Південь України: Міфи «Новоросії»
🎯 Чому це важливо?
Південь України — це регіон, навколо якого Росія століттями вибудовувала свій найпотужніший, найагресивніший історичний міф. Назва «Новоросія», легенди про «порожній, дикий степ», який нібито ожив і розквітнув лише завдяки "генію" Катерини II, та твердження про «исконно русские города» — все це не просто сторінки підручників, а реальні, смертоносні інструменти сучасної імперської експансії та війни. Насправді ж Південь завжди був органічною, невід'ємною частиною українського світу: від княжих часів Київської Русі до козацьких паланок і сучасних мегаполісів. Розуміння справжньої, нецензурованої історії колонізації Півдня — це акт інтелектуальної деокупації територій, які були українськими задовго до появи там перших імперських намісників. Ми маємо повернути собі право на власний степ, власне море і власну історію.
Вступ: Фейкова історія
Коли навесні 2014 року російська пропаганда почала масовано і агресивно використовувати термін «Новоросія» для позначення східних та південних областей України, для багатьох це стало справжнім шоком. Але цей термін не був новим винаходом кремлівських політтехнологів — його витягли з глибокого імперського нафталіну XVIII століття, обтрусили пил і знову пустили в дію. Мета цього масштабного історичного фейку проста і цинічна до болю: довести всьому світу і самим українцям, що до приходу Росії на цих землях не було жодної цивілізації, а отже, вони «исконно русские» по праву «першовідкривачів». Нам роками розповідали красиві казки про «Дике поле», де гуляв лише вітер, росли бур'яни і кочували кровожерливі «варвари», поки «мудра матінка-імператриця» не принесла туди міста, порти, театри і високу культуру. Цей наратив був настільки потужним, що навіть у самій Україні багато хто почав вірити в те, що південні степи отримали цивілізацію лише з рук імперських намісників.
Проте історична реальність є зовсім іншою, набагато багатшою і цікавішою. «Дике поле» — це типовий колоніальним термін, яким імперія позначала український Великий Луг — унікальну, складну екосистему, де століттями жили, господарювали, торгували і воювали українці. Це не була мертва пустеля. Це був простір безмежної свободи, де формувався особливий, загартований у боях тип українського характеру — «степовий лицар». Козацькі зимівники, слободи, хутори, переправи та фортеці вкривали цей край густою, живою мережею задовго до того, як російські військові картографи нанесли на папір перші рівні лінії майбутніх губерній. Метафора "пустелі" служила виправданням для майбутнього загарбання: те, що оголошено "нічиїм", легко оголосити "своїм".
Клімат і географія цього регіону диктували свої суворі умови. Пекуче сонце, сильні вітри, що висушували землю, нестача питної води робили життя тут випробуванням на міцність. Але саме ці умови зробили українців найкращими хліборобами у світі. Вони навчилися не боротися зі степом, а жити з ним у гармонії, використовуючи його багатства: родючі чорноземи, рибні річки та соляні озера. Ця земля вимагала не покірності, а ініціативи і сміливості, яких завжди бракувало кріпакам з центральної Росії. Український селянин на Півдні був не рабом, а вільним колоністом, який приніс із собою культуру землеробства, невідому імперським чиновникам.
Імперія намагалася стерти цю пам'ять, перейменовуючи давні козацькі поселення на честь своїх святих, генералів та коханок. Але під товстим шаром імперської позолоти і штукатурки завжди проступала жива, тепла українська історія. Сьогодні ми знімаємо ці нашарування брехні, шар за шаром, щоб побачити справжнє обличчя нашого Півдня — українського, багатонаціонального, вільного, підприємливого і незламного. Це історія про те, як імперія вкрала у нас не лише землю і ресурси, а й назви та імена, і як ми, нарешті, повертаємо їх собі назад. Ми повертаємо собі голос, який століттями намагалися заглушити гуркотом імперських гармат. Це не просто боротьба за минуле, це боротьба за право бути господарем у власному домі сьогодні.
Південь до колонізації
Задовго до появи Російської імперії на політичній карті світу, Північне Причорномор'я було ареною бурхливого, активного життя. Тут перетиналися шляхи багатьох великих цивілізацій: грецької, скіфської, сарматської, тюркської та слов'янської. Але у ранньомодерний час головними господарями цього безкрайнього степового океану були два народи: українські козаки та кримські татари. Відносини між ними були складними і багатогранними — це була не лише перманентна війна, як нас вчили в радянських школах, а й жвава торгівля, спільні військові походи, дипломатія та глибокий культурний обмін. Степ не розділяв їх, а навпаки — з'єднував спільними інтересами та економічними вигодами.
Запорозька Січ як держава в степу
Запорозька Січ ніколи не була просто ізольованим військовим табором розбійників. Це була повноцінна, хоч і специфічна, держава з власною ефективною адміністрацією, справедливим судом, повною скарбницею та самостійною зовнішньою політикою. Територія Вольностей Війська Запорозького, яка охоплювала величезні простори сучасної Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Донецької областей, поділялася на паланки (адміністративні округи), кожна з яких мала свій центр управління. Наприклад, на місці сучасного індустріального Дніпра процвітала козацька слобода Половиця з садами і церквами, а на місці металургійного Маріуполя стояв козацький сторожовий пост Домаха, центр Кальміуської паланки. Протовчанська паланка контролювала північний захід регіону, Самарська — лівобережжя Дніпра, Бугогардівська — стратегічні переправи на Південному Бузі. Це були не тимчасові стоянки кочівників, а сталі, укріплені поселення з дерев'яними церквами, школами для дітей, ремісничими майстернями та ярмарками. Кожна паланка мала свого полковника, писаря та осавула, що забезпечувало чітку вертикаль влади на величезних відстанях.
Важливим адміністративним центром був Бугогард — фортеця на Південному Бузі, яка контролювала головну переправу і збирала мито з купців. Тут постійно перебував козацький гарнізон, який забезпечував безпеку торгівлі. Саме на місці таких стратегічних пунктів пізніше виникали імперські міста, які привласнювали собі їхню географічну перевагу. Наприклад, на фундаментах козацьких фортифікацій часто будувалися перші квартали "нових" російських міст, що робило колонізацію скоріше актом захоплення готової інфраструктури, ніж будівництвом з нуля.
Існувала чітка система "зимових" та "літніх" паланок, яка дозволяла ефективно використовувати ресурси степу залежно від сезону. Взимку козаки жили в утеплених зимівниках, займаючись ремеслами та ремонтом спорядження, а влітку виходили на промисли — рибальство, полювання, бджільництво. Ця мобільність і гнучкість були запорукою виживання в умовах постійної небезпеки. Зимівники були справжніми осередками української колонізації — самодостатніми господарствами, де виховувалися цілі покоління вільних людей, не знайомих із панщиною.
Економічною основою могутності Січі були зимівники — великі, заможні фермерські господарства хутірського типу. Козаки масово вирощували пшеницю (яку потім експортували через кримські порти), розводили величезні табуни худоби (особливо цінувалися витривалі запорозькі коні), займалися промисловим рибальством у дніпровських плавнях та лиманах, добували мед і віск. Великий Луг — гігантські плавні Дніпра — був справжнім "рибним клондайком", де виловлювали осетрів розміром з човен. Риба сушилася, в'ялилася і відправлялася на продаж по всій Європі. Організація рибних промислів була надзвичайно складною: існували артілі (курені), які мали чіткий розподіл праці, власні закони і навіть свою "профспілкову" касу для допомоги постраждалим. Віск та мед із запорозьких пасік високо цінувалися на ринках Польщі та Німеччини, стаючи важливим джерелом іноземної валюти для козацької держави.
Солевидобуток у прогноївських озерах був стратегічною галуззю, яка забезпечувала життєво необхідною сіллю всю Україну і навіть сусідні країни. Чумаки, які возили цю сіль, були не просто перевізниками, а справжньою торговельною корпорацією зі своїм статутом і маршрутами. Це була високопродуктивна, ринкова економіка, орієнтована на експорт і прибуток. Козаки активно торгували з Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою, постачаючи туди свої товари і отримуючи натомість зброю, тканини та вино. Велика кількість монет різного походження, знайдених археологами на Січі, свідчить про інтенсивність цих міжнародних зв'язків.
Січ мала розвинену, чітку систему оподаткування та митниць. Кожен купець, який проїжджав через козацькі землі, платив встановлене мито до січової скарбниці. Ці кошти йшли на утримання війська, закупівлю гармат, будівництво церков та допомогу старим, немічним козакам. Це свідчить про високий рівень державної організації та соціального захисту, який був брутально знищений російською військовою адміністрацією після 1775 року. Росія прийшла не на безлюдний берег, а в регіон із налагодженою логістикою та фінансовою системою.
Кримське ханство: Сусід і партнер
Кримське ханство також не було «дикою ордою» кочівників. Це була розвинена держава з високою, витонченою культурою землеробства (унікальні системи іригації, садівництво, виноградарство), ремесел (ювелірне мистецтво, обробка шкіри) та міжнародної торгівлі. Між Січчю та Кримом існували давні, натоптані торгові шляхи. Чумаки тисячами возів возили сіль з кримських озер, а натомість везли хліб, горілку та інші товари. Часто козаки і татари укладали військові союзи проти спільних ворогів (наприклад, проти агресивної Москви чи пихатої Польщі). Взаємовплив культур був значним і глибоким: в козацькому одязі (шаровари, пояси), зброї (шаблі, ятагани) та побуті (килими, посуд) було багато тюркських елементів, а татари часто знали українську мову і мали родичів серед козаків. Бахчисарайський договір 1681 року де-факто визнавав розділення сфер впливу в регіоні між козацькими і татарськими суб'єктами.
Міф про «порожній степ» був цинічно вигаданий російськими ідеологами, щоб виправдати завоювання і грабунок. Мовляв, якщо земля нічия, «res nullius», то ми, як сильніші, маємо повне право її забрати і «окультурити». Насправді ж це була класична анексія густонаселених, господарськи освоєних і культурно багатих територій. Росія прийшла не на пусте місце, вона прийшла на місце, де вже вирувало життя, і силою зброї та обману встала там свої порядки, зруйнувавши існуючі крихкі екосистеми та соціальні зв'язки. Знищення причорноморських екосистем через бездумне розорювання земель — це ще одна прихована трагедія імперської колонізації.
Колонізація XVIII століття
Після підступної ліквідації Січі (1775) та кривавої анексії Кримського ханства (1783) Російська імперія розпочала масштабну, державну програму колонізації Півдня. Цей процес отримав офіційну, помпезну назву створення «Новоросії». Це був класичний імперський проект, головною метою якого було не лише економічне освоєння нових земель, а й повна політична, культурна та ментальна асиміляція регіону, перетворення його на «русский край». Створення Новоросійської губернії було першим кроком до демонтажу української суб'єктності на цих землях.
"Грецький проект" та перейменування
Катерина II, будучи амбітною правителькою, марила відновленням Візантійської імперії под російським протекторатом і посадити на трон у Константинополі свого онука Костянтина. У рамках цієї ідеології (так званий «Грецький проект») новим містам на Півдні масово давали псевдогрецькі, штучні назви: Одеса (від античного Одіссоса), Херсон (від Херсонеса), Севастополь, Сімферополь, Євпаторія, Тирасполь, Ольвіополь. Це робилося свідомо і цілеспрямовано, щоб стерти з народної пам'яті будь-яку згадку про тюркське (татарське) та українське (козацьке) минуле краю. Хаджибей став Одесою, Ак'яр — Севастопелем, Гезлев — Євпаторією. Таким чином імперія намагалася «прив'язати» ці землі до античної, «високої», а не степової історії, легітимізуючи свою присутність як законної спадкоємиці європейської цивілізації. Навіть назви мали працювати на велич корони, а не на реальну історію місця.
Перейменування було тотальним і безжальним. Річка Домузла перетворилася на Інгул, козацькі зимівники отримували назви на честь російських поміщиків, генералів та чиновників. Це був справжній лінгвіцид, спрямований на знищення історичної пам'яті. Кожен новий топонім був ніби цвяхом у труну українського минулого. Проте простота і логічність старих назв часто виявлялися сильнішими за укази: народ продовжував вперто називати міста по-своєму, ігноруючи канцелярські вигадки.
Хто будував "російські" міста?
Російська пропаганда обожнює розповідати про «адміністративний геній» Потьомкіна, де Рібаса, Ланжерона та Рішельє. Безперечно, ці талановиті адміністратори відіграли свою важливу роль (особливо французький дюк де Рішельє в Одесі, який приніс туди справжній європейський дух вільної торгівлі та управління). Але чиїми мозолястими руками будувалися ці міста в пекельну спеку і лютий мороз? Основною робочою силою були українські селяни та колишні запорозькі козаки. Саме вони копали глибокі фундаменти, добували у важких умовах камінь-ракушняк (знамениті одеські катакомби — це справа рук тисяч українських каменярів), будували верфі, мости та кораблі. Українці принесли свій досвід будівництва в степу, свої технології роботи з глиною та каменем, без яких ці міста просто не встояли б.
Першими поселенцями нових міст також були переважно українці, греки, євреї, вірмени, італійці, болгари. Росіяни складали абсолютну меншість — це були переважно прислані чиновники, військові офіцери, поміщики та купці. Офіційні переписи населення Російської імперії XIX століття (наприклад, 1897 року) чітко і беззаперечно показують, що в сільській місцевості губерній Півдня українці складали абсолютну більшість (понад 70-80%). У містах ситуація була строкатою, але навіть там українська мова лунала на кожному базарі. Тому називати ці землі «російськими» — це відверта історична фальсифікація і маніпуляція цифрами. Місто Одеса до середини XIX століття було скоріше середземноморським портом за духом, ніж російським губернським центром.
Будівництво міст супроводжувалося величезними людськими жертвами, про які не прийнято було писати в одах імператриці. Страшні епідемії малярії, холери та чуми косили тисячі робітників, яких силоміць зганяли з центральних губерній. Умови праці були каторжними, без жодної медичної допомоги. Славнозвісні "Потьомкінські села" — це не просто метафора показухи, це символ цинічної байдужості імперії до ціни людського життя заради красивої картинки величі. Відомі численні повстання робітників, які жорстоко придушувалися військами. Наприклад, Турбаївське повстання 1789-1793 років стало відповіддю на спробу перетворити вільних козаків на кріпаків. Це була справжня класова і національна боротьба за право залишатися людьми.
Іноземна колонізація та військові поселення
Щоб прискорити економічний розвиток краю, імперія масово запрошувала іноземних колоністів, надаючи їм безпрецедентні пільги, яких не мали місцеві українці. Німці-меноніти, лютерани та католики створили зразкові аграрні колонії на Запоріжжі та Херсонщині. Болгари та серби масово заселяли Бессарабію та Нову Сербію. Греки, примусово виселені з Криму (де вони жили століттями у злагоді з татарами), заснували Маріуполь і навколишні села. Це зробило Південь унікальним мультикультурним регіоном, але його базовим, цементуючим елементом залишалася українська культура і мова. Українці не асимілювалися, вони інтегрували ці впливи, створюючи унікальний південний колорит.
Німці принесли культуру черепичних дахів, точного землеробства та механізації. Греки розвивали морську торгівлю та ремесла. Але всі вони жили на українській землі і неминуче взаємодіяли з українським селянством. Багато слів з німецької («майстер», «цегла», «дах») та грецької мов увійшли в місцеві українські діалекти. Це була взаємодія сусідів, а не підкорення. Імперія ж намагалася тримати колоністів ізольовано, щоб вони служили лише її економічним цілям, але життя виявилося сильнішим за циркуляри.
Економічний бум: Український хліб
Південь став справжньою «житницею Європи» завдяки українському зерну. Порти Одеси, Миколаєва, Херсона та Маріуполя працювали на експорт високоякісної пшениці, вирощеної працьовитими українськими руками на родючих чорноземах. Цей експорт фінансував всю імперію, дозволяв їй вести війни і будувати палаци в Петербурзі, але прибутки часто йшли повз місцеве населення. Проте саме цей бурхливий економічний розвиток згодом створив фінансову базу для українського національного відродження на Півдні — тут з'явилися багаті українські меценати (як знаменита родина цукрозаводчиків Симиренків, Терещенків, Ханенків), які підтримували українську культуру, видавали книги і будували школи. Вплив цього капіталу на розвиток національної свідомості важко переоцінити: українці довели, що можуть бути успішними капіталістами, а не лише селянами.
Одеса стала "порто-франко" (вільним портом), що сприяло шаленому, "американському" зростанню торгівлі та населення. Сюди стікалися авантюристи, мрійники і підприємці з усього світу. Але те "золоте" зерно, яке вони продавали в Марсель і Лондон, вирощувалося на українських полях під пекучим степовим сонцем. Чумаки, які возили це зерно на важких возах, запряжених волами, були головною логістичною силою регіону до появи залізниці, справжніми "далекобійниками" минулого. Їхня культура, пісні та звичаї стали невід'ємною частиною степового фольклору, який зберігся до наших днів. Зерновий бум перетворив степ на світову біржу, де голос України звучав через шелест золотого колосся.
Миколаїв - місто корабелів?
Миколаїв дійсно став центром суднобудування імперії, але першими майстрами на верфях були запорозькі козаки, які мали величезний, столітній досвід будівництва маневрених морських суден — чайок. Керував будівництвом перших верфей у Херсоні та Миколаєві Михайло Фалєєв — купець і підрядник, який тісно співпрацював з козацькою старшиною і знав місцеві умови. Без козацьких технологій, знання фарватеру та робочих рук російський флот на Чорному морі не з'явився б так швидко і не зміг би воювати.
Читання
Український голос у степовому вітрі
Коли ви подорожуєте сучасним Півднем України, прислухайтеся до назв балок, урочищ, річок та хуторів. Вони говорять з нами чистою українською мовою навіть там, де її століттями намагалися стерти, заборонити і висміяти. Козацька могила, Чорний Ташлик, Інгул, Буг, Самара — ці слова вкарбувалися в землю назавжди, як старі шрами. Це і є той самий живий голос, який не змогли замовкнути жодні грізні імперські укази та циркуляри. Українські письменники XIX століття залишили нам безцінні, правдиві описи життя українського Півдня, де ми бачимо живу, страждаючу, але сильну Україну з її неповторним степовим характером. Ця література — це не просто художня вигадка, це документальне свідчення того, що український дух тут був, є і буде завжди. Він живе у піснях, у легендах, у самому повітрі цього краю.
Література та фольклор зберегли для нас справжнє, нелаковане обличчя Півдня — не "російської рів'єри" з курортних листівок, а суворого, важкого, але прекрасного і вільного українського краю. Михайло Коцюбинський у своїй геніальній повісті "Fata Morgana" геніально передав трагедію українського селянства, яке понад усе прагнуло своєї землі та волі. Його описи степу наповнені містичним відчуттям сили землі, яку неможливо підкорити зовнішнім указам. Дмитро Яворницький, "козацький батько", присвятив усе своє життя тому, щоб науково довести: Південь — це споконвічна, законна земля запорожців. Його масштабні розкопки курганів та збір фольклору стали науковим вироком штучній концепції "Новоросії". Яворницький буквально "викопував" правду з-під землі, доводячи, що кожен шар грунту свідчить про українську присутність.
Олесь Гончар у своїх епічних романах ("Таврія", "Перекоп") показав широку панораму життя українців на Півдні в переломні моменти історії. Він змалював степ не як порожнечу, а як простір, наповнений історичною пам'яттю, болем і надією. Герої Гончара — це люди, які люблять свою землю до нестями і готові її захищати до останнього подиху. Вони є органічною, невід'ємною частиною цього ландшафту, на відміну від прийшлих чужих чиновників, які бачили тут лише ресурс. Гончар повернув Півдню його героїчний масштаб, показавши, що тут кувалася доля всієї нації.
Читаючи ці твори, ми бачимо, що назви сіл, річок, урочищ — українські. Що люди в хатах співають українські пісні, розповідають дітям українські казки і думають українськими категоріями. Це і є найкращий, неспростовний доказ нашої автохтонності. Імперія могла змінити вивіски на адміністративних будинках, переписати карти і підручники, але вона не могла змінити душу народу, який жив, працював і помирав на цій землі. Літературне слово стало тим ковчегом, у якому українська ідентичність Півдня пережила найсуворіші часи імперського тиску.
Первинні джерела
Документи епохи дають нам можливість побачити правду без прикрас і пізніших пропагандистських нашарувань. Аналіз цих текстів дозволяє деконструювати офіційний міф і побачити реальні механізми колонізації.
Документ 1: Рапорт Потьомкіна про будівництво Херсона (1778)
«...Більшість робітників тут складають запорожці та втікачі з Малоросії, які звикли до тутешнього клімату і працюють за малу плату, тоді як прислані з Росії солдати масово хворіють і помирають від незвичного повітря та води. Без цих людей (українців) справа б стала, бо вони єдині, хто може тут вижити і працювати.»
Аналіз: Цей секретний службовий документ вщент руйнує міф про те, що міста будувала якась абстрактна, могутня "імперія" своїми силами. Їх будували конкретні українці. Потьомкін, будучи цинічним, але спостережливим прагматиком, змушений визнати, що росіяни були фізично нездатні адаптуватися до суворих умов степу (спека, погана вода, хвороби), тоді як для українців це було природне, рідне середовище. Це блискуче підтверджує тезу про те, що українці — автохтони цього краю, біологічно і культурно пристосовані до нього. Навіть ціна будівництва була сплачена українським здоров'ям та життям, що імперія цинічно використовувала для власної вигоди.
Документ 2: Опис подорожі Йоганна Ґюльденштедта (1774)
«Вся ця країна від Дніпра до Бугу заповнена хуторами запорозьких козаків. Вони мають добрі, міцні будинки, багато худоби, чудові фруктові сади. Це не дикі люди, як про них кажуть у Петербурзі, а добрі, дбайливі господарі, які вміють поводитися зі зброєю. Вони не визнають над собою ніякої влади, крім своєї власної козацької ради.»
Аналіз: Німецький вчений, академік, який подорожував краєм з науковою метою, фіксує розвинену інфраструктуру козацького господарювання ще до офіційного приєднання краю до Росії. Це пряме, незалежне спростування міфу про "Дике поле". Густа мережа хуторів свідчить про те, що регіон був колонізований і освоєний українцями задовго до Катерини II. "Добрі господарі" — це об'єктивна оцінка європейця, який бачить цивілізацію і порядок там, де росіяни бачили лише "варварство" і "бунт". Сади та міцні будинки — це символи осілого, культурного способу життя, який суперечить образу "бродячих розбійників".
Документ 3: Зі спогадів французького офіцера Ланжерона
«Козаки — це найкраща легка кавалерія в світі, яку я коли-небудь бачив. Вони знають кожен байрак у степу, кожну стежину і можуть з'явитися нізвідки, наводячи жах на ворога. Без них ми б ніколи не взяли Очаків та Ізмаїл, бо регулярна армія безсила в цьому кліматі. Але їхній дух свободи небезпечний для імперської дисципліни.»
Аналіз: Ланжерон, професійний військовий, визнає вирішальну роль козацької військової доблесті у війнах з Туреччиною. Але водночас він вказує на головний, тваринний страх імперії — "дух свободи". Росія цинічно використовувала українців як гарматне м'ясо для розширення своїх кордонів, але панічно боялася їхньої незалежності і прагнення до волі. Знання ландшафту ("кожен байрак") — це ще одне підтвердження глибокого закорінення козаків у цю землю.
Документ 4: Спогади втікача-кріпака (записано Д. Яворницьким)
«Втік я від пана, бо несила було терпіти. Йшов ночами, ховався в очеретах. А як дійшов до Січі, то вдихнув на повні груди. Тут ніхто не питав, чий ти був, питали тільки, чи віруєш в Бога і чи готовий шаблею землю боронити. Тут я став людиною, а не бидлом.»
Аналіз: Цей простий, щирий запис показує, чим насправді був Південь для українців — територією гідності. Втеча на Південь була формою соціального протесту проти кріпацтва. Цей регіон завжди асоціювався з особистою свободою, яку неможливо купити, а можна лише здобути. Перетворення "бидла" на "людину" через степ — це потужна метафора українського визвольного руху.
Документ 5: Опис Гійома де Боплана (XVII ст.)
«Цей край, що зветься Україною, простягається від кордонів Московії до трансільванських кордонів. Це одна з найродючіших земель у світі, але вона залишається небезпечною через сусідство з татарами. Козаки ж є єдиним щитом християнства проти варварів. Вони будують свої поселення так, щоб можна було швидко організувати оборону.»
Аналіз: Боплан, французький інженер на польській службі, чітко називає цей край Україною ще у XVII столітті. Він фіксує, що козаки не лише воюють, а й активно освоюють ці землі ("будують поселення"). Це спростовує пізніший російський наратив про те, що до Катерини II тут не було сталої назви і сталого населення. Україна для європейців була реальністю задовго до появи "Новоросії". Родючість землі, про яку пише Боплан, стала головним мотивом для всіх майбутніх загарбників.
Документ 6: Лист німецького колоніста до родичів (1804)
«Наші сусіди-українці — люди дивовижної доброти. Вони допомогли нам пережити першу зиму, дали зерна і навчили будувати хати з глини, бо дерева тут мало. Ми вчимо їх нашим ремеслам, а вони нас — розуміти степ. Тут, на цій вільній землі, ми відчуваємо себе краще, ніж у тісній Німеччині.»
Аналіз: Цей лист показує, що міжнаціональні стосунки на Півдні будувалися на основі взаємодопомоги, а не ворожнечі. Німецькі колоністи визнавали першість українців у освоєнні степу і вчилися у них. Це спростовує міф про "культуртрегерську" роль виключно імперської адміністрації. Люди самі знаходили спільну мову, створюючи нову, мультикультурну реальність Півдня. "Вільна земля" була магнітом не лише для українців, а й для європейців, які шукали кращої долі.
Деколонізаційний погляд
Імперський міф про «Новоросію» базується на великій, фундаментальній брехні про «исконно русскую землю». Насправді це була жорстока, насильницька колонізація української території, здійснена військовим та адміністративним шляхом. Росія не «принесла цивілізацію» в дикий степ, як вона це стверджує, вона знищила існуючу там самобутню, демократичну козацьку та татарську цивілізації, замінивши їх на уніфіковане кріпацтво, бездушну бюрократію та жорсткий казармений режим. Вона перетворила вільних людей на безправних підданих, а багату землю — на ресурс для утримання імперії.
Чому «Новоросія» — це пропаганда, а не історія? Тому що цей термін був штучно сконструйований у високих кабінетах Петербурга виключно для політичного виправдання експансії. Він мав на меті стерти саму згадку про Україну, перетворивши її на безлику провінцію імперії. Коли Путін у 2014 році заговорив про «Новоросію», він намагався реанімувати цей напівзотлілий політичний труп, щоб відрізати Україну від моря і розколоти державу навпіл. Але він фатально прорахувався. Він не врахував, що за 200 років українська ідентичність не зникла, а трансформувалася, адаптувалася до нових умов і стала лише міцнішою. Сучасна агресія Росії — це відчайдушна спроба утримати міф, який вже давно не відповідає реальності.
Цікаво, що навіть символіка фейкової «Новоросії» 2014 року була вкрадена. Їхній прапор — це майже точна копія прапора Конфедерації південних штатів США, символу рабовласництва. Це дуже показово: сучасні російські колонізатори, як і їхні попередники, несуть із собою ідеологію рабства і підкорення, прикриваючись гаслами про «захист». Це ідеологія минулого, яка боїться свободи.
Важливим аспектом деколонізації є розуміння мовної ситуації. Міста Півдня зазнали шаленої русифікації у XIX-XX століттях. Російська мова насаджувалася як мова адміністрації, освіти та престижу, тоді як українська витіснялася в село і оголошувалася "некультурною". Це був свідомий акт лінгвіциду, спрямований на розрив зв'язку поколінь. Але навіть у містах українська мова вижила, трансформувавшись у специфічний південний суржик або зберігшись у родинному колі. Сьогоднішнє повернення до української мови в Одесі чи Дніпрі — це не «насильницька українізація», а природне повернення до свого коріння, акт справедливості.
Ми маємо чітко, голосно і впевнено артикулювати на весь світ: ці землі були заселені та освоєні українськими козаками. Петро Калнишевський, останній кошовий отаман, мученик Соловків, а не Потьомкін, є справжнім символом і батьком освоєння степу. Відновлення пам'яті про нього та про тисячі безіменних козаків-будівельників — це наш святий обов'язок перед предками. Деколонізація означає, що ми більше ніколи не будемо дивитися на свою історію очима завойовника. Ми дивимося на неї очима господаря, який знає справжню ціну кожному каменю і кожному колоску на своїй землі. Повернення суб'єктності Півдня — це ключ до майбутньої величі всієї України як морської держави.
📋 Підсумок: Сучасне значення
У 2014 році, коли російські танки намагалися прорватися на Маріуполь і Одесу, міф про «Новоросію» зіткнувся з реальністю і розбився вщент. Жителі Півдня, незалежно від мови спілкування, віри чи походження, вийшли на площі захищати свой дім під синьо-жовтими прапорами. Вони довели всьому світу, що ментально вони — частина вільного, демократичного простору, а не тоталітарного, архаїчного «русского мира». Одеса стала форпостом українства на морі, Дніпро — серцем волонтерського руху, а Миколаїв — нескореною фортецею, яка закрила шлях ворогу. Ця громадянська стійкість стала справжнім кінцем імперських мрій Кремля.
У 2022 році цей подвиг повторився у ще більшому масштабі. Оборона Маріуполя, партизанський рух у Херсоні та Мелітополі, затоплення крейсера «Москва» українськими ракетами «Нептун» — це нові сторінки героїчної історії українського Півдня. Жителі Херсона, виходячи з голими руками проти озброєних окупантів, показали всьому світу, що таке справжня козацька відвага. Вони не скорилися, не зламалися, а чекали на звільнення, зберігаючи українські прапори під загрозою смерті. Знищення Каховського водосховища росіянами оголило дно Великого Лугу, і там, під шаром мулу, знову з'явилися козацькі хрести і фундаменти церков. Це був містичний знак: імперська вода зійшла, і з-під неї повстала справжня, вічна Україна, яку неможливо потопити. Трагедія Великого Лугу стала нагадуванням про те, що земля пам'ятає своїх справжніх господарів.
Не можна забувати і про культурний ренесанс 1920-х років, коли Південь (зокрема, Одеса і Харків) став центром українського авангарду. Довженко, Яновський, Курбас творили тут нову українську культуру, яка була модерною і європейською. Ця традиція була перервана сталінськими репресіями, але вона не зникла. Сьогодні вона відроджується в новому поколінні митців, які переосмислюють спадщину Степу, створюючи нові сенси та образи, вільні від імперських нашарувань. Український футуризм, кіно та література Півдня — це потужний пласт нашої культури, який ще належить відкрити світові. Культурна деокупація через перейменування вулиць, демонтаж пам'ятників катам та відкриття нових мистецьких центрів — це процес очищення нашого спільного простору.
Війна за Південь України — це війна за історичну правду і наше майбутнє. Кожен звільнений метр нашої землі — це повернення до себе, до свого коріння. Українська ідентичність Півдня, загартована в боях з імперією, стала ще міцнішою і свідомішою. Ми зрозуміли, що наш Південь — це наше море, наш шлях у світ і наша фортеця. Ми більше ніколи не дозволимо називати наш дім чужими, вигаданими іменами. Одеса, Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, Дніпро — це українські міста, які мають славетну козацьку історію і велике європейське майбутнє у вільній країні. Південь України — це не околиця, це серцебиття нашої незалежності.
Міф: "Новоросія" — це історичний регіон з окремою від України ідентичністю. Реальність: "Новоросія" — це лише назва адміністративної одиниці (губернії), яка існувала короткий час. Населення цього регіону завжди було переважно українським, а його культура — невід'ємною частиною загальноукраїнської. Спроби створити окрему ідентичність були і залишаються цинічними політтехнологічними проектами Кремля, спрямованими на розкол України. Сьогоднішня солідарність Півдня з усією Україною є найкращим спростуванням цього міфу.
Потрібно більше практики?
Щоб глибше зрозуміти тему і закріпити знання, спробуйте виконати ці завдання. Вони допоможуть вам побачити історію не як набір дат, а як живий процес.
- Аналітичне завдання: Порівняйте козацьку систему паланок та імперську систему губерній на Півдні. Які були основні відмінності в управлінні, судочинстві та правах населення? Складіть таблицю "Козацька воля vs Імперський порядок". Зверніть увагу на виборність посад у козаків та призначення з центру в імперії.
- Картографічний проект: Використовуючи історичні карти (Боплана, Річчі-Дзанноні), знайдіть козацькі назви для 10 сучасних міст Півдня. Опишіть їхню історію до перейменування. Наприклад: Дніпро — Половиця/Кодак, Маріуполь — Домаха. Поміркуйте, чому ці назви були так важливі для місцевих жителів.
- Дискусія: «Чому проект "Новоросія" провалився у 2014 році?». Яку роль відіграла історична пам'ять, сучасна громадянська позиція та волонтерський рух? Як вплинула на ситуацію активна позиція місцевого бізнесу та інтелігенції?
- Творче есе: «Мій український Південь». Опишіть свої особисті асоціації з цим регіоном, використовуючи історичні факти, про які ви дізналися. Що для вас означає українське море? Як змінилося ваше сприйняття Півдня після вивчення його справжньої історії?
- Дослідження: Вивчіть біографію одного з "будівничих" Півдня українського походження (наприклад, Михайла Фалєєва, Трохима Волошанина або нащадків козацької старшини) і знайдіть факти їхнього внеску, які часто замовчуються офіційною історіографією. Чому імперія намагалася приписати всі успіхи лише "своїм" людям?
- Медіа-грамотність: Знайдіть у сучасних новинах або промовах російських політиків приклади використання терміну "Новоросія" або "исконно русские земли". Проаналізуйте, які історичні факти перекручуються, ігноруються або фальсифікуються в цих повідомленнях. Як можна ефективно протистояти цій дезінформації в соціальних мережах?
🎯 Вправи
Указ про заснування Херсона (1778)
— Збірник законів Російської імперії
Деконструкція міфу про "порожню землю"
- Чому імперські документи ігнорують існування українських поселень до 1775 року?
- Яку роль виконував міф про "дике поле" в ідеології "Новоросії"?
Порівняння типів колонізації
- Козацька колонізація (народна)
- Імперська колонізація (державна)
- Рушійна сила
- Методи освоєння
- Ставлення до місцевого населення
Есе: Чий Південь? Історична правда проти пропаганди
Міфи та реальність Півдня
Міста Півдня України (Одеса, Херсон) були засновані на порожньому місці.
Більшість населення Півдня у XIX столітті складали росіяни.
Козацькі зимівники були лише військовими постами.
Катерина II особисто керувала будівництвом усіх міст Півдня.
Термін "Новоросія" використовувався безперервно до нашого часу.
Українці брали участь у колонізації Півдня лише як робоча сила.
Грецький проект Катерини II мав на меті відновлення України.
Запорозькі козаки мали свій флот на Чорному морі.
"Потьомкінські села" — це вигадка іноземних мандрівників.
Чумацький шлях проходив через територію Дикого Поля.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| колонізація | /kolonʲiˈzat͡sʲija/ | colonization | ім | |
| степ | /step/ | steppe | ім | |
| дике поле | /ˈdɪke ˈpɔle/ | Wild Fields | ім | |
| заселення | /zaˈsɛlenʲːɐ/ | settlement / populating | ім | |
| фортеця | /forˈtɛt͡sʲɐ/ | fortress | ім | |
| порт | /port/ | port | ім | |
| торгівля | /torˈɦiu̯lʲɐ/ | trade | ім | |
| зерно | /zɛrˈnɔ/ | grain | ім | |
| міф | /mʲif/ | myth | ім | |
| імперія | /imˈpɛrʲija/ | empire | ім | |
| татари | /taˈtarɪ/ | Tatars | ім | |
| козаки | /kozaˈkɪ/ | Cossacks | ім | |
| поселенці | /poˈsɛlenʲt͡sʲi/ | settlers | ім | |
| слобода | /sɫoboˈda/ | sloboda (settlement with tax exemptions) | ім | |
| чумаки | /t͡ʃʊmaˈkɪ/ | chumaks (salt traders) | ім | |
| експансія | /ɛkspanʲˈsʲija/ | expansion | ім | |
| асиміляція | /asɪmʲiˈlʲat͡sʲija/ | assimilation | ім | |
| різноманіття | /rʲiznomanʲiˈtʲːɐ/ | diversity | ім | |
| урбанізація | /urbanʲiˈzat͡sʲija/ | urbanization | ім | |
| заснування | /zasnuˈwanʲːɐ/ | founding / establishment | ім | |
| зимівник | /zɪˈmiu̯nɪk/ | zymivnyk (Cossack winter homestead) | ім | |
| паланка | /paˈɫanka/ | palanka (administrative unit of Sich) | ім | |
| причорномор'я | /prɪt͡ʃornomɔˈrʲːɐ/ | Black Sea region | ім | |
| пропаганда | /propaˈɦanda/ | propaganda | ім | |
| ідентичність | /idenʲˈtɪt͡ʃnʲisʲtʲ/ | identity | ім |