Петром
Кульмінацією конфлікту став виклик Полуботка та генеральної старшини до Петербурга в 1723 році. Петро I, роздратований постійними скаргами і непокорою, вирішив особисто розібратися з "упертими хохлами". Він сподівався залякати українців, влаштувавши їм показовий рознос у столиці, але натомість отримав сміливу і гідну відповідь, на яку не очікував. Існує легендарна промова Полуботка, яку він нібито виголосив перед розлюченим царем, коли його вже кинули до в'язниці. Хоча її точний текст дійшов до нас у літературній обробці анонімного автора «Історії Русів» (написаної пізніше, наприкінці XVIII століття), більшість істориків погоджуються, що вона дуже точно передає дух гетьмана, його позицію та політичну атмосферу того часу. Це не просто слова, це політичний заповіт епохи бароко.
«Знаю, що чекають нас кайдани і похмура в’язниця, де нас уморять голодом і утисками за те, що ми говорили правду. Але ми стоїмо за вітчизну, і Бог нам допоможе. Ти, царю, погубив свій народ, а тепер хочеш погубити і наш. Ти ставиш себе понад законами, але є Закон Божий, вищий за твій. Ти будуєш імперію на кістках, але така будівля не встоїть на піску неправди. Пам'ятайте: Бог бачить усе, і Його суд страшніший за твій! Я готовий померти, щоб мій народ жив, і кров моя впаде на твою голову.»
— З «Історії Русів» (реконструкція)
Аналіз риторики:
- Звинувачення, а не захист: Полуботок не виправдовується, не просить милості. Він переходить у моральний наступ, звинувачуючи царя в тиранії («ти погубив свій народ») і порушенні божественних законів. Це неймовірна, самовбивча сміливість для підданого перед обличчям абсолютного монарха, якого всі боялися.
- Апеляція до вищого суду: Гетьман нагадує царю, що земна влада не є безмежною і вічною. Є Суд Божий, перед яким імператор і в'язень рівні. Це класичний мотив християнського мучеництва — перемога духу над грубою фізичною силою.
- Державницька позиція: Фраза «ми стоїмо за вітчизну» показує, що для козацької еліти XVIII століття поняття «Вітчизна» (Україна, Малоросія) було вже цілком сформованим і відділеним від особистості монарха. Вони служили не царю, а своїй землі і своїм людям.
Ця промова стала маніфестом української гідності. Вона показує, що навіть у найтемніші часи русифікації та терору українська еліта зберігала здатність говорити правду в очі тирану. Це був моральний тріумф переможених, який надихав нащадків.
💡 Контекст джерела: «Історія Русів» — це загадковий, анонімний історико-політичний трактат кінця XVIII століття, який став справжньою «біблією» для українських романтиків і націоналістів XIX століття (зокрема, він справив колосальний вплив на молодого Тараса Шевченка). Автор твору невідомий (приписують Г. Кониському або Г. Полетиці), але він явно належав до патріотичної козацької старшини, яка ностальгувала за часами автономії. Образ Полуботка в цьому творі ідеалізований, піднесений до рівня античного героя, але він виконав свою історичну місію — надихнув наступні покоління на боротьбу. Шевченко присвятив Полуботку зворушливі, гнівні рядки у поемі «Сон», зобразивши його як «царя волі», якого замучили в казематах за любов до України.
В’язниця і смерть: Мучеництво за право
Петра I, який звик до абсолютної, рабської покори своїх підданих, розлютила нечувана сміливість і юридична грамотність "малоросіян". Для нього, будівничого централізованої імперії, будь-яка згадка про автономні права була рівносильна державній зраді. У листопаді 1723 року, після чергового подання петиції ("чолобитної"), Павла Полуботка та 15 найвпливовіших генеральних старшин і полковників (серед яких був і майбутній гетьман Данило Апостол, і генеральний писар Семен Савич) заарештували. Їх кинули до сирих казематів Трубецького бастіону Петропавлівської фортеці. Це була найстрашніша в'язниця імперії, "кам'яний мішок" для політичних в'язнів, місце, звідки рідко поверталися живими.
Умови утримання були свідомо нелюдськими, розрахованими на те, щоб зламати волю в'язнів. Людей похилого віку, звиклих до пошани і комфорту, тримали в одиночних камерах, де по стінах текла вода, на хлібі і воді. Їм було заборонено будь-яке листування з рідними, їх постійно викликали на виснажливі нічні допити в Таємну канцелярію. Слідчі, виконуючи волю царя, намагалися сфабрикувати справу про "державну зраду" — нібито Полуботок мав таємні зв'язки з гетьманом-емігрантом Пилипом Орликом і планував за допомогою татар відірвати Україну від Росії. Але старий гетьман тримався з гідністю, яка вражала навіть тюремників. Він спокійно і аргументовано відкидав усі безглузді звинувачення, наполягаючи на тому, що діяв виключно в межах законів і прав, наданих Україні самими ж російськими царями (включаючи самого Петра). Він захищав не себе, а правовий статус своєї країни.
Здоров'я Полуботка, підірване постійним стресом, холодом і поганим харчуванням, стрімко погіршувалося. Умови утримання були тортурами самі по собі: у камерах стояла вода, в'язням не давали теплого одягу, а допити могли тривати годинами без перерви. Разом з Полуботком страждали його найближчі соратники — генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний писар Семен Савич та полковники, які не зрадили присязі. Кожен з них проходив через моральний пресинг: їм погрожували конфіскацією всього майна, репресіями проти родин і ганебною смертю на пласі. Але імперська машина зламала зуби об їхню стійкість. Жоден із заарештованих не дав свідчень проти гетьмана, які б дозволили звинуватити його у державній зраді.
У грудні 1724 року він був уже при смерті. За красивою і повчальною легендою, яка побутує в історичній літературі, перед самою своєю смертю Петро I, сам тяжко хворий і, можливо, в хвилину слабкості мучений докорами сумління (або страхом перед Божим судом), послав своїх найкращих лейб-медиків до камери Полуботка, намагаючись врятувати його. Але гетьман гордо відмовився від запізнілої допомоги тирана. Він піднявся на ліжку і сказав пророчі слова, які стали вироком усій імперській системі: «Скажіть царю, що я не потребую його ліків. Я вже стою на порозі вічності і скоро покличу його, Петра, на непідкупний суд Божий, де ми розсудимося без його катів і брехливих суддів».
Павло Полуботок помер 29 грудня 1724 року, так і не зламавшись, не підписавши жодного наклепу на себе чи товаришів. Його тіло поховали на цвинтарі церкви Сампсонія Пространнолюбця в Петербурзі, поруч із могилами інших козаків, що загинули на будівництві "північної столиці" (могила до наших днів не збереглася). Петро I, могутній імператор, який вважав себе напівбогом, пережив свого в'язня лише на 40 днів. Він помер у страшних муках на початку 1725 року, не встигнувши навіть призначити спадкоємця. Народна пам'ять миттєво пов'язала ці дві смерті, вбачаючи в цьому пряму Божу кару за кривду, заподіяну праведнику. Смерть Полуботка зробила його святим мучеником української національної ідеї, символом того, що дух сильніший за тюрму.
🏛 Історичний контекст
Доля ув'язнених старшин склалася по-різному. Після смерті Петра I, у часи "бабського століття" (правління Катерини I), режим трохи пом'якшав. Данило Апостол та інші були звільнені, але їм заборонили повертатися в Україну. Лише у 1727 році, коли імперії знадобилася підтримка козаків у війні з Туреччиною, Апостола дозволили обрати гетьманом. Смерть Полуботка стала тією жертвою, яка на деякий час відстрочила повну ліквідацію Гетьманщини.
Господарник-олігарх: Економічна база незалежності
Часто Павла Полуботка сприймають лише як романтичного політика-мученика, забуваючи про його роль як видатного економіста та підприємця свого часу. Він був класичним представником "нової" козацької аристократії, яка вміла не лише майстерно воювати, а й ефективно заробляти гроші в нових економічних умовах. Його багатство було легендарним (навіть за мірками імперії), але воно не впало з неба — це був результат жорсткого, раціонального менеджменту та стратегічного мислення.
Основу його статків становило велике землеволодіння. Йому належало понад 2000 селянських дворів у Чернігівському, Гадяцькому та Любенському полках, десятки сіл і хуторів. Але Полуботок не був типовим феодалом-кріпосником, який просто пасивно визискував ренту з селян. Він був інноватором-капіталістом. Він активно розвивав переробну промисловість: будував млини, численні винокурні (гуральні), які виробляли якісну горілку на експорт у Росію та Польщу, та папірні. Особливу увагу він приділяв тютюнництву, розуміючи, що це високоприбуткова експортна культура, яка користується шаленим попитом у Європі. Його товари йшли не лише на внутрішній ринок, а й масово вивозилися за кордон, приносячи "тверду валюту". Він створив справжню торговельну імперію.
Полуботок також інвестував у "важку промисловість" того часу — рудні (видобуток болотної залізної руди) та гути (виробництво скла). Він розуміів, що аграрна країна завжди буде залежною, тому намагався розвивати мануфактури. Його багатство дозволяло йому утримувати власну невелику, але добре озброєну армію (надвірних козаків), фінансувати будівництво церков та монастирів (які були центрами освіти і культури) і, головне, бути повністю незалежним від царських подачок і жалування. Петро I ненавидів Полуботка не лише за його гострий язик, а й за його повний гаманець. Цар, як досвідчений політик, розумів: економічно самодостатня українська еліта, яка має власний капітал, завжди буде прагнути політичної автономії. Знищення Полуботка було також актом класичного "розкуркулення" — його величезні маєтки були конфісковані в казну, що підірвало економічну базу українського автономізму на десятиліття вперед. Варто додати, що Полуботок активно торгував селітрою — стратегічним товаром для виробництва пороху, що робило його важливим гравцем на військовому ринку. Його воли з товарами доходили до Гданська і Бреслау, пов'язуючи Гетьманщину з європейською економікою. Він був справжнім магнатом, який мислив категоріями прибутку і рентабельності, а не лише шаблями і конями.
Соціальна політика: Варто зазначити, що Полуботок був досить жорстким господарем. Збереглися документи про його суди з міщанами та селянами за землю. Він не вагаючись захоплював "нічийні" землі і примушував людей працювати. Це робить його образ неоднозначним, але реалістичним. Він будував державу так, як умів — концентруючи ресурси в руках еліти. Він вірив, що сильна, багата старшина — це запорука сильної України. Історія показала, що без власної національної буржуазії (якою він був) державність неможлива.
💡 Чи знали ви?
Полуботок був відомим бібліофілом та меценатом європейського зразка. Він зібрав у своєму маєтку величезну бібліотеку, яка містила рідкісні видання латиною, польською та німецькою мовами (філософія, право, теологія). Він щедро фінансував Чернігівський колегіум, перетворюючи його на потужний освітній центр, конкурентний Києво-Могилянській академії. Його будинок у Чернігові був справжнім культурним салоном, де збиралася інтелектуальна еліта, обговорювалися новини з Європи, грала музика. Це вщент руйнує російський міф про козаків як про простих, неосвічених "рубак" з оселедцями. Це були освічені європейці, які знали ціну культурі і вкладали в неї гроші.
Легенда про скарби: Міф і реальність
Найвідоміша, найпопулярніша і найбільш інтригуюча легенда, пов'язана з ім'ям Павла Полуботка, яка вже три століття хвилює уяву українців, — це, звісно, історія про його золото. Вона стала невід'ємною частиною нашого національного фольклору і час від часу спалахує з новою силою, особливо в періоди історичних зламів.
Суть легенди, яка передається з покоління в покоління, така: передчуваючи свій неминучий арешт (адже він добре знав мстивий характер Петра), гетьман встиг таємно переправити значну частину своїх величезних статків за кордон. Говорять про дві бочки золотих дукатів (червінців), що становило близько 200 000 рублів золотом — колосальна, астрономічна сума на той час, яка дорівнювала річному бюджету невеликої європейської держави. Золото нібито було перевезене підводами до Архангельська (єдиного на той час морського "вікна в Європу"), а звідти — англійським кораблем до Лондона. Там воно було покладене в банк Ост-Індської компанії (за іншою версією — безпосередньо в Банк Англії) під відсотки.
Але найважливіша деталь цієї легенди, яка робить її політичним міфом, — це заповіт. Нібито Полуботок поставив чітку умову: скарб (разом із накопиченими за століття складними відсотками) зможе отримати лише вільна, незалежна, суверенна Україна або його прямі нащадки, але виключно за умови відновлення української державності. Таким чином, золото перетворилося на "золотий запас нації", який чекає свого часу. Ця легенда — це не просто казка про гроші. Це потужна метафора надії. Вона символізує незнищенну віру народу в те, що наші предки не залишили нас напризволяще, що вони подбали про наше майбутнє, створивши фінансову подушку для відродження держави.
Історичні спроби пошуку: Полювання за примарою. Історія пошуків скарбу нагадує справжній детектив:
- Спроба 1907 року: Відомий російський авантюрист і "шукач щастя" Олександр Рубець стверджував, що знайшов у архівах документи про вклад і навіть бачив копію розписки банку. Він організував з'їзд нащадків Полуботка в місті Стародуб (їх зібралося понад 300 осіб!). Справа дійшла до дипломатичного зондування в Лондоні, але розслідування зупинилося через початок Першої світової війни та революцію 1917 року.
- Радянські пошуки: У часи "хрущовської відлиги" та пізніше, за Брежнєва, КДБ та радянські дипломати таємно намагалися вести переговори з британцями про повернення золота. Радянський Союз мав великі борги перед Великобританією (зокрема за "царськими позиками"), і Москва хотіла використати "золото Полуботка" для взаємозаліку. Британська сторона нібито навіть була готова до переговорів, але вимагала оригінали документів, яких у Москви не було.
- Ажіотаж 1990 року: Справжній вибух інтересу стався в 1990–1991 роках, коли Україна йшла до незалежності. Тема «золота Полуботка» стала вірусною. Поети (зокрема Володимир Цибулько) виступали у Верховній Раді, підраховуючи на калькуляторах, що за 270 років складні відсотки перетворили 200 тисяч на трильйони фунтів стерлінгів! Лунали фантастичні обіцянки, що на кожного громадянина України припаде по 38 кілограмів чистого золота! Це була наївна, але красива мрія, яка допомогла багатьом повірити в економічний потенціал незалежності ("ми багата країна, нам просто треба забрати своє"). Була навіть створена спеціальна парламентська комісія на чолі з академіком Петром Троньком, яка їздила до Лондона. Вони зустрічалися з керівництвом банку, перевіряли архіви, але повернулися з порожніми руками. Проте, сама ця поїздка стала символом нового статусу України: держава, яка вимагає свого, а не просить. Ця легенда виконала свою місію — вона мобілізувала народ. Навіть якщо золота фізично не існує, його вартість для формування національної свідомості неможливо переоцінити. Воно стало міфом, який гріє душу.
Реальність: Холодний душ. На жаль, серйозні історики, архівісти та юристи не знайшли жодних документальних підтверджень існування цього вкладу. Банк Англії неодноразово офіційно заявляв, що рахунків на ім'я Полуботка або його агентів у них немає і ніколи не було. Найімовірніше, скарби гетьмана були просто конфісковані Петром I одразу після арешту (адже цар завжди потребував грошей на війни) і пішли на розбудову Петербурга та російського флоту. Але хіба сухі факти можуть убити таку красиву легенду? Вона продовжує жити як частина нашого національного міфу, як нагадування про багатство і могутність козацької еліти, яка мислила категоріями століть.
Міф: Отримавши золото Полуботка, Україна миттєво стане найбагатшою країною світу без жодних реформ. Реальність: Навіть якби скарб існував, юридичні механізми його повернення були б майже неможливими через терміни давності та складність доведення спадкоємності. Крім того, раптовий приплив такої маси грошей викликав би гіперінфляцію. Справжнє багатство нації — це не міфічне золото в чужому банку, а працююча економіка, верховенство права, освіта та людський капітал. Полуботок залишив нам значно цінніший спадок — приклад того, як треба захищати свої інтереси і гідність перед лицем імперії.
Образ Полуботка знайшов своє втілення і в сучасному українському кіно. У фільмі "Молитва за гетьмана Мазепу" (2001) режисера Юрія Іллєнка роль Полуботка блискуче зіграв актор Сергій Романюк. Цей фільм показує фантасмагоричну, містичну версію подій, де гетьман постає як вічний, незламний опонент Петра, який навіть після смерті переслідує царя в його кошмарах, нагадуючи про злочини. Це метафора історичної пам'яті, яку неможливо вбити.
Деколонізаційний погляд: Руйнування імперських міфів
Фігура Павла Полуботка є надзвичайно важливою і ключовою для деколонізації нашої історичної свідомості, оскільки вона вщент руйнує два фундаментальні, "цементуючі" імперські міфи: міф про "добровільне возз'єднання" та міф про "вічну дружбу братніх народів". Відносини між Гетьманщиною та Росією у XVIII столітті — це не історія любові, а історія постійного, запеклого, трагічного і нерівного спротиву повзучій колонізації.
Міф 1: "Українці завжди хотіли бути з Росією". Історія Полуботка доводить протилежне. Українська еліта, навіть найбільш лояльна і поміркована (якою спочатку здавався Полуботок), постійно і послідовно боролася за збереження своєї окремішності, своїх законів (Литовський статут), свого судочинства і своєї політичної системи. Коли імперія починала тиснути, українці чинили опір — збройний (як Мазепа) або правовий (як Полуботок). Це був глибокий цивілізаційний конфлікт двох несумісних політичних культур: європейської договірної (української), де права гарантуються законом і угодами, та азійської деспотичної (російської), де джерелом права є лише воля монарха.
Міф 2: "Росія принесла цивілізацію". Насправді, Малоросійська колегія під керівництвом Вельямінова принесла в Україну не цивілізацію, а корупцію, хабарництво, бюрократичне свавілля та зневагу до права. Українська судова система та адміністрація того часу, базовані на магдебурзькому праві, були значно ефективнішими, прозорішими та гуманнішими за російські аналоги. Боротьба Полуботка була боротьбою за збереження більш розвиненої європейської правової культури від поглинання примітивною, репресивною імперською машиною. Імперія несла не прогрес, а деградацію суспільних інститутів.
Міф 3: "Малоросія — це споконвічна назва України". Саме в цей час, у боротьбі з Малоросійською колегією, кристалізується розуміння, що "Малоросія" — це адміністративний, колоніальний термін, нав'язаний ззовні. Козацька старшина у своїх документах все частіше апелює до поняття "прав і вольностей нашого народу", чітко відділяючи "ми" (українці) від "вони" (москалі). Полуботок боровся не за абстрактну "Малоросію" як частину імперії, а за "Військо Запорозьке" як окремий політичний організм.
Полуботок показав, що навіть в умовах тотального контролю, шпигунства і військової окупації можна і треба боротися. Його метод — це легальний, ненасильницький, правовий спротив. Він намагався використовувати російські ж закони і укази проти російського свавілля, апелюючи до імператора як до гаранта права (хоча це була трагічна ілюзія). Це важливий і актуальний урок для нас сьогодні: знання своїх прав, вміння їх аргументовано відстоювати і готовність йти до кінця, навіть жертвуючи собою, — це потужна зброя, якої боїться будь-яка тиранія.
Історична паралель: Від Полуботка до Стуса. Ситуація з Полуботком дивовижним чином і страшно нагадує долю українських дисидентів-шістдесятників XX століття — Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного. Як і Полуботок, вони боролися з тоталітарною системою не зброєю, а словом і правом. Вони так само апелювали до Конституції СРСР та радянських законів, вимагаючи їх дотримання, і так само були звинувачені в "антирадянській агітації" (читай: "малоросійській зраді").
Методи імперії за 250 років не змінилися ні на йоту:
- Спроба підкупу: Спочатку влада намагалася "приручити" непокірних, пропонуючи посади і привілеї в обмін на лояльність (як Петр пропонував Полуботку).
- Ізоляція: Коли підкуп не спрацьовував, лідерів ізолювали від народу, щоб їхні ідеї не поширювалися (арешт старшини / арешти інтелігенції).
- Фізичне знищення: Тюрми, табори, "невідомі хвороби" і смерть у неволі (Петропавлівська фортеця / табір Кучино).
Полуботок став першим у цьому довгому мартиролозі українських правозахисників, які загинули в російських тюрмах за те, що посміли мати власну думку і захищати свій народ. Його історія — це попередження: з імперією неможливо домовитися, її неможливо розчулити чи переконати аргументами. Вона поважає лише силу, а право для неї — порожній звук.
📋 Підсумок
Павло Полуботок не був святим і не був ідеальним героєм без страху і докору. Він був людиною свого часу — жорстким, владним, неймовірно багатим, іноді жорстоким до своїх підданих. Він був плоттю від плоті феодальної епохи. Але в критичний, вирішальний момент історії, коли на терезах лежала доля нації, він зміг піднятися над своїми особистими, меркантильними інтересами і стати символом опору. Його смерть у в'язниці врятувала честь козацької еліти, яка після поразки Мазепи часто йшла на ганебні компроміси з совістю заради збереження маєтків і посад.
«Золото Полуботка» — це не холодний метал у далекому лондонському банку. Це потужна метафора його незламності і віри в майбутнє. Це розуміння того, що справжня гідність не продається за жодні скарби світу, а свобода варта того, щоб за неї страждати і вмирати. Його приклад доводить: навіть одна людина, якщо вона має твердий хребет і переконання, може кинути виклик могутній імперії і морально перемогти її, навіть загинувши у в'язничній камері. Його ім'я стало прапором для наступних поколінь борців за волю України.
🎯 Вправи
Уривок з «Історії Русів» про Полуботка
Есе: Правовий спротив тиранії
Порівняння: Полуботок vs Мазепа
- Стратегія Івана Мазепи (1708)
- Стратегія Павла Полуботка (1723)
- Спосіб боротьби (збройний чи юридичний)
- Ставлення до царської влади
- Результат для України
Факти про Павла Полуботка
Павло Полуботок був обраний гетьманом на вільній козацькій раді.
Полуботок був одним із найбагатших магнатів Гетьманщини.
Конфлікт Полуботка з царем почався через діяльність Малоросійської колегії.
Полуботок особисто приїхав до Петербурга, щоб відстояти права козацтва.
Легенда про «золото Полуботка» стверджує, що він поклав гроші в англійський банк.
Полуботок підтримав Івана Мазепу під час Полтавської битви.
Наказний гетьман помер у Петропавлівській фортеці.
Петро I помер раніше за Павла Полуботка.
Полуботок виступав за скасування козацького устрою.
Образ Полуботка є важливим елементом українського деколонізаційного наративу.
Суд над Полуботком як дзеркало епохи
- Чому Петро I боявся проводити відкритий суд над Полуботком?
- Як поведінка Полуботка у в'язниці характеризує козацьку еліту XVIII століття?
- Яке значення мала фраза Полуботка: 'Ми просимо лише того, на що маємо право за договорами'?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| наказний | /na.kaz.ˈnɪj/ | acting (hetman) | прикм | |
| колегія | /ko.ˈlɛ.ɦʲi.jɐ/ | collegium (administrative body) | ім | |
| автономія | /aw.to.ˈnɔ.mʲi.jɐ/ | autonomy | ім | |
| тиранія | /tɪ.ra.ˈnʲi.jɐ/ | tyranny | ім | |
| петиція | /pɛ.ˈtɪ.t͡sʲi.jɐ/ | petition | ім | |
| чолобитний | /t͡ʃo.lo.ˈbɪt.na/ | petition (archaic) | прикм | |
| скарб | /ˈskarb/ | treasure | ім | |
| каземат | /ka.zɛ.ˈmat/ | casemate, dungeon | ім | |
| мученик | /mu.t͡ʃɛ.ˈnɪk/ | martyr | ім | |
| гут | /ˈɦu.ta/ | glassworks (archaic) | ім | |
| рудня | /ˈrud.nʲɐ/ | ore mine/smeltery | ім | |
| спротив | /spro.ˈtɪw/ | resistance | ім | |
| гідність | /ˈɦid.nʲisʲtʲ/ | dignity | ім | |
| заповіт | /za.po.ˈwit/ | testament, will | ім | |
| хабар | /xa.ˈbar/ | bribe | ім | |
| інтрига | /in.ˈtrɪ.ɦa/ | intrigue | ім | |
| деспотизм | /dɛs.po.ˈtɪzm/ | despotism | ім | |
| олігарх | /o.li.ˈɦarx/ | oligarch | ім | |
| меценат | /mɛ.t͡sɛ.ˈnat/ | patron of arts | ім | |
| саботаж | /sa.bo.ˈtaʒ/ | sabotage | ім | |
| конфіскація | /kon.fis.ˈka.t͡sʲi.jɐ/ | confiscation | ім | |
| дукат | /du.ˈkat/ | ducat (gold coin) | ім | |
| кайдани | /kaj.ˈda.nɪ/ | shackles, fetters | ім | |
| позов | /ˈpo.zow/ | lawsuit | ім | |
| маєток | /ma.ˈjɛ.tok/ | estate | ім |