Іван Мазепа: Гетьман-Меценат і Європейський Вибір
🎯 Чому це важливо?
Постать Івана Мазепи є однією з найбільш знакових та водночас демонізованих імперською пропагандою постатей в українській історії. Для українців він — символ боротьби за незалежність, великий просвітник та будівничий національної культури. Його спроба вирвати Україну з московських обіймів у 1709 році була не «зрадою», а актом найвищого державного патріотизму. Розуміння Мазепи — це розуміння того, як культура та меценатство стають фундаментом для політичної суб'єктності, і як вибір між Європою та Азією визначив долю нашої нації на століття. Він залишив нам не лише величні собори, а й ідею України як частини європейського цивілізаційного простору.
Вступ — Між зрадою та героїзмом
Іван Мазепа (1639–1709) — гетьман України, кавалер ордена Андрія Первозванного, князь Священної Римської імперії, поет і невтомний меценат. Він очолював Гетьманщину протягом рекордних 22 років, перетворивши її на квітучий європейський край. Його епоха — це час розквіту українського бароко, період інтелектуального піднесення та зміцнення державних інституцій. Мазепа був людиною світу, володів багатьма мовами, знався на мистецтві та філософії, що робило його одним із найвпливовіших лідерів Східної Європи. Проте його шлях був сповнений драматичних суперечностей, які й сьогодні викликають палкі дискусії. Його постать стала справжнім вододілом між двома цивілізаційними моделями розвитку — західною договірною моделлю та східним деспотизмом.
Для російської імперської свідомості Мазепа на століття став архетипом «зрадника», що було закріплено церковною анатемою та офіційною історіографією. Цей міф створювався десятиліттями, щоб виправдати нищення української автономії та колонізацію її культурного простору. Проте для українського націогенезу він став архітектором політичного розриву з Москвою. Його вибір 1708 року був не випадковим переходом на бік ворога, а спробою здійснити фундаментальний парадигмальний зсув у розвитку України. Він прагнув вивести країну з-під деспотичного східного впливу та повернути її до спільноти європейських держав, де панувало право, а не воля самодержця. Цей трагічний, але величний вибір визначив дискурс української політики на триста років вперед, ставши джерелом натхнення для наступних поколінь борців за волю.
Мазепа зумів побачити небезпеку московського централізму ще тоді, коли він лише зароджувався. Він розумів, що без міцного культурного фундаменту жодна політична незалежність не буде тривалою. Саме тому він інвестував колосальні ресурси у розвиток освіти, церкви та книгодрукування. Для нього меценатство було не просто благодійністю, а елементом великої державної стратегії — стратегії маркування українського простору як цивілізованого, освіченого та самодостатнього. Сьогодні ми оцінюємо його постать не через призму воєнної поразки під Полтавою, а через призму тієї інтелектуальної та духовної спадщини, яка дозволила Україні зберегти свою ідентичність у найтемніші часи колоніального гніту. Його бачення України як повноправної європейської держави залишається актуальним і в наші дні, коли ми знову змушені відстоювати своє право на власний шлях розвитку. Мазепинська спадщина — це не попіл минулого, а вогонь майбутнього, що освітлює наш шлях до справжньої суб'єктності.
💡 Чи знали ви?
Іван Мазепа був одним із найбагатших людей Європи свого часу. Проте він витрачав свої статки не на розкоші, а на будівництво понад 20 величних соборів, підтримку Києво-Могилянської академії та друк унікальних книг. Його меценатство було свідомою державною політикою, спрямованою на створення культурного щита нації. Він розумів, що нація, яка будує храми та університети, є непереможною у довгостроковій перспективі. Його власна бібліотека була однією з найбільших у Східній Європі, що підкреслює його статус істинного інтелектуала на троні. Він був кавалером найвищих орденів того часу, що свідчило про його колосальний авторитет на міжнародній арені.
Життєпис — Молодість та шлях до влади
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в родовому селі Мазепинці поблизу Білої Церкви. Його родина належала до старовинної української православної шляхти, яка зуміла зберегти свій статус та віру навіть у складних умовах Речі Посполитої. Батько, Адам-Степан Мазепа, був людиною вольовою та відданою козацькій справі, обіймав посаду білоцерківського намісника та брав активну участь у визвольній війні под проводом Богдана Хмельницького. Його участь у Конотопській битві та численних дипломатичних місіях сформувала у молодого Івана розуміння важливості військової сили в поєднанні з політичним розрахунком. Мати, Марина Мокієвська, походила з поважного козацького старшинського роду, славилася своєю мудрістю та релігійністю. Після смерті чоловіка вона прийняла чернецтво під ім'ям Марії Магдалини і стала ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря, залишаючись важливою порадницею сина протягом багатьох років. Вона була жінкою непересічного розуму, чий вплив на релігійну політику гетьмана та його меценатську діяльність був колосальним.
Початкову освіту Іван здобув у Києво-Могилянському колегіумі, де під керівництвом найкращих професорів опанував латину, риторику та основи поетики. Проте справжнім інтелектуальним проривом стало його навчання у єзуїтському колегіумі у Варшаві та подальша служба при дворі польського короля Яна II Казимира як королівського пажа. Король, оцінивши блискучі здібності юнака, відправив його у тривалу подорож Західною Європою за державний кошт. Протягом кількох років Мазепа вивчав артилерійську справу, інженерію та право у Нідерландах, Франції, Італії та Німеччині. У Девентері він опановував таємниці лиття гармат, у Парижі захоплювався вишуканістю придворного етикету Людовика XIV, а в італійських містах вивчав принципи республіканського устрою та мистецтво Відродження. Він вільно володів латиною, польською, німецькою, французькою та італійською мовами, що згодом дозволяло йому спілкуватися з іноземними монархами без перекладачів. Ця подорож заклала фундамент його барокового світогляду, де державна міць гармонійно поєднувалася з витонченою культурою.
Цей «європейський лоск» та глибинне розуміння механізмів західної політики стали його головною перевагою у майбутньому державотворенні. Повернення Мазепи в Україну у 1663 році збіглося з початком Руїни — періоду кривавих міжусобиць та хаосу. Мазепа, маючи європейський досвід та дипломатичний хист, швидко став необхідною постаттю для тогочасних лідерів. Спочатку він служив правобережному гетьману Петру Дорошенку, виконуючи обов'язки генерального писаря. Це була школа вищої дипломатії, де він вів складні переговори з Кримом та Портою, намагаючись знайти вихід із геополітичного тупика. Його звіти та аналітичні записки того часу вражають глибиною розуміння світових процесів. Під час однієї з таких місій у 1674 році він потрапив у полон до запорожців на чолі з легендарним отаманом Іваном Сірком, які хотіли видати його лівобережному гетьману Самойловичу на страту як «поплічника Дорошенка».
Проте Мазепа знову проявив свій неймовірний талант переконання та непересічний розум. Самойлович, замість того щоб стратити «ворога», зробив його своїм наближеним радником, оцінивши його інтелектуальну перевагу та знання європейських справ. Протягом тринадцяти років Мазепа займався фінансами та зовнішньою політикою Гетьманщини, детально вивчаючи московську політичну систему під час численних посольств до Москви. Він бачив зародження російського самодержавства і розумів його деструктивну силу для українських вольностей. Він став свідком того, як Петро I почав руйнувати старі боярські традиції, замінюючи їх жорсткою імперською моделлю. Його здатність виживати у найскладніших інтригах того часу стала легендарною. Коли у 1687 році Самойлович став жертвою інтриг та невдалого Кримського походу, козацька старшина на Коломацькій раді обрала гетьманом саме Мазепу. Його обрання було результатом не лише політичного компромісу, а й визнання його як найбільш підготовленого лідера, здатного стабілізувати ситуацію в країні через поєднання козацької сили та шляхетської дипломатії. Його шлях до влади був сповнений випробувань, які загартували його волю та відточили політичну майстерність до досконалості, зробивши його справжнім «Макіавеллі степу», що вмів чекати на свій історичний шанс.
🏛️ Історичний контекст: Коломацькі статті
Коломацькі статті 1687 року, які підписав Мазепа при обранні, значно обмежували права гетьмана порівняно з часами Хмельницького. Вони забороняли самостійні дипломатичні зносини та вимагали перебування московського полку в гетьманській столиці. Мазепа змушений був прийняти ці умови, щоб отримати владу, але протягом наступних 20 років він майстерно використовував кожну щілину в угодах для зміцнення фактичної автономії України та розбудови її внутрішньої сили. Це була велика гра на виживання нації, де кожен крок був прорахований на десятиліття вперед. Гетьман розумів, що час — це його головний ресурс у боротьбі за суб'єктність.
Внесок — Гетьманування та культурний розквіт
Мазепа очолював Гетьманщину 22 роки — це був період найдовшого і найспокійнішого правління в історії козацької держави. Його головним здобутком стало подолання наслідків Руїни та перетворення України на економічного лідера Східної Європи. Гетьман всіляко заохочував розвиток сільського господарства, ремесел та промисловості. Саме за його правління Україна стала великим експортером зерна, селітри, поташу та деревини до Західної Європи. Мазепа сприяв створенню нових виробництв — гутництва, залізорудних промислів на Півночі та солеваріння на Сході. Він розумів, що економічна самодостатність є запорукою політичної незалежності, тому створював умови для збагачення як старшини, так і міщан. Розвиток торгівлі з Гданськом та Вроцлавом сприяв наповненню гетьманської скарбниці, що давало ресурси для масштабних загальнонаціональних проєктів. Його економічна політика була спрямована на створення міцного середнього класу в містах, що стало соціальною базою Мазепинського ренесансу.
Гетьман також завершив формування козацької старшини як привілейованого аристократичного стану. Він запровадив інститут «бунчукових товаришів» — елітного резерву старшини, який готувався до високих державних посад. Це була спроба створити український аналог європейського лицарства, де статус підкріплювався освітою, шляхетним походженням та відданістю державному інтересу. Мазепа вірив, що державою має керувати освічена еліта, носії високої політичної культури, здатні вести переговори на рівних із монархами світу. Він зміцнював козацькі клейноди як символи державної легітимності, надаючи гетьманській владі майже монархічного блиску. Водночас він прагнув збалансувати інтереси різних суспільних станів, хоча його елітарна політика часто викликала незадоволення серед простого козацтва та селянства, що згодом стало однією з причин браку народної підтримки під час повстання. Гетьман підтримував міста, надаючи їм підтвердження Магдебурзького права, що зміцнювало самоврядування та розвивало міську культуру.
Найяскравішим проявом гетьманування Мазепи став «Мазепинський ренесанс». Він розглядав культуру не просто як естетику, а як інструмент маркування України як невід'ємної частини європейської християнської цивілізації. Найяскравішим втіленням цієї політики стало «мазепинське бароко» — архітектурний стиль, що поєднував західні віяння з українською традицією. За кошти гетьмана було збудовано та реставровано понад 20 великих храмів, серед яких Софійський собор, Богоявленський храм Братського монастиря та Миколаївський собор у Києві. Ці споруди вражали іноземців своєю величчю та багатством декору, демонструючи процвітання Гетьманщини. Кожен збудований ним храм був цеглиною у фундаменті національної ідентичності. Гетьман не просто будував — він створював візуальний код української державності, який ми впізнаємо і сьогодні. Його герб — «Курч» — прикрашав фасади соборів, вівтарі та сторінки книг, стаючи символом цілої епохи. Архітектура Мазепи була втіленням його державницької ідеї, символом вічності українського духу.
Масштаби його меценатства були справді небаченими для тогочасної Європи. Він виділив колосальні кошти на золочення бань Софії Київської та відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря. У Чернігові за його підтримки звели чудовий колегіум, а в Переяславі — Вознесенський собор. Кожен полк мав свої «мазепинські» храми, що свідчило про децентралізацію культурного розвитку. Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі став шедевром Йосипа Старцева, зведеним за особистим замовленням гетьмана. Військово-Миколаївський собор на Печерську вражав своїм грандіозним іконостасом, одним із найбільших у світі. Гетьман також дбав про церковне начиння, замовляючи розкішні срібні дарохранильниці та іконостаси у найкращих майстрів. Його щедрість поширювалася навіть на Святу Землю, куди він відправив срібний вівтар для Храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Це була не лише релігійність, а й продумана культурна дипломатія, що утверджувала авторитет України у всьому православному світі.
Проте справжнім інтелектуальним серцем держави стала Києво-Могилянська академія. Мазепа не лише підтримував її фінансово (виділивши понад 100 тисяч золотих), а й збудував для неї новий мурований корпус, який став символом академічної свободи. У 1701 році, завдяки його зусиллям, заклад офіційно отримав статус академії. Це був найпотужніший інтелектуальний центр усього православного світу, де готували еліту не лише для України, а й для всього Східноєвропейського регіону від Балкан до Кавказу. Академія стала магнітом для молоді, яка опановувала латину, риторику, філософію та європейські мови. Гетьман особисто відвідував диспути спудеїв, заохочуючи науковий пошук. Культурна політика Мазепи була системною та далекоглядною: через камінь соборів, академічне слово та розкішні видання друкарень він створював незнищенний образ України як повноправної європейської держави. Друкарня Києво-Печерської лаври за його правління видавала шедеври поліграфічного мистецтва, ілюстровані гравюрами найкращих майстрів — Івана Мігури та Олександра Тарасевича. Видання «Києво-Печерського патерика» та численних богословських праць поширювало славу української культури далеко за межі Гетьманщини. Окремої уваги заслуговує інтелектуальне оточення гетьмана, яке формувало ідеологічне підґрунтя його правління. Мазепа зібрав навколо себе блискучу плеяду мислителів, богословів та поетів, серед яких виділялися Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Ці «орли мазепинського гнізда» у своїх проповідях та панегіриках не лише прославляли гетьмана, порівнюючи його з біблійними та античними героями, а й обґрунтовували право України на власну державність та церковну автономію. Яворський, майбутній місцеблюститель патріаршого престолу в Москві, присвятив Мазепі свої найкращі філософські трактати, називаючи його «сонцем, що осяює руську землю». Прокопович, який згодом стане ідеологом реформ Петра I, у свій київський період написав драму «Володимир», де в образі князя Володимира Великого алегорично зобразив Мазепу як мудрого правителя-просвітителя. Це свідчить про те, що гетьманський двір був не лише центром політичної влади, а й потужним осередком високої барокової культури, де народжувалися нові сенси та ідеї, що випереджали свій час. Мазепа свідомо культував образ «філософа на троні», розуміючи, що влада без інтелекту є крихкою та недовговічною.
Навіть поезія гетьмана, зокрема його знаменита «Дума», була зверненням до нації із закликом до єдності та усвідомлення власної гідності. Його літературний талант доповнював образ ідеального барокового правителя — воїна, політика та поета в одній особі. Мазепа розумів силу «м'якої влади» задовго до того, як цей термін з'явився у політології, і майстерно використовував її для легітимізації своєї держави перед світовою спільнотою. Його доба — це справжній «Золотий вік» української інтелектуальної суб'єктності.
📜 Первинне джерело: З «Думи» Івана Мазепи
«Всі покойно жити хочуть, а за волю не дбають... Через незгоду всі пропали, самі себе звоювали. Гей, братища, пора знати, що не всім нам панувати. Не всім в згоді жити, комусь треба й служити... Озьмітеся всі за руки, нехай пропадуть ваші муки!»
— Іван Мазепа, близько 1698 року. Ці рядки стали першим в історії закликом до національної солідарності як єдиної умови збереження державності. Вони звучать надзвичайно актуально і сьогодні.
Шлях до розриву з Москвою
Початок XVIII століття став для Гетьманщини часом фатальних випробувань. Велика Північна війна (1700–1721) між Московією та Швецією, яка спочатку здавалася далеким конфліктом за балтійські порти, швидко перетворилася на жорнова, що почали системно перетирати українську автономію. Петро I, чия модернізація базувалася на принципах граничної централізації та східного деспотизму, дедалі менше зважав на «статті» та «вольності», що гарантували права Війська Запорозького. Для царя Україна була лише ресурсним придатком — джерелом грошей, провіанту та гарматного м'яса для його амбітного імперського проєкту. Мазепа, який протягом двадцяти років грав роль вірного союзника та особистого порадника молодого царя, почав усвідомлювати, що ця вірність веде Україну до національної катастрофи. Гетьман намагався балансувати, використовуючи свій авторитет для пом'якшення царських указів, але простір для маневру стрімко звужувався з кожним роком війни. Його листування з Петром I того часу демонструє дедалі більшу напруженість та розчарування.
Перші тривожні дзвони прозвучали, коли українські козацькі полки, замість захисту власних кордонів від очікуваного шведського наступу, почали масово відправляти на північні фронти — у Лівонію, Литву та Польщу. Там вони опинялися під командуванням московських генералів, які часто не володіли військовим хистом, але вирізнялися неймовірною пихою та зневагою до козацького права. Козаки, які звикли до мобільної війни у степах, змушені були вмирати в болотах Балтики, виконуючи функції регулярної піхоти, до якої вони не були підготовлені. Втрати під Нарвою, Ерестфером та в польських кампаніях були колосальними, а ставлення союзників — принизливим. Козаки поверталися додому обкраденими та ображеними, приносячи з собою розповіді про московську деспотію. Ще страшнішою була доля цивільного населення: Петро I запровадив практику примусових робіт на будівництві нових фортець та каналів. Тисячі українців гинули від виснаження та хвороб далеко від дому, будуючи «Петербург на кістках». Це було справжнє винищення національного ресурсу, яке Мазепа не міг ігнорувати. Він бачив, як руйнується соціальна тканина Гетьманщини, як зникає віра у справедливість союзу з Москвою.
Економічний тиск на Гетьманщину став нестерпним. Цар вимагав постійних реквізицій зерна, коней та худоби, руйнуючи господарство країни. Мазепа отримував відчайдушні скарги від полковників: «Всі ми за службу нашу вірну... замість подяки в крайню неволю прийдемо». Гетьман бачив, що Петро I готує військову реформу 1707 року, яка мала перетворити козацькі полки на регулярні драгунські частини під московським командуванням, що фактично означало ліквідацію козацтва як стану та кінець українського самоврядування. Політична культура Москви, побудована на доносах та особистій лояльності тирану, дедалі більше входила в конфлікт із українською договірною моделлю. Мазепа розумів: якщо Петро переможе у війні, він не зупиниться на Балтиці — він поглине Україну повністю, перетворивши її на звичайну губернію. Він розпочав складну дипломатичну гру, шукаючи альтернативу в союзі зі Швецією через таємні контакти з польським королем Станіславом Лещинським. Його мета була чіткою — зберегти суб'єктність України за будь-яку ціну.
Критичним випробуванням стала «справа Кочубея та Іскри» (1707–1708). Генеральний суддя Василь Кочубей, підбурюваний особистою образою через кохання Мазепи до його доньки Мотрі, написав розлогий донос царю, звинувачуючи гетьмана в таємних зносинах зі шведами та поляками. Це була смертельна гра, де ставкою було життя Мазепи та доля всієї країни. Петро I тоді ще безмежно довіряв гетьману і видав донощиків на страту, вважаючи їх наклепниками. Проте цей інцидент став для гетьмана останнім сигналом: час вичерпано, наступного разу цар може повірити, а реформи Меншикова вже стукали у двері Батурина. Коли шведська армія Карла XII у 1708 році несподівано повернула в бік України, а Петро I відмовився надати військову допомогу для її захисту, порадивши Мазепі «боронитися як знаєте», гетьман зрозумів: Переяславська угода розірвана Москвою в односторонньому порядку. Московське царство більше не виконувало своєї головної функції за договором — захисту союзника. 28 жовтня 1708 року Мазепа переправився через Десну, щоб зустрітися з шведським королем у його таборі. Це був відчайдушний стрибок у невідомість заради порятунку залишків української суб'єктності. Він ризикував усім — величезними статками, гетьманською булавою та самим життям — заради останнього шансу на волю для своєї Вітчизни. Це був момент істини для всього козацького стану, вибір між повільним згасанням та героїчним спротивом.
⚠️ Деколонізація: Міф про «зраду»
Російська історіографія століттями нав'язувала термін «зрада Мазепи». Однак у правовій системі того часу союз між монархом і гетьманом мав характер васального договору. Якщо сюзерен (Петро I) порушував свої обов'язки — не захищав васала або порушував його права — васал мав законне право розірвати угоду. Це було загальноєвропейське «право на опір тиранії» (jus resistendi). Отже, Мазепа не зраджував, а розривав контракт із партнером, який став агресором та порушником зобов'язань. Це було легітимне політичне рішення державця, що керувався інтересами свого народу.
Полтава та вигнання
Звістка про перехід Мазепи на бік Швеції викликала у Петра I напад неконтрольованої люті. Цар сприйняв політичний вибір гетьмана як особисту зраду слуги, що було типовим для деспотичного світогляду, де немає місця рівноправним союзам. Він негайно наказав Олександру Меншикову знищити гетьманську столицю — Батурин. Місто було живим символом мазепинської епохи, оплотом культури та військової міці. Напад на Батурин мав на меті не лише військову перемогу, а й повну деморалізацію українського суспільства через акт нечуваного терору. Меншиков мав чіткий наказ: «Батурин спалити і до основи зруйнувати», щоб не залишити каменя на камені від «мазепиного гнізда». Це був акт залякування всієї нації, початок епохи терору.
Облога тривала кілька днів, і Батурин стояв непохитно під керівництвом полковника Дмитра Чечеля, відбиваючи всі штурми з неймовірною мужністю. Проте справу вирішила фатальна зрада прилуцького полковника Івана Носа, який показав російським військам таємний підземний хід, сподіваючись на помилування від царя. Вночі 2 листопада каральна експедиція Меншикова увірвалася в місто. Те, що сталося далі, увійшло в історію як Батуринська різанина. Російські драгуни вбивали кожного, кого бачили — жінок, немовлят, старих людей, які марно шукали порятунку в соборах. Місто було спалене дотла, а його безцінні скарби, архіви та бібліотеки знищені або розкрадені. Цей акт геноциду мав паралізувати волю народу до спротиву. Страх перед «батуринською долею» змусив багато інших міст відкрити брами перед московськими військами, що суттєво послабило позиції Мазепи. Тіла вбитих козаків прив'язували до хрестів і плотів, пускаючи їх вниз Сеймом, щоб кожен українець бачив жахливу ціну непокори царю. Це був перший масштабний акт державного терору Російської імперії проти української суб'єктності в модерну епоху, кривавий слід якого не стерся й за триста років.
Зима 1708–1709 років була аномально суворою — «Велика зима» виснажувала шведську армію, позбавлену батуринських ресурсів та теплих квартир. Шведські солдати, не звиклі до степових морозів, вмирали від голоду та обморожень у засніжених українських полях. Проте Карл XII, вірячи у свою зірку та непереможність своєї піхоти, вирішив дати генеральну битву під Полтавою. До Мазепи в цей час приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, що стало унікальним союзом гетьманської адміністрації та низового лицарства. Це об'єднання було прообразом майбутньої єдиної нації, де різні верстви об'єднуються заради спільної державної мети. Запорожці, які завжди були в опозиції до центральної влади гетьманів, тепер визнали в Мазепі лідера національного визволення. Але сили були трагічно нерівними. Армія Карла XII танула від хвороб, тоді як Петро I зумів мобілізувати гігантські ресурси та побудувати потужну оборонну лінію редутів.
Битва під Полтавою 27 червня 1709 року стала катастрофою для українського самостійництва. Російська армія значно переважала чисельністю та потужною артилерією, яку Петро I встиг модернізувати за роки війни. Шведська піхота з надлюдською мужністю атакувала редути, але була буквально розстріляна гарматним вогнем впритул. Поразка була нищівною та швидкою. Карл XII ледь уникнув полону, а Мазепа, вже хворий та виснажений, змушений був відступати під прикриттям вірних козаків. Полтавська битва змінила хід світової історії: Швеція назавжди втратила статус великої держави, а Росія гучно заявила про себе як про нову імперію, що претендує на домінування в Європі. Для України ж це стало початком довгої ночі колоніального гніту, де будь-яка спроба автономії жорстко придушувалася. Полтава стала тріумфом імперської деспотичної моделі над європейською договірною традицією Гетьманщини, визначивши долю Східної Європи на століття вперед. Битва закінчилася о 11 ранку, але її тінь впала на українську історію на триста років.
Чи всі українці підтримали Петра I? Російська пропаганда століттями стверджувала, що «весь народ» піднявся проти «зрадника» Мазепи. Насправді, багато міст чинили запеклий опір московським військам, а тисячі козаків і запорожців пішли за гетьманом у невідомість. Петро I виграв не через «любов народу», а через безпрецедентний терор у Батурині, церковне залякування анатемою та військову перевагу своєї регулярної армії. Ті українці, що залишилися з царем, часто робили це під загрозою негайного знищення їхніх родин московськими гарнізонами. Це був вибір між смертю та покорою, а не вільний вибір серця.
Останні роки — Бендери та смерть
Мазепа, Карл XII та залишки війська змушені були відступати на південь, до кордонів Османської імперії. Переправа через Дніпро біля Переволочної була драматичною та болісною: більшість шведської армії капітулювала перед переважаючими силами Меншикова, і лише гетьман з королем та невеликим загоном змогли дістатися Бендер. Це був шлях у безповоротне вигнання, де кожен день був наповнений болем за втрачену Вітчизну та усвідомленням масштабу катастрофи. Мазепа, вже майже 70-річний старець, їхав у закритій кареті, розуміючи, що він ніколи більше не побачить золотих бань Києва чи стін рідного Батурина. Його серце було розбите поразкою, але дух залишався незламним до останнього подиху.
У Бендерах Мазепа провів останні місяці свого життя, намагаючись навіть у такому стані продовжувати політичну діяльність. Він підтримував шведського короля, вів складну дипломатичну гру з турецьким султаном та кримським ханом, сподіваючись на створення широкої антимосковської коаліції. Петро I вимагав від султана видачі Мазепи, пропонуючи фантастичні суми за його голову, але султан відмовився, поважаючи статус гостя та бачачи в Мазепі гідного європейського лідера. Саме тут, у Бендерах, сформувалося середовище «мазепинців» — першої української політичної еміграції, яка вивезла ідею незалежності до Європи та почала інтелектуальну боротьбу за право України на існування як суб'єкта міжнародного права. 22 вересня (3 жовтня) 1709 року серце старого гетьмана зупинилося. Він помер у селі Варниця, виснажений фізично, але не зламаний духом. Його поховали з великими почестями, супроводжуючи труну гетьманською булавою та шведським прапором. Поразка під Полтавою була для нього особистим горем, але його смерть стала початком нової традиції боротьби за українську суб'єктність, яка не припинялася ні на мить протягом наступних століть, доки ідея вільної України не втілилася в життя.
🕰️ Історичний контекст та реабілітація
Спадщина Мазепи виявилася набагато тривалішою за імперські прокляття та анатеми. Легенда про його життя надихнула десятки видатних митців по всьому світу. Джордж Байрон у своїй поемі «Мазепа» (1819) створив образ трагічного героя, незламного духом, що став символом романтизму для цілого покоління європейців. Для інтелектуалів Заходу Мазепа був уособленням вільної людини, яка кидає виклик деспотизму заради вищих ідеалів свободи та честі. Віктор Гюго, Ференц Ліст, Ежен Делакруа втілили цей образ у літературі, музиці та живописі. Мазепа — єдиний український гетьман, якому присвячено таку колосальну кількість творів у світовому мистецтві, що доводить його статус як загальноєвропейської постаті. Його доля стала універсальним сюжетом про боротьбу особистості проти неминучості фатуму та імперського гніту. Він став символом європейської України, незрозумілої та лякаючої для імперії.
Водночас російська імперська культура намагалася створити контр-наратив, де Мазепа поставав підступним лиходієм. Поема Олександра Пушкіна «Полтава» та церковна анатема, яку проголошували щороку в усіх храмах імперії, були інструментами ідеологічного упокорення України. Але попри всі зусилля імперії, ім'я Мазепи жило в народних думах та серцях патріотів як символ нездійсненої волі та втраченого золотого віку. Тарас Шевченко у своїх творах з болем писав про наслідки Полтави, вбачаючи в Мазепі того, хто хотів врятувати Україну від рабства. Мазепинство стало синонімом прагнення до свободи, яке неможливо знищити жодними заборонами чи фальсифікаціями. Навіть у радянські часи, коли за згадку про Мазепу можна було потрапити до таборів, історики-дисиденти продовжували досліджувати його добу як золотий вік української державності, що надихав на боротьбу наступні покоління інтелігенції.
У сучасній Україні Мазепа є одним із головних націотворчих символів, що об'єднують минуле з майбутнім. Його реабілітація почалася з відновленням незалежності: портрет гетьмана прикрашає банкноту в 10 гривень, його ім'я носять вулиці, навчальні заклади та сучасні військові кораблі. У 2018 році Вселенський патріархат офіційно підтвердив, що анафема на Мазепу, накладена московською церквою, була виключно політичним актом і ніколи не визнавалася Константинополем як законна. Це стало остаточною духовною перемогою гетьмана над імперською темрявою. Відновлений Батурин сьогодні є національним заповідником та місцем сили для мільйонів українців, нагадуючи нам про велич нашої історії та невідворотність нашої перемоги у боротьбі за власну суб'єктність. Постать Мазепи — це фундамент нашої сучасної європейської ідентичності, символ того, що Україна завжди належала до західного світу.
🌍 Сучасна Україна: Корвет «Гетьман Іван Мазепа»
У 2022 році на воду був спущений перший корвет класу Ada для Військово-морських сил України, який отримав ім'я «Гетьман Іван Мазепа». Це не просто назва корабля — це символ повернення України до своїх морських та європейських традицій. Як і триста років тому, ім'я Мазепи сьогодні надихає тих, хто захищає свободу нашої держави на морі та на суші від того самого імперського ворога. Це найкраще свідчення того, що ідеї гетьмана перемогли час і стали частиною сучасної української ідентичності. Його справа живе в кожному пострілі наших гармат, у кожному кроці до нашої перемоги.
📋 Підсумок — Трагічний вибір
Постать Івана Мазепи є ключем до розуміння української історії як безперервного руху до суб’єктності. Він довів, що українська нація має власну високу культуру та власне бачення майбутнього, відмінне від московського деспотизму. Його меценатство створило той інтелектуальний фундамент, на якому вистояла українська ідентичність навіть у часи найтемнішої реакції та системних заборон мови й культури. Його вибір 1708 року — це наш свідомий вибір сьогодні, підтверджений кров'ю сучасних героїв. Він ризикнув усім заради ідеї вільної України, і хоча він програв битву, він виграв історичну перспективу, заклавши основи для майбутнього відродження держави. Його поразка стала насінням майбутньої незалежності.
Історія Мазепи вчить нас, що боротьба за свободу часто вимагає непопулярних рішень, стратегічного терпіння та величезних жертв. Він програв битву під Полтавою, але він виграв історичну битву за смисли, назавжди відокремивши український світ від московського імперського проєкту. Ми сьогодні завершуємо справу, розпочату старим гетьманом триста років тому, утверджуючи Україну як вільну, демократичну та європейську державу. Мазепа переміг у часі, і його ім'я назавжди залишиться в пантеоні найбільших героїв нашого народу, як символ незламності духу, інтелектуальної величі та вірності національному ідеалу. Його шлях — це вічний шлях від трагедії до тріумфу ідеї волі. Сьогодні ми є свідками остаточного краху імперського міфу про Мазепу та повного тріумфу його європейського вибору. Ми — покоління Мазепи, що нарешті здобуло свою перемогу.
Потрібно більше практики?
- Прочитайте: «Мазепа» Богдана Лепкого (історична епопея про вибір гетьмана).
- Подивіться: «Молитва за гетьмана Мазепу» (фільм Юрія Іллєнка, що деконструює імперські міфи).
- Відвідайте: Національний заповідник «Гетьманська столиця» у Батурині (віртуальний тур).
- Напишіть: Есе на тему «Чому меценатство Мазепи було сильнішою зброєю, ніж козацькі шаблі?».
🎯 Вправи
Маніфест Івана Мазепи до війська та народу (1708)
— Іван Мазепа (1708)
Есе: Геополітична дилема Івана Мазепи
Критичний розбір: Мазепа в лещатах історіографій
- Чому «елітарність» Мазепи стала його вразливим місцем у 1708-1709 роках?
- Як терор у Батурині вплинув на психологічний стан українського суспільства того часу?
Компаративний аналіз: Моделі лідерства Хмельницького та Мазепи
- Богдан Хмельницький: Харизматичний вождь революції
- Іван Мазепа: Легітимний володар-меценат
- Соціальна база підтримки
- Ставлення до права та інституцій
- Зовнішньополітичні орієнтири
Перевірка знань про Мазепинську епоху
Яку головну мету переслідував Іван Мазепа, надаючи масштабну фінансову підтримку Києво-Могилянській академії?
Яке значення мала Жовківська військова рада 1707 року для остаточного рішення Мазепи про зміну альянсу?
У чому полягала особливість архітектурного стилю «мазепинського бароко»?
Хто з соратників Мазепи став автором першої української Конституції в еміграції у 1710 році?
Яким був результат Батуринської трагедії 2 листопада 1708 року в контексті стратегії Петра I?
Деконструкція міфів та фактів про Івана Мазепу
Церковна анатема Мазепі була проголошена через його відхід від православного віровчення та перехід у католицизм.
Іван Мазепа був не лише політиком, а й талановитим поетом, автором знаменитої «Думи».
Союз Мазепи з Карлом XII передбачав повне приєднання України до складу Шведського королівства.
Києво-Могилянська академія отримала свій офіційний статус саме за часів гетьманування Мазепи.
Битва під Полтавою відбулася взимку 1709 року під час «Великого морозу».
📚 Словник
| Слово | Вимова | Переклад | ЧМ | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| None | ˈɦɛtʲmɑn | hetman | ім | |
| None | mɛt͡sɛˈnɑt | patron (of arts) | ім | |
| None | bɑˈrɔkɔ | baroque | ім | |
| None | ɑˈnɑfɛmɑ | anathema | ім | |
| None | ˈzrɑdɑ | treason / betrayal | ім | |
| None | ɑu̯tɔˈnɔmʲijɑ | autonomy | ім | |
| None | sɔˈjuz | alliance / union | ім | |
| None | vɪɦˈnɑnʲːɑ | exile | ім | |
| None | unʲiʋɛrˈsɑl | universal (decree) | ім | |
| None | rɛzɪˈdɛnt͡sʲijɑ | residence | ім | |
| None | klɛi̯ˈnɔdɪ | regalia (insignia) | ім | |
| None | stɑrˈʃɪnɑ | officer class (seniority) | ім | |
| None | ɦɛtʲˈmɑnʃt͡ʃɪnɑ | Hetmanate | ім | |
| None | prɔtɛktɔˈrɑt | protectorate | ім | |
| None | kɑp⁽ʲ⁾itulʲˈjɑt͡sʲijɑ | capitulation | ім | |
| None | funˈdɑt͡sʲijɑ | foundation / donation | ім | |
| None | spuˈdɛji | students (archaic/academic) | ім | |
| None | mɑzɛˈpɪnstʋɔ | Mazepinism (pro-independence movement) | ім | |
| None | ʋɑsɑlʲiˈtɛt | vassalage | ім | |
| None | nɑt͡sʲiɔɦɛˈnɛz | nation-building / ethnogenesis | ім | |
| None | suˈbjɛktnʲistʲ | agency / subjectivity | ім | |
| None | sɔˈrɑtnɪk | ally / brother-in-arms | ім | |
| None | pɔˈʃɑnɑ | respect / honor | ім | |
| None | ˈpɔstɑtʲ | figure / personage | ім | |
| None | prɔs⁽ʲ⁾ʋʲitˈnɪt͡stʋɔ | enlightenment / education | ім |