Йов Борецький: Захисник православ'я
🎯 Чому це важливо?
Йов Борецький (пом. 1631) — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, постать, яка стала архітектором духовного воскресіння України в один із найкритичніших моментів її історії. Він був першим православним ієрархом, який зумів поєднати силу інтелекту, авторитет освіти та козацьку шаблю для захисту національної ідентичності. Його діяльність у 1620 році з відновлення православної ієрархії, яка перебувала поза законом після Берестейської унії, стала актом неймовірної громадянської мужності та стратегічної далекоглядності. Борецький перетворив Київ на інтелектуальний бастіон, заклавши підвалини для Києво-Могилянської академії та об'єднавши розрізнені верстви суспільства — від міщан до козаків — навколо ідеї захисту «батьківської віри». Вивчення його життя дозволяє зрозуміти, як релігійний опір став джерелом сучасної української нації та її європейського вибору.
Вступ — Відновлення православної ієрархії
Рік 1620-й увійшов в українську історію як час великого перелому та духовного тріумфу, коли на дніпровських пагорбах Києва вирішувалася доля цілої цивілізації. Після чверті століття перебування «поза законом» внаслідок Берестейської унії 1596 року, православна церква в Україні опинилася на межі організаційного колапсу. Вона фактично не мала власних легітимних єпископів, що ставило під загрозу не лише релігійне життя, а й саме існування руської ідентичності в межах Речі Посполитої. Саме в цей драматичний момент, коли здавалося, що латинізація та полонізація еліти є невідворотними, на історичну сцену вийшов Йов Борецький. Це була людина, яка за масштабом свого мислення, глибиною ерудиції та незламною силою волі ідеально відповідала викликам своєї складної епохи.
Роль Йова Борецького у таємному висвяченні нової православної ієрархії єрусалимським патріархом Феофаном III у 1620 році була не просто значною, а фундаментальною. Це був не звичайний церковний обряд, а зухвалий і ретельно спланований політичний маніфест, що проголошував право українського народу на власну духовну суб'єктність та культурну незалежність. Борецький довів, що внутрішня віра та інтелектуальна гідність можуть бути набагато сильнішими за будь-які державні заборони чи королівські універсали. Він зумів перетворити церковне питання на загальнонаціональну справу, зробивши православ'я головним символом волі та національної честі в очах усіх станів суспільства.
Йов Борецький став першим митрополит нової епохи — епохи бароко, де церква перестала бути лише інституцією стародавнього обряду і перетворилася на динамічне серце національного опору. Він чітко розумів, що в умовах Контрреформації та агресивної католицької експансії вижити зможе лише та релігійна спільнота, яка спирається на сучасну європейську освіту та активну, свідому підтримку всього громадянства. Борецький став інтелектуальним мостом між візантійською духовною традицією та ренесансним гуманізмом, впроваджуючи нові, небачені раніше стандарти навчання в братських школах. Його обрання митрополитом було визнанням його беззаперечного авторитету як вченого світового рівня, мудрого вчителя та безстрашного патріота, здатного вести діалог з монархами та патріархами на рівних.
Київ за часів Борецького знову почав усвідомлювати себе як «другий Єрусалим» та головний культурний центр усього православного світу. Зусиллями митрополита місто перетворилося на справжню інтелектуальну фортецю, де кожна друкована сторінка і кожна шкільна лекція були важливими цеглинами у фундаменті майбутньої української державності. Він бачив Україну-Русь не як глуху окраїну сусідніх імперій, а як самодостатній цивілізаційний простір, де панують закони лицарської честі, високої освіченості та духовної свободи. Борецький створив прецедент, коли культурна ініціатива приватних осіб та громадських організацій замінила відсутність власної державної політики, заклавши основи для майбутнього національного відродження. Кожен його крок був спрямований на те, щоб зробити руський народ суб'єктом, а не об'єктом великої історії.
Відновлення ієрархії відбувалося в умовах найсуворішої секретності, що більше нагадувала сучасну воєнну операцію, ніж церковний обряд. Патріарх Феофан, який повертався з Москви, перебував під надійною охороною трьох тисяч добірних козаків гетьмана Сагайдачного. Висвячення Йова Борецького на митрополита відбулося в глибокій ночі, в одній з київських церков на Подолі, за щільно зачиненими дверима та з виставленою навколо посиленою вартою. Цей акт став можливим лише завдяки унікальному стратегічному союзу інтелектуала-Борецького та воїна-Сагайдачного. Це був історичний момент, коли козацька шабля стала надійним і нездоланним щитом для вільної православної думки.
Життєпис
Молодість, освіта та формування характеру
Іван Борецький (який у чернецтві прийняв ім'я Йов) народився близько 1560 року в мальовничому селі Бірча на Галичині (територія сучасної Польщі). Його походження з дрібної, але поважної шляхетської родини значною мірою зумовило його високий рівень особистої культури та природну відданість багатовіковим традиціям руського шляхетства. Родина Борецьких була частиною того стійкого шляхетського прошарку, який попри колосальний соціальний тиск латинізації та полонізації свято зберігав вірність «грецькому закону» та своїй рідній мові. Початкову освіту він здобув, імовірно, у місцевих церковних школах, де виявив неабиякі здібності до наук та мов, що відкрило йому шлях до найкращих навчальних закладів тогочасної Східної Європи.
Навчався він у знаменитій Острозькій академії, яка була першим вищим навчальним закладом на українських землях. Під патронатом великого мецената князя Костянтина-Василя Острозького (М16), молодий Борецький занурився в атмосферу «Волинських Афін», де вивчав «сім вільних наук», грецьку мову, латину та слов'янську вченість. Існують також обґрунтовані припущення істориків, що він продовжував своє навчання у закордонних університетах, можливо в Італії чи Німеччині, про що свідчить його блискуче знання класичних мов та глибока обізнаність з новітніми течіями європейської філософської думки. Його інтелектуальний багаж був типовим для людини епохи високого Ренесансу: глибоке знання античної риторики та філософії органічно поєднувалося в ньому з ретельним і критичним вивченням праць отців церкви. Він був людиною широкого світового кругозору, здатною аналізувати глобальні тенденції розвитку християнського світу та вміло застосовувати їх до складних українських реалій.
Свою професійну діяльність молодий Іван розпочав як викладач у Львівській братській школі. Наприкінці XVI століття Львів був головним центром православного просвітництва та запеклої боротьби міщан за свої права. Тут він не лише викладав класичні мови, а й брав активну, часто провідну участь у складній та багатогранній діяльності Успенського братства. Це була епоха, коли братства вели виснажливу юридичну та релігійну боротьбу проти польської магістратури за право вільно сповідувати свою віру та займатися ремеслами. Львівський період став для Борецького справжньою і суворою школою громадського активізму та правової боротьби. Він на власні очі побачив, що міщанська солідарність, організована в потужні братства, може бути реальною політичною силою, здатною успішно протистояти навіть найсильнішому державному тиску. Його авторитет як педагога і вченого був настільки великим, що згодом його запросили до Києва, щоб очолити абсолютно нову на той час братську школу.
Саме у Львові Борецький остаточно сформувався як полеміст світового рівня. Він бачив, як уніатська ідея, нав'язана зверху, боляче розколює руське суспільство, і вже тоді почав наполегливо шукати інтелектуальних та правових засобів для захисту православної традиції. Він чітко усвідомлював, що церкві потрібне глибоке внутрішнє оновлення через розвиток освіти, науки та книговидання. Праця в братській друкарні дозволила йому досконало опанувати мистецтво книжкової справи, яке він згодом блискуче використає в Києві для поширення своїх ідей. Він став одним з тих прозорливих лідерів, хто свідомо переніс інтелектуальний центр України зі Львова до Києва, повертаючи давній столиці її статус сакрального і духовного серця нації. Його переїзд до Києва в 1615 році став початком справжнього культурного вибуху в місті, яке тривалий час перебувало в стані певної провінційної сплячки. Борецький вдихнув нове життя в дніпровські пагорби, зробивши їх центром тяжіння для всієї православної еліти.
Його життя у Львові було насичене не лише викладанням, а й участю в релігійних диспутах. Він на власні очі бачив, як закриваються православні храми і як православних міщан не допускають до цехів. Це сформувало в ньому почуття глибокої відповідальності за долю всього народу. Борецький став одним з імовірних авторів знаменитої «Перестороги» — твору, який аналізував причини занепаду Русі та пропонував шляхи виходу через розвиток освіти. Він вчив міщан, що знання законів та мов є кращим захистом, ніж порожні скарги. Його львівський досвід був перенесений у Київ, де він став ідеологічним фундаментом нового культурного центру. Борецький вірив, що Київ має знову стати світовим інтелектуальним центром, гідним своєї давньої княжої слави.
Ректорство у Києві та стратегічне будівництво
У Києві Борецький став одним із головних засновників легендарного Київського Богоявленського братства (1615 рік) та першим ректором його школи на Подолі. Це була абсолютно нова за своєю концепцією освітня установа. Він зумів здійснити справжній геній політичної думки — залучити до лав братства гетьмана Петра Сагайдачного разом із усім Військом Запорозьким. Це був крок, який надав релігійній організації нечуваного раніше мілітарного захисту від свавілля місцевої адміністрації та королівських чиновників. Борецький особисто розробив навчальну програму школи, яка стала взірцем для всієї Східної Європи. У ній органічно поєднувалася візантійська патрістична вченість з передовими педагогічними методами найкращих єзуїтських колегіумів Заходу. Він готував не просто освічених людей, а нову національну еліту — патріотично налаштованих лідерів, здатних захищати права свого народу на будь-якому рівні.
Як ректор, Йов Борецький став головним ідеологом концепції «освіченого православ'я». Він тверезо розумів, що головна зброя опонентів у боротьбі за душі — це знання, логіка та риторична майстерність. Тому він вчив своїх спудеїв перевершувати єзуїтів у всьому: у знанні латини, у майстерності ведення диспутів, у бездоганному знанні грецьких текстів. При Київській школі запрацювала потужна друкарня, навколо якої виник гурток талановитих перекладачів та вчених. Борецький особисто готував до друку фундаментальні праці, які мали стати інтелектуальним щитом для всього православного світу. Він активно виступав проти латинізації, але робив це методами чистої науки та логічного доведення, що викликало повагу навіть у його найзапекліших ворогів. Його дім на Подолі став відкритим інтелектуальним салоном, куди з'їжджалися вчені з усього християнського Сходу.
Його вплив дуже швидко поширився далеко за межі шкільних стін. Борецький став найближчим і найвпливовішим духовним наставником гетьмана Сагайдачного. Саме він зумів переконати козацького лідера зробити системну, фінансову та воєнну підтримку церкви та освіти головною стратегічною метою всього Війська Запорозького. Цей історичний союз «меча і хреста» став визначальним фактором розвитку України протягом усього бурхливого XVII століття. Коли в 1620 році виник унікальний історичний шанс відновити канонічну ієрархію, саме Борецький був тією єдиною постаттю, навколо якої без вагань згуртувалися всі патріотичні сили країни. Його обрання митрополитом було не випадковістю, а логічним та справедливим підсумком його багаторічної самовідданої праці як головного просвітника Русі.
Борецький також став ініціатором масштабного руху за відродження Києва як духовного центру світового рівня. Він сприяв реставрації напівзруйнованих Михайлівського Золотоверхого монастиря та Софійського собору, нагадуючи своїм сучасникам про величну спадщину часів Київської Русі. Його діяльність мала на меті подолати глибокий комплекс меншовартості руського населення та повернути йому відчуття історичної спадкоємності і гордості. Він вчив українців пишатися своєю історією, але робити це на високому європейському культурному рівні. Ректорство Борецького заклало ті міцні підвалини, на яких згодом його наступник Петро Могила (М23) збудує свою славетну Академію. Борецький був архітектором ідей, тоді як Могила став будівничим великої інституції. Його зусилля повернули Києву роль інтелектуального штабу всієї Східної Європи.
Йов Борецький одним із перших в українській історії зрозумів, що в ранньомодерну епоху освіта є не просто засобом просвіти, а стратегічним ресурсом національної безпеки. Його школа не лише давала сухі знання, вона системно формувала абсолютно новий тип українця — освіченого, гордого, здатного до критичного мислення та незламного у своїх переконаннях. Випускники братських шкіл ставали тими кадрами, які згодом очолили козацькі канцелярії, дипломатичні місії та церковну ієрархію. Борецький створив унікальну систему відтворення національної еліти, без якої жодна реальна державність була б неможливою. Його школа була фортецею, де зброєю було слово, а патронами — знання.
Берестейська унія та її наслідки
Фундаментальна суть Берестейської унії 1596 року полягала в спробі об'єднати православну церкву в Речі Посполитій з каторицькою при повному збереженні східного візантійського обряду, але під беззаперечним верховенством Папи Римського. Проте цей масштабний проект, який спочатку задумувався деякими ієрархами як шлях до релігійного миру та примирення в державі, насправді став причиною тривалої, жорстокої та виснажливої релігійної війни. Більшість українського народу, організоване міщанство та переважна частина низового духовенства категорично і часто зі зброєю в руках відкинули унію. Вони справедливо вбачали в ній не релігійне оновлення, а підступний засіб духовної асиміляції, латинізації та повної втрати свого національного та культурного обличчя. Державна ж влада у Варшаві визнала легітимною лише новостворену уніатську церкву, фактично оголосивши мільйони православних вірних «поза законом» та позбавивши їх усіх громадянських прав.
Ліквідація православної ієрархії після 1596 року означала, що після природної смерті останніх православних єпископів, які мали мужність не прийняти унію, нових висвятити було просто нікому в межах всієї країни. Це невблаганно вело до того, що православні храми поступово залишалися без канонічно призначених священиків, а всі церковні таїнства — від хрещення до вінчання — ставали «недійсними» з офіційного погляду державного та канонічного права. Королівська влада почала масово закривати православні церкви, монастирі та школи, силоміць передаючи їхні стародавній будівлі та величезні маєтки до рук уніатської ієрархії. Православні громадяни були цинічно позбавлені елементарного права обіймати будь-які державні посади, навчатися в університетах та вільно сповідувати віру своїх дідів. Це була планомірна і системна спроба духовного та культурного геноциду цілого народу, на яку він відповів небаченою мобілізацією.
Братства — ці самокеровані релігійно-громадські організації міщан — стали головними і найпотужнішими осередками національного опору. Вони власним коштом, часто відмовляючи собі у найнеобхіднішому, будували величні храми, які мали демонструвати силу православного духу, відкривали сучасні школи з найкращими вчителями та засновували потужні друкарні. Братчики активно і професійно використовували право патронату для правового захисту своїх церков від зазіхань королівських чиновників. Йов Борецький був одним з найактивніших та наймудріших діячів цього великого руху. Він вбачав у братствах не просто релігійні гуртки, а прообраз зрілого, самосвідомого громадянського суспільства, де голос кожного вірного члена громади мав реальну вагу та значення. Братський рух врятував православ'я від повної організаційної руйнації, підготувавши інтелектуальний грунт для відновлення церкви на найвищому рівні.
У своїх численних творах та промовах Борецький глибоко і всебічно аналізував катастрофічні наслідки унії для майбутнього народу. Він переконливо доводив, що вона неминуче веде до деградації руської культури, оскільки штучно відриває її від її життєдайних історичних коренів та силоміць нав'язує чужу ментальність та спосіб мислення. Унія для нього була не лише складною теологічною проблемою, а передусім питанням самого фізичного та духовного виживання народу як цілісного організму. Він з болем бачив, як вища руська шляхта масово залишає православ'я заради політичної кар'єри у Варшаві, і чітко розумів, що тепер єдиною реальною опорою церкви стають освічені міщани та озброєні козаки. Це змусило його докорінно переосмислити роль різних соціальних станів у житті нації, піднісши статус козацтва до рівня нового «лицарського стану», покликаного захищати не лише кордони, а й душу народу.
Православ'я внаслідок унії парадоксальним чином стало найпотужнішим символом національної честі, соціальної свободи та незламності. Йов Борецький зумів запропонувати народу свою унікальну цивілізаційну модель: залишатися твердим у православ'ї (триматися Сходу духовно), але при цьому ставати справжнім європейцем за рівнем своєї освіти, правової свідомості та загальної культури. Це був реальний і життєздатний «третій шлях» України-Русі між експансивним латинським Заходом та деспотичним Сходом. Зусиллями Борецького виснажлива релігійна боротьба перетворилася на величний процес творення сучасної української нації, яка більше не просила милості, а вимагала визнання своїх законних прав перед усім світом. Його аналіз став ідеологічною бронею для майбутніх поколінь борців за волю, а його життя — прикладом того, як ідея стає непереможною силою.
Берестейська унія була не лише суто релігійним чи церковним актом, а й спробою радикального, насильницького цивілізаційного вибору для всього Східноєвропейського регіону. Польський уряд та католицька церква прагнули через унію примусово інтегрувати українські та білоруські землі в західний світ виключно за своїми правилами та лекалами. Проте методи впровадження цієї ідеї — через насильство, закриття храмів та позбавлення православних елементарних прав — призвели до прямо зворотного результату: православ'я стало для українців синонімом національної гідності та соціальної справедливості. Йов Борецький був тим генієм, який зрозумів: щоб перемогти у цьому протистоянні, треба не замикатися в традиції, а модернізувати її, зробивши кращою за пропозиції опонентів. Його відповідь на унію — це створення «України як інтелектуального суб'єкта».
Відновлення ієрархії 1620 року
На самому початку 1620 року до Києва прибув високий гість — патріарх Єрусалимський Феофан III. Офіційно він просто повертався з тривалої подорожі до Москви до своєї далекої кафедри в Палестині. Проте його справжньою, глибоко таємною місією, яку протягом тривалого часу ретельно і детально готував Йов Борецький за повної фінансової та військової підтримки гетьмана Петра Сагайдачного, було повне відновлення канонічної православної ієрархії в Україні. Це був момент величезного ризику для всіх учасників. Патріарх Феофан спочатку виявляв значне, цілком обґрунтоване вагання, адже він розумів, що такий крок викличе несамовитий гнів польського короля Сигізмунда III та призведе до міжнародного скандалу. Але Сагайдачний, як реальний господар ситуації, особисто гарантував йому абсолютну безпеку своєю дисциплінованою сорокатисячною армією, яка контролювала весь Київський регіон.
Борецький, у свою чергу, надав патріарху всі необхідні глибокі теологічні, канонічні та історичні аргументи, що беззаперечно підтверджували абсолютну законність та нагальну життєву необхідність цього кроку для порятунку православної віри мільйонів людей. Протягом кількох місяців перебування патріарха в Києві велися напружені переговори. Борецький діяв як блискучий дипломат і стратег, переконуючи грецького ієрарха, що без відновлення ієрархії Руська церква приречена на загибель. Кожен день перебування Феофана в Києві був наповнений ризиком, адже королівські шпигуни намагалися дізнатися про справжні наміри гостей. Проте козацьке кільце навколо патріаршої резиденції було непроникним. Київ у ті дні нагадував обложену фортецю, яка готувалася до свого великого духовного прориву.
У жовтні 1620 року, в глибокій таємниці, відбулося історичне висвячення Йова Борецького на Митрополита Київського, а також кількох єпископів для інших вакантних єпархій України та Білорусі. Це була неймовірна за своєю зухвалістю, складністю виконання і далекосяжністю наслідків операція. Польська влада у Варшаві була буквально приголомшена і поставлена перед доконаним фактом: православна церква знову має свою законну голову, визнану східними патріархами. Реакція короля та уніатів була миттєвою і надзвичайно лютою: на всіх нововисвячених ієрархів було негайно видано грізні королівські універсали. Їх офіційно оголосили державними зрадниками, московськими шпигунами та небезпечними злочинцями, які підлягали негайному арешту. Самого Йова Борецького офіційно називали самозванцем, чия діяльність загрожує спокою Речі Посполитої.
Проте за спиною новообраного митрополита стояв увесь озброєний козацький Київ та сорокатисячне Військо Запорозьке, що робило будь-які спроби фізичного арешту чи силової розправи з боку королівської адміністрації абсолютно неможливими. Влада була змушена безсило лютувати, але де-факто рахуватися з цим грандіозним фактом сили і непохитної народної волі. Йов Борецький негайно розпочав системну і енергійну розбудову церковних структур, які тривалий час перебували в занепаді. Він розсилав свої палкі, сповнені логіки та віри універсали по всій Україні, закликаючи вірних до духовної стійкості, спокою та повної покори новій законній ієрархії. Його резиденцією став Михайлівський Золотоверхий монастир, який під його рукою перетворився на головний центр політичного та духовного життя українських земель.
Відновлення ієрархії 1620 року стало для українського народу справжньою «духовною революцією», яка радикально змінила баланс сил у регіоні. Це повернуло українцям стратегічну віру в себе, у свою здатність самостійно вирішувати свою долю попри волю іноземних монархів. Це був акт величезної державної ваги, блискуче здійснений силами самого організованого суспільства — без допомоги ззовні, лише завдяки внутрішній солідарності вченого духовенства та лицарського козацтва. Борецький довів, що церква може бути суб'єктом політики, якщо вона має глибоку інтелектуальну базу та надійний захист народу. Це був момент народження нової політичної суб'єктності України, яка згодом призведе до великої Хмельниччини.
Він також домігся того, щоб нова ієрархія була офіційно визнана іншими православними церквами Сходу. Це вивело українське питання на високий міжнародний рівень. Борецький вів інтенсивне листування з Константинополем та Олександрією, зміцнюючи позиції Києва як «другого Єрусалима». Він розумів, що внутрішній опір потребує надійної зовнішньої підтримки. Його діяльність у 1620 році була не лише церковною реформою, а й відновленням спадкоємності від княжих часів. Він наголошував, що київська кафедра є прямою наступницею церкви Володимира Великого, що надавало його владі особливої історичної ваги та сакральності. Борецький врятував канонічну тяглість українського християнства в момент його найбільшої слабкості, зробивши Київ знову столицею віри.
«Ми — нащадки того славетного народу руського, що хрестився за Володимира Великого. Наша віра — це не просто сукупність обрядів, це наше природне право на існування як вільних людей у своїй Богом даній державі. Ми не просимо ласки, ми вимагаємо справедливості. Козацтво наше — це не розбійники, як ви кажете, а прямі спадкоємці воїнства давніх київських князів, що захищали цю землю від поган. Не ми зрадили Корону своєю вірою, а Корона зрадила нас своїм насильством, порушивши святі присяги про вільносність нашого народу». — З маніфесту православних ієрархів до Сейму
Митрополитство
На посаді Митрополита Київського Йов Борецький виявив себе не лише як духовний лідер, а й як видатний адміністратор та реформатор. Його головним завданням було інтелектуальне переозброєння всього українського православ'я, щоб зробити його конкурентоспроможним у бурхливому морі європейської Реформації та Контрреформації. Він створив та впровадив у життя унікальну модель «войовничої вченості», де глибоке, академічне богослов'я органічно поєднувалося з гострою політичною публіцистикою та професійним правовим захистом інтересів нації. Його діяльність у надскладних умовах фактичного державного переслідування вимагала від нього не лише особистої мужності, а й неймовірних дипломатичних талантів та стратегічної гнучкості. Він зумів зробити «православне питання» ключовим і болючим пунктом у всій внутрішній політиці величезної Речі Посполитої.
Борецький став ініціатором скликання регулярних церковних соборів, які прийняли фундаментальні постанови щодо суворої дисципліни духовенства та кардинального підвищення якості освіти у всіх єпархіях. Він особисто запровадив систему ретельного контролю за діяльністю всіх братських шкіл та друкарень, вимагаючи від них найвищого наукового та художнього рівня, який би абсолютно не поступався кращим європейським зразкам того часу. Саме за його ректорства та митрополитства у Києві почав формуватися той унікальний гурток вчених, філософів та культурних діячів («Київський Атенеум»), який згодом став животворною основою для створення славетного Могилянського колегіуму. Борецький виховував нове покоління інтелектуалів, які не боялися Заходу, а вміло використовували його знання для утвердження власної ідентичності.
Митрополит Йов також активно сприяв розвитку української барокової культури в усіх її проявах. Він розумів, що для залучення молоді та шляхти церква має бути естетично привабливою та сучасною. Він підтримував партесний спів у храмах, нові архітектурні стилі та вишукане іконописання. Завдяки його авторитету, православна руська шляхта почала знову відчувати себе не маргінальною релігійною меншиною, а частиною величного інтелектуального та історичного проекту відродження своєї Вітчизни. Борецький зробив віру інтелектуально модною та престижною для найкращих умів свого часу, заклавши основи того, що ми сьогодні називаємо українським бароковим Ренесансом. Його митрополитство було часом інтенсивного творення нових смислів та символів, які об'єднали націю навколо київської кафедри.
Внесок
Головним та неоціненним внеском Йова Борецького в історію України стала кардинальна зміна самої парадигми виживання нації в умовах іноземного панування та культурного гніту. Він рішуче переніс центр ваги з пасивного, консервативного збереження стародавніх обрядів на активну інтелектуальну експансію та системну просвіту. Борецький створив цілу інфраструктуру просвітництва — школи, друкарні, перекладацькі гуртки — яка ефективно працювала на майбутнє України протягом багатьох століть. Його школи випускали не просто читців чи священнослужителів, а людей нової формації, здатних на найвищому професійному рівні керувати державою, вести складні дипломатичні переговори та перемагати в інтелектуальних диспутах з найкращими вченими Європи.
Борецький наочно довів, що українське православ'я може бути сучасним, науковим, відкритим до світу і абсолютно конкурентоспроможним у загальноєвропейському контексті. Він врятував церкву не лише як релігійну інституцію, а й як головну духовну та ідеологічну силу нації в часи її найбільших історичних випробувань. Він також заклав тривалу традицію київської полеміки, яка стала зразком для всього християнського Сходу. Борецький вчив свій народ, що істину та право треба доводити передусім силою розуму та логіки, а не лише емоційними бунтами. Його робота з відновлення ієрархії була актом історичної справедливості, який повернув українцям їхню вкрадену історію.
Він був першим, хто органічно і назавжди зробив козацтво частиною високої національної культури, надавши козацькій силі глибокого духовного та ідеологічного змісту. Його внесок — це сама можливість існування сучасної України як самостійного культурного та духовного суб'єкта. Він дав нації «інтелектуальний мушкет», який виявився набагато ефективнішим за будь-яку іншу зброю. Завдяки йому Україна знову заговорила зі світом власною мовою — мовою високої науки та незламної віри. Спадщина Борецького стала тим міцним фундаментом, на якому трималася вся подальша будівля нашої державності та культури XVII–XVIII століть.
Останні роки
Останні роки земного життя Йова Борецького пройшли в інтенсивній, щоденній та виснажливій боротьбі за повне юридичне визнання відновленої ієрархії з боку держави. Він невтомно брав участь у роботі численних сеймів та локальних сеймиків, виступаючи з палкими та переконливими промовами на захист прав православного населення. Попри постійний і жорстокий тиск королівської влади, численні доноси та реальну, щоденну загрозу арешту, він жодного разу не залишив Києва, залишаючись зі своєю вірною паствою у найнайважчі хвилини політичної нестабільності. Його здоров'я було серйозно підірване десятиліттями невтомної інтелектуальної праці та постійних стресів релігійної війни, але його дух залишався абсолютно незламним до останнього подиху.
Він встиг побачити на власні очі плоди своєї праці: церква, яку він очолив у стані повного правового небуття, стала могутньою силою, з якою мусили рахуватися наймогутніші монархи та патріархи. Його останні дні в Михайлівському Золотоверхому монастирі були сповнені тихих молитов за майбутнє України та надій на нове покоління освічених борців, яких він сам і виплекав. Йов Борецький спокійно відійшов у вічність 2 березня 1631 року в Києві. Його похорон став небаченою раніше грандіозною маніфестацією щирої народної любові та відданості своєму архіпастирю.
Тисячі людей — від найбідніших київських міщан та селян до найвищих козацьких офіцерів та шляхтичів — у глибокій жалобі проводжали свого митрополита в останню путь через увесь історичний Поділ. Його тіло було з почестями покладено в соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря, який він так самовіддано любив і фактично відродив з руїн. Борецький пішов з життя, повністю виконавши свою головну історичну місію: він забезпечив канонічну тяглість та духовну перемогу української традиції. Перед смертю він передав булаву інтелектуального лідерства своєму найкращому учневі та соратнику Петру Могилі, який згодом розвинув його справу до справді світового рівня. Його смерть стала моментом його переходу в безсмертя національної пам'яті.
🕰️ Історичний контекст
Спадщина Йова Борецького — це передусім відновлена, зміцнена та інтелектуально потужна Православна Церква України. Він залишив по собі не просто парафії, а цілу мережу висококласних шкіл, які виховали інтелектуальну еліту майбутньої Визвольної війни середини XVII століття. Його ідеї національної єдності, релігійної стійкості та «освіченого патріотизму» стали надійним фундаментом української політичної думки на цілі століття вперед. Він навчив українців перемагати передусім у дискусіях та правових батлах, що було не менш важливо для виживання нації, ніж перемоги на кривавих полях битв. У 2008 році Помісний собор Української Православної Церкви Київського патріархату офіційно канонізував Йова Борецького як святителя, визнавши його великий подвиг віри та невтомного служіння своєму народові.
Його славне ім'я назавжди стало символом київського православ'я — освіченого, шляхетного, патріотичного та відкритого до кращих досягнень світової культури. Борецький блискуче довів, що українська культура може бути абсолютно самодостатньою і водночас гармонійною частиною великого європейського цивілізаційного контексту. Він заклав основи того, що ми сьогодні з гордістю називаємо «київською традицією», де щира віра нерозривно поєднується з високою громадянською відповідальністю та глибокою інтелектуальністю. Кожна відбудована церква в сучасному Києві, кожна видана українська книга є далеким, але виразним і вдячним відлунням тієї велетенської праці, яку розпочав у буремному XVII столітті мудрий старий митрополит Йов.
Його постать сьогодні є живим і актуальним символом єдності та незламності українського духу перед будь-якими імперськими викликами. Він залишається для нас вічним сучасником у боротьбі за людську та національну гідність. Борецький навчив нас фундаментальній істині: щоб бути вільними, треба бути освіченими і знати свою справжню ціну. Його «Протестація» досі звучить як маніфест національної суб'єктності, закликаючи нас берегти свою ідентичність як найвищий дар. Він був етнархом нації, яка ще не мала своєї держави, але вже мала свою високу культуру і непереможну волю до свободи. Кожна сторінка нашої історії того часу освітлена тихим і мудрим світлом його розуму.
Постать Йова Борецького є унікальним в українській історії прикладом лідера, який фактично виконував функції етнарха (загальнонаціонального глави) в умовах повної відсутності власної державної структури. Він мудро керував не лише душами своїх вірних, а й політичними та культурними прагненнями всього народу. Його геніальна, далекосяжна ідея церковно-козацького стратегічного союзу стала тим залізним фундаментом, на якому Богдан Хмельницький (М22) через кілька десятиліть збудує Українську козацьку державу. Борецький навчив українців фундаментальній істині: справжня свобода завжди і всюди починається зі свободи духу та глибокого знання своєї справжньої історії. Він дав нації інтелектуальний хребет.
📋 Підсумок — Віра як опір
Йов Борецький назавжди залишиться в національній пам'яті українців як символ незламного духовного спротиву та мудрої стратегії виживання. Його життя переконливо вчить нас, що навіть у найнайважчі, здавалося б, безнадійні часи, коли державні інституції зруйновані, а народ позбавлений прав, сила духу, вірність принципам та інтелектуальна перевага можуть радикально змінити весь подальший хід історії. Він наочно довів, що віра — це не лише тиха молитва в келії, а передусім активна громадянська дія, наполеглива освіта та безкомпромісна бороба за свої законні права. Його союз із козацтвом показав усьому світу, що велика національна ідея лише тоді стає реальною матеріальною силою, коли вона має надійний та потужний мілітарний захист. Він був архітектором того «українського світу», який не боїться жодних зовнішніх зазіхань, бо має міцний внутрішній стрижень.
Органічний зв'язок освіти та релігії був для Борецького абсолютно нерозривним і фундаментальним. Він глибоко розумів, що невігластво — це прямий шлях до рабства і асиміляції, тоді як глибоке знання — це єдиний надійний шлях до справжньої волі та процвітання. Його титанічна робота з розбудови братських шкіл заклала ті основи, на яких трималася вся подальша система української освіти протягом століть. Сьогодні, коли українська церква, мова та культура знову стикаються з екзистенційними викликами з боку агресивного імперського Сходу, приклад життя та діяльності Йова Борецького стає як ніколи актуальним та повчальним. Він нагадує нам про критичну важливість власної ієрархії, власної незалежної школи та власного, не запозиченого, суверенного погляду на навколишній світ. Він навчив нас бути незламними в істині та вірними своїй землі до самого кінця.
Постать митрополита Йова — це те яскраве світло, яке вказує нам шлях крізь темряву історичних часів до справжньої свободи та зрілого національного самоусвідомлення. Його знаменита «Протестація» досі, через чотириста років, звучить як актуальний маніфест національної гідності, закликаючи кожного з нас берегти свою ідентичність як найвищий і найцінніший дар Божий. Він навчив українців, що повна перемога духу є обов'язковою передумовою для всіх інших перемог — військових, політичних чи економічних. Йов Борецький — це той велетень духу, який повернув Києву його душу, повернув народу його церкву і зробив Україну нездоланною у її культурному, інтелектуальному та духовному вимірах. Його спадщина — це ми самі, поки ми пам'ятаємо, хто ми є.
Потрібно більше практики?
- Проаналізуйте політичне значення відновлення православної ієрархії 1620 року: чому це вважається актом державної мудрості?
- Напишіть есе на тему: «Йов Борецький як архітектор церковно-козацького союзу: цілі та результати».
- Дослідіть роль Київської братської школи у формуванні української інтелектуальної еліти XVII століття.
- Порівняйте полемічні стратегії Йова Борецького та представників уніатської церкви: які аргументи були найбільш дієвими?
- Складіть карту поширення братських шкіл в Україні в першій половині XVII століття.
- Проаналізуйте документ «Протестація» 1621 року: які правові норми Речі Посполитої використовував митрополит?
- Підготуйте презентацію про Михайлівський Золотоверхий монастир як резиденцію Йова Борецького.
- Обговоріть у дискусійній групі: як поєднання освіти та релігії за Борецького вплинуло на сучасну українську ідентичність?
- Дослідіть зв'язки Борецького з іншими православними центрами тогочасної Європи (Молдова, Валахія, Афон).
- Створіть віртуальну екскурсію Києвом часів митрополита Йова, описуючи ключові локації церковного відродження.
🎯 Вправи
«Протестація» Іова Борецького (1621)
— Адаптація маніфесту XVII століття
Аналіз політичного маніфесту
- Як Іов Борецький використовує історичну пам'ять про Київську Русь для легітимації своїх дій?
- У чому полягає новизна тези про козацтво як спадкоємців княжого воїнства?
- Проаналізуйте риторичну фігуру антитези у наведеному уривку: які поняття протиставляються?
Задум Іова Борецького як етнарха
Братства та освітній штурм
— Нарис з історії української освіти
Іов Борецький та Петро Могила
- Модель Борецького (Відновлення)
- Модель Могили (Реформування)
- Методи легітимації
- Опора на суспільні стани
- Результат для інституції
Есе: Освіта як зброя національного виживання
Аналіз церковно-козацького союзу
- Які політичні наслідки мав цей крок для православної церкви?
- Як цей союз змінив характер самого козацтва?
Стилістика українського бароко
— Літературознавчий аналіз