Томос: Духовна незалежність
🎯 Чому це важливо?
Отримання Томосу про автокефалію Православної Церкви України у 2019 році стало однією з найважливіших подій у новітній історії держави, яку часто порівнюють за значенням із Актом проголошення незалежності 1991 року. Це не просто релігійне питання, а акт фундаментальної деколонізації українського духу. Протягом століть Росія використовувала церкву як інструмент м'якої сили, просування ідеології «русского мира» та утримання України у сфері свого впливу. Здобуття автокефалії перервало цей ланцюг залежності, повернувши українцям право на власну канонічну церкву, визнану світовим православ'ям. Розуміння цього процесу допомагає усвідомити, як ідентичність, політика та духовність переплітаються у боротьбі за справжню суб'єктність нації. Томос став нашою «духовною безвізою», відкривши шлях до єднання з цивілізованим світом через повернення до власних історичних витоків. Ми вивчаємо цю тему, щоб зрозуміти механізми визволення від імперських наративів та ціну нашої свободи у всіх її вимірах. Це урок того, що суверенітет не буває повним без духовної свободи.
Вступ: Церква та держава
Питання церковної незалежності в Україні ніколи не було суто богословським чи внутрішньоконфесійним. У східнохристиянській традиції, до якої належить Україна, діє принцип «незалежна держава — незалежна церква». Це означає, що повноцінна державна суб'єктність вимагає наявності власної помісної автокефальної церкви, яка молиться мовою свого народу і не підпорядковується закордонним центрам сили, особливо якщо ці центри належать до країни-агресора. Чому ж церковна незалежність настільки важлива для сучасної України? Насамперед тому, що церква залишається інституцією з найвищим рівнем довіри в суспільстві. Коли ця інституція керується з Москви, вона перетворюється на ідеологічний відділ ворожого Генштабу, поширюючи наративи про «триєдиний народ», заперечуючи українську самобутність та навіть виправдовуючи воєнну агресію. Громадянин, який щонеділі чує в церкві молитви за «русское воинство», мимоволі стає жертвою психологічної маніпуляції, що підриває основи національної стійкості. Релігія в руках імперії — це зброя масового ураження ідентичності, яка діє тихіше за гармати, але руйнує глибше. Ми маємо усвідомити, що контроль над релігійним життям був для Кремля такою ж пріоритетною метою, як і контроль над енергоресурсами чи територіями. Державна незалежність без духовної — це будівля без фундаменту, яку легко похитнути зовнішніми впливами. Ми вчимося бачити ці невидимі нитки контролю, щоб остаточно їх розірвати. Без власної церкви ми завжди будемо залишатися в духовному полоні метрополії.
Історична травма українського православ'я бере початок у 1686 році. Саме тоді, у період «Руїни», користуючись слабкістю української державності та корумпованістю окремих церковних ієрархів, Московський патріархат незаконно підпорядкував собі Київську митрополію. Це відбулося з грубим порушенням канонів, під тиском на Константинополь та за допомогою хабарів (історики згадують про 200 золотих та 120 соболиних шкурок, переданих візирові). Протягом наступних трьохсот років Москва робила все, щоб стерти пам'ять про незалежну Київську церкву, русифікувати богослужіння, знищити українські церковні традиції та перетворити українське духовенство на слухняних гвинтиків імперської машини. Церква стала інструментом асиміляції, де українців переконували, що їхня мова — це «нарєчіє», а прагнення свободи — це «гріх мазепинства». Акт 1686 року став духовною анексією, яка передувала політичному поглинанню України Російською імперією. Ми маємо пам'ятати, що колонізація завжди починається з душі, а вже потім переходить до кордонів та законів. Спроби Москви представити це підпорядкування як «добровільне єднання» є частиною великого імперського міфу, який ми сьогодні успішно руйнуємо. Наша пам'ять — це наша зброя у цій затяжній війні ідентичностей, яка не припиняється ні на мить.
Шлях до Томосу був довгим і тернистим. Перші серйозні спроби відновити автокефалію відбулися під час Української революції 1917–1921 років, коли була проголошена Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Проте радянська окупація знищила цей рух, фізично винищивши єпископат і тисячі священників. Новий етап боротьби почався після 1991 року. Незалежна Україна потребувала незалежної церкви, але Москва організувала церковний розкол, оголосивши всіх, хто прагнув автокефалії, «безблагодатними розкольниками». Десятиліттями мільйони українських вірян перебували в канонічній ізоляції, позбавлені спілкування зі світовим православ'ям лише тому, що хотіли молитися у своїй церкві. Отримання Томосу у 2019 році стало логічним завершенням цього вікового марафону, актом відновлення історичної справедливості та утвердження нашої духовної гідності. Це була перемога не однієї партії чи політика, а перемога всього народу, який відмовився бути духовною колонією. Сьогодні ми бачимо, як духовний суверенітет стає фундаментом для військової та політичної відсічі ворогу. Наша церква — це наш духовний блокпост, наша ментальна фортеця, яка захищає наше право бути собою. Ми більше не просимо дозволу на свою віру у метрополії, ми самі визначаємо свій шлях до Бога, утверджуючи свою гідність перед усім світом.
Константинопольський гамбіт (1686) Акт підпорядкування Київської митрополії Москві у 1686 році ніколи не визнавався Константинополем як остаточна передача власності. Це була лише тимчасова передача права висвячувати Київського митрополита за умови обов'язкового поминання Вселенського Патріарха під час служби. Москва ці умови цинічно порушила, повністю анексувавши українську церкву. Лише у 2018 році Вселенський Патріархат офіційно скасував цей документ як такий, що втратив чинність, відкривши юридичний шлях до надання Томосу. Це доводить, що історія — це не застиглий процес, і справедливість може бути відновлена навіть через століття. Це нагадування всім імперіям: вкрадене рано чи пізно доведеться повернути з відсотками.
Читання
Здобуття духовної незалежності — це процес, який тривав століттями і вимагав величезних зусиль від багатьох поколінь українців. Нижче ми детально розглянемо історичне коріння українського православ'я та драматичні події 2018-2019 років, які змінили релігійну карту світу. Ми побачимо, як старі канони стають інструментами сучасної геополітики та як віра допомагає нації вистояти у найважчі часи.
Історія українського православ'я
Київська митрополія — це духовна матір усього східнослов'янського православ'я. Хрещення Русі князем Володимиром у 988 році заклало фундамент нашої належності до візантійського, європейського культурного простору. Київ став центром однієї з найбільших і найвпливовіших митрополій Константинопольського патріархату. Українська церква того часу відзначалася соборністю, високим рівнем освіти та демократичними традиціями вибору ієрархів. Навіть після монгольської навали Київ зберігав статус духовного центру, хоча митрополити згодом перенесли свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі, а потім до Москви. Проте вже у XIV столітті відбувся поділ на Київську та Московську митрополії. Київська церква продовжувала розвиватися в межах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, проходячи через горнило релігійних дискусій, Берестейську унію та потужне інтелектуальне відродження часів Петра Могили. Могилянська доба стала «золотим віком» українського православ'я, коли Київська академія була головним освітнім центром усього православного світу. Українські митрополити того часу були справжніми європейськими інтелектуалами, які вільно володіли латиною та грецькою, будували собори та друкували книги. Вони були суб'єктами великої європейської політики, а не просто служителями культу. Кожен український храм того часу був маніфестом нашої культурної вищості та зв'язку з античною спадщиною.
Трагедія 1686 року кардинально змінила вектор розвитку. Після переходу під контроль Москви Київська митрополія почала стрімко втрачати свої привілеї та автономію. Російські царі, починаючи з Петра I, бачили в церкві лише частину державного апарату. Було скасовано посаду патріарха в Росії, запроваджено Синодальне управління, де фактичними керівниками церкви були світські чиновники. Для України це означало тотальну русифікацію. Могилянська академія була перетворена на провінційний духовний заклад, українські книжки вилучалися, а священникам забороняли проповідувати українською мовою. Навіть архітектура церков почала змінюватися: замість витонченого українського бароко почали будувати типичні російські «цибульки». Церква стала головним провідником політики денаціоналізації, переконуючи українців, що вони є частиною «єдиного народу», а будь-які спроби відокремлення є богопротивними. Протягом XIX століття українська церква фактично перебувала в летаргійному сні, позбавлена власного голосу та права на самобутність. Це був час «синодального полону», коли український дух намагалися загнати в прокрустове ложе імперських стандартів. Ми втратили свою канонічну суб'єктність, ставши лише об'єктом московської церковної бюрократії.
Після розпаду Російської імперії у 1917 році рух за автокефалію спалахнув з новою силою. Українська інтелігенція та духовенство розуміли, що без своєї церкви незалежна УНР не втримається. Проголошення УАПЦ у 1921 році було сміливим кроком, але канонічне визнання тоді було неможливим через опір Москви та більшовицький терор. У 1930-х роках сталінський режим повністю ліквідував УАПЦ, розстрілявши всіх її єпископів та більшість священників. Ті, хто вижив, продовжили традицію в еміграції (у США, Канаді, Європі), зберігаючи вогонь автокефалії для майбутнього відродження. В самій же Україні панував атеїстичний терор, а після Другої світової війни єдиною дозволеною структурою була Російська православна церква (РПЦ), яка була повністю інтегрована в систему КДБ. Будь-який прояв української релігійної свідомості карався як «буржуазний націоналізм». Церква стала знаряддям тоталітарного контролю над приватним життям громадян, а кожен патріотично налаштований священник вважався потенційним зрадником системи. РПЦ в Україні була не церквою українського народу, а «РПЦ в Україні», структурою, чиє завдання полягало в утриманні окупованого населення в покорі.
З відновленням незалежності України у 1991 році релігійне питання знову стало гострим. Почався складний процес поділу. Митрополит Філарет (Денисенко), який очолював тоді УПЦ (в складі РПЦ), зрозумів історичну необхідність повної незалежності і ініціювати звернення за автокефалією. У відповідь Москва оголосила йому анафему і зробила все, щоб розколоти українське православ'я. Так виникли три основні структури: УПЦ Київського патріархату (невизнана світом, але масова і патріотична), відроджена УАПЦ та УПЦ Московського патріархату (канонічна, але керована з Росії). Протягом чверті століття Україна жила в умовах болісного розколу, де вірян Київського патріархату називали «безблагодатними», а церкви Московського патріархату часто ставали центрами антиукраїнської пропаганди. Це був тупиковий шлях, вихід з якого міг дати лише Томос від Матері-Церкви — Константинополя. Розкол став раною на тілі нації, яку ворог постійно використовував для дестабілізації суспільства, розпалюючи ненависть між вірянами різних конфесій.
Цей період канонічної невизначеності був часом великих випробувань для віри. Люди, які ідентифікували себе як українці, часто стояли перед важким вибором: йти до «своєї» церкви, яка не має міжнародного визнання, або до «визнаної» церкви, яка заперечує їхню національну ідентичність. Москва вміло маніпулювала цим страхом «неканонічності», утримуючи мільйони людей у своїй орбіті. Революція Гідності та початок російської агресії у 2014 році стали каталізатором змін. Коли священники Московського патріархату відмовлялися відспівувати загиблих українських воїнів або переховували бойовиків, суспільство зрозуміло: далі так тривати не може. Релігійна незалежність стала питанням національної безпеки. Саме в цей момент українська влада та громадянське суспільство почали системну роботу над отриманням Томосу, яка завершилася грандіозним успіхом у 2019 році. Ми зрозуміли, що церква — це не лише про храми, а про те, хто має ключі від нашої душі і нашої волі. Це був іспит на нашу здатність бути суб'єктом власної долі, і ми цей іспит склали. Отримання Томосу стало канонічним підтвердженням нашої державності у вічності.
Здобуття Томосу (2018-2019)
Процес отримання Томосу став тріумфом української дипломатії та єднання. Вирішальним моментом стало звернення Президента України Петра Порошенка до Вселенського Патріарха Варфоломія у квітні 2018 року. Це звернення підтримала Верховна Рада та ієрархи УПЦ КП і УАПЦ. Важливо розуміти, що Вселенський Патріархат — це «перший серед рівних» у православному світі, який має унікальне історичне право надавати автокефалію новим церквам. Варфоломій, виявивши велику мужність, прийняв цей виклик, попри шалений тиск з боку Кремля, кібератаки російських хакерів та погрози розриву стосунків з боку РПЦ. Москва витрачала мільярди на лобіювання своїх інтересів, намагаючись переконати світ, що автокефалія призведе до «релігійної війни». Проте правда була на нашому боці. Дипломатичний фронт боротьби за Томос охопив Вашингтон, Брюссель та Ватикан, де Україна доводила своє право на духовну свободу. Це була операція світового масштабу, де кожен крок вимагав ювелірної точності та стратегічного бачення. Ми навчилися розмовляти з древніми патріархатами мовою канонів та історії, доводячи нашу правоту у кожному аргументі.
Ключовим етапом стало засідання Синоду Вселенського Патріархату в жовтні 2018 року, де було прийнято історичні рішення: скасовано акт 1686 року про передачу Київської митрополії Москві, знято анафему з митрополита Філарета та предстоятеля УАПЦ Макарія, а також підтверджено намір надати автокефалію. Це означало, що всі українські віряни відтепер стали канонічними у очах світового православ'я. Наступним кроком мав стати Об'єднавчий собор, який би сформував нову єдину церкву. Це було найважче завдання — об'єднати ієрархів, які десятиліттями перебували у конфлікті та недовірі. Але перед лицем історичного шансу вони змогли відкинути амбіції заради спільної мети. Процес узгодження Статуту нової церкви тривав цілодобово, під пильним оком Константинополя. Було важливо створити структуру, яка б відповідала і древнім канонам, і сучасним потребам українського суспільства. Кожен пункт Статуту став компромісом заради майбутнього єднання нації.
15 грудня 2018 року в древній Софії Київській відбувся Об'єднавчий собор. Під стінами храму зібралися десятки тисяч людей, які затамувавши подих чекали на білий дим. У Соборі взяли участь делегати від УПЦ КП, УАПЦ та двоє сміливих ієрархів від УПЦ МП. Предстоятелем нової Православної Церкви України (ПЦУ) було обрано молодого і освіченого митрополита Епіфанія (Думенка). Його обрання символізувало зміну поколінь — прихід лідера, який не має радянського бекграунду і здатен будувати сучасну, відкриту церкву. Поява Епіфанія на балконі Софії зі словами «Ми змогли!» стала моментом катарсису для всього народу. Україна нарешті отримала єдину помісну церкву. Цей день став днем народження нової релігійної суб'єктності, коли ми перестали бути об'єктом маніпуляцій. Десятиліття розколу залишилися в минулому, поступившись місцем майбутньому канонічної автокефалії. Це була революція в клобуках, яка завершилася мирно і велично, заклавши основи для нового суспільного договору в Україні.
Кульмінація відбулася 6 січня 2019 року у Стамбулі, у патріаршому храмі святого Юрія. Під час урочистого богослужіння Вселенський Патріарх Варфоломій вручив митрополиту Епіфанію Томос — пергаментний сувій, що засвідчує автокефалію ПЦУ. Це був момент, коли Україна офіційно стала 15-ю зіркою на небосхилі автокефальних православних церков світу. Вручення Томосу на Різдво Христове сприймалося як справжнє диво і друге народження нації. ПЦУ стала повноправним суб'єктом, отримавши право на самоврядування, виготовлення власного святого мира та представництво у православному диптиху. Всі обмеження Москви були відкинуті раз і назавжди. Напис на Томосі зафіксував канонічний статус України на віки вічні. Ми стали частиною світового православного співтовариства не як провінція, а як рівноправна сестра. Цей пергамент став нашим духовним паспортом у велику європейську родину, символом нашого повернення додому після тривалого блукання в імперських пустелях.
Реакція Москви була істеричною і передбачуваною. РПЦ офіційно розірвала євхаристійне спілкування з Константинополем, фактично пішовши на самоізоляцію. Російська пропаганда почала поширювати фейки про те, що Томос «не справжній», що ПЦУ — це «турецька церква», а Варфоломій — «агент США». Проте ці маніпуляції не змогли зупинити процес. ПЦУ почали визнавати інші помісні церкви: Александрійська, Елладська, Кіпрська. Процес визнання триває, і він є незворотним. Томос став надійним щитом проти релігійної експансії Росії, доводячи, що Україна здатна захищати свої інтереси не лише на полі бою, а й у найвищих сферах духовного життя. Ми довели всьому світу, що ми не «окраїна», а самобутня цивілізація з власною тисячолітньою історією. Ця подія назавжди змінила карту світового православ'я, поклавши край російській монополії на «канонічність» та «істину». Ми виграли головну битву за наше право молитися своєю мовою і у своїй церкві, утвердивши свою гідність перед усім світом. Ми стали свідками того, як канони стають інструментом звільнення, а не поневолення у руках тиранів.
Об'єднавчий собор (15 грудня 2018) Об'єднавчий собор у Святій Софії став унікальною подією, де вперше за багато століть ієрархи різних гілок українського православ'я змогли подолати розбіжності та створити єдину структуру. Важливо, що Собор проходив за демократичними правилами Вселенського Патріархату, де право голосу мали не лише єпископи, а й представники кліру та мирян. Це відродило давню соборноправну традицію Київської митрополії, яка була знищена московським централізмом. Успіх Собору став шоком для Кремля, який до останнього сподівався на його зрив та внутрішні чвари. Цей день назавжди залишиться в пам'яті як день перемоги українського духу.
Первинні джерела
Здобуття Томосу — це не лише юридичний акт, а й великий інтелектуальний та духовний виклик. Тексти документів, що стосуються автокефалії, — це пам'ятки нашої нової державності. Вони написані високим церковним стилем, що поєднує богословську глибину з юридичною чіткістю. Аналіз цих текстів дозволяє зрозуміти логіку Вселенського Патріархату та обґрунтованість українських вимог. Томос — це не просто папірець, це сертифікат про зрілість нації та її право на духовний суверенітет. Це документ, який фіксує нашу перемогу у війні смислів. Кожен рядок тут дихає історією та прагненням волі. Вивчення цих джерел дає нам інструментарій для боротьби з дезінформацією та маніпуляціями, дозволяючи бачити правду за завісою пропаганди. Кожен документ є свідченням того, як слово може змінювати долю мільйонів людей, якщо за ним стоїть правда і віра. Ми маємо навчитися читати ці тексти як маніфести нашої свободи, розуміючи кожну кому та кожен термін у контексті нашої великої історії.
Документ 1: Уривок із Томосу (переклад з грецької)
«Згідно з цими рішеннями, ми Патріаршим і Синодальним Томосом проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою і закликаємо всі Православні Церкви світу визнавати її як сестру та згадувати під іменем «Найствятіша Церква України». Ця Церква має своїм центром Київ і не може ставити жодного єпископа чи засновувати парафії за межами своєї держави... Ми надаємо їй всі привілеї та суверенні права».
Лінгвістичний аналіз: Текст Томосу використовує сакральну термінологію («духовна донька», «сестра», «євхаристійне єднання»), що підкреслює рівноправність нової церкви. Вживання терміну «Найствятіша Церква України» замість «Українська православна церква» відображає канонічний принцип територіальності: церква належить усім православним громадянам держави, а не лише одній етнічній групі. Текст чітко окреслює межі юрисдикції, що є ознакою повноцінної суб'єктності. Використання дієслів у теперішньому часі («визначаємо», «проголошуємо», «надаємо») надає документу характеру перформативного акту — слово стає реальністю в момент виголошення. Аналіз показує, як через канонічні формули утверджується політична реальність незалежної держави. Кожне слово тут важить багато, адже воно пройшло через багатовікову традицію візантійського права та церковної дипломатії. Це мова сили, загорнута в мову любові, яка не залишає місця для двозначностей та імперських тлумачень. Ми бачимо тут найвищий пілотаж церковної юриспруденції, де кожна літера служить справі незалежності та правди.
Документ 2: Виступ Патріарха Варфоломія на Соборі (уривок)
«Сьогодні — день радості не лише для України, а й для всього православ'я. Ми повертаємо справедливість там, де вона була зневажена століттями. Український народ має право на власну церкву так само, як він має право на власну свободу. Ми не шукаємо нічого свого, ми лише виконуємо наш обов'язок перед історією та перед Богом. Не бійтеся, бо правда — з вами, і Матір-Церква завжди буде поруч. Ми лікуємо розкол, який був нав'язаний ззовні, і відкриваємо двері для єднання всіх дітей Божих в Україні».
Аналіз: У цій промові Патріарх Варфоломій використовує риторику визволення та підтримки. Він свідомо апелює до поняття «справедливість», протиставляючи її імперському примусу. Використання займенників «ми» (Вселенський Патріархат) та «ви» (український народ) створює атмосферу партнерства та родинного зв'язку. Фраза «Український народ має право на власну свободу» прямо пов'язує релігійну автокефалію з політичною незалежністю, легітимізуючи прагнення українців у очах світової спільноти. Це мова морального лідерства, яка виявляється сильнішою за мову сили та погроз, яку використовує Москва. Патріарх виступає тут не як диктатор, а як мудрий батько, що благословляє дорослу дитину на самостійне життя. Ця промова стала маніфестом нового православного гуманізму, де людина і нація стоять вище за імперські інтереси. Це нагадування про те, що церква має служити людям, а не імперіям, і що любов є вищою за канонічну бюрократію. Ми чуємо тут голос вільності, що лунає крізь віки, руйнуючи стіни страху.
Документ 3: Постанова Об'єднавчого Собору (15 грудня 2018)
«Ми, ієрархи, клір та миряни, зібрані в Святій Софії, усвідомлюючи свою відповідальність перед минулими та майбутніми поколіннями, проголошуємо створення єдиної Помісної Автокефальної Православної Церкви України. Ми закликаємо всіх вірян до єднання в дусі любові та братерства. Віднині немає розколу, є одна церква — для одного народу. Ми свідчимо, що Україна є зрілою православною державою, здатною самостійно нести свою місію в світі».
Аналіз: Цей текст є маніфестом внутрішньої єдності. Він написаний від імені всіх верств церковного суспільства («ієрархи, клір та миряни»), що підкреслює соборний характер події. Ключове слово тут — «відповідальність», яке переносить подію з площини церемоніалу в площину громадянського чину. Текст використовує антитезу «розкол — єднання», проголошуючи подолання тривалої історичної травми. Посилання на «минулі та майбутні покоління» створює тяглість історії, зв'язуючи сучасний момент із епохою Київської Русі та козацтва. Це документ, що фіксує народження нової соціальної реальності, де релігія стає фактором консолідації, а не розділення. Соборність стала нашою відповіддю на імперський централізм, доводячи, що Україна — це територія свободи та діалогу. Ми показали світові, що здатні домовитися навіть у найскладніших питаннях, коли на кону стоїть майбутнє нації. Це був момент народження справжнього громадянського суспільства в рясах, здатного на великі вчинки заради спільного блага.
Деколонізаційний погляд
З точки зору деколонізації, Томос є актом повернення викраденої історії. Протягом століть Росія намагалася довести, що українське православ'я — це лише «гілка» російського, а Київ — це «колиска», яка належить Москві за правом спадкоємця. Це класична колоніальна стратегія: привласнити історію колонії, щоб позбавити її майбутнього. Отримання Томосу зруйнувало цей міф. Вселенський Патріархат підтвердив, що саме Київська митрополія є першоджерелом, а Москва отримала свою автокефалію значно пізніше (і теж не без сумнівних методів). Ми повернули собі право називатися канонічними на своїй землі без дозволу «старшого брата». Це деколонізація на рівні смислів та ієрархій. Ми нарешті вийшли з тіні «третього Риму», повернувшись до першого, до витоків нашої віри. Це був акт інтелектуального визволення від московських псевдоісторичних конструктів, які десятиліттями отруювали нашу свідомість і серця. Ми довели, що наше коріння глибше за їхні претензії, а наша воля міцніша за їхні кайдани.
Російська церква (РПЦ) була і залишається головним інструментом ідеологічної окупації. Концепція «русского мира», яку активно просуває патріарх Кирило, базується на запереченні української нації та держави. В цій ідеології церква — це не про віру, а про територію впливу та політичний контроль. Томос став «духовною стіною», яка захищає український простір від цих токсичних впливів. Це була деколонізація свідомості мільйонів людей, які раніше боялися виходити з-під московської опіки через погрози «пеклом» та «неканонічністю». Ми зрозуміли, що канонічність — це не лояльність Москві, а вірність істині та своєму народу. Церква в Україні нарешті перестала бути інструментом чужої імперії. Духовний фронт виявився не менш важливим за лінію зіткнення на Донбасі, адже саме тут вирішується доля нашої ідентичності та нашого майбутнього. Очищення церковного простору від імперських агентів — це питання виживання нації в довгостроковій перспективі, запорука того, що ми більше ніколи не повернемося в імперське стійло. Кожна перейменована парафія — це крок до нашої спільної волі, до очищення нашої землі від духу неволі та брехні.
Важливо розуміти, що боротьба за Томос була також боротьбою за право на власну мову спілкування з Богом. Москва століттями нав'язувала церковнослов'янську мову в її російській редакції, витісняючи живу українську мову на периферію як «простонародну». ПЦУ зробила українську мову мовою богослужіння, зробивши віру доступною і зрозумілою для кожного громадянина. Це теж акт деколонізації, адже мова — це дім буття і фундамент ідентичності. Коли в церкві звучить мова окупанта, це підсвідомо привчає до покори та меншовартості. Коли ж звучить рідне слово, це зміцнює гідність та почуття єдності. Томос відкрив двері для повної українізації церковного життя, що є невід'ємною частиною нашого загального національного відродження. Ми перестали бути об'єктом перекладу, ми стали суб'єктом власного вислову. Кожна молитва українською — це цеглинка в фундамент нашої незалежності, ознака того, що ми — повноцінна нація з повноцінною культурою, яка не потребує сторонніх суфлерів та наглядачів. Мова молитви — це мова істини, яка звільняє душу від вікового гніту та зневіри.
«Томос — це політична піар-акція Порошенка» Це один із найпоширеніших міфів, спрямованих на знецінення події. Хоча роль Президента Порошенка як драйвера дипломатичного процесу була важливою, автокефалія — це передусім воля мільйонів українців та результат столітньої боротьби за правду. Держава лише виконала свою функцію захисту прав громадян на вільне віросповідання та національну безпеку. Жоден політик не зміг би отримати Томос, якби не було готовності самих церков до об'єднання та підтримки з боку Вселенського Патріархату. ПЦУ існує і розвивається після зміни влади, що доводить інституційну міцність та народну підтримку цієї церкви. Томос належить не окремому політику, а всьому народу України. Історичні зрушення такого масштабу неможливо пояснити лише виборчими циклами, вони є частиною великої логіки національного визволення, яка триватиме десятиліттями і формуватиме нашу майбутню ідентичність. Це була перемога ідеї, а не особистості, перемога правди, а не технологій маніпуляції.
📋 Підсумок: Після Томосу
Період після 2019 року став часом становлення та випробувань для нової церкви. ПЦУ почала стрімко розвиватися: створюються нові парафії, розбудовуються монастирі, активно працює духовна освіта та волонтерські центри. Одним із найважливіших процесів став перехід громад з УПЦ Московського патріархату до ПЦУ. Це складний, часто конфліктний процес, адже Москва тримається за кожну парафію як за останній плацдарм свого впливу. Проте повномасштабне вторгнення 2022 року прискорило цей процес у геометричній прогресії. Люди масово відмовляються залишатися в церкві, чий очільник благословляє вбивство українців та знищення українських міст. Перехід до ПЦУ став для багатьох актом громадянського вибору та морального очищення. Церква стала місцем сили, де волонтери збирають допомогу для фронту, а військові отримують щиру духовну підтримку. ПЦУ довела свою патріотичну позицію діями, а не словами, ставши надійним тилом для фронту та джерелом розради для тих, хто втратив близьких. Ми бачимо, як народжується нова етика служіння народу, заснована на солідарності та любові до Батьківщини. Це церква, яка не боїться бути зі своїм народом у найважчі хвилини випробувань, розділяючи з ним і біль, і радість перемог.
Значення Томосу для української ідентичності важко переоцінити. Ми нарешті подолали комплекс меншовартості в релігійній сфері, який плекався століттями. ПЦУ сьогодні — це сучасна європейська церква, яка веде активний діалог з суспільством, займається благодійністю, підтримує реформи та євроінтеграцію нашої країни. Вона стала одним із стовпів нашої стійкості у великій війні за виживання. Геополітично Томос остаточно відрізав Україну від релігійної системи Росії, зробивши нас частиною великої родини вільних православних народів світу. Це була перемога світла над темрявою, правди над віковою брехнею. Ми навчилися бути вільними не лише фізично, а й духовно, що є запорукою нашої вічної незалежності. Наша церква стала символом нашої здатності до самоорганізації та перемоги над обставинами, доказом того, що український дух неможливо зламати жодними репресіями чи маніпуляціями. ПЦУ — це церква вільних людей у вільній країні, яка впевнено дивиться у майбутнє, знаючи свою силу і свою місію. Ми повернули собі своє небо, і тепер воно належить нам назавжди.
У цьому модулі ми детально проаналізували історію боротьби українського народу за свою церковну незалежність. Ми вивчили трагічні наслідки 1686 року, героїчні спроби відродження автокефалії у XX столітті та тріумфальне здобуття Томосу у 2019 році. Ми зрозуміли, що ПЦУ — це не просто нова організація, а законна спадкоємиця древньої Київської митрополії, яка повернула собі канонічне право бути вільною і самоврядною. Події 2018–2019 років стали іспитом на нашу національну зрілість, який ми склали на «відмінно». Україна довела, що вона має голос, який чують і поважають у Стамбулі, Афінах та Вашингтоні. Ми засвоїли головне: без духовної свободи політична незалежність завжди буде під загрозою ілюзій та впливів. Томос — це наш заповіт майбутнім поколінням жити у своїй хаті за своєю правдою і своєю вірою. Це наш внесок у світову скарбницю боротьби за людську гідність та право народів на самовизначення. Ми більше не колонія, ми — вільна нація з власною церквою і власним майбутнім, яке ми будуємо сьогодні разом, незважаючи на всі виклики та загрози. Духовна незалежність — це повітря, яким ми дихаємо, і ми ніколи не дозволимо знову його отруїти імперськими міазмами. Наша свобода священна, а наш шлях до світла — незворотний.
Потрібно більше практики?
- Аналіз: Проаналізуйте статтю 35 Конституції України про свободу світогляду і віросповідання. Як отримання Томосу сприяє реалізації цієї статті у повсякденному житті? Обговоріть межу між невтручанням держави у справи церкви та обов'язком держави захищати національну безпеку. Чи може церква бути «поза політикою» під час відкритої війни за виживання нації?
- Дослідження: Знайдіть інформацію про ієрархів УПЦ МП, які підтримали автокефалію (наприклад, Олександр Драбинко або Симеон Шостацький). З якими моральними та юридичними труднощами вони зіткнулися? Чому їхній вчинок називають героїчним в контексті сучасного церковного права та тиску з боку Москви? Як їхня позиція вплинула на легітимність процесу об'єднання?
- Дискусія: Обговоріть роль соціальних мереж та публічної дипломатії в процесі здобуття Томосу. Як медіа впливали на формування громадської думки всередині України та за кордоном? Чи була б можлива ця перемога без активної підтримки громадянського суспільства та волонтерського руху, який став рушієм змін?
- Есе: Напишіть есе на тему: «Церква як м'яка сила: порівняння ролі РПЦ та ПЦУ в сучасній Україні». Використайте терміни: ідеологія, культурна ідентичність, гібридна війна, солідарність, канонічність, суб'єктність, деколонізація духу.
🎯 Вправи
Текст Томосу про автокефалію ПЦУ
Есе: Духовна незалежність
Аналіз наративів: Розкол чи Відродження?
- Які емоційно забарвлені слова використовує Москва для дискредитації ПЦУ?
- На які історичні прецеденти спирається Вселенський Патріархат?
- Як згадка про "політичний проект" використовується для заперечення волі українських вірян?
Порівняльний аналіз: ПЦУ vs УПЦ МП
- Православна Церква України (ПЦУ)
- УПЦ Московського патріархату (в складі РПЦ)
- Джерело легітимності (Томос vs Грамота)
- Центр прийняття рішень (Київ vs Москва)
- Статус у православному світі
Шлях до Томосу: Факти та дати
Томос було вручено митрополиту Епіфанію 6 січня 2019 року.
Об'єднавчий собор українських церков відбувся у Москві.
Вселенський патріарх Варфоломій підтримав право України на автокефалію.
Київська митрополія була підпорядкована Москві у 1686 році.
ПЦУ є 15-ю автокефальною церквою у світі.
РПЦ розірвала євхаристійне єднання з Константинополем через Томос.
Митрополит Епіфаній був обраний предстоятелем на Соборі.
Томос — це назва церковного дзвону.
Україна ніколи раніше не намагалася здобути автокефалію.
Отримання Томосу завершило процес «духовної деколонізації».