Ольга Кобилянська: Модерністка і феміністка
"Я буду творіти сама своє життя! Я буду царівною свого життя! Я не хочу бути рабою нікого і нічого." — Ольга Кобилянська, "Царівна"
Ольга Кобилянська (1863–1942) — це постать, яка не просто увійшла в історію української літератури, а змінила сам її вектор розвитку, надавши їй європейського звучання та психологічної глибини. Вона не вписується в спрощені, стереотипні рамки "народницької" прози 19-го століття, яка фокусувалася виключно на соціальних стражданнях закріпаченого села та побутовому реалізмі. Вона була справжньою аристократкою духу, піонеркою феміністичного руху на західноукраїнських землях і однією з перших європейських модерністок, яка наважилася відверто говорити про психологію, чуттєвість, сексуальність та інтелектуальну свободу жінки. Сучасники називали її "Пишною трояндою в саду української літератури" та "Орлицею Буковини", підкреслюючи її красу, гідність і творчу незалежність.
Вона прийшла в літературу в той час, коли жінкам традиційно відводилася роль мовчазних берегинь домашнього вогнища, а література, згідно з канонами того часу, мала виконувати утилітарну функцію — служити "громаді", "селу" та просвіті мас. Кобилянська ж сміливо заявила про право митця на індивідуалізм, на заглиблення у власне "я", на елітарність і естетизм. Вона стала тим інтелектуальним мостом, який поєднав українську культуру з найновішими віяннями європейської філософії межі століть — ідеями німецького імморалізму Фрідріха Ніцше, драматургією Генріка Ібсена та настроями скандинавських модерністів. Її творчість — це маніфест людської гідності, жіночої емансипації та права особистості на щастя всупереч обставинам.
Вступ — Орлиця Буковини
Буковина кінця 19-го століття була унікальним культурним феноменом на карті Європи. Це був чи не найбільш строкатий і толерантний край Австро-Угорської імперії, де тісно перепліталися українська, румунська, єврейська, польська та панівна німецька (австрійська) культури. Чернівці, столицю коронного краю, з гордістю називали "маленьким Віднем", "Єрусалимом на Пруті", "Олександрією Європи". Тут газети виходили п'ятьма мовами, в кав'ярнях читали свіжу віденську пресу, в театрі ставили європейські опери, а на вулицях звучала поліфонія мов. Це був світ, де культура цінувалася вище за походження. Саме в цьому мультикультурному котлі, на перетині цивілізацій, і формувався світогляд Ольги Кобилянської. Вона ввібрала в себе найкраще з європейської культури, вільно володіла німецькою мовою як рідною, читала світову класику в оригіналі, знала польську та французьку. Але водночас вона зробила свідомий, доленосний вибір на користь української ідентичності — не по праву народження (бо її оточення було переважно німецькомовним), а по праву духу. Це був вибір серця і совісті, вибір служити народові, який потребував її інтелектуальної допомоги.
Вона була гордою, замкнутою і часто самотньою. Її часто не розуміли навіть найближчі люди. Для патріархального міщанського оточення вона була надто вільною, надто розумною, надто "німецькою" у своїх емансипованих манерах. Для лівих радикалів і соціалістів вона була надто "буржуазною", "салонною" і далекою від класової боротьби пролетаріату. Але вона йшла своїм шляхом, не згинаючись під вітрами критики, як орлиця, що ширяє над горами, не чекаючи схвалення від тих, хто звик повзати по землі. Її проза — це дивовижне поєднання витонченого психологізму, глибокого ліризму, музикальності фрази і сурової правди життя. Вона писала про жінок, які не плачуть, а діють. Про жінок, які читають Дарвіна і Ніцше, дискутують про політику і мистецтво, беруть участь у громадському житті. Про жінок, які готові заплатити найвищу ціну за свою духовну свободу — ціну самотності і нерозуміння.
Буковинський контекст: На відміну від сусідньої Галичини, де український національний рух був політизованим, масовим і мав давні традиції (товариство "Просвіта", політичні партії, кооперативи), на Буковині українці були менш організовані і перебували під сильним культурним впливом німецької цивілізації. Німецька мова була мовою освіти, адміністрації, науки, суду і "вищого світу". Українська мова часто сприймалася як діалект неосвічених селян ("мужицька мова"). Тому вибір Кобилянської писати українською був не просто літературним експериментом, а глибоко політичним актом національного самоствердження. Це був виклик імперії і заява про те, що українська мова здатна передавати найтонші філософські думки і найскладніші психологічні стани, стаючи рівною серед великих європейських мов.
Ранні роки та самоосвіта (1863-1887)
Ольга народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора (нині Гура-Гуморулуй, Румунія) у Південній Буковині, серед мальовничих пейзажів Карпат. Батько, Юліан Кобилянський, походив зі шляхетного українського роду з Галичини, але все життя вірно служив дрібним урядовцем (мандатором) в австрійській адміністрації. Він був людиною старого гарту: суворим, педантичним, вимогливим до деталей, абсолютним авторитетом у родині. Він тримав дітей у "залізних рукавицях", вимагаючи від них порядку і беззаперечного послуху, вважаючи це запорукою їхнього майбутнього успіху. Мати, Марія Вернер, походила зі сполонізованої німецької родини (вона була родичкою відомого німецького поета-романтика Захарія Вернера). Вона була повною протилежністю чоловікові — жінкою лагідною, ніжною, жертовною, яка повністю присвятила себе родині. З великої любові до чоловіка вона вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру і намагалася виховати дітей в повазі до українських традицій. Саме від матері Ольга успадкувала любов до музики, тонке відчуття краси, сентиментальність і схильність до меланхолії.
У родині Кобилянських панувала сувора патріархальна ієрархія і культ праці. Дітей було семеро: п'ять братів і дві сестри. Братам (Степану, Юліану, Олександру) батько намагався дати найкращу класичну освіту (гімназія, університет), не шкодуючи останніх грошей, адже вони, як чоловіки, мали зробити кар'єру, стати юристами, чиновниками чи військовими. А дівчатам — Ользі та її сестрі Євгенії — готувалася традиційна доля "жінок-берегинь". Їхнім єдиним завданням було вдало вийти заміж, народити дітей і вміло вести господарство. Інші варіанти життя для жінки навіть не розглядалися.
Німецький світ: Першою, "рідною" мовою Ольги була німецька. Вона думала німецькою, писала перші дитячі вірші і щоденникові записи німецькою. Вона виросла на взірцях класичної німецької літератури: Йоганн Вольфганг фон Ґете, Фрідріх Шиллер, Генріх Гейне були її першими літературними кумирами. Пізніше вона захопилася модними тоді скандинавськими письменниками (Генрік Ібсен, Єнс Петер Якобсен), твори яких читала також у німецьких перекладах. Українську мову в родині знали, говорили нею з "простими людьми" (служницями, селянами) і подекуди в побуті, але вона не була мовою "високої культури" та інтелектуальних дискусій. Увесь ранній період творчості Кобилянської — це довга і болісна трансформація, внутрішня боротьба, спроба вирватися з німецького мовного полону і знайти свій власний, український голос, створити нову, гнучку українську мову, здатну виражати модерні сенси.
Освіта дівчат у ті часи обмежувалася чотирикласною початковою школою, де вчили читати, писати, рахувати, трохи історії, релігії і... багато годин присвячували рукоділлю та домоводству. Ольга закінчила лише 4 класи школи в Кімполунзі. На цьому її офіційна освіта завершилася назавжди. Це була глибока особиста трагедія, яка мучила її все життя, джерело її комплексу меншовартості. Вона постійно соромилася свого "неуцтва", почувалася невпевнено поруч з чоловіками, хоча насправді, завдяки титанічній, фанатичній самоосвіті, була значно освіченішою за більшість дипломованих чоловіків свого кола.
"Я не маю часу. Я мушу варити обід, латати білизну... А душа прагне іншого," — з розпачем і болем писала вона в особистому щоденнику. Побут засмоктував її, як трясовина. Батьки, особливо батько, щиро не розуміли її прагнення до книг. Мати вважала, що дочка повинна вміти ідеально куховарити, вишивати і вести дім, щоб стати гарною партією для заможного нареченого. Батько вважав читання художньої літератури зайвою тратою часу і дорогих свічок, шкідливою для очей і, головне, для душі. У тогочасному суспільстві існував стійкий стереотип, що "надмірна вченість" робить дівчину непривабливою для шлюбу, перетворює її на відлюдькувату "синю панчоху". Але Ольга бунтувала проти цієї клітки. Вона крала ночі для читання, коли всі спали. Вона поглинала книги тоннами, беручи їх потайки у бібліотеці братів або позичаючи у знайомих. Вона читала філософію, соціологію, політекономію, історію мистецтв, природознавство. Її "університетами" стали тиша її кімнати, тьмяне світло лампи і власна ненаситна жага до пізнання світу.
У Кімполунзі, маленькому гірському містечку, куди переїхала родина, дівчина почувалася ментально ізольованою, як у в'язниці. Це була глуха провінція, де панували плітки і вузькість поглядів, де не було з ким поговорити про літературу чи нові ідеї. Її рятували лише книги, музика (вона мала абсолютний слух, чудово грала на фортепіано, цитрі та дримбі) і власні сміливі фантазії. Вона почала писати перші оповідання — звичайно ж, німецькою мовою ("Гортензія, або нарис з життя однієї дівчини").
У 18 років (магічне повноліття!) стається подія, яка докорінно змінює вектор її життя і творчості. Вона знайомиться з Софією Окуневською — майбутньою першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині, надзвичайно освіченою, вольовою і свідомою патріоткою. Окуневська стала для Ольги не просто подругою, а істинним ментором, духовною наставницею. Вона розгледіла в сором'язливій, замкнутій дівчині іскру великого Божого таланту. Саме Окуневська сказала Ользі пророчі слова, які стали для неї категоричним життєвим імперативом: "Ти мусиш писати по-українськи! Ти маєш святий обов'язок перед своїм народом. Німецька література багата, у неї є Гете і Шиллер, їй ти не потрібна. А українська література бідна, вона потребує твого таланту, твого свіжого погляду, твого жіночого слова".
Це був шок. Писати мовою "селян"? Мовою, якою, як їй тоді здавалося, неможливо висловити складні філософські концепти? Мовою, якою не було написано жодного серйозного наукового трактату? Але Ольга послухала. І почала титанічну працю. Вона вивчала українську літературну мову майже як іноземну — зі словниками, читаючи твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша. Вона перекладала свої думки з німецької, шукаючи найточніші відповідники, створюючи нові слова та образи. Також Окуневська познайомила її з Наталією Кобринською — донькою священика, вдовою, відомою письменницею і першою організованою українською феміністкою, яка започатковувала жіночий рух в Галичині. Кобринська втягнула Ольгу в орбіту активного громадського життя, терпляче пояснила їй ідеї емансипації не як панську примху, а як нагальну соціальну і політичну необхідність для розвитку всієї нації.
"Я хочу жити духом, а не тілом. Я хочу бути вільною, як птах, що летить у небо, не знаючи кордонів. Я не хочу бути нічиєю власністю, нічиєю тінню. Я відчуваю в собі силу, яка рветься назовні і вимагає чину." — Зі щоденника молодої Ольги Кобилянської.
Чернівецький період (1887-1914)
У 1891 році родина Кобилянських остаточно переїжджає до Чернівців. Батько вийшов на пенсію, і родина вирішила оселитися в столиці краю, щоб бути ближче до цивілізації та дати дітям більше можливостей. Для Ольги цей переїзд став справжнім визволенням із "задушливої атмосфери" провінційного Кімполунга, ковтком свіжого повітря. Чернівці рубежу століть були справжнім, живим європейським містом. Тут функціонував престижний університет, діяли театри, концертні зали, багаті публічні бібліотеки, редакції численних газет і журналів. Тут вирувало політичне, громадське й культурне життя, тут перетиналися ідеї Сходу і Заходу.
Тут Ольга нарешті виходить зі своєї самотності і входить в коло української інтелектуальної еліти. Вона знайомиться з талановитим письменником і критиком Осипом Маковеєм, педагогом і письменницею Євгенією Ярошинською, геніальним новелістом Василем Стефаником. Вона починає активно друкуватися в провідних українських журналах Галичини і Буковини: "Зоря", "Літературно-науковий вісник", "Правда". Її твори викликають справжній фурор і бурхливі літературні дискусії. Хтось захоплюється її новаторством, тонким стилем, сміливістю тем, а хтось (особливо старі консерватори-народники) обурюється її "неморальністю", "зайвим психологізмом" і "шкідливим відривом від народу", але байдужих до її слова немає.
Салон Кобилянської (скромна квартира в Чернівцях) стає місцем зустрічей інтелігенції. Тут обговорюють не ціни на базарі, а новинки європейської літератури, політичні події, фемінізм, питання національного відродження. Ольга стає центром тяжіння для молоді.
Але найбільший, визначальний вплив на неї мала дружба з Лесею Українкою. Їхнє знайомство почалося заочно, через листування, ініційоване критиком Михайлом Павликом, який відчув їхню духовну спорідненість. Особисто вони зустрілися в 1899 році в Києві на археологічному з'їзді, а згодом — у мальовничому Зеленому Гаю на Полтавщині, де Ольга гостювала у родини Косачів. Пізніше, у 1901 році, вже Леся приїжджала до Ольги в гості на зелену Буковину, щоб лікуватися цілющим гірським повітрям і насолоджуватися спілкуванням з подругою. Це був унікальний союз двох геніальних жінок-титанів, абсолютно рівних за масштабом і силою духу. Вони розуміли одна одну з півслова, з напівнатяку, на рівні інтуїції. У своїх листах, які нині стали класикою українського епістолярного жанру, Леся ніжно і трепетно називала Ольгу "хтось біленький", а себе — "хтось чорненький". Вони ділилися найпотаємнішим: творчими задумами, сумнівами, болем від важких фізичних хвороб (Леся все життя боролася з туберкульозом кісток, Ольга мала серйозні проблеми з серцем і постійним нервовим виснаженням). Вони говорили про гірке розчарування у чоловіках, про неймовірну складність поєднання творчості і побуту, про безмежну, самовіддану любов до мистецтва.
Леся була більш досвідченою в літературних баталіях, більш "залізною" волею, більш аналітичною і раціональною. Вона постійно підтримувала вразливу Ольгу в моменти депресії і творчої зневіри, давала цінні поради, як вдосконалювати сюжет і стиль, закликала не зважати на несправедливу критику консервативних "старих дідів". "Не бійтесь, Ольго, нічого, — писала Леся. — Ви маєте крила, то летіть, не дивіться вниз, у прірву". Саме завдяки потужній емоційній та інтелектуальній підтримці Лесі Українки Кобилянська остаточно утвердилася як українська письменниця-модерністка, повірила у свою місію і свій обраний шлях.
Прикарпатська трійця: У сучасному літературознавстві часто згадують так звану "трійцю" велетнів, які сформували нове обличчя літератури Західної України кінця 19-го — початку 20-го століття: Іван Франко, Леся Українка та Ольга Кобилянська. Франко, як невтомний "Каменяр" і беззаперечний авторитет, надзвичайно високо цінував самобутній талант Кобилянської, хоча їхні естетичні погляди на літературу не завжди збігалися (він був палким прихильником реалізму і соціального служіння, вона ж тяжіла до модернізму і психологізму). Проте, саме він першим назвав її талант "могутнім", "свіжим" і охоче друкував її твори у своїх виданнях, захищаючи від нападок недалеких критиків.
У Чернівцях Кобилянська не лише пише прозу, а й займається активною громадською діяльністю. Вона стає однією зі співзасновниць "Товариства руських жінок на Буковині", яке мало на меті просвіту і захист прав українок. У 1894 році вона виголошує свою знамениту програмну доповідь "Дещо про ідею жіночого руху". Це був сміливий, революційний маніфест. Вона пристрасно закликала жінок пробудитися від вікового летаргічного сну, боротися за рівні права на освіту, на професійну працю, на участь у громадському і політичному житті нарівні з чоловіками. Вона переконливо стверджувала, що жінка не може бути повноцінною матір'ю і вихователькою свідомої нації, якщо вона сама є неосвіченою, безправною і заляканою "рабою кухні". Лише вільна жінка може виховати вільних синів.
Головні твори
Творчість Кобилянської умовно ділять на два великі, але внутрішньо пов'язані періоди: ранній "мистецький" (психологічний, модерністський, присвячений життю інтелігенції) та зрілий "народницький" (реалістичне зображення села, але з глибоким, нетиповим для народників психологізмом).
1. «Людина» (1886/1894)
Це була перша повість письменниці, опублікована українською мовою (до того існували німецькі варіанти тексту). Головна героїня, Олена Ляуфлер, — це перший в українській літературі повнокровний, живий образ "нової жінки". Вона начитана, горда, інтелектуально розвинена особистість. Вона прагне жити розумом і духом, а не сліпими інстинктами чи заскорузлими традиціями. Вона мріє про вищу освіту (медицину), про корисну суспільну працю, про кохання, засноване на духовній, а не лише майновій близькості. Але її родина — це типове міщанське "болото", яке затягує. Батько — імперський чиновник, який спився і втратив посаду, брат — картяр і гульвіса, що просаджує гроші. Родина стрімко котиться у фінансову прірву. І від Олени вимагають "пожертви": вона, як єдиний ліквідний товар, повинна вигідно вийти заміж за заможного лісника, пана К., щоб врятувати сім'ю від злиднів і ганьби банкрутства. Лісник — непогана, добра людина, але він примітивний, обмежений, його інтереси зводяться виключно до їжі, полювання і господарства. Він ніколи не зрозуміє складної душі Олени. Олена відчайдушно, як звір у клітці, опирається. Вона намагається знайти роботу, давати уроки музики, але консервативне суспільство не приймає працюючу жінку шляхетного походження, це вважається "непристойним" падінням. Наречений, якого вона кохала (студент-медик), зраджує її ідеали або гірко гине (в різних редакціях повісті). Зрештою, під шаленим тиском обставин, зламана морально, вона "вбиває" в собі мрію і душу. Вона виходить заміж без любові, "поховавши" себе живцем у глухому лісництві. "Людина" — це трагедія розумної, талановитої жінки у світі дурнів. Це гнівне звинувачення суспільству, яке безжально нищить талант і людську гідність.
2. «Царівна» (1895)
Вершина ранньої модерністської прози Кобилянської. Цей роман — ідейне продовження "Людини", своєрідна відповідь на попередню трагедію, але тепер з оптимістичнішим, життєствердним фіналом. Героїня Наталка Веркович — теж сирота, бідна дівчина, яка змушена жити у родичів на правах безправної "бідної приживалки", терпіти їхні примхи, образи і зневагу. Але вона має сильну волю, залізний характер і великий талант — вона пише. Наталка проходить надзвичайно складний шлях внутрішньої еволюції. Вона тяжко працює фізично і морально, але не ламається під ударами долі. Вона займається самоосвітою, багато читає, пише власні повісті, глибоко аналізує свої почуття і вчинки. Вона вчиться поважати себе і вимагати поваги від інших. І врешті-решт вона перемагає злу долю. Вона стає відомою письменницею, здобуває фінансову незалежність власним талантом. І, як нагороду, вона знаходить своє особисте щастя — зустрічає розумного доктора, який цінує її не як "гарну ляльку", а як рівну особистість, як партнера і друга. Назва твору глибоко символічна: кожна жінка, незалежно від свого соціального походження і статків, має бути "царівною" (повновладною володаркою) власної долі, власної душі. Вона не повинна дозволяти нікому топтати чи принижувати себе. Роман написаний у формі інтимного щоденника, що дозволяє авторці максимально глибоко розкрити внутрішній світ героїні, її сумніви, мрії, таємні думки. Це був перший в українській літературі зразок "жіночого письма" такого високого європейського рівня. "Царівна" стала настільною книгою, своєрідною "біблією" для цілого покоління молодих українських жінок, які прагнули емансипації.
3. «Земля» (1902)
Найвідоміший, найпотужніший твір письменниці, монументальне соціально-психологічне полотно про містичну, фатальну владу землі над людиною. Сюжет заснований на реальному, жахливому факті братовбивства, що стався восени 1894 року в буковинському селі Димка (де певний час жила родина Кобилянських). Кобилянська досліджує вічну біблійну тему "Каїна і Авеля" в українських декораціях, надаючи їй шекспірівського розмаху.
- Батько Івоніка Федорчук: все життя тяжко, каторжно працював, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, стягував землю шматок до шматка. Земля для нього — це Бог, це єдиний сенс буття, це вища цінність, яка виправдовує все. Він любить землю фанатично, більше, ніж власних дітей. Він готовий жертвувати щастям дітей заради цілісності ґрунту.
- Старший син Михайло: працьовитий, лагідний, добрий. Він любить землю, розуміє її, готовий продовжувати батьківську справу. Він — надія батька, ідеальний спадкоємець роду. Але він скоює непростимий "гріх" — закохується в бідну наймичку Анну, яка не має приданого. Це викликає страшний конфлікт з батьком, який мріє про багату невістку з "ґрунтами", щоб примножити родинні статки.
- Молодший син Сава: ледачий, хитрий, жорстокий. Він ненавидить тяжку селянську працю, хоче легкого життя, грошей, задоволень. Він зв'язується з "непутящою" жінкою Рахірою (своєю двоюрідною сестрою), яка підбурює його проти брата, граючи на його жадібності. Сава розуміє, що краща земля за законом дістанеться улюбленому і працьовитому Михайлові. І в його голові визріває страшний, нелюдський план. Восени, в лісі, він холоднокровно вбиває рідного брата пострілом у спину, щоб стати єдиним спадкоємцем багатства. Але земля, щедро полита братньою кров'ю, не приносить йому щастя. Вона стає для нього прокляттям, нестерпним тягарем. Батьки здогадуються про злочин сина (батько знаходить докази), але мовчать перед громадою і судом, бо бояться втратити останнього годувальника і зганьбити рід на все село. Це страшна трагедія морального виродження людини під тиском інстинкту власності. Кобилянська геніально поєднала реалізм (детальний, барвистий етнографічний опис побуту, звичаїв, весілля, похорону) з модерністським психологізмом (містика землі, символіка снів, моторошні передчуття, аналіз патології вбивці). Земля у творі — це не просто аграрний ресурс чи ґрунт, це жива, містична, хтонічна істота, яка "дихає", "відчуває", жорстоко карає злочинців і милує трударів. Роман перекладено багатьма європейськими мовами, він вважається беззаперечним шедевром світового рівня. Критики ставлять його в один ряд з романом "Земля" Еміля Золя та "Селянами" Владислава Реймонта (Нобелівського лауреата).
Міф про "ніжну квітку": Ольгу Кобилянську часто помилково уявляють як тендітну, сентиментальну панночку, яка писала про квіти, гори і нещасливе кохання. Але насправді вона мала "сталевий характер" і "хист хірурга" в літературі. Її описи сцен вбивства в "Землі", натуралістичні сцени насилля над жінками і тваринами у новелах (наприклад, "Природа", "Битва"), глибокий, безжальний аналіз патологічних станів психіки вражають реалізмом і навіть жорстокістю. Вона не боялася заглядати у найтемніші, "тваринні" кутки людської душі, показувати зло в усій його потворності. Вона була тверезою реалісткою, яка бачила життя без прикрас і романтичних ілюзій.
4. «В неділю рано зілля копала» (1909)
Повість, написана за мотивами відомої української народної пісні-балади "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Це вже не соціально-психологічний, а неоромантичний, майже міфологічний твір про кохання, зраду і помсту. Кобилянська переносить дію в мальовничі гуцульські гори, надаючи сюжету магічного, казкового, фольклорного колориту. У творі майстерно переплітаються дві часові і сюжетні лінії:
- Трагедія старої мудрої циганки Маври, яку в молодості за заборонене кохання до угорського шляхтича вигнав з табору рідний батько Андронаті. Вона втратила все — родину, статус, дитя, стала жебрачкою, — але зберегла в серці пам'ять про велику, всепоглинаючу пристрасть.
- Трагедія її втраченого сина Гриця, який виріс серед гуцулів у чужих людей. Гриць — це складна, роздвоєна натура, яка не може знайти гармонії між своїм циганським і гуцульським началом. Він любить двох дівчат, але любить по-різному, не в силах обрати. Циганку Настку він любить темною, шаленою, греко-католицькою пристрастю, це поклик крові. Лагідну, вірну гуцулку Тетяну (Туркиню) він любить спокійною, ніжною любов'ю, поєднаною з почуттям обов'язку і жалю. Ця фатальна роздвоєність неминуче веде до катастрофи. Гриць, не маючи сили волі, не може вибрати і зраджує обох. Тетяна, дізнавшись про зраду і плануючи весілля Гриця з Насткою, у відчаї труїть його чар-зіллям, виконуючи страшне пророцтво пісні "не дістанься ж нікому". Образ циганки Маври — пристрасної, дикої, вільної жінки, яка жертвує всім заради кохання і гине — є одним з найяскравіших, найколоритніших і найсильніших у галереї жіночих образів Кобилянської. Це справжній гімн ірраціональній, стихійній силі природи і людських почуттів, які не піддаються контролю холодного розуму.
Феміністичний світогляд
Ольга Кобилянська справедливо вважається першою послідовною, теоретично підкованою українською феміністкою в літературі. Вона не просто інтуїтивно писала про жінок — вона свідомо створила цілісну концепцію "нової жінки". Її програмна доповідь "Дещо про ідею жіночого руху" (1894) стала фундаментом українського фемінізму. Хто вона, ця "нова жінка", про яку мріяла і писала Кобилянська?
- Інтелектуалка: Вона читає, мислить, аналізує, дискутує на рівних. Вона не поступається чоловікові розумом, ерудицією і рівнем освіти. Вона цікавиться наукою, політикою, філософією, мистецтвом, а не лише модою, кухнею і плітками. Вона не задовольняється традиційною роллю мовчазної "прикраси вітальні" чи "додатку" до чоловіка.
- Економічно незалежна: Це був наріжний камінь. Вона прагне здобути професію (вчителька, лікар, письменниця, художниця, друкарка), щоб заробляти на себе власною чесною працею. Вона не хоче бути утриманкою, не хоче залежати від гаманця батька чи чоловіка. Вона не хоче продавати свою молодість і красу у шлюбі в обмін на "шматок хліба", дах над головою і статус "порядної заміжної дами". Економічна свобода — запорука свободи особистої.
- Аристократка духу: Вона зневажає міщанський побут, дріб'язковість, лицемірство, подвійну мораль, плітки. Вона живе високими ідеалами краси, правди, справедливості і гуманізму. Вона — елітарна, витончена натура, яка все життя прагне самовдосконалення і духовного росту.
- Вільна у почуттях: Вона сама обирає, кого їй кохати. Кохання для неї — це партнерство рівних душ, а не соціальний контракт чи покірне служіння "панові". Для неї не існує поняття "гріха" в коханні, якщо воно щире і взаємне. Якщо кохання вмирає, вона має право і сміливість піти, розірвати шлюб, не зважаючи на страшний осуд святенницького суспільства.
Вплив німецького філософа-бунтаря Фрідріха Ніцше на Кобилянську був величезним і беззаперечним. Його ідею "надлюдини" (людини, яка переростає сама себе, долає в собі раба) вона творчо трансформувала у своєрідну ідею "наджінки" — сильної, вольової, гордої особистості, яка стоїть "по той бік добра і зла" (тобто, по той бік традиційної, обмеженої, святенницької міщанської моралі, яка сковує вільну людину). Її героїні часто самотні, бо, як казав той же Ніцше, "орли літають самі, а овець пасуть стадами". Цей аристократизм, культ сили волі, яскравий індивідуалізм та певна зневага до "сірої юрби" — це характерні модерністські риси її світогляду.
Але варто наголосити, що фемінізм Кобилянської не був агресивним, войовничим чи, боронь Боже, античоловічим. Вона не ненавиділа чоловіків — вона просто хотіла бачити в них партнерів, друзів, а не володарів чи домашніх тиранів. Вона мріяла про гармонію, де чоловік і жінка — це "два крила одного птаха", які летять поруч у спільний політ. На жаль, у реальному житті (і в житті її літературних героїнь) таких ідеальних чоловіків було критично мало. Більшість виявлялися слабкими, нерішучими, егоїстичними, нездатними оцінити глибину душі і жертовність "нової жінки" (як той самий лісник у "Людині", зрадливий коханий у "Царівні" або безвольний Гриць у "В неділю рано...").
Останні роки та спадщина (1914-1942)
Особисте життя Ольги Кобилянської склалося драматично і непросто. Вона так і не вийшла заміж, не зазнала щастя подружнього життя. Її велике, палке кохання до Осипа Маковея — талановитого письменника, критика і її близького друга — залишилося нерозділеним. Вона першою, переступивши через умовності, зізналася йому в почуттях (нечувана, скандальна сміливість для жінки того часу!), запропонувала жити разом у цивільному шлюбі. Але Маковей злякався. Він злякався її сили, її масштабу, її психологічної "складності". Він, як типовий чоловік своєї епохи, шукав простішу, "домашню", покірну дружину, яка б варила борщі і захоплено слухала його. Він одружився з іншою жінкою, простою і звичайною. Це стало страшною особистою трагедією для Ольги, ударом, від якого вона довго не могла оговтатися. Вона спалила частину своєї переписки, замкнулася в собі, але, як кажуть біографи, продовжувала кохати його все життя. Свій невимовний біль вона сублімувала у творчість, створивши найпроникливіші, найсумніші твори про самотність і тугу.
Письменниця прожила довге, але нелегке життя, сповнене випробувань, втрат і фізичних страждань. Вона пережила жахи Першої світової війни, яка прокотилася Буковиною вогняним валом. Її брат потрапив у російський полон і був засланий до далекого Сибіру. Вона на власні очі бачила страждання біженців, поранених, руйнування рідного краю. Цей біль за людину вилився у глибоко гуманістичні антивоєнні новели, такі як "Лист засудженого вояка", "Назустріч долі", "Юда", де вона засуджує війну як найбільший злочин проти людяності. Вона пережила розпад Австро-Угорської імперії і болісне входження Північної Буковини до складу Румунського королівства (1918 рік). Румунська окупаційна влада проводила шовіністичну політику жорсткої, насильницької румунізації. Закривалися українські школи, газети, заборонялася мова, переслідувалася українська культура. Кобилянська, як живий символ українства, жила під постійним наглядом таємної поліції, замкнуто, майже не друкувалася, часто бідувала матеріально. Але до її скромного дому в Чернівцях все одно, попри заборони, приходила патріотична українська молодь, як до національної святині, щоб просто побачити її, почути її слово.
У 1940 році на Буковину прийшла радянська влада (після пакту Молотова-Ріббентропа, коли Сталін анексував ці землі). Для комуністів відома письменниця Кобилянська була "корисним символом", трофеєм. Вони цинічно намагалися використати її авторитет живого класика для легітимізації своєї окупації в очах місцевого населення. Її з помпою прийняли до Спілки письменників УРСР, призначили високу персональну пенсію, почали видавати її твори мільйонними накладами, ввели їх у шкільну програму по всьому СРСР. Стара, важко хвора, частково паралізована після інсульту письменниця вже мало що розуміла в цих цинічних політичних іграх. Радянська пропаганда безсоромно приписувала їй "вітальні листи" "великому Сталіну" і гнівні антирумунські статті, яких вона ніколи не писала і навіть не могла прочитати. Але насправді, у своїй душі, вона залишалася нескінченно далекою від примітивної, плакатної більшовицької ідеології "соцреалізму". Її природний аристократизм, глибока інтелігентність, індивідуалізм і щира релігійність були абсолютно несумісними з радянським колективістським стилем життя і безбожництвом.
Вона померла 21 березня 1942 року в Чернівцях. Місто тоді знову (вдруге за війну) було окуповане румунськими військами — союзниками нацистської Німеччини. Румунська окупаційна влада, ненавидячи все українське, заборонила влаштовувати публічний похорон, друкувати некрологи і виголошувати промови українською мовою, боячись патріотичних демонстрацій. За труною видатної письменниці, гордості нації, йшла лише жменька найближчих родичів та друзів. Її тихо поховали на Руському кладовищі в родинному склепі, поруч із батьками і братами.
Сьогодні Ольга Кобилянська повертається до нас без фальшивого радянського глянцю, без цензурних купюр і ідеологічних викривлень. Ми бачимо в ній не просто "співачку карпатського села" в народній хустці (як її малювали в підручниках), а вишукану європейську інтелектуалку в елегантній мереживній сукні з книгою Ніцше в руках. Жінку, яка на рівних вела діалог з вершинами світової культури. Її твори звучать напрочуд сучасно, свіжо і актуально для нас. Адже теми, які вона піднімала ще сто років тому — право жінки на самореалізацію, освіту і кар'єру, конфлікт яскравої творчої особистості й сірого натовпу, тонка психологія кохання і зради, вічний пошук свого істинного "я" — залишаються важливими і сьогодні. Вона навчила українську літературу бути глибокою, стильною, психологічною, аристократичною і по-справжньому європейською.
Музей у Чернівцях: Якщо ви будете подорожувати чарівною Буковиною, обов'язково відвідайте Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської в Чернівцях. Він розташований у невеликому затишному одноповерховому будинку, де вона жила свої останні, найважчі роки (вул. Софії Окуневської, 5). Там працівники музею з великою любов'ю зберегли автентичну атмосферу її життя: її багатющу бібліотеку, старий рояль, на якому вона грала в хвилини смутку, красиві сукні та вишиванки, рукописи, і навіть засушену квітку едельвейсу, яку, за зворушливою родинною легендою, привезла їй з карпатських гір сама Леся Українка. Це справжнє "місце сили" для кожного, хто любить і шанує українське слово.
📋 Підсумок
Ольга Кобилянська — це справжня, тиха, але потужна революція в українській літературі. Вона без зброї, барикад і гучних політичних гасел змінила нашу культуру зсередини. Вона ввела в наш літературний код поняття "глибинний психологізм", "європейський модернізм" та "інтелектуальний фемінізм" на найвищому рівні. Вона назавжди розірвала шаблони провінційного хуторянства і довела світу, що українська література може бути не лише про "бідних і нещасних селян", а й про складні філософські пошуки інтелектуальної еліти, про найтонші матерії людської душі. Її героїні — горді, сильні, красиві, розумні і самотні у своїй величі — надихають українських жінок на боротьбу за свою гідність, свободу і щастя й сьогодні. Читати Кобилянську — це значить пізнавати бездонну глибину людської душі і насолоджуватися неймовірною, естетичною красою української мови, виплеканої на найкращих зразках світової культури.
🎯 Вправи
Читання уривків
Есе: Нова жінка
Критичний аналіз: Вплив Ніцше
- Як філософія Ніцше вплинула на зображення жіночих характерів у Кобилянської?
Порівняльне дослідження: Леся і Ольга
- Леся Українка
- Ольга Кобилянська
- Походження та виховання
- Літературний стиль
- Тип фемінізму
Біографічна вікторина
Ольга Кобилянська народилася в центральній Україні.
Кобилянська отримала вищу освіту у Відні.
Перші твори Кобилянська писала німецькою мовою.
Найближчою подругою Кобилянської була Леся Українка.
Повість «Земля» заснована на реальних подіях братрвбивства.
Головною темою повісті «Людина» є екологія.
Кобилянська прожила все життя у Львові.
Ольга Кобилянська критикувала патріархальний устрій.
В радянські часи її погляди повністю поділяли.
Померла Ольга Кобилянська у 1942 році.