Дмитро Донцов: Ідеолог націоналізму
Дмитро Донцов — найвпливовіший і водночас найбільш суперечливий ідеолог українського XX століття. Його концепція «інтегрального націоналізму» радикально змінила свідомість поколінь, які вибороли незалежність України. Донцов відкинув раціоналізм та угодовство на користь волі, чину та фанатичної віри в націю. Він став духовним батьком «вісниківства» та ОУН, навчивши українців бути суб’єктами, а не жертвами історії. Розуміння його ідей є ключем до вивчення психології українського спротиву та боротьби проти імперського гніту.
Вступ
Чи може одна людина, маючи лише перо та пристрасть, змінити долю цілого народу? У випадку з Дмитром Донцовим відповідь — однозначно «так». Він не командував арміями і не очолював урядів, але його слова були гострішими за багнети. Донцов прийшов у політику тоді, коли українська еліта була паралізована «провансальством» — почуттям меншовартості та бажанням домовлятися з Москвою. Він став тим вибухом, який зруйнував цей затхлий порядок.
Донцов запропонував українцям нову етику — етику «лицарів та завойовників». Він відмовився від плачу над недолею і закликав до «волі до влади». Його публіцистика була подібна до електричного струму: вона або захоплювала і надихала, або викликала люту ненависть. Для Донцова нація була не просто сукупністю людей, а живою, ірраціональною стихією, яка має право на експансію та панування на своїй землі.
Його життя — це шлях від соціалістичних гуртків до апостольства націоналізму. Він бачив крах Української революції 1917–1921 років і зробив із нього найжорсткіші висновки. Донцов став пророком «чинного націоналізму», який не знає компромісів. Сьогодні, коли Україна знову захищає своє право на існування в екзистенційній війні, багато тез Донцова про природу російського імперіалізму та необхідність залізної волі звучать пророче.
Дмитро Донцов народився в Мелітополі, у зросійщеній родині, і його рідною мовою була російська. Проте він став найрадикальнішим захисником української мови та культури, довівши, що націоналізм — це передусім вольовий вибір людини, а не лише питання походження. Його перетворення на «апостола українства» — це одна з найдивовижніших метаморфоз в історії нашої думки.
Біографія
Витоки та соціалістичне минуле
Дмитро Іванович Донцов народився 29 серпня 1883 року в Мелітополі (Таврійська губернія). Його родина належала до середнього класу, батько був успішним підприємцем. Навчання в Петербурзькому та Віденському університетах відкрило йому світ європейської філософії та політики. На початку свого шляху Донцов був активним членом УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії) і навіть кілька разів потрапляв під арешт за революційну діяльність.
Проте соціалізм швидко розчарував його. Донцов зрозумів, що російські революціонери, незалежно від їхніх гасел, залишаються імперіалістами. Його розрив із соціалізмом був остаточним і безповоротним. У 1913 році на студентському з’їзді у Львові він виступив із доповіддю «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», де вперше чітко проголосив гасло повної політичної незалежності України від Росії. Це був розрив із панівним тоді федералізмом.
Ключові дати:
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1883 | Народився в Мелітополі |
| 1913 | Проголошення ідеї незалежності у Львові |
| 1914 | Голова Союзу Визволення України |
| 1918 | Директор Українського телеграфного агентства при Гетьманаті |
| 1922 | Редактор «Літературно-наукового вістника» у Львові |
| 1926 | Публікація фундаментальної праці «Націоналізм» |
| 1973 | Помер у Канаді, похований на цвинтарі в Саут-Баунд-Брук |
Творець ідеології: Львівський період та феномен «Вісниківства»
Найпліднішим часом для Донцова став міжвоєнний період (1922–1939), проведений у Львові. Це був час «бурі і натиску» в українській культурі. Тут він редагував «Літературно-науковий вістник», а згодом видавав власний часопис «Вістник». Навколо нього згуртувалося коло молодих поетів та інтелектуалів, яких сьогодні називають «вісниківцями». Це були Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Юрій Клен.
Донцов не просто редагував їхні тексти — він формував їхній світогляд. Він вимагав від літератури не «плачу», а «заліза». Він виховував у них нову «трагічну» свідомість, готуючи їх до боротьби за волю України. Для «вісниківців» Україна стала не «матір’ю-страдницею», а «грізною державою», яку треба відбудувати. Донцов проповідував культ героїзму, аристократизму духу та безкомпромісного служіння ідеї. Його вплив на тогочасну поезію був колосальним: він повернув у неї динаміку, вогонь та волю до чину.
У 1926 році вийшла його книга «Націоналізм», яка стала маніфестом нової епохи. У ній Донцов виклав засади свого інтегрального націоналізму. Він стверджував, що нація — це «вид» у природі, який бореться за виживання. Головними рушійними силами нації він вважав:
- Волю: перевага ірраціонального прагнення над логікою.
- Догму: беззастережна віра в національну ідею.
- Фанатизм: готовність до будь-яких жертв заради нації.
- Аморалізм: право нації діяти поза межами звичайної моралі у боротьбі за існування.
Ці ідеї були жорсткою реакцією на поразку УНР. Донцов вважав, що демократична інтелігенція програла, бо була надто «гуманною» та «м’якотілою». Він вимагав нової еліти — «активної меншості», яка поведе за собою маси. Він вірив, що лише «люди з граніту» зможуть протистояти сталінській машині знищення.
«Нація — це не те, що є, а те, що вона хоче бути. Нація — це воля до чину, це воля до влади, це пристрасне бажання загарбати собі місце під сонцем». — Дмитро Донцов, «Націоналізм»
Шлях вигнанця: Друга світова та еміграція в Канаді
Початок Другої світової війни змусив Донцова залишити Львів. Він перебував у Бухаресті, Празі, Берліні, постійно шукаючи можливості для української справи. Його стосунки з ОУН були непростими: він був їхнім духовним вчителем, але часто критикував конкретні політичні кроки. Його авторитаризм та безкомпромісність робили його важким партнером у будь-яких коаліціях. Він завжди залишався «одинаком у політиці», який волів впливати на мізки, а не на партійні структури.
Після війни, у 1947 році, він переїхав до Канади, де оселився в Монреалі. Тут він займався викладацькою діяльністю в Університеті Монреаля та продовжував свою публіцистичну працю. В еміграції Донцов дещо змінив свій фокус, звернувшись до релігії та містицизму. Він почав трактувати українську історію як вічну битву Духа проти Матерії, Християнського Заходу проти атеїстичного Сходу.
Він став прихильником православної традиції (хоча сам був вихований у католицизмі), вбачаючи в ній «козацький дух». Його пізні праці, такі як «Дух нашої давнини», просякнуті ідеєю месіанства України. Він вірив, що Україна має особливу місію — зупинити «московську орду» і врятувати європейську цивілізацію від розкладу. До останніх днів він залишався вірним своїй ідеї — Росія має бути зруйнована, щоб Україна могла жити.
Сьогодні Донцов — це символ безкомпромісного патріотизму. У Києві та Мелітополі є вулиці його імені. Його праці перевидаються величезними тиражами. Хоча багато хто критикує його за надмірний радикалізм та запозичення елементів європейських правих ідеологій того часу, ніхто не може заперечити його ролі у пробудженні «державної волі» українців.
🕰️ Історичний контекст
Крах ілюзій: Україна після 1921 року
Для розуміння радикалізму Донцова треба знати контекст 1920-х років. Українська нація щойно пережила крах своєї першої держави. Мільйони загиблих, Голодомор, терор — це була ціна за «демократичну слабкість» 1917 року. Українці в Галичині опинилися під польською окупацією, на Сході — під більшовицьким ярмом.
Це був час загальноєвропейської кризи лібералізму. По всій Європі народжувалися волюнтаристські рухи, які обіцяли порядок і силу. Донцов вписав українське питання в цей глобальний тренд. Він розумів, що в світі хижаків бути «травоїдною» нацією — означає зникнути.
Ключові контекстуальні фактори:
- Політика: Тотальне розчарування в ліберальній демократії та Лізі Націй, які не захистили Україну.
- Культура: Формування «герметичних» інтелектуальних спільнот, які готували кадри для майбутнього повстання.
- Мова: Мова для Донцова була «панцерником» нації. Він вимагав очищення української мови від російських запозичень та «рабських» інтонацій.
Радянська пропаганда називала Донцова «фашистом» та «агентом іноземних розвідок». Це був спосіб затаврувати будь-яку ідею активного українського спротиву. Насправді Донцов був глибоко національним мислителем, який шукав засоби порятунку свого народу в умовах тотального знищення. Його націоналізм був оборонною реакцією на російський червоний фашизм. Він довів, що українська ідея має бути «інтегральною» — тобто такою, що охоплює всю людину, її емоції, волю та розум.
Теорія «Інтегрального націоналізму»
Воля як першооснова
Центральною категорією Донцова є Воля. Він спирався на ідеї Ніцше та Шопенгауера, але адаптував їх до українського ґрунту. Для нього світ — це не лад, а хаос сил, де перемагає той, хто має сильнішу волю. Українці, на думку Донцова, мали занадто багато «розуму» (який шепотів про компроміси) і занадто мало «інстинкту» (який вимагав перемоги).
Він проповідував «волю до влади» не як прагнення до тиранії, а як право нації самостійно розпоряджатися своєю долею. Це була філософія чину — дії, яка не потребує раціональних виправдань. «Лише той має право на свободу, хто готовий за неї вмерти і вбити», — ця теза шокувала гуманістів, але надихала молодь ОУН.
Активна меншість проти пасивної маси
Донцов розробив теорію елітарності. Він вважав, що націю будує не весь народ одночасно, а невелика група пасіонаріїв — «активна меншість», або каста. Ця каста має бути згуртованою, фанатичною та дисциплінованою. Вона має вести за собою «масу», яка за своєю природою є пасивною.
Він критикував концепцію «народовладдя», вважаючи її формою охлократії. Для нього ідеалом була ієрархія, де кожен знає своє місце в загальній боротьбі. Ця теорія лягла в основу структури підпільних організацій, які десятиліттями чинили опір радянській владі.
Теорія активної меншості була відповіддю на неспроможність демократичних інститутів захистити Україну в 1917-1921 роках. Донцов шукав модель, яка б забезпечила максимальну мобілізацію національних сил у ворожому оточенні.
Міф та ірраціоналізм: Сила колективного несвідомого
Донцов вірив у силу Міфу. Він розумів, що сухі цифри економіки чи юридичні аргументи не здатні підняти людей на барикади в часи смертельної небезпеки. Нації потрібен величний міф про своє походження, свою месіанську місію та своє непереможне майбутнє. Цей міф має бути ірраціональним, він має апелювати не до холодного розсудку, а до почуттів, інстинктів та підсвідомості.
Для українців таким міфом став образ «Козацької нації-орди», яка несе вогонь свободи серед степів та руїн імперій. Донцов створював справжній культ героїв, канонізуючи постаті Мазепи, Хмельницького, Богуна. Він робив історію не предметом спокійного академічного вивчення, а джерелом розпеченої енергії для сьогодення.
Психологічний аспект: Боротьба з «провансальством»
Однією з найглибших тем Донцова була боротьба з тим, що він називав «провансальством» — комплексом національної меншовартості. Він бачив у частині української інтелігенції людей, які, люблячи українські пісні та страви, водночас визнавали інтелектуальну та політичну вищість Росії. Для Донцова «провансалець» був небезпечнішим за відкритого ворога, бо він руйнував націю зсередини.
Він проповідував «психологічну сепарацію» від Москви задовго до того, як це стало мейнстримом. Донцов закликав українців перестати дивитися на світ крізь російські окуляри. Він вимагав орієнтації на «Західний дух» — на активність, індивідуалізм та фаустівське прагнення до пізнання і підкорення світу.
Стиль Донцова — це «стиль-наступ». Він використовує короткі, рублені фрази, багато знаків оклику, риторичні запитання та яскраві метафори. Його тексти мають сугестивний характер — вони гіпнотизують читача, змушуючи його відчувати свою причетність до чогось великого і грізного. Це класичний зразок маніпулятивного, але геніального політичного тексту.
Порівняльний аналіз
Дмитро Донцов vs. В’ячеслав Липинський
Це було драматичне зіткнення двох фундаментальних принципів: «Волі» та «Закону». Це була дискусія про те, що важливіше для будівництва держави — порив чи інституція.
| Аспект | Дмитро Донцов | В’ячеслав Липинський |
|---|---|---|
| Пріоритет | Емоція, порив, воля | Розум, право, закон |
| Роль еліти | Революційні вожді (каста) | Спадкова шляхта (стани) |
| Ставлення до ворога | Тотальне знищення | Лицарська війна, дипломатія |
| Форма держави | Диктатура нації | Монархія, Гетьманат |
Аналіз: Липинський хотів «виховати» націю через сталі інституції та повагу до права, Донцов хотів «запалити» її через всепоглинаючий вогонь ідеї. Липинський будував фундамент правової культури, Донцов — зводив стіни та дах у заграві революційного пожежі. Конфлікт між ними був неминучим: консерватор Липинський боявся, що донцовський радикалізм призведе до кривавого хаосу (охлократії), а Донцов вважав Липинського «архаїчним мрійником», який не розуміє жорстокості та цинізму сучасної світової боротьби. Обидва вони, проте, були об’єднані однією метою — абсолютною незалежністю України.
Критичне мислення
Питання для роздуму:
- Чи можливий дієвий націоналізм без фанатизму в умовах тотальної війни та боротьби за біологічне виживання нації?
- Які етичні та політичні ризики несе в собі теорія «активної меншості» для майбутньої демократичної України? Де межа між лідерством та тиранією?
- Чому Донцов вважав «провансальство» найнебезпечнішою внутрішньою хворобою українців? Які прояви цієї хвороби ми можемо спостерігати в сучасному медіапросторі?
- Як ви ставитеся до тези Донцова про «аморалізм» у політиці? Чи виправдовує мета засоби, коли йдеться про порятунок мільйонів життів?
📋 Підсумок
Дмитро Донцов (1883–1973) — це архітектор українського вольового духу. Він дав нації те, чого їй найбільше бракувало — віру в себе та мужність бути агресивним у захисті своїх прав. Його інтегральний націоналізм став «кислотою», що розчинила рабську покору минулих віків. Навіть якщо ми не погоджуємося з усіма його тезами (особливо щодо аморалізму чи елітарності), ми маємо визнати: без «ін'єкції Донцова» українська ідея могла б залишитися лише в межах літературних гуртків. Він вивів Україну на арену великої політики, де рахуються лише з сильними. Його голос — це голос бурі, яка очистила шлях для майбутньої незалежності. Ми маємо пам'ятати про його внесок у гартування національного характеру, водночас творчо переосмислюючи його ідеї в контексті сучасних демократичних цінностей та гуманізму.
Потрібно більше практики?
- Дослідження: Знайдіть уривок із праці «Дух нашої давнини». Проаналізуйте, як Донцов ідеалізує козацьке минуле.
- Дискусія: Обговоріть поняття «провідної верстви» у Донцова та Липинського. Чи бачите ви паралелі з сучасним громадянським суспільством та волонтерським рухом?
- Творчість: Напишіть критичний відгук на статтю Донцова, використовуючи аргументи його тогочасних опонентів-лібералів.
- Аналіз: Проаналізуйте мову одного з «Вістників». Які емоційні епітети найчастіше вживав Донцов для опису ворогів нації?
- Рефлексія: Подумайте, чому Донцов був настільки популярним серед молоді 1930-х років. Яке психологічні потреби нації він задовольняв?
🎯 Вправи
«Донцов vs Липинський: Воля чи Закон?»
- «Дмитро Донцов (Волюнтаризм)»
- «В'ячеслав Липинський (Легалізм)»
- «Основний інструмент націєтворення»
- «Тип ідеальної еліти»
- «Ставлення до історичної традиції»
«Апостол чи Фашист?»
«Донцов був членом Комуністичної партії СРСР і працював у Кремлі.»
«Книга «Націоналізм» (1926) стала маніфестом інтегрального націоналізму.»
«Мислитель народився у зросійщеній родині, і його шлях до українства був вольовим вибором.»
«Донцов вважав, що Україна має бути частиною демократичної федерації з Росією.»
«Термін «провансальство» у Донцова означає любов до французької культури.»
«Донцов помер у Канаді у 1973 році.»
«Він був редактором часопису «Вістник» у міжвоєнному Львові.»
«Донцов вважав, що нація має діяти виключно в межах християнської моралі.»