Борис Грінченко: Лексикограф і просвітник
Вступ — Вартовий українського слова
В історії кожного народу є постаті, які своєю щоденною, титанічною і часто непомітною для загалу працею закладають фундамент національного буття. Борис Дмитрович Грінченко — саме така фігура для України. Його називають "Вартовим" (за його власним псевдонімом П. Вартовий) і "Каменярем" українського слова. Якщо Тарас Шевченко розбудив українську душу, а Іван Франко інтегрував її в європейський контекст, то Борис Грінченко дав цій душі Інструмент — досконалу, кодифіковану, багату мову, зафіксовану в його монументальному "Словарі української мови".
Грінченко був людиною-оркестром: письменник, поет, драматург, перекладач, педагог, етнограф, фольклорист, видавець, політик. Але понад усе він був Працівником. Його життєве кредо можна описати одним словом: Праця. Не патетичні промови, не гучні маніфести (хоча і без них не обійшлося), а "чорна", щоденна робота на ниві просвіти. "Треба працювати, працювати без спочинку!" — ці слова були лейтмотивом його життя, яке згоріло зарано, у 46 років, від виснаження і сухот.
"Я ніколи не міг зрозуміти, як можна любити свій народ і нічого для нього не робити. Любов — це дія, це жертва, це праця. Якщо ти любиш Україну, ти повинен щодня класти цеглину в будівлю її майбутнього."
Для сучасної людини Грінченко може здатися фанатиком. Він вимагав абсолютної відданості українській справі від себе і від інших. Він не толерував "малоросійства", ліні, компромісів з імперською владою чи власною совістю. Він був максималістом у всьому: в любові, в роботі, в політиці. Його сім'я — дружина Марія Загірня і донька Настя — були його найближчими соратниками, які розділили з ним цей важкий хрест служіння. Це була унікальна "родинна мануфактура", яка працювала як добре злагоджений механізм: вони видали сотні книг для народного читання, заснували "Просвіту" в Києві і, головне, упорядкували Словник.
У цьому модулі ми розглянемо феномен Грінченка не як забронзовілого класика, а як живу людину з плоті і крові, яка жила в умовах жорстокої цензури, переслідувань і бідності, але зуміла зробити неможливе — довести світові, що українська мова є не "наріччям", а повноцінною, багатою, європейською мовою, здатною виразити найтонші відтінки думки. Ми пройдемо його шляхом від хутора на Харківщині до університетських аудиторій, від сільської школи до редакторського крісла "Словаря", щоб зрозуміти ціну, яку було заплачено за наше право говорити українською сьогодні.
Дитинство та юність (1863-1881)
Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу Харкова в родині дрібних поміщиків. Його родовід був типовим для лівобережної шляхти: старе козацьке коріння переплелося з дворянськими привілеями Російської імперії. Батько, Дмитро Грінченко, був відставним офіцером, людиною суворою, вимогливою і не надто сентиментальною. У родині панувала авторитарна атмосфера і російська мова, як і в більшості дворянських родин того часу. Українська ("мужицька") звучала лише на кухні та від селян, які працювали в маєтку. Батько вважав українську мову ознакою неосвіченості.
Однак малий Борис ріс допитливим і надзвичайно вразливим хлопчиком. Він рано навчився читати — у 5 років! — і жадібно поглинав книги з багатої домашньої бібліотеки. Спершу це були світова класика пригодницького жанру: Вальтер Скотт, Майн Рід, Фенімор Купер, Даніель Дефо. Він жив у світі фантазій, мріючи про лицарські подвиги і далекі мандри. Він навіть пробував сам писати — у 6 років склав першу "повість" (російською мовою), наслідуючи прочитане.
Поворотним моментом, який назавжди змінив його ідентичність і визначив долю, стала випадкова знахідка. Одинадцятирічним хлопчиком (у 1874 році) він знайшов у старій скрині свого двоюрідного дядька (або за іншими даними — батька) "Кобзаря" Тараса Шевченка. Це було "пошарпане", зачитане до дірок видання, ймовірно, ще дореформене, без цензурних купюр.
Момент істини: Грінченко згадував цей момент як глибоке духовне потрясіння, свого роду "осяяння". Те, що він прочитав, перевернуло його дитячу душу. Він раптом зрозумів, що "мужицька мова", яку він чув від селян і яку в родині зневажали, — це мова великої, могутньої Поезії. Мова, якою можна висловити біль, гнів, любов і надію цілого народу. "Я читав і плакав", — писав пізніше Грінченко у спогадах. Він відчув фізичний зв'язок з тими людьми, про яких писав Шевченко. З того моменту він почав свідомо, вперто переходити на українську мову у спілкуванні, що викликало нерозуміння і навіть глузування в родині. Батько вважав це підлітковим дивацтвом, яке мине, але для Бориса це стало справою життя. Він почав записувати від селян слова, пісні, намагаючись осягнути глибину цієї мови.
Навчаючись у Харківському реальному училищі, Борис стає справжньою "білою вороною". У місті, яке було форпостом русифікації (хоча і колискою українського відродження в часи Квітки-Основ'яненка), він поводиться зухвало, як на ті часи: демонстративно розмовляє українською з учителями та учнями, носить вишиванку (що тоді сприймалося як виклик системі) і збирає навколо себе гурток однодумців. Він починає збирати фольклор — записує пісні, казки, приказки, легенди від простих людей на базарах і ярмарках.
Але юнацький максималізм штовхає його не лише в культуру, а й у політику. Наприкінці 1870-х років Російську імперію лихоманило від діяльності народників. Ідеї "ходіння в народ", соціальної справедливості і боротьби з самодержавством витали в повітрі. В училищі поширювалася нелегальна література. 16-річний Борис, прагнучи справедливості, долучається до розповсюдження заборонених книг. Зокрема, у нього знайшли брошуру Сергія Подолинського "Парова машина", де популярно, українською мовою, пояснювалася економічна теорія праці та капіталу (марксизм у поєднанні з українським контекстом).
29 грудня 1879 року сталася подія, яка перекреслила його плани на університетську освіту і кар'єру. Жандарми заарештували юного Грінченка "за поширення та читання недозволених книг". Його вихопили з дому і кинули до холодної, вогкої камери Харківської в'язниці. Для 16-річного хлопця це був шок. Він провів у в'язниці кілька місяців (за різними даними від 1,5 до 3 місяців), в жахливих санітарних умовах. Там він захворів на плеврит, який згодом переріс у хронічний туберкульоз (сухоти) — хворобу, яка супроводжувала його все життя і врешті-решт звела в могилу.
Міф: Грінченко був небезпечним революціонером-бомбістом.
Факти: Грінченко ніколи не брав до рук зброї і не закликав до терору. Його "злочин" полягав виключно в читанні книжок і прагненні просвіти для селян. Але імперська система була настільки параноїдальною (особливо після замахів на царя Олександра II), що навіть книга про парову машину українською мовою вважалася загрозою державній безпеці. Влада боялася будь-якого прояву української свідомості більше, ніж бомб, бо слово руйнує імперію зсередини.
Після звільнення з в'язниці шлях до вищої освіти був для нього закритий назавжди. Його виключили з училища з "вовчим білетом" і забороною вступати до будь-яких навчальних закладів імперії. Він опинився на волі, але без диплома, без професії і під постійним гласним наглядом поліції. Здавалося б, життя зламане. Батько був розлючений, стосунки в родині зіпсувалися до краю — батько не міг пробачити синові "ганьби арешту". Грінченко змушений був заробляти на життя важкою фізичною працею — він пішов... у шевці (чоботарі). Деякий час він жив тим, що лагодив чоботи селянам, живучи в злиднях, майже як волоцюга, ночуючи де прийдеться.
Саме в цей період (1880-1881) гартується його залізний характер. З "мрійливого панича" він перетворюється на аскета і борця. Він розуміє: щоб перемогти систему, потрібні не прокламації і не юнацький бунт, а глибокі знання і систематична, наполеглива праця. Він починає шалено займатися самоосвітою. Без вчителів, лише з книжками, які вдавалося дістати, він досконало вивчає іноземні мови (німецьку, французьку, чеську, польську), всесвітню історію, літературу. І вирішує здати екзамен на звання "народного вчителя" екстерном при Харківському університеті. Це була єдина доступна йому інтелектуальна професія, до якої допускали "неблагонадійних" (хоча і під наглядом). У 1881 році він блискуче складає іспит і отримує право вчителювати.
Педагогічна робота (1881-1893)
Наступні 12 років (1881–1893) Борис Грінченко провів у культурній ізоляції, у "глушині" — у селах Харківської та Катеринославської губерній (нині Сумщина, Луганщина, Дніпропетровщина). Він працював вчителем у народних школах. Це був не вимушений заслання, а свідомий, етичний вибір — "піти в народ", щоб просвітити його зсередини, дати селянським дітям, яких вважали "бидлом", ключ до розуміння світу і власної гідності. Грінченко вірив, що саме вчитель, а не політик, є головним агентом змін у суспільстві.
Вчителювання в імперській школі було справжньою каторгою і моральним випробовуванням для українського патріота. Згідно з Валуєвським циркуляром (1863) та Емським указом (1876), навчання мало вестися виключно російською мовою. "Малоросійське наріччя" було суворо заборонене в школі, церкві і друці. Інспектори народних училищ регулярно навідувалися з перевірками і суворо стежили за дотриманням цього правила. Уявіть собі абсурд і трагізм ситуації: вчитель (Грінченко) бачить перед собою клас переляканих українських дітей, які не розуміють російської мови, але змушений "вбивати" їм в голови чужі слова, ламаючи їхню психіку і караючи за рідне слово.
Грінченко не змирився з цим. Він розробив власну, ризиковану методику "тихої українізації". Офіційно, коли в класі був інспектор або чужі люди, навчання велося казенною російською мовою. Але щойно двері зачинялися і він залишався з дітьми сам на сам, Грінченко переходив на українську мову. Він пояснював матеріал рідною мовою, читав дітям українські казки, вірші Шевченка, розповідав історію України (завуальовано, як "історію рідного краю" або "історію козацтва").
Інноватор Грінченко: Він був одним із піонерів ідеї національної школи в Україні. Він на практиці довів те, що пізніше підтвердить світова психологія і педагогіка: дитина може повноцінно розвиватися лише тоді, коли первинне навчання ведеться материнською мовою. Будь-яке інше навчання він називав "педагогічним каліцтвом" і "вбивством дитячої душі". Він також виступав проти бездумного зубріння, механичного заучування текстів і тілесних покарань (різок), що було нормою для тогочасної рутинної школи. Його учні обожнювали його. Він організовував шкільні хори, ставив з дітьми п'єси, садив сади, вчив їх думати, аналізувати, а не сліпо коритися. У своїх статтях у журналі "Народні вчителі" він палко відстоював гуманістичну педагогіку.
Але де брати підручники? Російські підручники були незрозумілі, нудні і чужі дітям. І Грінченко, не чекаючи дозволів, починає писати їх сам. Він створює "Українську граматку" — буквар, написаний живою, соковитою народною мовою. Це був не просто підручник, а книга-друга, з малюнками і простими текстами про сільське життя, близькими дитині. Потім з'являється "Рідне слово" — унікальна читанка для школярів, де були зібрані найкращі зразки української літератури та фольклору (Шевченко, Квітка, Гребінка, народні думи, прислів'я). Ці книги, звичайно, не могли бути надруковані легально в Наддніпрянській Україні через цензуру. Тому він переписував їх від руки (!) в десятках примірників для своїх учнів або друкував у Галичині (Австро-Угорщина), де умови були ліберальнішими, і нелегально, контрабандою завозив через кордон. Кожна така книга була на вагу золота. Він ризикував свободою за кожну "Граматку", але не міг інакше.
У цей період (1883 р.) він одружується з Марією Миколаївною Гладиліною (літературний псевдонім Марія Загірня). Вона була вчителькою, як і він, і стала його вірним другом, секретарем, співавтором і коректором на все життя. Їхній шлюб — це зразок неймовірної духовної єдності і професійного партнерства, яке рідко зустрічається. Разом вони вчителювали, разом збирали фольклор (ходячи селами пішки під час канікул), разом писали книги, разом виховували доньку Настю у суто українському дусі. Марія вела каталоги, переписувала начисто його рукописи, вичитувала коректури, упорядковувала картки для словника — виконувала титанічну "чорнову" роботу, без якої спадщина Грінченка не була б такою масштабною і впорядкованою. Вони навіть створили свій "сімейний словник", записуючи кожне нове, цікаве слово, яке чули від людей.
У 1887 році, на запрошення відомої просвітительки Христини Алчевської, подружжя Грінченків переїздить до села Олексіївка на Катеринославщині (нині Луганська область). Алчевська, дружина банкіра і мецената, створила там зразкову народну школу для селян. Грінченко став душею цієї школи. Проте стосунки з Алчевською були складними і напруженими. Вона, будучи палкою українофілкою, все ж дотримувалася тактики "легальності" і лояльності — боялася дратувати владу, щоб школу не закрили. Грінченко ж був безкомпромісним радикалом. Він вимагав повної українізації, відмовлявся йти на поступки, відкрито конфліктував з місцевими попами (які доносили на нього) і урядниками. Врешті-решт, через доноси та ідеологічні розбіжності з Алчевською (яка не хотіла ризикувати школою заради принципів Грінченка), він змушений був покинути школу у 1893 році і переїхати до Чернігова, де влаштувався діловодом у земстві.
Період вчителювання дав Грінченкові унікальний матеріал. Він досконало вивчив живу народну мову в усіх її найтонших нюансах, діалектних відмінностях, психологію селянства, їхні біди та надії. Саме тут він зібрав тисячі слів, приказок, легенд, які згодом увійшли до його Словника. Він побачив Україну не з вікна карети чи кабінету, а зсередини курної хати, пізнавши душу народу.
Братство тарасівців: У 1891 році, під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії, Грінченко знайомиться з Іваном Липою та молодим студентом Миколою Міхновським. Разом вони засновують таємну політичну організацію "Братство тарасівців". Це була перша організація, яка поставила за мету державну незалежність України. Влітку, на могилі Шевченка в Каневі, вони склали присягу ("вірую") присвятити життя боротьбі за Україну. Грінченко написав програмний документ Братства — "Profession de foi молодих українців" (Символ віри). Там було чітко сказано: "Ми, свідомі українці, рішуче й назавжди пориваємо зв'язок з українофілами... Ми вимагаємо повної автономії для українського народу, визнання української мови державною". Це був перший крок від культурництва до справжньої політики.
Літературна діяльність (1880-ті–1900-ті)
Якщо вдень Грінченко був скромним вчителем чи земським чиновником, заваленим паперами, то вночі, часто при світлі каганця, він ставав письменником. Його літературна спадщина вражає своїм обсягом і жанровим розмаїттям: поезія, проза, драма, переклади, публіцистика, літературна критика. Він писав під псевдонімами Василь Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе, щоб уникнути цензури і показати "масовість" української літератури.
Як прозаїк, Грінченко є яскравим представником реалізму з елементами просвітницького народництва. Його герої — це здебільшого селяни ("Без хліба", "Сам собі пан", "Під тихими вербами", "Каторжна", "Дзвоник") та сільські інтелігенти — вчителі ("Екзамен", "Непокірний"). Його проза — це чесний, іноді жорстокий діагноз суспільству. Він не ідеалізував народ, як це робили старі українофіли-романтики, які бачили в селянах лише носіїв "високої моралі". Грінченко бачив темні сторони народного життя: невігластво, забитість, жорстокість, пристосуванство, пияцтво. В оповіданні "Каторжна" він майстерно розкриває психологію скривдженої дівчини Докії, яку суспільство своєю байдужістю і жорстокістю штовхає на злочин (підпал). Це глибокий психологічний аналіз, де соціальні умови переплітаються з особистою трагедією. Це один з найсильніших творів української прози, який ставить питання про межі терпіння і помсти.
У повісті "Сонячний промінь" (1890) та дилогії "На розпутті" і "Серед темної ночі" Грінченко порушує проблему ролі інтелігенції. Він критикує так званих "нових людей" (лібералів), які на словах люблять народ, а на ділі зраджують його при першій небезпеці або дбають лише про власну кар'єру. Його ідеал — це діяльний інтелігент, який жертовно працює для громади, не чекаючи нагороди. Ці твори викликали бурхливу полеміку, бо Грінченко безжально висміював псевдопатріотизм української еліти.
Поетична творчість Грінченка також підпорядкована ідеї громадянського служіння. Його збірки "Пісні Василя Чайченка" (1884), "Під сільською стріхою" (1886), "Хвилини" (1903) — це лірика борця. Знакова поезія "До праці", де він закликає: "Праця — єдина з неволі дорога". Або знаменитий вірш "Землякам, що раз на рік збираються на роковини Шевченка", де він картає українців за те, що вони "люблять Україну" лише за чаркою і тостами, а на ділі нічого для неї не роблять. Цей вірш став хрестоматійним звинуваченням у "патріотизмі на словах".
Стиль та мова: Грінченко був пуристом у мові. Його тексти — це еталон чистоти. Він свідомо уникав русизмів, полонізмів і "суржику", ретельно добираючи кожне слово. Іноді літературні критики (зокрема Іван Франко, який високо цінував Грінченка, але був об'єктивним) дорікали йому в певній "сухості", схематизмі образів чи надмірному дидактизмі (повчальності). Так, Грінченко часто писав "з тенденцією", "з метою". Для нього література була не грою уяви ("мистецтвом заради мистецтва"), а інструментом виховання нації. Він хотів, щоб його книги вчили, будили совість, закликали до дії. Це була література громадянського обов'язку.
Грінченко також був надзвичайно плідним перекладачем. Він розумів, що українська культура не може варитися у власному соку, вона мусить засвоювати світові шедеври, щоб стати рівною серед рівних. Він перекладав Ґете ("Фауст", "Лісовий цар", "Егмонт"), Шиллера ("Вільгельм Телль", "Марія Стюарт"), Гейне, Гюго, Байрона, Ібсена, Гауптмана. Завдяки йому український читач (навіть малоосвічений селянин, для якого він видавав ці переклади дешевими брошурами) міг вперше доторкнутися до світової класики рідною мовою.
У публіцистиці Грінченко вів непримиренну полеміку як з російськими шовіністами, так і з українськими "перевертнями" та "дядьками отечества чужого". Його цикл "Листи з України Наддніпрянської" (надруковані в галицькій "Правді" і "Буковині") — це блискучий, гострий аналіз колоніального становища України. Він не боявся говорити гірку правду в очі, за що нажив собі немало ворогів навіть серед "своїх". Його відома полеміка з Михайлом Драгомановим є показовою: Драгоманов був федералістом, космополітом і противником націоналізму, а Грінченко — переконаним самостійником і державником (хоча і поділяв соціалістичні ідеї справедливості). Грінченко звинувачував Драгоманова в тому, що той своїм авторитетом "розхолоджує" українську молодь від національної боротьби, підміняючи її загальнолюдськими цінностями. Для Грінченка національне питання стояло вище соціального — спочатку воля нації, а потім соціальні реформи.
Створення Словника (1907-1909)
Головний подвиг життя Бориса Грінченка, його Opus Magnum, пам'ятник, який він звів собі нерукотворний і який забезпечив йому безсмертя в історії — це "Словарь української мови" у чотирьох томах. Без цього словника історія української мови могла б скластися інакше.
Історія цього Словника драматична, складна і повчальна. Матеріали для нього збиралися десятиліттями (починаючи з 1860-х років) журналом "Кіевская старина" ("Київська старовина"). Це були тисячі карток зі словами, записаними від народу в різних куточках України ентузіастами-кореспондентами, студентами, вчителями. Але цей величезний, безцінний масив лежав "мертвим вантажем" у редакції. Ніхто не наважувався взятися за його впорядкування — це була пекельна, марудна праця, яка вимагала високої філологічної кваліфікації, нейпірного терпіння, часу і, головне, організаційного хисту.
У 1902 році редакція "Кіевской старины" (зокрема Володимир Науменко) запросила Бориса Грінченка взятися за цю роботу. Грінченко, розуміючи масштаб виклику (це була робота для цілого інституту, а не однієї людини), погодився, але поставив жорсткі, принципові, ультимативні умови. По-перше, повна свобода дій у відборі і редагуванні слів. Він не збирався бути технічним секретарем, який просто переписує картки. По-друге, його ім'я має стояти на титульній сторінці як упорядника. Старі "українофіли" з редакції спочатку опиралися (вони хотіли колективного авторства або щоб Грінченко залишився анонімним редактором "від редакції"), але Грінченко був непохитний: "Я беру на себе відповідальність, отже, це моя праця". Він навіть пригрозив відмовитися від роботи, якщо ця умова не буде виконана. Редакція, не маючи іншого виходу, змушена була поступитися.
Грінченко, переїхавши до Києва, разом з дружиною Марією звершив справжній науковий подвиг. За неймовірно короткий термін — всього 2 роки (1902-1904) — вони вдвох (!) переробили весь наявний матеріал. Грінченко організував роботу за суворим графіком: зранку до вечора, без вихідних, "як на каторзі". Але в ході роботи він побачив, що зібраних карток катастрофічно недостатньо. Більшість слів були "етнографічними" (назви предметів побуту, рослин, одягу, страв), але бракувало абстрактної, літературної, наукової, суспільно-політичної лексики.
Тому Грінченко прийняв стратегічне рішення: він додав до словника тисячі нових слів з творів українських письменників XIX і початку XX століття (від Котляревського, Квітки, Шевченка до Франка, Мирного, Лесі Українки, Коцюбинського) та з власних фольклорних записів. Фактично, вони переписали і доповнили словник більш ніж на половину. Це була робота на виснаження: тисячі годин над картками, перевірка джерел, уточнення значень, пошук російських відповідників. Марія виписувала цитати, сортувала картки, а Борис редагував дефініції і зводив усе до єдиної системи.
Структура та значення Словника: Словник містить близько 68 000 слів. Він побудований як українсько-російський тлумачний словник (українське слово — переклад і коротке пояснення російською). Чому російською? Бо така була вимога часу, царської цензури і головна наукова мета: показати точну відповідність української лексики російській, довести скептикам і шовіністам, що на кожне російське поняття (навіть абстрактне) є питомий український відповідник, що українська мова не бідніша, а в чомусь і багатша. Але найцінніше — це ілюстрації. До кожного слова Грінченко дібрав приклади вживання: цитати з пісень, дум, казок, приказок, віршів, прози. Це робить словник не просто сухим, "мертвим" списком слів, а справжньою, живою енциклопедією українського життя. Читаючи словникові статті "хата", "весілля", "козак", "доля", "воля", можна вивчити історію, міфологію, психологію і культуру народу. Наприклад, стаття про слово "батько" займає цілу сторінку дрібним шрифтом, ілюструючи всі відтінки значень: від рідного батька до кошового отамана, хрещеного батька чи шанованої людини.
Вийшов Словник у 1907-1909 роках у Києві. Його поява справила ефект вибуху в культурному житті. Українська мова нарешті отримала свій Паспорт. Тепер ніхто — ні чиновник, ні вчений, ні політик — не міг сказати, що такої мови "не існує" або що вона "зіпсована польська". Словник зафіксував і кодифікував літературну норму. Українська Академія Наук у Петербурзі (так, навіть імперська академія!) відзначила цей словник престижною премією імені М. І. Костомарова, визнавши його наукову вартість.
Важливий технічний момент: Грінченко застосував у словнику фонетичний правопис (пишемо як чуємо), який він вдосконалив на основі "кулішівки" та галицької "желехівки". Цей правопис отримав назву "грінченківка". Він став основою для сучасної української орфографії. Такі звичні нам сьогодні правила, як вживання апострофа, розрізнення літер "і" та "ї", відсутність твердого знака в кінці слів після твердих приголосних — все це закріпив і популяризував саме Грінченко у своєму Словнику. Він рішуче відкинув етимологічний правопис (ярижку), який штучно наближав українську мову до російської, зберігаючи застарілі літери.
Словник Грінченка ("Грінченків словник") залишався найповнішим і найавторитетнішим джерелом української лексики протягом усього XX століття. Навіть у найтяжчі радянські часи (після 1930-х років), коли мову штучно "зближували" з російською і репресували "націоналістичні" словники (як словник Кримського), мовознавці, перекладачі та письменники потайки, "з-під поли", звірялися з Грінченком як з еталоном "чистої", незіпсованої комуністичним новомовою, справжньої народної мови. Він був символом мовної стійкості. Максим Рильський у 1953 році назвав цей словник "сімейною книгою кожного свідомого українця". І сьогодні, попри появу нових, багатотомних академічних словників, "Грінченко" не втратив актуальності — він залишається невичерпним джерелом питомої, колоритної лексики.
🕰️ Історичний контекст — Каменяр словникарства
Останні роки життя Бориса Грінченка були трагічними. Він згорів на роботі, як свічка на вітру. Туберкульоз, зароблений у юності в тюрмі, прогресував на тлі постійного перевантаження і матеріальної скрути. Але найбільшого, смертельного удару завдала доля по його родині, по найдорожчому, що він мав.
У 1908 році помирає його єдина донька Настя Грінченко. Вона була талановитою письменницею, перекладачкою і активною учасницею революційного руху 1905 року (вона пішла ще далі батька в радикалізмі). За участь у збройних виступах вона потрапила до в'язниці. Вагітною. Тюрма підірвала її і без того слабке здоров'я. Вона народила сина, але невдовзі померла від швидкоплинних сухот. А за кілька місяців помер і її малесенький син, єдиний онук Грінченка.
Ця подвійна, страшна втрата зламала "залізного" Грінченка. Він впав у глибоку депресію, втративши сенс життя. "Тепер мені ні для кого жити, і Україна мені не поможе", — писав він у розпачі. Друзі, розуміючи катастрофу, зібрали гроші (українська громада оголосила збір коштів на "порятунок Вартового"), щоб відправити його на лікування до Італії, сподіваючись, що середземноморський клімат та зміна обстановки допоможуть.
У 1909 році він разом з дружиною виїжджає до сонячного містечка Оспедалетті. Але італійське сонце вже не могло зігріти його душу і врятувати зруйновані легені. 6 травня 1910 року Борис Грінченко помер на чужині. Його тіло перевезли до Києва. Похорон Грінченка перетворився на масштабну національну демонстрацію, попри заборони поліції і спроби влади применшити подію. Тисячі киян йшли за труною від вокзалу до Байкового кладовища, співаючи "Вічну пам'ять" і "Заповіт". Його поховали поруч з донькою і онуком, об'єднавши родину в вічності.
Що залишив нам Грінченко? Яким є його спадок?
- Літературна мова: Він завершив процес формування сучасної української літературної мови. Він очистив її від діалектизмів та архаїзмів, зробив придатною не лише для побуту, а й для науки, політики, права і високої літератури. Ми розмовляємо і пишемо сьогодні фактично "мовою Грінченка".
- Словник: Його Словник — це база даних, "золотий запас" нашої культури. В епоху тотальної русифікації він був "ковчегом", який зберіг мову від потопу. Перевиданий у 1958 і 1996 роках фототипичним способом, він і досі є настільною книгою філологів, письменників і журналістів.
- Освіта: Його ідеї про національну школу були реалізовані в часи УНР (1917-1921) і є актуальними зараз. Концепція Нової Української Школи (НУШ) багато в чому перегукується з гуманістичною педагогікою Грінченка (дитиноцентризм, навчання рідною мовою, зв'язок з життям).
- Видавнича справа: Засноване ним видавництво "Вік" та діяльність у київській "Просвіті" показали приклад того, як треба вести культурний бізнес. Вони видали сотні тисяч дешевих книжок ("книжок-метеликів") для народу, створивши масового, свідомого українського читача.
- Приклад служіння: Грінченко став моральним авторитетом. Він довів, що одна людина, маючи віру і волю, може замінити цілі міністерства. Він був "робочим волом" української культури, який тягнув плуга, не озираючись назад.
Пам'ять: Вшанування пам'яті Грінченка в сучасній Україні є гідним. Його ім'я носить Київський столичний університет (Київський університет імені Бориса Грінченка), який гордо зберігає і популяризує його спадщину, проводячи щорічні "Грінченківські читання". У 2011 році, до 20-річчя Незалежності, у центрі Києва, поблизу Національної опери, йому було встановлено величний пам'ятник (скульптор Микола Обезюк). Грінченко зображений сидячим, втомленим, але спокійним, з книгою в руках, дивлячись на місто, яке він так любив і для якого так багато зробив. Вулиці імені Грінченка є майже у кожному місті України, що свідчить про всенародне визнання його внеску.
"Я працював для свого народу, і в тому моя сила і моя слабкість. Але я вірю, що моя праця не пропаде марно, поки живе народ." — Зі щоденника Бориса Грінченка
📋 Підсумок
Борис Грінченко — це не просто ім'я в підручнику історії літератури. Це архітектор сучасної української нації. Він зрозумів головну річ: нація неможлива без спільної мови, а мова неможлива без стандарту. Створивши Словник і запровадивши єдиний правопис, він дав українцям універсальний інструмент для об'єднання. Він перетворив розрізнені селянські говірки на потужну європейську мову культури і науки. Його життя — це вічний урок для нас: великі справи робляться не галасом і порожніми обіцянками, а щоденною, наполегливою, часто жертовною працею. Як казав він сам: "Ми мусимо працювати так, наче від нашої роботи залежить доля всього світу". І в його випадку — доля українського світу дійсно залежала від його пера.
Зовнішні ресурси
🎯 Вправи
Передмова до Словаря української мови
Роль особистості в історії мови
Два словники — дві епохи: Грінченко vs Даль
- Словник Б. Грінченка (Українська мова)
- Словник В. Даля (Російська мова)
- Мета створення
- Джерельна база
- Принцип нормативності
Педагогіка національної свідомості
- Чому Грінченко називає навчання чужою мовою «педагогічним каліцтвом»?
- Які наслідки русифікації школи він виділяє?
- Як ця теза перегукується з сучасною концепцією Нової Української Школи (НУШ)?
Життя Вартового
Борис Грінченко був автором першого чотиритомного словника української мови.
Він народився в сім'ї заможних магнатів.
Грінченко був активним учасником «Братства тарасівців».
Його дружина Марія Загірня була співавтором багатьох його праць.
Грінченко підтримував ідею федерації України з Росією.
Він працював вчителем у сільських школах понад 10 років.
Борис Грінченко помер у глибокій старості в Києві.
Правопис, запроваджений у його словнику, називається «грінченківка».
Він ніколи не писав художніх творів, займаючись лише наукою.
Грінченко перекладав українською твори Шиллера і Гюго.