Руїна II: Дорошенко і надія
🎯 Чому це важливо?
Петро Дорошенко увійшов в історію як «Сонце Руїни» — останній гетьман, який мав реальний шанс об’єднати розірвану навпіл Україну та відновити її незалежність. Його доля — це трагедія патріота, який був змушений шукати допомоги у вчорашніх ворогів, щоб врятувати державу від повної анігіляції. Вивчення цього періоду дозволяє зрозуміти надскладну архітектуру української геополітики XVII століття, де вибір часто стояв між поганим і найгіршим. Дорошенко вчив нас мислити категоріями соборності — єдності обох берегів Дніпра, і ця ідея залишається наріжним каменем нашої національної ідентичності. Його реформи професійного війська та дипломатична гнучкість стали взірцем для наступних поколінь українських державників.
Вступ: Людина, яка хотіла неможливого
Середина 1660-х років стала для України часом глибокої національної депресії та геополітичної безвиході. Козацька держава, створена залізною волею Хмельницького, фактично припинила існування як єдиний організм. Дніпро перетворився на лінію фронту, яка розділила не лише територію, а й душі українців. На Лівобережжі міцно закріпилася московська влада, яка за допомогою маріонеткових гетьманів методично ліквідовувала козацьке самоврядування та традиційні права. На Правобережжі панував хаос громадянської війни, підбурюваний Польщею, яка мріяла повернути свої втрачені латифундії та встановити старий соціальний лад. Здавалося, що українська суб’єктність остаточно пішла в небуття, а народ приречений на вічне служіння сусіднім коронам у ролі безправної робочої сили.
Саме в цій безнадійній ситуації на історичну арену виходить постать, яка своєю енергією та державницьким візіонерством на короткий час повернула віру в можливість національного відродження — Петро Дорошенко. Він не просто хотів бути черговим володарем булави; він прагнув відродити дух Хмельниччини в нових, набагато жорсткіших умовах. Дорошенко прийняв владу у 1665 році, коли Правобережжя нагадувало пустелю. Міста лежали в руїнах, поля заростали бур’янами, а вціліле населення масово втікало на Лівобережжя або на далеку Слобожанщину, шукаючи хоча б фізичного виживання. Державна скарбниця була порожньою, армія — деморалізованою, а довіра до інституту гетьманства — майже нульовою. Проте Петро Дорошенко не здався. Він поставив перед собою завдання, яке багатьом сучасникам здавалося безумством: вигнати іноземні залоги з обох берегів, об’єднати Україну в її природних етнічних кордонах та змусити і Москву, і Варшаву рахуватися з волею козацької нації. Його називали «Сонцем Руїни», бо в найтемнішу ніч розпаду він залишався єдиним джерелом світла та надії для тих, хто ще мріяв про вільну Україну.
Його політичний стиль був поєднанням суворої дисципліни, високої дипломатії та глибокого розуміння європейського права. Він був інтелектуалом нового часу, який розумів, що для побудови незалежної держави недостатньо лише воєнної звитяги на полі бою. Потрібні були міцні державні інституції, регулярна армія, стабільна фінансова система та сильні міжнародні гарантії, закріплені в договорах. Дорошенко намагався перетворити Гетьманщину на повноцінну європейську державу, яка б вела самостійну гру на шахівниці тогочасних світових імперій. Його трагедія полягала в тому, що він був змушений діяти в умовах тотального дефіциту довіри: сусіди бачили в ньому небезпечного конкурента, а власні соратники часто не встигали за польотом його стратегічної думки, віддаючи перевагу дрібним містечковим інтересам.
Ми розпочинаємо цей модуль, щоб проаналізувати останню велику спробу української самостійності в XVII столітті. Дорошенко довів, що ідея соборності є сильнішою за будьі-які штучні імперські кордони. Його боротьба — це не лише хроніка нескінченних битв, а й історія інтелектуального спротиву колонізації. Вивчивши його шлях від тріумфу об’єднання обох берегів до трагічної капітуляції, ми зможемо глибше зрозуміти природу української стійкості та ціну внутрішнього розбрату, який завжди був і залишається найголовнішим ворогом нашої свободи. Дорошенко показав, що Україна може мати свій власний голос у світовому оркестрі, навіть якщо він звучить на тлі гарматних пострілів.
💡 Чи знали ви?
Петро Дорошенко був онуком славетного гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув у поході на Крим, захищаючи козацькі вольності. Державницька спадкоємність була для нього не просто словами, а родовим обов’язком, що визначав кожен його крок на політичній арені. Він був вихований у дусі служіння нації, а не особистому збагаченню.
Петро Дорошенко: Шлях до булави
Петро Дорошенко народився у 1627 році в Чигирині, в самому серці козацької держави, що лише починала свою боротьбу за волю. Вихований у традиціях козацької еліти, він отримав одну з найкращих освіт того часу — ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, яка тоді була центром інтелектуального життя Східної Європи. Він вільно володів латиною, польською та кримськотатарською мовами, що згодом зробило його одним із наймайстерніших та найгнучкіших дипломатів епохи. Свою військову кар’єру він розпочав під безпосереднім проводом Богдана Хмельницького, беручи участь у найвідоміших битвах Визвольної війни — від Жовтих Вод до Берестечка. Досвід Хмельниччини навчив його головному: Україна може бути сильною лише тоді, коли має професійне управління, єдність еліти та не покладається на сумнівні обіцянки монархів-сусідів, які завжди ставлять власні інтереси вище за союзницькі зобов’язання.
Ставши гетьманом Правобережжя у 1665 році після капітуляції Павла Тетері, Дорошенко негайно розпочав радикальну військову та адміністративну реформу. Він розумів, що звичайне ополчення реєстрових козаків, яке складалося з господарів-хліборобів, є занадто нестабільним та ненадійним інструментом для ведення великої політики. Тому він створив сердюків та компанійців — перше в Україні регулярне наймане військо професійного типу. Сердюки були професійною піхотою, а компанійці — легкою кіннотою. Отримуючи регулярну платню безпосередньо з гетьманської скарбниці, ці підрозділи були особисто віддані Дорошенку і не залежали від примх місцевих полковників чи настроїв козацької «черні». Це дозволило гетьману приборкати внутрішню анархію, встановити відносний порядок на підконтрольних територіях та створити потужний військовий кулак для протидії іноземним інтервентам. Він також модернізував артилерію та зміцнив фортеці, перетворивши Чигирин на справжню неприступну столицю, що могла витримати багатомісячні облоги.
Його стратегічний план об’єднання України почав активно втілюватися у 1668 році. Коли на Лівобережжі спалахнуло масштабне антимосковське повстання через свавілля царських воєвод та спроби запровадити нові податки, Дорошенко миттєво зорієнтувався і переправився через Дніпро. На козацькій раді під Диканькою промосковського гетьмана Івана Брюховецького було вбито розлюченими козаками, і Петра Дорошенка проголосили гетьманом «обох берегів Дніпра». Це був момент найвищого тріумфу ідеї української соборності після смерті Хмельницького. Україна знову дихала на повні груди як цілісна держава, готова захищати свій суверенітет. Проте цей успіх тривав трагічно недовго. Москва не збиралася віддавати стратегічно важливе Лівобережжя без боротьби. Використовуючи методи підкупу, залякування та дезінформації, царський уряд змусив частину лівобережної старшини обрати наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, що призвело до нового, ще глибшого розколу та відновлення московського контролю над Лівобережжям.
Трагедія Дорошенка полягала в тому, що він був змушений вести виснажливу війну одночасно проти трьох потужних зовнішніх ворогів: Речі Посполитої, Московського царства та Османської імперії (яка поки що лише спостерігала), а також проти постійної внутрішньої зради. Він бачив, як сусіди методично нищать його рідну землю, перетворюючи її на «випалену зону» для досягнення власних імперських цілей. Розуміючи, що власних виснажених ресурсів козацтва для перемоги на три фронти об’єктивно не вистачить, гетьман почав шукати зовнішню опору, яка б допомогла зберегти цілісність держави і витіснити конкурентів. Його вибір пав на Османську імперію — на той момент наймогутнішу силу регіону, яка могла реально протистояти і Польщі, і Москві. Це був вибір відчаю, продиктований холодним розрахунком патріота, який не мав жодного іншого реального виходу для порятунку залишків державності.
Дорошенко намагався побудувати в Україні державу сучасного для того часу європейського типу — з сильною центральною владою гетьмана, дієвим бюрократичним апаратом та професійним військом. Він був першим, хто почав карбувати власну монету з українською символікою та видавати універсали, що детально регулювали економічне життя та захищали права міщан і селян. Його гетьманування стало амбітною спробою вийти з-під впливу «християнського братства» Польщі та Москви, яке насправді було лише зручною ширмою для колонізації та асиміляції. Він прагнув для України статусу, подібного до статусу Трансильванії чи Молдавії — васалітету під протекторатом султана, який би гарантував повну внутрішню свободу та недоторканність традицій в обмін на формальну зовнішню лояльність та воєнну підтримку. Цей шлях був надзвичайно важким і смертельно небезпечним, але Дорошенко йшов ним до самого кінця, тримаючи булаву як символ незламної віри у краще майбутнє свого народу.
Турецький вектор: Союз чи зрада?
Ключовим і найбільш драматичним поворотом у політиці Дорошенка став 1667 рік, коли Польща та Москва підписали Андрусівське перемир’я. Цей договір, укладений за спиною українського народу, офіційно закріпив цинічний поділ України по Дніпру на тринадцять років. Для Дорошенка це стало остаточним і незаперечним доказом того, що жоден із християнських сусідів не розглядає Україну як самостійний суб’єкт чи рівноправного партнера. У відповідь на цей акт міжнародного піратства гетьман зважився на найбільш радикальний і суперечливий крок у своїй політичній кар’єрі — встановлення офіційного протекторату Османської імперії. У 1669 році на Корсунській раді це стратегічне рішення було офіційно підтримане козацькою старшиною. Дорошенко щиро вірив, що турецька парасолька — це єдиний шанс вирватися з польсько-московського зашморгу, який повільно, але впевнено душив українську свободу.
Логіка цього союзу була бездоганно прагматичною і базувалася на знанні міжнародного досвіду. Османська модель протекторату на той час була набагато ліберальнішою і вигіднішою за московську чи польську. Султан Мехмед IV, на відміну від царя Олексія Михайловича, не вимагав розміщення своїх воєвод у кожному українському місті, не намагався втручатися у вибори гетьмана чи старшини і, що було найважливішим, не претендував на збір податків до своєї особистої скарбниці. Для Порти Україна була стратегічним воєнним союзником і буфером проти північних конкурентів, а не територією для негайної релігійної чи культурної колонізації. Більше того, султан офіційно гарантував недоторканність православної віри та церковних маєтностей, що було чітко закріплено в міжнародних грамотах. Дорошенко сподівався використати потужну турецьку армію для витіснення загарбників та остаточного об’єднання земель, зберігши при цьому повний внутрішній суверенітет.
Умови Корсунської угоди 1669 року були напрочуд вигідними для козацької держави:
- Війська султана та кримського хана мали надавати пряму допомогу гетьману у відновленні територіальної цілісності України.
- Козацька держава звільнялася від сплати будь-якої данини (харачу) на весь час ведення визвольних воєн.
- Султан зобов’язувався не підписувати жодних мирних угод із Польщею чи Московським царством без попередньої згоди українського гетьмана.
- Українська православна церква залишалася у канонічному підпорядкуванні Константинопольського патріарха, що захищало її від поглинання Москвою.
- Султан визнавав право Дорошенка на довічне гетьманування та спадкову передачу влади в його роду.
Проте цей союз став ідеальним подарунком для потужної ворожої пропаганди. Москва та Варшава негайно розгорнули масштабну інформаційну війну, цинічно звинувачуючи Дорошенка у «зраді християнського світу» та «продажу православних душ бусурманам». В очах пересічного козака чи селянина, вихованого на столітній ненависті до «невірних» та героїчних епосах про боротьбу зі степом, турок був абсолютним, метафізичним злом. Дорошенко намагався пояснити еліті та народу, що цей союз є лише тимчасовим політичним інструментом, подібним до тих, що десятиліттями використовували наймогутніші королі Франції, Англії чи Швеції у власних інтересах. Але його голос, голос розуму та прагматизму, потонув у істеричних криках релігійних фанатиків та підкуплених Москвою маніпуляторів. Противники гетьмана, такі як Михайло Ханенко (ставленик Польщі) та лівобережні полковники, активно використовували «турецьку карту» для тотальної дискредитації та підриву його влади зсередини.
Трагедія «турецького вектора» полягала в тому, що самі союзники часто поводилися на українських землях не як партнери, а як жорстокі завойовники. Татарська орда та турецькі регулярні війська, приходячи на допомогу Дорошенку, часто не гребували масовим грабунком мирного населення, спаленням сіл та забиранням тисяч людей у рабство (ясир). Гетьман опинився у жахливому, майже неможливому становищі: він критично потребував турецьких шабель та артилерії для захисту кордонів від поляків та московитів, але кожна така допомога неминуче знищувала його авторитет серед власного народу. Виник трагічний парадокс: Дорошенко воював за волю України силами тих, хто цю волю і саме життя українців ні в що не ставив. Це призвело до глибокого внутрішнього розколу навіть серед найближчих соратників гетьмана. Поступово «Сонце Руїни» почало затьмарюватися чорним димом пожеж, які несли за собою його власні союзники, і ця внутрішня суперечність стала головною причиною майбутньої поразки.
Незважаючи на величезну психологічну та політичну ціну, турецький союз дозволив Дорошенку вистояти проти колосального тиску Польщі та Москви у найважчі роки. Він на практиці показав, що Україна здатна пропонувати світу власні геополітичні проєкти і шукати союзників там, де це вигідно державі в конкретний історичний момент, а не там, де диктує застаріла традиція чи емоції. Гадяцький договір був інтелектуальним європейським проєктом, Корсунська угода — сміливим орієнтальним маневром, але обидва вони мали одну спільну і священну мету — державну незалежність. Дорошенко був останнім лідером XVII століття, хто намагався грати за глобальними правилами великої політики, і його поразка стала поразкою всієї української суб’єктності на довгі десятиліття. Він залишився в історії як лідер, що посмів бути самостійним у світі, де маленьким народам відводилася лише роль безправних пішаків у грі великих гравців.
Читання
Завдання 1: «Літопис Самовидця» про правління Дорошенка
Прочитайте уривок про те, як Петро Дорошенко намагався об’єднати Україну, на сайті Litopys.org.ua. Зверніть увагу на те, як літописець описує ставлення народу до турецького союзу та методи, якими гетьман утримував владу.
- Які емоції викликає у автора опис приходу турецьких військ на Поділля?
- Знайдіть фрази, якими характеризується «сердюцьке» військо. Чому автор підкреслює їхню відданість гетьману?
- Як у тексті пояснюється причина розколу між Лівобережжям та Правобережжям після 1668 року? Яку роль відіграє «московська сила»?
Завдання 2: Бучацький мир — аналіз наслідків
Ознайомтеся з матеріалами щодо Бучацького мирного договору 1672 року. Проаналізуйте, як цей документ змінив статус України на міжнародній арені.
- Які пункти договору стосувалися особисто Петра Дорошенка? Чому Польща була змушена визнати його владу?
- Які території офіційно відійшли під прямий контроль Османської імперії, а які залишилися під управлінням гетьмана?
- Як цей договір вплинув на подальшу долю Поділля? Чому Кам’янець став символом османської присутності?
Наступ султана і Бучацький мир 1672
У 1672 році багаторічне геополітичне напруження навколо українських земель переросло у масштабну світову війну, яка змінила баланс сил у Східній Європі. Султан Мехмед IV, роздратований польськими спробами повернути контроль над Правобережжям та порушеннями попередніх домовленостей, особисто очолив колосальну стотисячну армію і рушив на Україну. Це був один із наймасштабніших наступів Османської імперії того часу. Разом із султаном йшов і Петро Дорошенко зі своїми регулярними полками сердюків, намагаючись використати турецьку міць для реалізації власних державницьких планів. Головною і найбільш символічною метою став Кам’янець-Подільський — найпотужніший і найвеличніший форпост Речі Посполитої на сході, який століттями вважався символом християнської незламності.
Облога Кам’янця тривала лише два тижні, але була надзвичайно інтенсивною та технічно досконалою. Сучасна важка артилерія турків, що мала гармати небачених розмірів, та неймовірна майстерність їхніх інженерів-мінерів зробили те, що раніше здавалося неможливим: «неприступний» Кам’янець капітулював. Величні скелі каньйону Смотрича не змогли захистити місто від порохових вибухів та безперервного вогню. Падіння Кам’янця викликало справжній шок та паніку у всій Європі; від Риму до Відня заговорили про кінець християнської цивілізації. Папа Римський Григорій XV закликав до нового хрестового походу, але Україна вже була в самому епіцентрі цієї бурі, де релігійні гасла перепліталися з жорсткою боротьбою за виживання. Для Дорошенка ж це була можливість закріпити свою владу на міжнародному рівні, нехай і такою страшною ціною.
Прямим наслідком цього походу став Бучацький мирний договір, підписаний у жовтні 1672 року між Османською імперією та Річчю Посполитою. Його умови були не просто принизливими, а катастрофічними для Польщі і вкрай неоднозначними для проєкту Дорошенка. Згідно з договором:
- Поділля офіційно ставало прямою провінцією Османської імперії (Кам’янецьким еялетом) терміном на 27 років.
- Польща офіційно визнавала Петра Дорошенка правителем «Української держави» у межах Брацлавщини та південної Київщини під високим протекторатом султана.
- Річ Посполита зобов’язувалася сплачувати Османській імперії величезну щорічну данину (харач), що фактично робило її васалом султана.
- З українських земель мали бути виведені всі польські військові гарнізони.
Для Дорошенка Бучацький мир був вершиною його дипломатичних зусиль — він отримав офіційне міжнародне визнання своєї влади над значною частиною України від наймогутнішого монарха Сходу. Проте політична ціна за це визнання була сплачена найкращими українськими землями та морем крові. Поділля, квітуча перлина української землі, було фактично вилучене з козацького простору і стало турецькою окупаційною зоною, що спричинило хвилю жаху та обурення серед місцевого населення. Турки почали активно перетворювати Кам’янець на османське місто: величні готичні костели та старовинні православні храми перероблялися на мечеті, на вежах замку з’явилися мінарети, а життя в місті почало регулюватися законами шаріату. Дорошенко намагався маневрувати, вимагаючи від турецьких пашів поважати права християн, але його реальний вплив на дії союзників у Кам’янці був вкрай обмеженим.
Народ бачив у Дорошенку вже не визволителя, а людину, яка власноруч привела «невірних» у християнський дім. Це стало фатальною помилкою в очах неосвічених мас, які не розуміли тонкощів геополітики. Потужна пропаганда лівобережного гетьмана Івана Самойловича, що діяла за вказівками Москви, змальовувала Дорошенка як «турецького підніжка» та «зрадника віри», що остаточно поховало всі надії на мирне об’єднання обох берегів Дніпра під його булавою. Більшість населення Лівобережжя тепер боялися Дорошенка та його турецьких друзів набагато більше, ніж московських воєвод, свідомо обираючи «православний московський протекторат» замість «бусурманського іга». Таким чином, Бучацький мир став водночас і піком міжнародного визнання Дорошенка, і початком його невідворотного політичного краху. Він виграв територію, але остаточно програв битву за серця власного народу.
Спустошення Правобережжя, спричинене постійними воєнними діями та рейдами турецько-татарських військ у 1672-1674 роках, було настільки тотальним, що цілі райони почали називати «мертвою зоною» або «зоною безлюддя». Десятки тисяч людей були вбиті під час облог, ще більше — забрані в ясир на невільничі ринки Сходу. Цілі міста і села спалювалися вщент, щоб вони не дісталися ворогові. Дорошенко опинився у психологічній та політичній пастці, з якої не було виходу: він не міг розірвати союз із султаном, бо це означало б миттєву воєнну капітуляцію перед Польщею чи Москвою, але збереження цього союзу означало щоденне нищення його власної країни силами його ж «визволителів». Його високий державницький ідеал соборної України розбився об жорстоку і цинічну реальність імперської експлуатації, залишивши гетьмана наодинці з його трагічним вибором.
Внутрішній фронт: Дорошенко проти Сірка
Однією з найдраматичніших та найбільш повчальних сторінок доби Руїни було запекле протистояння двох велетнів української історії — Петра Дорошенка та кошового отамана Івана Сірка. Це не був конфлікт особистих амбіцій чи боротьба за майно; це було фундаментальне, майже трагічне зіткнення двох абсолютно несумісних світів та ідеологій. Петро Дорошенко був державником-інституціоналістом, людиною Нового часу, який бачив Україну як європейську структуру з чіткими кордонами, професійною канцелярією, регулярною армією та продуманою системою міжнародних договорів. Він мислив стратегічними категоріями на десятиліття вперед, розуміючи, що свобода базується на силі закону та інституцій.
Іван Сірко ж був істинним уособленням степової козацької вольниці, харизматичним захисником «чистого православ’я» у його найбільш стихійному прояві та неперевершеним майстром блискавичних партизанських набігів. Для Сірка вся політика була гранично простою і зводилася до однієї формули: «Бий невірних і тримайся єдиного православного царя». Його політичний кругозір часто обмежувався стінами Запорозької Січі та поточним полем битви. Він не розумів і не хотів розуміти складнощів дипломатичних комбінацій Виговського чи Дорошенка, вбачаючи в них лише «панські витівки» та спроби «продати народ». Його популярність серед низового козацтва була майже магічною — десятки переможних походів на Крим зробили його легендою за життя, але його політична позиція була хаотичною і часто відверто руйнівною для справи української державності.
Конфлікт між ними досяг свого апогею в середині 1670-х років. Для Сірка будь-який союз Дорошенка з Османською імперією був абсолютним злом, яке неможливо було виправдати жодними найвищими державними інтересами. Його логіка була релігійною, а не політичною. У найбільш критичні моменти, коли Дорошенко разом із кримським ханом готував вирішальні удари по московських чи польських загарбниках, Сірко з власної ініціативи нападав на Кримські улуси. Це змушувало татарську орду негайно кидати фронт і повертатися додому для захисту своїх сімей від запорожців. Таким чином, Сірко, щиро вважаючи, що здійснює богоугодну справу захисту віри, фактично грав на боці Москви та Польщі, методично знищуючи єдиний реальний шанс України на вихід із колоніального статусу.
Більше того, Сірко активно підтримував будь-яку опозицію до Дорошенка, як на Запорожжі, так і на самому Правобережжі. Він очолював рейди проти турецьких залог, що неминуче провокувало султана на каральні акції у відповідь, які в першу чергу били по мирному українському населенню Поділля та Київщини. Дорошенко неодноразово намагався знайти спільну мову з отаманом, надсилав йому листи, пропонував спільний фронт проти всіх загарбників, намагався пояснити суть своїх реформ. Але Сірко залишався непохитним у своїй фундаментальній недовірі до «освіченого шляхтича» та «союзника мусульман». Це було велике національне нерозуміння: двоє найбільш талановитих і щирих патріотів свого часу витрачали свої найкращі сили та ресурси на боротьбу один з одним, поки імперські сусіди спокійно і методично готували остаточне знищення і Січі, і Гетьманщини.
Москва майстерно і цинічно використовувала це протистояння для досягнення своїх цілей. Царські агенти через воєвод щедро постачали Сірка порохом, зброєю та грошима, одночасно розповсюджуючи чутки про Дорошенка як про «антихриста». У 1676 році саме до Сірка, втомлений та зневірений у всьому, Дорошенко приїде здавати свої гетьманські клейноди — булаву та прапор. Він сподівався, що хоча б старий отаман, як козак козака, зрозуміє його мотиви і допоможе йому виїхати до Європи, щоб продовжити боротьбу. Але Сірко, попри всю свою особисту мужність, виявився безсилим перед залізним тиском московських воєвод та лівобережного гетьмана Самойловича. Протистояння Дорошенка та Сірка стало вічним і гірким уроком для наступних поколінь українців: коли еліта нації роз’єднана і не має єдиного стратегічного бачення майбутнього, навіть найбільша особиста воєнна доблесть неминуче стає інструментом саморуйнації власної країни. Дорошенко хотів збудувати Дім на камені закону, а Сірко — лише захистити Віру шаблею, але без Дому Віра залишилася бездомною та вразливою на століття вперед.
Чигиринські кампанії: Оборона столиці
Остаточним і найбільш трагічним актом драми «Сонця Руїни» стали легендарні Чигиринські кампанії 1677 та 1678 років. Після вимушеної капітуляції Дорошенка у 1676 році, Османська імперія не збиралася так просто віддавати Правобережну Україну під владу Москви. Султан проголосив новим гетьманом свою маріонетку — Юрія Хмельницького, витягнувши його з монастирського ув’язнення, і відправив колосальну армію, щоб повернути Чигирин. На той момент місто було зайняте об’єднаними силами московських стрільців та козаків лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Для обох сторін битва за Чигирин стала справою вищого престижу та стратегічного виживання. Для українців же це була боротьба за власне серце, адже Чигирин був сакральною столицею часів Богдана Хмельницького, живим символом козацької слави, державності та незламного духу. Його втрата чи руйнація означала символічний кінець цілої епохи національної величі.
Перша Чигиринська кампанія (1677): Величезна турецько-татарська армія чисельністю близько 120 тисяч воїнів на чолі з Ібрагім-пашою взяла Чигирин у щільну облогу. Місто здавалося приреченим перед такою потугою. Проте невеликий, але надзвичайно стійкий козацько-московський гарнізон виявив дивовижну мужність. Оборонці відбили десятки запеклих штурмів, витримуючи безперервний артилерійський обстріл. Героїзм простих захисників та вчасний підхід основних сил Самойловича і воєводи Ромодановського змусили турків ганебно відступити, кинувши частину облогової техніки. Ця перемога стала справжнім святом для всього християнського світу, надихнувши патріотів надією на відродження. Але султан у Стамбулі лише розлютився від цієї поразки. Наступного року він підготував ще масштабнішу експедицію, розуміючи, що на кону стоїть репутація Османської імперії як світової супердержави.
Друга Чигиринська кампанія (1678): До мурів Чигирина підійшла армія неймовірних масштабів — за різними даними, до 200 тисяч воїнів на чолі з самим великим візиром Кара-Мустафою. Це була справжня «війна технологій» того часу: турки використовували найпотужніші у світі облогові гармати та залучили сотні досвідчених інженерів-саперів. Облога тривала понад місяць і перетворилася на справжнє пекло на землі. Козаки та московські стрільці билися буквально за кожен метр напівзруйнованого муру, витримуючи щоденні атаки та страшну спеку. Турки прокопували глибокі мінні тунелі під фортецю, де відбувалися жорстокі рукопашні бої в повній темряві підземних галерей. Коли стало остаточно зрозуміло, що місто не втримати через виснаження ресурсів, московське командування прийняло важке рішення: підірвати порохові льохи фортеці, щоб вона не дісталася ворогу. Чигирин — величне місто Хмельницького — злетів у повітря разом із частиною оборонців та турецькими штурмовиками, які вже вривалися на вали. Місто було повністю стерте з мапи, залишивши по собі лише хмару пилу та пам’ять.
Наслідки Чигиринських кампаній були справді апокаліптичними для української землі.
По-перше, Україна назавжди втратила свою головну політичну та військову столицю, свій адміністративний центр. По-друге, тактика «випаленої землі», яку свідомо застосовували обидві ворожі сторони під час відступу та наступу, перетворила колись квітуче Правобережжя на справжню географічну «пустелю». Десятки тисяч мирних жителів були вбиті або померли від голоду та хвороб, сотні міст і сіл були спалені вщент так, що від них не залишилося навіть назв. Ця трагедія символізувала остаточну руйнацію козацької держави як незалежного організму. Юрій Хмельницький, який став «гетьманом на попелищі», не мав жодної реальної влади і був лише жалюгідною маріонеткою в руках турецьких пашів. Чигиринські походи довели всьому світу, що для великих імперій Україна була лише територією, яку вони були готові повністю знищити, аби вона не дісталася конкуренту. Руйнація Чигирина означала кінець великої мрії Дорошенка про соборну Україну зі своїм власним політичним центром.
Після 1678 року доля українських земель вирішувалася виключно в Москві, Варшаві та Стамбулі, а самі українці остаточно стали лише розмінною монетою у великих імперських іграх. Чигирин став нашою національною Троєю — символом величної та квітучої держави, яка загинула через фатальне поєднання внутрішніх чвар еліти та нечуваної зовнішньої агресії сусідів. Проте навіть у стані повної руйнації місто Хмельницького продовжувало жити в народній пам’яті як легенда про колишню велич. Образ Чигирина надихав наступні покоління на нову боротьбу, нагадуючи, що Україна вже мала досвід власної потужної державності, яку неможливо забути навіть під попелом поразки. Це був фінал першої акції трагедії під назвою Руїна, за якою наступила довга і важка колоніальна ніч.
Підземна війна: Під час другої облоги Чигирина турецькі інженери-сапери проклали понад 20 мінних галерей під стіни замку. Українські козаки, використовуючи спеціальні слухові пристрої, виявляли ці тунелі і підривали їх зустрічними зарядами. Це був один із найперших прикладів масштабної підземної війни в Європі, де козацька винахідливість протистояла величезній імперській потузі.
Первинні джерела: Свідчення іноземців
Для того, щоб зрозуміти справжній, неспотворений пропагандою масштаб особистості Петра Дорошенка, необхідно звернутися до нейтральних свідків тієї епохи. Французький дипломат П’єр Шевальє, який відвідав Україну саме в часи Руїни, залишив нам надзвичайно цінні та об’єктивні спостереження. Його нотатки малюють портрет освіченого і мудрого монарха європейського зразка, а не просто ватажка повстанців чи «бунтівника», як його представляли московські канцелярії. Шевальє був вражений не лише воєнними талантами гетьмана, а й його інтелектуальною глибиною.
«Цей Дорошенко — людина великого розуму і ще більшого серця. Він розмовляє мовою права, а не простої сили, і його канцелярія працює з такою ж дивовижною точністю, як і канцелярії найкращих європейських монархів у Парижі чи Відні. Він не хоче бути нічиїм безправним підданим, а прагне лише рівноправного союзу для своєї країни. Його повага до козацьких традицій гармонійно поєднується з глибоким розумінням великої європейської політики. Я бачив у його очах глибокий смуток людини, яка чітко розуміє всю трагедію свого розділеного народу, але попри все не припиняє своєї титанічної боротьби за світло.» — Джерело: Звіт французької дипломатичної місії до України (XVII ст.)
Ці рядки вщент розбивають імперський міф про «турецького наймита». Ми бачимо перед собою зрілого державного діяча, який шукав будь-яких союзників лише для того, щоб зберегти суб’єктність своєї країни на міжнародній арені. Ще одним важливим джерелом є свідчення турецьких та арабських хроністів, які, попри релігійні відмінності, описували Дорошенка як «найсміливішого і наймудрішого серед гяурів», визнаючи його незаперечний воєнний авторитет у всьому регіоні. Ці документи дозволяють нам побачити Дорошенка як гравця світового рівня, чия самостійна політика реально впливала на долю трьох найбільших імперій того часу. Порівняння та аналіз цих джерел допомагає нам відновити справжню, живу історію України, нарешті очищену від сторічних колоніальних нашарувань та фальсифікацій.
Капітуляція і доля гетьмана
Фінал правління Петра Дорошенка був сповнений глибокої гіркоти, але водночас і певної трагічної величі. У 1676 році, бачачи, що Правобережжя остаточно знекровлене нескінченними походами, а його вимушений союз із турками приносить простому люду більше горя та руйнації, ніж реальної політичної користі, він прийняв надзвичайно важке для себе рішення. Щоб припинити нескінченну різню українців українцями, гетьман добровільно зрікся булави. Своєю капітуляцією він намагався врятувати хоча б життя тих вірних козаків, що залишалися з ним до останнього. Він категорично відмовився здаватися своєму супернику Самойловичу, якого щиро зневажав за рабську, плазуючу відданість Москві, і поїхав на Запорозьку Січ до Івана Сірка. Дорошенко плекав надію, що старий отаман допоможе йому виїхати до Європи, але Москва виставила жорсткий ультиматум: видача гетьмана або повне знищення Січі.
Дорошенко був силоміць вивезений до Москви. Проте царський уряд, який завжди вмів цінувати і використовувати видатні таланти своїх ворогів, не стратив його. Навпаки, колишнього гетьмана прийняли з зовнішньою пошаною, намагаючись інтегрувати його досвід в імперську систему управління. Протягом кількох років він навіть служив царським воєводю у далекому північному місті Вятка. Це було класичне «золоте заслання» — життя в достатку, але під постійним наглядом і без найменшої надії на повернення додому. Останні двадцять років свого довгого життя колишній гетьман України провів у своєму маєтку Ярополець під Москвою, займаючись господарством та спогадами. Він помер у 1698 році, переживши майже всіх своїх ворогів та соратників, але так і не побачивши свою батьківщину вільною чи соборною. Його могила в Яропольці досі зберіглася як мовчазний пам’ятник великій українській надії, що згасла в імперських обіймах.
Спадщина Петра Дорошенка є фундаментальною для сучасної ідеї української соборності. Він був першим лідером після Хмельницького, хто чітко зрозумів: Україна має бути або єдиною і самостійною, або вона просто зникне як політичний факт. Його масштабні армійські реформи, його спроби створити незалежну від Москви церкву та його дипломатична сміливість розмовляти з імператорами на рівних заклали той інтелектуальний ґрунт, на якому згодом виросла ідея Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Дорошенко показав всьому світу, що український гетьман — це не просто ватажок повстанців, а глава держави, що має власну стратегію і гідність. Він програв фізично у нерівній боротьбі, але переміг морально, назавжди залишившись у пам’яті народу як символ незламної волі до державної незалежності в найтемніші часи зради та хаосу.
Деколонізаційний погляд
Період Дорошенка був, мабуть, найбільш викривленим та маніпулятивним в усій імперській історіографії. Протягом трьохсот років російські та радянські історики нав’язували нам міф про те, що Петро Дорошенко — це «зрадник православної єдності», який мріяв лише про те, щоб віддати рідну землю під владу жорстокого султана. Ця пропагандистська конструкція мала на меті лише одне: назавжди залякати українців будь-яким зовнішньополітичним союзом, що не веде до покори Москві. Дорошенка демонізували за його «турецький вектор», свідомо замовчуючи той факт, що самі московські царі в той же самий час вели активні таємні переговори з Османами про поділ сфер впливу за рахунок України.
Сьогодні деколонізаційна оптика дозволяє нам відновити історичну справедливість і побачити зовсім іншу картину:
- Суб’єктність як вищий принцип: Дорошенко діяв як абсолютно легітимний правитель, який мав повне право обирати форму протекторату, виходячи виключно з національних інтересів своєї держави. Турецький союз був актом вищої державної мудрості та відчаю в умовах польсько-московської змови проти України.
- Захист національної гідності: Саме за часів Дорошенка Україна востаннє в XVII столітті виступала як повноцінний і самостійний гравець на великій міжнародній арені. Він не просив милості у царів, він пропонував альянси та ультиматуми, примушуючи імперії рахуватися з українською силою.
- Міф про «релігійну зраду» як інструмент контролю: Релігійна риторика Москви була лише зручною димовою завісою для приховування відвертої імперської агресії. Дорошенко насправді дбав про православну церкву набагато більше, ніж промосковські маріонетки, намагаючись зберегти її прямий канонічний зв’язок із вселенським Константинополем і врятувати від поглинання московським патріархатом.
- Трагедія штучного розколу: Ми маємо нарешті усвідомити, що розкол по Дніпру був абсолютно штучним, болісним і нав’язаним українцям ззовні. Дорошенко був єдиним, хто послідовно і жертовно боровся проти цього розколу, і його поразка стала поразкою всього українського проєкту соборної державності на тривалий час.
Ми маємо нарешті повернути Петру Дорошенку його справжнє, чесне ім’я в нашому національному пантеоні — не «гетьман доби Руїни», а «Гетьман Соборності». Його вимушений союз із турками — це не ганьба, а яскравий приклад того, як нація відчайдушно бореться за своє право на життя навіть тоді, коли весь навколишній світ об’єднався проти неї. Справжня деколонізація нашої історії — це визнання того, що наш національний інтерес є єдиним і абсолютним мірилом історичної правди. Приклад Дорошенка вчить нас сьогодні найголовнішому: справжній ворог — це не той, хто сповідує іншу віру, а той, хто методично намагається вбити твою державу під облудною маскою «братської любові» та спільної долі.
Міф: Дорошенко планував повністю ісламізувати Україну, перетворити Чигирин на турецьку фортецю і навіки віддати народ у рабство султану. Реальність: Жоден історичний документ не містить навіть натяку на плани ісламізації чи релігійних поступок. Навпаки, у кожній угоді з Османами Дорошенко жорстко прописував пункти про повну недоторканність православних храмів, прав духівництва та традиційного козацького ладу. Турецький протекторат був для нього суто військово-політичним інструментом, тимчасовим щитом проти польської реконкісти та московської анексії. План гетьмана полягав у створенні світської, міцної держави за зразком найкращих європейських монархій того часу, де релігія була б захищена авторитетом закону.
📋 Підсумок
Гетьманування Петра Дорошенка (1665–1676) було водночас найбільш героїчною і найбільш трагічною спробою відродити соборну та незалежну українську державу в самому епіцентрі лютої світової геополітичної бурі XVII століття. Його сміливі реформи професійного війська, незламна ідея єдності обох берегів Дніпра та віртуозне маневрування між трьома великими імперіями зробили його найвидатнішим і найбільш далекоглядним лідером своєї епохи. Незважаючи на блискучі воєнні успіхи та офіційне міжнародне визнання Бучацького миру, Дорошенко зрештою програв через фатальне поєднання зовнішньої агресії імперій та глибокого внутрішнього розколу всередині козацької еліти. Руйнація Чигирина стала символічним і болючим кінцем «золотого віку» козацької державності. Проте світлий образ «Сонця Руїни» назавжди закарбувався в українській пам’яті як вічне нагадування: справжня свобода вимагає не лише гострої зброї, а й непохитної внутрішньої єдності та готовності кожного громадянина захищати власний національний інтерес понад усе на світі.
Потрібно більше практики?
- Аналітична дискусія: Чому, на вашу думку, турецький союз Дорошенка виявився стратегічно менш успішним за шведський союз Богдана Хмельницького? Які саме фактори (релігійні упередження, географічне положення, соціальна втома народу) відіграли в цьому краху ключову роль? Спробуйте аргументувати свою позицію, спираючись на факти з тексту.
- Робота з поняттями: Поясніть на конкретних історичних прикладах із цього модуля суттєву різницю між термінами «міжнародний протекторат», «васалітет» та «колоніальна залежність». Чому Петро Дорошенко вважав тогочасну турецьку модель протекторату набагато кращою та безпечнішою для України за московську чи польську?
- Історична картографія: Знайдіть на сучасній електронній карті України міста Чигирин, Кам’янець-Подільський, Корсунь та Бучач. Яке стратегічне та сакральне значення мали ці географічні пункти в політиці Петра Дорошенка? Поміркуйте, як би кардинально змінилася політична карта Європи сьогодні, якби його сміливі плани об’єднання земель таки здійснилися у XVII столітті?
- Творче завдання: Напишіть короткий аналітичний есей (обсягом 150-200 слів) на тему: «Уроки Петра Дорошенка для сучасної української дипломатії в умовах гібридних загроз». У своєму тексті обов’язково використайте таку ключову лексику: суб’єктність, соборність, гібридна війна, стратегічні союзники, національний інтерес.
🎯 Вправи
Факти про Дорошенка та період Руїни
Згідно з текстом, Дорошенко став гетьманом у 1665 році.
Згідно з текстом, Дорошенко походив із селянської родини.
Згідно з текстом, турецький протекторат вимагав зміни віри.
Згідно з текстом, Сірко підтримав союз із Туреччиною.
Згідно з текстом, перша облога Чигирина 1677 року була невдалою для турків.
Згідно з текстом, Чигирин був зруйнований у 1678 році.
Згідно з текстом, Дорошенко капітулював у 1680 році.
Згідно з текстом, після капітуляції Дорошенка стратили.
Згідно з текстом, султан Мехмед IV особисто очолив похід 1672 року.
Згідно з текстом, Бучацький мир був вигідним для Польщі.
Згідно з текстом, Самойлович був гетьманом Лівобережжя.
Згідно з текстом, Дорошенко був одружений із племінницею Хмельницького.
Згідно з текстом, османський протекторат передбачав важкі податки.
Згідно з текстом, турецька армія 1678 року налічувала понад 100 тисяч воїнів.
Згідно з текстом, правнучка Дорошенка стала бабусею Пушкіна.
Згідно з текстом, Дорошенко прожив до 1698 року.
Аналітичне есе
Порівняння історичних постатей
- Петро Дорошенко
- Іван Сірко
- Політична мета
- Ставлення до іноземних союзів
- Роль в історії
Історична оцінка Петра Дорошенка
Петро Дорошенко та пошук соборності
- Чому Петра Дорошенка називають 'Сонцем Руїни'? Які очікування покладало на нього тогочасне суспільство?
- Проаналізуйте ризики та вигоди турецького протекторату для Гетьманщини XVII століття.
- Як внутрішній розкол між Дорошенком та лівобережними гетьманами вплинув на успіх турецької допомоги?