Володимир Мономах
Чому це важливо?
Епоха Володимира Мономаха — це час найвищого злету та останньої консолідації Київської держави перед її незворотним розпадом. Вивчення його правління дозволяє зрозуміти механізми функціонування середньовічної політики, правової думки та зародження ранніх форм дипломатії на теренах Східної Європи.
Вступ
Значення постаті Володимира Мономаха
Володимир Мономах увійшов у вітчизняну історію як великий князь (grand prince), який зміг на певний час зупинити відцентрові процеси та відновити авторитет центральної влади. Його постать стала справжнім символом державної мудрості, надзвичайної сили духу та здатності до складного політичного консенсусу. Для своїх сучасників він був більше ніж правителем — він став уособленням ідеального монарха: справедливого судді, відважного воїна та глибокого мислителя. Його справедливо називають останнім великим князем об'єднаної держави, адже після його смерті та нетривалого правління його сина Мстислава, відцентрові сили остаточно розірвали єдиний політичний простір на окремі удільні князівства. Він умів знаходити компроміси там, де інші бачили лише привід для збройного конфлікту.
«Золотий вік» перед роздробленням
Період його активної діяльності та безпосереднього князювання у Києві часто характеризують як своєрідний «Золотий вік» або справжній ренесанс політичної могутності держави. Це був час відносної внутрішньої стабільності, коли припинилися руйнівні війни за престоли, а економіка отримала потужний імпульс для розвитку. Міста розбудовувалися, ремесла процвітали, а міжнародна торгівля приносила небачені раніше прибутки до княжої казни. Цей ренесанс був надзвичайно яскравим, але водночас крихким, оскільки базувався переважно на особистому авторитеті та харизмі одного правителя, а не на сталих державних інституціях. Мономах розумів неминучість майбутнього роздроблення (fragmentation), проте докладав усіх можливих зусиль, щоб відтягнути цей трагічний момент.
Популярність серед киян: голос народу
Унікальність приходу Мономаха до влади полягає в тому, що він був справжнім обранцем народу. Його авторитет серед простих людей та міської еліти був настільки беззаперечним, що кияни буквально змусили його взяти владу у свої руки.
Під час повстання 1113 року містяни надіслали гінців до Переяслава з ультиматумом: якщо Володимир відмовиться прийняти київський стіл, вони погрожували розгромити двори бояр, а також престижні монастирі та церкви. Це була безпрецедентна форма демократичного тиску знизу.
Такий рівень довіри свідчив про те, що суспільство бачило у ньому єдиного гаранта стабільності, здатного захирити їхні права та відновити порушену справедливість.
Геополітичний контекст: щит Європи
На міжнародній арені держава Мономаха виступала як потужний геополітичний гравець, з яким рахувалися найсильніші імперії тогочасного світу. Східнослов'янські землі під його проводом стали міцним щитом, який захищав країни Центральної та Західної Європи від руйнівних набігів кочовиків. Степ (steppe) завжди був джерелом постійної небезпеки, але завдяки продуманій стратегії Мономаха, ця загроза була мінімізована. Він відмовився від пасивної оборони і діяв на випередження, нав'язуючи ворогу власні правила гри. Завдяки цій активній позиції, європейські монархи прагнули укладати з Києвом військові та династичні союзи, визнаючи його ключову роль у підтримці глобального балансу сил у регіоні.
Читання: Момент істини в Києві
Смерть Святополка та соціальний вибух
Навесні 1113 року помер київський монарх Святополк Ізяславич, і ця подія миттєво спровокувала масштабну політичну та соціальну кризу. Його правління асоціювалося у свідомості киян із надмірною корупцією, неймовірними податками та відвертим ігноруванням потреб простого населення. Щойно звістка про смерть непопулярного правителя облетіла місто, накопичена роками ненависть вихлюпнулася на вулиці. Повстання спалахнуло стихійно, охопивши всі торгово-ремісничі райони столиці. Люди відчули момент безвладдя та вирішили самостійно покарати тих, кого вважали винними у своєму зубожінні. Цей бунт став класичним прикладом того, як ігнорування соціальних проблем неминуче призводить до революційного вибуху.
Економічні причини бунту
В основі народного гніву лежали глибокі економічні причини. Оточення покійного князя контролювало стратегічні ресурси, зокрема торгівлю сіллю, яка в епоху відсутності холодильників була критично важливою для збереження продуктів харчування. Штучно створений дефіцит солі дозволяв спекулянтам отримувати надприбутки, прирікаючи бідноту на голод. Крім того, влада відверто толерувала лихварство (usury). Лихварі надавали позики під неймовірно високі відсотки, які іноді сягали двохсот відсотків річних. Коли боржник (debtor) не міг повернути гроші, він втрачав своє майно та особисту свободу, перетворюючись на раба. Ця система легалізованого грабунку довела київський плебс до стану крайнього відчаю.
Каталізатор конфлікту: єврейський погром
Гнів натовпу завжди шукає конкретних винуватців. У Києві 1113 року першими жертвами повстання стали двори тисяцького Путяти (головного адміністратора покійного князя) та квартали, де мешкали іноземні фінансисти.
Повстання швидко переросло в єврейський погром. Проте важливо розуміти, що цей акт насильства мав не етнічне, а суто економічне та класове підґрунтя. Гнів був спрямований проти лихварів, незалежно від їхнього походження, оскільки саме вони уособлювали ненависну фінансову систему, яку підтримував попередній режим.
Ця деталь яскраво ілюструє, наскільки тісно економічна експлуатація перепліталася з міжнаціональними відносинами у великих середньовічних містах.
Легітимний вибір віча
Перед обличчям тотальної анархії, міська еліта та прості містяни скликали віче — традиційні народні збори, які у критичні моменти історії брали на себе всю повноту влади. Саме віче ухвалило доленосне рішення: запросити на престол переяславського князя Володимира Мономаха. Він був єдиним кандидатом, чий авторитет міг заспокоїти розбурханий натовп. Мономах спочатку вагався, розуміючи складність ситуації та не бажаючи порушувати формальні правила престолонаслідування, за якими Київ мав би перейти до іншої гілки Рюриковичів. Проте загроза повного краху держави змусила його погодитися. Його вступ до столиці був не узурпацією влади, а актом порятунку країни, підтвердженим вищою волею народу. Повстання 1113 року також показало, що київська громада перетворилася на потужну політичну силу. Містяни чітко усвідомлювали свої права і були готові зі зброєю в руках захищати власні економічні інтереси. Цей виступ став своєрідним вододілом в історії столиці, продемонструвавши, що жоден правитель більше не зможе ігнорувати інтереси ремісників та купців без ризику втратити владу або навіть власне життя. Суспільство вимагало нових, справедливих правил гри.
Хронологія: Шлях до великого княжіння
Народження та походження (1053 рік)
Володимир з'явився на світ у 1053 році, ставши плодом надзвичайно престижного політичного союзу. Його батьком був князь Всеволод Ярославич (улюблений син Ярослава Мудрого), а матір'ю — візантійська принцеса, донька впливового імператора Костянтина IX Мономаха. Від своєї матері він і успадкував знамените родове прізвисько, яке назавжди закріпилося за ним в історії. Таке високе походження з раннього дитинства формувало його світогляд: він ріс з усвідомленням власної винятковості та високої місії. Від візантійських родичів він перейняв повагу до книжної мудрості та тонкощів дипломатії, а від руських предків — військову доблесть та непримиренність до ворогів батьківщини. Спадщина Візантії (Byzantium) завжди була присутня в його інтелектуальному житті.
Переяславський бастіон (1094–1113 роки)
Найважливішим етапом формування Мономаха як політика та полководця стали роки його князювання в Переяславі. Це прикордонне князівство було справжнім форпостом, постійно наражаючись на несподівані удари степовиків. Протягом майже двох десятиліть Володимир щоденно тримав оборону цього південного бастіону. Він перетворив Переяслав на неприступну фортецю, а свою дружину — на елітний військовий підрозділ. Саме тут він здобув безцінний військовий досвід, вивчивши тактику кочовиків та знайшовши ефективні методи протидії їм. Його слава непереможного воїна кувалася саме в цих нескінченних сутичках на межі дикого поля та цивілізованого світу.
Хрестовий похід у степ (1111 рік)
Кульмінацією збройного протистояння стала грандіозна кампанія 1111 року, яка увійшла в літописи як справжній «хрестовий похід» у степ. Володимир Мономах спільно з іншими князями організував масштабний превентивний удар глибоко в тил ворога.
Вирішальне зіткнення відбулося на берегах річки Сальниця. Руські полки вщент розгромили об'єднані сили кочовиків. Це була велика перемога і тотальний тріумф, який на багато років усунув половецьку загрозу від кордонів держави і прославив Мономаха на всю Європу.
Цей похід став яскравим прикладом блискучої логістики та скоординованих дій величезних мас війська у надзвичайно складних природних умовах.
Мудрість компромісу: відмова від Чернігова
Шлях Мономаха до влади не був вимощений виключно перемогами; іноді найбільшої сили вимагала здатність відступити. Найяскравішим проявом його політичної зрілості стала добровільна передача заможного Чернігова своєму двоюрідному братові Олегу Святославичу. За формальними правилами, Чернігів належав роду Святославичів, але Мономах мав достатньо сил, щоб утримати місто за собою силою зброї. Проте він чудово розумів: військовий опір призведе до кровопролитної громадянської війни, яка ослабить країну перед лицем зовнішньої небезпеки. Він обрав мир, відступивши до небезпечного Переяслава. Цей крок засвідчив, що для нього єдність держави важила значно більше, ніж особисті амбіції чи територіальні надбання.
Глибоке занурення: Династична криза 1093-1113 років: Шлях крізь темряву
Проблема ліствичного права
Наприкінці XI століття держава занурилася у вир кривавих конфліктів, головною причиною яких стала вкрай недосконала система престолонаслідування — так зване ліствичне право. Згідно з цим порядком, влада передавалася не від батька до старшого сина, а до найстаршого чоловіка в усьому великому князівському роді (зазвичай від старшого брата до молодшого, а потім вже до синів). Ця система неминуче породжувала смертельні суперечки. Дядьки воювали проти племінників, брати збирали коаліції один проти одного. Кожна зміна правителя в Києві супроводжувалася масовим переміщенням інших князів по різних уділах, що викликало хаос, руйнування економіки та повну дестабілізацію суспільного життя.
Трагедія Василька Теребовлянського
Одним із найстрашніших епізодів цієї кризи стала подія, яка глибоко шокувала всю країну і назавжди увійшла в літописи як символ небаченої жорстокості. Йдеться про підступний злочин проти князя Василька, який контролював стратегічно важливу територію — Теребовля (Terebovlia). Засліплений політичною параноєю та чутками про змову, київський князь Святополк разом із Давидом Ігоровичем наказали схопити Василька та піддати його нелюдському катуванню — виколоти очі. Це засліплення (blinding) було жорстоким актом фізичної розправи та водночас політичним вбивством, адже сліпий князь автоматично втрачав право керувати військом та претендувати на вищі посади в державі. Жорстокість розправи сколихнула навіть загартоване середньовічне суспільство.
Порушення клятви як моральна катастрофа
Жах ситуації з Васильком посилювався тим фактом, що злочин був скоєний одразу після урочистих клятв, принесених князями на хресті під час попередніх мирних переговорів. У середньовічній свідомості порушення хрестоцілування вважалося одним із найтяжчих гріхів, який неодмінно мав накликати Божий гнів на всю країну. Цей акт віроломства продемонстрував повну деградацію моральних авторитетів та глибоку кризу довіри всередині правлячої еліти. Коли правителі відверто зневажають священні обітниці, держава опиняється за крок від повного розпаду, адже жодні домовленості більше не мають юридичної чи моральної сили. Суспільство опинилося у стані абсолютної політичної темряви.
Мономах як верховний арбітр
У цій атмосфері тотальної недовіри та кривавого хаосу саме Володимир Мономах взяв на себе роль верховного арбітра та захисника справедливості. Дізнавшись про осліплення Василька, він негайно зібрав коаліцію впливових князів і рушив на Київ, вимагаючи суворого покарання для організаторів злочину.
Уявіть реакцію Мономаха: «Як же ми зможемо боронити нашу землю від поганих, якщо самі себе нищимо і клятви святі топчемо?» Його слова, передані літописцями, звучали як вирок усій системі безвідповідальної влади.
Його дії засвідчили появу лідера нового типу — такого, що ставить загальнодержавний закон та моральні принципи вище за особисті родинні зв'язки чи вузькі кланові інтереси. Цей період історії став суворим випробуванням для всієї державної системи. Усобиці руйнували економіку, знищували посіви та призводили до масового зубожіння населення. Вони робили Русь вкрай вразливою перед зовнішніми ворогами. Половецькі хани уважно стежили за конфліктами між князями, використовуючи їхні суперечки для організації спустошливих набігів. Часто самі руські князі залучали кочовиків як найманців для боротьби зі своїми родичами, розплачуючись за це дозволом грабувати власні землі та забирати людей у рабство. Така політика була самогубною і загрожувала самому існуванню держави. Мономах, який пройшов крізь ці жахіття, глибоко усвідомив усю згубність міжусобиць. Його подальші кроки були спрямовані на те, щоб назавжди викорінити практику використання зовнішніх ворогів у внутрішньополітичній боротьбі. Він намагався створити таку систему стримувань і противаг, яка б гарантувала мирне вирішення суперечок між представниками династії, не доводячи справу до братовбивчої війни.
Аналіз: Любецький з'їзд 1097 року: Мистецтво компромісу
Любецький замок як арена дипломатії
Усвідомлюючи, що держава стрімко наближається до прірви громадянської війни, Мономах ініціював скликання всеукраїнського саміту. Цей історичний з'їзд (congress, assembly) відбувся у 1097 році в місті Любеч (Liubech), на території потужного родового замку Мономаховичів. Зібрання було безпрецедентним: до Любеча з'їхалися найвпливовіші представники всіх гілок династії Рюриковичів. Обстановка була надзвичайно напруженою, адже за одним столом сиділи люди, які ще вчора зі зброєю в руках винищували полки один одного. Любецький замок перетворився на арену складної дипломатичної гри, де вирішувалася подальша доля східнослов'янської цивілізації на найближчі століття.
Принцип «Кождо да держить отчину свою»
Головним здобутком з'їзду стало прийняття революційної для того часу юридичної формули, яка назавжди змінила політичну карту Русі. Князі урочисто закріпили принцип спадкового володіння землями: «Кождо да держить отчину свою».
Політичні наслідки принципу отчини:
- Скасування застарілого ліствичного права, яке провокувало постійні міграції князів.
- Юридичне закріплення за кожною гілкою династії конкретних територій.
- Отчина (patrimony, hereditary domain) стала священною і недоторканною власністю.
- Формування передумов для глибокого економічного та культурного розвитку регіонів.
Це рішення легалізувало політичну децентралізацію, але водночас ліквідувало головну причину внутрішніх військових конфліктів — невизначеність майнових прав еліти.
Об'єднання проти спільного ворога
Проте юридичне розмежування земель не було єдиною метою зустрічі. Головним завданням, яке ставив перед учасниками Мономах, була консолідація військових зусиль для відсічі зовнішньому агресору.
Згідно з літописним повідомленням, князі промовили історичні слова: «Нащо губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці (Polovtsians) землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю».
Ця декларація засвідчила розуміння того факту, що жоден, навіть наймогутніший удільний правитель, не здатен самостійно протистояти масштабній кочівницькій навалі. Тільки спільний військовий фронт гарантував виживання держави.
Трансформація від унітарності до конфедерації
Наслідки Любецького з'їзду були амбівалентними, але історично неминучими. З одного боку, вони ознаменували кінець епохи унітарної, жорстко централізованої імперії, якою Русь була за часів Володимира Великого чи Ярослава Мудрого. З іншого боку, з'їзд заклав фундамент для нової політичної моделі — своєрідної конфедерації самостійних князівств. Київ формально залишався духовним та політичним центром, але його реальна влада над регіонами суттєво зменшилася. Ця трансформація дозволила уникнути тотального кровопролиття і створила умови для подальшого культурного та економічного розквіту окремих земель, хоча в довгостроковій перспективі і призвела до значного послаблення держави перед лицем майбутньої монгольської навали. Рішення Любецького з'їзду мали далекосяжні наслідки для всієї Східної Європи. Вони заклали правову основу для формування удільних князівств як повноцінних державних утворень зі своїми законами, арміями та економічними центрами. Зі часом це призвело до розквіту таких регіональних столиць, як Галич, Володимир-Волинський чи Чернігів. Місцеві еліти отримали можливість концентрувати ресурси на розвитку власних територій, не боячись, що завтра їх переведуть до іншого міста. Проте, незважаючи на всі зусилля Мономаха та інших далекоглядних політиків, з'їзд не зміг повністю викорінити людську жадобу до влади. Періодичні конфлікти продовжували спалахувати, хоча вони вже мали інший характер — це були війни за розширення кордонів визнаних отчин, а не хаотичне переміщення князів по всій країні.
Внутрішня політика: Великий реформатор та Законодавець
«Устав» як відповідь на кризу
Посівши київський престол у 1113 році на хвилі народного гніву, Володимир Мономах чітко усвідомлював, що силове придушення бунту не вирішить глибинних проблем суспільства. Щоб запобігти новим повстанням, він розробив і впровадив у життя комплексний пакет реформ, який отримав назву «Устав (statute, charter) Володимира Всеволодовича». Цей фундаментальний документ став органічним доповненням до законодавчого корпусу «Руської Правди» і продемонстрував надзвичайно високий рівень правової культури тогочасного суспільства. Мономах виступив не як жорстокий диктатор, а як далекоглядний реформатор, здатний почути голос соціальних низів і знайти законодавчий баланс між інтересами багатих феодалів та збіднілого міського населення.
Обмеження різу: кінець фінансового свавілля
Найважливішим економічним кроком Мономаха стало жорстке законодавче регулювання кредитно-фінансової сфери. До його приходу до влади лихварі могли вимагати необмежені відсотки за позики. Володимир запровадив чіткі математичні обмеження: максимальний річний відсоток (різ) не міг перевищувати 50%. Крім того, якщо кредитор встиг отримати відсотки за три роки поспіль, основне тіло боргу автоматично вважалося повністю погашеним. Ця безпрецедентна норма зруйнувала монополію спекулянтів і зупинила масове перетворення вільних містян та селян на безправних боргових рабів. Втручання держави в економіку врятувало тисячі сімей від неминучого голоду та соціальної деградації.
Диференціація причин банкрутства
Ще одним свідченням високої правової зрілості «Уставу» став революційний підхід до процедури банкрутства. Мономах вперше в європейській юридичній практиці чітко розмежував зловмисне банкрутство (внаслідок пияцтва, азартних ігор чи відвертого шахрайства) від нещасного випадку. Якщо купець втрачав свій крам через стихійне лихо, пожежу, корабельну аварію під час шторму чи внаслідок збройного пограбування на торговому шляху, держава забороняла кредиторам продавати його в рабство. Йому надавалася законна відстрочка для поступового погашення боргів. Ця гуманна норма стимулювала розвиток ризикованої міжнародної торгівлі, надаючи підприємцям своєрідні гарантії правового захисту.
Інститут «закупів»: захист напіввільних
Особливу увагу в «Уставі» було приділено так званим «закупам» — напівзалежним селянам, які брали у феодала позику («купу») і були змушені відпрацьовувати її у його господарстві. До реформ Мономаха власник міг будь-якої миті перетворити закупа на повного холопа (раба).
Закон суворо заборонив феодалам продавати закупів у рабство без вагомої причини (наприклад, спроби втечі). Більше того, закуп отримав невід'ємне право скаржитися на свого пана до княжого суду у випадку жорстокого поводження або незаконного привласнення майна.
Ці положення зберегли особисту свободу значної частини сільського населення, що мало вирішальне значення для підтримки обороноздатності держави, адже раби не мали мотивації захищати батьківщину. Устав Мономаха став важливим кроком на шляху до формування правової держави, де закон захищає інтереси значної частини суспільства, а не лише вузького кола привілейованої еліти. Володимир Мономах продемонстрував, що сила правителя полягає у вмінні зрозуміти глибинні причини соціального гніву та знайти ефективні законодавчі механізми для їх усунення. Його реформи стабілізували економічну ситуацію у країні на багато десятиліть вперед. Вони відновили довіру простого люду до княжої влади та судової системи. Ухвалення Уставу також сприяло розвитку внутрішнього ринку, оскільки купці та ремісники отримали прозорі та зрозумілі правила ведення бізнесу, що стимулювало економічне зростання всіх руських земель.
🏺 Культура: Культурний ренесанс епохи Мономаха
Ігумен Сильвестр та літописання
Епоха Мономаха відзначилася військовими тріумфами та надзвичайно потужним сплеском інтелектуальної активності. Саме в цей період було завершено роботу над фундаментальним історичним твором — «Повістю минулих літ». За наказом князя, ігумен Видубицького монастиря Сильвестр у 1116 році здійснив ґрунтовну редакцію цього тексту. Літопис (chronicle) ретельно фіксував події та паралельно формував чітку державну ідеологію, акцентуючи увагу на необхідності єдності руських земель та прославляючи діяльність самого Володимира Мономаха як ідеального захисника православної віри та вітчизни. Ця праця стала наріжним каменем нашої національної історичної пам'яті.
Архітектурний бум у містах
Економічна стабілізація та приплив багатств від успішних походів дозволили князю розгорнути масштабну будівельну програму. Київ та Переяслав перетворилися на великі будівельні майданчики. Зводилися величні муровані храми, які вражали сучасників своєю монументальністю та багатством внутрішнього оздоблення — фресками, мозаїками та різьбленням по каменю. Зокрема, значні кошти інвестувалися в розбудову Печерського монастиря. Ці архітектурні шедеври виконували важливу релігійну та ідеологічну функцію; вони були наочною демонстрацією державної могутності та символом духовного відродження суспільства під егідою мудрого монарха.
Інженерний прорив: міст через Дніпро
Показником високого рівня розвитку тогочасних технологій стала реалізація амбітного інфраструктурного проєкту — будівництва стаціонарного (ймовірно, наплавного, але надзвичайно масштабного) мосту через річку Дніпро в районі Вишгорода. Ця інженерна споруда мала колосальне стратегічне та економічне значення. Міст забезпечував безперебійний зв'язок між правим та лівим берегами головної водної артерії країни, сприяючи активізації внутрішньої торгівлі та дозволяючи швидко перекидати військові з'єднання у випадку несподіваного нападу кочовиків. Це був технологічний тріумф східнослов'янських інженерів.
Феномен освіченої еліти
Київська Русь часів Мономаха відзначалася винятково високим рівнем освіченості вищих верств суспільства. Князь особисто подавав приклад інтелектуальної допитливості, маючи доступ до величезних бібліотек. Він з гордістю згадував свого батька, Всеволода, який, навіть не виїжджаючи за межі держави, зумів самостійно вивчити п'ять іноземних мов. Це свідчить про те, що княжий двір був потужним інтелектуальним центром, куди стікалася література з Візантії, Західної Європи та Сходу. Знання іноземних мов, філософії та теології вважалося не розкішшю, а обов'язковою кваліфікацією для успішного державного діяча. Важливо зазначити, що культурний розквіт за часів Мономаха не обмежувався лише Києвом. Великий князь активно підтримував розвиток мистецтва, освіти та архітектури в інших ключових містах своєї держави. Зводилися нові школи при монастирях, де навчали грамоти, іноземних мов та основ богослов'я. Зростала кількість переписаних книг, що свідчило про поширення письменності серед різних верств населення, включно з жінками з княжих родин. Розвивалося ювелірне мистецтво, зокрема славнозвісна київська перегородчаста емаль, вироби з якої високо цінувалися на ринках Європи та Візантії. Цей всебічний культурний підйом став яскравим підтвердженням того, що сильна і стабільна держава створює найкращі умови для розкриття творчого потенціалу свого народу.
Глибоке занурення: «Повчання дітям»: Літературний шедевр епохи
Жанрова унікальність тексту
Літературна спадщина Мономаха є перлиною середньовічної літератури. Його найвідоміший твір — «Повчання (instruction, teaching) дітям» — не має прямих аналогів у тогочасній європейській традиції.
Існує стереотип, що середньовічні тексти — це виключно нудні церковні проповіді. Насправді «Повчання» є першою в історії нашої літератури світською автобіографією (autobiography) впливового державного діяча. Це жива, емоційна розповідь людини, яка ділиться реальним життєвим досвідом, описує свої політичні перемоги, небезпечні полювання та бойові поранення.
У цьому тексті гармонійно переплелися глибокий політичний заповіт, релігійна проповідь та відверті мемуари воїна.
Християнський гуманізм правителя
В епоху, коли жорстокість вважалася нормою, а людське життя коштувало надзвичайно мало, Мономах формулює принципи, які вражають своїм глибоким філософським змістом. Його гуманізм (humanism) проявляється у знаменитій настанові синам: «Не вбивайте ні правого, ні винного». Він закликав відмовитися від смертної кари як інструменту політичної помсти, наголошуючи, що тільки Бог має право відбирати життя. Звісно, на полі бою ці правила не діяли, але в питаннях внутрішнього судочинства князь наполягав на милосерді. Він вимагав захищати сиріт, опікуватися вдовами і не дозволяти сильним кривдити беззахисних, створюючи таким чином унікальну християнську етику влади.
Філософія відповідального лідерства
Мономах сформулював концепцію тотальної особистої відповідальності правителя за долю держави. Він категорично забороняв своїм нащадкам перекладати управлінські функції на підлеглих урядовців. За його переконанням, справжній лідер повинен самостійно контролювати всі аспекти державного життя. «На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод», — писав він. Ця настанова (admonition, precept) стосувалася військової справи та щоденного управління: князь мав особисто чинити суд, інспектувати церковне будівництво та слідкувати за порядком у палаці. Влада, на думку Мономаха, — це не привілей для насолоди, а важкий хрест постійної праці.
Працелюбність як основа буття
Центральною віссю етичного кодексу «Повчання» є апологія постійної, невтомної праці. Працелюбність (diligence, industriousness) проголошується найвищою людською чеснотою. Князь попереджав: «Лінощі ж — усьому лихому мати: що людина вміє — те забуде, а чого ж не вміє — того не вчиться». Цей принцип він доводив власним прикладом, описуючи, як власноруч сідлав коней, не давав собі відпочинку ні вдень, ні вночі, переносячи спеку та лютий мороз під час нескінченних військових походів і полювань. У системі цінностей Мономаха саме активна життєва позиція є єдиним шляхом до духовного спасіння та політичного успіху. Значення цього монументального тексту виходить далеко за межі традиційної середньовічної літератури. Сьогодні «Повчання дітям» розглядається дослідниками як найважливіший документ для глибокого розуміння ментальності та психології тогочасної української еліти. У ньому яскраво відображено світоглядний перехід від архаїчної героїчної етики, де головною чеснотою вважалася виключно військова звитяга та фізична сила, до значно складнішої християнської моралі, яка вимагає від людини щирого співчуття, соціальної відповідальності та безперервної духовної праці. Мономах залишив своїм нащадкам цінну збірку порад, а також справжню філософську та політичну програму розбудови сильної держави, засновану на універсальних принципах гуманізму та верховенства справедливості. Цей твір також виступає безцінним лінгвістичним джерелом, оскільки він написаний органічною мовою, що містить численні елементи тодішньої живої розмовної староукраїнської мови. Це ще раз переконливо доводить глибокий та абсолютно нерозривний зв'язок між епохою могутньої Київської Русі та сучасною українською культурною традицією, повністю руйнуючи будь-які штучні спроби привласнення цієї унікальної спадщини імперськими ідеологами сусідніх авторитарних держав. Мономах ніби звертається до нас крізь товщу століть, постійно нагадуючи про ті фундаментальні та вічні європейські цінності, які ніколи не втрачають своєї надзвичайної актуальності.
Розмова: Родина Мономаха: Династія великих справ та європейські зв'язки
Гіта Вессекська: англійський слід
Особисте життя Володимира Мономаха було нерозривно пов'язане з великою європейською політикою. Його першою дружиною стала Гіта Вессекська — донька останнього англосаксонського короля Гарольда II.
Король Гарольд героїчно загинув у битві при Гастінгсі у 1066 році, захищаючи Англію від норманського завоювання. Його донька, рятуючись від переслідувань Вільгельма Завойовника, знайшла прихисток при різних європейських дворах, перш ніж стати дружиною правителя Русі.
Цей шлюб яскраво демонструє, наскільки тісно Київ був інтегрований у загальноєвропейську систему монархічних альянсів, виступаючи надійним прихистком для представників найстаріших королівських родів.
Геополітична стратегія династичних шлюбів
Князь філігранно використовував династичний шлюб (dynastic marriage) як потужний інструмент зовнішньої політики. Він перетворив свою родину на дипломатичну корпорацію, яка забезпечувала безпеку державних кордонів. Його діти були одружені з представниками правлячих династій Швеції, могутньої Візантії, сусідньої Угорщини та Польщі. Завдяки цій густій мережі родинних зв'язків, Київ міг ефективно маневрувати на міжнародній арені, утворювати вигідні коаліції та блокувати небезпечні політичні альянси своїх ворогів. Дипломатія Мономаха, побудована на матримоніальних стратегіях, виявилася не менш ефективною, ніж його успіхи на полях битв.
Мстислав Великий: спадкоємець імперії
Найвизначнішим продовжувачем справи Мономаха став його старший син Мстислав, який увійшов в історію з титулом «Великий». Саме він успадкував від батька київський престол разом із блискучими таланти полководця та адміністратора. Мстислав зумів зберегти єдність держави, залізною рукою придушуючи будь-які спроби сепаратизму з боку удільних князів. Його правління (1125–1132 роки) стало своєрідним епілогом «Золотого віку» Київської Русі. Він успішно воював проти половців, здійснив переможні походи на Литву та забезпечив повну безпеку торговельних шляхів, підтримуючи міжнародний престиж своєї столиці на найвищому рівні.
Юрій Долгорукий: зародження сепаратизму
Контрастною фігурою в родині виступає інший син Мономаха — Юрій, прозваний «Долгоруким». Отримавши в управління віддалені північно-східні окраїни держави (Ростово-Суздальську землю), він спрямував свою енергію на відокремлення цих територій від київського впливу. Саме Юрій вважається засновником Москви. У контексті історії Русі його діяльність носила відверто руйнівний характер. Своїми нескінченними інтригами, військовими нападами на Київ та прагненням будь-якою ціною захопити центральну владу, він стимулював ту саму внутрішню усобицю (internecine strife), з якою все життя боровся його великий батько. Долгорукий заклав підвалини майбутньої агресивної політики північно-східних князівств.
Сьогодення: Економічне життя та Побут Русі
Київ: європейський мегаполіс
У XII столітті столиця держави була одним із найбільших і найбагатших міст Європи. Населення Києва сягало вражаючої на той час цифри у 50 тисяч мешканців (для порівняння, багато тогочасних європейських столиць налічували заледве 10-15 тисяч). Це було місто дивовижних контрастів і передових технологій: головні вулиці замощувалися дерев'яними колодами, що забезпечувало чистоту навіть у негоду, а в садибах найбагатших бояр та церковних ієрархів функціонували справжні водогони з дерев'яних труб. Софійський собор височів над містом як символ духовної могутності, а ремісничі квартали (Гончарі, Кожум'яки) постійно гули від безупинної виробничої діяльності сотень майстрів.
Магістралі міжнародної торгівлі
Географічне розташування перетворило країну на ключовий транзитний вузол, що з'єднував Північ з Півднем (славнозвісний шлях «із варягів у греки») та Захід зі Сходом. Експортний потенціал базувався переважно на продуктах лісових промислів. З руських земель масово вивозили цінні породи хутра (соболя, куниці), які користувалися шаленим попитом при європейських дворах, а також віск і мед. Натомість на київські ринки постійно прибували розкішні імпортні товари: вишукані візантійські тканини (шовк, парча), дорогі сорти вина, прянощі зі Сходу, а також високоякісна європейська зброя, зокрема франкські мечі. Цей інтенсивний товарообмін збагачував державну казну.
Еволюція грошової системи
Економічне зростання вимагало вдосконалення фінансових інструментів. В епоху Мономаха відбувався поступовий перехід від архаїчних форм розрахунку до повноцінної монетарної системи. Стародавні «куни» (шкурки хутрових звірів, які раніше виконували функцію грошей) почали втрачати своє значення у великих торговельних операціях. На зміну їм прийшла гривня — масивний срібний зливок стандартної ваги та форми (зазвичай шестикутної), який став головним засобом накопичення багатства та розрахунків між великими купцями. Ця стабілізація грошового обігу сприяла розвитку внутрішнього ринку та спрощувала процедури оподаткування.
Міста як рушійна сила цивілізації
Середньовічні міста Русі були важливими адміністративними центрами; вони також виступали головними двигунами соціального прогресу. Тут формувався новий клас вільних ремісників та багатого купецтва, які дедалі голосніше заявляли про свої політичні амбіції. Міське населення часто об'єднувалося у впливові корпорації, а традиція скликання віча перетворювала міста на осередки політичної боротьби, де громада могла скидати неугодних князів і запрошувати нових, як це сталося із самим Мономахом. Саме в містах концентрувався інтелектуальний потенціал, тут переписували книги, розвивали медицину та створювали неперевершені зразки ювелірного мистецтва.
Погляд: Військове мистецтво та Озброєння
Стратегічний перелом: превентивні удари
Володимир Мономах увійшов в історію як видатний полководець (military commander), який здійснив справжню революцію у військовій доктрині держави. Раніше тактика руських князів зводилася переважно до пасивної оборони: вони ховалися за високими мурами дерев'яних фортець і чекали, поки кочовики пограбують навколишні села та відійдуть. Мономах радикально змінив цей підхід. Він запровадив стратегію глибоких превентивних ударів. Замість того щоб чекати нападу, він збирав величезні армії та вторгався безпосередньо вглиб половецьких степів (походи 1103 та 1111 років). Нищення ворожих кочовищ та захоплення їхніх ресурсів на їхній же території змусило половців перейти від нападів до відчайдушної оборони.
Взаємодія піхоти та кінноти
Військова перевага була забезпечена блискучим застосуванням складної тактики бою, яка вимагала ідеальної координації між різними родами військ. Основу бойового порядку становила щільна лінія важкоозброєної піхоти, яка формувала знамениту «стіну щитів». Це монолітне утворення приймало на себе перший, найбільш руйнівний удар ворожої легкої кінноти та зливи стріл. Коли кочовики втрачали імпульс атаки і втягувалися у в'язкий ближній бій з піхотою, з флангів завдавала нищівного таранного удару елітна княжа кавалерія. Такий синхронізований маневр неминуче призводив до повного оточення та знищення ворожих з'єднань на полі бою.
Еволюція озброєння лицаря Русі
Спорядження тогочасного руського воїна було технологічно досконалим і увібрало в себе найкращі зразки європейського та східного зброярства. Знаковим елементом захисту були шоломи типу «Чорна могила» — сфероконічні конструкції, що надійно захищали голову і часто прикрашалися сріблом та позолотою. Тіло воїна покривала міцна сталева кольчуга, а від стріл захищали великі мигдалевидні щити, які дозволяли закрити вершника від підборіддя до коліна. Під постійним впливом контактів зі степовиками, руські дружинники почали масово озброюватися шаблями, які виявилися значно ефективнішими у швидкісному кінному бою, ніж традиційні важкі мечі прямого леза.
Професійна дружина та народне ополчення
Військова організація держави базувалася на двох фундаментальних колонах. Ядром армії була професійна княжа дружина — елітний підрозділ важкоозброєних вершників, для яких війна була єдиним життєвим покликанням. Вони жили за рахунок князя, були прекрасно екіпіровані та відзначалися фанатичною відданістю своєму лідеру. Проте для проведення масштабних стратегічних кампаній їхніх сил було недостатньо. У таких випадках князь оголошував мобілізацію так званих «воїв» — широкого народного ополчення, яке складалося з вільних містян та селян. Хоча ополченці поступалися дружинникам у професіоналізмі та якості зброї, саме їхня масовість дозволяла Мономаху виставляти на поле бою армії чисельністю у десятки тисяч бійців.
Первинні джерела: Голоси вічності
Літописний репортаж з походу 1111 року
Найкращим інструментом для розуміння атмосфери тієї епохи є безпосереднє звернення до історичних документів. Лаврентіївський літопис містить надзвичайно детальний, майже кінематографічний опис грандіозного хрестового походу руських полків у степ у 1111 році. Літописець скрупульозно фіксує кожну деталь: від дат виступу різних полків до географічних назв подоланих річок (Ворскла, Донець) та погодних умов під час переходу. Цей текст є безцінним джерелом, яке демонструє неймовірну логістичну складність середньовічних військових операцій і передає емоційну напругу бійців, які заглиблювалися на ворожу територію, усвідомлюючи, що зворотного шляху в разі поразки не буде.
Релігійний символізм та легенда про ангелів
Аналізуючи джерела, ми постійно стикаємося з глибоким релігійним світоглядом середньовічної людини. Будь-яка визначна подія неминуче отримувала теологічне пояснення.
Літописець описує битву при Сальниці як містичну подію. Він стверджує, що попереду руських полків летіли невидимі ангели, які скидали вогняні стріли на голови наляканих половців.
Ця легенда виконувала важливу ідеологічну функцію: вона легітимізувала агресивну війну як святу місію, переконуючи суспільство в тому, що політика Мономаха має безпосередню божественну санкцію. Це була форма тогочасної державної пропаганди, покликана підняти бойовий дух армії.
Мовна палітра давніх текстів
Тексти епохи Мономаха демонструють захопливу лінгвістичну картину. Офіційні літописи писалися мовою, яка являла собою складний симбіоз живої, розмовної староукраїнської мови (з її характерними фонетичними та лексичними особливостями) та урочистої церковнослов'янської книжності, успадкованої від візантійських та балканських просвітителів. Читаючи ці документи в оригіналі, сучасні дослідники фіксують у них безліч живих українських слів, синтаксичних конструкцій та зворотів, які доводять безперервність мовної традиції на наших теренах від часів Київської Русі до сьогодення, спростовуючи імперські міфи про відсутність у нас власної глибокої історії.
Критичний підхід до літописної спадщини
Робота з первинними джерелами вимагає від історика надзвичайної критичності та обережності. Ми повинні чітко розрізняти об'єктивні факти (дати битв, імена князів, географічні локації) від ідеологічних нашарувань, які додавали літописці. Більшість хронік писалися на замовлення конкретних політичних лідерів, тому вони часто прикрашали досягнення своїх покровителів і демонізували політичних опонентів. Наприклад, уславлення Мономаха в «Повісті минулих літ» — це частково результат редакторської роботи ігумена Сильвестра, який виконував пряме державне замовлення на створення позитивного образу чинного правителя. Аналіз джерел — це завжди спроба відділити пропагандистську оболонку від історичної сутності.
Деколонізаційний погляд: Мономах — наш, а не їхній
Анатомія імперського фейку: «Шапка Мономаха»
Одним із найцинічніших та найтриваліших прикладів історичної крадіжки є російський імперський міф про так звану «Шапку Мономаха». Московська історіографія століттями стверджувала, що цей розкішний головний убір нібито був переданий візантійським імператором київському князю Володимиру, а від нього перейшов у спадок до московських царів, легітимізуючи їхнє право на трон.
Науковий фактчекінг довів, що славнозвісна шапка Мономаха (Monomakh's Cap) є насправді жіночою золотоординською тюбетейкою, виготовленою у XIV столітті (через понад 200 років після смерті Володимира!). Це був подарунок татарського хана Узбека комусь із московських князів за вірну службу Орді. Жодного відношення ні до Візантії, ні до Києва ця річ не має.
Цей міф був штучно сконструйований для потреб імперської пропаганди.
Ідеологема Третього Риму та крадіжка історії
Міф про передачу влади через артефакти слугував фундаментом для ширшої геополітичної концепції — сумнозвісної ідеологеми «Москва — Третій Рим». Відчуваючи гострий дефіцит власної історичної легітимності (адже Московія виникла на периферії цивілізованого світу значно пізніше), її ідеологи здійснили тотальну крадіжку київської спадщини. Вони привласнили собі імена наших князів, назву нашої держави та історію хрещення Русі. Проголосивши себе єдиними прямими спадкоємцями політичної традиції Мономаха, вони намагалися виправдати свої подальші військові агресії проти українських земель, подаючи процес окупації як повернення «історично своїх» територій у лоно вигаданої єдиної держави.
Історична реальність: правитель Русі
Історична правда є абсолютно протилежною до імперських наративів. Володимир Мономах ніколи не будував жодної «російської імперії» і не мав жодного стосунку до формування специфічного авторитарного московського суспільства, яке виникне пізніше під впливом Золотої Орди. Він був етнічним та політичним лідером Русі-України. Уся його життєва енергія була спрямована на захист київського центру, розбудову місцевих міст та боротьбу за консолідацію земель, населених предками сучасних українців. Його політична культура, заснована на повазі до рішень віча (як це було під час його закликання на престол) та верховенстві права («Устав»), кардинально відрізняється від тиранічних традицій східних сусідів.
Деколонізація пам'яті: повернення до українського наративу
Сьогодні процес деколонізації нашої історичної свідомості вимагає рішучої відмови від нав'язаних ззовні стереотипів. Ми повинні припинити розглядати власну історію через призму чужих підручників. Постать Мономаха має бути остаточно повернута у суто український історичний контекст. Ми маємо вивчати його як видатного вітчизняного державного діяча, чиї реформи захищали соціальні низи, чиї військові походи боронили наші землі, а літературні твори закладали основи вітчизняної гуманістичної думки. Усвідомлення цього факту позбавляє імперські наративи будь-якого сенсу та повертає нам гордість за власне величне минуле, яке століттями намагалися вкрасти та переписати.
Підсумкове есе
Написання цього аналітичного есе дозволить вам ефективно структурувати щойно отримані знання та наочно продемонструвати глибоке, комплексне розуміння цієї надзвичайно складної історичної епохи. Ваш фінальний текст обов'язково повинен базуватися на чітких, перевірених наукових аргументах, свідомому уникненні будь-яких фактологічних помилок та демонструвати високе вміння критично аналізувати складні причинно-наслідкові зв'язки. Важливо глибоко проаналізувати події та показати їхній вплив на подальший розвиток українських земель.
Завдання для есе: Проаналізуйте внутрішню та зовнішню політику видатного державного діяча Володимира Мономаха. У чому конкретно полягала головна складність та суперечливість його епохи? Завдяки яким політичним, дипломатичним чи інноваційним законодавчим крокам йому вдалося успішно консолідувати розколоте суспільство, приборкати удільних сепаратистів і водночас надійно захистити державу від постійних зовнішніх загроз зі Сходу? Окремо зверніть увагу на його стратегію превентивних військових ударів та гуманістичні принципи, закладені у знаменитому «Повчанні дітям».
Оцінювання есе
Ваше аналітичне есе буде ретельно оцінюватися викладачами за кількома ключовими параметрами: загальною повнотою розкриття складної теми, здатністю вільно та доречно оперувати перевіреними історичними фактами (такими як епохальний Любецький з'їзд, революційний Устав 1113 року, вирішальна битва при Сальниці), залізною логічністю внутрішньої структури тексту та, безумовно, багатством стилістичного і мовного оформлення на академічному рівні В2. Звертайте особливу увагу на аргументованість ваших висновків та логічні переходи між абзацами.
Успішне та глибоке есе неодмінно повинно підкреслити фундаментальну роль великого князя Володимира Мономаха як далекоглядного реформатора, що гідно відповів на масштабну соціальну кризу 1113 року впровадженням надійного юридичного захисту збіднілого міського населення («Устав»). Студент має також розкрити його видатні здібності як новаторського військового стратега, який першим перейшов від пасивної оборони до потужних превентивних ударів безпосередньо по кочовищах половців у глибині Степу. Надзвичайно важливо аргументовано відзначити його унікальне вміння знаходити складні політичні компроміси, що найяскравіше проявилося у свідомій легалізації принципу недоторканної «отчини» під час історичного з'їзду всіх князів у Любечі. Ці кроки стали останнім успішним досвідом об'єднання роздробленої Русі.
Погляд: Потрібно більше практики?
Для тих, хто бажає поглибити свої знання про цю складну, але надзвичайно цікаву епоху, ми пропонуємо звернутися до додаткових академічних джерел.
Рекомендовані матеріали:
- Ознайомтеся з повним текстом «Повчання дітям» в адаптованому сучасному перекладі, щоб відчути живий голос епохи.
- Перегляньте аналітичні статті на порталі Інституту історії України Національної академії наук, присвячені соціальним конфліктам початку XII століття.
- Зверніть увагу на праці сучасних дослідників, які розвінчують імперські міфи про привласнення київської історичної спадщини московськими царями.
📋 Підсумок
Епоха Володимира Мономаха є ключовим етапом розвитку середньовічної української держави. Він виявився блискучим стратегом на полі бою, відкинувши кочову загрозу завдяки успішним хрестовим походам у степ, а також надзвичайно талановитим адміністратором. Його Любецький компроміс легалізував нові політичні реалії, а «Устав» 1113 року врятував суспільство від соціального колапсу, забезпечивши правовий захист найуразливішим верствам. Крім того, його знамените «Повчання дітям» залишається неперевершеним літературним маніфестом християнського гуманізму та політичної відповідальності. І найголовніше — Мономах належить виключно до українського історичного наративу, а спроби сусідньої імперії привласнити його спадщину розбиваються об неспростовні наукові факти.
Перевірте себе:
- Які економічні причини призвели до київського повстання 1113 року і як їх вирішив князь?
- У чому полягала суть принципу «Кождо да держить отчину свою», затвердженого на Любецькому з'їзді?
- Які революційні зміни Мономах впровадив у військовій тактиці протистояння половцям?
- Чому «Повчання дітям» вважається унікальним текстом для середньовічної Європи?
- Яким чином сучасна історична наука спростовує імперський міф про так звану «Шапку Мономаха»?
🎯 Вправи
Первинне джерело: Повчання дітям
— Володимир Мономах
Унікальність Повчання Мономаха
Аналіз філософії лідерства
- Яким чином Мономах визначає роль працелюбності у житті політика?
- Як князь аргументує свою позицію щодо скасування смертної кари?
- Чому настанова не покладатися на воєвод була критично важливою для збереження єдності держави?
Любецький з'їзд vs Віче
- Любецький з'їзд князів 1097 року
- Київське віче 1113 року
- Склад учасників
- Ступінь легітимності та вплив на державу
- Спосіб прийняття рішень
Міфи та факти про Володимира Мономаха
Знаменита шапка Мономаха була передана йому в спадок візантійським імператором.
Любецький з'їзд 1097 року ліквідував ліствичне право і запровадив принцип спадкової вотчини.
Під час повстання 1113 року в Києві головною вимогою містян було негайне скасування рабства.
Військова стратегія Мономаха полягала виключно у пасивній обороні київських мурів.
У своєму Повчанні дітям Мономах закликав відмовитися від застосування смертної кари.
Завдяки реформам Мономаха максимальний річний відсоток за позику було збільшено до двохсот відсотків.
Під час хрестового походу у степ у 1111 році руські полки здобули перемогу на річці Сальниця.
Князь Володимир Мономах став ініціатором засліплення Василька Теребовлянського.
Після смерті Мономаха його син Юрій Долгорукий намагався зміцнити централізовану владу Києва.
Гривня в епоху Мономаха являла собою масивний срібний зливок стандартної ваги.
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| великий князь | [ʋɛˈlɪkɪj knʲɑzʲ] | grand prince | ім | |
| отчина | [ɔˈt͡ʃːɪnɑ] | patrimony, hereditary domain | ім | |
| половці | [ˈpɔlɔu̯t͡sʲi] | Polovtsians, Cumans | ім | |
| з'їзд | [zjizd] | congress, assembly | ім | |
| усобиця | [uˈsɔbɪt͡sʲɑ] | internecine strife | ім | |
| устав | [uˈstɑu̯] | statute, charter | ім | |
| лихварство | [lɪˈxʋɑrstʋɔ] | usury | ім | |
| боржник | [bɔrˈʒnɪk] | debtor | ім | |
| повчання | [pɔˈʋt͡ʃɑnʲːɑ] | instruction, teaching | ім | |
| настанова | [nɑstɑˈnɔʋɑ] | admonition, precept | ім | |
| працелюбність | [prɑt͡sɛˈlʲubnʲisʲtʲ] | diligence, industriousness | ім | |
| шапка Мономаха | [ˈʃɑpkɑ mɔnɔmɑxɑ] | Monomakh's Cap | ім | |
| єдність | [ˈjɛdʲnʲisʲtʲ] | unity | ім | |
| роздроблення | [rɔˈzdrɔblɛnʲːɑ] | fragmentation | ім | |
| степ | [stɛp] | steppe | ім | |
| полководець | [pɔlkɔˈʋɔdɛt͡sʲ] | military commander | ім | |
| засліплення | [zɑˈsʲlʲiplɛnʲːɑ] | blinding | ім | |
| Любеч | [ˈlʲubɛt͡ʃ] | Liubech | ім | |
| Теребовля | [tɛrɛˈbɔu̯lʲɑ] | Terebovlia | ім | |
| Візантія | [ʋʲizɑnʲˈtʲijɑ] | Byzantium | ім | |
| автобіографія | [ɑu̯tɔbʲiɔˈɦrɑfʲijɑ] | autobiography | ім | |
| гуманізм | [ɦumɑˈnʲizm] | humanism | ім | |
| етика | [ˈɛtɪkɑ] | ethics | ім | |
| династичний шлюб | [dɪnɑˈstɪt͡ʃnɪj ʃlʲub] | dynastic marriage | ім | |
| літопис | [lʲiˈtɔpɪs] | chronicle | ім |