Олена Пчілка: Письменниця і громадська діячка
Вступ — Мати українського відродження
В історії кожної нації є постаті, які своєю енергією, волею та безкомпромісністю формують цілу епоху. Для України кінця XIX — початку XX століття такою постаттю була Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова). Її часто сприймають лише крізь призму її геніальної доньки, Лесі Українки, називаючи "матір'ю поетеси". Але це несправедливе спрощення. Олена Пчілка була самодостатньою величиною, "залізною леді" української культури, яка задовго до появи терміну "фемінізм" демонструвала світові, що жінка може бути лідером нації. Вона була матріархом, навколо якого обертався величезний світ української інтелігенції, від Івана Франка до Миколи Лисенка. Вона була аристократкою духу, яка свідомо обрала служіння простому народу, але ніколи не опускалася до "шароварщини". Вона була етнографом, яка перетворила народну вишивку на високе мистецтво, ввівши її в моду серед міської еліти. Вона була видавцем, яка власним коштом друкувала українські книжки в часи найжорсткішої цензури, ризикуючи свободою і статками. Вона була ідеологом, яка сміла сперечатися навіть з таким авторитетом, як її брат Михайло Драгоманов, обстоюючи пріоритет національного над соціальним. Її позиція була чіткою: спочатку національна незалежність, а вже потім — соціальні реформи. Сучасники її побоювалися і поважали. Вона мала гострий язик, непохитний характер і величезну працездатність (звідси і псевдонім — "Пчілка"). Вона могла бути жорсткою, навіть деспотичною, але ця жорсткість була бронею, яка захищала українську культуру від асиміляції. Вона створила в своїй родині унікальний мікрокосм — "Косачівщину", де панувала українська мова, європейська освіченість і культ праці. Це був свідомий експеримент з вирощування "нової української людини", вільної від комплексу меншовартості. І цей експеримент вдався блискуче, подарувавши світові Лесю Українку та Михайла Обачного. Цей модуль присвячений дослідженню її життя — від дитинства в патріархальному Гадячі до останніх років у радянському Києві, де вона залишалася нескореним символом минулої епохи. Ми побачимо її тріумфи і її трагедії, її боротьбу з імперією і її материнський біль. Олена Пчілка — це ключ до розуміння того, як вижила українська ідентичність у найтяжчі часи Валуєвського циркуляру та Емського указу.
"Дурний той, хто не знає, що таке своє, рідне. Але ще дурніший той, хто знає, але цурається його ради вигоди чи моди. Я буду говорити українською навіть тоді, коли всі навколо замовкнуть, бо якщо я замовкну, то хто скаже слово за мій народ?" — ці слова стали її життєвим кредо.
Ранні роки та родина Косачів (1849-1868)
Ольга Драгоманова народилася 17 (29) липня 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині, у самому серці Гетьманщини. Цей край дихав історією. Ще живі були перекази про козацьку вольницю, про полковників і сотників, про часи, коли Україна була державою. Гадяч, колишня гетьманська столиця, зберіг дух аристократизму і гідності, несхожий на кріпацьку покору інших регіонів імперії. Тут ще пам'ятали про Магдебурзьке право і про те, що предки були вільними людьми. Родина Драгоманових належала до дрібної, але старовинної української шляхти. Їхній родовий герб походив з Греції (за родинною легендою, "драгоман" — це "перекладач", дипломат), але коріння їхнє глибоко вросло в український ґрунт. Батько, Петро Якимович Драгоманов, був не просто поміщиком, а справжнім інтелектуалом. Він був юристом за фахом, служив у "повітовому суді", але його справжньою пристрастю була література. Він писав вірші українською мовою, збирав фольклор, перекладав іноземних поетів. У домі Драгоманових була величезна бібліотека, де поряд з французькими романами стояли "Кобзар" Шевченка і "Енеїда" Котляревського. Французька мова звучала нарівні з українською, але російська була "офіційною", майже іноземною мовою, мовою канцелярій і чиновників.
Вплив родини і середовища
Побут Драгоманових був типово дворянським, але з українським колоритом. Вони носили європейський одяг, але на свята одягали вишиванки. У домі був рояль, на якому грали Бетховена, але співали народні пісні. Це поєднання високої культури і народної традиції стало моделлю для майбутньої родини Косачів.
Той факт, що Ольга народилася в Гадячі, мав величезне значення. Це місто свого часу було резиденцією гетьмана Івана Брюховецького, тут підписувались міжнародні угоди (Гадяцький трактат 1658 року). Дух державності, хоч і придушений, тут ніколи не зникав остаточно. Родина Драгоманових пишалася тим, що їхні предки служили у війську Богдана Хмельницького. Ця родинна пам'ять була тим ґрунтом, на якому зріс націоналізм Олени Пчілки.
Мати, Єлизавета Іванівна Цяцька, походила з родини колишнього козацького сотника. Вона була жінкою м'якою, але глибоко віруючою і відданою народним традиціям. Вона навчила Ольгу вишивати, співати давніх народних пісень, поважати обряди і звичаї. Саме від матері Ольга перейняла ту любов до етнографії, яка потім стане її професією. У їхньому домі завжди було людно, приїжджали гості з Києва та Петербурга, велися розмови про політику і літературу. Бібліотека батька була для малої Ольги справжнім всесвітом. Вона перечитала все, що там було, від подорожніх нотаток мандрівників до серйозних історичних праць. Особливо її вразила "Історія Русів" — таємничий манускрипт, який ходив у списках і прославляв козацьку доблесть. Це читання сформувало її переконання ще до того, як вона потрапила під вплив брата. Але найбільший і вирішальний вплив на формування світогляду Ольги мав її старший брат Михайло Драгоманов. Різниця у віці (він був на 8 років старший) робила його для неї незаперечним авторитетом і кумиром. Коли батько помер (Ользі було лише 11 років), Михайло фактично замінив їй батька, взявши на себе опіку над родиною. На той час він вже був студентом Київського університету імені Святого Володимира, членом таємних гуртків, другом майбутніх корифеїв української культури. Приїжджаючи на канікули до Гадяча, він привозив додому "заборонені думки" і нові ідеї. Михайло розповідав сестрі про те, що Україна — це не "Малоросія", провінція імперії, а окрема нація з власною історією і культурою. Він розповідав про те, що народ страждає від соціальної несправедливості, про те, що в Європі вирують революції, про Гарібальді і Мадзіні. Ольга слухала його, відкривши рота. Михайло давав їй читати Герцена, Шевченка, Куліша, Костомарова, Жорж Санд. Він вчив її критично мислити, не приймати на віру офіційну пропаганду. "Не вір тому, що пишуть у підручниках, — казав він. — Думай сама, шукай правду". Це назавжди змінило її. Вона зрозуміла, що світ набагато ширший, ніж її родинний маєток. У 1861 році Ольгу віддали на навчання до Київського зразкового пансіону шляхетних дівчат (так званий "пансіон Нельговської"). Це був типовий імперський навчальний заклад, "інститут благородних дівиць", де з українських дівчат намагалися виховати "світських дам", вірних царю і отечєству. Навчання велося виключно французькою та російською мовами. За вживання "мужицької мови" (української) учениць могли покарати, висміяти або змусити носити ганебну табличку. Для Ольги, вихованої в дусі козацького волелюбства (вона пам'ятала, як плакали селяни на похороні Шевченка — цю подію вона спостерігала в Каневі, коли труну везли з Петербурга), це було культурним шоком. Вона всією душею зненавиділа цей пансіон, називала його "казьонщиною" і тюрмою духу. Але, маючи сильний характер, вона вирішила взяти від нього все корисне: знання. Вона блискуче опанувала іноземні мови (німецьку, французьку), світову літературу, історію мистецтв, музику. Вона читала Гейне, Гюго і Діккенса в оригіналі. Вона грала на фортепіано твори Ліста і Шопена. Вона вийшла з пансіону однією з найосвіченіших жінок свого часу, але в душі вона залишилася українкою, ще більш затятою, ніж була до того. Виходячи за стіни пансіону, вона потрапляла в зовсім інший світ — світ київської "Громади". Михайло ввів її в коло української інтелігенції, яка збиралася на квартирах, щоб обговорювати долю України. Тут вона познайомилася з Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Чубинським. Це були "мрійники-реалісти", які вірили, що Україну можна відродити через культуру, науку і просвіту. Ольга зрозуміла свою життєву місію: бути посередником між високою європейською культурою і простим українським народом, підняти народну культуру до світового рівня. У цей час вона зустріла Петра Косача. Він був близьким другом Михайла Драгоманова, студентом-юристом, походив із заможної чернігівської шляхти. Він був високим, мовчазним, серйозним, людиною слова і діла. Здавалося, що може поєднувати цю спокійну, навіть флегматичну людину з вулканічною, енергійною Ольгою? Їх об'єднала спільна ідея. Петро Косач теж був фанатично відданий українській справі. Він був членом "Старої Громади", меценатом, людиною кришталевої чесності. Він закохався в Ольгу не лише як у жінку, а як у соратницю, яка поділяла його цінності. У 1868 році вони одружилися. Їхній шлюб став союзом капіталу (Петро) та ідеології (Ольга), який дав дивовижні плоди. Косач отримав державне призначення на Волинь, у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). Молоде подружжя вирушило на захід, щоб там, у глушині, будувати свою "Україну в мініатюрі".
Шлюб та літературні початки (1868-1880)
Волинь зустріла їх дрімучими лісами, болотами і повною відсутністю звичної "цивілізації". Для столичної киянки Ольги, яка звикла до театрів, концертів і інтелектуальних салонів, це могло стати справжнім засланням. Багато жінок на її місці впали б у депресію або перетворилися б на звичайних провінційних поміщиць, чиї інтереси обмежуються господарством і плітками. Але Ольга сприйняла це як виклик. Вона вирішила стати дослідницею цього невідомого краю. Поки Петро Антонович займався службовими справами (він був головою з'їзду мирових посередників, тобто чиновником, який захищав інтереси селян у земельних суперечках з поміщиками, і робив це настільки чесно, що місцеві пани його ненавиділи, а селяни поважали), Ольга не сиділа вдома. Вона сідлала коня або сідала на віз і їхала в найглухіші села, куди рідко ступала нога пана. Вона спілкувалася з селянами, слухала їхні пісні, легенди, роздивлялася їхній одяг. Вона збирала найцінніше, що мали ці люди: їхню культуру. Вона була вражена багатством і архаїчністю волинських орнаментів. Якщо на Київщині та Полтавщині вишивки були переважно рослинними (квіти, калина, листя), то тут, на Поліссі, збереглися найдавніші геометричні узори — ромби, хрести, восьмикутні зірки, ламані лінії. Це були символи ще з язичницьких часів, обереги, знаки сонця і землі. Пчілка першою зрозуміла, що це не просто "прикраса", це зашифрована мова, це генетичний код нації, який треба зберегти і розшифрувати. Вона почала скуповувати найкращі зразки вишивок, замальовувати узори, класифікувати їх. У 1876 році, в Києві, вона видала фундаментальний альбом "Український народний орнамент" з власними науковою передмовою і детальними коментарями. Це була титанічна праця. Вона ввела українську вишивку в європейський науковий контекст, показавши її унікальність і водночас спорідненість з орнаментами інших слов'янських народів. Цей альбом зробив фурор навіть у наукових колах і отримав нагороду на виставці в Парижі.
"Косачівське виховання"
Хоча родина жила у Звягелі, пізніше вони переїхали до маєтку в Колодяжному (під Ковелем). Саме там, серед волинських лісів, пройшло дитинство Лесі Українки. У "Сірому будинку" (так називали їхню садибу) була величезна бібліотека і "зелений салон" на природі, де діти ставили вистави.
У 1871 році у Звягелі народилася друга дитина — донька Лариса, майбутня Леся Українка (першим був син Михайло, 1869 р.н.). Всього в родині Косачів було шестеро дітей: Михайло, Лариса, Ольга, Оксана, Микола, Ісидора. Олена Пчілка підійшла до материнства не просто як до природного обов'язку, а як до найважливішого державного проекту. Вона бачила, як діти української інтелігенції швидко зросійщуються в казенних школах і гімназіях, забувають мову батьків і стають "малоросами". Вона вирішила: "Мої діти не будуть хохлами". У домі Косачів було запроваджено суворий "мовний режим". З няньками, слугами, гостями, між собою — тільки українською мовою. Це було революційно, навіть скандально, адже більшість дворянської інтелігенції говорила в побуті російською або французькою. Пчілка сама перекладала світову класику для дітей, щоб вони читали рідною мовою. Батько перекладав казки Андерсена, Гомера, Гоголя. Мати вчила їх читати за творами Шевченка і Куліша.
Пчілка не просто вчила дітей читати. Вона вчила їх мислити. День починався з молитви, потім — уроки мов, потім — історія. Але це не було нудне заучування. Вони ставили домашні вистави, писали власні вірші, видавали рукописні журнали. Це була справжня творча лабораторія.
Коли діти підросли, постало питання офіційної освіти. Пчілка категорично відмовилася віддавати їх до початкової російської школи. Це коштувало їй конфліктів з родичами і владою ("Як же вони житимуть? Як зроблять кар'єру? Вони будуть ізгоями!"), але вона була невблаганна. Вона створила власну домашню школу. Вона сама розробила програму і методику навчання. Діти вивчали мови (німецьку, французьку, англійську, грецьку, латину), всесвітню історію, літературу, географію, історію мистецтв. Рівень цієї освіти був настільки високим, що коли 19-річний Михайло Косач прийшов вступати до старших класів гімназії (щоб отримати атестат для вступу в університет), він знав більше за своїх вчителів. Леся ж, яка через хворобу (туберкульоз кісток) не ходила до школи взагалі, стала найосвіченішою жінкою свого часу, вільно володіла десятком мов і могла читати наукові праці в оригіналі. Цей феномен "Косачівського виховання" досі вивчають педагоги як приклад того, що українською мовою можна викладати найскладніші науки. У 1883 році Ольга Косач дебютувала як письменниця. В альманасі "Рада" (який видавав Михайло Старицький) з'явилися її вірші та оповідання "Світла добра і любові". Вона взяла псевдонім "Олена Пчілка". Це ім'я вона вибрала не випадково. Воно символізувало її життєве кредо: невтомна, щоденна, "чорна" праця заради свого вулика — української культури. Вона писала: "Я бджола, що носить мед, але маю і жало, щоб захищати своїх". І це жало вона використовувала часто і влучно. Її рання проза — це маніфест жіночої емансипації. Повість "Товаришки" (1887) — це історія про двох дівчат, Любу і Раю, які їдуть вчитися на медичний факультет до Цюріха (у Росії жінкам доступ до вищої освіти був обмежений). Це був частково автобіографічний сюжет, заснований на спостереженнях за життям курсисток. Люба Калиновська — це ідеал Пчілки: свідома українка, серйозна, працьовита, патріотка, яка хоче здобути знання, щоб служити народу. Рая — її антипод: легковажна, космополітична, шукає розваг і чоловіків, називає себе "русской" демократкою і зневажає все українське. Через цей контраст Пчілка показувала, що справжній фемінізм неможливий без національної гідності. "Товаришки" стали полемічною відповіддю російським нігілісткам і "шестидесятникам". Пчілка стверджувала: нам не по дорозі з російським рухом, навіть прогресивним, бо вони зневажають нашу культуру і хочуть нас асимілювати під гаслами "загальнолюдського прогресу".
Пчілка не боялася вступати в дебати. У своїй статті "Молодь України" вона писала: "Якщо ви забираєте у дитини рідну мову, ви забираєте у неї душу. Ви робите її калікою." Це була пряма відповідь тим, хто вважав, що для "успіху" треба переходити на російську.
"Ми повинні стояти на своєму ґрунті, бо тільки стоячи на ньому, ми можемо бути цікавими для світу. Хто зраджує своє — той зраджує себе." — писала вона, обґрунтовуючи свою позицію.
Саме Олена Пчілка ввела моду на носіння вишиванок серед міської інтелігенції. До неї вишиванку вважали "мужицьким одягом", в якому соромно з'явитися в пристойному товаристві. Пчілка почала носити її сама на прийоми і одягати своїх дітей, але вона не спрощувала народний стрій, а навпаки, модернізувала його, адаптувала народні узори до сучасних міських фасонів суконь і блуз. Завдяки їй вишиванка стала символом національної належності і високого стилю, а не ознакою низького походження.
Видавнича та просвітницька діяльність (1880-1905)
Наприкінці 1890-х років родина Косачів переїжджає до Києва. Пчілка відчуває, що провінція стала для неї затісною. Наближається XX століття, час великих тектонічних змін, і вона хоче бути в епіцентрі подій. У Києві, оселившись на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського), вона розгортає бурхливу громадську діяльність. Її квартира стає справжнім штабом українського руху, літературним салоном, де збиралася еліта: Лисенко, Старицький, Коцюбинський, молоді письменники. Головним проектом її життя стає видавнича справа. Вона розуміла: нації потрібна трибуна, потрібен голос. У Російській імперії видавати українську пресу було практично неможливо через Емський указ 1876 року, але революція 1905 року дала коротке вікно можливостей, коли цензура трохи ослабла. Пчілка вхопилася за цей шанс миттєво. Вона починає видавати журнал "Рідний край". Вона стала його редактором, видавцем, коректором, менеджером і головним автором. Вона залучала до співпраці найкращі сили, але була надзвичайно вимогливим редактором. Вона безжалісно правила тексти, вичищаючи русизми, суржик і "плаксивий тон". Вона вимагала від авторів громадянської позиції і художньої якості. Особливу увагу вона приділяла дітям. Як додаток до "Рідного краю" вона почала видавати журнал "Молода Україна". Це був перший повноцінний періодичний дитячий журнал українською мовою на Наддніпрянщині. Пчілка мислила стратегічно: "Якщо ми втратимо дітей, всі наші політичні дискусії дорослих безглузді. Майбутнє належить тим, хто виховує молодь". Вона писала для журналу казки, вірші, п'єси, перекладала світову класику (Кіплінга, Свіфта, Діккенса, Гюго), адаптуючи її для українських дітей. Вона створювала героя нового типу — не забитого, бідного селянського хлопчика-сироту (як це часто було в народницькій літературі), а сміливого, розумного, гордого, веселого українця, який пізнає світ. Окремо варто сказати про естетику цих видань. Пчілка розуміла, що дитяча книжка має бути красивою. Вона залучала до ілюстрування найкращих художників того часу. Сторінки "Молодої України" були прикрашені віньєтками в стилі українського модерну, малюнками за мотивами народної вишивки. Це виховувало у дітей естетичний смак. Вона друкувала ноти дитячих опер Миколи Лисенка ("Коза-дереза", "Пан Коцький"), щоб діти могли ставити їх вдома. Це була комплексна програма культурного виховання, якої не мала жодна інша нація в імперії.
Примірники журналу "Рідний край" збереглися в архівах. Гортаючи їх, дивуєшся сміливості редакції. В одному з номерів за 1906 рік надруковано статтю про необхідність автокефалії української церкви — і це в Російській імперії!
Цей період також позначений гострою ідеологічною боротьбою і особистою драмою. Олена Пчілка все більше розходилася в політичних поглядах зі своїм братом Михайлом Драгомановим та його ідейними послідовниками (соціалістами). Ця драма "сестра проти брата" стала символом розколу всієї української інтелігенції того часу. Драгоманов був соціалістом-федералістом. Він вірив, що майбутнє України — у складі демократичної, федеративної, перетвореної Росії. Він вважав націоналізм "реакційним", закликав до співпраці з російськими лібералами заради соціальної справедливості. Пчілка ж еволюціонувала в бік "самостійництва" і чистого націоналізму (в дусі Міхновського). Вона стверджувала: будь-яка Росія, монархічна чи демократична, "червона" чи "біла", завжди буде імперією і завжди прагнутиме знищити Україну. Вона попереджала брата і його учнів: "Ви помиляєтеся. Твої російські друзі-демократи, як тільки прийдуть до влади, закінчать тим, що заборонять нашу мову так само, як і царі. Імперіалізм у них в крові". Історія довела її абсолютну правоту, але тоді її багато хто засуджував, називав "шовіністкою" і "консерваторкою". Леся Українка опинилася між двох вогнів: вона любила дядька Михайла як духовного батька і наставника, але любила і матір, розуміючи її правоту. Цей конфлікт розривав родину і серце Лесі. Пчілка стала символом безкомпромісності і сміливості. Легендарним став епізод 1905 року в Полтаві, на відкритті пам'ятника Івану Котляревському. Це була велика подія, туди з'їхалися діячі культури з усієї України (в тому числі з Галичини). В залі сиділи губернатор, жандарми, високі російські чиновники. Було суворо заборонено виголошувати вітальні промови українською мовою. Делегати з Галичини (які були австрійськими підданими і їм було дозволено більше) говорили українською, а місцеві, "російські піддані", мусили переходити на російську, щоб не бути арештованими. Панувала атмосфера страху і приниження. Коли дійшла черга до слова Олени Пчілки, вона вийшла на сцену, стала перед мікрофоном і почала говорити чистою, дзвінкою українською мовою. Зал завмер. Російський чиновник підскочив і закричав: "Судариня, по-русски! Запрещено!". Пчілка, навіть не повернувши голови в його бік, продовжувала говорити, ще голосніше. Поліцмейстер кинувся до трибуни, намагаючись фізично стягнути її зі сцени або закрити їй рота. Вона відштовхнула його руку, випросталася і говорила далі, перекрикуючи гамір. Зал, побачивши це, вибухнув шаленими оплесками. Люди вставали з місць. Це була перемога духу над грубою силою. Цей вчинок Пчілки показав усім: боятися не треба. Імперія — це колос на глиняних ногах, який впаде, якщо перестати йому коритися. Вона також активно займалася театром. Розуміючи, що театр — це найпотужніший засіб впливу на маси (бо не всі вміли читати), вона писала п'єси ("Світова річ", "Брехуха", "В чім щастя?"), організовувала аматорські трупи. Вона боролася проти "малоросійщини" на сцені — проти зображення українців як вічно п'яних простаків у шароварах, які тільки те й роблять, що танцюють гопака і їдять галушки. Вона вимагала інтелектуального, європейського театру, драми ідей.
Революційні роки та трагедії (1905-1920)
Початок XX століття приніс Олені Пчілці світову славу і визнання, але парадоксальним чином забрав у неї найдорожче — її родину. Її особисте життя перетворилося на справжню античну трагедію. Доля наче вирішила випробувати цю сильну жінку на міцність, завдаючи удар за ударом. Перший удар грому вдарив у 1903 році. Раптово, у розквіті сил, помирає її первісток, надія родини, Михайло Косач (Михайло Обачний). Він був надзвичайно обдарованим юнаком: талановитий фізик-винахідник, математик, письменник, фотограф (саме завдяки його фотографіям ми маємо візуальну історію родини Косачів). Він будував метеостанції, писав тонкі психологічні новели. Пчілка бачила в ньому гідного продовжувача роду Драгоманових-Косачів. Його смерть від інфекційної хвороби (дизентерії) під Харковом була безглуздою і жахливою. Мати ледь не збожеволіла від горя. Вона посивіла за одну ніч, але мусила жити далі заради інших дітей. Проте біда не ходила сама. У 1909 році помирає її чоловік Петро Антонович Косач. Її "кам'яна стіна", її опора. Він був тим невидимим фундаментом, на якому трималася вся "імперія Пчілки". Він фінансував її журнали, оплачував нескінченне і дороге лікування Лесі за кордоном, залагоджував конфлікти з поліцією, підтримував морально. З його смертю родина опинилася не лише без батька, а й перед фінансовою прірвою. Пчілка мусила сама керувати маєтком, вести господарство, шукати гроші на видання журналів і ліки для доньки. Та найстрашніше було попереду. У 1913 році в далекому грузинському містечку Сурамі помирає Леся Українка. Тридцять років виснажливої боротьби матері і доньки зі смертельною хворобою (туберкульоз кісток і нирок) закінчилися поразкою. Пчілка була з донькою до останнього подиху, тримала її за руку, коли та відходила у вічність. Вона бачила, як згасає її геніальна дитина, її найбільше творіння. Перевезення тіла Лесі потягом до Києва стало національною подією. Похорон Лесі Українки на Байковому кладовищі перетворився на мовчазний політичний протест. Поліція заборонила будь-які промови ("Щоб не було провокацій"). Кінна поліція оточила цвинтар щільним кільцем, погрожуючи розігнати натовп шаблями. Олена Пчілка йшла за труною, пряма, сувора і чорна, як уособлення скорботи самої України. Вона не плакала. Вона вже виплакала всі сльози раніше. Вона йшла, як королева у вигнанні. Не встигла вона оговтатися, як почалася Перша світова війна. Світ валився. Імперії руйнувалися. Пчілка переїхала до Гадяча, в родинний маєток у Зеленому Гаю. Тут, подалі від фронту, вона редагувала "Газету Гадяцького земства". Вона намагалася втримати рештки нормального життя, писала хроніку подій. 1917 рік вона зустріла з великою надією і ентузіазмом. Лютнева революція в Росії, падіння ненависного царату, проголошення Української Народної Республіки (УНР). Здавалося, здійснилася мрія її життя! Вона, незважаючи на вік (їй було майже 70), палко вітала Центральну Раду, хоча й критикувала Михайла Грушевського і Володимира Винниченка за їхній "лівий ухил", нерішучість і соціалістичні ілюзії. Вона писала гострі статті, закликала до створення сильної національної регулярної армії, попереджала про загрозу з боку більшовиків.
У 1917-1918 роках Пчілка редагувала "Газету Гадяцького земства". Це унікальний випадок, коли провінційна газета стала загальнонаціональним рупором. Її статті передруковували в Києві та Львові. Вона писала про те, що свободу не дарують, її здобувають кров'ю.
Період 1917-1919 років був часом унікальних можливостей. Вперше за століття українці отримали шанс будувати власну державу. Пчілка, яка пам'ятала часи Валуєвського циркуляру (коли забороняли навіть друкувати тексти українською), сприймала це як чудо. Вона писала: "Ми дожили! Ми бачимо наш прапор над Києвом!". Але цей ентузіазм швидко змінився тривогою, коли вона побачила розбрат серед самих українців.
Але прийшов 1918-й, потім 1919-й. Почалася радянсько-українська війна, більшовицька навала. Червоний терор. Гадяч став ареною жорстоких боїв. Влада змінювалася мало не щотижня: червоні, білі, німці, гетьманці, петлюрівці. У цьому хаосі Пчілка намагалася зберегти людську гідність. У своїй газеті вона писала не лише про політику, а й про необхідність збереження культури, про те, що не можна перетворюватися на звірів. Коли більшовики захопили Гадяч, її редакцію розгромили. Маєток Косачів у Зеленому Гаю було розграбовано п'яними солдатами, унікальну бібліотеку спалено, рояль порубано сокирами на дрова. Це був варварський акт знищення пам'яті. Пчілка бачила на власні очі, як гине культура, яку вона будувала все життя. Її наймолодшу доньку Ісидору заарештували чекісти за звинуваченням у "контрреволюції". Сама Пчілка опинилася під загрозою розстрілу як "поміщиця" і "буржуазна націоналістка". Стара, хвора жінка змушена була переховуватися у чужих людей. Вона бачила звірства муравйовців у Києві, бачила голод і розруху. У 1920 році, рятуючись від переслідувань, вона здійснила неймовірний подвиг: у віці 71 року пішки (!), разом з донькою Ольгою та онуками, пройшла сотні кілометрів з Гадяча до Могилева-Подільського. Це був справжній марш смерті, голодний і холодний, але вона вижила, бо мала сталеву волю.
Останні роки та спадщина (1920-1930)
Останнє десятиліття життя Олени Пчілки — це історія "внутрішньої еміграції", життя в окупації. Коли радянська влада остаточно утвердилася в Україні, Пчілка, не маючи можливості виїхати за кордон, повернулася до Києва. Їй більше нікуди було йти. Більшовики на той час почали політику "коренізації" (так звану "українізацію"), намагаючись залучити на свій бік стару інтелігенцію для розбудови господарства. Радянська влада не знала, що з нею робити. З одного боку, вона була явним "класовим ворогом", поміщицею, переконаною націоналісткою, яка ніколи не приховувала своєї ненависті до комунізму. З іншого боку, вона була матір'ю Лесі Українки. Більшовики вирішили привласнити ім'я Лесі, канонізувати її як "співачку досвітніх огнів", "революціонерку", "друга пролетаріату" (повністю перекрутивши суть її творчості). Пчілка потрібна була їм як живий релікт, як частина легенди, як "музейний експонат". Це, власне, і врятувало її від розстрілу. Але "релікт" мав зуби. У 1925 році, на хвилі українізації, Олену Пчілку було обрано членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Це було визнання її величезних наукових заслуг (етнографія, фольклористика, літературознавство), але також спроба влади підкупити її лояльність, зробити її "ручною". Не вийшло. На засіданнях Академії стара Пчілка поводилася неймовірно зухвало і сміливо. Вона відмовлялася голосувати за "потрібні партії" резолюції. Коли всі вставали і аплодували при згадці імені Сталіна, вона демонстративно сиділа, спираючись на палицю.
Найбільшим ударом для Пчілки в ці роки став арешт її наймолодшої доньки Ісидори, яку відправили на Соловки. Пчілка писала листи до влади, благаючи про помилування, але її голос вже ніхто не чув. Вона помирала з думкою, що її рід знищено.
Зберігся відомий переказ про випадок в Академії, коли якийсь важливий партійний секретар ЦК прийшов на засідання і почав виступати російською мовою. У залі сиділи видатні вчені, але всі мовчали. Раптом Пчілка голосно, на весь зал запитала: "Перепрошую, а якою мовою говорить цей чоловік? Я щось не розумію". У залі запала мертва тиша. Всі боялися навіть дихнути, чекаючи репресій. Чиновник зніяковів, почервонів і змушений був перейти на ламану українську. Стара пані перемогла. Чекисти у своїх секретних довідках писали про неї: "Злісна, невиправна націоналістка, ворог радянської влади, авторитет для антирадянських елементів, але стара і хвора". Її боялися чіпати, щоб не робити з неї мученицю. Вона працювала до останнього дня свого життя. Вона впорядковувала величезний архів Лесі Українки, писала детальні мемуари, перевидавала свої твори, писала статті. Вона знала, що її дні полічені, і поспішала зафіксувати правду про свою епоху, про свою родину, поки її не переписали і не спотворили радянські історики. У 1929 році почався ганебний процес СВУ (Спілка визволення України). Сталін вирішив остаточно зачистити українську інтелігенцію, згорнути українізацію. Почалися масові арешти. Забрали академіка Сергія Єфремова, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (подругу Пчілки). Олену Пчілку теж внесли в розстрільні списки. Чекисти прийшли до її квартири з ордером на арешт. Але знайшли її в ліжку, повністю паралізованою, напівсліпою і глухою. Вона помирала. Арештовувати вмираючу жінку, матір "ікони революції", було політично невигідно і технічно складно. Чекисти пішли. Її залишили в спокої, встановивши зовнішнє спостереження. Олена Пчілка померла 4 жовтня 1930 року на руках у своєї доньки Ольги. Її смерть стала фінальним акордом старого світу. На її похорон на Байковому кладовищі зібрався весь вцілілий, ще не заарештований український Київ. Це була остання легальна мовчазна демонстрація нескорених. Люди плакали не лише за нею, а й за собою, за своєю країною, яку поглинав кривавий морок сталінізму. Труну несли на руках через усе місто. За нею йшли тисячі людей, хоча влада намагалася перешкодити процесії, перекриваючи вулиці під надуманими приводами. Але кияни прорвали кордони. Це був момент істини: народ прощався зі своєю совістю.
Олену Пчілку називають "хрещеною матір'ю" українського націоналізму. Її ідеї про повну самостійність, які здавалися радикальними у 1900-х, стали основою державної ідеології у 1991-му. Вона довела, що культура — це зброя, сильніша за гармати.
Сьогодні ми повертаємо Олені Пчілці її справжню велич і ім'я. Довгий час вона перебувала в тіні. Вона була не просто "мама Лесі". Вона була сонцем, навколо якого оберталися планети української культури. Без Пчілки не було б Лесі Українки, не було б "Співомовок" Степана Руданського (якого вона врятувала від забуття і видала), не було б українського фемінізму, не було б моди на вишиванки. Вона показала приклад національної гідності, який не має терміну давності.
📋 Підсумок
Олена Пчілка — це приклад того, як одна людина може змінити хід історії. Вона не мала державної влади, не мала армії, але силою свого характеру і таланту вона створила культурний простір, в якому виросла українська нація. Її спадщина — це не лише томи творів, це сама ідея української України, гордої, європейської і самодостатньої. Вона була матір'ю не лише для Лесі Українки, а й для цілого покоління, яке вибороло незалежність у 1991 році і боронить її сьогодні. Її гасло "Своє, рідне — понад усе" залишається заповітом для нас.
🎯 Вправи
Читання: "Товаришки"
— Олена Пчілка, "Товаришки" (1887)
Есе: Мати і Донька
Аналіз: Націоналізм проти Соціалізму
- Які пріоритети мав Михайло Драгоманов?
- У чому Олена Пчілка вбачала небезпеку поглядів брата?
- Чи актуальна ця суперечка сьогодні?
Вікторина: Залізна Леді
Чому Олена Пчілка обрала саме такий літературний псевдонім?
Яку категоричну і незвичну для того часу умову поставила Олена Пчілка своїм дітям щодо спілкування вдома?
У якому місті Олена Пчілка виголосила промову українською в 1905 році?
Як Олена Пчілка поводилася на засіданнях Академії наук?
Що врятувало Олену Пчілку від арешту під час процесу СВУ?
Порівняння: Пчілка та Драгоманов
- Олена Пчілка
- Михайло Драгоманов
- Політичний ідеал
- Ставлення до Росії
- Принципи боротьби
Правда чи Міф: Олена Пчілка
Олена Пчілка була сестрою Михайла Грушевського.
Вона стала першою жінкою-академіком в Україні.
Пчілка писала виключно для дорослих.
Вона ніколи не була за кордоном.
Вона підтримувала більшовицький переворот.
Пчілка колекціонувала українські орнаменти.
Вона померла в еміграції.
Вона забороняла дітям говорити російською вдома.
Пчілка брала активну участь у жіночому русі.
Її чоловік був бідним селянином.