УПА: Збройний опір
Чому це важливо? Історія Української Повстанчої Армії (УПА) — це одна з найдраматичніших сторінок українського XX століття. Це історія безкомпромісної боротьби за незалежність у безнадійних умовах «війни на два фронти». Розуміння феномену УПА допомагає осягнути витоки сучасної української стійкості та незламності. Сьогоднішні захисники України продовжують традицію опору, яку заклали повстанці в лісах Волині та Карпат. Цей досвід децентралізованої боротьби є частиною національного коду.
Джерела для самостійного опрацювання
У цьому модулі ви працюватимете з автентичними первинними джерелами, які допоможуть вам зрозуміти епоху збройного опору. Ваші завдання для самостійного читання:
Завдання 1: Архівні документи Прочитайте Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року. Зверніть увагу на урочисту лексику та історичні відсилання. Запишіть три слова або фрази, які підкреслюють тяглість українського визвольного руху.
Завдання 2: Спогади учасників Ознайомтеся зі спогадами зв'язкової УПА Марії Савчин («Марічки»). Проаналізуйте, як авторка описує психологічний стан повстанців. Які образи найбільше вразили вас?
Завдання 3: Візуальні джерела Знайдіть у мережі приклади дереворітів Ніла Хасевича — видатного художника підпілля. Опишіть один із творів: яке послання художник намагався донести до глядача? Які символи він використовує?
Вступ: Війна на два фронти
Львів, 30 червня 1941 року. Місто щойно залишили радянські війська, які перед відступом вчинили жахливі масові розстріли тисяч в'язнів у тюрмах на Лонцького, Бригідках та Замарстинові. Люди з жахом і надією відкривали двері тюрем, шукаючи своїх рідних серед тіл закатованих. Це була національна трагедія, яка вимагала негайної відповіді. Німецькі війська ще не встигли встановити повний окупаційний контроль над містом. У цій атмосфері хаосу, болю та великих очікувань у залі товариства «Просвіта» Ярослав Стецько зачитує «Акт відновлення Української Держави». Це був сміливий і ризикований крок Організації Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери.
Українські націоналісти сподівалися, що Німеччина, яка воювала проти більшовизму, визнає право українців на власну державу, подібну до того, як це було зроблено для Хорватії чи Словаччини. Вони вірили, що прагматизм Берліна переважить ідеологію. Однак вони прорахувалися. Нацистська ідеологія розглядала слов'ян лише як робочу силу для Третього Райху та «недолюдей» (Untermenschen). Реакція Гітлера була миттєвою та жорстокою: арешти Степана Бандери, Ярослава Стецька та сотень інших активістів розпочалися вже за кілька днів. Бандеру було ув'язнено в концтаборі Заксенгаузен, де він перебував до вересня 1944 року.
Стало зрозуміло: Україна опинилася між двома тоталітарними молотами — коричневим та червоним, і жоден з них не бажав бачити її вільною. Саме в цей момент, у вогні війни, народився справжній збройний опір, який не залежав від жодних зовнішніх обіцянок. Українці мусили воювати на два фронти — проти нацистської Німеччини та проти Радянського Союзу. Ця унікальна ситуація визначила всю стратегію та тактику майбутньої УПА. Жодна інша армія у Другій світовій війні не опинилася в такому становищі.
Степан Бандера провів майже всю Другу світову війну в німецькому концтаборі Заксенгаузен у спеціальному блоці для політичних в'язнів «Целленбау» саме через відмову відкликати Акт 30 червня. Нацисти вимагали публічного зречення від незалежності, але Бандера залишився непохитним. Його двоє братів, Олександр і Василь, загинули в Аушвіці від рук нацистських наглядачів-капо, що назавжди розвіяло міфи про «співпрацю» Бандери з Райхом.
Ситуація «війни на два фронти» вимагала особливої тактики та стратегії. Повстанці не могли розраховувати на допомогу жодної зовнішньої сили — ні західні союзники, ні нейтральні країни не підтримали українську справу. Єдиною опорою було місцеве населення — селяни Волині, Полісся та Карпат, які самі страждали від терору обох окупантів. Це були прості люди, які ділилися останнім шматком хліба з «хлопцями з лісу». Саме ця народна підтримка стала основою існування УПА протягом майже двох десятиліть і визначила унікальний характер цього визвольного руху.
Створення та організація
Від самооборони до армії
З 1942 року на теренах Волині та Полісся починають стихійно формуватися загони самооборони. Місцеве населення потребувало захисту від жорстоких німецьких реквізицій хліба та худоби, депортацій молоді на примусову працю до Німеччини (так звана «остарбайтерська акція») та терору радянських партизанів, які часто грабували українські села для власного забезпечення. Ці загони діяли автономно, без централізованого керівництва, реагуючи на безпосередні загрози своїм громадам. Вони мали примітивне озброєння — мисливські рушниці, вила, сокири — але компенсували це знанням місцевості та рішучістю. Поступово керівництво ОУН(б) усвідомило необхідність об'єднання цих розрізнених сил під єдиним командуванням для координації дій.
Формування партизанських загонів відбувалося спонтанно по всій Західній Україні. Молодь, яка втікала від німецьких облав на примусову працю, переховувалася в лісах. До них приєднувалися колишні солдати польської та радянської армій, місцеві активісти, навіть дезертири з німецьких поліцейських формувань — люди, які зрозуміли справжню природу нацистського окупаційного режиму. Усі вони об'єднувалися навколо ідеї захисту своєї землі та свого народу від будь-якого агресора.
У жовтні 1942 року ці загони об'єднуються під спільним командуванням ОУН(б). Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня — свято Покрови Пресвятої Богородиці, традиційної покровительки українського козацтва. Це рішення було глибоко символічним: воно підкреслювало тяглість української мілітарної традиції від часів княжої Русі та козацької Гетьманщини до сучасності. Вибір цієї дати надавав новому формуванню священного характеру в очах селянського населення. День Покрови став днем УПА, а пізніше — Днем захисника України.
Командири УПА
Головним командиром армії став Роман Шухевич (відомий під псевдонімом Тарас Чупринка) — талановитий стратег, колишній офіцер та успішний бізнесмен, який зумів перетворити партизанські загони на регулярну армію з чіткою структурою. Під його керівництвом УПА перетворилася на злагоджену військову машину, здатну тримати під контролем величезні території. Шухевич особисто брав участь у бойових операціях, демонструючи особистий приклад мужності. Він постійно переміщувався між підрозділами, уникаючи радянських спецслужб майже вісім років.
Іншим видатним командиром був Дмитро Клячківський (псевдонім «Клим Савур»), який командував УПА-Північ. Він організував перші масштабні партизанські операції проти німців на Волині. Клячківський був талановитим тактиком, який розробив систему взаємодії між окремими загонами. Він загинув у бою з радянськими військами в лютому 1945 року, ставши символом безкомпромісної боротьби.
Унікальність УПА: Це була єдина армія у Другій світовій війні, яка воювала без власної держави і не отримувала жодної зовнішньої допомоги. Весь ресурс — від вишитих сорочок до патронів та розвідданих — надавало місцеве населення. Це була справді народна армія, де кожен повстанець був сином чи братом того селянина, який його годував.
Структура та організація
УПА була не просто партизанським загоном, а армією з чіткою військовою ієрархією. Вона поділялася на чотири оперативні групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина), УПА-Південь (Поділля) та УПА-Схід (Черкащина та Полтавщина). Кожна група мала свій штаб, систему постачання, розвідку та територіальну відповідальність. На піку своєї чисельності УПА налічувала до 100 000 вояків. Армія мала свої офіцерські школи, де викладали досвідчені кадри — часто колишні офіцери армій УНР, Австро-Угорщини чи Польщі. Також функціонували власні шпиталі, система нагород та навіть власна валюта — «бофони» (від «бойовий фонд»). Бофони виконували роль квитанцій за надані ресурси та були потужним засобом пропаганди ідеї майбутньої незалежної економіки.
Кожен воїн проходив сувору ідеологічну та військову підготовку. Нових рекрутів вчили партизанській тактиці, топографії, маскуванню та поводженню зі зброєю різних типів. Дисципліна була надзвичайно жорсткою: за мародерство, пияцтво або порушення наказів під час бойових дій карали смертю. Це було необхідно, щоб утримувати високий моральний авторитет серед селян, які бачили в «хлопцях з лісу» своїх єдиних справжніх захисників. УПА впроваджувала власний судовий кодекс, намагаючись встановити законність на звільнених територіях.
У 1944 році було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) — підпільний парламент та уряд України. Це підкреслювало, що УПА є збройними силами реального політичного суб'єкта, а не просто стихійним повстанським рухом. УГВР ставила за мету об'єднати всі патріотичні сили України незалежно від їхньої партійної приналежності, демонструючи демократичне обличчя визвольної боротьби. До складу УГВР увійшли представники різних політичних течій — від соціалістів до консерваторів.
Ідеологія та цілі
З 1943 року ОУН та УПА офіційно проголошують гасло «Свобода народам! Свобода людині!». Це був перехід від вузького націоналізму до ідеї спільного фронту пригноблених націй проти імперіалізму — як коричневого, так і червоного. У складі УПА воювали представники багатьох національностей: євреї, узбеки, грузини, татари, які бачили в перемозі України шанс на звільнення власних народів. Це зробило УПА рухом світового масштабу. Окремі підрозділи складалися майже повністю з неукраїнців — наприклад, курені з грузинських та узбецьких бійців.
Головною метою було здобуття незалежної Української держави на всіх етнічних українських землях — від Сяну до Дону, від Карпат до Кубані. Повстанці розуміли, що перемога будь-якої з імперій означатиме продовження колоніального гніту. Ні нацистський «новий порядок», ні сталінський «соціалістичний рай» не передбачали місця для вільної України. Тому єдиним шляхом до свободи була боротьба на два фронти. Ця позиція вимагала неймовірної мужності та готовності до самопожертви — повстанці свідомо обирали шлях, який міг закінчитися лише перемогою або смертю.
Бойовий шлях
Боротьба з німцями
Перші бойові операції УПА були спрямовані проти німецьких окупантів. Повстанці атакували німецькі гарнізони, підривали залізничні колії та звільняли в'язнів із концтаборів. Особливо активною була діяльність на Волині, де німці проводили жорстокі каральні експедиції проти українського населення. Німецьке командування оголосило УПА «бандитами» і розгорнуло масштабні каральні операції проти селян, підозрюваних у підтримці повстанців. За найменшу допомогу партизанам спалювали цілі села разом із мешканцями.
У 1943 році УПА провела кілька успішних операцій проти німецьких адміністративних центрів. Повстанці захоплювали зброю, боєприпаси та продовольство. Найбільш вдалою була операція під Рівним, де вдалося захопити склад із гвинтівками та кулеметами. Інша успішна операція — напад на військовий ешелон біля Луцька, під час якого було здобуто тонни продовольства для голодуючих сіл. Німецьке командування було змушене відволікати значні сили на боротьбу з партизанами, що послаблювало їхній східний фронт. За оцінками істориків, до літа 1944 року в боях з німцями загинуло понад 10 000 солдатів вермахту та поліцейських. Це була серйозна втрата для Рейху в умовах війни на два фронти.
Тактика «малої війни»: УПА уникала великих фронтальних зіткнень з регулярними арміями. Замість цього вони використовували засідки на дорогах, підриви ешелонів із технікою та нічні напади на ворожі гарнізони. Це тримало окупантів у постійній напрузі та змушувало тримати значні гарнізони далеко від лінії фронту.
Боротьба з радянською владою
Після 1944 року, коли Червона Армія витіснила німців з України, УПА перейшла до боротьби з радянською владою. Ця фаза була значно тяжчою, оскільки СРСР кинув на придушення опору величезні сили — спеціальні підрозділи НКВС та МДБ, регулярні військові частини, авіацію. Загальна чисельність радянських військ, задіяних у боротьбі з УПА, сягала кількох сотень тисяч осіб — фактично більше, ніж проти деяких регулярних армій під час війни.
Радянська тактика була нещадною: випалювали цілі масиви лісів, депортували сотні тисяч сімей «бандерівців» до Сибіру та Казахстану (операція «Захід»), застосовували хімічну зброю для знищення криївок. Спеціальні групи НКВС діяли під виглядом повстанців, провокуючи населення на підтримку підпілля, а потім арештовуючи «співучасників». Ці так звані «легендування» стали страшним знаряддям терору: люди не знали, кому можна довіряти. Ця тактика провокацій завдала величезної шкоди підпіллю. Спеціальні оперативні групи (СОГ) проникали в села під виглядом повстанців, збирали інформацію про симпатиків УПА, а потім влаштовували масові арешти. Незважаючи на все це, опір трималося понад десятиліття — це свідчить про глибоку народну підтримку ідей визвольної боротьби.
Криївки та схрони
Ліс став для повстанців справжньою домівкою, а схрони та криївки (ретельно замасковані підземні бункери) — неприступними фортецями. Будівництво криївки було справжнім мистецтвом інженерії та конспірації. Землю виносили в мішках і висипали в річки або розкидали на свіжозораних полях, щоб не залишати жодного сліду. Роботи велися виключно вночі, за участю лише найдовіреніших осіб. Деякі криївки мали кілька виходів на випадок облави, системи вентиляції та навіть примітивне опалення.
Вхід міг бути захований під піччю в селянській хаті, всередині колодязя на подвір'ї, під кормушкою для худоби або навіть під рухомою надгробною плитою на старому цвинтарі. Інколи входом слугував підвал у зруйнованій будівлі або порожній улик для бджіл. Усередині панувала виснажлива атмосфера: постійна вологість, брак сонячного світла та гострий дефіцит кисню. Температура тримлася близько 10-12 градусів цілий рік. Проте саме там, глибоко під землею, працювали друкарні, шилися однострої, діяли шпиталі та планувалися блискавичні операції.
Кожен повстанець мав при собі «останній набій», щоб підірвати себе разом із криївкою, не здаючись у полон ворогу живим. Також носили капсули з отрутою на випадок захоплення. Це була ціна свободи, яку вони готові були платити. Здача в полон вважалася неприпустимою, оскільки під тортурами бранці могли видати товаришів. Відомо, що радянські слідчі застосовували найжорстокіші методи тортур, щоб отримати інформацію про місцезнаходження криївок та імена підпільників.
Волинська трагедія
Однією з найболючіших тем історії є українсько-польський конфлікт на Волині 1943 року. Це була взаємна трагедія двох сусідніх народів, коріння якої сягало міжвоєнної політики «пацифікації» та дискримінації українців у міжвоєнній Польщі. Десятиліття примусової полонізації, заборони української мови в школах та переслідування українських організацій створили глибоку недовіру між двома народами. Під час війни цей конфлікт був майстерно підігрітий нацистськими та особливо радянськими спецслужбами, які діяли за принципом «розділяй і володарюй», провокуючи обидві сторони на насильство.
Обидві сторони чинили жорстокі дії проти цивільного населення — гинули жінки, діти, старі. Ці події не мають виправдання і залишаються трагедією для обох народів. Сучасна Україна та Польща проходять складний шлях примирення під гаслом «Прощаємо і просимо пробачення», щоб вилікувати ці історичні рани заради майбутнього союзу проти спільного агресора. Спільні молитви та вшанування жертв з обох сторін стали важливим кроком на цьому шляху.
Операція «Вісла»
У 1947 році польський комуністичний уряд за підтримки Москви провів операцію «Вісла» — примусове переселення близько 150 000 українців із південно-східної Польщі на «повернуті землі» на заході країни. Метою було позбавити УПА підтримки місцевого населення. Ця етнічна чистка супроводжувалася арештами та ув'язненням у концтаборі Явожно, де загинули сотні українців. Операція «Вісла» є прикладом того, як комуністичні режими використовували війну з УПА як привід для етнічних репресій.
Опір після 1944 року: Нова фаза боротьби
Після закінчення Другої світової війни боротьба УПА не припинилася, а перейшла у нову, значно складнішу фазу. Якщо проти німців повстанці могли діяти відносно відкрито, то радянський режим кинув на їх знищення безпрецедентні сили. До кінця 1944 року в Західній Україні було зосереджено понад 30 дивізій внутрішніх військ НКВС, не рахуючи прикордонних загонів та оперативних груп МДБ. Загальна чисельність радянських сил, задіяних проти підпілля, сягала 500 000 осіб — фактично більше, ніж проти деяких регулярних армій під час війни.
Період 1944-1946 був найкривавішим для обох сторін. УПА ще мала достатню чисельність (приблизно 25 000-30 000 активних вояків) для проведення масштабних операцій. Повстанці атакували радянські гарнізони, знищували районні центри НКВС, звільняли заарештованих із пространц-таборів. Особливо активною була діяльність на Волині та в Карпатах, де ліси забезпечували надійне укриття. Радянське командування відповідало масовими облавами, депортаціями цілих сіл та показовими стратами захоплених повстанців.
У 1945-1946 роках УПА провела низку успішних операцій проти радянських адміністративних об'єктів. Повстанці знищували колгоспну документацію, атакували виборчі дільниці під час «виборів» до Верховної Ради СРСР, ліквідовували агентів НКВС серед місцевого населення. Ці дії мали на меті показати населенню, що радянська влада не є всесильною, та підтримувати надію на визволення. Кожна успішна операція піднімала моральний дух селян, які жили під постійним тиском колективізації та репресій.
Амністії та їх провал: Радянська влада кілька разів оголошувала «амністії» для повстанців, обіцяючи прощення тим, хто добровільно здасться. Більшість вояків ігнорували ці пропозиції, знаючи їх справжню ціну: тих, хто здавався, зазвичай арештовували після короткого допиту, а їхні сім'ї депортували. За даними радянських архівів, із приблизно 76 000 осіб, які «скористалися амністією» у 1944-1945 роках, понад 30 000 пізніше були засуджені або заслані.
Реорганізація підпілля (1946-1947)
До 1946 року стало зрозуміло, що відкриті бойові дії проти регулярної армії є самогубством. Командування УПА на чолі з Романом Шухевичем прийняло стратегічне рішення про перехід до глибокої конспірації. Великі загони (курені, сотні) були розформовані на дрібні мобільні групи по 5-15 осіб. Ці групи діяли автономно, контактуючи з командуванням лише через систему зв'язкових. Метою було зберегти кадри для продовження боротьби та дочекатися можливого конфлікту між Заходом та СРСР, на який щиро сподівалися повстанці.
Система криївок стала ще більш розгалуженою та витонченою. Якщо раніше в одному бункері могло жити до 20-30 осіб, то тепер типова криївка вміщувала 3-5 вояків. Це зменшувало ризик провалу всієї мережі у разі виявлення одного схрону. Криївки з'єднувалися підземними ходами, мали запасні виходи та системи сигналізації. Деякі комплекси включали окремі приміщення для друкарні, шпиталю та штабу.
Читання: Великий рейд на Захід (1947)
У квітні 1947 року командування УПА прийняло надзвичайне рішення: направити відбірні підрозділи через залізну завісу до західних зон окупації. Ця операція, відома як «Великий рейд на Захід», мала подвійну мету. По-перше, вивести частину кадрів з-під радянського молота в безпечне місце. По-друге, і це було головним, — донести правду про боротьбу України до західного світу, який майже нічого не знав про УПА.
Три сотні (близько 300-400 вояків) вирушили в цей надзвичайно небезпечний рейд територією Польщі, Чехословаччини та радянської зони окупації Німеччини. Вони йшли переважно вночі, обходячи населені пункти, переправляючись через ріки вплав у крижаній воді. Радянські та польські сили переслідували їх на кожному кроці. Під час рейду загинула значна частина учасників, але близько 150 вояків успішно дістали до американської та британської зон.
Ці вояки стали «амбасадорами» нескореної України на Заході. Вони давали свідчення перед міжнародними комісіями, публікували мемуари та статті, співпрацювали з українською діаспорою. Деякі з них пізніше працювали з західними розвідками, передаючи інформацію про радянський режим. Хоча їхні надії на швидку війну між Заходом і СРСР не справдилися, вони зберегли пам'ять про УПА для майбутніх поколінь.
Кризові роки (1948-1950)
Період 1948-1950 років став найтяжчим для підпілля. Радянські спецслужби вдосконалили свої методи боротьби. Особливо ефективними виявилися так звані «спецгрупи» — підрозділи МДБ, що діяли під виглядом повстанців. Вони носили форму УПА, використовували справжні псевдоніми загиблих командирів та вимагали від населення допомоги. Селяни, які «допомагали» таким групам, потім арештовувалися як «пособники бандерівців». Ця тактика провокацій завдала величезної шкоди: люди перестали довіряти навіть справжнім повстанцям.
Чисельність УПА катастрофічно падала. Якщо в 1947 році активних вояків було ще близько 5 000-7 000, то до 1950 року залишилося не більше 2 000-3 000 осіб. Причини були різні: загибель у боях, арешти внаслідок зради, хвороби від умов життя в криївках, втеча за кордон. Поповнення майже не надходило — молодь, яка в роки війни масово йшла до повстанців, тепер була або депортована, або запугана терором.
Масштаб репресій: За радянськими даними, у 1944-1953 роках в операціях проти УПА було вбито понад 155 000 осіб (включаючи мирних жителів, звинувачених у підтримці). Близько 134 000 осіб було засуджено військовими трибуналами. Понад 200 000 родин «бандерівців» (близько 600 000 осіб) депортовано до Сибіру та Казахстану. Ці цифри свідчать про справжній геноцид західноукраїнського населення.
Незважаючи на катастрофічні втрати, підпілля продовжувало діяти. Роман Шухевич, якого радянські органи полювали як на головного ворога, постійно переміщувався між криївками, надихаючи своєю присутністю вояків та організовуючи опір. Він відмовлявся від пропозицій емігрувати на Захід, вважаючи, що командир повинен залишатися зі своїми людьми до кінця. «Я не маю права кинути тих, хто за мною пішов», — казав він.
Загибель Шухевича та криза командування (1950)
5 березня 1950 року радянські спецслужби нарешті вистежили Романа Шухевича. Він переховувався в селі Білогорща поблизу Львова у криївці під хатою довіреної особи. Зрадник із числа підпільників, завербований МДБ після арешту, видав його місцезнаходження. Операцію проводив особисто генерал-лейтенант МДБ Дроздов із загоном понад 300 бійців.
Коли оперативники увірвалися до будинку, Шухевич встиг вибігти через чорний хід і зайняти оборону. Він відстрілювався до останнього набою і, за свідченнями очевидців, застрелився, коли зрозумів, що оточений. Йому було 43 роки. Разом із ним загинула його ад'ютантка Галина Дідик («Анна»), яка також відмовилася здаватися. Тіло Шухевича було таємно поховано радянськими органами; його могила не знайдена донині, незважаючи на багаторічні пошуки.
Загибель Шухевича стала важким ударом. Він був не просто командиром, а символом опору, людиною феноменальної енергії та організаторського таланту. Проте підпілля не розпалося. Командування перейшло до Василя Кука (псевдонім «Леміш») — останнього Головного командира УПА.
Василь Кук: Останній командир (1950-1954)
Василь Степанович Кук (1913-2007) став одним із найбільш загадкових і суперечливих постатей в історії УПА. Він прийняв командування у найтяжчий момент, коли підпілля агонізувало під безпощадними ударами МДБ. Кук був професійним революціонером, членом ОУН з 1930-х років, який пройшов через польські тюрми та німецькі концтабори.
Під керівництвом Кука УПА остаточно перейшла від партизанських дій до чистої конспірації. Завданням стало не активні бойові операції, а виживання кадрів та збереження структур до «кращих часів». Кук вірив, що конфлікт між США та СРСР неминучий і що Захід прийде на допомогу Україні. Ця віра допомагала йому та залишкам підпілля триматися у безнадійних умовах.
Протягом 1950-1954 років Кук здійснив фактично неможливе — зберіг функціонуючу підпільну мережу попри всі зусилля МДБ. Він постійно переміщувався, ніколи не ночуючи двічі в одному місці, використовуючи найскладніші схеми конспірації. Його дружина Уляна Кук («Ольга») була поряд із ним, виконуючи роль зв'язкової та секретаря. Вони жили в криївках, голодували, хворіли, але продовжували керувати тим, що залишилося від колись могутньої армії.
Особистість Кука: Сучасники описували його як людину надзвичайного інтелекту, але холодну та замкнуту. На відміну від харизматичного Шухевича, який надихав особистим прикладом, Кук керував через систему наказів і дисципліни. Він був блискучим конспіратором — навіть найближчі соратники не знали всіх деталей його переміщень.
Захоплення Кука та кінець організованого підпілля (1954)
У травні 1954 року радянським спецслужбам вдалося схопити Василя Кука. Операція тривала кілька місяців і включала складну гру з підставними агентами, які видавали себе за західних емісарів. Кук та його дружина були захоплені живими — великий успіх для МДБ, яке отримало доступ до найвищого керівника підпілля.
Далі сталося неочікуване. Замість розстрілу чи довічного ув'язнення, Кука тримали в особливих умовах. Радянська влада намагалася використати його для пропагандистських цілей — змусити публічно засудити УПА та закликати залишки підпілля скласти зброю. Кук відмовився від прямої зради своїх ідеалів, але після років ув'язнення пішов на певні компроміси. У 1960 році він був звільнений і жив під наглядом КДБ у Києві до самої смерті у 2007 році. Ця частина його біографії залишається предметом гострих дискусій серед істориків.
Після захоплення Кука організоване підпілля фактично перестало існувати. Централізоване командування було знищено, зв'язки між розрізненими групами розірвані. Проте окремі боївки та повстанці-одинаки продовжували триматися.
Останні повстанці (1954-1960)
Період 1954-1960 років — це агонія підпілля, яка водночас є свідченням феноменальної витривалості та відданості ідеї. Без командування, без постачання, без надії на перемогу окремі вояки продовжували триматися в криївках, відмовляючись здаватися.
Мирослав Симчич («Кривоніс») — один із останніх командирів рівня сотника — загинув у бою в 1957 році. Його група діяла на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), проводячи поодинокі диверсії та підтримуючи зв'язок із симпатиками серед населення.
Йосип Бісага («Ясен») — діяв на Закарпатті до 1958 року. Його група з кількох осіб переховувалася в карпатських лісах, живучи майже як дикуни. Бісага був захоплений внаслідок зради та розстріляний.
Микола Сорока та Василь Андрусяк — двоє останніх відомих активних повстанців — загинули в бою з оперативною групою КДБ у 1959 році в карпатських лісах.
Останнім документально підтвердженим вояком УПА вважається Микола Пасічник («Чорний»), який переховувався в криївці до 1960 року і був убитий під час облави. За деякими даними, окремі повстанці трималися ще довше, але це вже були поодинокі випадки, а не організований рух.
18 років опору: УПА вела боротьбу з 1942 по 1960 рік — вісімнадцять років безперервного опору. Це найдовша партизанська війна в історії Європи XX століття. Для порівняння: французький Опір тривав чотири роки, югославські партизани — п'ять років. Ця витривалість свідчить про глибоку народну підтримку ідеї незалежності.
Причини тривалості опору
Чому УПА змогла протриматися так довго? Історики виділяють кілька факторів:
Народна підтримка: Попри терор, значна частина західноукраїнського населення симпатизувала повстанцям. Селяни ділилися продуктами, попереджали про облави, переховували поранених. Без цієї підтримки підпілля не протрималося б і року.
Географія: Ліси та гори Волині, Полісся та Карпат забезпечували природне укриття. Густі ліси ускладнювали прочісування, а місцеве населення знало терен краще за прибулих з центральних областей солдатів НКВС.
Мотивація: Повстанці вірили у свою справу. Вони боролися за батьківщину, за свободу від чужинецького гніту. Ця віра допомагала витримувати неймовірні випробування.
Організація: Децентралізована структура УПА робила її стійкою до ударів. Знищення одного підрозділу не паралізувало інші. Кожна група могла діяти автономно.
Надія: Повстанці вірили, що війна між Заходом і СРСР неминуча, і що визволення прийде ззовні. Ця надія, хоч і виявилася марною, підтримувала бойовий дух протягом років.
У 1947 році, коли радянські репресії стали нестерпними, командування УПА прийняло стратегічне рішення: прорватися через залізну завісу на Захід. Сотні повстанців вирушили в героїчний рейд територією Польщі та Чехословаччини до американських зон окупації в Німеччині та Австрії. Метою було не просто втекти, а розповісти вільному світові про справжню боротьбу України проти сталінського режиму. Ці вояки стали «амбасадорами» нескореної нації, змусивши західних політиків звернути увагу на українське питання. Деякі з них пізніше працювали на західні розвідки, передаючи інформацію про радянський режим.
Первинні джерела
Документ 1: Акт відновлення Української Держави (витяг)
Контекст: Цей документ був проголошений у Львові 30 червня 1941 року Ярославом Стецьком від імені ОУН під проводом Степана Бандери. Він став символом української боротьби за незалежність під час Другої світової війни.
«Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава... Слава Україні! Героям Слава!»
Аналіз мови: Зверніть увагу на урочистий стиль документа: «волею українського народу», «покласти голови», «не скласти зброї». Ця лексика відсилає до традицій козацьких універсалів та підкреслює історичну легітимність руху. Формулювання свідомо наслідує стиль державницьких актів минулого.
Документ 2: Присяга вояка УПА
Контекст: Текст присяги був офіційно затверджений Українською Головною Визвольною Радою у 1944 році для всіх підрозділів УПА. Кожен новий вояк складав цю присягу перед строєм товаришів.
«Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською... Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу... Я буду битись до останнього подиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.»
Аналіз мови: Присяга містить ключові поняття визвольного руху: «Самостійна Соборна Держава» (незалежна та об'єднана), «загарбники» (окупанти обох сторін — і нацисти, і комуністи). Фраза «до останнього подиху» — не просто риторична фігура, а буквальна готовність до самопожертви. Зверніть увагу на урочистий стиль, характерний для військових присяг: «клянусь своєю честю і совістю», «Великий Народ Український», «Свята Земля Українська». Ця лексика підкреслює сакральний характер присяги та відповідальність перед народом і землею.
Документ 3: Спогади про життя в криївці
Контекст: Уривок зі спогадів зв'язкової УПА Марії Савчин («Марічка»), записаних у 1970-х роках в еміграції. Савчин пережила роки підпілля і стала важливим свідком цієї епохи.
«У криївці було так тісно, що спали по черзі. Повітря завжди було важким від випарів та браку кисню. Коли ззовні йшла облава, сиділи тихо по кілька днів, не сміючи ані рухнутися, ані закашляти. Але дух був незламний. Ми знали, за що боремося, і це давало сили витримувати неможливе.»
Аналіз мови: Цей текст відображає реалії підпільного життя через особистий досвід учасниці подій. Зверніть увагу на слово «облава» — полювання на партизанів, яке могло тривати днями. Фраза «дух був незламний» стала крилатою в українській культурі та часто використовується для характеристики національного характеру. Цікаво, що авторка протиставляє смерть і зраду: смерть була прийнятною, а зрада — ні. Це відображає моральний кодекс підпілля, де честь і вірність товаришам ставилися понад власне життя.
Роль жінок у підпіллі
Жінки відігравали критичну роль у функціонуванні підпілля. Тисячі українок працювали зв'язковими, медсестрами, друкарками та розвідницями. Деякі жінки очолювали бойові підрозділи та брали безпосередню участь у збройних операціях. Зв'язкові часто були єдиним каналом комунікації між розрізненими підрозділами. Вони перевозили секретні повідомлення («штафети») у волоссі, під взуттям, у подвійних стінках валізок або в спеціальних капсулах, які треба було проковтнути у разі небезпеки. Ризик був величезним — за будь-яку підозру в співпраці з підпіллям загрожував арешт і тортури. Радянські органи особливо жорстоко поводилися з жінками, сподіваючись через них вийти на чоловіків-повстанців.
Для допомоги пораненим була створена служба «Український Червоний Хрест» (УЧХ). Жінки-лікарі та медсестри працювали в неймовірних умовах. Операції часто проводилися при світлі гасових ламп у вологих криївках, без належної анестезії та стерильних інструментів. Ліки доводилося красти з радянських аптек або виготовляти із народних засобів. Катерина Зарицька, очільниця УЧХ, зуміла побудувати цілу мережу підпільних шпиталів, де врятували тисячі життів вояків. Після арешту вона провела понад 20 років у радянських таборах. Інша видатна жінка підпілля — Віра Сторожинська («Олена») — керувала контррозвідкою УПА і загинула в бою, не здавшись ворогу живою.
Інформаційна боротьба
ОУН та УПА вели потужну інформаційну боротьбу — розуміючи, що без підтримки населення неможливо перемогти. У лісах діяли підпільні друкарні на ручних станках, які видавали часописи («Ідея і Чин», «До зброї»), листівки, брошури та навіть дитячі букварі для підпільних шкіл. Ці матеріали пояснювали цілі боротьби, розвінчували радянську пропаганду та підтримували моральний дух населення. Друкарські станки переносили з місця на місце, ховали в криївках, а папір та фарбу здобували з величезним ризиком.
Популярною була графіка Ніла Хасевича — видатного художника, який, маючи лише одну ногу, жив у криївках і створював візуальний стиль УПА. Його дереворіти зображали героїчних вояків, страждання українського народу та майбутню вільну Україну. Ці образи розліталися тисячними тиражами, розповідаючи світові про боротьбу українців. Хасевич казав: «Поки в мене залишається бодай одна рука і папір, я буду воювати». Він загинув у бою в 1952 році, залишивши по собі сотні творів, які сьогодні зберігаються в музеях України та діаспори.
Деколонізаційний погляд
Радянський наратив: «бандерівці»
Радянська пропаганда протягом десятиліть демонізувала УПА, використовуючи термін «бандерівці» як синонім «фашистів» та «зрадників». Цей наратив стверджував, що УПА була маріонеткою нацистської Німеччини, а її вояки — злочинцями та колаборантами. Радянські підручники та кінофільми зображували повстанців як жорстоких бандитів без будь-яких ідеалів. Цей образ ворога був необхідний режиму для виправдання масових репресій проти західноукраїнського населення.
Міф: «УПА — це німецькі посібники та маріонетки». Реальність: Це один з головних радянських міфів. УПА була єдиною силою в Україні, яка вела безкомпромісну війну проти обох тоталітарних імперій одночасно. Німеччина ніколи не визнавала УПА і жорстоко розправлялася з повстанцями, спалюючи села за підтримку підпілля.
Міф: «Бандерівці — це терористи та злочинці». Реальність: УПА діяла за законами війни свого часу. Вони мали офіційну військову форму з власними знаками розрізнення, систему звань від рядового до генерала, нагороди (Золотий Хрест Бойової Заслуги, Срібний Хрест) та військову прокуратуру для підтримання дисципліни. Це був легітимний національно-визвольний рух, визнаний сьогодні в Україні на державному рівні. Називати борців за волю «терористами» — це класичний прийом імперської пропаганди для дискредитації будь-якого спротиву.
Контроверсії та складна правда
Історія УПА містить болючі епізоди, які не можна замовчувати. Волинська трагедія, внутрішні конфлікти в ОУН, суворі методи підпілля щодо власних людей, підозрюваних у зраді — все це частина складної історичної правди. Питання колаборації та її меж також потребує неупередженого аналізу: тисячі українців служили в різних формуваннях під німецьким командуванням, і межа між примусом та добровільністю часто була розмитою в умовах війни.
Сучасна українська історіографія намагається подати об'єктивну картину, не замовчуючи темних сторінок, але й не дозволяючи ворожій пропаганді використовувати їх для демонізації всього руху. Важливо розрізняти індивідуальні злочини від політики організації в цілому. Дослідження архівів продовжується, і нові документи постійно відкривають невідомі раніше факти. Справжня деколонізація означає право на власну складну історію, а не на ідеалізовані міфи. Це також означає відмову від імперського бачення, де українці були лише об'єктами, а не суб'єктами історії.
УПА в сучасній пам'яті
Після здобуття незалежності Україна пройшла складний шлях переосмислення історії УПА. У перші роки незалежності тема УПА залишалася табуйованою для значної частини суспільства, особливо на сході та півдні країни, де панувала радянська версія історії. Поступово, з відкриттям архівів та публікацією нових досліджень, ставлення почало змінюватися.
У 2015 році Верховна Рада визнала УПА учасниками боротьби за незалежність України. День УПА (14 жовтня) став державним святом — Днем захисника України. Це рішення викликало гострі дискусії як всередині країни, так і за кордоном, але більшість українців підтримує вшанування пам'яті тих, хто боровся за незалежність. Повномасштабне російське вторгнення 2022 року остаточно змінило ставлення: досвід боротьби УПА став надзвичайно актуальним для нового покоління захисників.
Для роздумів: Чому імперії завжди намагаються демонізувати тих, хто бореться за свою свободу? Які паралелі можна провести між радянською пропагандою про УПА та сучасними російськими фейками про українську армію? Зверніть увагу, як ті самі наративи — «нацисти», «бандерівці», «терористи» — використовуються Росією сьогодні для виправдання агресії. Розуміння цих пропагандистських прийомів допомагає протистояти інформаційній війні.
📋 Підсумок: Спадщина
Загибель Шухевича (1950)
Шухевич став символом незламності українського духу — він міг емігрувати, але вирішив залишитися зі своїм народом до кінця. Як ми вже знаємо з попереднього розділу, 5 березня 1950 року він загинув у бою в селі Білогорща, відмовившись здаватися живим. Його тіло досі не знайдено.
Загибель Шухевича стала важким ударом для підпілля, але не зламала його духу. Боротьба тривала ще багато років під командуванням Василя Кука, хоча й у меншому масштабі та більш розрізнено. Останні вояки УПА були схоплені або загинули лише на початку 1960-х років — понад п'ятнадцять років після закінчення Другої світової війни!
Визнання УПА
Шлях до офіційного визнання УПА був довгим та тернистим. У радянський період навіть згадка про УПА каралася статтями Кримінального кодексу про «антирадянську пропаганду». Сім'ї повстанців зазнавали дискримінації: їхніх дітей не приймали до вищих навчальних закладів, не давали керівних посад. Тільки після здобуття незалежності почалася справжня дискусія про роль УПА в українській історії.
У 2007 році Роману Шухевичу було присвоєно звання Героя України (посмертно). Це рішення було скасоване за часів президентства Януковича, але відновлене після Революції гідності. У 2015 році УПА офіційно визнано учасниками боротьби за незалежність. Ветерани УПА, яких залишилося лише кілька десятків, отримали право на соціальну допомогу та державні нагороди. Багато з них дожили до незалежності, яку чекали все життя.
УПА та сучасна війна
Сучасна Україна: Традиції УПА сьогодні оживають у назвах бригад ЗСУ, у піснях та в самому дусі сучасного волонтерського руху. Гасло «Слава Україні! — Героям слава!» тепер є офіційним вітанням української армії та символом національної єдності. Червоно-чорний прапор боротьби часто майорить на передовій поруч із державним стягом.
Боротьба УПА довела, що ідея незалежності є незнищенною, якщо вона спирається на любов до своєї землі та готовність до самопожертви. Досвід децентралізованої боротьби, волонтерська підтримка армії, стійкість в умовах переваги ворога — все це уроки, які сучасна Україна застосовує у своїй боротьбі за виживання. Багато тактик сучасної війни — від використання дронів до організації волонтерської логістики — мають прямі паралелі з методами УПА.
Повстанці 1940-50-х років не дочекалися незалежності, за яку віддали життя. Але вони заклали фундамент національного духу, який допомагає Україні вистояти сьогодні. Їхня боротьба не була даремною — вона триває у серцях нових поколінь захисників. Кожен український воїн, який сьогодні обороняє країну, є спадкоємцем тієї традиції опору, що народилася в лісах Волині та Карпат вісімдесят років тому.
Імена повстанців увічнено в назвах вулиць, площ та навчальних закладів по всій Україні. Музеї визвольної боротьби відкрито у Львові, Рівному та багатьох інших містах. Пісні повстанців — «Червона калина», «Наша дума, наша пісня» — лунають на концертах та масових заходах. Історія УПА стала невід'ємною частиною української національної ідентичності, нагадуючи, що свобода вимагає постійної готовності її захищати.
🎯 Вправи
Архівні документи: Акт відновлення Української Держави
— Львів, 30 червня 1941 року
Спогади: Життя в криївці
— Марія Савчин («Марічка»), 1970-ті роки
Ваша думка
Порівняння підпілля
- УПА (1940-ві)
- ЗСУ (сучасність)
- Джерело постачання
- Роль волонтерів
- Мотивація
Правда чи хибність: Факти про УПА
Степан Бандера керував УПА безпосередньо з лісів Волині під час війни.
УПА воювала проти нацистської Німеччини та Радянського Союзу одночасно.
Жінки в УПА могли обіймати лише господарські посади.
Символічною датою створення УПА є 14 жовтня 1942 року.
Радянська влада припинила боротьбу з УПА одразу після 1945 року.
Ніл Хасевич був видатним графіком українського підпілля.
Криївки будували відкрито, щоб залякати ворога.
УПА мала власну систему військових нагород.
Гасло «Слава Україні!» виникло лише у 2014 році.
Волинська трагедія була спровокована виключно однією стороною.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| None | UPA (Ukrainian Insurgent Army) | ім | ||
| None | insurgent, rebel | ім | ||
| None | resistance | ім | ||
| None | partisan, guerrilla | ім | ||
| None | occupation | ім | ||
| None | independence | ім | ||
| None | commander | ім | ||
| None | underground (movement) | ім | ||
| None | hideout, underground bunker | ім | ||
| None | hideout, cache | ім | ||
| None | sabotage | ім | ||
| None | repressions | ім | ||
| None | deportation | ім | ||
| None | liaison (female) | ім | ||
| None | raid, manhunt | ім | ||
| None | self-defense | ім | ||
| None | dispatch, secret message | ім | ||
| None | bofony (UPA currency) | ім | ||
| None | invader, aggressor | ім | ||
| None | legacy, heritage | ім |