Синтез: Імперська доба (XIX ст.)
Чому це важливо?
XIX століття називають "довгим століттям" (від французької революції до Першої світової). Для України це був час найбільшого випробування. Розділена між Росією та Австрією, нація мусила знайти відповідь на питання: "Хто ми?". Це епоха, коли з етнографічної маси ("малоросів" і "рутунів") народилася модерна українська політична нація. Це час народження інтелігенції, партій, ідеологій і... заборон. Саме в цьому столітті було сказано, що української мови "не було, немає і бути не може" (як твердив Валуєв), і саме в цьому столітті у відповідь на це пролунало франкове: "Не пора!". Розуміння цієї епохи дає ключ до розуміння вічної "війни імперій" за Україну.
Вступ: Дві імперії
У XIX столітті українські землі опинилися у складі двох великих імперій, які мали різні політичні системи, але схожу мету — контроль над територією. Цей розділ був трагедією, бо брат ішов на брата в чужих арміях, але це також був шанс: маючи доступ до двох різних європейських культур, українці могли синтезувати щось унікальне, об'єднуючи східну і західну традиції.
Російська імперія: "Тюрма народів"
Наддніпрянщина (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Полтава) охоплювала 80% українських земель. Це була абсолютна монархія з жорсткою centralizцією ("самодержавство"). Влада належала царю, чия воля була законом. Українців тут офіційно вважали частиною "триєдиного російського народу" ("малоросами"), а їхню мову — зіпсованим польськими впливами діалектом російської. Будь-які прояви окремішності жорстоко придушували як "сепаратизм" (часто називаючи це "польською інтригою" або, пізніше, "мазепинством"). Російська імперія була відсталою аграрною державою, яка намагалася наздогнати Європу через жорстоку експлуатацію і придушення громадянських свобод. Кріпацтво тут тривало до 1861 року — найдовше в Європі. Навіть після його скасування селяни залишалися безправними, обтяженими викупними платежами за землю, що гальмувало розвиток ринку праці. Поліція і таємна служба (Третій відділ) контролювали кожен крок інтелігенції.
Охоронка: Механізм контролю
Для утримання влади імперія створила потужний репресивний апарат. Третє відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії (пізніше — Охоронне відділення, або "Охранка") було першою в Європі модерною політичною поліцією. Вона займалася перлюстрацією листів (читанням приватної кореспонденції), вербуванням сексотів (секретних співробітників) серед студентів і навіть швейцарів, та організацією провокацій. "Система доносів" стала нормою. Український рух був під особливим наглядом. Жандарми складали детальні досьє на всіх "українофілів" (Шевченка, Драгоманова, Франка, коли той приїздив до Києва). Кожен крок інтелігенції був фіксований. Це створювало атмосферу страху і недовіри, яка змушувала активістів йти у глибоке підпілля або еміграцію.
Австрійська імперія: "Клаптикова імперія"
Австрія (з 1867 р. — Австро-Угорщина) володіла Галичиною, Буковиною та Закарпаттям (Західна Україна). Це була конституційна монархія. Імператор ("Цісар") у Відні змушений був рахуватися з численними народами імперії (угорцями, чехами, поляками, українцями). Тут українці, яких офіційно називали "русинами" (Ruthenen), мали статус окремого народу. Вони мали власні школи (початкові), пресу і, що найважливіше, представництво в парламенті (Віденському Райхсраті та Галицькому сеймі у Львові). Однак реальна влада в Галичині належала польській шляхті, яка домінувала в економіці та адміністрації. Українцям доводилося вести постійну, виснажливу політичну боротьбу за свої права. Відень часто використовував українців як противагу амбіціям поляків за принципом "розділяй і володарюй", то підтримуючи, то зраджуючи українські інтереси.
Порівняння режимів
Історик Орест Субтельний назвав порівняння цих двох режимів порівнянням "нестерпного гніту" (Росія) і "відносної свободи" (Австрія). Галичина стала "П'ємонтом" — заповідником національного духу, куди втікали інтелектуали з підросійської України, коли там ставало неможливо дихати від цензури. Михайло Грушевський переїхав зі Львова до Києва, щоб творити історію в університеті, а потім, коли почалися репресії, повернувся до Львова. Цей постійний рух людей, книг та ідей через кордон на річці Збруч "зшив" Україну ще до політичного об'єднання.
Міф: Україна в XIX столітті "спала" і була лише "селянською країною" без культури, де співали сумних пісень і плакали над своєю долею. Реальність: Саме в XIX столітті відбулася індустріальна революція, яка назавжди змінила обличчя України. Донбас (завдяки британському підприємцю Джону Юзу, який заснував Юзівку — сучасний Донецьк) став вугільним і металургійним центром імперії. Тут виросли велетенські заводи, залізниці, шахти. Кривий Ріг перетворився на центр видобутку залізної руди. Одеса стала "перлиною біля моря" — головним зерновим портом Російської імперії, через який українська пшениця годувала Європу. Це було космополітичне, багате місто. Харків став центром машинобудування і науки. У містах виникли потужні університети (Харківський 1805 р., Київський 1834 р., Одеський 1865 р.). Українська інтелігенція (Костомаров, Драгоманов, Франко, Леся Українка) була глибоко інтегрована в європейський контекст. Вони читали Гегеля, Маркса, Дарвіна, Ніцше в оригіналі, дискутували про фемінізм і соціалізм. Це був час бурхливого розвитку, просто він був "закамуфльований" під імперський. Українці будували заводи, мости, залізниці і писали філософські трактати, хоча часто змушені були робити це чужими мовами (російською, німецькою, польською), щоб вижити. Але зміст і дух залишалися українськими.
Механізми панування
Як імперії утримували українців у покорі? Вони діяли по-різному, але результат був схожим — експлуатація ресурсів і стримування політичної суб'єктності.
Російська модель: Асиміляція і терор
Росія використовувала "батіг" адміністративних заборон і "пряник" кар'єри для тих, хто відмовлявся від ідентичності. Вона будувала "тюрму народів", де кожен мав стати "русским".
- Лінгвоцид (Вбивство мови): Це була свідома, системна політика. Імперія розуміла: поки живе мова, живе народ.
- Валуєвський циркуляр (1863): Таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Валуєва: заборонити друк релігійних, навчальних і наукових книг українською мовою. "Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Дозволялася тільки "красна словесність" (художня література) для селян, щоб показати "колорит", але не дати мові стати інструментом науки чи політики. Це була спроба маргіналізувати мову, загнати її в гетто "котляревщини".
- Емський указ (1876): Підписаний царем Олександром II в німецькому місті Емс. Це був удар на знищення. Тотальна заборона: не можна друкувати НІЧОГО українською (навіть ноти з українським текстом!), не можна ввозити українські книги з-за кордону, не можна ставити театральні вистави, не можна перекладати іноземну літературу, не можна співати пісні на концертах. Вчителів і професорів, які симпатизували українству, звільняли (як Драгоманова та Чубинського). Українську мову вигнали зі сфери публічного життя на кухню.
- Наслідки: Це призвело до того, що українська мова не отримала наукового, термінологічного апарату в технічних сферах. Інженери, лікарі, юристи змушені були користуватися російською термінологією. Цю "травму" ми долаємо досі.
- Денаціоналізація еліти: Український дворянин міг зробити блискучу кар'єру в Петербурзі, стати міністром, генералом, адміралом чи канцлером, але тільки за умови повної відмови від українства і прийняття російської імперської ідентичності (обрусєніє).
- Приклад Гоголя: Микола Гоголь, геніальний український письменник, став класиком російської літератури. Він писав про Україну з любов'ю ("Вечори на хуторі біля Диканьки"), але російською мовою і для імперської публіки. Його трагедія — це трагедія роздвоєння особистості колонізованого інтелектуала.
- Олександр Безбородько: Канцлер Російської імперії, "права рука" Катерини II, українець з козацького роду. Він керував зовнішньою політикою величезної імперії, але його діти вже не знали, ким були їхні предки. Талановиті українці ставали "цементом" імперії, будуючи її велич своїми руками, але втрачаючи свій корінь.
- Централізація та уніфікація:
- Скасування литовського статуту (1840) знищило залишки правової автономії, яка зберігалася з часів Великого князівства Литовського. Введено загальноросійське законодавство.
- Знищення греко-католицької церкви на Правобережжі (Полоцький собор 1839) розірвало зв'язок із Заходом. Мільйони уніатів були насильно переведені у російське православ'я. Священиків, які чинили опір, засилали в Сибір.
- Русифікація освіти була тотальною: в Києві, Харкові, Одесі не було жодної української школи. Вся освіта, від початкової до університетської, велася виключно російською мовою. Українська дитина, приходячи в школу, потрапляла в чужий світ, де її рідна мова була об'єктом насмішок.
Австрійська модель: "Розділяй і володарюй"
Відень грав тонше. Він не забороняв прямо, він маніпулював, граючи на суперечностях між народами імперії.
- Бюрократичний контроль: Імперія дозволяла українцям розвиватися культурно, щоб стримувати поляків (які постійно бунтували, як у 1830 і 1863 роках, і мріяли про відновлення Польщі). Українці були "Тірольцями Сходу" — традиційно лояльними підданими цісаря Франца Йосифа, які бачили в ньому захисника від польського свавілля. Відень підтримував українців рівно настільки, щоб вони не давали спокою полякам, але не достатньо, щоб вони стали сильними. Це була політика балансу сил.
- Асиміляція через освіту: До середини століття освіта була переважно німецькою або польською. Львівський університет був полонізований. Українська інтелігенція часто піддавалася полонізації ("gente Ruthenus, natione Polonus" — роду руського, нації польської), вважаючи польську культуру вищою та "панською". Лише згодом, завдяки праці "будителів" ("Руської трійці") та товариства "Народний дім", почався зворотний процес повернення еліти до свого народу. Отець Шашкевич першим виголосив проповідь українською мовою в соборі Святого Юра, що стало символічним актом.
- Економічна відсталість та еміграція: Галичина була найбіднішою провінцією імперії ("Галицькі злидні"). Відень свідомо гальмував промисловий розвиток регіону, перетворюючи його на ринок збуту для австрійських товарів.
- Бориславська нафта: Єдиним винятком стала "нафтова лихоманка" в Бориславі. Наприкінці століття Галичина стала одним з світових лідерів видобутку нафти (поряд з Пенсільванією і Баку). Це називали "Українською Каліфорнією". Тисячі людей з'їжджалися сюди в пошуках заробітку, але умови праці були жахливими (описані Іваном Франком у "Бориславі сміється"). Прибутки від "чорного золота" текли у Відень та кишені іноземних інвесторів, а місцеве населення залишалося в злиднях.
- Наслідком цього стала масова трудова еміграція. Починаючи з 1890-х років, сотні тисяч українських селян (Василь Стефаник геніально описав цю трагедію прощання з рідною землею у новелі "Камінний хрест") виїхали до Канади, США, Бразилії та Аргентини у пошуках кращої долі. Іван Пилипів і Василь Єлиняк стали піонерами української діаспори в Канаді. "За океаном" виникла потужна українська громада, яка зберегла мову і церкву.
Форми спротиву
У відповідь на тиск виник український національний рух (національне відродження). Історики традиційно ділять його на три етапи (за схемою Мирослава Гроха): А (академічний), Б (культурний), В (політичний).
1. Академічний (Фольклорний) етап (кінець XVIII — 1840-ві)
Інтелігенція почала збирати пісні, казки, перекази, історію, щоб довести собі і світові: ми існуємо, ми окремий народ, а не частина російського чи польського. Це був романтичний порив ентузіастів, часто дворян.
- "Енеїда" Котляревського (1798): Вихід першого твору розмовною українською мовою. Сміх Котляревського розбудив націю. Він показав, що "мужицька мова" може бути мовою літератури. Він переодягнув троянців у козацькі шаровари, нагадавши українцям про їхнє славне військове минуле.
- Харковські романтики: Університетський гурток у Харкові (Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко), який почав писати прозу і балади, доводячи багатство мови. Квітка написав "Марусю" — першу сентиментальну повість, де селяни мають глибокі почуття ("І у селянки є серце").
- "Історія Русів": Анонімний політичний памфлет-трактат, який поширювався в рукописних списках. Він проголошував славу козацьку і історичне право України на автономію, протиставляючи демократичну козацьку традицію московському деспотизму. Цей твір читав Пушкін, Рилєєв і Шевченко, він вплинув на ціле покоління.
- "Руська трійця" в Галичині: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Їхній альманах "Русалка Дністрова" (1837), виданий у Будапешті (бо у Львові цензура заборонила), став маніфестом народної мови в Галичині. Вони виступили проти "язичія" (штучної суміші церковнослов'янської, російської та польської), якою писало старе духовенство.
2. Культурницький (Українофільський) етап (1840—1890)
Рух перейшов від збирання фольклору до створення організацій, шкіл і цілісних наукових концепцій. Вони намагалися легалізувати українську культуру і просвітити народ.
- Преса та видавництва: Величезну роль у формуванні нації відіграла преса. Журнал "Основа" (1861-1862) у Петербурзі став першим загальноукраїнським рупором. Тут друкувалися твори Шевченка, Куліша, Костомарова. Пізніше журнал "Киевская старина" (1882-1906) став енциклопедією українського життя. Оскільки друк українською був заборонений, він виходив російською, але публікував унікальні матеріали про історію та етнографію України, зберігаючи наукову традицію у найтемніші часи реакції. Це була "тиха вода", яка греблю рве.
- Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847): Перша таємна політична організація в Києві. Тарас Шевченко (геній і пророк), Микола Костомаров (історик), Пантелеймон Куліш (письменник). Їхня програма ("Книги буття українського народу/Закон Божий") була революційною для свого часу: знищення царату, скасування кріпацтва, рівність станів, створення демократичної слов'янської федерації рівних народів з центром у Києві (прообраз майбутнього Євросоюзу?). Розгром братства і арешт Шевченка (10 років заслання в солдати без права писати і малювати) показали, що імперія боїться ідей свободи більше, ніж зброї.
- Громади (з 1860-х): Напівлегальні культурологічні гуртки інтелігенції ("Стара Громада" в Києві). Вони діяли обережно, займалися наукою, виданням книг, організацією недільних шкіл для дорослих. Лідери: Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський. Антонович сформулював концепцію "хлопоманства" — повернення споляченої або зросійщеної інтелігенції до народу, служіння йому. "Любіть Україну не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені", — казав Чикаленко, витрачаючи всі свої статки на українську справу. Члени громад збирали гроші на видання словників, підручників, підтримку студентів.
- "Просвіта" (1868): Створена у Львові. Це була унікальна масова організація, яка відкривала читальні (хати-читальні) в кожному селі, навчала селян грамоти, видавала дешеві книжки ("метелики"), вчила ефективно господарювати, створювала кооперативи ("Маслосоюз"). "Просвіта" зробила українського селянина політично свідомим громадянином. Вона перетворила "населення" на "націю". Майже кожен діяч ЗУНР чи УНР пройшов школу "Просвіти".
- Наукове товариство імені Шевченка (НТШ, 1873): Фактична Академія наук у Львові (бо в Києві російська влада б цього не дозволила). НТШ, очолюване Михайлом Грушевським, видало сотні томів "Записок НТШ", створивши науковий фундамент української історії, філології та етнографії. Воно фінансувалося меценатами з Великої України (Є. Чикаленком, В. Симиренком), показуючи єдність нації. Грушевський написав тут свою монументальну "Історію України-Руси", де науково обґрунтував тяглість української історії від Русі до козацтва.
- Жіночий рух: У Галичині виник і потужний жіночий рух, очолюваний Наталею Кобринською, яка видала альманах "Перший вінок". Вона боролася за право жінок на освіту і участь у суспільному житті, доводячи, що нація не може бути вільною, якщо її жінки — рабині. Олена Пчілка (мати Лесі Українки) була іконою стилю і національної гордості, яка демонстративно говорила українською в салонах і вдягала вишиванку, перетворюючи її на символ елітарності, а не селянства.
3. Політичний етап (1890-ті — 1917)
Наприкінці століття "українофільство" вичерпало себе. Молоде покоління вимагало дій. Виникла потреба в політичних партіях, які ставили вимогу державної незалежності або широкої автономії. Культура стала політикою.
- РУРП (1890): Іван Франко і Михайло Павлик створили першу українську політичну партію у Львові (Русько-Українська Радикальна Партія). Вона поєднувала національні і соціальні гасла, орієнтуючись на селянство. Програма-мінімум: автономія в складі Австрії. Програма-максимум: незалежність і соціалізм. Партійна преса рознесла ці ідеї по селах.
- Братство тарасівців (1891): Таємна організація студентів (Микола Міхновський, Борис Грінченко, Іван Липа), які дали клятву на могилі Шевченка в Каневі боротися за "самостійну Україну". Вони першими в Наддніпрянщині відкрито заговорили про незалежність як мету, а не мрію. Вони зобов'язалися всюди говорити українською, виховувати дітей українцями.
- Микола Міхновський (1900): Його брошура "Самостійна Україна" (написана як програма для РУП — Революційної Української Партії) проголосила маніфест націоналізму: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ". Це був повний розрив з традицією "плачу" і початок традиції "бою". Міхновський сформулював "Десять заповідей УНП", серед яких було: "Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами". Його радикалізм лякав багатьох лібералів, але він мобілізував молодь.
Читання
Розуміння духу епохи неможливе без голосів тих, хто її творив. Тексти цих людей змінювали історію.
Уривок з "Книги буття українського народу" (Микола Костомаров, 1846)
Це головний програмний документ Кирило-Мефодіївського братства, написаний у стилі біблійного пророцтва. Костомаров вірив, що Україна, яка найбільше страждала і була "розп'ята" як Христос, має месіанську роль у звільненні всього слов'янства.
"І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа".
Аналіз: Цей текст був шоком для імперії. Костомаров поєднав національну ідею з християнським соціалізмом і демократією. Україна тут виступає як Христо-Месія, який своїм воскресінням (свободою) принесе свободу всім іншим народам, знищивши тиранію царату. Це ідея "місії України" — бути вільною і звільняти інших від деспотизму. Вона актуальна й досі.
Уривок з "Самостійної України" (Микола Міхновський, 1900)
Це голос нового, радикального покоління, яке втомилося просити поступок і почало вимагати свого права силою. Міхновський був адвокатом, і він говорив юридичною мовою прав нації.
"Ми не хочемо бути наймитами, ми хочемо бути господарями на власній землі. Часи вишиваних сорочок і свити минули. Нам потрібна залізна сила і зброя. Україна для українців! Коли ти не з нами — ти проти нас. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна мусить бути самостійною, або вона мусить загинути. Третього шляху немає".
Аналіз: Міхновський відкидає "українофільство" і "плач" над могилами. Він вимагає держави. Його гасла були різкими, багатьох лякали своєю категоричністю ("Україна для українців" — це означало, що влада в Україні має належати більшості, тобто українцям, а не колоніальній адміністрації, це не був заклик до етнічних чисток, а до суверенітету). Але вони сформулювали чітку мету, яку почали реалізовувати в 1917 році. Без радикалізму Міхновського не було б Центральної Ради.
Уривок з "У дружніх обіймах" (Іван Франко, про стосунки з поляками)
Франко був політичним реалістом і розумів, що боротьба за національне визволення — це не тільки боротьба проти Росії, а й складна шахівниця з сусіднім польським народом. В Галичині це була боротьба з польським політичним та економічним домінуванням.
"Ми не можемо любити тих, хто тримає нас у ярмі, навіть якщо це ярмо прикрашене квітами європейської культури. Польська шляхта в Галичині — це такий самий експлуататор для українського хлопа, як і російський чиновник для українця на сході. Але ми мусимо вчитися у поляків їхньої затятості в боротьбі за свою державу, їхньої солідарності, їхнього вміння офірувати все для своєї ідеї".
Ці слова показують складність ситуації: вчитися у ворога, щоб перемогти його. Франко закликав до прагматизму і побудови власних інституцій, а не сподівання на "ласку панів".
Первинні джерела в синтезі
Валуєвський циркуляр (1863) (Уривок та аналіз)
Це один з найганебніших документів в історії світової цензури. Він показує панічний страх імперії перед словом.
"...Більшість малоросів самі дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їхнє, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом Польщі...". (В оригіналі: "нє било, нєт і бить нє может")
Цей документ показує внутрішню логіку імперії: українська мова — це "хвороба" (полонізація), яку треба лікувати заборонами ("карантином"). Росія не визнавала українців самостійним суб'єктом, а лише полем битви з Польщею. Це було заперечення самої суті нації, спроба стерти її з історії. Валуєвський циркуляр затримав розвиток української освіти на десятиліття, але не зміг його зупинити. Він лише загнав "українство" у підпілля, зробивши його "забороненим плодом", який приваблював молодь.
Михайло Драгоманов: Антиімперський лібералізм
Михайло Драгоманов був "мозком" українського руху в другій половині XIX століття. Емігрувавши до Швейцарії, він створив там "Вільну українську друкарню" і видавав журнал "Громада" — перший вільний український політичний часопис. Він критикував як російський деспотизм, так і український провінціалізм. У своїй статті "Чудацькі думки про українську національну справу" він сформулював концепцію європеїзації українського руху. Його ідея була простою, але радикальною: українці повинні боротися не за відновлення старого (гетьманату чи шароварщини), а за побудову нового — сучасного, демократичного суспільства за європейським зразком.
"Чиста справа потребує чистих рук", — писав він, заперечуючи терор як метод боротьби.
Драгоманов вважав, що імперія розпадеться тоді, коли стане економічно невигідною, і тому закликав українців зосередитися на економічній і культурній самоорганізації. Він був першим, хто сказав, що Україна повинна повернути собі своє ім'я в Європі. "Коли ми хочемо бути в Європі, ми мусимо стати європейцями". Його ідеї вплинули на Франка і Лесю Українку (яка була його племінницею). Він навчив українців мислити політично, а не тільки етнографічно.
Стаття Івана Франка "Поет зради" (Аналіз Міцкевича, 1897)
Франко у 1897 році написав статтю, де назвав польського національного пророка Адама Міцкевича "поетом зради" (аналізуючи його поему "Конрад Валленрод", де герой вдається до зради, щоб знищити ворога зсередини). Це викликало величезний міжнародний скандал. Поляки почувалися глибоко ображеними, спалювали портрети Франка на площах, його вигнали з багатьох редакцій. Навіть українські "угодовці" (помірковані діячі) засуджували Франка за "нетактовність".
"Я не люблю поляків так, як вони люблять себе, але я не ненавиджу їх. Я лише хочу, щоб мій народ перестав бути "бидлом" для польського пана. Ми маємо право на власну гідність і на власну правду, навіть якщо вона гірка і неприємна".
Цей епізод показує, як важко було українським інтелектуалам у Галичині: вони боролися на два фронти (проти польського шовінізму і проти москвофілів серед своїх). Це був акт інтелектуальної мужності — сказати неприємну правду кумиру сусідів, щоб захистити гідність свого народу. Це був жест емансипації: українці перестали бути "молодшими братами" чи "підопічними" поляків.
Маніфест "Відкритого листа"
У 1905 році, на хвилі революції, Іван Франко написав свій berühmтий "Відвертий лист до галицької української молоді". Це був заповіт старого бійця новому поколінню. Він застерігав молодь від марксистського доктринерства і закликав до щоденної праці нації.
"Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу..." — писав він у пролозі до "Мойсея".
Але у листі він був прагматичнішим. Він говорив, що патріотизм — це не свято і не парад, а важке ярмо.
"Ми мусимо навчитися чути себе українцями не тільки в свята, а й у будні".
Ця думка стала гаслом всього XX століття: будувати Україну цеглою за цеглою, а не тільки мріяти про неї. Франко розумів, що імперії впадуть, а нація залишиться, якщо матиме міцний хребет культури та економіки.
Український Шерлок Холмс? Іван Франко був не тільки "Каменярем", титаном праці і поетом, а й справжнім детективом-аматором. Захоплюючись криміналістикою, судовою медициною та психологією, він написав кілька детективних оповідань (цикл про адвоката Рафаловича, повість "Перехресні стежки", "Основи суспільності"), де розкриває злочини за допомогою психологічного аналізу і дедукції. Це були одні з перших детективів в українській літературі. Він показав, що українці можуть писати не тільки про село, волів і жнива, а й міські психологічні трилери з інтригою, вбивствами, судовими процесами і корупцією. Франко вивів українську літературу на європейський жанровий рівень. Його герой — це інтелектуал, який бореться зі злом силою розуму.
Деколонізаційний погляд
XIX століття часто романтизують (бали, сукні, вальси, "золотий вік") або спрощують. Радянська історіографія малювала його виключно як час "класової боротьби" пролетаріату і "дружби народів" (всупереч Емському указу, який просто замовчували). Імперська історіографія малювала його як час "збирання земель руських". Сучасний деколонізаційний погляд вимагає відмови від комплексу жертви і вічного плачу, але й від прикрашання дійсності.
- Не тільки жертви, а й борці: Так, були заборони. Так, були страшні репресії. Але українці не сиділи склавши руки і не плакали. Вони навчилися віртуозно обходити ці заборони. Книги друкували у Львові (Австрія) і контрабандою везли в Київ (Росія) у подвійному дні валіз, у підкладці одягу. Артисти театру корифеїв (Кропивницький, Заньковецька) співали українські пісні "на біс" після дозволеної російської програми, викликаючи овації залу і піднімаючи дух. Це була школа виживання, адаптації і креативного спротиву. Українці стали майстрами "партизанської культури", зберігаючи своє під носом у жандарма.
- Роль міст: Ми повинні пам'ятати, що Київ, Харків і Одеса були не тільки "російськими" імперськими містами. Це були центри, де формувалася українська модерна культура, хоч і під сильним тиском. Антонович, Лисенко, Старицький, Леся Українка жили в центрі Києва і творили Україну там, у самому серці імперського контролю. Будинки Мурашка, Лисенка, клуб "Родина" — це були острівці українства в морі русифікації. Місто — це не вороже середовище для українця, це місце його модернізації. Ми маємо повернути собі пам'ять про "український Київ" XIX століття.
- Єдність еліт: Найважливіший урок століття — це унікальна співпраця еліт Галичини і Наддніпрянщини. Франко (галичанин) одружився з Ольгою Хоружинською (киянкою). Грушевський (холмщанин) переїхав зі Львова до Києва, а потім назад. Драгоманов (полтавчанин) поїхав у Женеву, щоб видавати вільну пресу для всіх українців. Вони "зшили" Україну ментально, створивши єдиний культурний та інформаційний простір задовго до Акту Злуки 1919 року. Без цієї "мурашиної" роботи інтелектуалів в XIX столітті постання держави у XX було б неможливою. Це була перемога "м'якої сили" (культури) над "жорсткою силою" (поліції).
📋 Підсумок: До революції
Спадщина століття
На початку XIX століття (1798) Україна була лише "географічним поняттям", романтичним спогадом про козацьку минувшину (Гетьманщину), розділеним між двома хижими імперіями. Світова спільнота вважала українську націю вмираючою або вже мертвою асимільованою масою ("There is no Ukraine", — писали енциклопедії). Але на початку XX століття (1914) Україна стала реальним політичним фактором, з яким мусили рахуватися і в Петербурзі, і у Відні, і в Берліні. За 100 років українці створили:
- Літературну мову, здатну передавати найтонші відтінки думки (завдяки Котляревському, Шевченку, Квітці, Нечую-Левицькому, Панасу Мирному, Лесі Українці).
- Науку та історію (завдяки Грушевському, НТШ, університетам, які довели окремішність українського народу і його права).
- Політичну ідеологію (завдяки Драгоманову, Франку, Міхновському, Липинському, Донцову — від федералізму до інтегрального націоналізму).
- Масові партії (соціалістичні (УСДРП), національні (УНП), ліберальні).
- Потужну мережу самоорганізації ("Просвіта", "Сокіл", "Січ", кооперативи, які стали економічним фундаментом нації).
Релевантність сьогодні
Чому ми вивчаємо XIX століття сьогодні, під час великої війни? Тому що саме тоді були закладені основи російської імперської політики, яку ми бачимо і зараз. Риторика Путіна про "один народ" — це пряма цитата з Валуєвського циркуляру. Методи "Охранки" — це методи ФСБ. Заборона мови на окупованих територіях — це новий Емський указ. Але і рецепти перемоги — теж звідти. "Свій до свого по своє" (економічний націоналізм), "Чиста справа потребує чистих рук" (європейські цінності), єдність Галичини і Донбасу, роль діаспори та культурної дипломатії — все це вигадали наші предки в XIX столітті. Вони вистояли в умовах, коли не було навіть надії на власну державу. Їхній досвід доводить: культуру неможливо вбити, якщо вона жива в людях. Імперії падають, а нації залишаються.
Бракувало лише одного — Держави. Власних кордонів, армії і уряду. Перша світова війна, яка невблаганно наближалася, зруйнує старі імперії і дасть українцям страшний, кривавий, але реальний шанс нарешті здобути цю державу. Українці увійшли у XX століття готовими до боротьби. Імперії думали, що асимілювали їх ("розчинили"), але насправді своїми заборонами вони лише загартували "залізо", з якого скоро, у вогні революції 1917-1921 років, буде викувано Українську Народну Республіку. Наступний модуль розкаже про цей вибух.
Потрібно більше практики?
🔄 Рефлексія
- Чому заборони мови (Валуєвський циркуляр, Емський указ) дали ефект, протилежний очікуваному владою, і замість того, щоб знищити український рух, лише політизували його, радикалізували і посилили опір? Чи можна вбити ідею репресіями?
- Яка стратегія була ефективнішою в умовах бездержавності: "теорія малих справ" (копітка культурна просвітницька праця, як у "Просвіти" та Чикаленка) чи "самостійна Україна" (радикальна політична боротьба, як у Міхновського)? Чи можлива була перемога однієї стратегії без існування іншої? Зважте всі "за" і "проти".
✍️ Завдання
Уявіть, що ви живете у 1876 році. Ви — український студент Університету Святого Володимира в Києві, член таємної "Громади". Напишіть конспіративного листа (використовуючи езопову мову) своєму другові у Львів (100-150 слів). Опишіть гнітючу атмосферу в місті після оголошення Емського указу (закриття газет, звільнення улюблених професорів, стеження). Висловіть свої почуття (гнів, відчай, але й надію) і попросіть надіслати "заборонену літературу" (Кобзар, журнал "Правда", статті Драгоманова) через надійних людей, щоб продовжити боротьбу.
📚 Що почитати/подивитися?
- Книга: Орест Субтельний "Україна: Історія" (розділи про XIX ст.) — класичний західний погляд, який відкрив українську історію світу, показавши її як історію боротьби двох імперій.
- Відео: YouTube-канал "Історія без міфів" — фахові відео про Валуєвський циркуляр, Емський указ та Кирило-Мефодіївське братство.
- Стаття: Ярослав Грицак "Нарис історії України" (розділи про формування модерної нації) — глибокий аналіз процесів націєтворення, а не просто перелік дат і битв.
- Фільм: "Іван Франко" (документальні фільми про його життя і титанічну боротьбу).
🎯 Вправи
Деколонізація імперських міфів
Дві імперії: Порівняльна таблиця
- Російська імперія
- Австро-Угорська імперія
- Мовна політика
- Політичні права
- Релігія
М. Драгоманов: 'Чудацькі думки'
Аналіз думок Драгоманова
- Чому Драгоманов протиставляє 'вільну працю' і 'централізацію', і як це пояснює його відмову від орієнтації на Петербург?
- Що означає застереження 'не треба бути сліпими учнями' Європи, і як це перегукується з ідеєю суб'єктності України?
Правда чи міф: XIX століття
У 1848 році в Галичині було скасовано кріпацтво раніше, ніж у Росії.
Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв український театр.
Кирило-Мефодіївське братство діяло у Львові.
Першою політичною партією була РУРП, створена Франком.
Просвіта виникла в Наддніпрянщині раніше, ніж у Галичині.
Шевченко був членом Кирило-Мефодіївського братства.
Харківський університет був заснований у XIX столітті.
Австрійська імперія надавала українцям повну державну незалежність.
Емський указ забороняв ввозити українські книжки з-за кордону.
Головна Руська Рада вимагала поділу Галичини на українську та польську частини.
Аналіз Валуєвського циркуляру
- Який головний аргумент використовує Валуєв для заперечення існування української мови?
- Чому українська мова називається 'зіпсованою польським впливом'?