Юрій Немирич: Гадяцька угода
🎯 Чому це важливо?
Юрій Немирич — одна з найяскравіших та найбільш недооцінених постатей української історії XVII століття. В епоху, коли більшість політиків мислила виключно категоріями військової сили, релігійного фанатизму чи вузьких станових інтересів, він запропонував Україні проект інтелектуальної, правової та федеративної держави європейського зразка. Його головне творіння — Гадяцька угода 1658 року — було відчайдушною і водночас геніальною спробою повернути Україну до європейського цивілізаційного простору на правах рівного партнера, створивши «Велике Князівство Руське» як третій рівноправний елемент Речі Посполитої. Це була реальна інтелектуальна альтернатива московському деспотизму, проект «України-Галлії», де освіта, релігійна толерантність та сила закону мали важити значно більше за козацьку шаблю. Розуміння ідей Немирича допомагає нам усвідомити, що європейський вибір України — це не вибір XXI століття, а глибока і перервана імперським насильством історична траєкторія нашої державності.
Вступ
Після раптової смерті Богдана Хмельницького у серпні 1657 року молода козацька держава, яка ще не встигла остаточно зміцнити свої інституції та стабілізувати кордони, опинилася в стані глибокої системної та геополітичної кризи. Переяславська угода 1654 року, яка задумувалася великим гетьманом як тимчасовий військовий протекторат для порятунку держави від польського наступу та татарської зради, на очах перетворювалася на задушливий колоніальний зашморг. Московські воєводи, відчувши неминучу слабкість української влади під час неминучого перехідного періоду, дедалі нахабніше і активніше втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, вимагаючи контролю над фінансами, судами та навіть переміщенням козацьких полків. Царський уряд грубо і систематично порушував «Березневі статті», а підступне Віленське перемир'я Москви з Польщею, укладене за спиною козаків у 1656 році, остаточно довело українській політичній еліті, що цар не вважає їх рівноправними партнерами, а розглядає лише як безправний інструмент у своїй великій імперській грі на виснаження. Україна гостро потребувала нового сильного лідера, здатної на ширше стратегічне бачення постаті та, головне, нової державної стратегії, яка б дозволила вирватися з московської пастки, не потрапивши при цьому у повну кабальну залежність від Варшави чи Стамбула.
У цей надзвичайно критичний момент на історичну арену виходить Юрій Немирич — людина унікальної долі та феноменальних здібностей, яку сучасники цілком справедливо називали «найосвіченішим українцем свого часу». Він був спадкоємцем одного з найбагатших родів, але обрав шлях служіння ідеї вільної України. Разом із нового обраного гетьмана Івана Виговського, який також був послідовним прихильником європейського цивілізаційного вектору, Немирич розробив концепцію, яка мала потенціал радикально змінити всю політичну карту Східної Європи на віки вперед. Це була смілива і пророча ідея створення Великого Князівства Руського — повноцінної, суверенної держави в межах рівноправної федерації з Короною Польською та Великим Князівства Литовським. Немирич щиро вірив, що лише такий союз, заснований на взаємній повазі, спільних європейських правових цінностях та залізобетонних юридичних гарантіях, може забезпечити Україні довгострокову безпеку від московської деспотичної експансії та забезпечити справжнє культурне і релігійне процвітання народу. Проте його проект був настільки інтелектуально вишуканим і складним, що вимагав не лише дипломатичної майстерності, а й глибокого перетворення всієї суспільної свідомості, до якого, як жорстоко показала історія, значна частина тогочасного козацтва, засліплена примітивними релігійними гаслами та щедрими обіцянками царя, ще не була готова.
🏛️ Історичний контекст
Період після смерті Богдана Хмельницького, що розпочався з фатального розколу еліти та зовнішнього втручання, отримав у нашій історіографії трагічну назву «Руїна». Це був час кривавих громадянських воєн, масштабних іноземних інтервенцій та розколу суспільства за геополітичними уподобаннями. Гадяцька угода Немирича була останньою великою і системною спробою інтелектуальної еліти запобігти цій національній катастрофі через правовий договір, федералізм та повернення до європейського коріння. Вона мала стати фундаментом нової стабільності.
Юрій Немирич: Портрет інтелектуала
Юрій Немирич народився у 1612 році в одній із найзаможніших, найдавніших і найвпливовіших шляхетських родин Київщини, яка протягом багатьох поколінь мала глибокі коріння у цій землі та брала участь у її управлінні. Проте його життєвий шлях кардинально і разюче відрізнявся від біографій більшості типових козацьких ватажків, полковників чи магнатів того бурхливого часу. Замість того, щоб проводити всю свою юність у нескінченних прикордонних сутичках з татарами, полюванні чи шляхетських бенкетах, Юрій, за мудрим наполяганням батька, вирушив у тривалу, багаторічну освітню подорож Європою, що назавжди змінила його світогляд та розширила горизонти мислення. Немирич навчався в найкращих університетах тогочасного інтелектуального світу — у Лейдені (Нідерланди), який тоді був визнаним центром протестантської вченості та вільної думки, а також в Оксфорді та Кембриджі (Англія), де він вивчав основи парламентаризму, і, нарешті, у блискучому Парижі. Він не просто «відвідував лекції», а став справжнім вченим-поліглотом: вільно володів латиною (мовою тодішньої європейської науки та міжнародної дипломатії), французькою, німецькою та італійською мовами. Юрій надзвичайно глибоко вивчав європейське цивільне право, політичну філософію неогуманізму та найсучаснішу на той час військову справу, що робило його фахівцем світового рівня в питаннях державного будівництва.
Особливе, визначальне місце в його житті, системі цінностей та політичних поглядах посідала релігія. Немирич був аріанином (представником радикального, раціоналістичного напрямку протестантизму, відомого також як соцініанство), що в традиційному православно-католицькому середовищі XVII століття було ознакою надзвичайної інтелектуальної сміливості, незалежності та схильності до раціонального, наукового аналізу світу. Аріанство виховувало в ньому фундаментальну, внутрішню повагу до індивідуальної свободи совісті, критичного мислення та широкої релігійної толерантності, що було рідкістю для епохи конфесійних війн. Саме цей унікальний європейський досвід і сформував його головне політичне кредо на все життя: сучасна і сильна держава має базуватися не на грубій силі примусу, не на страху перед правителем чи релігійному фанатизмі, а виключно на силі закону, договірних відносинах, освіті громадян та повазі до приватної власності. Він повернувся в Україну не просто амбітним шляхтичем зі статками, а зрілим європейським політиком-реформатором, який щиро мріяв перетворити свою спустошену війнами батьківщину на квітучу і стабільну республіку за голландським чи швейцарським зразком, де права людини були б надійно захищені законом від будь-якого свавілля.
Під час великого Національно-визвольного повстання Богдана Хмельницького Немирич, попри своє високе аристократичне походження та колосальні статки, перейшов на бік козаків, побачивши в цьому потужному народному русі єдиний реальний потенціал для створення нової, модерної української держави. Він швидко став незамінним радником гетьмана та посів стратегічну посаду генерального писаря, фактично очоливши все дипломатичне відомство козацької держави. Проте його справжнім історичним тріумфом став період після 1657 року, коли він отримав можливість розробити ідеологічний фундамент для Гетьманщини часів Івана Виговського. Він став автором блискучих політичних маніфестів, декларацій та звернень до всіх європейських дворів, які логічно, переконливо і на високому інтелектуальному рівні пояснювали всьому світу справжні причини повстання українців проти Москви та їхнє природне, невід'ємне право на свободу. Його мова була мовою міжнародного права, філософії та логіки, а не релігійної ненависті чи фанатизму, що робило його ідеї зрозумілими і надзвичайно привабливими для західних інтелектуалів, дипломатів та монархів. Немирич наполегливо намагався вписати Україну в європейський політичний контекст як самостійного суб'єкта, а не як пасивний об'єкт чужих претензій.
Гадяцька угода 1658: Проект трьох народів
16 вересня 1658 року в місті Гадячі на мальовничій Полтавщині після багатомісячних, надзвичайно важких і складних переговорів було офіційно підписано документ, який мав реальний потенціал назавжди змінити хід всієї європейської історії та запобігти майбутнім століттям колоніального гніту на цих землях. Це був договір між козацькою Україною (Військо Запорозьке) та Річчю Посполитою, ініційований та детально розроблений інтелектуальним тандемом гетьмана Івана Виговського та Юрія Немирича. Його головна революційна суть полягала у створенні якічно нової триєдиної держави (федеративної конфедерації). Замість застарілого, двостороннього Люблінського союзу 1569 року між Польщею та Литвою, який призвів до домінування однієї сторони, мала виникнути нова федерація трьох рівноправних та суверенних суб'єктів: Корони Польської, Великого Князівства Литовського та Великого Князівства Руського (саме таку горду назву отримала Українська держава). Це була грандіозна спроба знайти ідеальний баланс між історичними зв'язками, релігійним миром та національною незалежністю.
Основні стратегічні положення Гадяцької угоди, які визначали новий статус України:
- Повний державний статус та територія: Україна в межах трьох воєводств — Київського, Чернігівського та Брацлавського — проголошувалася окремою, цілком суверенною державою під назвою Велике Князівство Руське. Вона мала мати свій власний уряд (Раду), незалежну фінансову систему з правом карбування власної монети та професійну армію. Це була повноцінна держава у державі, де московські воєводи не мали жодного місця. Велике Князівство Руське отримувало право на власні печатки, клейноди та правову суб'єктність.
- Вища державна влада та самоврядування: Виконавча влада в Князівстві належала довічно обраному козацькою радою гетьману, який отримував статус «Київського воєводи» та першого сенатора і затверджувався королем лише формально як підтвердження союзу. Законодавча влада мала належати національним зборам — парламенту, до якого входили обрані депутати від усіх станів українського суспільства, що було ознакою республіканського устрою. Це була справжня демократія для XVII століття, де джерелом влади був народ, а не монарша милість.
- Військова могутність та територіальна безпека: Встановлювався постійний козацький реєстр у 30 000 осіб, що мали повне державне утримання, а також офіційне право гетьмана утримувати додатково 10 000 професійного найманого війська для охорони кордонів від московських та татарських набігів, а також для підтримання внутрішнього правопорядку. Така армія робила Князівство Руське найпотужнішим військовим суб'єктом регіону, здатним самостійно вирішувати безпекові питання.
- Релігійний мир та державні права церкви: Православна церква, яка роками була дискримінована, нарешті отримувала повне і беззастережне юридичне зрівняння у всіх правах із римо-католицькою. Київському православному митрополиту та ще п'ятьом єпископам гарантувалися постійні місця в Сенаті Речі Посполитої з правом голосу. Одіозна Берестейська церковна унія 1596 року мала бути повністю і назавжди скасована на всій території Великого Князівства Руського, а майно церков — повернене.
- Соціальний ліфт — нобілітація козацтва: Щороку 100 найкращих, найбільш заслужених козаків із кожного полку мали за особистим поданням гетьмана отримувати офіційний спадковий статус шляхти (дворянства). Це фактично відкривало шлях до швидкого зрівняння козацької військової еліти з польською та литовською аристократією та її повної інтеграції в європейський стан привілейованих верств на основі заслуг перед державою. Це було визнання козацтва як лицарської верстви.
Гадяцька угода була справжнім інтелектуальним шедевром і проривом тогочасної політичної думки всієї Східної Європи. Вона пропонувала унікальну і дуже ліберальну модель конфедерації, де кожен народ зберігав свою власну мову, віру, закони та ідентичність, але при цьому об'єднувався навколо спільно обраного короля, скоординованої зовнішньої політики та потужної спільної оборони від агресивних зовнішніх ворогів. Для України Гадяч означав передусім юридичне, міжнародне визнання її повноцінної державності з боку західного світу та надійний захист від московського колоніального поглинання через розгалужену систему європейських правових гарантій та стабільних інституцій. Це був проект сучасної держави, заснованої на праві, а не на мінливій милості самодержця. Кожен пункт договору був спрямований на те, щоб зробити Україну частиною західної правової цивілізації.
Проте, на жаль, шлях до реалізації цього величного проекту був закритий не лише зовнішньою відкритою агресією, а й внутрішньою трагічною короткозорістю. Багато хто в тогочасній Україні, вихований у жорстокому вогні Хмельниччини, сприймав будь-який, навіть найвигідніший договір із поляками як «зраду віри» та повернення до старого стану, не розуміючи, що умови Гадяча були радикально, принципово іншими, ніж ситуація до 1648 року. Московська пропаганда, яка вже тоді мала значний вплив, майстерно і цинічно грала на цих болючих почуттях, представляючи Виговського та Немирича як «запроданців», які нібито хочуть «продати православних папам та панам». Трагедія Гадяча полягала в тому, що він був проектом далекоглядної еліти для суспільства, яке ще не встигло стати зрілим громадянським організмом і часто керувалося емоціями, а не раціональним розрахунком. Це був конфлікт між інтелектуальною візією та примітивним популізмом, який зрештою призвів до втрати історичного шансу.
Освіта і культура в проекті Немирича
Для Юрія Немирича системна розбудова держави була абсолютно неможливою без створення міцного, сучасного інтелектуального та культурного фундаменту. Він, як людина глибокого європейського виховання та академічної культури, чітко і ясно розумів, що козацтво, як суто військова верства, має якнайшвидше і якісно перетворитися на освічену, свідому політичну еліту — справжню націю-шляхту, здатну професійно керувати державою не лише на кривавому полі бою, а й у вищих судах, адміністраціях та міжнародних дипломатичних кабінетах. Тому гуманітарний блок Гадяцької угоди був абсолютно безпрецедентним за своєю масштабністю, сміливістю та стратегічною далекоглядністю для Східної Європи XVII століття. Це була спроба провести швидку, системну вестернізацію всієї української освітньої моделі.
Культурно-освітні плани Немирича включали три основні стратегічні напрямки:
- Дві вищі академії (Університети): Гадяцька угода передбачала негайне створення в Україні двох повноцінних вищих навчальних закладів — академій із тими ж правами, привілеями та статусом, які мала славетна Краківська академія. Один із цих університетів мав бути офіційно відкритий у Києві (на базі існуючого Києво-Могилянського колегіуму, який нарешті отримував статус академії), інший — у будь-якому іншому важливому місті, яке обере гетьман (серед варіантів серйозно розглядалися Чернігів або сам Гадяч). Це мали стати потужні центри європейської науки та філософії на Сході континенту.
- Розгалужена мережа гімназій та шкіл: Створення державної, фінансованої з бюджету мережі середніх навчальних закладів (гімназій, колегіумів та друкарень) у кожному без винятку полковому місті України. Програма передбачала глибоке викладання латини, грецької мови, філософії, риторики та «вільних мистецтв». Освіта мала стати реально доступною для талановитих дітей із широких верств козацтва, міщанства та навіть селянства, створюючи умови для соціального зростання.
- Фундаментальна свобода друку та слова: Офіційне юридичне гарантування права на заснування приватних, церковних та міських друкарень та вільне, абсолютно безцензурне видання книг будь-якою мовою, «аби наука, мудрість і світло розуму в народі руському множилися, міцніли і поширювалися». Це був відкритий і сміливий виклик московській традиції того часу, де кожне надруковане слово жорстко контролювалося церквою та особисто царем.
Юрій Немирич щиро мріяв про перетворення України на «другу Галлію» (Францію) — інтелектуальний, науковий та культурний маяк для всього православного світу та Сходу Європи. Він був глибоко переконаний, що якісна освіта — це найефективніша, найдешевша і найбільш довготривала зброя проти будь-якого виду деспотизму чи тиранії. Освічена людина за своєю внутрішньою природою не може бути покірним, безсловесним рабом; вона знає свої природні права від народження, вміє логічно мислити, аналізувати інформацію і готова аргументовано захищати свою гідність перед будь-якою владою. Цей масштабний культурний проект мав на меті прискорену, але органічну інтеграцію всього українського суспільства в загальноєвропейську «республіку вчених» та інтелектуалів. Немирич хотів, щоб українці розмовляли з цивілізованим світом однією мовою — мовою розуму, права та честі. На превеликий жаль, ці грандіозні плани залишилися переважно на папері через подальші виснажливі воєнні дії, внутрішні міжусобиці та підступну підривну діяльність імперських сусідів, які панічно боялися появи освіченої, свідомої України на своїх кордонах.
Юрій Немирич мав амбітні плани запросити провідних професорів, філософів та вчених із найкращих університетів Лейдена, Гейдельберга, Женеви та Оксфорда для викладання в нових українських академіях. Він хотів зробити Київ не просто релігійним православним центром, а унікальним майданчиком для інтенсивного протестантсько-православного, наукового та загалом західно-східного інтелектуального діалогу, що було б абсолютно унікальним і прогресивним досвідом для всієї тогочасної Європи XVII століття.
Конотопська битва: Тріумф зброї
Московське царство сприйняло офіційне підписання Гадяцької угоди як відкрите оголошення війни та прямий, зухвалий виклик своїм імперським амбіціям на панування в регіоні. Царський уряд Олексія Михайловича та впливове боярство не могли допустити реального виходу України зі своєї сфери впливу та її перетворення на потужний, незалежний європейський суб'єкт, нерозривно пов'язаний із Заходом правовими та культурними узами. Весною 1659 року величезна, добре озброєна московська армія під проводом воєводи князя Олексія Трубецького (за московськими офіційними даними тих часів вона налічувала понад 100 тисяч осіб, реально за оцінками сучасних істориків — близько 50-60 тисяч вояків) вдерлася в межі України. Вона несла з собою руйнування, вогонь та нещадний терор проти всіх, хто підтримав вибір Виговського та ідею Великого Князівства Руського. Москва прагнула покарати Україну за «зраду» Переяслава.
Вирішальна і найбільш значуща битва цієї війни відбулася 28-29 червня 1659 року під містом Конотопом, що на Сумщині. Гетьман Іван Виговський продемонстрував у цій кампанії неабиякий полководчий хист, холоднокровність та стратегічне мислення високого рівня. Майстерно і творчо використавши тактику маневреної війни, він розділив свої сили. Поки основна частина козацького війська разом із загонами кримських татар хана Мегмеда IV Гірея та невеликим польським контингентом готувала масштабну пастку в тилу, московська кіннота, засліплена першими успіхами, втягнулася у виснажливе переслідування невеликих козацьких загонів. Виговський блискуче заманив основні сили московської елітної кінноти у болотисту місцевість біля переправи через річку Соснівку, де заздалегідь була зруйнована гребля. Московське військо опинилося в капкані і було вщент розгромлене, фактично припинивши своє існування як боєздатна одиниця. Квіт московського дворянства — найкращі рейтарські, драгунські та стрілецькі полки — майже повністю загинув на полі бою або потрапив у ганебний полон до татар та козаків. У самій Москві почалася справжня паніка: цар Олексій Михайлович, за достовірними свідченнями іноземних очевидців, вийшов до наляканого народу в траурному вбранні, серйозно побоюючись негайного походу переможного козацького війська на свою столицю та штурму Кремля. Це був момент істини для імперії.
Перемога під Конотопом була не просто черговим воєнним успіхом; вона була вимушеним, але героїчним збройним захистом Гадяцького проекту та фундаментального права України на свій власний, незалежний шлях розвитку. Вона наочно і переконливо довела всьому світу, що Україна здатна перемагати потужну імперію навіть за значної чисельної переваги ворога на полі бою, якщо має єдину мету та професійне командування. Битва показала, що козацька армія — це професійна європейська сила, а не просто «бунтівні холопи». Проте, на превеликий жаль для нашої історії, цей блискучий військовий тріумф так і не зміг стати остаточним політичним успіхом для побудови держави. Трагедія полягала в тому, що навіть така нищівна поразка агресора не змогла компенсувати критичну внутрішню політичну слабкість козацького союзу та надзвичайно потужну, розгалужену підривну діяльність московської агентури всередині України. Московські гроші та обіцянки продовжували роз'їдати українське суспільство зсередини, підкуповуючи амбітну старшину та майстерно залякуючи простий, втомлений війною люд. Конотоп показав силу української зброї, але він не зміг подолати вірус внутрішнього розбрату, який зрештою і знищив проект Великого Князівства Руського.
⚠️ Деколонізація
Радянська та імперська російська історіографія протягом багатьох десятиліть свідомо замовчувала факти про Конотопську битку або представляла її у підручниках як «незначний прикордонний інцидент» чи прикре «непорозуміння між братами». Насправді це була одна з найбільш масштабних, кривавих та ганебних поразок московського війська за все XVII століття, яка на ціле покоління зупинила пряму імперську експансію на південь. Конотоп — це вічний символ того, що Україна завжди чинила і буде чинити запеклий опір будь-яким спробам її поглинання та асиміляції.
Крах великої ідеї: Чому не вийшло?
Попри неймовірну інтелектуальну глибину Гадяцького проекту, його беззаперечну відповідність інтересам нації та блискучі військові перемоги на полі бою під Конотопом, Гадяцька угода в кінцевому підсумку зазнала болючого краху. Причин цієї масштабної національної поразки було декілька, і вони мали як глибокий, задавнений внутрішній характер, так і вкрай несприятливий зовнішній контекст. Це став класичний, хрестоматійний приклад того, як прогресивна, рятівна ідея розбивалася об скелі соціальної незрілості, популізму та ворожої підступності. Проект Немирича був занадто сучасним для суспільства, яке ще мислило категоріями вчорашнього дня і було виснажене десятиліттями безперервної війни.
Головні стратегічні фактори поразки Гадяцького проекту:
- Тотальна і цинічна московська пропаганда: Москва майстерно і надзвичайно цинічно використала релігійний фактор як головний інструмент деструктивного впливу на народні маси. Царські посли, агенти та підкуплені священики всюди розпускали жахливі чутки, що Виговський і «нечестивий єретик-протестант» Немирич хочуть таємно продати всіх православних українців у вічне католицьке рабство до Польщі і негайно закрити всі православні церкви. Прості козаки та втомлені селяни, які роками воювали з польськими панами, панічно боялися реального повернення старого шляхетського гніту і дуже легко піддавалися на ці примітивні, але надзвичайно емоційні маніпуляції страхом.
- Потужна внутрішня опозиція та егоїзм лідерів: Проти Виговського та курсу на Гадяч відкрито виступили амбітні промосковські лідери, які прагнули особистої влади і булави за будь-яку ціну, навіть ціною незалежності — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий отаман Яків Барабаш. Їхнє криваве збройне повстання всередині країни, яке щедро і систематично фінансувалося московським золотом, фактично знекровило Гетьманщину і відволікло її найкращі сили саме в той критичний момент, коли країна мала бути абсолютно єдиною перед лицем смертельної зовнішньої загрози.
- Польська нещирість, егоїзм та становий консерватизм: Сейм Речі Посполитої ратифікував Гадяцьку угоду у травні 1659 року у значно урізаному, спотвореному та обмеженому вигляді. Багато представників польської консервативної шляхти, засліплені своїми віковими становими привілеями та гонором, категорично не хотіли реально ділитися владою з українцями як із рівними собі партнерами по федерації. Викреслення ключових пунктів (зокрема щодо скасування унії та кількості реєстру) критично підірвало довіру українського козацтва до щирості польських намірів та зробило позицію Виговського вкрай вразливою перед внутрішньою критикою.
- Особиста трагедія Юрія Немирича: У серпні 1659 року, у найбільш критичний, переломний момент для долі держави, під час чергового антигетьманського заколоту на Чернігівщині, Юрій Немирич був по-звірячому вбитий розлюченим натовпом місцевих селян. Трагедія і гірка іронія полягала в тому, що люди, заради реальної свободи та освіти яких він невтомно працював, бачили в ньому лише «чужого» — багатого шляхтича, підозрілого протестанта та іноземця за духом, абсолютно не розуміючи величі, глибини та рятівності його ідей для всього майбутнього України. Це було вбивство шансу на європейське майбутнє.
Зі смертю Юрія Немирича проект Великого Князівства Руського остаточно втратив свій інтелектуальний «мозок», свого головного ідеолога та найталановитішого дипломата. Україна, не втримавши високу планку Гадяча, остаточно занурилася у вир кривавої, безглуздої Руїни, де на зміну витонченим правовим проектам, університетам та федералізму прийшла жорстока, хаотична і безперспективна боротьба за гетьманську булаву будь-якою ціною. На зміну європейському договірному праву та вишуканій дипломатії прийшов грубий, безжальний диктат московських воєвод, їхніх залог в українських містах та поступове перетворення козацької старшини на слухняне дворянство імперії. Шанс на альтернативну, європейську історію був трагічно втрачений на довгі століття.
Читання
Витяг з тексту Гадяцької угоди (1658)
Для глибокого розуміння політичної та юридичної мови того часу, яка базувалася на концепції права і договору, проаналізуємо ключові пункти про державний статус Великого Князівства Руського. Ці слова — не просто юридичні формули, а вираз української волі до суб'єктності та визнання з боку Європи.
«Вся Річ Посполита народів Польського, Литовського і Руського та всі стани, до неї належні, мають віднині знати і поважати, що Велике Князівство Руське у складі воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського має користуватися такими ж повними правами, привілеями і свободами, які здавна належать Великому Князівству Литовському. Військо Запорозьке має залишатися навіки при своїх вольностях, а гетьман його бути першим сенатором у Раді Коронній і воєводою київським... Всякий уряд і суд у Князівстві має здійснюватися мовою руською і людьми тутешніми... Московським військам у Князівство не входити без згоди гетьмана, а фінанси Князівства мають бути окремими і недоторканими».
Лінгвістичний та правовий аналіз тексту:
- Вираз «такими ж повними правами... які належать Великому Князівству Литовському» є ключовою юридичною формулою повної державної рівності в межах федерації. Немирич майстерно використав існуючий прецедент Литви, щоб легітимізувати українську державність в очах європейських політиків та правознавців. Це був перехід від «бунтівних козаків» до «державного народу».
- Термін «Рада Коронна» (Сенат) підкреслює реальну інтеграцію української політичної еліти у найвищі органи стратегічного управління федерацією. Це була спроба впливати на долю всієї Східної Європи зсередини системи, а не просто бути об'єктом переговорів.
- Стиль документа — лаконічний, строгий, офіційно-діловий та термінологічно вивірений. Він кардинально контрастує з емоційними, часто плутаними та патерналістськими грамотами московських царів, де все залежало від «царської милості», а не від букви закону. Мова Гадяча — це мова контракту вільних людей, мова європейського права.
Первинні джерела
Промова Юрія Немирича у Варшавському сеймі (травень 1659)
Ця промова, виголошена Немиричем під час офіційного представлення Гадяцької угоди польським сенаторам та королю, є справжнім, неперевершеним маніфестом української державної суб'єктності та людської гідності. Юрій звернувся до польської еліти не як прохач допомоги, не як бунтівний васал, а як повноважний лідер вільного народу, що пропонує чесний, вигідний обом сторонам союз. Його слова закарбували саму суть українського духу того часу та його прагнення до свободи.
«Ми народилися у свободі, ми виховані в дусі нашої давньої свободи і тепер, пройшовши через очищувальний вогонь важкої війни, до цієї свободи повертаємося як до свого єдино природного стану. Ми не прийшли до вас сьогодні як завойовані піддані чи розгромлені переможені, ми прийшли як вільні люди, що пропонують вам щирий, рівноправний і міцний союз проти наших спільних ворогів. Якщо ви здатні прийняти нас як рівних собі партнерів — ми станемо вашим найбільш надійним, нездоланним і вірним щитом на Сході. Якщо ж у ваших серцях знову, на наше нещастя, прокинеться згубне бажання панувати над нами як над безсловесними рабами — знайте твердо: ми краще загинемо всі до одного зі зброєю в руках на своїх рідних полях, ніж знову одягнемо будь-яке ярмо. Наш вибір сьогодні — це свідомий вибір честі, розуму, гідності та європейського права, а не тваринного страху перед східною деспотією, яка прагне лише нашої крові».
Аналіз змісту та риторичного стилю: Юрій Немирич використовує у промові надзвичайно високий ораторський регістр, який був характерним для європейської інтелектуальної традиції неогуманізму та класичної античної риторики Цицерона. Його слова про те, що українці «народилися у свободі», прямо і безкомпромісно заперечують московську концепцію «холопства» та «пожалуваних згори прав». Антитеза «рівні vs раби» чітко і жорстко окреслює єдино можливу психологічну та політичну межу будь-якого компромісу для України. Ця промова є неспростовним доказом того, що українська еліта того часу відчувала себе органічною частиною великої європейської родини вільних народів і мислила категоріями суб'єктності. Це голос України, який Москва намагалася заглушити століттями, але який знову звучить сьогодні.
Деколонізаційний погляд
У радянській, імперській та, на жаль, сучасній російській історіографії Гадяцька угода 1658 року часто подається виключно в негативному, спотвореному світлі — як «підла зрада ідеалів Хмельницького» або як наївна спроба «повернути вільну Україну під польське шляхетське ярмо». Проте з сучасної, деколонізаційної перспективи ми маємо розглядати цей інтелектуальний проект як акт надзвичайно важливого і сміливого геополітичного дорослішання нації. Немирич і Виговський були першими, хто на практиці, через гіркий досвід, зрозуміли: тривала ізоляція або односторонній, нерівноправний протекторат Москви неминуче і дуже швидко ведуть до повної ліквідації української політичної культури, незалежної церкви та самого права на національне існування.
Вони свідомо і професійно шукали модель конфедерації, яка в тих надскладних історичних умовах була єдиною реальною безпечною гаванню для збереження української державної суб'єктності та стрімкого розвитку національної освіти. Міф про те, що Україна нібито «природно і віковічно» могла існувати лише в тісному союзі з Москвою («вічне братерство»), був штучно і дуже якісно створений імперськими ідеологами значно пізніше саме для того, щоб ідеологічно виправдати колонізацію, асиміляцію та пограбування українських земель. Проект Юрія Немирича є сьогодні незаперечним історичним доказом того, що українська інтелектуальна еліта XVII століття мала свою власну, абсолютно самостійну, модерну та європейську візію майбутнього. Поразка Гадяча — це не доказ «помилковості» обраного європейського шляху, а результат трагічного збігу обставин, де підступність імперії, внутрішній популізм та соціальна нерівність на деякий час перемогли крихкі паростки демократії. Сьогодні, коли сучасна Україна остаточно повертається до великої європейської родини, ідеї Юрія Немирича через три з половиною століття забуття нарешті стають нашою живою, переможною реальністю. Ми завершуємо справу, яку він почав у Гадячі, стверджуючи своє право бути рівними серед рівних.
Міф: Гадяцька угода була «зрадою українського народу» і спробою повернути кріпацтво. Реальність: Насправді Гадяч пропонував безпрецедентний рівень автономії, про який Хмельницький міг лише мріяти. Козацтво отримувало статус шляхти, православна церква — панівне становище, а Україна — власну армію та університети. Московська пропаганда просто використала страх селян перед панами, щоб знищити українську державність руками самих українців. Для імперії не було нічого страшнішого за українську свободу, освячену законом.
📋 Підсумок
Юрій Немирич та його далекоглядний, інтелектуально вишуканий проект Гадяцької угоди назавжди залишаться в нашій історичній пам'яті як символ колосального, але, на превеликий жаль, нереалізованого вчасно потенціалу України XVII століття. Це була велична, пророча спроба збудувати сучасну державу на непохитних засадах права, якісної європейської освіти та федералізму, рішуче протиставивши європейську модель союзу «рівних із рівними» похмурому, деспотичному московському самодержавству. Хоча через глибокі внутрішні розколи еліти, соціальну нерівність та відкриту, жорстоку зовнішню агресію цей проект зазнав воєнної поразки, а сам Юрій Немирич трагічно і передчасно загинув від рук тих, кого він хотів визволити, ідея Великого Князівства Руського заклала фундаментальні інтелектуальні підвалини всієї подальшої української політичної та державницької думки. Блискуча Конотопська перемога 1659 року довела всьому світу реальну спроможність українців успішно захищати свій цивілізаційний вибір зі зброєю в руках, а гуманітарні та освітні пункти угоди стали духовним заповітом для багатьох наступних поколінь українських просвітителів, вчених та державників. Сьогодні ми бачимо в постаті Немирича не просто «історичного невдаху», а справжнього пророка європейської інтеграції України, чиї ідеї свободи, права та гідності крізь століття продовжують надихати нас у сучасній боротьбі за право бути самими собою у колі вільних народів світу. Пам'ять про нього — це пам'ять про наш європейський шлях.
Потрібно більше практики?
- Аналітичне завдання: Чому проект «Великого Князівства Руського» виявився занадто складним для розуміння та підтримки широкими масами козацтва та селянства у 1658 році? Яку роль у цьому зіграв колосальний освітній розрив між елітою та народом?
- Дискусійна панель: Чи могла б Гадяцька угода реально врятувати Україну від трагедії Руїни та подальшої поступової московської анексії, якби польський сейм ратифікував її вчасно і без жодних обмежувальних поправок?
- Порівняльна таблиця: Самостійно складіть детальну таблицю «Переяславська угода (1654) vs Гадяцька угода (1658)»: зверніть особливу увагу на юридичний тип міждержавного союзу, обсяг реальних прав держави, релігійні гарантії та освітні перспективи для молоді.
- Есе (150-250 слів): «Юрій Немирич: чому освічений інтелектуал-гуманіст програв агресивному популізму та імперській пропаганді у XVII столітті?». У своєму аналітичному тексті обов'язково використайте терміни: федерація, державна суб'єктність, толерантність, деколонізація пам'яті, конфедерація.
🎯 Вправи
Промова Юрія Немирича у Варшавському сеймі
Два шляхи України: Переяслав vs Гадяч
- Модель Переяславської угоди (1654)
- Модель Гадяцької угоди (1658)
- Тип міждержавних відносин (протекторат чи федерація)
- Правовий статус України (автономія чи рівноправний суб’єкт)
- Гарантії прав (слово монарха чи письмова конституція)
- Цивілізаційний вектор (Євразія чи Європа)
Гадяцька угода: Міфи та реальність
Юрій Немирич навчався у Лейдені та Оксфорді, що вплинуло на його проект держави.
Гадяцька угода передбачала повну ліквідацію православної віри в Україні.
Московське царство підтримало Гадяцьку угоду як приклад слов’янської єдності.
Під Конотопом українсько-татарське військо вщент розгромило армію Трубецького.
Юрій Немирич мріяв перетворити Україну на «другу Галлію» (Францію) на Сході.
Прості козаки одностайно підтримали союз із Польщею за Гадяцькою угодою.
Гадяцька угода была підписана у 1658 році гетьманом Іваном Виговським.
Польський сейм ратифікував угоду у значно урізаному та обмеженому вигляді.
Немирич вважав, що безконтрольна влада неминуче веде до деспотії.
Після смерті Немирича Україна занурилася в період, що отримав назву «Руїна».
Аналітичне есе: Юрій Немирич та інтелектуальна альтернатива
Гадяцький проект як європейська альтернатива
- Яку роль відігравав інтелектуальний бекграунд Юрія Немирича у створенні Гадяцького проекту?
- Чому модель федерації була більш привабливою для української еліти, ніж московський протекторат?
- Як зовнішні та внутрішні чинники призвели до краху Гадяцької унії?