Слобожанщина: Заселення і розвиток
🎯 Чому це важливо?
Слобожанщина — це регіон, який українці освоїли всупереч імперській логіці та ворожому оточенню. Харків, друге за величиною місто України, заснували українські переселенці в середині XVII століття на землях, які вважалися непридатними для життя. Розуміння цієї історії руйнує російський міф про «споконвічно російські землі» і пояснює, чому саме Харківщина стала ареною найжорстокіших боїв 2022 року. Козацька спадщина Слобожанщини — це не абстрактна історія, а жива традиція, що відроджується в умовах сучасної війни за незалежність. Кожен крок по цій землі — це крок по фундаменту української волі, закладеному нашими предками-колоністами. Наша історія на Сході — це історія перемоги життя над смертю і свободи над рабством.
Вступ
«Дике поле» — так називали безкрайні степи між Дніпром і Доном, де вік від віку точилися бойові сутички та походи. Ці землі не мали постійного населення: надто небезпечно було жити там, де татарські орди щороку збирали свою криваву данину — ясир. Степ був царством кочівників, де осілі хлібороби не могли вижити без потужного військового захисту. Татарські набіги були справжнім лихом для населення прикордоння: вони з'являлися раптово, грабували села, забирали людей у рабство та зникали в степах раніше, ніж можна було організувати оборону. Ясир — полонені — продавалися на невільничих ринках Кафи та Константинополя, приносячи величезні прибутки Кримському ханству. Цей страх перед степом формував особливу психологію людей пограниччя, де кожен день міг бути останнім, а готовність до бою була умовою виживання.
Проте в XVII столітті все змінилося. Масова міграція українців на схід почалася в 1630-х роках і досягла апогею після Хмельниччини та Руїни. Козацько-селянські повстання проти польського панування, війни, епідемії та голод змусили сотні тисяч людей шукати нового дому. Вони йшли туди, де була воля, — на «слободи». Цей рух був одночасно втечею від гноблення та освоєнням нових земель, де можна було почати життя заново без панської сваволі та релігійних переслідувань. Українці приносили з собою не лише плуг, а й шаблю, стаючи одночасно і хліборобами, і воїнами. Вони будували нову Україну на самому краю християнського світу, де кожна борода і кожна церква були викликом степовій безвиході. Це був подвиг цілого народу, який не просто переселився, а заснував нову цивілізацію в степу, перетворивши небезпечний кордон на квітучий сад.
Слобода — це поселення вільних людей. Переселенці отримували землю, звільнення від податків на 10-15 років та право на самоврядування. Московське царство заохочувало цю колонізацію, бо потребувало людського щита проти кримських татар. Українці стали захисниками московського кордону — і водночас носіями власної культури та ідентичності на новій землі. Слободи будували на зразок укріплених містечок із частоколами, земляними валами та оборонними баштами. Кожен чоловік у слободі був воїном, готовим узяти зброю до рук за першим сигналом тривоги. Це створило унікальний тип поселень, де господарство було нерозривно пов'язане з військовою справою, а воля була найвищою цінністю. Кожна слобода мала свій власний ритм життя, де недільна служба в церкві сусідила з муштрою на майдані, а кожен звук рога міг означати наближення ворога.
Географічно Слобожанщина охоплювала території на схід від Гетьманщини — басейни річок Сіверський Донець, Оскіл, Ворскла, Псел. Це були родючі чорноземні землі, придатні для землеробства, але небезпечні через близькість до степових кочівників. Клімат був м'якшим, ніж на півночі, що дозволяло вирощувати пшеницю, овес, просо. Ліси вздовж річок давали матеріал для будівництва та паливо. Ці умови приваблювали переселенців, незважаючи на постійну загрозу з півдня. Вони освоювали ці землі з неймовірною швидкістю, перетворюючи "пустку" на квітучий край, де українська мова лунала на сотні верст довкола. Кожен вибалок, кожна річка ставали частиною нового українського світу, що народжувався в праці та боях, створюючи неповторне обличчя нашого Сходу, яке поєднувало степову широчінь із лісовою затишністю.
Слово «Слобожанщина» походить від «слобода» — поселення, мешканці якого були вільні від податків і повинностей. Це корінь і сучасного слова «свобода». Саме прагнення волі привело сюди тисячі українських переселенців, які не хотіли коритися ні польському пану, ні московському боярину, обираючи небезпечне, але вільне життя на межі цивілізацій.
Заселення Слобожанщини
Перша хвиля: 1630-ті роки
Перші значні групи українських переселенців з'явилися на Слобожанщині ще до Хмельниччини. Козацько-селянські повстання 1630-х років — повстання Тараса Федоровича (Трясила) 1630 року, Івана Сулими 1635 року та Павлюка-Остряниці 1637-1638 років — завершилися поразками. Польська влада жорстоко придушила ці виступи: страчувала ватажків, розформовувала козацькі підрозділи, позбавляла козаків їхніх прав. Після поразки повстання Остряниці сейм Речі Посполитої ухвалив суворі каральні заходи: козацьку артилерію конфіскували, прапори та клейноди відібрали, реєстровим козакам заборонили обирати власних командирів. Це викликало хвилю розпачу, але й загартувало волю тих, хто не хотів миритися з неволею. Для багатьох козаків втеча на Схід була єдиним способом зберегти зброю та гідність. Вони йшли в невідоме, але з твердим наміром збудувати нове життя на засадах козацької волі та справедливості, де кожне слово було українським.
Тисячі учасників цих повстань втекли на схід, за межі Речі Посполитої. Шлях на Слобожанщину пролягав через важкопрохідні ліси та степові перевали, де на кожному кроці могла чекати татарська засідка. Переселенці йшли невеликими групами по 20-50 сімей, озброєні та готові до сутичок. Вони несли з собою не лише майно, а й ідею вільного козацтва. Московські воєводи охоче приймали втікачів, бо розуміли їхню цінність як професійних воїнів. Для царя це були ідеальні колоністи, здатні самотужки обороняти кордони. Переселенцям надавали землю, право на козацький устрій та значні пільги, що робило життя на фронтирі привабливішим за панщину в Польщі. Такі міста як Чугуїв та Острогозьк постали саме як фортеці втікачів, де український дух зустрівся з московським ресурсом. Кожен такий поселенець мусив бути готовим змінити плуг на мушкет за лічені хвилини, і ця готовність стала рисою характеру нових жителів краю, які не знали страху перед смертю.
Так виникли перші слободи — Чугуїв, Острогозьк, Балаклія. Назва «слобода» означала, що жителі звільнялися від основних податків і повинностей на тривалий термін. Натомість вони мусили нести прикордонну службу та захищати кордон від кочівників. Перші слободи будували за типовим планом: дерев'яна фортеця в центрі, церква, торгова площа та житлові квартали, обнесені частоколом і ровом. Це були справжні оази порядку в бурхливому Дикому Полі. Життя в них було суворим, але вільним, що притягувало все нових і нових втікачів, які ставали основою майбутнього Харківського полку. Кожна така слобода була маленькою республікою зі своїм отаманом та судом, де панував козацький звичай, а слово громади важило більше за царські укази, створюючи особливий правовий простір.
У 1638 році Річ Посполита прийняла «Ординацію Війська Запорозького», яка фактично ліквідувала козацькі вольності. Реєстр скоротили до 6 000 козаків, решту оголосили селянами. Усіх козацьких старшин замінили польськими комісарами. Це спровокувало масову еміграцію на схід — туди, де козакий устрій ще можна було зберегти. Багато хто з цих втікачів став основою для формування перших слобідських полків, принісши з собою ненависть до гнобителів та воїнську майстерність, яка згодом здивує московських воєвод своєю ефективністю, стійкістю та знанням степової тактики.
Друга хвиля: 1654-1657 роки
Найбільша хвиля переселення пов'язана з Хмельниччиною та Переяславською угодою 1654 року. Парадоксально, але укладення союзу з Московією спричинило масовий відтік населення з Гетьманщини. Причини були трагічними: війна з Польщею, татарські набіги, епідемії чуми та голод спустошували правобережні землі. Люди шукали стабільності, якої вже не було на берегах Дніпра. Особливо тяжким був 1654 рік, коли епідемія «моровиці» забрала життя тисяч людей. Село за селом вимирали повністю; ті, хто вижив, у паніці кидали домівки і йшли на Схід, сподіваючись знайти там спокій і нове життя. Вони везли з собою не лише надію, а й унікальні знання про землеробство та військову справу, які стали запорукою успіху нової колонізації та перетворили край на справжню житницю всього регіону, де кожен крок був вивірений досвідом.
Переселенці йшли родинами, селами, іноді цілими полками под проводом своїх полковників. Полковник Іван Дзиковський у 1652 році привів понад 1000 сімей, які заснували Острогозький полк. Полковник Герасим Кондратьєв того ж року очолив переселенців, що заснували Сумський полк. Ці переселення були добре організованими: люди зберігали козацьку структуру управління навіть у дорозі. Мали з собою худобу, сільськогосподарський реманент, насіння для посіву. Вони везли з собою саму Україну, її побут, віру та мову. Слобожанщина за кілька років перетворилася на густозаселений край, де українська мова стала домінуючою у всіх сферах життя — від родинної бесіди до полкової канцелярії. Харківська фортеця, закладена у 1654 році, стала символом цієї великої колонізації, місцем, де зустрілися різні гілки українського народу под спільним знаменом волі та братерства.
Московська влада активно заохочувала переселення, видаючи спеціальні грамоти. Царські укази обіцяли землю, податкові пільги, право на самоврядування та збереження козацького устрою. Воєводи Бєлгородської лінії отримували накази всіляко сприяти переселенцям, надавати їм харчі та допомагати з будівництвом укріплень. Це була стратегічна політика Москви: за рахунок українців створити надійний бар'єр проти Криму. Але для самих українців це була можливість залишитися собою на вільній землі, далеко від кривавих битв на Дніпрі. Вони будували свої церкви та школи, не питаючи дозволу у московських чиновників, що часто викликало серйозні конфлікти через принципову різницю у звичаях, правосвідомості та ставленні до особистої гідності.
Третя хвиля: Роки Руїни (1660-1680-ті)
Руїна — громадянська війна в Гетьманщині 1657-1687 років — стала справжньою катастрофою для українського народу. Боротьба за гетьманську булаву, втручання Польщі, Московії та Османів перетворили квітучі землі на пустку. Гетьмани змінювалися щороку, а кожна зміна влади супроводжувалася репресіями. Правобережжя особливо постраждало: турецько-татарські походи 1670-х років знищили десятки міст. Так зване «Велике спустошення» 1674-1675 років змусило сотні тисяч людей тікати — хто на Лівобережжя, хто на Слобожанщину. Вони несли з собою пам'ять про втрачену батьківщину та надію на відродження України на нових теренах. Це був час найтяжчих випробувань для нації, коли виживання стало головним завданням кожного українця, а взаємовиручка — єдиним шансом.
Переселенці Руїни були найбільш строкатими: козаки, селяни, міщани, ремісники, священики. Серед них були майстри на всі руки, необхідні для швидкого розвитку міст. Приходили також дяки, які несли з собою книги та ікони, рятуючи культурний спадок нації. Вони тікали від смерті, але несли в собі життя. Ця хвиля остаточно сформувала український характер Слобожанщини як регіону, де зустрілися вихідці з усіх куточків України — від Волині до Запорожжя. Слобідські полки стали міцними державними організмами, здатними на тривалий опір будь-якому ворогу. Охтирка та Ізюм виросли саме в ці буремні роки як неприступні твердині, що стали символом нового українського сходу, де козацька шабля надійно захищала мирну працю хлібороба. Слобожанщина стала новим центром українського життя, коли старі центри лежали в руїнах.
Міф: Слобожанщина — це «споконвічно російська земля», яку росіяни освоїли.
Реальність: Регіон колонізували українці. До приходу українців тут жили переважно кочівники. Усі п'ять слобідських полків складалися з українських козаків, що говорили українською та зберігали українські традиції. Топоніми — Харків, Суми, Охтирка, Ізюм — мають українське походження. Навіть назва "Слобожанщина" свідчить про український корінь свободи, який переселенці вкорінили в цей степ. Спроби Московії привласнити собі подвиг українських колоністів — це типова імперська маніпуляція історією, спрямована на знищення нашої національної пам'яті та заперечення нашого права на цю землю.
П'ять слобідських козацьких полків
Полково-сотенний устрій та організація влади
Слобожанщина успадкувала полково-сотенний устрій Гетьманщини, але з певними особливостями, зумовленими прямим підпорядкуванням Москві. Полк був одночасно військовою та адміністративно-територіальною одиницею. На чолі полку стояв полковник, якого обирала козацька старшина. Полки поділялися на сотні, які очолювали сотники. Ця система забезпечувала і військову організацію, і цивільне управління. Кожен полковник мав велику владу у своєму полку, відповідаючи перед царем лише за військову готовність та охорону кордону. Внутрішні справи полків вирішувалися за козацькими звичаями, що зберігало автономію регіону протягом десятиліть. Полковник був і суддею, і воєначальником, і розпорядником земель у своєму полку. Це була справжня "мікродержава" в межах імперії, що мала власний суд, скарбницю та прапор. Кожна сотня мала своє містечко-центр, свою печатку та свою героїчну історію оборони від татарських наскоків.
Кожен з п'яти слобідських полків мав власний полковий центр — місто, де розміщувалася полкова адміністрація, полковий суд та полкова канцелярія. Ці міста ставали центрами не лише оборони, а й культури, торгівлі та освіти, формуючи унікальний вигляд Слобідської України:
1. Харківський полк — найбільший і найстаріший. Заснований бл. 1654 року. Полковий центр — Харків. До полку входили десятки сотень, що охоплювали величезні території. На кінець XVII століття полк налічував понад 30 000 мешканців. Харків швидко став неофіційною «столицею» завдяки вигідному географічному розташуванню на перетині торгових шляхів. Тут будувалися найкращі церкви, відкривалися школи, а харківська старшина була найбагатшою в краї. Місто оточували потужні вали та глибокі рови, що робило його ключем до всієї Слобожанщини та надійною фортецею проти ворога. Харківські полковники часто ставали ініціаторами великих походів у Степ, демонструючи високу військову майстерність та стратегічне мислення. Харківська полкова канцелярія була осередком української писемності на Сході.
2. Сумський полк — заснований у 1652 році. Полковий центр — Суми. Охоплював території сучасної Сумської області. Відзначався активною участю в оборонних війнах. Сумські козаки славилися своєю влучністю в стрільбі та знанням степу. Полковник Герасим Кондратьєв побудував у Сумах потужну фортецю, яка витримала не одну облогу. Місто Суми стало важливим ремісничим центром, особливо славилися сумські ковалі, зброярі та кушніри, чиї вироби знали далеко за межами полку. Сумська старшина була відома своїм меценатством, підтримуючи розвиток православних монастирів та розвиваючи архітектуру міста у стилі козацького бароко. Козацька рада в Сумах завжди була однією з найвпливовіших у всьому краї, а сумські козаки брали участь у всіх великих битвах епохи.
3. Охтирський полк — заснований у 1654 році. Полковий центр — Охтирка. Розташовувався між Харківським і Сумським полками. Славився своїми ярмарками та ремісничим виробництвом — охтирська кераміка цінувалася по всій Слобожанщині. Охтирка була справжнім містом-садом, де кожен козак мав свій наділ і займався бджільництвом. Охтирський полк також брав участь у багатьох походах проти татар, захищаючи центральну частину краю від раптових нападів. Охтирська церква Покрови була однією з найкрасивіших на Сході України, втілюючи велич козацького духу та барокову естетику. Охтирські козаки вважалися майстрами ведення вогню з мушкетів, що часто вирішувало долю битв.
4. Ізюмський полк — заснований у 1680-х роках, виділений із Харківського. Полковий центр — Ізюм. Охоплював південні території, найбільш небезпечні через близькість до степу. Козаки цього полку несли основний тягар оборони і часто першими зустрічали ворожі орди. Ізюмська гора Крем'янець була головним спостережним пунктом, з якого бачили наближення ворога за десятки кілометрів. Ізюмські козаки вважалися найбільш загартованими воїнами фронтиру, майстрами степової розвідки та нічних вилазок. Їхня назва стала синонімом незламності та вірності козацькому побратимству. Тут гартувалася еліта прикордонної служби, яка не знала відпочинку ні вдень, ні вночі.
5. Острогозький полк — заснований у 1652 році. Полковий центр — Острогозьк. Найсхідніший, мав найбільшу територію, але порівняно невелике населення. Тісно співпрацював із Донським козацтвом. Острогозькі козаки першими почали освоювати басейн річки Дон, приносячи туди українське слово, традиції та особливий тип господарювання. Їхня роль як містка між різними козацькими спільнотами була надзвичайно важливою для єдності українського світу на Сході. Цей полк зберіг найдавніші звичаї перших переселенців, які ще пам'ятали часи до Хмельниччини, та став духовним осередком для українців Воронежчини.
Військова і оборонна функція: Щит Європи
Головним призначенням полків була оборона південного кордону. Козаки несли постійну прикордонну службу: патрулювали степ, підтримували сигнальні вежі, відбивали напади. Служба була важкою — щороку гинули десятки козаків. Система оборони включала Бєлгородську засічну лінію, збудовану в 1630-1650-х роках. Вона простягалася на сотні кілометрів і включала понад 20 фортець. Козаки не лише обороняли ці лінії, а й брали участь у наступальних операціях — «пошуках» у степу для випередження татарських нападів. Ці рейди вимагали великої мужності та знання тактики кочівників. Слобідська кавалерія вважалася однією з найкращих у Східній Європі, поєднуючи маневреність та вогневу міць. Кожен козак був універсальним воїном, здатним битися і в полі, і на стінах фортець, а злагодженість дій сотень робила полки непереможною силою.
Суспільство Слобожанщини
Соціальні категорії та ієрархія вільної людини
Суспільство Слобожанщини відображало козацьку традицію з її специфічною ієрархією та прагненням до особистої волі, що докорінно відрізняло його від московського ладу:
Козаки — вільні воїни-землевласники. Вони несли військову службу і натомість користувалися землею без податків. Козацький статус був спадковим. Козаки становили ядро суспільства, будучи одночасно і власниками, і захисниками землі. Кожен козак мав свій "грунт" — наділ землі, який він обробляв у мирний час. У разі війни він мусив з'явитися до полку "кіно і оружно", тобто зі своїм конем та зброєю. Це була самодостатня верства вільних людей, які понад усе цінували свою незалежність. Козацька присяга була священною справою, а зрада каралася смертю. Козаки також мали право на дрібну торгівлю та промисли, що робило їх економічно незалежними та стійкими до криз.
Козацька старшина — полковники, сотники, осавули. Вони поступово перетворювалися на заможну еліту, накопичуючи землі. Старшинські роди — Донці-Захаржевські, Кондратьєви, Квітки — володіли величезними маєтками та мали значний політичний вплив. Вони будували розкішні будинки, патронували церкву та мистецтву, поступово стаючи справжньою аристократією краю. Їхня освіченість та європейські манери відрізняли їх від московського боярства. Старшина активно скуповувала землі у збіднілих козаків та селян, створюючи великі фільварки, заводи та винокурні. Це призводило до соціального розшарування всередині полків, але водночас створювало економічний фундамент для розвитку краю. Старшинські діти часто навчалися в європейських університетах, приносячи на Слобожанщину нові ідеї та культурні віяння.
Посполиті — селяни, які переселилися разом з козаками. Вони також мали певні пільги, але не мали козацького статусу. З часом їхнє становище погіршувалося через наступ старшини на їхні права. Проте до середини XVIII століття вони залишалися особисто вільними, що було головним магнітом для втікачів з інших регіонів. Посполиті сплачували податок на утримання війська та виконували різноманітні роботи з будівництва укріплень та доріг. Їхня праця була основою економічного добробуту краю, забезпечуючи харчування козацького війська. Вони мали право вільно розпоряджатися продуктами своєї праці на ринках, що стимулювало розвиток торгівлі.
Міщани — жителі міст, що займалися ремеслом і торгівлею. Вони мали власні цехові організації та самоврядування. Цехи ковалів, шевців, гончарів були основою міської економіки. Міщани активно підтримували братства та школи, вносячи великий вклад у культурний розвиток Слобожанщини. Вони були найбільш динамічною верствою населення, що забезпечувала зв'язок регіону з міжнародними ринками через великі ярмарки. Міська культура Слобожанщини поєднувала українську традицію з впливами центральноєвропейського ренесансу, створюючи неповторне інтелектуальне середовище.
Жінки на Слобожанщині — відігравали важливу роль у житті громади, особливо коли чоловіки були в походах. Вони керували господарством, виховували дітей у козацьких традиціях та часто ставали захисницями своїх слобід під час татарських набігів. Українська жінка на Сході була значно вільнішою та впливовішою, ніж у Московії, що дивувало сторонніх спостерігачів.
Духовенство — православні священики та ченці. Вони зберігали українську ідентичність та підтримували духовний зв'язок з Києвом. Священики були часто найбільш освіченою частиною громади, ведучи парафіяльні школи та переписуючи книги. Монастирі — Святогірський, Курязький — були осередками освіти та благодійності. Духовенство Слобожанщини було тісно пов'язане з Київською митрополією, що забезпечувало єдність українського духовного простору навіть под московським протекторатом. Церква на Слобожанщині була справжнім бастіоном національної культури, де кожне слово було українським, а традиції — київськими.
Особливість: відсутність кріпацтва як локомотив прогресу
На відміну від Московії, на Слобожанщині до середини XVIII століття не було кріпацтва у його повній формі. Це була принципова відмінність, що приваблювала переселенців протягом десятиліть. У Московії селянин був прикріплений до землі та пана, фактично будучи безправною річчю. На Слобожанщині селяни формально залишалися вільними, мали право переходу та володіння власною землею, яку вони освоїли своєю працею. Ця свобода стимулювала господарський розвиток регіону та робила слобожан більш ініціативними та незалежними людьми. Саме ця атмосфера волі згодом дала поштовх до розквіту освіти та філософської думки на Харківщині, зробивши край інтелектуальним лідером Східної України. Вільна праця виявилася значно ефективнішою за примусову, що дозволило Слобожанщині швидко перегнати сусідні російські губернії за рівнем добробуту та освіти.
Читання
Рекомендований текст: Д. Багалій «Історія Слобідської України»
«Слобожанщина — це одна з тих українських країн, де українське населення мусило трудитися на освоєнні нових земель, але ніколи не забувало своєї материзни — Правобережної та Лівобережної України. Звідти несли переселенці мову, звичаї, пісні та вірування своїх батьків. Тому-то Слобожанщина так скоро стала невід'ємною частиною українського світу, незважаючи на те, що адміністративно підпорядковувалася Москві... Козацький устрій надав слобожанам того почуття волі та гідності, яке відрізняло їх від московських кріпаків. Обирані полковники та сотники, козацькі ради та суди — все це створювало традицію самоврядування, яку ліквідація полків 1765 року не могла знищити повністю... Саме на цій вільній землі виросла особлива порода людей — гордих, працьовитих і безмежно відданих своєму корінню, які готові були боронити свій край від будь-якого зазіхання.»
— Д. Багалій «Історія Слобідської України», 1918 рік
Лінгвістичні завдання:
- Знайдіть у тексті приклади академічного регістру та поясніть їх функцію у висвітленні історії як об'єктивної науки.
- Як саме автор використовує опозицію «українське — московське» для підкреслення національної ідентичності та принципової різниці у світосприйнятті?
- Зверніть увагу на слово «материзна». Який його стилістичний ефект порівняно з нейтральним "батьківщина"? Чому історик вживає саме цей емоційно забарвлений термін?
Первинні джерела: Голоси вільної землі
Для глибинного розуміння епохи ми маємо звертатися до живих документів того часу, які передають не лише сухі факти, а й дух і психологію людей фронтиру. Ці тексти свідчать про надзвичайно високу самосвідомість козацької спільноти та її розвинену правову культуру.
Документ 1: Грамота про заснування Харківського полку (1654)
Контекст: Ця грамота царя Олексія Михайловича 1654 року надавала офіційний статус слобідським козакам. Документ демонструє умови, на яких московська влада приймала українських переселенців, намагаючись інтегрувати їх у свою оборонну систему, але змушена була рахуватися з їхнім козацьким устроєм, правами та традиційною автономією.
«Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всея Великия і Малия і Білия Росії самодержець, указав: черкасам, які прийшли з-за Дніпра, бути на нашій царського величества службі в слободах на Дикому полі... Їм же дано: по 10 рублів грошей, по 2 чвертки борошна, по 2 пуди солі на рік. А від податків їх звільнити на 10 років. І землею владіти, і всякими угіддями, і з того служити цареву величеству по-козацьки. А воєводам нашим їх у всьому берегти і кривди не чинити, щоб вони, черкаси, жили в спокої та раті нашій допомагали, не маючи жодної турботи про хліб свій насущний і вільно освоювали ці землі.»
Документ 2: Опис Слобідської України з архіву Сенату (1732)
Контекст: Цей опис склали для Сенату в Санкт-Петербурзі, щоб обґрунтувати особливий статус слобідських полків перед початком системних реформ імперії. Документ відображає погляд російської бюрократії на Слобожанщину як на специфічний військовий та економічний ресурс, який ще зберігав свою унікальність та козацьку волю.
«Слобідські полки встановлені з тих черкас, які за нинішньої смути в Малоросії, за небезпекою від ворогів, вийшли звідти і поселилися в Бєлгородському повіті на татарському кордоні... Служби їх такові: щоліта ходять в походи на Кальмусон, на Самару, на Орельку, захищаючи кордон від нападу кримських татар. І служать вони без платні — лише за ті землі та вольності, що їм дано. А судяться вони поміж себе у своїх полковників і сотників за своїми давніми козацькими правами, яких ми досі не порушуємо, бо вони — щит наш надійний і головна опора всьому краю південному проти басурманських набігів.»
Документ 3: Лист сумського полковника Герасима Кондратьєва до громади
Контекст: Один із засновників Сумщини звертається до переселенців із закликом до оборони та вірності козацькому побратимству. Цей текст передає високі етичні норми та солідарність тогочасного суспільства Слобожанщини.
«Товариство моє любе! Маємо ми тут землю вільну і воду чисту, Богом нам даровану нашою працею. Але пам'ятайте: воля наша лише на вістрі шаблі тримається. Кожен з вас мусить бути братом іншому, і в горі, і в радості, не допускаючи ніякої кривди між собою. Не шукайте легкої долі в панських маєтках, а шукайте слави лицарської у захисті слобід наших. Хто церкву свою береже, мову батьківську шанує і побратима в біді не зрадить — той справжній син України. Будуймо ж разом фортецю нашу духу, щоб ворог і оком не смів кинути на вільні слободи наші, бо ми тут — господарі на віки вічні.»
Деколонізаційний погляд: Повернення українського Сходу
Сьогодні Слобожанщина переживає справжнє відродження пам'яті, очищеної від імперського сміття та радянських маніпуляцій. Після повномасштабного вторгнення 2022 року Харків став світовим символом незламного українського спротиву. Місто, заснуване вільними козаками, знову обороняє українську свободу від тієї самої імперської загрози, від якої колись втікали перші переселенці. Ця паралель не випадкова: як і в XVII столітті, українці захищають свою землю від агресії, доводячи своє безумовне право бути господарями на власній території. Подвиг сучасних захисників Харкова, Охтирки, Ізюма прямо продовжує лицарську традицію слобідських козаків, які чотириста років тому вкорінилися в цей степ, щоб назавжди зробити його Україною. Ми маємо повернути собі правду про наше минуле, очищену від імперських нашарувань про "засвоєння росіянами", щоб впевнено будувати наше спільне майбутнє у вільній Європі. Кожна козацька могила, кожен старий курган на Слобожанщині — це доказ нашої автохтонності та незнищенності нашої нації на цих святих теренах. Спроби імперії представити наш Схід як свою провінцію розбиваються об твердий граніт козацької історії, яку неможливо ні викреслити, ні переписати, бо вона закарбована в назвах річок та вулиць.
Деколонізація — це передусім право називати речі своїми справжніми іменами, без огляду на чужі ідеологічні шаблони. Харків — це не "перша столиця Радянської України", це козацька фортеця, яка стала інтелектуальним серцем нації та центром європейського просвітництва. Григорій Сковорода — це не "російський мандрівний філософ", а слобідський українець, який шукав Бога і волю на дорогах рідного краю, втілюючи дух козацької свободи та самопізнання. Повернення до витоків Слобожанщини — це акт відновлення історичної справедливості та утвердження нашої європейської приналежності на найглибшому рівні. Цей регіон завжди був частиною західного світу за своїм духом, за своєю здатністю до горизонтальної самоорганізації, повагою до прав людини та приватної власності. Сьогодні ми просто повертаємося додому, в історію, яку в нас намагалися вкрасти протягом трьох століть насильницької русифікації. Слобожанщина — це не окраїна, це могутній форпост української цивілізації, який сьогодні стоїть на сторожі всього вільного світу, доводячи, що українське серце б'ється ритмом свободи. Наше завдання — зберегти цю пам'ять і передати її нащадкам як найвищий скарб національної гідності та доказ нашої непереможності.
📋 Підсумок
Слобожанщина — це унікальний приклад успішної української колонізації та державотворення в умовах жорсткого фронтиру. Переселенці з Правобережжя та Гетьманщини створили в «Дикому полі» новий життєздатний осередок української культури, що проіснував понад сто років як автономна козацька територія з власним устроєм, судом та унікальною атмосферою волі.
Ключові висновки:
- Три хвилі заселення (XVII ст.) стали природною реакцією на війни, повстання та релігійний тиск у Польщі, сформувавши міцну та патріотичну спільноту.
- П'ять слобідських полків сформували надійний щит для всіх українських земель, врятувавши їх від остаточного спустошення татарами та забезпечивши мирний розвиток.
- Відсутність кріпацтва до 1765 року була вирішальним фактором стрімкого економічного, культурного та інтелектуального розквіту регіону, заклавши основи його майбутньої величі.
- Ліквідація автономії Катериною II у 1765 році була актом свідомого імперського насилля над вільною територією та початком тривалої і жорстокої русифікації.
- Слобожанщина сьогодні — це не периферія імперії, а серце сучасної України, що гордо береже свою героїчну козацьку славу та незламний дух волі, вистоявши в найтяжчі часи.
- Назвіть три основні хвилі заселення Слобожанщини та їхні конкретні історичні причини.
- Перелічіть усі п'ять слобідських полків та поясніть стратегічне значення їхніх полкових центрів.
- Поясніть, яку саме роль відігравала відсутність кріпацтва у стрімкому розвитку регіону порівняно з сусідніми російськими землями.
- Як козацький устрій впливав на повсякденне життя, психологію та правосвідомість слобожан?
- У чому полягає сучасне значення деколонізації історії Слобожанщини для зміцнення української незалежності?
Потрібно більше практики?
Ви завершили цей складний, але надзвичайно важливий модуль! Ось кілька способів закріпити матеріал:
🔄 Інтеграція знань
- Спробуйте намалювати детальну схему взаємозв'язків між слобідськими полками та сусідньою Гетьманщиною, враховуючи рух переселенців.
- Порівняйте права козака на Слобожанщині та селянина в Московії у середині XVII століття за допомогою детальної порівняльної таблиці.
🎯 Реальне застосування
- Дослідіть родинні перекази: чи немає у вашому роду вихідців зі Слобожанщини? Багато українців мають глибоке козацьке коріння в цьому регіоні, яке варто відкрити.
- Перегляньте сучасні документальні фільми про героїчну оборону Харкова та Охтирки у 2022 році, шукаючи духовні паралелі з козацьким минулим та незламністю духу.
🎯 Вправи
Читання: Слобожанщина — Заселення і розвиток
Аналіз: Московська влада vs Українські колоністи
- У чому полягав 'суспільний договір' між царем та переселенцями?
Порівняння: Слобожанщина vs Гетьманщина
- Адміністративний устрій слобідських полків
- Адміністративний устрій полків Гетьманщини
- Підпорядкування центральній владі
- Наявність кріпацтва
- Виборність старшини
Есе: Слобожанщина як український проект
Правда чи хибність: Історія Слобожанщини
Слобожанщина була заселена переважно російськими селянами.
Усі п'ять слобідських полків мали український козацький устрій.
На Слобожанщині не було кріпацтва до 1765 року.
Харків був заснований українськими козаками в середині XVII століття.
Ліквідація слобідських полків була проведена за наказом Катерини II.
Слобожанщина ніколи не межувала з територією 'Дикого поля'.
Григорій Сковорода жив та помер на Слобожанщині.
Слобожанські полки ніколи не брали участі у війнах проти татар.
Офіційною мовою канцелярій полків була українська.
Слобожанщина охоплювала територію сучасної Харківської області.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| слобожанщина | /slɔbɔˈʒɑnʲʃt͡ʃɪnɐ/ | Slobozhanshchyna | ім | |
| слобода | /slɔˈbɔdɐ/ | sloboda (free settlement) | ім | |
| переселенець | /pɛrɛsɛˈlɛnɛt͡sʲ/ | settler/migrant | ім | |
| дике пол | /ˈdɪkɛ ˈpɔlɛ/ | Wild Fields | ім | |
| ясир | /jɐˈsɪr/ | yasyr (captives) | ім | |
| уходництво | /ʊˈxɔdnɪt͡stʋɔ/ | ukhodnytstvo (seasonal foraging) | ім | |
| частокіл | /t͡ʃɐstɔˈk⁽ʲ⁾il/ | palisade | ім | |
| вал | /ʋɑl/ | rampart | ім | |
| полковник | /pɔlˈkɔu̯nɪk/ | colonel/regimental leader | ім | |
| сотник | /ˈsɔtnɪk/ | centurion/hundred-leader | ім | |
| старшина | /stɐrˈʃɪnɐ/ | starshyna (officer class) | ім | |
| посполитий | /pɔspɔˈlɪtɪi̯/ | commoner/peasant | прикм | |
| кріпацтво | /kr⁽ʲ⁾iˈpat͡stʋɔ/ | serfdom | ім | |
| руїна | /rʊˈjinɐ/ | ruin/The Ruin (period) | ім | |
| засічна лінія | /zɐˈs⁽ʲ⁾it͡ʃnɐ ˈl⁽ʲ⁾in⁽ʲ⁾ijɐ/ | defense line | ім | |
| топонім | /tɔˈpɔn⁽ʲ⁾im/ | toponym | ім | |
| ярмарок | /ˈjɑrmɐrɔk/ | fair/market | ім | |
| самоврядування | /sɐmɔʋrʲɐˈduʋɐnʲːɐ/ | self-governance | ім | |
| деколонізація | /dɛkɔlɔn⁽ʲ⁾izˈat͡s⁽ʲ⁾ijɐ/ | decolonization | ім | |
| автохтонність | /ɐu̯tɔxˈtɔnʲːistʲ/ | autochthony (indigeneity) | ім |