Марія Заньковецька: Перша леді сцени
Вступ — Королева українського театру
Історія українського театру знає багато славетних імен, але є постаті, які стають не просто зірками свого часу, а вічними символами національного духу, носіями культурного коду нації. Марія Костянтинівна Заньковецька — саме така епохальна постать. Її називали "українською Елеонорою Дузе" та "царицею сцени", їй поклонялися монархи та селяни, перед її талантом схиляли голови видатні композитори, письменники та художники того часу. Вона стала першою в історії України "Народною артисткою", але це офіційне звання, отримане вже на схилі літ, лише формально закріпило той статус, який вона мала в серцях мільйонів українців протягом десятиліть — статус національної легенди.
"Театр для мене, перш за все і після всього, — Храм. Я не можу грати, коли не вірю, що моя гра — це служіння. Коли я виходжу на сцену, я забуваю про все: про хвороби, про особисті біди, про втому. Існує тільки її величність Правда і її величність Краса." — Марія Заньковецька "Я не граю, я живу. Кожна роль для мене — це життя, яке я проживаю від початку до кінця. І якщо глядач плаче, то це не тому, що я добре зіграла, а тому, що він впізнав у моїй грі свою власну долю, свій власний біль."
Феномен Марії Заньковецької полягав у тому, що вона не просто грала роль — вона жила нею, розчинялася в образі, віддаючи йому всю свою життєву енергію. Її мистецтво було настільки органічним, щирим і глибоким, що стирало невидиму межу між сценою та реальністю, змушуючи глядача забути, що він знаходиться в театрі. Коли вона плакала на сцені в ролі нещасної наймички чи зганьбленої покритки, зал ридав разом з нею, відчуваючи катарсис, очищення через співпереживання. Її голос, унікальне мецо-сопрано з характерним металевим, драматичним тембром, проникав у найпотаємніші куточки душі, вібрував у серцях людей, змушуючи їх переживати чужий біль як свій власний.
Заньковецька прийшла в театр у надзвичайно складний історичний час, коли українська культура перебувала під жорстким, системним тиском Російської імперії. Сумнозвісний Емський указ 1876 року забороняв друк книг українською мовою, викладання в школах і навіть використання мови в театральних виставах (хоча для театру іноді робилися винятки, за умови "етнографічного" характеру). Український театр часто сприймався імперською елітою як "малоросійська екзотика", як розвага для простолюду, "мужицька забава". Марія Заньковецька своєю геніальною грою зруйнувала цей принизливий стереотип. Вона підняла українську побутову драму на рівень високої світової трагедії, показавши, що страждання української жінки-селянки можуть бути такими ж глибокими, величними і гідними співчуття, як страждання шекспірівських героїнь чи персонажів античних трагедій.
У першій половині XIX століття професійного українського театру фактично не існувало. Були аматорські гуртки, ярмаркові вистави, шкільні театри, але системної театральної індустрії ще не склалося. Поява "Театру корифеїв" у 1882 році, з якого й почалася професійна кар'єра Заньковецької, стала справжнім культурним вибухом, який змінив свідомість нації. Це було не просто мистецьке явище, це був акт національного самоствердження. Театр став трибуною, з якої звучала жива, заборонена українська мова, де утверджувалася гідність української людини.
Її життєвий шлях — це драматична історія великої любові і великої жертви, гідна пера найкращих романістів. Вона пожертвувала всім заради сцени: затишним родинним життям, високим соціальним статусом дворянки, щастям материнства і навіть особистим жіночим щастям. Вона свідомо вибрала тернистий шлях служіння національному мистецтву і пройшла його з гідністю істинної королеви. Її категорична відмова від блискучої кар'єри в імператорських театрах Москви і Петербурга заради бідної, гнаної цензурою, але рідної української сцени — це вчинок, який назавжди вписав її ім'я в золоті скрижалі українського патріотизму.
Нині, коли ми говоримо про класичний український театр, перше ім'я, яке спадає на думку — це Марія Заньковецька. Вона стала еталоном, недосяжним мірилом акторської майстерності і символом незламності української культури. Її спадщина живе не лише в назвах театрів і вулиць, не лише в пам'ятниках і музеях, але й у самому коді української національної ідентичності, надихаючи нові покоління митців на служіння правді і красі.
Дитинство та юність (1854-1875)
Майбутня зірка української сцени народилася 4 серпня 1854 року (за новим стилем) в невеликому, мальовничому селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Цей куточок України з його розкішною природою, народними піснями та легендами назавжди закарбувався в її серці. Саме звідси пізніше вона візьме свій знаменитий сценічний псевдонім — Заньковецька, щоб назавжди, де б вона не виступала — у Петербурзі, Варшаві чи Одесі, — зберігати живий духовний зв'язок з рідною землею і своїм корінням.
Радянська пропаганда часто намагалася спростити біографії діячів української культури, зображуючи їх як вихідців з "простого народу", бідних селян-самоучок, які досягли успіху всупереч "царському гніту". Проте Марія Заньковецька (уроджена Адасовська) походила зі старовинного і шанованого дворянського роду. Адасовські належали до малоросійської шляхти, мали власний герб і глибокі родинні традиції. Це була освічена, культурна родина, де шанували мистецтво і знання.
Батько Марії, Костянтин Костянтинович Адасовський, був повітовим суддею і заможним поміщиком. Він був людиною суворою, але водночас високоосвіченою і артистичною. Мав чудовий оксамитовий баритон, віртуозно грав на скрипці, гітарі та фортепіано. Саме від батька Марія успадкувала абсолютний музичний слух, любов до музики і свій дивовижний голос. У гостинному домі Адасовських часто влаштовували музичні вечори, імпровізовані концерти та домашні вистави, в яких брала участь вся родина. Маленька Маня (так її пестливо називали в родині) з дитинства росла в атмосфері високого мистецтва, вбираючи в себе красу народної української пісні, яку чула від селян, та вишукану естетику дворянської садибної культури.
Освіту Марія здобувала в престижному приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Це був типовий закритий навчальний заклад для дівчат з благородних родин, де виховання було суворим, а програма включала все, що мала знати майбутня світська дама: хороші манери, бездоганне знання французької мови, танці, рукоділля, закон божий та музику. Проте вже тоді юна Марія виділялася серед ровесниць своєю надзвичайною вразливістю, емоційністю і природним артистизмом. Вона часто розігрувала комічні та драматичні сценки перед подругами, копіюючи вчителів чи знайомих, і в цих дитячих забавах уважні спостерігачі вже могли помітити проблиски майбутнього генія.
Спочатку Марія навіть не думала про драматичний театр — вона мріяла про славу оперної співачки. Вона мала сильне, багате на відтінки мецо-сопрано і проявляла неабиякі вокальні здібності. Батьки не заперечували проти занять музикою і навіть відправили її брати уроки вокалу у відомого професора Гржималі у філії Петербурзької консерваторії в Гельсінкі. Проте доля розпорядилася інакше і жорстоко: перенесений у юності важкий дифтерит назавжди змінив тембр її голосу. Він втратив ту кришталеву чистоту і дзвінкість, яка необхідна для оперної сцени, але натомість набув унікального, глибокого грудного звучання, повного драматизму і пристрасті. Цей "дефект" став її головною зброєю на драматичній сцені.
У 18 років Марія, як і належало дівчині її кола і статусу, вийшла заміж. Її обранцем став молодий артилерійський офіцер Олексій Хлистов. Це був типовий для того часу шлюб, схвалений батьками, який обіцяв стабільне і забезпечене майбутнє. Олексій, зачарований красою і талантом нареченої, палко пообіцяв юній дружині, що не заборонятиме їй займатися мистецтвом і навіть дозволить вступати на театральну сцену. Марія повірила цим обіцянкам, сподіваючись поєднати сімейне щастя з творчістю. Проте, як з'ясувалося пізніше, це була лише легковажна обіцянка закоханого чоловіка, яку він зовсім не збирався виконувати. Для офіцера імператорської армії, дворянина, дружина-актриса — "комедіантка" — була неприпустимим соромом, ганебною плямою на репутації полку і родини.
Молоде подружжя переїхало до Бессарабії, до місця служби чоловіка (військова фортеця Бендери). Життя в глухому гарнізонному містечку було одноманітним і нудним для творчої натури Марії. Там вона намагалася знайти розраду в аматорських виставах, які влаштовували офіцери та місцева інтелігенція. Її талант був настільки яскравим і очевидним, що про "офіцерську дружину з надзвичайним голосом і драматичним даром" заговорили далеко за межами гарнізону. Саме в Бендерах відбулася зустріч, яка стала фатальною і визначила все її подальше життя. Вона познайомилася з Миколою Тобілевичем (сценічний псевдонім Садовський), бравовим офіцером, який також служив у Бендерах і був палко закоханий у театр. Ця зустріч запалила іскру, яка згодом переросла у вогнище великого кохання і спільної творчості.
Але поки що життя в шлюбі ставало для Марії дедалі нестерпнішим. Чоловік категорично забороняв їй навіть думати про професійну сцену, вимагаючи, щоб вона займалася господарством, приймала гостей і була зразковою "полковою дамою". Але пташка вже відчула смак вільного польоту. Внутрішній конфлікт між почуттям обов'язку перед родиною, чоловіком, батьками і невгамовним покликанням до мистецтва ставав нестерпним. Це був час важких роздумів, нічних сліз, молитов і сумнівів. І врешті-решт, покликання перемогло.
Початок кар'єри (1875-1885)
Шлях Марії Заньковецької на професійну сцену був, без перебільшення, революційним, бунтарським вчинком. У консервативному суспільствстві XIX століття для жінки з дворянської родини піти в професійні акторки означало фактично вчинити соціальне самогубство. Це дорівнювалося до падіння на саме дно суспільства, до добровільного вигнання з пристойного товариства. Але Марія була готова на все заради своєї мрії, заради можливості творити.
Переломним моментом став приїзд до міста, де мешкали Хлистови, професійної театральної трупи. Побачивши справжнє мистецтво, відчувши магію рампи, Марія остаточно зрозуміла: її місце там, на сцені, серед вільних митців. Вона наважилася на відчайдушний крок — покинути чоловіка, забезпечене життя і піти в невідомість. Це викликало грандіозний скандал. Батько прокляв її, заборонивши навіть згадувати її ім'я в домі. Родина відвернулася. Щоб отримати офіційне церковне розлучення, яке було необхідне для легального статусу, Марія мусила взяти на себе всю провину в "подружній зраді" (хоча зраджувала не вона) і пройти через принизливий, виснажливий процес семирічної єпитимії (церковного покарання), який назавжди забороняв їй вступати в новий церковний шлюб. Вона пішла на цю страшну жертву свідомо, обмінявши право на сімейне щастя і материнство на право бути Актрисою. Цей вибір був свідомим і остаточним. Вона розуміла, що втрачає все, що мала, але здобуває щось набагато більше — свободу творити. Це була ціна, яку вона заплатила за безсмертя свого імені. Історія довела, що жертва не була марною. Її вчинок надихнув багатьох жінок не боятися йти за мрією, навіть якщо весь світ проти тебе.
27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) відбулася історична подія, яка змінила хід розвитку української культури. На сцені міського театру новостворена трупа Марка Кропивницького давала виставу "Наталка Полтавка" Івана Котляревського. У головній ролі Наталки дебютувала нікому тоді не відома Марія Заньковецька. Вона так хвилювалася, що ледве стояла на ногах, але як тільки почала співати "Віють вітри...", страх зник. Успіх був просто приголомшливим, неймовірним. Зал шаленів від захвату. Після вистави Марію публіка викликала безліч разів. Марко Кропивницький, вражений до глибини душі грою дебютантки, просто на сцені зняв свій коштовний бірюзовий перстень і одягнув їй на палець зі словами, що стали пророчими: "Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми".
З цього знаменного дня почалося стрімке сходження нової яскравої зірки. Трупа Кропивницького, яка згодом об'єдналася з трупою Старицького і переросла в славетний "Театр корифеїв", стала її справжньою, духовною родиною. Тут вона зустріла своїх однодумців, велетнів української культури: Михайла Старицького, братів Тобілевичів (драматурга Карпенка-Карого, акторів і режисерів Садовського і Саксаганського).
Марія працювала як одержима, не знаючи втоми. Вона не просто вчила текст ролі — вона створювала живі, повнокровні характери, вкладаючи в них всю душу. Її трактування образу Наталки ("Наталка Полтавка") відрізнялося від традиційного: це була не просто сентиментальна, покірна дівчина, а сильна, вольова особистість, здатна на глибокі почуття і рішучі вчинки заради кохання. Її Харитина в "Наймичці" Карпенка-Карого викликала щирі сльози навіть у найчерствіших глядачів, змушуючи їх задуматися про гірку долю жінки.
Акторська манера Заньковецької була унікальною і новаторською для того часу. Вона рішуче відмовилася від пафосної декламації, театральних поз і награних жестів, властивих старому романтичному театру. Її гра була гранично реалістичною, розмовною, психологічно тонкою. Вона вміла передавати найменші, найтонші нюанси почуттів одним поглядом, паузою, інтонацією. Це був театр глибокого переживання найвищого ґатунку, який пізніше Костянтин Станіславський покладе в основу своєї всесвітньо відомої системи. До речі, Станіславський високо цінував талант Заньковецької, відвідував її вистави і вважав її геніальною актрисою, у якої можна і треба вчитися.
Особливе місце в її ранньому репертуарі посіла роль Олени у драмі "Глитай, або ж Павук" Марка Кропивницького. Фінальна сцена божевілля Олени у виконанні Заньковецької стала легендарною в історії театру. Розповідали, що під час цієї сцени люди в залі непритомніли від напруження, жінки плакали в істериці, а професійні лікарі-психіатри, які були присутні на виставах, стверджували, що актриса з лякаючою точністю відтворює всі клінічні симптоми гострого психозу, хоча ніколи не вивчала медицину. Це була містична сила інтуїції генія, здатність перевтілюватися на клітинному рівні.
Її успіх був не лише особистим тріумфом талановитої жінки, а й тріумфом українського слова, української культури. В умовах імперської політики, коли українська мова вважалася "наріччям", придатним лише для побутового вжитку, гра Заньковецької переконливо доводила, що ця мова здатна передавати найскладніші філософські думки та емоційні стани, що вона гідна звучати з найвищих сцен.
Зоряні роки (1885-1900)
Період з 1885 по 1900 рік став справжньою кульмінацією творчості Марії Заньковецької і "золотою ерою" українського театру. Слава про унікальну українську трупу гриміла по всій величезній Російській імперії. Вони з грандіозним тріумфом гастролювали в столичних Петербурзі та Москві, у Варшаві, Одесі, Тбілісі, Кишиневі. І всюди, в кожному місті, центральною фігурою, магнітом, що притягував публіку, була неповторна Заньковецька.
У 1886 році театр корифеїв приїхав на великі гастролі до імперського Петербурга. Успіх українців перевершив усі найсміливіші очікування. Квитки розкуповувалися миттєво, за тижні наперед. Біля театру чергувала кінна поліція, щоб стримувати натовп бажаючих потрапити на виставу. Вистави відвідували члени імператорської родини, великі князі, провідні театральні критики (зокрема впливовий Олексій Суворін), відомі письменники, художники, композитори. Великий Лев Толстой плакав на виставі "Наймичка" і просив принести йому табуретку за куліси, щоб поспілкуватися з актрисою. Російський композитор Петро Чайковський, перебуваючи в Одесі та побачивши гру Заньковецької, надіслав їй лавровий вінок із надписом: "М. К. Заньковецькій — безсмертній від смертного". Це було найвище визнання її геній, яке тільки можна було уявити.
Після однієї з тріумфальних вистав у Петербурзі імператор Олександр III, особисто вражений грою Заньковецької, запросив її на аудієнцію і зробив пропозицію, від якої, здавалося б, неможливо відмовитися. Він запропонував їй перейти до імператорського Александринського театру — головної сцени імперії. Їй обіцяли фантастичні умови: шалені гонорари (24 тисячі рублів золотом на рік, тоді як міністри отримували менше), розкішну квартиру, найкращі ролі світового репертуару і статус прими. Єдиною умовою був перехід на російську сцену.
Відповідь Марії Заньковецької увійшла в історію як приклад найвищої громадянської мужності, гідності і патріотизму: "Ваша Величність! Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб прийняти цю пропозицію".
Вона свідомо відмовилася від багатства, слави і спокійного життя на імперській сцені заради того, щоб продовжувати грати українських селянок для свого народу, терплячи цензурні утиски і матеріальні нестатки. Цей вчинок став легендарним і надихав покоління українських митців на вірність своїй культурі.
У цей період розквітає і драматичне, пристрасне кохання Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Вони були найкрасивішою, найзірковішою парою українського театру. На сцені вони часто грали закоханих, і ця сценічна пристрасть переливалася в реальне життя, додаючи їхній грі неймовірної енергетики. Але це кохання було важким, руйнівним і болісним. Садовський був людиною вибухового темпераменту, "козаком", він любив жінок, славу і свободу, часто був невірним. Їхні стосунки нагадували емоційні гойдалки: від шаленої пристрасті і ніжності до гучних публічних скандалів, зрад і болісних розривів. Їхній роман тривав багато років, виснажуючи обох, але так і не завершився щасливим шлюбом. Заньковецька, яка пожертвувала заради театру власним материнством, не могла мати дітей і все своє нерозтрачене, величезне материнське почуття віддавала сцені, ролям та молодим учням. Вона часто допомагала молодим акторам, дбала про їхній побут, стаючи для них справжньою "театральною мамою".
Окремою, світлою сторінкою в її біографії була наставницька діяльність. Марія Костянтинівна не просто грала — вона виховувала майбутнє українського театру. До неї тягнулася молодь, відчуваючи в ній не лише зірку, а й мудрого вчителя. Серед її учнів було багато талановитих акторів, яким вона допомагала робити перші кроки на сцені, вчила розуміти психологію образу, техніку мовлення і сценічний рух. Вона часто влаштовувала вдома репетиції, розбирала з молодими акторами ролі, ділилася своїми секретами майстерності. "Талант — це дар, — любила повторювати вона, — але майстерність — це праця". Вона була суворою до ледарів, але безмежно терплячою до тих, хто дійсно горів мистецтвом. Її будинок завжди був повний людей: тут збиралися актори, музиканти, студенти. Це був справжній культурний салон, де обговорювалися прем'єри, читалися нові п'єси, народжувалися творчі ідеї. Для багатьох молодих митців підтримка Заньковецької стала вирішальною у виборі життєвого шляху. Вона допомагала їм не лише словом, а й ділом — часто витрачала свої власні кошти на допомогу бідним студентам, акторам, які опинилися в скруті. Її благодійність була тихою, непублічною, але дуже дієвою.
Репертуар Заньковецької постійно розширювався і ускладнювався. Вона блискуче зіграла роль пристрасної циганки Ази в однойменній п'єсі Старицького, створивши образ дикої, вільної натури, яка гине від зіткнення з жорстоким світом. Роль Катрі у драмі "Не судилось" стала вершиною її трагедійного дару. Її героїні ставали дедалі глибшими, психологічно складнішими. Вона створила цілу галерею жіночих образів — від ліричних і ніжних до трагічних і бунтівних, які стали узагальненим символом української жінки — люблячої, страждаючої, жертовної, але водночас гордої, сильної і нескореної духом. Критики відзначали, що Заньковецька не просто грає, а створює типи, які мають соціальне значення. Кожен її вихід на сцену був подією. Глядачі чекали не просто розваги, а одкровення. Вона вміла зачіпати ті струни душі, які зазвичай мовчать. Її мистецтво було терапією для нації, змученої заборонами. Вона лікувала душі, нагадуючи людям, хто вони є і ким можуть бути. Це була місія, вища за будь-які нагороди.
Пізній період та УНР (1900-1920)
Початок XX століття приніс нові віяння в світове мистецтво. З'являвся модернізм, символізм, змінювалися естетичні смаки публіки, з'являлася нова драма (Ібсен, Гауптман, Винниченко, Леся Українка). Але зірка Заньковецької не згасала — вона еволюціонувала разом з часом, доводячи, що справжній талант непідвладний моді. У 1906 році вона разом із Миколою Садовським здійснила свою давню, заповітну мрію — заснувала перший стаціонарний постійний український театр у Києві (в приміщенні Троїцького народного дому, нині це будівля Театру оперети). Це була велика історична перемога: український театр нарешті отримав "власний дім", переставши бути мандрівним табором, і міг спокійно працювати над новим, складним репертуаром, виховувати свого глядача, створювати традиції.
Проте особисті стосунки з Садовським остаточно зіпсувалися. Його постійні зради, складний характер і авторитарний стиль керівництва стали нестерпними. У 1909 році стався остаточний розрив, і їхні життєві шляхи розійшлися назавжди. Це стало важким, нищівним ударом для Марії Костянтинівни, яка, по суті, присвятила Садовському все своє життя. Вона почала частіше хворіти, втрачала сили, але продовжувала грати, знаходячи в роботі єдиний порятунок від гнітючої самотності та душевного болю.
У цей час у її репертуарі відбуваються природні вікові зміни. З'являються ролі старших жінок, матерів. Вона грає матір у психологічних драмах Володимира Винниченка ("Базар", "Брехня"), пробує себе в новій драматургії. Її талант набуває нових, несподіваних граней — глибокої життєвої мудрості, філософської глибини, стриманого, але потужного драматизму. Вона доводить скептикам, що здатна грати не лише побутові ролі сільських дівчат, а й складні психологічні образи інтелектуальної модерної драми, де головним є підтекст, а не зовнішня дія.
З початком Української революції 1917 року, коли розпалася імперія і була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), Марія Заньковецька, попри поважний вік, з величезним юнацьким ентузіазмом вітала відродження української державності. Вона брала активну участь у бурхливому культурному житті молодої республіки, підтримувала створення Національного театру, була почесним головою багатьох комітетів. Уряд гетьмана Павла Скоропадського, високо цінуючи її внесок у національну культуру і розуміючи її значення як живого символу, призначив їй довічну державну пенсію, офіційно визнаючи її величезні заслуги перед Україною як національного надбання. Заньковецька також очолила Народний театр, який гастролював по селах і містечках, несучи мистецтво в маси. Це була її мрія — зробити театр доступним для кожного, для найбіднішого селянина, який не мав змоги приїхати до столиці.
У 1922 році, коли Україна вже опинилася під владою більшовиків, нова радянська влада, яка зазвичай вороже ставилася до "буржуазного націоналізму", не мала змоги ігнорувати всенародну любов до актриси. Розуміючи її колосальний авторитет серед простих людей, уряд УСРР присвоїв їй звання "Народної артистки УСРР". Марія Заньковецька стала першою особою в історії України, яка отримала це високе почесне звання. Це був унікальний, безпрецедентний випадок, коли нова революційна влада так швидко і беззастережно визнала заслуги діяча "старої школи", який ніколи не приховував свого українського патріотизму і не був комуністом.
Останні роки на сцені були важкими фізично (давалися взнаки хвороби серця і вік), але тріумфальними духовно. У 1922 році в театрі Садовського відбувся грандіозний ювілейний вечір, присвячений 40-річчю її сценічної діяльності. Весь Київ, вся українська інтелігенція прийшла вклонитися великій актрисі. Її вітали поети (зокрема молодий Павло Тичина присвятив їй вірш), політики, студенти, робітники. Це було свято єднання нації навколо свого культурного символу, демонстрація того, що українська культура жива і має майбутнє.
Поступово вона відходила від активної сценічної діяльності, зосереджуючись на вихованні молоді та громадській роботі. Вона жила скромно, але її двері завжди були відчинені для гостей. У 1924 році вона навіть зважилася на експеримент і знялася у художньому фільмі "Остап Бандура", зігравши роль матері головного героя. Хоча кіно того часу було ще німим і не могло передати головного її скарбу — магічного, вібруючого голосу, — ці вцілілі кадри залишили нам безцінну, єдину можливість побачити її гру в динаміці, її неймовірні очі, її міміку, її пластику. Ці кадри є безцінним скарбом для істориків кіно. Вони показують нам, якою вона була — живою, емоційною, справжньою. Це останній привіт від великої актриси, яка навіть на схилі літ не побоялася експериментувати. Її цікавість до нового була невичерпною, що і є ознакою генія.
🕰️ Історичний контекст та пам'ять
Марія Костянтинівна Заньковецька померла 4 жовтня 1934 року в Києві. Її смерть стала справжньою національною трагедією. Похорон перетворився на велелюдну мовчазну маніфестацію, яку не змогла заборонити навіть сувора радянська влада. Тисячі киян йшли за труною через все місто, проводжаючи в останню путь легенду української сцени. Люди плакали просто на вулицях. Вона похована на Байковому кладовищі, в самому серці українського національного пантеону, поруч із могилами Лесі Українки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, возз'єднавшись нарешті зі своїми побратимами по мистецтву.
Спадщина Марії Заньковецької — це набагато більше, ніж просто перелік блискуче зіграних ролей чи історичних фактів. Це етичний і естетичний еталон служіння мистецтву. Вона на практиці довела, що український актор може бути рівним найкращим європейським майстрам (Сарі Бернар, Елеонорі Дузе), що український театр — це не провінційна "етнографічна" розвага, а високе, філософське мистецтво, здатне піднімати загальнолюдські проблеми. Вона підняла престиж української культури, мови і самої професії актора на недосяжну висоту, зробивши театр кафедрою, з якої вчили добру і правді.
Ще за життя актриси, у 1923 році, на знак визнання її видатних заслуг, театр Троїцького народного дому в Києві був офіційно перейменований на Театр імені М. Заньковецької. Пізніше, в радянські часи (1944 рік), цей уславлений колектив був переведений до Львова, де він успішно працює і донині як Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Це один з найпрестижніших і найстаріших театрів країни, який з гордістю носить ім'я великої актриси. Для львів'ян і всіх українців "театр Заньковецької" — це бренд найвищої якості, символ українського Львова і всієї театральної України.
Пам'ять про актрису дбайливо зберігається в багатьох куточках України. У її рідному селі Заньки на Чернігівщині створено чудовий меморіальний музей, де можна дізнатися про її дитячі роки і родину Адасовських. У Києві, в будинку, де вона жила останні роки (вулиця Велика Васильківська, 121), також діє музей-квартира Марії Заньковецької. Там збереглася унікальна атмосфера початку XX століття: її особисті речі, рояль, за яким вона співала, сценічні костюми, в яких вона грала Наталку чи Азу, листи від відомих людей, рідкісні фотографії. Зайшовши туди, можна фізично відчути присутність великої жінки, доторкнутися до живої історії, ніби вона щойно вийшла з кімнати. У 1960 році в Києві, у Міському саду (нині Маріїнський парк), було встановлено пам'ятник актрисі — бронзова фігура на гранітному постаменті (скульптор Г. Кальченко). Пам'ятник зображує її в момент творчого натхнення, вічно молодою і прекрасною. Вона часто порівнюється із Сарою Бернар не лише за талантом, а й за масштабом впливу на національну свідомість.
У 1993 році Національною спілкою театральних діячів України було засновано Премію імені Марії Заньковецької. Нею нагороджують найкращих актрис українських театрів за створення значних сценічних образів, високу професійну майстерність та вірність традиціям національної сцени. Ця премія є однією з найпрестижніших театральних нагород в Україні, свого роду "Оскаром" для українських актрис. Серед лауреаток премії — легенди української сцени: Ада Роговцева, Раїса Недашківська, Лариса Кадочникова, Таїсія Литриненко. Отримання цієї нагороди вважається найвищим визнанням таланту і продовженням тієї великої справи, яку розпочала Марія Заньковецька понад століття тому. Це не просто статуетка, а символ спадкоємності поколінь, підтвердження того, що школа психологічного реалізму, започаткована Заньковецькою, живе і розвивається.
Варто також згадати про внесок Марії Заньковецької у кінематограф. Вона була однією з перших українських кіноактрис, знявшись у фільмі "Наталка Полтавка" (1911 рік). Хоча технічні можливості кіно того часу були обмежені й не могли передати всю силу її голосу, сам факт її участі у зародженні українського кіно є знаковим. Вона розуміла важливість нових технологій для популяризації культури.
Ім'я актриси увічнене в топоніміці багатьох міст. Вулиці Марії Заньковецької є в Києві, Львові, Чернігові, Ніжині, Луцьку, Чернівцях та інших містах. Це свідчить про те, що вона є дійсно всеукраїнською героїнею, чия слава не обмежується театральними колами. До 150-річчя від дня народження актриси Національний банк України випустив ювілейну монету, а Укрпошта — художню поштову марку.
Її могила на Байковому кладовищі в Києві є місцем паломництва для багатьох шанувальників театру. Пам'ятник на могилі лаконічний і водночас величний, підкреслює її статус королеви сцени. Але найкращим пам'ятником їй є сам український театр, який вистояв крізь століття заборон і репресій, зберігши той "вогонь Прометея", який запалила Марія Костянтинівна.
Марія Заньковецька залишила нам, своїм нащадкам, духовний заповіт беззавітної, жертовної любові до України. У найтяжчі часи імперського гніту, коли бути українцем було невигідно, немодно і навіть смертельно небезпечно, вона не побоялася бути собою. Вона відмовилася від імперського золота і слави заради того, щоб звучала українська пісня і українське слово. І сьогодні, коли Україна знову виборює свою незалежність і культурну самобутність у війні з агресором, постать Заньковецької є як ніколи актуальною і надихаючою. Вона нагадує нам, що культура — це теж потужна зброя, а талант — це велика відповідальність перед своїм народом. Її "Ні" російському імператору стало свого роду першим актом культурного спротиву, який триває і досі.
📋 Підсумок
Марія Заньковецька — це не просто актриса, це символ цілої епохи, "золотого віку" українського театру. Її життя стало мостом між старовинною українською шляхетністю та модерною національною свідомістю. Відмовившись від особистого щастя та імператорських почестей, вона обрала шлях служіння народу, перетворивши театр на трибуну національної ідеї. Її драматичний талант, унікальний голос і громадянська мужність назавжди змінили ставлення світу до української культури, довівши її самодостатність і велич.
🎯 Вправи
Мемуари: Зустріч з Глитаєм
— Зі спогадів сучасників про виставу "Глитай, або ж Павук"
Публіцистика: Симон Петлюра про актрису
— Симон Петлюра, "До ювілею М. Заньковецької" (1907)
Аналіз: Вибір актриси
- Чому відмова Заньковецької царю вважається актом громадянської мужності?
- Як цей вибір вплинув на розвиток українського театру?
- Чи був би її талант таким же потужним на російській сцені? Обґрунтуйте.
Есе: Феномен Заньковецької
Порівняння: Театр корифеїв та сучасний театр
- Театр корифеїв: Побутовий та історичний репертуар, інтуїтивний стиль гри, мандрівний спосіб життя, цензурні обмеження
- Сучасний театр: Експериментальна драматургія, різноманіття технік (Курбас, Станіславський), стаціонарні умови, державна підтримка
- Репертуарна політика (етнографізм vs модерн)
- Умови розвитку (імперський тиск vs свобода)
- Акторська техніка (самородки vs школа)
Вікторина: Марія Заньковецька
Яке справжнє прізвище Марії Заньковецької, яке вона носила до заміжжя та яке вказує на її дворянське походження?
У якому селі народилася майбутня зірка українського театру, назва якого згодом стала основою її сценічного псевдоніма?
Яка роль стала дебютною для Заньковецької на професійній сцені в 1882 році в Єлисаветграді?
Яке високе звання Марія Заньковецька отримала першою в історії України у 1922 році?
Як називається театр у Львові, що носить ім'я Марії Заньковецької та продовжує її традиції?
Правда чи Міф: Життя Марії Заньковецької
Марія Заньковецька прийняла щедру пропозицію російського імператора перейти на імператорську сцену.
Актриса стала першою в історії, хто отримав звання Народної артистки республіки.
Заньковецька все життя виступала лише в Києві, не виїжджаючи на гастролі.
Її шлюб з офіцером Хлистовим був щасливим і тривав до кінця життя.
Марія Заньковецька зіграла головну роль у німому фільмі "Наталка Полтавка" 1911 року.
Головним амплуа актриси були легкі комедійні ролі.
Сучасники часто порівнювали її талант із французькою актрисою Сарою Бернар.
У рідному селі актриси Заньки створено меморіальний музей.
Актриса померла в еміграції у Парижі.
Творчий дует з Миколою Садовським був не лише сценічним, а й романтичним.