Перша світова війна: Брат проти брата
🎯 Чому це важливо?
Перша світова війна (1914–1918) стала для українців найбільшою трагедією і водночас найбільшим шансом. Трагедією — бо українці, розділені кордоном двох імперій, змушені були вбивати одне одного. Шансом — бо саме в окопах цієї війни народилася ідея незалежної соборної України. Цей модуль розповість про те, як із хаосу світової бойні постала модерна українська нація, як "селяни в шинелях" стали воїнами УНР, і чому Легіон Українських Січових Стрільців став легендою. Ми зрозуміємо, що війна — це не лише руйнування, а й каталізатор змін, який ламає старі імперії і дає життя новим державам. Без Першої світової не було б сучасної України.
Вступ: Розділений народ
Уявіть собі родину, яку розділила річка. На одному березі — Російська імперія, на іншому — Австро-Угорщина. Коли в серпні 1914 року пролунали перші постріли Великої війни, ця річка (Збруч) стала лінією фронту. Українці опинилися в унікальній і жахливій ситуації: вони не мали своєї держави, але мали обов'язок помирати за чужі. Для більшості європейських народів війна була боротьбою за території або престиж. Для українців вона стала громадянською війною під чужими прапорами. Це був час, коли ідентичність проходила через найтяжче випробування — вогонь артилерії та багнети "братніх" полків. Соціальні зв'язки, що вибудовувалися століттями, розривалися миттєво, коли накази з Петербурга чи Відня кидали людей у вир світового конфлікту. Мільйони селян, які ще вчора орали землю, раптом стали частиною гігантської машини смерті, що не мала нічого спільного з їхніми власними інтересами.
3,5 мільйона українців було мобілізовано до російської армії. 250 тисяч — до австрійської. Це були брати, які дивилися один на одного через приціл гвинтівки. Росія оголосила війну "за визволення слов'ян" і "возз'єднання Русі", що на практиці означало окупацію Галичини та знищення "мазепинського гнізда". Австрія оголосила війну проти "російського варварства", використовуючи український патріотизм як інструмент захисту своїх кордонів. А українці? Українці опинилися між молотом і ковадлом. Їхні землі стали головним театром бойових дій Східного фронту. Галичина, Волинь та Поділля переходили з рук в руки кілька разів, перетворюючись на руїну, де кожен метр землі був политий українською кров'ю. Навіть небо над Україною здавалося розділеним: російські аероплани бомбили залізниці Галичини, а австрійські — порти Одеси. Кожне спалене село на Волині чи розбита ратуша в Галичині були ударом по майбутньому цілого народу, який змушений був платити за амбіції далеких імператорів.
Для українських політиків війна стала моментом істини. Вони мусили обирати: кого підтримати? Росію, яка забороняла українську мову та закривала "Просвіти"? Чи Австрію, яка давала певні культурні права, але водночас кидала українців у концтабори за найменшу підозру в нелояльності? Цей вибір не був легким. Він розколов навіть саму українську еліту на кілька таборів. Але саме в цьому конфлікті народилася суб'єктність. Українці почали висувати власні вимоги, створювати власні військові формування та формулювати власні геополітичні цілі. Війна стала каталізатором, який прискорив процес перетворення селянської маси на політичну націю. Старі ілюзії про "добрих царів" чи "справедливих цісарів" зникали під градом шрапнелі, а на їх місці з'являлося чітке розуміння: тільки власна держава може бути гарантом безпеки. Українське питання, яке імперії намагалися тримати в межах "домашнього вжитку", раптом вирвалося на міжнародну арену як фактор великої політики.
Ця війна змінила все. Вона зруйнувала старий світ, де панували царі й кайзери. Вона вивела на сцену нових героїв — січових стрільців, які не просто воювали, а співали пісні, писали вірші і мріяли про соборну державу. Саме тут, у вогні Першої світової, народився гімн "Ой у лузі червона калина", який через 100 років знову став символом спротиву українського народу. Цей період — це ключ до розуміння подій 1917–1921 років. Без досвіду Великої війни не було б ні Центральної Ради, ні Гетьманату, ні ЗУНР. Війна навчила українців тримати зброю і, що найважливіше, усвідомлювати, що ця зброя має служити лише Україні. Сьогодні ми аналізуємо цей досвід як перший крок до деколонізації української свідомості, як момент прозріння народу, що надто довго жив у затінку чужих імперських величі. Кожен постріл у цій війні, зрештою, став салютом майбутній незалежності, а кожен окоп — школою справжнього громадянства.
💡 Чи знали ви?
Перша світова війна стала першою в історії, де українці воювали в такій колосальній кількості — сумарно майже 4 мільйони осіб. Це більше, ніж чисельність багатьох тогочасних європейських армій. Більшість із них були звичайними селянами, для яких війна стала першим досвідом виходу за межі рідного села та знайомства з українцями з інших регіонів, що зруйнувало імперські кордони в їхніх головах задовго до того, як вони впали на карті. Ця війна була першим досвідом глобалізації для українського селянина, хоча і в дуже кривавій формі.
Українці в російській армії
"За віру, царя і отечество"?
Для 3,5 мільйонів українців Наддніпрянщини війна почалася з наказів про мобілізацію, які розклеювали на сільських ратушах та дверях церков. Їх одягли в сірі шинелі, дали в руки "трьохлінійки" Мосіна і відправили на фронт. Офіційна пропаганда Російської імперії працювала на повну потужність: кричали про "братів-слов'ян", про захист "православної віри" від "тевтонської навали". Але що відчував простий селянин з Полтавщини чи Київщини? Більшість не розуміла, за що вони воюють. Для них "отечество" закінчувалося там, де починалася сусідня губернія. Але дисципліна в російській армії була нещадною, а страх перед трибуналом — реальним. Чоловіки йшли в бій, бо так вимагав закон, але в їхніх серцях не було вогню імперського патріотизму. Це була мовчазна покора, що з часом перетворювалася на глуху ненависть до системи, яка вирвала їх із родин.
Українці складали кістяк піхотних дивізій Південно-Західного фронту. Їх використовували як основне "гарматне м'ясо" у великих наступальних операціях. Вони воювали хоробро, виявляючи дивовижну стійкість в обороні та відчайдушність в атаках. Багато хто став повним георгіївським кавалером. Але трагедія полягала в тому, що їхня кров зміцнювала ту саму імперію, яка душила їхню культуру. У російській армії не було національних підрозділів. Українська мова була офіційно заборонена в казармах, офіцери-росіяни зневажливо називали солдатів "хохлами" та карали за будь-який прояв національної свідомості. Це була армія, спрямована на денаціоналізацію та перетворення українця на "істинно російську людину". Кожен успішний бій українського полку під російським прапором був парадоксальною перемогою — перемогою раба, що робить свого господаря ще сильнішим. Навіть славні традиції українського козацтва намагалися підпорядкувати імперському міфу, роблячи з нащадків отаманів вірних слуг престолу. Офіцерський склад був переважно російським або русифікованим, що створювало прірву між командуванням та солдатами.
Проте війна мала несподіваний ефект, який історики пізніше назвуть "школою нації". В окопах зустрілися люди з різних куточків України: полтавець зустрів волиняка, чернігівець — катеринославця. Вони ділилися сухарями, ховалися від обстрілів і розмовляли. Вони зрозуміли, що попри різні діалекти, вони — один народ з спільною долею. Окопи стали місцем народження національної солідарності. Ця "окопна правда" стала фундаментом для майбутньої революції. Солдати почали усвідомлювати, що їхній головний ворог — не австрієць в окопі навпроти, а власна імперська влада, яка зробила їх рабами війни. Зустріч із галичанами під час наступу лише підкріпила це відчуття: ворог виявився братом, а "визволитель" — катом. Солдати бачили, що в Галичині українці мають свої книги, свої церкви, і це викликало болючі питання до російського офіцерства. Спільна молитва українців з різних армій під час затишшя на фронті була могутнішим символом, ніж будь-які маніфести царя. Ця солідарність низу була першим кроком до руйнування імперської ієрархії.
Галицька битва і окупація: "Європейський скандал"
У серпні-вересні 1914 року відбулася Галицька битва — одна з найбільших операцій початку війни. Російська армія розгромила австрійців і захопила Львів. Для російської пропаганди це було "повернення давньоруської вотчини", "свято єдності". Для українців Галичини це став початок справжнього терору. Генерал-губернатор Георгій Бобринський, призначений керувати окупованими землями, відверто заявив: "Галичина — це споконвічно російська земля, і тут не має бути місця жодному мазепинству". Росія прийшла не визволяти, а асимілювати, причому асимілювати грубою силою жандарма та багнета. Кожен український напис у Львові став для окупантів особистою образою, а кожен свідомий українець — потенційним шпигуном.
Політика російської окупаційної влади була спрямована на повне знищення українського життя:
- Заборона культури: Були негайно закриті всі українські школи, газети, видавництва. Бібліотеки грабували, а книги на українській мові часто спалювали просто на вулицях. Організація "Просвіта" була ліквідована, а її майно конфісковано. Окупанти прагнули стерти саму згадку про українську самобутність Галичини, замінюючи її казенним російським патріотизмом. Навіть вивіски на крамницях мали бути лише російською, а використання слова "Україна" було фактично прирівняне до криміналу.
- Масові репресії: Тисячі представників української інтелігенції — вчителів, священиків, юристів — були заарештовані. Їх оголошували "агентами Австрії" та висилали вглиб Росії, до Сибіру чи Центральної Азії. Це був превентивний удар по національному мозку краю, спроба залишити народ без провідників. Багато хто так і не повернувся з тих холодних країв, померши від хвороб та виснаження.
- Релігійне переслідування: Удар було завдано по Греко-католицькій церкві, яка була серцем галицького націоналізму. Митрополита Андрея Шептицького, людину величезного авторитету, заарештували і вивезли в Росію. На парафії силоміць призначали православних священиків з Росії, які часто не розуміли місцевих звичаїв і сприймалися як "духовні окупанти". Це був наступ на саму душу народу, спроба зламати останню лінію оборони ідентичності.
Це була політика культурного геноциду. Дії Росії в Галичині були настільки брутальними, що навіть союзники Росії по Антанті були шоковані. Це назвали "європейським скандалом", оскільки методи окупації нагадували середньовічне варварство посеред цивілізованої Європи. Проте для українців це мало й зворотний ефект: окупація остаточно поховала москвофільство в Галичині. Навіть ті, хто раніше мріяв про "єдину Русь", побачивши російських жандармів, стали запеклими прихильниками незалежності. Російська імперія сама виростила своїх найбільш непримиренних ворогів у Галичині, довівши, що "братська єдність" — це лише ширма для деспотизму та рабства.
Симон Петлюра і Спілка визволення України
У 1914 році позиції українських лідерів у Росії розділилися. Симон Петлюра опублікував маніфест "Війна і українці", де закликав українців чесно виконати свій обов'язок перед Росією. Петлюра сподівався, що за лояльність і кров солдатів Росія після перемоги надасть Україні автономію. Він вірив у "вдячність" імперії. Це була трагічна помилка, яка згодом змусила його переглянути всі погляди. Імперія ніколи не дає прав добровільно — їх можна лише вибороти силою. Логіка Петлюри була логікою відчаю народу, який не мав іншого вибору, окрім як шукати компромісу з господарем. Його позиція викликала бурхливу критику серед радикальніших кіл, але вона показує складність вибору, перед яким стояла нація без держави. Петлюра сподівався перетворити український патріотизм на політичний капітал, але Росія не збиралася торгуватися.
Водночас у Львові виникла Спілка визволення України (СВУ). Її створили емігранти з Наддніпрянщини, які відкрито заявили: мета українців — поразка Росії та створення незалежної української держави. СВУ проводила колосальну роботу серед українців-полонених у таборах Німеччини та Австрії. Вони створювали окремі українські табори, відкривали школи, видавали газети, формуючи з полонених свідомих українських патріотів. Саме з цих полонених згодом виростуть дивізії "Сірожупанників" та "Синьожупанників", що захищатимуть УНР. Це була робота на перспективу, яка заклала кадри для майбутнього державотворення в масштабах всієї України. Діяльність СВУ була прикладом того, як можна використовувати ресурси ворога для побудови власного дому. Вони розуміли, що геополітична поразка Росії є обов'язковою умовою для українського відродження.
Брусиловський прорив (1916): Тріумф на руїнах
Ще одна кривава сторінка — Брусиловського прорив 1916 року. Російська армія здійснила масштабний наступ на Волині. Це була одна з найуспішніших операцій війни за військовими мірками, але для України вона була справжньою катастрофою. Бої точилися в густонаселених районах, де українські села ставали фортецями, що руйнувалися артилерією. В цій битві українці в російських полках знову йшли в лобову атаку на українців у австрійських окопах. Кількість загиблих українців з обох сторін обчислювалася сотнями тисяч. Брусиловський прорив не приніс Росії перемоги у війні, але остаточно виснажив її ресурси, наближаючи крах самодержавства. Війна на виснаження перетворила Україну на цвинтар імперських надій, де під кожним пагорбом лежала трагедія розділеного народу. Поля Волині ще десятиліттями нагадували про цей жах іржавими гільзами та людськими кістками, а демографічні наслідки цього наступу відчувалися поколіннями.
Українці в австро-угорській армії
"Український П'ємонт" під загрозою
Для галичан та буковинців війна мала зовсім інший сенс. Австро-Угорщина була імперією, але імперією конституційною, де українці мали певне політичне життя. Росія ж сприймалася як головна загроза самому існуванню українства. Тому в 1914 році галицьке суспільство охопив патріотичний підйом — але це був патріотизм не за Відень, а проти Петербурга. Люди відчували, що настав час вирішальної битви за право бути українцем. Галчина розуміла, що у разі перемоги Росії вона перетвориться на таку ж безправну провинцію, як і Наддніпрянщина. Кожна газета, кожен мітинг у Львові чи Чернівцях був пронизаний духом спротиву східному деспотизму. Австрія бачилася як "менше зло", як парасолька, під якою можна було виростити власну державність.
1 серпня 1914 року у Львові була створена Головна Українська Рада (ГУР). Вона видала маніфест, у якому закликала українців підтримати Австро-Угорщину. Українці сподівалися, що в разі перемоги вони зможуть об'єднати всі українські землі в межах однієї держави або широкої автономії. Це була стратегія "меншого зла" заради великої мети. ГУР діяла як прообраз національного уряду, координуючи зусилля всього західноукраїнського суспільства в умовах світового конфлікту. Вони розуміли, що Австрія не є ідеалом, але вона була єдиним майданчиком, де українці могли легально заявити про себе. ГУР стала центром політичного життя, який намагався виторгувати у Відня максимальні преференції для української нації в обмін на військову підтримку.
Легіон Українських Січових Стрільців (УСС)
Найважливішим досягненням ГУР стало отримання дозволу на формування добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців. Це була подія епохального значення: вперше з часів Івана Мазепи українці отримали право на власне національне військове формування. Це був прорив крізь імперські заборони, початок власної мілітарної традиції в XX столітті. На заклик ГУР відгукнулося понад 28 тисяч добровольців! Це був неймовірний вибух патріотизму. Гімназисти, студенти, вчителі — всі прагнули взяти участь у визволенні України. Проте австрійський уряд дозволив набрати лише 2500 осіб. Решту відправили додому або в регулярні полки. Але ці 2500 стали елітою, ядром майбутньої нації. Це було не просто військо, а живий символ незламності, перша цеглина в фундаменті майбутньої армії.
Чим унікальний Легіон УСС?
- Національний дух: Це була ідеологічна армія. Кожен стрілець знав, що він воює за волю України. Вони мали свою присягу, свій кодекс честі, свою форму та відзнаки. Синьо-жовті стрічки на кашкетах були для них дорожчими за золоті погони. Вони були першими, хто відродив славу запорозького козацтва в нових історичних умовах.
- Інтелектуальна еліта: УСС називали "армією філософів". Це була найбільш освічена військова частина тогочасної Європи. В окопах вони не лише стріляли, а й творили нову українську культуру. Бібліотеки в бліндажах були звичною справою. Вони вивчали історію своєї землі, готуючись стати її господарями. Кожен офіцер був також і вчителем для своїх солдатів.
- Культурний феномен: Стрільці створили унікальний пласт культури. Вони мали власну "Пресову кватиру", яка фіксувала кожен крок легіону в статтях, малюнках та фотографіях. Стрілецькі пісні, написані в окопах, стали справжніми народними гімнами. Це була армія, яка співала про свою державу ще до того, як вона з'явилася на мапі. Кожна пісня була маніфестом, кожне слово — кроком до незалежності. Культура УСС стала зразком для всього українського війська XX століття.
Бойова слава: Маківка, Лисоня, Конюхи
Легіон УСС пройшов крізь найтяжчі випробування Карпатського фронту. Стрільці воювали в умовах високогір'я, де холод і сніг були такими ж ворогами, як і кулі. Кожен перевал, кожна височина були политі стрілецькою кров'ю. Бій за гору Маківка (квітень-травень 1915): Протягом кількох днів стрільці стримували шалені атаки російських військ. Маківка кілька разів переходила з рук в руки в запеклих рукопашних боях. Стрільці вистояли, виявивши неймовірну стійкість. Командування австрійської армії було вражене. Маківка стала символом незламності стрілецького духу, нашою "горою героїв". Там, серед скель, українська молодь довела, що вміє вмирати за ідею з усмішкою на вустах. Ця перемога врятувала цілий корпус від оточення і зробила УСС легендою. Бій на горі Лисоня (осінь 1916): Під час Брусиловського прориву стрільці опинилися в епіцентрі наступу. Вони тримали оборону проти цілих дивізій у нерівних умовах. Легіон зазнав катастрофічних втрат, але виконав завдання. Лисоня стала "українськими Термопілами", де цвіт галицької молоді ліг за ідею незалежності. Це була трагічна, але необхідна жертва на вівтар нації. Кров, пролита на Лисоні, стала цементом, що з'єднав покоління борців за волю і надихнула на створення ОУН. Стрільці пройшли шлях від Карпат до Поділля. Вони входили у звільнені села як визволителі, відкривали там українські школи, привозили підручники, проводили культурну роботу. Вони були не просто солдатами, а місіонерами українства, що несли світло знання в найтемніші куточки прифронтової смуги. Де б не з'являвся мазепинка стрільця, там починалося нове українське життя, там прокидалася національна гордість.
Жінки на фронті: Фемінізм дії
Перша світова війна стала моментом тектонічних зрушень у соціальних ролях. Українське жіноцтво не залишилося осторонь бойових дій. Олена Степанів, студентка Львівського університету, стала першою в світі жінкою, офіційно зарахованою на військову службу в офіцерському званні (хорунжа УСС). Вона брала участь у найкривавіших боях на Маківці, потрапила в російський полон, пройшла заслання і повернулася, щоб продовжити боротьбу. Її ім'я гриміло по всій Європі — газети писали про "українську амазонку". Софія Галечко — ще одна легендарна постать, яка добровільно пішла на фронт, відмовившись від спокійного життя. Ці жінки довели, що захист батьківщини — це справа всієї нації. Це був справжній фемінізм дії, народжений у вогні битв, який назавжди змінив уявлення про роль жінки в українському суспільстві. Вони показали, що українська жінка може тримати і зброю, і ідею так само міцно, як і чоловік, руйнуючи патріархальні стереотипи старого світу. Їхній приклад надихав сотні інших жінок ставати сестрами милосердя, зв'язковими та розвідницями.
Трагедія Талергофу: Австрійська параноя
Життя українців у Австро-Угорщині теж мало свою темну сторону. Коли Росія почала перемагати, австрійську владу охопила "шпигуноманія". Жертвами стали тисячі галицьких українців, яких підозрювали у симпатіях до Росії. Часто для арешту було достатньо доносу сусіда або знайденої в хаті православної ікони чи книги на кирилиці. Для таких "неблагонадійних" було створено концтабір Талергоф у Штирії. Умови там були нелюдські: люди жили під відкритим небом на болотах, вмирали від тифу, голоду та знущань охорони. Через Талергоф пройшло понад 30 тисяч українців, багато з яких були священиками та інтелігенцією. Це був жорстокий урок: жодна імперія не є другом українця, вона бачить у ньому лише ресурс або загрозу. Це підштовхувало до думки, що єдиний порятунок — власна суверенна держава. Трагедія Талергофу — це рана на тілі Галичини, яка нагадує про ціну довіри до чужих імперських інституцій. Австрійські жандарми могли без суду і слідства повісити селянина лише за те, що він розмовляв рідною мовою, яку вони плутали з російською.
Просвітницька робота СВУ в таборах полонених
Спілка визволення України розгорнула масштабну діяльність у таборах для українців-полонених з російської армії. Це була унікальна гуманітарна та політична місія в центрі Європи. Вони домоглися відокремлення українців від росіян, створення окремих таборів у Раштаті, Зальцведелі та Фрайштадті. Там створювалися школи, хори, театри, видавалися українські газети. Завдяки зусиллям СВУ десятки тисяч вчорашніх "забиті" селян з Полтавщини чи Катеринославщини вперше відчули себе українцями. Вони вчили історію, літературу, географію своєї землі. Коли в 1917 році революція відкрила нові можливості, ці люди стали основою для формування національних дивізій ("сірих" та "синіх"), що прийшли на допомогу Центральній Раді. Це був блискучий приклад "м'якої сили" та інтелектуального спротиву імперії навіть у надважких умовах полону. СВУ змогла перетворити поразку в полоні на перемогу національної свідомості.
Читання
Примітка Цей розділ містить уривок з твору Осипа Турянського "Поза межами болю". Це один із найпотужніших антивоєнних текстів у світовій літературі, написаний учасником подій, який пройшов крізь пекло сербського полону.
Осип Турянського "Поза межами болю"
"Ми йшли. Ми не знали, куди ми йдемо. Ми знали тільки одно: що ми мусимо йти. Бо коли ми станемо, ми замерзнемо. Ми були тінями. Голод гриз нас зсередини, холод гриз нас ззовні. Ми переступили межу болю. Ми переступили межу людяності. Залишився тільки інстинкт життя. Але в цьому тваринному бажанні вижити жевріла іскра духу. Ми трималися один одного, бо людина сама в цій пустелі — ніщо. Сім скелетів, обтягнутих шкірою, брели крізь альпійські сніги. Кожен з нас мав свою Україну в серці, але тут, перед лицем вічної білини, ми були просто смертними, яких імперія кинула в пащу молоху. Війна забрала в нас усе — домівку, рідних, майбутнє. Залишилася лише ця біла пустеля і вічне питання: чому? Чому людина вбиває людину заради примарних кордонів на карті? Ми йшли, лишаючи на снігу криваві сліди, і кожен крок був молитвою про кінець цієї божевільної бійні."
Аналіз тексту: Турянський описує досвід "втраченого покоління". Війна знищила ілюзії про цивілізацію та прогрес. Людина опинилася віч-на-віч з безоднею смерті, де немає прапорів, а є лише біль і холод. Але навіть там український інтелектуал намагається зберегти людську гідність. Це маніфест гуманізму, який викриває злочинну природу імперських воєн. Твір показує, як війна калічить тіла, але може загартувати дух тих, хто вижив. Це література, що виросла з безпосереднього досвіду смерті, вона є антитезою до пафосних маршів та імперських парадів. Турянський показує, що на війні справжній ворог — це не людина навпроти, а сама система, що знецінює життя.
Запитання для лінгвістичного аналізу:
- Які метафори використовує автор для опису голоду та холоду? Як вони підсилюють атмосферу безнадії?
- Зверніть увагу на вживання коротких, рубаних речень. Яку динаміку вони надають розповіді? Як це відображає фізичний стан героїв?
- Знайдіть у тексті слова, що належать до емоційного та фізіологічного станів. Як автор передає трансформацію людини в "тінь"? Чому він порівнює солдатів зі "скелетами"?
Первинні джерела
Щоб зрозуміти справжню атмосферу того часу, необхідно звернутися до документів та свідчень очевидців. Це дозволяє почути голоси людей крізь століття, відчути їхні надії та болі без посередництва пізніших політичних інтерпретацій.
Документ 1: Маніфест Головної Української Ради (3 серпня 1914)
Контекст: Це програмний документ, виданий у Львові на третій день війни. Він став політичним орієнтиром для мільйонів галичан, визначивши вектор їхньої боротьби на роки вперед.
"Війни ми не хотіли. Але коли вона вже вибухла, то ми, український народ, не можемо бути байдужими глядачами. ... Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більше буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України. ... Царська імперія протягом трьох століть вела політику, спрямовану на позбавлення поневоленої України національної душі. Нехай на руїнах царської тюрми народів зійде сонце вільної України!" — Джерело: Центральний державний історичний архів України у Львові.
Лінгвістичний аналіз: Документ використовує високий публіцистичний стиль. Зверніть увагу на антитезу: "мир як благо" проти "війни як неминучості". Автори вживають емоційно забарвлені метафори ("тюрми народів", "сонце вільної України"), які були характерними для політичного дискурсу початку XX століття. Вживання майбутнього часу виражає впевненість у історичній перспективі. Це мова надії, що народжується з відчаю і прагне змінити хід світової історії. Слово "виб'є година" створює відчуття фатальності та історичного моменту.
Документ 2: Спогади стрільця про "братання" на фронті
Контекст: Реальний епізод із фронту під час Великодніх свят 1916 року, де українці з обох боків намагалися зупинити безглузде вбивство.
"На Великдень в окопах під Стрипою стало тихо. Ми знали, що навпроти — полки з Полтавщини. Хтось із наших крикнув: 'Христос Воскрес, земляки!'. Тиша. А потім з того боку: 'Воістину Воскрес!'. Ми вилізли з окопів. Росіяни теж. Ми обійнялися, міняли тютюн на хліб. Офіцери з пістолетами в руках бігали, кричали, погрожували розстрілом за зраду. Але ми не стріляли. Ми говорили про Україну, про рідні хати. Тоді я зрозумів: ми — одна родина, а ця війна — чуже божевілля. Мій брат у сірій шинелі плакав, обіймаючи мене в синьому мундирі. Ми були як два береги однієї річки, що нарешті зійшлися." — Джерело: Мемуари Романа Купчинського.
Лінгвістичний аналіз: Цей уривок написаний у мемуарному стилі. Використання діалогічних конструкцій підкреслює сакральність моменту. Зверніть увагу на протиставлення "ми" (солдати-українці) та "вони" (офіцери, імперська влада). Це яскравий приклад формування горизонтальної національної солідарності всупереч вертикалі імперії. Текст сповнений людяності, що перемагає ідеологію, мова стає мостом над прірвою війни. Використання релігійних формул ("Христос Воскрес") слугує універсальним кодом порозуміння.
Документ 3: Лист солдата з російського полону (1915)
Контекст: Лист українця з австрійської армії, який потрапив у полон і був вивезенний углиб Російської імперії до Самарської губернії.
"Мила моя Ганнусю! Пишу тобі з-під Самари. Живий, але душа болить. Тут степ широкий, наче наш, але люди чужі. Дивляться на нас, як на звірів. Кажуть, що ми 'предателі слов'янства'. А я дивлюся на них і бачу таких самих бідних мужиків, як ми. Тільки вони залякані, забиті. Не знають вони, що таке свобода. Чекаю весни, може, щось зміниться. Бережи дітей, вчи їх нашої мови, бо тут її хочуть забути. Хай знають, що вони не москалі, а вільні люди. Може, колись і я повернуся до нашої вишні." — Джерело: Архів СБУ (цензурні перехоплення).
Лінгвістичний аналіз: Лист сповнений туги та інтимності. Автор використовує зменшувально-пестливі форми ("Ганнусю"), що характерно для української традиції. Протиставлення "ми" і "тут" створює чітку ментальну опозицію. Заклик "вчи їх нашої мови" є ключовим — мова стає єдиним якорем ідентичності. Це голос маленької людини, розчавленої жорнами історії, що благає про збереження пам'яті як останнього оплоту свободи.
Документ 4: Наказ російського командування про "мазепинство" (1914)
Контекст: Офіційний документ, що ілюструє політику денаціоналізації в російській армії на початку війни.
"Нижнім чинам суворо забороняється розмовляти в строю та поза ним на так званому малоросійському наріччі. Усяке вживання слів, що відрізняються від загальноприйнятої російської мови, буде вважатися проявом нелояльності та мазепинства. Офіцерам належить негайно припиняти подібні розмови, вдаючись до тілесних покарань за необхідності. Маємо викорінити саму думку про окремішність цих людей." — Джерело: Військово-історичний архів.
Лінгвістичний аналіз: Документ використовує сухий канцеляризм. Зверніть увагу на термінологію: "малоросійське наріччя", "нелояльність", "мазепинство". Ці слова є інструментами колоніального дискурсу, що мають на меті принизити та маргіналізувати українську мову. Вживання імперативів ("суворо забороняється") підкреслює репресивний характер імперської політики. Це мова сили, що намагається знищити мову культури.
Деколонізаційний погляд
Міфи про "велику і святу" війну
Імперська історіографія завжди намагалася представити Першу світову як боротьбу за "вищі ідеали". Росія малювала її як "Вітчизняну" (захист слов'янства), Австрія — як захист європейської цивілізації від "східного варварства". В обох випадках Україна була лише пасивним ресурсом, територією, яку можна було ділити та грабувати. Деколонізаційний підхід каже нам інше: для України ця війна була колоніальною експлуатацією її людських та природних ресурсів у планетарному масштабі. Українці не мали свого інтересу в тому, чи отримає Росія Дарданелли, чи Австрія втримає контроль над Балканами. Нас кидали в бій як "гарматне м'ясо" для реалізації чужих амбіцій. Росіяни відправляли українські дивізії в найбільш безнадійні атаки, а австрійці вішали українських селян за першою підозрою у шпигунстві. Деколонізація — це перестати святкувати чужі перемоги, здобуті нашою кров'ю. Це усвідомлення того, що участь у чужих війнах — це завжди шлях до самознищення нації, якщо вона не має власної мети та власного проводу. Ми маємо повернути собі право на власну пам'ять про цю війну як про трагедію бездержавності, що стала уроком на майбутнє.
Міф про "єдиний народ" та імперська асиміляція
Війна остаточно поховала міф про "єдиний руський народ", який століттями культивувався в Петербурзі. Коли наддніпрянці зайшли в Галичину в 1914 році, вони побачили не "частину Росії", а зовсім інший світ — європейський за формою, але рідний за духом. Російська окупація Галичини з її заборонами мови та арештами Шептицького показала українцям з обох боків справжнє обличчя царату без прикрас. Ілюзії про "братство" в межах імперії розвіялися під димом артилерійських канонад. Ми зрозуміли: ми — одна нація, але наші вороги — це ті, хто тримає нас у рабстві і забороняє нам бути собою. Окопи стали місцем прозріння, де українці вперше за століття відчули свою соборність через спільний біль. Це був кінець епохи ілюзій і початок епохи боротьби за власне обличчя. Імперія намагалася нас розділити, але війна парадоксальним чином нас об'єднала в спільному нещасті, яке переросло в спільну волю.
Економічне пограбування України
Україна була головною сировинною базою для воєнних машин обох армій. Промисловість Донбасу працювала виключно на фронт, а посіви Поділля та Волині грабували продовольчі загони обох імперій. Війна принесла не лише смерть солдатів, а й повне розорення села. Мільйони коней були реквізовані, поля залишилися незасіяними через нестачу робочих рук та техніки. Імперії викачали з України все, що могли — від зерна до металу — залишивши по собі голод, руїну та зневіру. Це було класичне колоніальне пограбування в масштабах світового конфлікту, коли багатства землі використовувалися для її ж знищення. Україна годувала тих, хто її нищив, і це одна з найболючіших сторінок нашої економічної історії, яку ми маємо пам'ятати, аналізуючи причини пізнішого голоду. Кожен ешелон з хлібом, що йшов на захід чи схід, був викраденим майбутнім українського народу.
Міф: Українські січові стрільці були лише "австрійськими найманцями" без власної політичної мети.
Реальність: УСС були добровольцями, які йшли воювати за ідею незалежності. Вони використовували Австрію як тактичного союзника за принципом "ворог мого ворога — мій друг". Як тільки Австрія розпалася в 1918 році, УСС негайно стали основою армії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та очолили боротьбу за Львів проти нових претендентів на українську землю. Називати їх найманцями — це повторювати колоніальну пропаганду, що прагне заперечити українську аґентність. Вони були першою українською армією нового часу, яка мала чітку політичну програму.
📋 Підсумок: Шлях до 1917 року
Перша світова війна закінчилася для України не миром, а початком великої Визвольної боротьби. Вона стала тим "плавильним котлом", у якому з різних регіональних груп виплавилася єдина українська нація. Мільйони селян, які пройшли фронт, повернулися додому зовсім іншими людьми. Вони бачили світ, вони навчилися воювати, вони відчули ціну життя і ціну свободи. Ці "люди зі зброєю" стали вирішальним фактором у 1917 році. Коли в Петрограді впав царат, українські полки на фронті почали масово "українізуватися", вимагаючи права на свою державу та повернення додому для захисту власних родин. Війна дала нам не лише біль, а й кадри, зброю та досвід самоорганізації. Це був кінець довгого XIX століття і початок кривавого, але героїчного XX століття для України.
Спадщина Першої світової для України — це не лише мільйони могил та зруйнована інфраструктура. Це, перш за все, національна армія (Легіон УСС), національний гімн (Червона калина) та національна ідея, яка пройшла найтяжче випробування вогнем. Ця війна довела: українці можуть і будуть воювати за себе, якщо мають власну мету. Вона заклала фундамент, на якому постане Українська Народна Республіка. Без досвіду окопів 1914-1918 років не було б звитяг 1919 року. Це був час великих надій, що народилися з великого горя. Ми маємо пам'ятати ці уроки, щоб ніколи більше не воювати за чужі інтереси та не бути лише пішаками у великій грі великих держав. Наша історія вчить нас: безпека — це не ілюзорний мир, а здатність захистити свою свободу власною силою. Перша світова була страшним іспитом на зрілість, який наша нація склала, усвідомивши себе суб'єктом власної долі. Кожна стрілецька могила є нагадуванням: за свободу треба платити, і ми цю ціну заплатили сповна.
Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург)
Однією з найцікавіших постатей війни був ерцгерцог Вільгельм Габсбург — родич австрійського імператора. Він настільки захопився українською культурою та боротьбою УСС, що вивчив українську мову, почав носити вишиванку під мундиром і взяв прізвисько Василь Вишиваний. Він командував українськими частинами і мріяв про незалежну Україну (можливо, з ним як королем). Його доля трагічна: він був викрадений радянськими спецслужбами в 1947 році у Відні і закатований у Лук'янівській тюрмі Києва в 1948 році. Василь Вишиваний є символом того, наскільки привабливою і шляхетною була українська ідея навіть для європейської аристократії. Він вибрав Україну тоді, коли вона була найслабшою, і залишився вірним їй до самого кінця, ставши українцем за духом і кров'ю.
Потрібно більше практики?
🔄 Рефлексія
- Порівняйте досвід українців у Першій світовій та у сучасній війні (після 2022). Що спільного в питанні національного самоусвідомлення та ролі добровольців?
- Чому Росія так панічно боялася Легіону УСС, хоча він був невеликим за чисельністю? Яку загрозу він становив для імперської ідеології "триєдиного народу"?
- Як досвід Першої світової допоміг українцям створити державу в 1917 році? Які кадри та ідеї були запозичені з воєнного часу?
✍️ Завдання
- Аналіз маніфесту: Прочитайте маніфест ГУР ще раз. Випишіть 10 ключових термінів, що стосуються державного будівництва та війни. Поясніть їх значення у контексті 1914 року.
- Творче письмо: Напишіть уявний лист від імені українського солдата російської армії, який зустрів свого брата-стрільця УСС в окопі навпроти під час "братання". Опишіть їхні почуття та розмову.
- Дослідження: Дізнайтеся більше про Олену Степанів. Чому її приклад був революційним для тогочасного суспільства? Як вона вплинула на формування образу сучасної української жінки-воїна?
📚 Що почитати/подивитися?
- Відео: Документальний проект "Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919" (режисер Тарас Химич) — чудова візуалізація подій.
- Книга: Осип Турянський "Поза межами болю" — найсильніший український антивоєнний роман XX століття, обов'язковий до прочитання.
- Музика: Послухайте автентичне виконання стрілецьких пісень у виконанні гурту "Хорея Козацька" та порівняйте їх з сучасними інтерпретаціями періоду 2022 року.
🎯 Вправи
Локальна історія: Легіон УСС
Аналіз намірів: Маніфест ГУР
Порівняння: Політика імперій в Україні
- Російська окупаційна політика в Галичині (1914)
- Австрійська політика щодо створення національних легіонів
- Ставлення до національної культури та мови
- Стратегія використання українського ресурсу
- Методи контролю за лояльністю населення
Критичний аналіз: Трагедія розділеного народу
- Як зміна мови у листах солдатів свідчить про їхню ідентичність?
- Які мовні засоби виражають психологічну травму солдата?
- Чому 'окопна правда' стала небезпечною для імперій?
Есе: Перша світова як каталізатор
Перевірка фактів: Велика війна
Легіон УСС був першим українським військовим формуванням з часів Мазепи.
Російська влада в окупованій Галичині сприяла розвитку українських шкіл.
Битва на горі Маківка стала бойовим хрещенням для січових стрільців.
Українці в російській армії мали власні національні дивізії.
Талергоф був концтабором для москвофілів та запідозрених у шпигунстві українців.
Симон Петлюра закликав українців негайно повстати проти Росії в 1914 році.
Пісня "Ой у лузі червона калина" була створена в 1914 році як гімн УСС.
Брусиловський прорив відбувся на території Галичини та Волині.
Більшість українців у 1914 році розуміли геополітичні цілі війни.
Крах імперій став шансом для відновлення української незалежності.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| імперія | ['imˈpɛrʲijɑ'] | empire | ім | |
| фронт | ['frɔnt'] | front (military) | ім | |
| окоп | ['ɔˈkɔp'] | trench | ім | |
| брат | ['brɑt'] | brother | ім | |
| зрада | ['ˈzrɑdɑ'] | betrayal | ім | |
| легіон | ['lɛɦʲiˈɔn'] | legion | ім | |
| стрілець | ['strʲiˈlɛt͡sʲ'] | rifleman | ім | |
| січовий | ['sʲit͡ʃɔˈwɪj'] | sich (adj) | прикм | |
| депортація | ['dɛpɔrˈtɑt͡sʲijɑ'] | deportation | ім | |
| біженець | ['ˈbʲiʒɛnɛt͡sʲ'] | refugee | ім | |
| окупація | ['ɔkuˈpɑt͡sʲijɑ'] | occupation | ім | |
| маніфест | ['mɑnʲiˈfɛst'] | manifesto | ім | |
| нейтралітет | ['nɛjtrɑlʲiˈtɛt'] | neutrality | ім | |
| мобілізація | ['mɔbʲilʲiˈzɑt͡sʲijɑ'] | mobilization | ім | |
| полонений | ['pɔlɔˈnɛnɪj'] | prisoner of war | ім | |
| розвідка | ['ˈrɔzwʲidkɑ'] | intelligence / reconnaissance | ім | |
| артилерія | ['ɑrtɪˈlɛrʲijɑ'] | artillery | ім | |
| наступ | ['ˈnɑstup'] | offensive | ім | |
| відступ | ['ˈwʲidstup'] | retreat | ім | |
| перемир'я | ['pɛrɛˈmɪrʲjɑ'] | truce | ім |