Наталія Кобринська: Піонерка фемінізму
8 червня 1855 — народження в селі Белелуя (Снятинщина). 1884 — заснування "Товариства руських жінок" у Станіславі. 1887 — вихід альманаху "Перший вінок" (Львів). 22 січня 1920 — смерть у Болехові.
Вступ — Народження українського фемінізму
В історії кожної нації є постаті, які випереджають свій час, прокладаючи нові шляхи там, де інші бачать лише стіни. Для українського жіночого руху такою постаттю стала Наталія Кобринська. Її ім'я часто залишається в тіні більш відомих сучасниць — Лесі Українки чи Ольги Кобилянської, але саме Кобринська була тим архітектором, який заклав фундамент, на якому ці гіганти змогли звести свої палаци духу. Вона не просто писала про жінок — вона організовувала їх. Вона не просто мріяла про кращу долю — вона розробила стратегію, як її досягти.
Наталія Кобринська увійшла в історію як "матір українського фемінізму". Саме вона у далекому 1884 році заснувала першу жіночу організацію в Україні — "Товариство руських жінок". Саме вона, разом з Оленою Пчілкою, видала перший жіночий альманах "Перший вінок", який став маніфестом жіночої емансипації. Але її фемінізм не був копією західних зразків. Це був "прагматичний фемінізм", народжений з реальних потреб галицького суспільства. Кобринська бачила, що традиційний патріархальний устрій тріщить по швах під тиском економічних змін, і жінки, непідготовлені до самостійного життя, стають першими жертвами цієї кризи. Вона зрозуміла, що "жіноче питання" — це не лише питання статі, а й питання соціальної справедливості та національного виживання. Без участі жінок, які складали половину населення, будь-який національний рух був приречений на неповноцінність. Вона стала містком між консервативним світом галицького духовенства і модерними європейськими ідеями рівноправності. Вона була не лише громадською діячкою, а й талановитою письменницею. Її проза — це гострий скальпель, який розтинав нариви суспільних проблем. Вона писала не про романтичних героїнь, а про реальних жінок, затиснутих лещатами економічної залежності. Її героїні — це доньки священиків, які мусять виходити заміж "задля кусника хліба", це збіднілі міщанки, які не мають права на вибір. Кобринська сміливо порушувала теми, про які в "пристойному товаристві" воліли мовчати: шлюб з розрахунку, лицемірство подвійної моралі, інтелектуальну деградацію жінки в "золотій клітці" дому. Її голос був голосом протесту проти світу, де жінка була лише додатком до чоловіка — спочатку батька, потім чоловіка.
Існує поширений міф, що фемінізм був принесений в Україну ззовні, як чужа мода. Наталія Кобринська спростовує це своїм життям. Її ідеї виросли з глибокого аналізу місцевих проблем. Вона бачила, що індустріалізація руйнує старий світ, і жінка, замкнена в "хатньому колі", втрачає ґрунт під ногами. Її боротьба за освіту і право на працю була боротьбою за виживання української жінки в нових умовах, а не наслідуванням паризьких суфражисток.
Дитинство та освіта (1855-1875)
Наталія Озаркевич (дівоче прізвище письменниці) народилася в селі Белелуя на Снятинщині (нині Івано-Франківська область). Вона належала до старовинного і шанованого священичого роду. Її дід, Іван Озаркевич, був відомим проствітником, одним із зачинателів українського театру в Галичині. Батько, отець Іван Озаркевич, був людиною енциклопедичних знань, депутатом Галицького сейму та Австрійського парламенту (Рейхсрату).
У греко-католицькій церкві священики мали право одружуватися. Протягом століть у Галичині сформувалася своєрідна "священича каста". Це була еліта нації — найбільш освічена, культурна і патріотична верства. Священичі доми були осередками культури, де зберігалися книги, плекалася мова і традиції. Саме з цього середовища вийшла більшість української інтелігенції XIX століття.
Виростаючи в такій атмосфері, Наталія отримала прекрасну домашню освіту. Батько, бувши людиною прогресивною, не вважав, що доля дівчини обмежується кухнею та церквою. Офіційні школи для дівчат тоді давали дуже поверхневі знання, тому головним джерелом її освіти стала батькова бібліотека. Вона багато читала, вивчала іноземні мови — німецьку, французьку, польську, російську. Батько не обмежував її інтересів, дозволяючи читати серйозну філософську та політичну літературу. Вона захоплювалася творами європейських позитивістів, читала Джона Стюарта Мілля ("Про підлегість жінки"), Чарльза Дарвіна, Генрі Бокля. Вона детально конспектувала прочитане, складала власні списки "обов'язкової літератури" для жінок. Серед її улюблених авторів були також Жорж Санд, чия незалежність захоплювала молоду Наталку, та Іван Тургенєв з його новими жіночими образами. Вона аналізувала, порівнювала, сперечалася сама з собою на сторінках щоденника. Це сформувало в ній критичне мислення і широкий світогляд, який виходив далеко за межі провінційного життя. Вона рано зрозуміла, що світ влаштований несправедливо не лише щодо селян (за права яких боровся її батько), а й щодо жінок. Часто вечорами в домі Озаркевичів точилися палкі дискусії. Батько розповідав про засідання Сейму, про боротьбу за права української мови. Наталя слухала, затамувавши подих. Одного разу вона запитала: "Татку, чому жінки не можуть бути послами в Сеймі? Хіба ми дурніші?". Батько сумно всміхнувся: "Світ ще не готовий, доню. Але, можливо, ти зможеш це змінити". Ця розмова закарбувалася в її пам'яті на все життя. Вона зрозуміла, що знання — це зброя, і почала читати ще з більшою завзятістю. Вона вивчала історію, соціологію, політекономію. Її розум прагнув дії, а не лише пасивного споглядання. Вона мріяла про університет, про лекційні зали, про наукові диспути, але двері вищих навчальних закладів були наглухо зачинені для жінок. Ця несправедливість пекла їй душу і гартувала волю до боротьби. Вже в юності Наталя вирізнялася незалежним характером і гострим розумом. Вона не задовольнялася роллю "панночки", яку готують лише до вдалого заміжжя. Вона бачила, як живуть селяни, бачила несправедливість соціального устрою. Поїздки з батьком до Відня, де засідав парламент, відкрили їй очі на великий світ політики. Там вона бачила бурхливі дебати, зустрічала людей, які творили історію імперії. Саме там вона познайомилася з українськими діячами, зокрема з Михайлом Драгомановим та Остапом Терлецьким. Ідеї Драгоманова про соціалізм та національне визволення справили на неї величезний вплив, але вона пішла далі, додавши до них феміністичний компонент. Саме Драгоманов, помітивши її інтелект і пристрасть, пізніше порадить їй присвятити себе служінню жіночому питанню, сказавши, що тут лежить неоране поле для праці. Вона згадувала Відень як місто, що подарувало їй крила, але водночас і показало прірву між європейським прогресом і галицькою відсталістю. Вона повернулася додому з твердим наміром змінити цей світ.
Шлюб та переломний момент (1875-1883)
У 1875 році Наталія вийшла заміж за Теофіла Кобринського. Це був шлюб, який міг би стати зразком для багатьох, хоча починався він як традиційний союз двох священичих родин. Теофіл був не просто чоловіком, а однодумцем і найкращим другом. Обдарований теолог, співак (мав чудовий тенор), композитор, фольклорист, він палко підтримував прагнення дружини до самореалізації. Він не боявся мати поруч сильну, розумну жінку; навпаки, він пишався нею. Вони жили в Снятині, і їхній дім став справжнім культурним центром Покуття, "Снятинськими Афінами", де збиралася місцева інтелігенція, обговорювалися новини літератури та політики. Разом вони записували народні пісні, організовували хори, читали вголос нові книги. Вечорами вони сідали біля каміна і мріяли про майбутнє України. Теофіл часто казав їй: "Наталко, ти маєш талант. Не закопуй його в землю". Вона читала йому свої перші нариси, а він був її першим критиком і редактором. На відміну від багатьох чоловіків того часу, які бачили в дружині лише господиню, Теофіл не вимагав від Наталії обмежуватися кухнею і дітьми (яких, на жаль, Бог їм не дав). Він розумів її інтелектуальні потреби і заохочував її до літературної праці, допомагав редагувати перші спроби. Це були найщасливіші роки в житті Кобринської. Вона відчувала підтримку, розуміння і кохання. Вона розквітла як особистість, повірила у свої сили. Здавалося, попереду довге і плідне життя, сповнене спільної праці на благо народу. Їхній союз був доказом того, що рівноправний шлюб можливий навіть у патріархальному суспільстві, якщо він ґрунтується на взаємоповазі та спільних ідеалах. Вона пізніше писала, що саме Теофіл навчив її вірити в себе. Але в 1882 році сталася трагедія, яка змінила все. Теофіл раптово помер від серцевого нападу, залишивши Наталію вдовою у 27 років. Це був страшний, нищівний удар. Вона залишилася сама, без дітей, без засобів до існування (вдови священиків отримували мізерну пенсію і часто мусили звільняти парафіяльний будинок для нового панотця). Глибока депресія охопила її. Світ потьмянів. Вона повернулася в батьківський дім у Болехів, замкнулася в своїй кімнаті, одягла чорний одяг, який не знімала до кінця жалоби, і втратила інтерес до життя. Вона почувалася не лише осиротілою, а й соціально непотрібною — у тодішньому суспільстві статус жінки визначався її чоловіком. Вдова без дітей — це була соціальна тінь. Кожен день був наповнений болем і порожнечею. Вона годинами сиділа біля вікна, дивлячись на сіре небо, і питала Бога: "Чому?". Але відповіді не було. Тільки тиша і самотність.
"Я вже думала, що мені кінець. Світ став для мене чорним. Я не бачила сенсу ні в чому. Хотілося просто лягти і не прокидатися".
Саме в цей важкий момент руку допомоги їй простягнув батько. Розуміючи, що доньку треба рятувати працею, він повіз її до Відня. Там вона знову зустрілася з Іваном Франком. Франко, який сам переживав важкі часи, зумів знайти потрібні слова. Він переконав Наталію, що найкращий спосіб вшанувати пам'ять чоловіка — це продовжити справу, яку вони любили. Він закликав її писати, діяти, боротися за права жінок. Ця розмова стала поворотною точкою. Наталія Кобринська вирішила присвятити своє життя служінню суспільству.
«Перший вінок» та жіночий рух (1884-1893)
Повернувшись до Болехова, Кобринська з головою поринає в громадську роботу. У 1884 році вона організовує в Станіславі (нині Івано-Франківськ) установчі збори "Товариства руських жінок". Це була безпрецедентна подія. Вперше українські жінки відкрито заявили про своє бажання об'єднатися для захисту власних інтересів.
Програма товариства була скромною, але революційною для свого часу. Головною метою проголошувалося "піднесення жінки через літературу". Кобринська вірила, що саме література є найпотужнішим інструментом впливу на свідомість. Вона закликала жінок братися за перо, описувати своє життя, свої проблеми, свої мрії.
Вершиною цієї діяльності став вихід альманаху "Перший вінок" у 1887 році. Це була титанічна праця. Кобринська задумала видати збірку творів, написаних виключно жінками. Вона звернулася до письменниць з усієї України — як з Галичини, так і з підросійської Наддніпрянщини. Її підтримала Олена Пчілка (мама Лесі Українки), яка стала співавторкою ідеї.
"Перший вінок" став унікальним прикладом соборності України. У ньому взяли участь 17 авторок: з Галичини (Наталія Кобринська, Уляна Кравченко, Анна Павлик) та з Наддніпрянщини (Олена Пчілка, Леся Українка, Ганна Барвінок, Людмила Старицька). Тітка Лесі Українки, Олена Антонівна Косач, написала для альманаху спогади про своє заслання в Сибір. Це було єднання жінок через кордони імперій.
Але зібрати матеріали було лише половиною справи. Треба було знайти гроші на друк. Кобринська вклала власні заощадження, просила допомоги у меценатів (зокрема у свого батька). Цензура чинила перешкоди. Чоловіки-літератори часто скептично посміхалися, називаючи затію "жіночими примхами". Але Кобринська була непохитною.
Альманах вийшов. Це був вибух. Вперше жінки заговорили на повний голос про свої права, про свою долю, про своє бачення світу. "Перший вінок" містив не лише художні твори (оповідання, вірші), а й публіцистичні статті. Сама Кобринська написала для нього програмну статтю "Про рух жіночий в новійших часах", де проаналізувала історію жіночого питання в Європі і окреслила завдання для українок. Це був не просто збірник текстів, це була політична декларація. Жінки заявили, що вони існують як окрема соціальна група зі своїми специфічними інтересами. Вона писала про те, що жіночий рух — це частина загальнолюдського руху за свободу. Вона закликала жінок виходити за межі "кухонного" мислення і ставати активними учасницями історії. Реакція суспільства була неоднозначною. Прогресивна молодь вітала альманах як свіжий подих вітру. Іван Франко написав захоплену рецензію, назвавши "Перший вінок" доказом культурної зрілості українців. Але консервативне духовенство і старше покоління інтелігенції сприйняли його вороже. Кобринську звинувачували в "порушенні основ", в тому, що вона "збиває жінок з пантелику", відволікає їх від "святого обов'язку" берегині домашнього вогнища. Газета "Діло", рупор галицьких народовців, надрукувала стриману, але критичну статтю, натякаючи, що жінкам краще займатися благодійністю, а не політикою. Були навіть заклики бойкотувати видання. Але скандал лише підігрів інтерес до альманаху. Його читали, передавали з рук в руки, обговорювали в салонах і на кухнях. Але Кобринську це не зупинило. Вона розуміла, що ламати стереотипи завжди боляче. Вона відповідала критикам: "Ви хочете бачити в нас лише господинь і матерів, але забуваєте, що ми перш за все — люди". Вона продовжувала свою діяльність, організовуючи феміністичні віча (збори), збираючи підписи під петиціями за право жінок навчатися в гімназіях та університетах. Це була важка, щоденна праця. Їй доводилося переконувати не лише чоловіків, а й самих жінок, багато з яких були настільки залякані і пасивні, що боялися навіть думати про зміни. Вона їздила селами, виступала з лекціями, писала листи. Вона була невтомною. Її енергія запалювала інших. Навколо неї почав гуртуватися гурток молодих, активних жінок, які бачили в ній свою лідерку і наставницю. Особливу роль у цій боротьбі відігравало питання освіти. Кобринська розуміла, що без знань жінка назавжди залишиться залежною. Вона лобіювала відкриття жіночих гімназій у Галичині, збирала кошти на стипендії для талановитих дівчат. І її зусилля не були марними. Вже в 1890-х роках перші українки почали вступати до Львівського університету (звісно, з дозволу чоловіків-професорів). Це була перша перемога, фундамент якої заклала Кобринська. Кожна дівчина, яка отримувала диплом лікаря чи вчителя, була живим доказом правоти Кобринської.
Вона писала: "Ми не хочемо бути чоловіками. Ми хочемо бути людьми". Вона вимагала для жінок права на вищу освіту (університети тоді були закриті для жінок), права на гідну працю, права на участь у громадському житті. Вона доводила, що неосвічена, забита жінка не може виховати вільних синів, не може бути повноцінною партнеркою для чоловіка.
Літературна творчість
Паралельно з організаційною роботою, Кобринська багато пише. Її називають майстром "психологічного реалізму". Теми її творів — це не вигадані страждання, а сувора правда життя.
Її дебютне оповідання "Пані Шумінська" (пізніше назва "Дух часу") (1883) показує трагедію старої жінки, яка не може змиритися зі змінами у світі. Її діти відходять від традицій, і вона відчуває себе непотрібною, викинутою на узбіччя життя. Кобринська з дивовижною глибиною розкриває психологію старіння і конфлікту поколінь. Це не просто розповідь про одну сім'ю, це портрет епохи, коли Галичина прокидалася від летаргійного сну. Кобринська показує, як нові ідеї — соціалізм, фемінізм, атеїзм — вриваються в патріархальний побут і руйнують його. Для старшого покоління це катастрофа, "кінець світу", для молодшого — початок нового життя. І Кобринська, будучи сама частиною цього "нового", з великою повагою і розумінням описує "старе". Вона не карикатурить пані Шумінську, вона показує її драму. Ця здатність до емпатії робить Кобринську великою письменницею. Вона розуміє, що прогрес має свою ціну, і цією ціною часто стає душевний спокій людей. Крім прози, Кобринська залишила значний слід у публіцистиці. Її статті "Про рух жіночий", "Жіноча справа в Галичині" стали теоретичною базою українського фемінізму. Вона аналізувала становище жінок в інших країнах, порівнювала, шукала шляхи розвитку. Вона не боялася полемізувати з авторитетами. Коли деякі чоловіки-політики стверджували, що жіноче питання — це "другорядна справа", вона відповідала: "Народ, який тримає жінок у рабстві, сам не може бути вільним". Вона була переконана, що політична свобода України неможлива без соціального звільнення жінки. "Ми не хочемо бути ляльками в руках чоловіків, ми хочемо бути їхніми товаришками по зброї", — писала вона. Ця думка пронизує всю її творчість.
Але найвідомішим, програмним твором Кобринської стало оповідання "Задля кусника хліба" (1884). Це жорстока, натуралістична і водночас глибоко аналітична історія про долю доньок священика. Сюжет простий і трагічний: після смерті старого панотця його сім'я — вдова і доньки — залишаються без засобів до існування. Вони мусять покинути плебанію (будинок священика). Єдиний порятунок від злиднів — вдале заміжжя. Але часи змінилися. Молоді священики тепер шукають не просто добру дружину, а багате придане ("готівку"). Кобринська майстерно змальовує тиск середовища. Всі навколо — сусіди, родичі, навіть сама мати — штовхають дівчат на цей шлях. Мати бідкається: "Що люди скажуть? Як ми будемо жити?". Вона любить своїх доньок, але її любов деформована страхом перед бідністю. Вона готова пожертвувати їхнім щастям заради їхнього ситого майбутнього. Це трагедія материнства в умовах патріархату. Головна героїня, Галя, розумна, вродлива і чутлива дівчина, опиняється перед страшним вибором. Вона мріє про кохання, про духовну спорідненість, але реальність диктує свої умови. Сім'я тисне на неї, матір плаче, сестри дивляться з надією. Галя розуміє, що вона — єдиний "ліквідний товар" у родині. Щоб врятувати рідних від голоду, вона мусить "продатися". Вона виходить заміж за чоловіка, який їй огидний, який не розуміє її душі, але має парафію і гарантує "кусник хліба". Сцена сватання описана Кобринською з такою психологічною точністю, що читач фізично відчуває приниження героїні. Це не шлюб, це капітуляція. Це жертва, принесена на вівтар економічної необхідності. Особливої уваги заслуговує образ бабусі в оповіданні. Вона представляє старе покоління, яке ще пам'ятає часи, коли "попівни" були елітою, коли їх шанували. Тепер вона з жахом спостерігає за деградацією свого стану. Її бурчання і молитви — це плач за втраченим світом, де все було "по-божому". Кобринська показує, що економічні зміни руйнують не лише долі, а й саму мораль суспільства. Те, що раніше вважалося гріхом (шлюб без любові), тепер стає чеснотою (жертовність заради сім'ї). Кобринська безжально зриває романтичний флер з патріархального шлюбу, показуючи його жорстке економічне підґрунтя. Вона каже: дивіться, ось ціна вашої "традиції", ось ціна жіночої залежності. Поки жінка не зможе сама заробляти на життя, вона завжди буде товаром. Цей твір викликав бурхливу дискусію. Багато хто звинувачував авторку в "очорненні" духовенства, але Іван Франко назвав це оповідання найкращим твором галицької літератури того року. Цим твором Кобринська довела, що жіноча література може бути не лише сентиментальною, а й соціально гострою і реалістичною. Ще одним шедевром психологічної прози є "Дух часу" (або "Пані Шумінська"). Тут Кобринська досліджує конфлікт поколінь. Пані Шумінська — це жінка старого гарту, яка все життя жила за правилами: церква, діти, кухня. І раптом вона бачить, що світ змінився. Її діти не слухають її, вони читають "безбожні" книжки, вони хочуть жити інакше. Шумінська відчуває, що її життєвий досвід нікому не потрібен. Вона стає зайвою. Це трагедія людини, яка не встигає за часом. Кобринська не засуджує її, вона їй співчуває. Вона показує, як важко ламати стереотипи, як боляче втрачати ґрунт під ногами. Але водночас вона стверджує: зміни неминучі, і старий світ мусить поступитися новому.
В оповіданні "Виборець" вона торкається теми політичних прав жінок. Героїня твору агітує селян голосувати за українського кандидата, хоча сама не має права голосу. Це парадокс того часу: жінка може бути патріоткою, може працювати на благо нації, але держава не визнає її повноправною громадянкою.
Кобринська також писала казки ("Казки"), але це були казки для дорослих. У них вона алегорично зображувала соціальні проблеми. Наприклад, казка "Чорне і біле" розповідає про те, як люди часто не розрізняють добра і зла, керуючись забобонами.
Її стиль відрізнявся від стилю більшості сучасників. Вона писала лаконічно, стримано, без зайвого сентименталізму. Її мова була точною і гострою. Іван Франко високо цінував її талант, називаючи її "найрозумнішою жінкою Галичини".
Останні роки та спадщина (1893-1920)
Кінець XIX — початок XX століття приніс нові випробування. З'явилося нове покоління феміністок, більш радикальних, які іноді критикували Кобринську за "поміркованість". Вона ж залишалася вірною своїм принципам — еволюційного розвитку і просвітництва. Вона продовжувала видавати збірки "Жіночої бібліотеки", писала статті, підтримувала молодих авторок (зокрема Ольгу Кобилянську).
Перша світова війна стала для неї катастрофою. Болехів опинився в зоні бойових дій. Спокійне життя провінційного містечка було зруйноване артилерійськими обстрілами і постоєм військ. У 1915 році російські війська, які окупували Галичину, заарештували її, звинувативши в "шпигунстві" на користь Австрії. Звинувачення було абсурдним: хвора, літня жінка — шпигунка? Але для російської жандармерії будь-який український діяч був ворогом. Її етапували, тримали в тюрмі, потім вислали в глиб Росії. Дорога, холод, голод, приниження — все це підірвало її і без того слабке здоров'я. Вона бачила жахи війни, бачила страждання біженців, і це глибоко ранило її серце. Після звільнення вона повернулася до Болехова, але її дім був зруйнований і пограбований. Зникли рукописи, книги, особисті речі (зокрема, пам'ятки про Теофіла). Вона жила в злиднях, у напівзруйнованій хаті, самотня і хвора. Навколо панував хаос: розпад імперій, революції, війна всіх проти всіх (українсько-польська війна, більшовицька навала). Світ, який вона знала, валився на очах. Але навіть у цих нелюдських умовах вона намагалася писати. Вона записувала свої враження від війни, намагаючись осмислити трагедію людства. Її останні твори — це крик душі, сповнений болю за Україну, яка знову опинилася в огні. Вона писала про "звірячий лик війни", про те, як війна перетворює людей на звірів. "Я не впізнаю людей, — писала вона в одному з листів, — вони стали схожі на вовків. Де поділася людяність? Де християнське милосердя? Невже вся наша культура, вся наша цивілізація — це лише тонкий шар пудри на обличчі варвара?". 22 січня 1920 року Наталія Кобринська померла від тифу, який косив людей тисячами в повоєнній розрусі. Вона померла в самотності і холоді. На її похороні було небагато людей — лише кілька сусідів та вірних друзів. Більшість інтелігенції виїхала або загинула. Здавалося, що її час минув, що її ідеї більше нікому не потрібні, що хаос війни поглинув усе світле, за що вона боролася. Але це була лише тимчасова темрява перед світанком. Насіння, посіяне нею, вже проростало в душах нового покоління. Її ідеї, які колись здавалися радикальними, стали нормою життя для її онучок. Вона перемогла час, хоча й заплатила за це страшну ціну.
У своїх пізніх нотатках Кобринська залишила пронизливі слова, які звучать як заповіт: "Мене називали божевільною, мене цькували, з мене сміялися. Але я знала, що роблю. Я не шукала слави, я шукала правди. І якщо хоч одна жінка завдяки мені підведе голову і скаже 'Я — людина', значить, я жила не дарма. Моє життя було важким, часто нестерпним, але я ні про що не шкодую. Я йшла своїм шляхом, і цей шлях вів до світла".
Але історія розсудила інакше. Сьогодні ми повертаємося до спадщини Наталії Кобринської і розуміємо її велич. Вона була тією, хто першою кинув камінь у стояче болото патріархату, і кола від цього кидка розійшлися далеко-далеко. Вона дала українським жінкам голос. Вона довела, що жінка може бути творцем історії, а не лише її спостерігачем.
- Економічна незалежність — основа свободи. Поки жінка фінансово залежить від чоловіка, вона не може бути вільною.
- Освіта — ключ до успіху. Знання — це єдиний капітал, який не можна відібрати.
- Солідарність — жінки повинні підтримувати одна одну, а не конкурувати. "В єдності — сила жіноцтва".
Її ідеї звучать напрочуд актуально і в XXI столітті. Коли ми говоримо про гендерну рівність, про жінок у політиці та бізнесі, ми, свідомо чи несвідомо, йдемо шляхом, який півтора століття тому проклала Наталія Кобринська — тендітна жінка із залізною волею. Давня приказка каже: "Жінка не бита, як хата не вкрита". Кобринська переписала цю народну "мудрість" своїм життям, довівши: "Жінка освічена — як нація відроджена".
📋 Підсумок
Наталія Кобринська (1855-1920) увійшла в історію як засновниця організованого феміністичного руху в Україні. Народжена в родині священика, вона отримала блискучу самоосвіту і, переживши особисту трагедію (ранню смерть чоловіка), присвятила життя боротьбі за права жінок. У 1884 році вона створила "Товариство руських жінок", а в 1887 році разом з Оленою Пчілкою видала альманах "Перший вінок" — першу антологію жіночої творчості, яка стала символом соборності України. Як письменниця, Кобринська була майстром психологічного реалізму, порушуючи у своїх творах (зокрема, в "Задля кусника хліба") гострі соціальні проблеми: економічну залежність жінки, шлюб з розрахунку та лицемірство патріархальної моралі. Її спадщина стала фундаментом для подальшого розвитку українського жіночого руху та феміністичної думки.
🎯 Вправи
Читання: Маніфест "Першого вінка"
— Наталія Кобринська, "Переднє слово до альманаху"
Есе: Жінка і Нація
Аналіз: Задля кусника хліба
- Яка головна проблема описується в уривку?
- Як авторка характеризує шлюб у цьому контексті?
- Що, за думкою Кобринської, знецінює людську особистість?
Вікторина: Життя піонерки
У якому році був заснований альманах 'Перший вінок'?
Хто з відомих українських діячок був співавторкою ідеї створення першого жіночого альманаху?
Яку назву мала перша жіноча організація, заснована Кобринською?
Хто з відомих діячів переконав Кобринську зайнятися громадською діяльністю після смерті чоловіка?
У якому місті Наталія Кобринська провела останні роки життя?
Правда чи Міф: Життя Кобринської
Наталія Кобринська народилася в селянській родині.
Вона отримала університетську освіту в Сорбонні.
Її чоловік Теофіл підтримував її феміністичні погляди.
Альманах 'Перший вінок' видали за державні кошти.
Наталія Кобринська писала лише публіцистику.
Вона активно співпрацювала з жінками Наддніпрянської України.
Вона померла в еміграції в Канаді.
Вона була заарештована російськими військами під час Першої світової війни.
Оповідання 'Задля кусника хліба' має щасливий фінал.
Кобринська вважається засновницею організованого фемінізму в Україні.
Порівняння: Кобринська та Пчілка
- Наталія Кобринська
- Олена Пчілка
- Регіон діяльності
- Підхід до фемінізму
- Літературний стиль