Переяславська угода 1654: Міфи та реальність
🎯 Чому це важливо?
Переяславська угода 1654 року — це не просто історичний документ, а епіцентр однієї з найбільших інформаційних війн в історії Східної Європи. Століттями російська імперська, а згодом радянська пропаганда будувала на цій події міф про «віковічне прагнення українців до возз'єднання з Росією». Цей міф став ідеологічним фундаментом для знищення української державності та асиміляції нашого народу. Розуміння справжньої природи Переяслава як тимчасового військового союзу, а не акту капітуляції, є ключем до деколонізації нашої свідомості. Ми маємо знати, що наші предки шукали рівноправного партнерства, а не ярма, і що трагедія 1654 року полягає в зіткненні двох несумісних політичних культур — європейської демократії та азійської деспотії.
Вступ
До 1653 року Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького тривала вже п'ять виснажливих років. Блискучі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем, що колись здавалися початком швидкого тріумфу та остаточного звільнення, змінилися гіркотою поразок під Берестечком та стратегічною невизначеністю після Білої Церкви. Україна була фізично і морально знекровлена. Сільське господарство, основа економіки та життєдіяльності того часу, практично занепало через постійні військові дії, витоптування посівів та каральні експедиції коронних військ, які не щадили нікого. Тисячі молодих та досвідчених воїнів загинули на полях битв, а ще більше цивільного населення стали жертвами епідемій чуми та голоду, що неминуче супроводжували масштабні конфлікти XVII століття. Крім того, постійна загроза з боку Криму виливалася у тисячі полонених, яких татари забирали в ясир, спустошуючи цілі повіти у найбільш критичні моменти війни. Ресурси молодої козацької держави були практично вичерпані: бракувало пороху, свинцю, коней, а головне — людей, здатних тримати зброю. Тим часом Річ Посполита, попри глибоку внутрішню кризу та запеклу боротьбу магнатських угруповань, все ще зберігала величезний мобілізаційний та фінансовий потенціал і готувалася до чергового вирішального реваншу, аби остаточно приборкати «козацьку своволю» та повернути непокірні землі під свою владу.
Жванецька кампанія осені 1653 року стала справжньою точкою неповернення в цій багаторічній драмі. Козацьке військо разом із кримськими союзниками взяло в облогу армію короля Яна II Казимира під Жванцем на Поділлі. Ситуація для поляків була просто катастрофічною: голод, ранні заморозки та хвороби нищили коронне військо швидше за козацькі кулі та шаблі. Перемога була вже в руках Хмельницького, і вона могла б стати фінальною крапкою у війні, змусивши короля визнати незалежність України в межах трьох воєводств. Проте в останній момент кримський хан Іслам Гірей III вкотре виявив свою справжню політичну природу. Боячись, що повна перемога Хмельницького зробить Україну занадто могутньою і вона перестане потребувати татарської допомоги, хан уклав сепаратний мир із королем просто у полі під стінами фортеці. Він дозволив польській армії безперешкодно відступити, отримавши натомість великі грошові виплати та право на нещадний грабунок українських земель під час відступу. Це була геополітична катастрофа: Хмельницький остаточно зрозумів, що кримський союз — це ілюзія, і без надійного, стабільного та могутнього союзника Україна приречена на нескінченну війну на виснаження, де вона ризикує бути поглинутою Річчю Посполитою або перетвореною на безлюдну пустку татарськими набігами.
Богдан Хмельницький, будучи видатним політиком і глибоким стратегом, опинився перед страшним історичним вибором, який мав визначити долю нації на століття вперед. Його стратегічний план створення незалежної Руської держави — Гетьманщини — вимагав негайної зовнішньої підтримки. Він шукав протекторату — юридичної форми міжнародних відносин, яка була абсолютно стандартною для тогочасної Європи. У цій системі слабша держава добровільно визнавала верховенство сильнішої в обмін на військовий захист, але при цьому суворо зберігала свою внутрішню автономію, власні закони, адміністрацію, релігію та армію. Хмельницький не шукав нових панів і не мав наміру міняти польське ярмо на московське; він шукав стратегічну «парасольку», яка б дозволила Україні отримати життєво необхідний перепочинок, зміцнити свої державні інституції та зрештою вибороти повну незалежність. Проте фатальна помилка гетьмана полягала в тому, що він недооцінив цивілізаційний розрив між Європою та Московією. Він намагався застосувати європейські правові норми до держави, де право не існувало поза волею монарха. Там, де козак бачив договір вільних людей про союз, московський цар бачив лише нових холопів, які прийшли «бити чолом» і просити милості у «богопоставленого» господаря.
🏛️ Історичний контекст
У XVII столітті протекторат був стандартним інструментом дипломатії. Нідерланди шукали захисту в Англії, Португалія — у Франції, а дрібні німецькі князівства постійно змінювали сюзеренів. Хмельницький розглядав Україну як суб'єкт міжнародного права, що тимчасово делегує частину повноважень сильнішому суверену заради спільної оборони. Ця формальна залежність не означала зникнення держави, а навпаки — мала бути юридичною гарантією її збереження та міжнародного визнання.
Дипломатична гра: Спроби знайти союзника
Богдан Хмельницький був видатним дипломатом, який вів активну багатовекторну політику, що вражала сучасників своєю складністю та масштабом. Москва зовсім не була його єдиним чи першим вибором; вона була лише одним із багатьох варіантів у його великій геополітичній шахівниці, де на кону стояло виживання України. Протягом багатьох років гетьман вів інтенсивне листування зі шведським королем (шукаючи в ньому природного ворога Польщі та союзника на Балтиці), трансільванським князем Юрієм Ракоці та турецьким султаном Мегмедом IV. Саме османський напрямок протягом тривалого часу вважався найбільш перспективним та безпечним серед козацької еліти. Султан, як верховний суверен величезної імперії, зазвичай не втручався у внутрішні справи своїх християнських васалів — яскравим прикладом були Молдова та Валахія, які століттями зберігали свою віру, закони, адміністрацію та еліту, сплачуючи лише фіксовану данину та надаючи військову допомогу в походах. Більше того, у 1650 році Порта навіть офіційно визнала Україну своїм васалом, надіславши Хмельницькому відповідні клейноди — булаву, кафтан та прапор. Гетьман серйозно розглядав варіант прийняття турецької зверхності як найбільш ліберальної моделі автономії, проте культурний бар'єр виявився занадто високим для тогочасного суспільства.
Проте «турецький варіант» мав серйозні внутрішні перешкоди, які гетьман не міг ігнорувати як лідер народу. Православне духовенство, на чолі з Київським митрополитом, та широкі маси козацтва вкрай підозріло ставилися до союзу з «бусурманами». Століття кривавої боротьби проти набігів кримських татар, які були офіційними васалами султана, виплекали в народній пам'яті глибоку релігійну та культурну ворожість до ісламського світу. Будь-який офіційний крок у бік Стамбула міг спровокувати внутрішню дестабілізацію та дати польській пропаганді привід звинуватити Хмельницького у зраді християнства. Хмельницький розумів, що офіційний перехід под протекторат султана може розколоти українське суспільство в самий критичний момент війни, давши ворогам України ідеальний привід для ідеологічних маніпуляцій про «зраду православної віри». Саме тому він почав дедалі активніше тиснути на Москву, майстерно використовуючи «турецьку карту» як засіб дипломатичного шантажу. Він неодноразово натякав царю, що якщо Москва не допоможе православним братам у їхній справедливій боротьбі, Україна буде змушена піти під руку султана, і тоді османські кордони проляжуть біля самих стін Москви, що стало б катастрофою для Московського царства.
Москва ж, у свою чергу, поводилася вкрай обережно, ба навіть підступно, вичікуючи найбільш вигідного моменту для вступу в гру. Цар Олексій Михайлович та його бояри панічно боялися нової великої війни з Польщею, пам'ятаючи ганебну поразку в Смоленській війні та жахи Смутного часу, коли польські гарнізони стояли в самому Кремлі. Московський уряд вичікував, поки обидві сторони конфлікту — українські козаки і польська шляхта — максимально виснажать одна одну, знекровлять свої армії та економіки, аби потім прийти на попелище і продиктувати свої умови обом учасникам. Лише коли восени 1653 року, після Жванця, стало очевидно, що Україна стоїть на межі повного краху або, що було ще гірше для інтересів Москви, остаточного переходу під владу могутньої Османської імперії, Земський собор у Москві ухвалив доленосне рішення. 1 жовтня 1653 року було проголошено: «Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку». Це не був акт солідарності, християнського братерства чи «любові до молодшого брата», як це малювали пізніші імперські міфи; це був холодний, прагматичний і цинічний імперський розрахунок на радикальне розширення власних володінь за рахунок стратегічно важливих південних земель, які Москва завжди вважала своєю «втраченою вотчиною».
Для Хмельницького це був момент полегшення, але водночас і великої тривоги. Він розумів, що відкриває двері для сили, яку буде важко контролювати. Але в умовах, коли Польща готувала 60-тисячну армію для повного знищення Гетьманщини, іншого виходу просто не залишалося. Дипломатична гра вступила у свою фінальну і найбільш небезпечну фазу, де кожне слово в майбутньому договорі мало вагу людського життя та державної незалежності. Гетьман сподівався на те, що спільна віра стане стримуючим фактором для московських апетитів, проте він не врахував, що для імперії віра — це лише інструмент політики, а не моральний закон. Було зрозуміло, що попереду — запекла боротьба за кожну кому в майбутній угоді.
Переяславська рада: Зіткнення політичних світів
8 січня 1654 року в місті Переяславі відбулася подія, яка на століття визначила трагічний вектор української долі та стала точкою відліку для нової імперської геополітики. Місто було обране не випадково — воно було великим полковим центром, добре укріпленим і розташованим на лівому березі Дніпра, ближче до московських кордонів. Січневий ранок видався холодним, але площа перед собором була заповнена козаками та міщанами. До Переяслава прибула велика московська делегація на чолі з досвідченим боярином Василем Бутурліним, який мав чіткі інструкції від царя не йти на жодні поступки в питаннях сакральності монаршої влади. Хмельницький скликав військову раду, на якій були присутні полковники, генеральна старшина та представники козацьких полків. Хоча радянська пропаганда впродовж десятиліть малювала пафосні картини багатотисячних натовпів, що в єдиному пориві радісно кричали «Воліємо під царя східного!», історична реальність була значно складнішою. Рада проходила в атмосфері напруженості та важких роздумів, адже козацька еліта чудово розуміла небезпеку зближення з таким сусідом, як Москва. Багато хто з полковників, особливо представники західних територій, відкрито висловлювали сумніви щодо щирості царських обіцянок.
Кульмінацією Переяславської ради став драматичний і глибоко символічний інцидент у церкві, який миттєво оголив нездоланну цивілізаційну прірву між українською та московською політичними культурами. За європейською та козацькою правовою традицією, яку українська еліта природно перейняла з Речі Посполитої, Литовських статутів та власного звичаєвого права, договір про підданство (протекторат) завжди був двостороннім актом. Це означало, що монарх (через свого повноважного представника) мав присягнути підданим, гарантуючи захист їхніх прав, вольностей, майна, релігії та станового устрою, а піддані у відповідь присягали йому на вірність, службу та сплату податків. Це була модель контрактних відносин, де влада була обмежена законом. Коли Хмельницький після виголошення патріотичної промови в соборі зажадав від Бутурліна, аби той присягнув від імені царя Олексія Михайловича, боярин категорично і навіть із певним презирством відмовився, чим викликав справжнє заціпеніння серед присутніх.
«У нас не повелося, щоб царі присягали своїм підданим», — гордо і холодно заявив московський посол, дивлячись на козацьких ватажків як на бунтівних слуг, а не як на партнерів по перемовинах. У цій короткій фразі крилася вся суть московської деспотичної системи: цар вважався сакральною постаттю, намісником Бога на землі, джерелом будь-якого закону, який за визначенням не міг мати жодних зобов'язань перед людьми. Всі піддані царя — від останнього селянина до найбагатшого боярина чи князя — були лише його безправними «холопами», чиє життя і майно повністю належали монарху і могли бути відібрані в будь-який момент без суду та пояснень. Для українських козаків, які звикли до виборності будь-якої влади (від сотника до гетьмана), широкої автономії та договірних відносин, де навіть король Польщі був жорстко обмежений законами, сеймом та присягою («Pacta Conventa»), це був справжній культурний та правовий шок. Хмельницький і старшина були настільки розлючені і збентежені цією відмовою, що негайно перервали церемонію, відмовилися складати присягу і вийшли з церкви для тривалої, емоційної наради в гетьманській світлиці, залишивши московських послів у повній розгубленості.
Переговори в закритому колі тривали кілька годин у гнітючій атмосфері. Старшина чудово розуміла небезпеку односторонньої присяги, яка юридично робила їх беззахисними перед будь-якими примхами самодержця в майбутньому. Дехто пропонував негайно розірвати стосунки та готуватися до оборони. Хмельницький ходив по кімнаті, нервово погладжуючи вуса, зважуючи всі «за» і «проти». Проте стратегічна ситуація навколо України була невблаганною: якщо зараз розірвати з Бутурліним і відправити московську місію назад порожньою, це означало б неминучу і криваву війну з Польщею сам на сам, без жодної зовнішньої допомоги та з ворожим Кримом за спиною. Гетьман розумів, що Річ Посполита не пробачить повстання і піде на повне знищення козацького стану. Хмельницький, як жорсткий реальний політик, пішов на найбільш фатальний компроміс у своєму житті. Він вирішив скласти присягу однобічно, повіривши запевненням Бутурліна, що цар «словом своїм незмінним» підтвердить усі права України пізніше через письмові грамоти. Хмельницький наївно сподівався, що під час підготовки письмового договору в Москві вдасться зафіксувати всі вольності на папері, що зробить їх юридично зобов'язуючими навіть для царя. Це була трагічна помилка великого стратега: він повірив у можливість правового діалогу з системою, де право завжди поступалося силі та волі деспота. Переяславська рада закінчилася присягою старшини, але без підписання жодного спільного документа з московської сторони, що відкрило шлях для нескінченних московських фальсифікацій та односторонніх змін умов союзу у майбутньому. Цей день став початком кінця козацької республіки та першим кроком до колоніального поглинання.
💡 Чи знали ви?
Спротив Переяславу почався відразу, ще до завершення ради. Багато полковників і навіть цілі міста навідріз відмовилися присягати, відчуваючи пастку. Наприклад, Полтавський та Кропив'янський полки взагалі проігнорували раду, не надіславши своїх представників, а в Києві міщани та ремісники зустріли московських послів мовчазною ворожістю, відмовляючись виходити на церемонію присяги, поки їх не змусили до цього під загрозою зброї козацької старшини. Найбільш далекоглядні вже тоді розуміли: Москва приходить не допомагати, а володіти, і її допомога буде дорожчою за будь-яку війну.
Березневі статті: Суверенітет під прицілом
Юридичне та письмове оформлення Переяславської угоди відбулося в березні 1654 року, коли велика і повноважна українська делегація на чолі з Самійлом Богдановичем-Зарудним та Павлом Тетерею прибула до Москви. Це були надзвичайно важкі переговори, де кожен пункт ставав предметом запеклих суперечок між українською вільною дипломатією та московською бюрократичною машиною. Українська сторона подала царю проект договору, що складався з 23 детальних пунктів, які охоплювали практично всі сфери життя новонародженої держави — від організації армії та збору податків до статусу духовенства та збереження Магдебурзького права у містах. Делегати наполягали на збереженні кожної літери козацьких привілеїв. Однак московські дяки та досвідчені бояри, справжні майстри бюрократичних інтриг та маніпуляцій, «відредагували» ці пункти під час обговорення, скоротивши їх до 11 (хоча в різних копіях та списках пізніше фігурували 20 або 23 статті, що додавало плутанини). Ці документи, які в історії отримали назву Березневі статті (або Статті Богдана Хмельницького), стали формальною «конституцією» українсько-московських відносин на наступні десятиліття, і Москва постійно використовувала їх як інструмент політичного тиску.
Основні положення договору, які важливо розуміти для аналізу суверенітету Гетьманщини:
- Козацький реєстр: Встановлювався у фіксованій кількості 60 000 осіб. Це була величезна професійна армія для того часу, що робило Гетьманщину найпотужнішою військовою силою всієї Східної Європи. Реєстрові козаки мали звільнятися від усіх податків, поборів та постоїв, підпорядковуючись виключно своїм виборним старшинам та гетьману. Це створювало потужний військовий стан, незалежний від центральної влади царя, що було унікальним явищем для московського простору.
- Державний устрій та виборність: Україна зберігала свою власну адміністративну систему, власні суди та право (Литовські статути). Найголовніше — офіційно підтверджувалося право козаків обирати гетьмана на вільній раді, про що московського царя мали лише інформувати post factum. Це означало, що джерело влади в Україні залишалося внутрішнім, а не призначеним ззовні. Московські воєводи та чиновники не мали жодного права втручатися в управління українськими містами чи життя козацьких полків.
- Фінансова автономія: Збір усіх податків та мит мав здійснюватися виключно українськими урядниками (підскарбіями) за місцевими законами та звичаями. До московської скарбниці мала передаватися лише певна фіксована щорічна сума («данина») як формальна ознака визнання суверенітету царя, а всі інші величезні кошти залишалися в Україні на утримання армії, адміністрації, будівництво фортець та розвиток освіти.
- Право на зовнішню політику: Гетьманський уряд зберігав за собою право приймати іноземних послів та вести самостійне дипломатичне листування з усіма державами. Певне обмеження стосувалося лише переговорів із Польщею та Османською імперією — про початок таких зносин треба було повідомляти царя. Всі інші стратегічні напрямки (Швеція, Австрія, Бранденбург, Ватикан) залишалися повністю відкритими для самостійної української дипломатії, що було ознакою високого рівня суверенітету та суб'єктності.
- Соціальні права та церква: Підтверджувалися всі давні права та станові привілеї української шляхти, міщанства (Магдебурзьке право) та православного духовенства. Київська митрополія мала суворо зберігати свою автономію та канонічний зв'язок із Константинопольським патріархом, не підпорядковуючись Московському патріарху, який був повністю залежним від царя. Це був ключовий пункт для збереження духовної та культурної ідентичності.
Де-юре Березневі статті оформлювали Україну як окрему державну одиницю (державу у державі) під протекторатом Московського царства. Гетьманщина зберігала всі атрибути повноцінної державності: власну територію, кордони, професійну армію, фінанси, незалежні суди та виборний уряд. Україна залишалася суб'єктом, а не об'єктом політики. Проте Москва з першого ж дня почала застосувати підступну тактику юридичних маніпуляцій та «повзучої анексії». Царські грамоти, якими пізніше підтверджувалися статті, були свідомо і дуже професійно сформульовані так, ніби цар «милостиво жалує» ці права своїм новим «вірним підданим», а не визнає їх за міжнародним договором рівних сторін. Це перетворювало договір на акт однобічної милості суверена, яку він міг обмежити або взагалі скасувати за власною примхою в будь-який зручний для нього момент. Так почалася тривала і трагічна історія ліквідації української суб'єктності, де кожне наступне підтвердження договору супроводжувалося викреслюванням важливих пунктів та посиленням московської військової присутності. Березневі статті стали юридичною пасткою, де декларативні права поступово замінювалися на імперську диктатуру.
📜 Первинне джерело
З листа Богдана Хмельницького до царя Олексія Михайловича (березень 1654): «Ми хочемо бути під захистом твоєї величної руки, але так, щоб наші вольності, які ми власною кров'ю своєю здобули, залишилися недоторканими і ніхто в них не вступався». Гетьман постійно, ба навіть нав'язливо нагадував Москві в кожному документі, що присяга була умовною і базувалася виключно на збереженні прав. Для України Переяслав був юридичним контрактом, порушення якого звільняло від зобов'язань; для Москви ж — це була беззастережна анексія нових територій.
Глас вопіющого: Опозиція та незгодні
Міф про радісне, зворушливе та одностайне «возз'єднання братніх народів» вщент розбивається об численні задокументовані факти потужного і послідовного українського опору Переяславській угоді на всіх рівнях суспільства — від вищої старшини до простих міщан та селян. Найбільш далекоглядні, освічені та принципові представники тогочасної еліти з самого початку розуміли, що союз із московською деспотією є фундаментально несумісним із європейськими ідеалами козацької свободи та республіканського устрою. Вони мали досвід спілкування з Москвою і передбачали, що за обіцяною військовою допомогою неминуче прийде рабство, уніфікація та знищення української самобутності. Спротив був не епізодичним, а системним явищем, що охопило цілі регіони Лівобережжя та Правобережжя. Психологічний стан опозиціонерів був важким: вони відчували, що їхній власний гетьман відкриває ворота ворогові, який називає себе другом.
Героєм і моральним символом цього опору став славетний вінницький полковник Іван Богун. Будучи видатним стратегом, полководцем і палким патріотом, він навідріз відмовився не лише їхати до Переяслава, а й присягати московському царю в будь-якій формі, навіть під особистим тиском самого Хмельницького. Богун вважав цей крок актом самогубства для козацького стану. Разом із Богуном відкриту опозицію склали такі авторитетні лідери, як полковники Іван Сірко (майбутній легендарний кошовий отаман), Григорій Гуляницький та Осип Глух. Богун прямо і відкрито заявляв на козацьких радах, що в Московщині «панує рабство найгіршого ґатунку», де людина є нічим перед волею тирана, а права особистості не варті паперу, на якому вони написані. Він вважав, що для України краще продовжувати нерівну боротьбу на два фронти, ніж добровільно вдягати московське ярмо, яке з часом неминуче розчавить українську ідентичність. Богун та його прибічники (полки Уманський, Брацлавський) фактично випали з-під гетьманського контролю на час присяги, демонструючи всьому світу наявність іншої, вільної України, яка не визнає царя. Їхня позиція була не просто впертістю, а глибоким переконанням у тому, що свобода дорожча за безпеку.
Не менш запеклою, принциповою та інтелектуально обґрунтованою була опозиція з боку вищого православного духовенства, яке мало колосальний вплив на маси. Київський митрополит Сильвестр Косов, людина глибокої європейської освіти (випускник Віленської та Люблінської єзуїтських колегій) та високої публічної культури, разом із собором духовенства категорично відмовився присягати. Церковні лідери чудово розуміли: за політичним союзом неминуче прийде церковне поглинання Київської митрополії Московським патріархатом, який уже тоді був лише покірним ідеологічним інструментом у руках царської влади. Митрополит Косов боровся за канонічну незалежність української церкви і її зв'язок із вселенським Константинопольським православ'ям, бачачи в Москві загрозу духовній свободі, освіті та книгодрукуванню. Крім того, Запорозька Січ, це серце і совість козацтва, також проігнорувала присягу, вважаючи Переяслав «хитрою пасткою для наївних вільних людей». Цей масовий і свідомий спротив еліти доводить, що українське суспільство XVII століття було зрілим політичним організмом, здатним критично оцінювати геополітичні маневри своїх лідерів і бачити загрозу там, де інші бачили лише порятунок. Історія підтвердила їхні найгірші побоювання щодо московської експансії.
Віленська зрада та пошук нової стратегії
Вже через два роки після Переяслава останні рожеві ілюзії Богдана Хмельницького щодо «чесного, благородного та правовірного союзника» вщент розбилися об жорстоку реальність московської імперської політики realpolitik. У 1656 році Москва, налякана стрімкими військовими успіхами Швеції (яка була новим, таємним стратегічним партнером Хмельницького і загрожувала інтересам царя на Балтиці), уклала з Польщею сепаратне Віленське перемир'я. Цей договір був офіційно спрямований проти шведів, але за своєю суттю він був відкритою, цинічною і нахабною зрадою України. Московські та польські дипломати за зачиненими дверима у Вільно, без жодного врахування думки гетьманського уряду, ділили між собою українські та білоруські землі, визначаючи майбутні сфери впливу. Це був акт міжнародного розбою за рахунок союзника, чиєю кров'ю Москва здобувала свої перемоги.
Українську делегацію, яка прибула до Вільно для участі в переговорах, навіть не допустили до зали засідань, тримаючи послів у передпокої як небажаних гостей. Коли козацькі посли спробували протестувати і зайти до приміщення, московські чиновники цинічно і грубо відповіли їм словами, що увійшли в історію як символ імперської зарозумілості: «Ви тепер — піддані царя, ви лише його холопи, за яких цар сам усе вирішує своєю волею. Ваша справа — мовчки коритися і чекати наказів, а не радити государю в державних справах». Це було публічне приниження української державності та особисте приниження гетьмана. Коли Хмельницький у Чигирині отримав детальну звітку про цю неймовірну зневагу та фактичну відмову Москви від підтримки українських інтересів проти Польщі, він впав у справжню лють, яка перелякала навіть його найближчу генеральну старшину. «Вже діти гетьманські не будуть під царем московським! — вигукнув він на терміновій раді в Чигирині. — Треба негайно шукати іншого захисту, бо цей союз став нашою смертною пасткою!». Гетьман нарешті усвідомив, що Переяслав був не порятунком, а стратегічним капканом, який Москва розставила дуже майстерно і тепер почала затискати.
Останній рік свого життя Богдан Хмельницький присвятив гарячковій і напруженій побудові нової, широкої антипольської та антимосковської коаліції, яка мала б виправити переяславську помилку. Він уклав таємний Раднотський договір зі Швецією, Трансільванією, Бранденбургом та Молдовою, готуючи масштабний поділ Речі Посполитої без будь-якої участі Москви. Гетьман фактично ігнорував усі московські накази, вів самостійну війну на Поділлі та в Галичині і готував юридичний та дипломатичний ґрунт для остаточного і офіційного розриву з Олексієм Михайловичем. Його метою було створення потужного блоку держав, які б гарантували незалежність України від обох імперських сусідів. Смерть гетьмана в серпні 1657 року завадила йому довести ці плани до логічного кінця і офіційно денонсувати Переяславську угоду, але він залишив своїм наступникам (Івану Виговському та іншим) чіткий політичний заповіт: Москва ніколи не буде надійним союзником, вона завжди прагнутиме перетворити партнерство на рабство через обман, підкуп старшини та грубе порушення власних клятв.
Читання: Аналіз історичних документів
Витяг з «Березневих статей» 1654 року (Проект Хмельницького)
Прочитайте уважно ці пункти, які українська делегація привезла до Москви як основу майбутнього союзу, і зверніть увагу на точність та категоричність формулювань, що мали на меті захистити державну суб'єктність України. Ці статті — приклад тогочасної української правової думки, орієнтованої на договірні відносини та повагу до традицій. Кожен рядок був спрямований на те, щоб відгородити Гетьманщину від московського свавілля.
«1. Щоб Військо Запорозьке само собі гетьмана обирало на вільній раді, а кого оберуть, про те лише сповіщати царя, аби він того затвердив своєю грамотою, не змінюючи вибору козацького... 6. І щоб ні воєводи московські, ні бояри, ні ніякі чиновники царські в суди наші військові, міські та сільські не втручалися, а судилися б ми своїми правами і статутами, як здавна було, і кошти з міст збирали своїми людьми на потреби війська, а не в московську казну... 14. А послів іноземних, коли б звідки прийшли до гетьмана, щоб гетьману вільно було приймати, листуватися і про справу їхню царю лише для відома звіщати, аби від того цареві шкоди не було, а в справи іноземні московитам не вступати...»
Лінгвістичний аналіз:
- Зверніть увагу на постійне і наполегливе використання конструкції «щоб... не втручалися». Це не прохання підданого про милість, а чітка і жорстка умова міжнародного договору, виражена в офіційно-діловому стилі того часу, що підкреслює рівність сторін та взаємні зобов'язання. Така мова була неприйнятною для московського двору, але Хмельницький наполягав саме на ній.
- Вираз «своїми правами, як здавна було» є фундаментальним правовим маркером — він апелює до історичної легітимності та безперервності українського права (Литовських статутів), яке Москва за договором зобов'язувалася поважати без жодних змін. Це спроба зберегти європейський правовий простір посеред азійської деспотії.
- Термін «вільно» у 14-му пункті є юридичним маркером збереження Україною статусу повноцінного суб'єкта міжнародної політики, що має право на власні інтереси, відмінні від московських. Це була спроба вписати Україну в коло суб'єктів, а не об'єктів геополітики, що згодом стало головним пунктом розбрату.
Первинні джерела
Свідчення очевидців: П'єр Шевальє та шведські дипломати
Іноземні спостерігачі та професійні дипломати, які не були зацікавлені в поширенні московських імперських міфів, залишили для історії дуже тверезі та точні оцінки подій 1654 року. Їхні звіти до європейських монархів є безцінними свідченнями того, як світ сприймав цей союз. П'єр Шевальє, відомий французький дипломат та історик, писав у 1663 році у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі», де він аналізував причини Переяслава:
«Гетьман Хмельницький — людина незвичайної мудрості, великої стриманості та неабиякої дипломатичної хитрості. Він прийняв захист московитів зовсім не через велику любов до них чи через якусь міфічну спільність віри, як багато хто в Москві думає, а виключно через крайню військову необхідність захистити свою молоду державу від переважаючих сил поляків та зради татар. Проте він ніколи, навіть під тиском, не дозволяв московитам реально керувати внутрішніми справами України чи хоча б мінімально впливати на її закони та звичаї. Його козаки — це народ, вихований у безмежних вольностях і виборній демократії, і вони швидше підуть на колективну смерть, ніж погодяться на те безпросвітне рабство, яке є природним і звичним станом московитів перед їхнім царем. Це союз двох світів, що мають занадто мало спільного, аби колись органічно змішатися в одне ціле. Москва бачить у козаках рабів, а козаки в Москві — лише тимчасовий щит».
Аналіз: Шевальє, як представник західної політичної думки, чітко розрізняє поняття «захист» (міжнародний протекторат) та «рабство» (внутрішнє підданство московського деспотичного зразка). Його оцінка підтверджує, що сучасники в Європі бачили в Україні самостійну і дуже динамічну силу, чий союз із Москвою був лише тактичним маневром у великій і кривавій грі за справжню незалежність. Козацька суб'єктність була очевидною для всього цивілізованого світу, і лише Москва намагалася її заперечити.
Деколонізаційний погляд
Сьогодні, в умовах нової екзистенційної боротьби за існування, ми маємо остаточно, свідомо і безповоротно відкинути нав'язане нам століттями імперське трактування подій 1654 року. Це ніколи не було «щасливим і омріяним об'єднанням братніх народів», як це пафосно і брехливо святкували в СРСР у 1954 році; це була масштабна геополітична трагедія, спричинена військовою безвихіддю України та фатальною помилкою козацької еліти, яка повірила Москві на слово. Головна причина швидкого провалу та перетворення Переяслава на трагедію полягала в зіткненні двох абсолютно несумісних цивілізаційних та політичних векторів, які не мали точок дотику. Радянська пропаганда використовувала Переяслав як міфічну точку «нуль», з якої нібито почалася історія України, хоча насправді вона там ледь не закінчилася.
Україна XVII століття була органічною та невід'ємною частиною європейського культурного, правового та політичного простору. Наші закони базувалися на Литовських статутах (що вважалися вершиною тогочасного права), Магдебурзькому праві міст та традиції виборної козацької демократії. Наша церква була духовно пов'язана з Константинополем та відкрита до інтелектуальних впливів Заходу, а освіта в Києво-Могилянській колегії була латиномовною, класичною та західноцентричною. Московія ж того часу була духовно та політичною спадкоємицею традицій Золотої Орди, де людська особистість не мала жодної автономної цінності, а держава в особі царя була абсолютним, неконтрольованим і сакральним молотом. Їхнє зіткнення не могло закінчитися гармонійним миром, лише спробою повного поглинання, уніфікації та знищення одного світу іншим. Імперія не терпить автономій, вона потребує лише покірних гвинтиків.
Ми маємо вивчати Переяслав не як свято «дружби», а як суворий і кривавий урок того, що власну свободу та безпеку ніколи не можна довіряти тому, хто сам не має жодного поняття про волю та гідність. Будь-який договір із деспотією апріорі приречений на віроломне порушення, бо для тирана закон — це лише інструмент тимчасового обману слабшого сусіда. Деколонізація історії Переяслава — це повернення нам права на власну інтерпретацію та гідність, де Богдан Хмельницький постає як трагічний архітектор держави, Іван Богун — як пророк нашої вічної незалежності, а Москва — як хижий і підступний сусід, який скористався нашою кров'ю та виснаженням, аби збудувати на нашій землі свою «в'язницю народів».
Цей урок особливо важливий і зараз, у контексті сучасної війни за незалежність. У 1954 році, святкуючи 300-річчя Переяслава, радянська влада організувала справжній пропагандистський карнавал, намагаючись символічно закріпити нас в імперському полі «вічного боргу» та «спільної долі». Саме тоді було передано Крим до складу УРСР — не як акт доброї волі, а як спробу міцніше прив'язати Україну до імперського центру через спільну відповідальність. Але справжня історія вчить іншому: Україна завжди була, є і буде частиною Європи, а Переяслав був лише тимчасовою і дуже болючою зупинкою на нашому важкому шляху додому, який ми нарешті завершуємо сьогодні через великі жертви. Деколонізація Переяслава — це наше остаточне ментальне визволення від московських пут, перемога правди над міфом.
Міф: У 1654 році відбулося «природне та щасливе возз'єднання братніх народів у єдиній могутній державі». Реальність: Цей пропагандистський термін («возз'єднання») був офіційно вигаданий та впроваджений московськими ідеологами лише в 1954 році до 300-річчя події для виправдання радянського неоімперіалізму та «вічної дружби». До 1654 року Україна (Русь) та Московія мали абсолютно різні історичні, культурні, правові та навіть релігійні традиції. Це був лише вимушений військовий союз двох суверенних держав, який Москва згодом цинічно перетворила на інструмент колоніальної експансії.
📋 Підсумок
Після Віленської зради 1656 року Хмельницький у своєму офіційному дипломатичному листуванні з іноземними монархами почав іменувати себе «Государем і самодержцем Руським», відкрито претендуючи на титул, який Москва вважала своєю монополією. Це був сміливий і зухвалий жест повної політичної незалежності України та прямий виклик імперським претензіям московського царя на володіння всією Руссю. Цей титул підкреслював, що джерело влади гетьмана — в Україні, а не в Москві.
Потрібно більше практики?
- Аналіз текстів: Прочитайте та порівняйте оригінальний проект Березневих статей (23 пункти) з остаточною московською редакцією. Які саме права козацької старшини були «відредаговані» чи викреслені московитами і чому вони так панічно боялися української дипломатичної свободи?
- Дискусія: Якби Богдан Хмельницький уклав стратегічний союз зі Швецією замість Москви у 1654 році (як він намагався зробити пізніше), як би це фундаментально змінило політичну карту Східної Європи? Чи могла б Україна стати частиною «Балтійської системи» безпеки?
- Есе (150-250 слів): «Переяслав 1654: Зіткнення європейського договірного права та азійської деспотії». У тексті обов’язково використайте лексику модуля: суб'єктність, деколонізація, протекторат, вольності, легітимність, самодержець.
- Творче завдання: Уявіть, що ви — таємний секретар Богдана Хмельницького. Напишіть зашифрований лист до шведського короля Карла X Густава (літо 1656 року), у якому пояснюєте, чому союз із Москвою виявився стратегічною помилкою і чому Україна терміново потребує військової допомоги Швеції для виходу з-під царської опіки.
🎯 Вправи
Аналіз листа Богдана Хмельницького до московського царя
Зіткнення політичних світів: Республіка проти Деспотії
- Гетьманщина (Українська модель XVII ст.)
- Московське царство (Московська модель XVII ст.)
- Джерело влади (виборність та підзвітність чи сакральність)
- Статус особистості (вільний козак-громадянин чи безправний холоп)
- Роль закону (договірне право та статути чи воля самодержця)
- Зовнішня політика (міжнародна суб’єктність чи повний васалітет)
Історичні міфи проти реальних фактів про Переяслав
Іван Богун та вище православне духовенство Києва категорично відмовилися присягати царю.
Березневі статті 1654 року повністю ліквідували козацьку армію та ввели московські суди.
Богдан Хмельницький вважав союз із Москвою єдиним можливим шляхом розвитку ще з 1648 року.
Відсутність оригіналу Переяславської угоди дозволила Москві фальсифікувати її умови згодом.
Гетьманщина після 1654 року реально зберігала право на самостійну зовнішню політику.
Московські посли в Переяславі офіційно присягнули захищати всі козацькі права та вольності.
Термін «возз’єднання» був вперше впроваджений лише в 1954 році радянською пропагандою.
Віленське перемир’я 1656 року було укладене за активної участі українських дипломатів.
Полтавський та Кропив’янський полки взагалі не з’явилися на раду в Переяславі.
Москва вважала Переяславську угоду міжнародним договором рівних партнерів.
Аналітичне есе: Деколонізаційний аналіз Переяслава
Цивілізаційний розлом 1654 року
- Як відмова від присяги з боку московського посла характеризує ставлення Москви до Переяславської угоди?
- У чому полягає фундаментальна різниця між козацьким та московським розумінням природи державної влади?
- Чому Хмельницький все ж таки пішов на складання однобічної присяги, попри спротив старшини?
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| протекторат | /prɔtɛktɔˈrɐt/ | protectorate | ім | |
| присяга | /prɪˈsʲɐɦɐ/ | oath, allegiance | ім | |
| стаття | /stɐtˈtʲi/ | articles (of a treaty) | ім | |
| автономія | /ɐu̯tɔˈnɔmʲijɐ/ | autonomy | ім | |
| легітимність | /leɦʲiˈtɪmnʲistʲ/ | legitimacy | ім | |
| суб'єктність | /sʊbˈjɛktnʲistʲ/ | subjectivity, agency | ім | |
| возз'єднання | /wɔzˈjɛdnɐnnʲɐ/ | reunification (myth) | ім | |
| деколонізація | /dekɔɫɔnʲizɐˈt͡sʲijɐ/ | decolonization | ім | |
| зрада | /ˈzrɐdɐ/ | betrayal, treason | ім | |
| союзник | /sɔˈjuznɪk/ | ally | ім | |
| цар | /t͡sar/ | tsar | ім | |
| боярин | /bɔˈjɑrɪn/ | boyar | ім | |
| посольство | /pɔˈsɔlʲstwɔ/ | embassy | ім | |
| старшина | /stɐrˈʃɪnɐ/ | officer staff (Cossack) | ім | |
| духовенство | /dʊxɔˈwɛnstwɔ/ | clergy | ім | |
| митрополит | /mɪtrɔpɔˈlɪt/ | metropolitan | ім | |
| право | /prɐˈwɑ/ | rights | ім | |
| вольність | /ˈwɔlʲnɔstʲi/ | liberties | ім | |
| гетьманщина | /ɦetʲˈmɑnʃt͡ʃɪnɐ/ | Hetmanate | ім | |
| реєстр | /reˈjɛstr/ | register | ім | |
| дипломатія | /dɪpɫɔˈmɑtʲijɐ/ | diplomacy | ім | |
| опозиція | /ɔpɔˈzɪt͡sʲijɐ/ | opposition | ім | |
| війна | /wʲiˈjnɐ/ | war | ім | |
| мир | /mɪr/ | peace | ім |