Павло Полуботок: Мученик за автономію
🎯 Чому це важливо?
Павло Полуботок (1660–1724) — це постать, яка стала символом морального та правового опору української еліти проти імперської нівеляції. Наказний гетьман, який не побоявся кинути виклик самому Петру I в момент його найвищої могутності, захищаючи засадничі права та вольності українського народу. Його трагічна смерть у казематах Петропавлівської фортеці перетворила його на національного мученика, чий приклад надихав покоління борців за волю. Легенда про золото Полуботка, нібито назавжди заховане в англійському банку для майбутньої незалежної України, стала одним із найстійкіших міфів, що підживлював надії на суверенітет і багатство нації протягом століть. Вивчення його життя — це фундаментальний урок людської гідності та правового спротиву перед обличчям деспотичної тиранії. Він довів, що вірність принципам важливіша за маєтки та особисту безпеку. Його шлях — це шлях від лояльного магната до безкомпромісного захисника національних інтересів, який поклав життя на вівтар правової суб'єктності Батьківщини.
Вступ — Символ нескореності
Павло Полуботок був одним із найбагатших людей тогочасної Гетьманщини, полковником чернігівським, який володів колосальними ресурсами і міг би спокійно жити, насолоджуючись своїми численними маєтками, впорядкованим господарством та стабільними прибутками від експорту зерна, тютюну та промислової продукції. Йому було вже за шістдесят — поважний вік для XVIII століття, він прожив довге, успішне і насичене життя аристократа. Але в критичний момент історії він обрав небезпечний шлях відкритої боротьби, ризикуючи всім, що мав, включаючи життя своїх синів та майбутнє свого роду. Коли Петро I вирішив остаточно ліквідувати українську автономію, створивши Малоросійську колегію для прямого управління краєм, саме Полуботок очолив опозицію української старшини. Він не мав офіційної гетьманської булави — Петро категорично заборонив вибори нового гетьмана після смерті Скоропадського. Але він мав значно більше — гетьманську волю і непохитну готовність відстоювати природні права свого народу до самого кінця. Він розумів, що тиша підкорення — це тиша кладовища для національної ідентичності.
Його постать унікальна тим, що він органічно поєднував у собі риси прагматичного, жорсткого господарника-магната і палкого ідеаліста, готового принести себе в жертву заради вищого правового принципу. Він не був наївним мрійником чи революціонером-романтиком; Полуботок добре знав, з ким має справу, і розумів нищівну силу імперської машини, яку він бачив у дії під час Полтавської катастрофи. Але він твердо вірив, що мовчазне підкорення несправедливості є гіршим за фізичну смерть, бо воно вбиває душу нації та легітимізує свавілля. Його протистояння з царем було не військовим, а насамперед політичним, юридичним та моральним. Полуботок майстерно використовував легальні методи того часу: петиції, колективні чолобитні, посилання на старі міждержавні договори та присяги попередніх монархів. Він вірив у силу права, логіки та закону, сподіваючись, що правда зрештою переможе грубу силу. Він став адвокатом України перед судом історії, вибудовуючи захист на основі історичної тяглості козацьких вольностей та європейських правових норм.
Проте імперія, що будувалася на деспотизмі та запереченні будь-яких автономних прав, визнавала лише аргумент сили та беззастережної покори. Арешт Полуботка, його принизливе ув'язнення і смерть у в'язниці наочно показали всьому світові, що діалог з тираном, який зневажає власні зобов'язання, є неможливим і навіть небезпечним. Але саме ця безкомпромісність зробила його постать безсмертною у національній пам'яті. Жертва Полуботка не була марною — вона зафіксувала момент, коли українська еліта публічно і задокументовано заявила про своє неприйняття рабства та уніфікації. Його пророчі слова, кинуті в обличчя розгніваному Петру I («Скоро ми побачимося на суді Божому, там нас розсудять»), стали частиною національного міфу про вищу справедливість та моральну перевагу. І справді, цар помер менш ніж через місяць після гетьмана, що додало постаті Полуботка містичного ореолу борця, якого не зламала найпотужніша земна влада Східної Європи. Його слова сприймалися як вирок самій системі, що трималася на насильстві та брехні.
Сьогодні Павло Полуботок залишається для нас прикладом того, як індивідуальна мужність може стати фактором великої історії та націотворення. Він вчить нас, що суб'єктність нації починається з особистої суб'єктності її лідерів та їхньої здатності сказати «ні» агресору. Його життя — це нагадування про те, що справжня еліта — це не ті, хто має найбільше грошей, а ті, хто має найбільше відповідальності за спільне благо і національну честь. Полуботок показав, що правовий спротив є важливою формою боротьби, яка залишає юридичні сліди в історії, не дозволяючи агресору легітимізувати своє свавілля перед майбутніми поколіннями. Він був і залишається канцлером української гідності, чий голос досі лунає з казематів Петропавлівки, закликаючи до свободи та вірності праву. Його образ є фундаментом нашої сучасної віри в верховенство права над волею тиранів і в невідворотність покарання за злочини проти нації.
«Знаю, що чекає на нас кайдани і похмура темниця, де моритимуть нас голодом і утисками, за московським звичаєм. Але поки я ще живий, кажу тобі правду, пане! Ти відповідатимеш перед Богом за загибель нашого народу! Ти зазіхаєш на те, що тобі не належить, і руйнуєш договори, скріплені кров'ю наших предків. Ми вимагаємо не милості, а справедливості! Краще нам померти з голоду в темниці, ніж бачити муки нашого народу під твоїм ігом!»
Життєпис
Шлях магната і полковника (1660–1722)
Павло Полуботок народився близько 1660 року в родині чернігівського полковника Леонтія Полуботка — однієї з найбільш впливових та заможних осіб у козацькій ієрархії другої половини XVII століття. Він належав до верхівки козацької старшини, тієї нової аристократії, яка стрімко накопичувала землі, ресурси та політичну вагу в часи Гетьманщини. Здобув ґрунтовну освіту, ймовірно, в Києво-Могилянському колегіумі, який на той час був інтелектуальним центром усього православного світу і готував справжню державну еліту. Там він опановував латину, риторику, право та історію, що згодом дозволило йому вести юридичні дискусії з імперськими чиновниками на рівні європейських стандартів. Його виховання поєднувало сувору козацьку етику з витонченістю європейського аристократизму. У молодості він брав активну участь у численних військових кампаніях, зокрема у походах проти Криму та Туреччини, загартовуючи характер у суворих умовах Дикого Поля. Він вивчав не лише військову справу, а й складне мистецтво управління великими територіями та ресурсами.
У 1690-х роках Полуботок активно займався розвитком власних маєтностей, які згодом стали одними з найбільших у Гетьманщині. Він виявив себе як талановитий агроном та організатор виробництва, впроваджуючи нові методи обробітку землі. У 1706 році Павло Полуботок став чернігівським полковником, очоливши один із найважливіших стратегічних та економічних регіонів країни. Чернігів на той час був бастіоном української культури та православ'я. Під час доленосного виступу Івана Мазепи у 1708 році Полуботок не підтримав гетьмана, залишившись на боці Петра I. Причини цього рішення досі викликають гострі дискусії серед істориків: можливо, це була особиста неприязнь до Мазепи через застарілі майнові суперечки за землі на Чернігівщині, можливо — тверезий і холодний розрахунок досвідченого гравця, який бачив колосальну воєнну перевагу Москви та неминучість поразки шведів після перших невдач Карла XII. Петро I спочатку сприйняв його як потенційного наступника Мазепи, але згодом запідозрив у надмірній незалежності та гострому розумі, що не вписувався в імперську вертикаль.
Це рішення дозволило йому не лише зберегти своє життя після Полтавської катастрофи, а й стати одним із найбільших землевласників Лівобережної України. Він зумів використати цей статус для захисту своїх підлеглих від московського свавілля в наступні роки, часто виступаючи посередником між громадою та воєводами. Він був надзвичайно успішним підприємцем свого часу: активно займався масштабним експортом зерна, тютюну та високоякісних спиртних напоїв до Європи, володів сотнями млинів, гутами та сучасними мануфактурами. Його багатство було колосальним, а господарство — зразковим для всієї Східної Європи, воно базувалося на раціональному використанні ресурсів та впровадженні нових технологій. Він довів на практиці, що козацька еліта здатна до ефективного капіталістичного господарювання, створюючи промислові центри та робочі місця на Чернігівщині. Його маєтки були справжніми острівцями порядку серед загальної руїни та хаосу, що панували в імперії.
Протягом гетьманування Івана Скоропадського Полуботок залишався в системній опозиції, часто критикуючи гетьмана за надмірну поступливість перед московськими воєводами та нездатність захистити елементарні права козацтва від посягань. Він збирав навколо себе невдоволену старшину, формуючи інтелектуальний гурток «автономістів», які плекали ідеї відновлення повної незалежності через правові акти та договори. У 1710-х роках він неодноразово очолював делегації до Петербурга, намагаючись довести правомірність українських претензій на самоврядування. У цей час він також надзвичайно активно займався благодійністю, фінансуючи відбудову величних храмів та забезпечуючи всебічну підтримку освіти та книгодрукування. Його вважали некоронованим королем Лівобережжя через його величезний моральний вплив, ресурси та незалежність суджень. Він збирав унікальну бібліотеку, рідкісну колекцію ікон та мистецтв, демонструючи найвищий рівень культури українського шляхетства.
Кожен його крок був свідомо спрямований на зміцнення економічної бази автономії, оскільки він розумів, що без повної фінансової незалежності політична свобода є лише ілюзією для нащадків. Його полк завжди вважався одним із найбоєздатніших та найкраще екіпірованих у Війську Запорозькому, що було предметом його особливої гордості та щоденної турботи. Він особисто інспектував козацькі залоги, дбав про модернізацію озброєння та вишкол молодих офіцерів з найкращих козацьких родин, створюючи кадровий резерв для майбутньої держави. У 1721 році, після підписання Ніштадтського миру, Петро I почав ще сильніше тиснути на Україну, і Полуботок був одним із небагатьох, хто відкрито висловив свій протест проти ліквідації козацьких привілеїв. Він став живою перепоною на шляху імперської уніфікації, використовуючи всі свої ресурси для захисту старого порядку.
Наказний гетьман та відкрите протистояння (1722–1723)
Ситуація радикально і трагічно змінилася після смерті гетьмана Івана Скоропадського в липні 1722 року. Петро I, відчувши повну і нічим не обмежену владу після перемоги над шведами та проголошення себе імператором, відкрито заявив про намір остаточно ліквідувати гетьманство як інститут. Він категорично заборонив обирати нового гетьмана, передавши всю повноту влади в країні новоствореній Малоросійській колегії на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим. Це був орган, що складався з шести російських офіцерів, які отримали повний контроль над українськими судами, фінансами та адміністрацією, фактично перетворивши Україну на окуповану територію без прав. Павло Полуботок, як найбільш авторитетний серед полковників та знавець законів, формально став наказним (тимчасовим) гетьманом за одностайним рішенням старшини в Глухові. Проте він відмовився бути простою декоративною ширмою для окупаційної адміністрації і почав відкриту і надзвичайно небезпечну гру проти імперського центру.
Полуботок одразу вступив у гострий і абсолютно непримиренний конфлікт з Вельяміновим, який почав вводити нові, не передбачені жодними попередніми договорами податки та судити українців за російськими військовими статутами, повністю ігноруючи Литовський статут та місцеві звичаї. Наказний гетьман системно і грамотно саботував розпорядження колегії, забороняв старшині виконувати незаконні накази і рішуче відстоював Магдебурзьке право українських міст. Він став справжнім голосом протесту всієї нації, об'єднавши навколо себе навіть колишніх політичних опонентів. У 1723 році Полуботок організував підготовку та подання до царя знаменитих Коломацьких чолобитних — колективних скарг від імені всієї старшини та народу, в яких вимагалося негайне відновлення виборності гетьмана та повна ліквідація Малоросійської колегії. Документ апелював до історичної справедливості, присяг монархів та прав, гарантованих нашими предками. Це був акт виняткової політичної сміливості та зрілості, який перетворив багатого магната на безкомпромісного лідера національного спротиву. Він фактично очолив повстання духу проти системи рабства, використовуючи закон як єдиний доступний щит і меч у нерівному двобої.
Арешт і трагічна смерть у Петропавлівці (1723–1724)
Розгніваний такою нечуваною зухвалістю Петро I викликав Полуботка та групу генеральної старшини до Петербурга нібито «для доповіді та пояснень щодо реального стану справ у країні». Це була підступна і підла пастка в кращих традиціях імперської політики того часу. Як тільки українська делегація прибула до столиці в листопаді 1723 року, її членів було негайно заарештовано без пред'явлення жодних офіційних звинувачень і кинуто до казематів Петропавлівської фортеці — головної політичної в'язниці Російської імперії. Слідство було доручено особисто Петру Толстому з Таємної канцелярії, воно тривало понад рік і супроводжувалося важкими допитами, постійним психологічним тиском та фізичними тортурами. Цар кілька разів особисто відвідував камеру Полуботка, намагаючись зламати його залізну волю, вимагаючи каяття та повного визнання «провини» в обмін на помилування і збереження величезних маєтків для його родини.
Але старий гетьман залишився абсолютно непохитним у своїх переконаннях до самого останнього подиху, демонструючи справжню велич духу. Він спокійно, аргументовано і логічно доводив царю, що захист законних прав свого народу не може бути злочином за жодними людськими чи божественними законами, і що справжнім порушником договору є саме монарх, який не дотримав присяги. Він апелював до Бога як єдиного істинного Судді над монархами, що особливо роздратувало Петра, який вважав себе повновладним господарем життів і совістей своїх підданих. Умови ув'язнення були жахливими: вогкість Трубецького бастіону, пронизливий холод петербурзької зими та погана їжа швидко підірвали здоров'я 64-річного Полуботка. Він помирав повільно, у болях, але з гордо піднятою головою, продовжуючи писати протести та звернення до нації навіть на порозі смерті. 29 грудня 1724 року серце Павла Полуботка зупинилося в казематі. Його смерть сколихнула всю Гетьманщину і викликала шок навіть у дипломатичних колах Європи, ставши справжнім міжнародним скандалом. Разом з ним у фортеці помер його син Андрій, що стало подвійною трагедією для його родини. Обох поховали на цвинтарі церкви Сампсонія Просвітника в Петербурзі, далеко від рідної Чернігівщини. Його смерть стала фінальною крапкою в епосі правового спротиву петровському деспотизму, але породила нову тривалу традицію мучеництва за Україну, яка живила націю протягом наступних трьох століть боротьби.
Разом з Полуботком були заарештовані Данило Апостол та Яків Лизогуб. Вони провели у в'язниці понад рік, бачачи смерть свого лідера. Але після раптової смерті Петра I вони були звільнені за указом Катерини I. Досвід Полуботка навчив їх, що пряма боротьба за автономію потребує не лише сміливості, а й надзвичайної стратегічної гнучкості та вміння чекати на слушний момент. Вони продовжили його справу, але вже іншими, більш обережними та дипломатичними методами, які зрештою призвели до відновлення гетьманства у 1727 році. Жертва Полуботка стала тим поштовхом, який змусив імперію тимчасово відступити, злякавшись масштабів народного гніву та морального авторитету вбитого гетьмана.
🕰️ Історичний контекст
Наступ імперії та кінець «старого порядку» козаччини
1720-ті роки увійшли в історію як час найпотужнішого та найбільш системного наступу Російської імперії на залишки української державної автономії. Петро I, тріумфально завершивши багаторічну Північну війну і проголосивши себе імператором, отримав вільні руки для проведення радикальних внутрішніх реформ за західним, але абсолютно деспотичним зразком. Його ідеалом була абсолютно уніфікована, централізована держава, побудована за зразком військової казарми, де немає місця особливим правам, виборним посадам чи окремим законам. Українські «права і вольності» — окрема судова система, власне козацьке військо, виборне самоврядування та податкова автономія — виглядали в його очах як шкідливий анахронізм, що заважає «регулярності» держави та її тотальній військовій могутності. Він прагнув перетворити Україну на звичайну провінцію імперії, позбавлену пам'яті про своє державне минуле та будь-яку суб'єктність. Це був початок епохи великої уніфікації та культурної асиміляції через адміністративний апарат.
Створення Першої Малоросійської колегії у 1722 році було не просто адміністративним кроком, а початком повної ліквідації Гетьманщини як політичного суб'єкта міжнародного права. Колегія мала не лише контролювати дії української влади, а й поступово замінити її собою у всіх ключових сферах — від збору податків до призначення сотників у полках. Це був процес тихої окупації та інституційного знищення нації через бюрократичний апарат. Опір Полуботка був останньою відчайдушною спробою української еліти зупинити цей каток, використовуючи єдину доступну на той час зброю — юридичну пам'ять і посилання на договори. Він розумів, що якщо зараз не заявити протест, наступні покоління взагалі забудуть, що Україна колись мала власні права і була суб'єктом договорів з царями на рівних засадах. Він бився за саме право на існування української правової цивілізації в морі імперського беззаконня. Він був людиною закону в світі грубої сили, намагаючись зберегти саму ідею договірних відносин як основу суспільного буття.
Роль Малоросійської колегії та адміністративний терор
Малоросійська колегія під керівництвом бригадира Степана Вельямінова діяла як карально-фіскальний орган окупаційного типу. Російські офіцери, що входили до її складу, абсолютно не знали місцевих законів, мови та традицій, поводилися як завойовники на щойно підкореній території. Вони запроваджували податки, які в кілька разів перевищували традиційні козацькі збори, що призводило до масового зубожіння селянства та рядового козацтва, руйнуючи соціальну структуру українського суспільства. Колегія також брутально втручалася у релігійні справи та освіту, намагаючись підпорядкувати все єдиному центру в Петербурзі та викорінити будь-які «малоросійські особливості». Це був час першого масштабного «закручування гайок», коли будь-яке невдоволення чи посилання на старі права трактувалося як державна зрада та каралося казематами або засланням. Система доносів стала нормою повсякденного життя.
Дії Полуботка в цих нелюдських умовах були справжнім громадянським подвигом магната, який міг би все купити і домовитися з владою за рахунок інтересів народу. Він не просто писав скарги, він вибудовував паралельну, альтернативну систему управління, ігноруючи накази колегії там, де вони суперечили українським законам та звичаям. Вельямінов у своїх таємних донесеннях до царя називав Полуботка «головним бунтівником» і «невиправним ворогом порядку». Конфлікт між ними був конфліктом двох абсолютно різних цивілізаційних моделей: правової, хоча й обмеженої, європейської козацької автономії та безмежного азійського імперського самовладдя. Поразка Полуботка в цьому двобої була передбачуваною з воєнної точки зору, але його моральна перемога заклала міцні підвалини для майбутнього українського автономізму XVIII століття. Він наочно показав, що імперія боїться закону та правди значно більше, ніж зброї, і що дух свободи неможливо вбити указами чи репресіями. Його діяльність стала прикладом для всієї старшини, як можна чинити опір навіть у безнадійній ситуації, зберігаючи гідність та вірність ідеалам.
«Полковник чернігівський Полуботок найбільше суперечить усім нашим розпорядженням і піднімає проти нас інших полковників. Він тримає у себе старі договори і твердить народу, що ми — лише гості, а вони — господарі землі своєї. Без його приборкання ладу в цьому краї не буде, бо він — корінь усього зла для нашої влади. Він вчить козаків не підкорятися нашим судам, апелюючи до своїх прав.» Цей документ підтверджує стратегічну роль Полуботка як хранителя національної гідності та правової суб'єктності в найтемніші часи. Він був людиною, яка перетворила бюрократичну переписку на акт найвищого національного спротиву.
Внесок
Павло Полуботок не встиг провести масштабних державних реформ, адже його реальне правління як наказного гетьмана тривало менше двох років у надзвичайно складних умовах постійного стеження та загрози арешту. Але він зробив щось значно вагоміше для майбутнього всієї нації: він зберіг честь української еліти в момент її найбільшого приниження та розпачу після Полтавської трагедії. Його публічний, юридично обґрунтований та задокументований опір показав усьому світові та майбутнім поколінням, що українська еліта не змирилася з втратою свободи, що договори для неї — не порожні папірці, а священні акти, скріплені кров'ю та честю предків. Він став символом громадянської гідності та правового спротиву імперському свавіллю, перевівши боротьбу з площини військових сутичок у площину моральних істин та правової логіки. Його життя довело, що інтелектуальний спротив може бути не менш ефективним за воєнний у збереженні національного ядра. Він зберіг правовий код нації для майбутнього відродження держави.
Його внесок у розвиток Чернігівщини як мецената та ефективного господарника також був значним і тривалим. Він сприяв будівництву величних соборів (зокрема реставрації Спасо-Преображенського собору), підтримував школи та друкарні, перетворюючи Чернігів на справжню культурну столицю Лівобережжя та бастіон українського духу. Полуботок наочно довів, що українська аристократія може бути надзвичайно успішною в економіці, не втрачаючи при цьому свого національного обличчя, мови та традицій. Його приклад незламності у в'язниці надихав наступні покоління патріотів, від авторів «Історії Русів» до Тараса Шевченка та діячів Кирило-Мефодіївського братства. Він створив еталон українського лідера, який готовий пожертвувати власним добробутом, маєтками і навіть життям заради принципів та прав свого народу. Його діяльність заклала основи для майбутнього відновлення гетьманства та збереження автономної думки у XVIII столітті. Його постать стала наріжним каменем української політичної культури, яка базується на повазі до договору та власної гідності.
Полуботок був відомий своєю пристрастю до збирання старожитностей та книг. Його колекція ікон та рукописів вважалася однією з найкращих у Гетьманщині. Він розглядав культуру як частину державної потуги, вважаючи, що тільки освічена нація здатна на тривалий спротив асиміляції. Багато з фундацій Полуботка на Чернігівщині збереглися до нашого часу, нагадуючи про його меценатський геній та любов до рідного краю. Він був людиною Відродження в умовах суворої імперської зими, намагаючись зберегти вогонь національної культури для нащадків. Його церква в Сорочинцях — шедевр українського бароко, що зберігся як свідок його величі та естетичного смаку.
Останні роки
Петропавлівська фортеця стала для Павла Полуботка останнім рубежем оборони та високою кафедрою, з якої він звертався до самої історії та до совісті майбутніх поколінь. Більше року він провів у вологому, темному і холодному казематі Трубецького бастіону, повністю ізольований від своєї родини та соратників, але не зламаний духом. Його останній діалог з Петром I, який вже був смертельно хворим і сам відчував наближення суду, став однією з найсильніших і найбільш драматичних легенд української історії. Гетьман не просив милості для себе чи своїх маєтків, він прямо звинуватив імператора у порушенні всіх присяг, у нищенні цілого народу, який вірно і жертовно служив імперії, та у відвертій тиранії, що суперечить Божим законам. Він вимагав не людського помилування, а вищого суду Божого, що в ті часи сприймалося як найвищий акт віри, мужності та внутрішньої свободи вільної людини. Його голос звучав як голос самої совісті перед обличчям деспота, що втратив міру у своєму владолюбстві та жорстокості. Він помер, перемігши свого ката духовно.
Здоров'я старого гетьмана стрімко погіршувалося від жахливих умов утримання, пронизливого холоду петербурзької зими та постійного психологічного тиску з боку слідчих Таємної канцелярії, які марно намагалися вибити з нього визнання вини чи зраду соратників. 29 грудня 1724 року він помер у в'язниці, виконавши свій обов'язок перед Вітчизною та Богом до самого кінця. Його смерть сприйняли в Україні як національну трагедію та знак наближення остаточного кінця автономії. Парадокс історії полягає в тому, що смерть Полуботка та наступна швидка смерть самого Петра I змусили нову імперську владу тимчасово пом'якшити тиск на Гетьманщину, побоюючись загального повстання обуреного і доведеного до відчаю народу. Його могила на Сампсоніївському цвинтарі в Петербурзі стала німим, але промовистим докором імперії, нагадуючи кожному українцю про справжню ціну волі та гідності. Його останні дні були днями великої моральної перемоги людини над нелюдською системою насильства. Він пішов з життя непереможеним, залишивши по собі легенду про силу духу, яку неможливо скувати кайданами.
Навіть у в'язниці Полуботок продовжував думати про майбутнє своєї родини та свого краю. Він встиг продиктувати таємні настанови щодо управління маєтками та збереження сімейного архіву, який містив докази українських прав. Його стійкість вразила навіть тюремників, які звикли до людських слабкостей та каяття. Полуботок став живим втіленням того, що український дух неможливо зламати навіть у самому серці імперії. Його смерть була актом найвищого героїзму, оскільки він мав можливість врятуватися ціною зради, але свідомо обрав шлях мучеництва. Він розумів, що його життя — це лише епізод у великій багатовіковій боротьбі нації, і його завданням було зіграти цю роль гідно до останньої хвилини. Його ім'я стало паролем для всіх, хто не хотів миритися з рабством у XVIII та ХІХ століттях. Він помер у самоті, але з ним була вся Україна.
🕰️ Історичний контекст
Одна з найстійкіших, найбільш захоплюючих та загадкових легенд української історії — легенда про «скарб Полуботка». Згідно з нею, гетьман перед своїм останнім від'їздом до Петербурга у 1723 році, передчуваючи пастку та неминучий арешт, таємно відправив величезне багатство — дві бочки золотих монет — до одного з провідних англійських банків (часто називають Банк Англії). Умова повернення була фантастичною та пророчою для того часу: віддати золото з усіма нарахованими за століття відсотками тільки уряду незалежної української держави. Хоча прямих документальних доказів цього в англійських архівах за два століття так і не було знайдено, легенда жила десятиліттями, символізуючи непохитну надію народу на те, що колись Україна стане вільною і отримає свій колосальний «золотий запас» для процвітання. Ця історія неодноразово ставала предметом серйозних обговорень у вищих політичних колах навіть у ХХ столітті, зокрема під час розпаду СРСР та проголошення незалежності у 1991 році, коли депутати робили офіційні запити до Лондона.
Але справжній, незнищенний та найцінніший скарб Полуботка — це не міфічне золото в закордонних банках, а його реальний, зафіксований історією приклад незламності, особистої честі та високої громадянської гідності аристократа. Він залишив нації віру в те, що за своє право треба боротися до останнього подиху, навіть якщо сили ворога видаються абсолютно нездоланними. Його ім'я назавжди стало синонімом патріотизму, який не продається за маєтки, титули чи королівську ласку. Спадщина Полуботка — це фундаментальна ідея верховенства договору та закону над волею будь-якого правителя, яка лежить в основі всієї сучасної європейської правової культури. Він був одним із перших українських політиків модерного типу, який поставив юридичні гарантії та національні права вище за особисту військову вдачу чи королівську примху. Його спадок — це суб'єктність українського громадянина, яка проросла крізь каземати фортець. Його приклад вчить нас, що зафіксований протест є перемогою в часі, яка згодом стає основою державної незалежності та міжнародного визнання як гідного партнера.
У 1990 році історія про золото Полуботка знову стала надзвичайно популярною в Україні, мобілізуючи суспільство на боротьбу за суверенітет. Це яскравий приклад того, як історичні міфи можуть ставати реальною політичною силою у критичні моменти трансформації суспільства. Полуботок став для українців кінця ХХ століття символом втрачених у минулому і знову знайдених у майбутньому можливостей. Ми шукали легендарне золото, а натомість знайшли власну справжню історію, гідність та право на незалежну державу. Його скарб виявився духовним, і він належить кожному українцю сьогодні як невід'ємна частина нашої національної ідентичності. Його незламність стала нашим спільним капіталом, який не знецінюється з роками, а лише зростає у вартості для кожного нового покоління борців за волю.
📋 Підсумок
Павло Полуботок — це трагічний і водночас величний герой української історії, який не мав іншої зброї у своєму останньому двобої, крім слова, права та власного життя. Він свідомо і цілеспрямовано обрав правовий, а не військовий шлях боротьби в умовах жорсткої абсолютистської тиранії — і програв у нерівному поєдинку з деспотом, який не визнавав жодних законів, крім власної примхи та інтересів імперії. Але його тактична поразка стала великою історичною перемогою нації, бо вона створила прецедент морального суверенітету, який неможливо знищити силою, катуваннями чи забуттям. Полуботок наочно довів, що українська суб'єктність базується на глибокій правовій культурі, почутті власної гідності та інтелектуальній перевазі еліти, які витримують будь-які випробування часом та обставинами. Його життя вчить нас цінувати право понад силу.
Підбиваючи остаточний підсумок, можна впевнено сказати, що Павло Полуботок став мучеником за ідею національної автономії, чия смерть назавжди зафіксувала цивілізаційний розрив між європейською договірною традицією України та азійським деспотизмом Московської імперії. Його повчальна історія вчить нас, що справжня аристократія — це передусім здатність нести повну відповідальність за свій народ до самого кінця, не зважаючи на ціну та особисті втрати. Поки ми пам'ятаємо Полуботка, ми пам'ятаємо про нашу власну здатність зберігати гідність у найтемніші та найважчі часи нашої історії. Його життя — це вічний маніфест вільної людини, який продовжує надихати кожного сучасного українця, хто захищає правду проти грубої сили. Він назавжди залишається на варті нашої волі, нагадуючи, що справжній і єдиний незнищенний скарб нації — це її незламний дух, вірність своїм правам та пам'ять про своїх героїв. Його голос — це голос волі, який неможливо заглушити жодними указами чи в'язницями, він звучить у кожному серці, що прагне справедливості.
Потрібно більше практики?
- Проаналізуйте детальний зміст Коломацьких чолобитних 1723 року. Які саме правові норми та міждержавні угоди вони намагалися захистити від свавілля імперії?
- Напишіть глибоке аналітичне есе на тему: «Золото Полуботка: роль історичного міфу як інструменту мобілізації нації в періоди національного відродження».
- Порівняйте моделі поведінки та стратегії Павла Полуботка та Данила Апостола. Хто з них, на вашу думку, виявився ефективнішим у збереженні автономії Гетьманщини в довгостроковій перспективі?
- Дослідіть діяльність та склад Першої Малоросійської колегії. Які саме адміністративні та фінансові реформи вона намагалася брутально впровадити в Україні?
- Обговоріть: Чи була трагічна смерть Полуботка в Петербурзі неминучою, чи він все ж мав реальний шанс піти на компроміс із Петром I, зберігши своє життя та політичний вплив?
🎯 Вправи
Аналіз джерела: Промова Полуботка до Петра I
— Історія Русів (XVIII ст.), адаптація
Аналіз джерела: Коломацькі чолобитні (1723)
— Коломацькі чолобитні, витяг
Есе: Ціна гідності
Критичний аналіз: Методи боротьби Полуботка
- Оцініть ефективність правового методу боротьби в умовах абсолютизму.
- Чи мав Полуботок інші варіанти дій? Які саме?
Порівняння: Полуботок vs Мазепа
- Іван Мазепа (збройний шлях)
- Павло Полуботок (правовий шлях)
- Метод боротьби (військовий союз vs петиції і закон)
- Ставлення до Росії (зрада vs лояльний протест)
- Результат (військова поразка vs смерть у в'язниці)
- Спадщина в національній пам'яті
Правда чи Міф: Життя і легенда Полуботка
Павло Полуботок був офіційно обраним і затвердженим гетьманом.
Полуботок підтримав повстання Івана Мазепи у 1708 році.
Скарб Полуботка був знайдений і повернутий в Україну у 1990-х роках.
Малоросійська колегія складалася з російських офіцерів, а не українських старшин.
Петро I помер невдовзі після смерті Полуботка.