Мовне питання
📋 Підсумок
У цьому модулі ми досліджуємо "Абеткові війни" XIX століття — одну з найдраматичніших сторінок історії української мови. Це не просто історія літер, це історія боротьби за культурний суверенітет. Ми проаналізуємо конфлікт між фонетичним (Кулішівка) та етимологічним (Ярижка) правописами, розглянемо феномен "Драгоманівки" та вплив Валуєвського циркуляра й Емського указу на орфографічні стратегії української інтелігенції. Ви дізнаєтеся, як одна літера ("ї" чи "є") могла стати причиною арешту, і чому правопис став політичним полем битви між імперією та поневоленою нацією. Ми проаналізуємо повні тексти заборонних указів і зрозуміємо механіку лінгвоциду.
🇺🇦 Ідентичність: Українська абетка — це наш ментальний кордон. Те, як ми пишемо (наприклад, "Київ" замість "Кіевъ"), визначає, ким ми є. Відмова від російської графіки (Ярижки) була першим кроком до відмови від російської імперської ідеології.
Російська пропаганда стверджувала, що український правопис вигадали "австрійський генштаб" або "поляки", щоб розколоти "єдиний народ". Насправді ж фонетичний принцип ("пиши як чуєш") — це повернення до природного стану мови, тоді як імперська етимологічна система штучно прив'язувала українську мову до мертвої церковнослов'янської та російської традицій.
Частина I: Вступ до Орфографічної Війни. Чому Літери Мають Значення?
Правопис (орфографія) зазвичай вважається нудною, технічною частиною граматики. Але в колоніальних умовах правопис стає зброєю. У XIX столітті в Україні точилася справжня війна, в якій гинули люди, ламалися долі і заборонялися книжки, але формальним приводом для неї були літери.
Чому імперія так боялася українських літер? Відповідь проста: літери — це візуальний маркер ідентичності. Коли людина бачить текст, написаний незнайомими буквами або незвичним правописом, вона одразу розуміє: «Це щось інше, це не моє». Імперія хотіла, щоб українці бачили свої тексти і думали: «Це майже російське, просто з дивними словами». Український рух хотів, щоб вони бачили: «Це наше, це окреме, це унікальне».
Спробуйте уявити: ви відкриваєте книгу і бачите слова, написані латинкою. Навіть якщо зміст українською, ви відчуваєте щось дивне. А тепер уявіть протилежне: українські слова, записані російськими літерами з твердими знаками в кінці. Це теж «не те». Правопис — це не просто технічні правила. Це обличчя мови.
Геополітика Абетки
Для нації, яка не мала власної держави, армії, уряду та політичних інституцій, література була єдиним доказом існування. Але якою мовою писати цю літературу? І головне — якими літерами?
Існувало дві протилежні стратегії репрезентації українського слова на письмі:
-
Стара традиція (Етимологічна): Використовувати історичний правопис, максимально наближений до російського ("Ярижка").
- Логіка: "Ми не сепаратисти, ми пишемо так само, як у Петербурзі, просто слова трохи інші".
- Мета: Не дратувати цензуру, зберегти видимість "спільного кореня" (общерусского єдинства).
- Адепти: Консерватори, москвофіли, ранній Михайло Максимович, Григорій Квітка-Основ'яненко (в ранній період). Вони вірили, що це стратегія виживання: мімікрія під імперію рятує зміст.
-
Нова традиція (Фонетична): Використовувати живий, народний правопис, що фіксує унікальне звучання українського слова ("Кулішівка").
- Логіка: "Ми пишемо так, як говоримо. Наша мова має свою музику, і російські літери її вбивають".
- Мета: Зафіксувати окремішність, створити візуальний кордон з імперією.
- Адепти: Тарас Шевченко (інтуїтивно), Пантелеймон Куліш (науково), пізніше — вся «Громада».
Цей вибір ділив інтелігенцію на ворожі табори і викликав лють імперської влади. Імперія чудово розуміла: поки українці пишуть столъ і дѣдъ, вони залишаються частиною «русского мира». Як тільки вони починають писати стіл і дід, з'являється візуальна різниця, яку неможливо ігнорувати. Літера «ї» стає барикадою.
Цей орфографічний вибір мав глибокі психологічні наслідки. Для селянина, який тільки вчився читати, різниця між двома системами означала різницю між «своїм» і «чужим» текстом. Кулішівка дозволяла легко читати рідною мовою, тоді як Ярижка змушувала «перекладати» написане у власній голові, постійно коригуючи звучання слів.
Більше того, вибір правопису визначав, до якої спільноти належить автор. Писати Кулішівкою означало публічно заявити: «Я — українець, і моя мова — не діалект». Писати Ярижкою означало мовчазно погодитися з імперським наративом про «єдиний народ».
Частина II: Ярижка — Кайдани для Мови ⛓️
Ярижка (від назви літери ъ — «єр», або «твердий знак») — це зневажлива назва системи письма, коли українські слова записували за правилами російської абетки. Це була не просто «стара традиція», це була офіційна вимога царської цензури після 1876 року (Емського указу).
Анатомія Спотворення
Російська абетка (гражданка) була створена Петром I для російської мови. Вона не мала знаків для специфічних українських звуків. Спроба записати мову Котляревського російськими літерами нагадувала спробу зіграти складну українську мелодію на інструменті, де не вистачає половини клавіш.
Уявіть, що ви намагаєтеся записати слово «їжак» без літери «ї». Або слово «ніч» без літери «і». Це не просто технічне незручність — це насильство над мовою. Кожна спотворена літера — це маленька колоніальна перемога імперії.
Проблема 1: Звук [і]
Українська мова має чіткий звук [і] (як у слові хліб, ніч), який походить від давнього «ять» або «о». Російська абетка не мала для нього окремого знака, що відповідав би вимові.
Ярижка змушувала писати ѣ (ять): хлѣбъ, нѣчъ, дѣдъ.
Проблема: У російській мові ѣ читався як [є] (хлєб, дєд). Тому росіянин, читаючи такий текст, калічив українське слово. Українська мелодика зникала.
Це мало практичні наслідки. Коли вчитель у російській школі читав вголос українську книжку, написану Ярижкою, діти чули спотворену мову. Вони могли засвоїти неправильну вимову і передати її наступному поколінню. Ярижка працювала як інструмент повільної асиміляції.
Проблема 2: Звук [и]
Українське тверде «и» (як у слові син, дим, сила) є унікальним. Це не російське м'яке «и», і не російське глибоке «ы».
Ярижка змушувала вживати ы: дымъ, сыла, мыла.
Ефект: Це виглядало грубо, «мужицьки». Це створювало візуальний ефект «зіпсованої російської мови».
Для імперського читача текст, написаний Ярижкою, виглядав як невдала спроба неосвіченого селянина писати «правильною» мовою. Це підсилювало уявлення про українську мову як про «нижчу» форму комунікації, придатну лише для побуту, але не для науки чи літератури.
Проблема 3: Йотовані [ї] та [є]
Звук [ji] (Україна, їхати, їжак) був справжнім кошмаром для Ярижки. Його записували як хаотичну комбінацію: е, и, і, я або навіть йи.
Украина, ехати, йихати. Унікальний український звук [ї] просто зникав з паперу.
Відсутність стандартного способу записувати цей звук призводила до хаосу. Різні автори писали по-різному, і читач ніколи не міг бути впевнений, як саме вимовляти слово. Це підривало формування єдиної літературної норми.
Проблема 4: Твердий знак (Єр)
Російська традиція вимагала писати ъ в кінці кожного іменника чоловічого роду на приголосний.
- Стіл →
столъ - Дуб →
дубъ - Син →
сынъЦе збільшувало обсяг тексту на 5-10% і, що найважливіше, візуально «русифікувало» сторінку. Текст, рясніючий твердими знаками, виглядав як російський.
За підрахунками лінгвістів, у типовому російському тексті XIX століття твердий знак в кінці слів займав приблизно 3-4% усіх друкованих знаків. Це не тільки подорожчувало друк (більше паперу, більше набору), але й візуально «зрівнювало» українські тексти з російськими.
Психологічний Ефект Ярижки
Ярижка виконувала колоніальну функцію: вона робила українську літературу смішною. Читач, вихований на російській граматиці, читав «Енеїду» Котляревського в Ярижці з жахливим акцентом. Це підкріплювало стереотип, що українська мова — це грубий, «смішний» діалект («наріччя»), придатний лише для анекдотів, а не для високої поезії чи науки. Саме цього прагнула імперія: маргіналізувати мову.
Письменники того часу розуміли цю проблему. Іван Франко писав про те, як російська цензура навмисно спотворювала українські тексти, змушуючи авторів використовувати незручний правопис. Це була форма культурного тероризму — не заборона мови напряму, а її повільне знищення через приниження.
Частина III: Кулішівка — Революція Панька Куліша (1850-ті) ✊
Пантелеймон Куліш зробив те, чого не зробили ні Котляревський (який писав ярижкою), ні ранній Шевченко (який писав інтуїтивно). Він створив наукову систему. У 1856 році в другому томі "Записок про Південну Русь" і пізніше в знаменитій "Грамацці" (Букварі 1857 року) він представив новий фонетичний правопис.
Принципи Кулішівки: "Пиши як чуєш"
Куліш відкинув історичний баласт ("мертві літери") і запропонував записувати живу мову так, як вона звучить.
- Фонетичність: Кожна літера відповідає одному звуку. Більше ніяких здогадок, як читати «ять».
- Скасування дублетів: Він безжально викинув кириличні літери
ѣ,ы,ъ, які не мали звукового відповідника в українській мові. - Введення «і»: Для позначення звука [і] замість старих літер.
- Введення «є» та «ї»: Для йотованих звуків. Це була революція. Вперше українське «ї» отримало свій законний знак.
- Скасування твердого знака: В кінці слів. Дуб, а не дубъ.
| Слово | Ярижка (Традиція) | Кулішівка (Революція) |
|---|---|---|
| Стіл | столъ | стіл |
| Дід | дѣдъ | дід |
| Ніч | ночь / нѣчь | ніч |
| Сила | сыла | сила |
| Україна | Украина | Україна |
| Їхати | ѣхати / ехати | їхати |
Чому це було революційно?
Кулішівка зробила український текст візуально суверенним. Подивіться на сторінку «Кобзаря», виданого Кулішівкою (1860). Вона не схожа на російську книгу. Там є літери «і», «є», «ї», яких немає (або які вживаються інакше) в російській мові. Текст виглядає по-іншому. Це був візуальний доказ окремішності українців. Коли людина відкривала книгу, вона одразу бачила: «Це не російська мова. Це інша мова». Це руйнувало імперський міф про «єдиний народ».
Для молодого покоління читачів, які вперше тримали в руках книгу Кулішівкою, це був момент пробудження. Вони бачили, що їхня мова — не «наріччя», не «селянська говірка», а повноцінна літературна система з власними правилами і логікою. Кулішівка давала відповідь на питання: «Чи маємо ми право на власну культуру?». Відповідь була: «Так, і ось доказ — наші унікальні літери».
Кулішівка мала і практичний вимір. Селяни, які вчилися грамоти, засвоювали фонетичний правопис набагато швидше, ніж етимологічний. Замість зубріння застарілих правил (коли писати «ять», а коли «е») вони могли просто «писати як чути». Це робило освіту доступнішою для народу.
Парадокс Куліша
Варто зазначити трагічну іронію долі. Наприкінці життя, розчарований діями радикалів та польськими інтригами в Галичині, Куліш зрікся свого винаходу. Він вважав, що його правопис використовують для розколу слов'янського світу. У 1886 році він навіть написав гнівну статтю проти фонетики. Але було пізно. Джин вилетів з пляшки.
Нація прийняла Кулішівку, бо вона була зручною, логічною і рідною. Воля нації виявилася сильнішою за волю автора. Українці сказали Кулішеві: «Дякуємо, батьку, за правопис, але твою думку про нього ми вже не питаємо».
Цей парадокс — чудова ілюстрація того, як культурні інновації живуть власним життям. Автор може зректися свого твору, але якщо твір відповідає потребам народу — народ не зречеться твору. Кулішівка пережила свого творця саме тому, що вона була не примхою інтелектуала, а відповіддю на реальну потребу.
Галицький фронт: Желехівка
Паралельно з боротьбою в Наддніпрянщині точилася орфографічна революція і в Галичині. У 1886 році Євген Желехівський видав «Малоруско-німецький словар», де використав ще одну версію фонетичного правопису. Ця система отримала назву Желехівка.
Желехівка була компромісом між Кулішівкою і місцевими традиціями. Вона запозичила фонетичний принцип, але зберегла деякі галицькі особливості. Найважливіше — вона стала офіційним правописом у школах Галичини під австрійською владою. Це була територія, де українська мова не заборонялася, і де могла вільно розвиватися.
Таким чином, до кінця XIX століття виникла цікава ситуація: на Сході (під Росією) Кулішівка була нелегальною, а на Заході (під Австрією) Желехівка була офіційною. Українська мова розвивалася в двох політичних реальностях, і це створювало передумови для майбутнього об'єднання правописних традицій.
Частина IV: Імперія Завдає Удару. Валуєвський Циркуляр (1863) 🚫
Відповідь імперії на появу Кулішівки та українських недільних шкіл була миттєвою і жорстокою. У 1863 році, на тлі Польського повстання, міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видає таємний циркуляр.
Повний Текст (Уривки та Аналіз)
"Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цього послужили твори деяких письменників, що відрізнялися своїм талантом..."
"Питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням. Вони вельми ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їхнє, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі... Общерусский язык так само зрозумілий для малоросів, як і для великоросів, і навіть набагато зрозуміліший, ніж те наріччя, яке складають для них деякі малороси і поляки..."
"Беручи до уваги... небезпечні задуми... і прагнення сепаратизму... Його Імператорська Величність Височайше повелів:"
- Релігійна література: Пропуск книг мовою малоросійською духовного змісту — призупинити.
- Навчальна література: Пропуск книг навчальних і для початкового читання народу — призупинити.
- Красна література (Художня): Пропустити до друку тільки такі твори, які належать до галузі красного письменства (белетристика).
Аналіз Лінгвоциду
- Фраза-вирок: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Це офіційна доктрина імперії. Українська мова оголошується неіснуючою.
- Заборона освіти: Удар спрямовано на школу і церкву. Чому? Бо імперії було байдуже, що інтелігенти читають вірші. Їй було страшно, що селяни почнуть вчитися українською мовою. Освіта рідною мовою створює націю. Імперія хотіла зупинити цей процес на стадії "етнографічного матеріалу".
- Цинізм обґрунтування: Валуєв посилається на "обурення самих малоросіян". Це типова тактика — використовувати колаборантів ("корисних ідіотів"), щоб виправдати репресії.
Частина V: Смертний Вирок. Емський Указ (1876) ☠️
Валуєвський циркуляр був тимчасовим заходом. Але український рух не зник. У 1870-х роках у Києві активно діє "Стара Громада" (Антонович, Драгоманов, Чубинський). Вони збирають фольклор, видають наукові праці, перекладають Євангеліє. Імператор Олександр II, відпочиваючи в німецькому місті Емс, підписує новий, набагато жорсткіший указ.
Повний Текст (Ключові Пункти)
"Государ Імператор Височайше повелів:"
- Ввезення: Не допускати ввозу в межі Імперії без особливого дозволу будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.
- Друк: Друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити.
- Винятки: Дозволити тільки а) історичні документи, б) твори красного письменства.
- Але з умовою: "При цьому дотримуватися в правописі загальноросійської орфографії і не допускати ніяких відступів..."
- Театр: Заборонити сценічні вистави на малоросійському наріччі (пізніше пом'якшено).
- Музика: Заборонити друкувати ноти з українськими текстами (!).
Аналіз: Примусова Ярижка
Пункт про «загальноросійську орфографію» — це удар безпосередньо по Кулішівці. Імперія зрозуміла, що правопис — це політика.
- Ви можете писати вірші про соловейка.
- Але ви мусите писати їх літерами
ы,ѣ,ъ. - Ви мусите візуально підкоритися імперії.
Цей указ діяв до 1905 року. Цілих 30 років («Емське тридцятиліття») українська культура була загнана в підпілля. Кулішівка стала нелегальною. За книгу, надруковану Кулішівкою, могли заарештувати.
Наслідки Емського Указу
Вплив Емського указу на українську культуру був катастрофічним. Це була не просто заборона друку — це була спроба вбити мову через позбавлення її права на розвиток.
За 30 років дії указу в Російській імперії було видано менше 300 книг українською мовою. Для порівняння: за той самий період у маленькій Галичині (під Австрією) вийшло понад 3000 українських видань. Імперія фактично змусила українську культуру емігрувати за кордон.
Найболючішим ударом була заборона освіти. Цілі покоління українських дітей виростали, не знаючи рідної писемності. Вони могли говорити українською вдома, але читати і писати їх навчали лише російською. Це створювало розкол між народною мовою (усною) і «високою культурою» (російською).
Сучасна російська пропаганда стверджує, що українці «самі обирали» російську мову як мову освіти і культури. Це брехня. Емський указ не залишав вибору. Українські школи закривали. Українські книги конфіскували. Вчителів, які наважувалися використовувати рідну мову, звільняли без права на пенсію.
Інтелігенція відповіла на репресії еміграцією. Найактивніші діячі перебралися до Львова, Женеви, Праги. Там вони могли вільно друкуватися, створювати журнали, розвивати науку. Це мало парадоксальний ефект: імперія хотіла знищити українську культуру, але насправді створила потужні центри культурного опору за кордоном.
Історія повторюється. У 2022-2024 роках росія на окупованих територіях України забороняє українську мову в школах, знищує українські книги, переслідує вчителів. Методи імперії не змінилися за 150 років. Різниця лише в тому, що тепер світ бачить цей лінгвоцид у реальному часі.
Частина VI: Драгоманівка — Радикальний Експеримент 🔬
Поки в Російській імперії діяли заборони, центр орфографічної творчості перемістився в еміграцію (Женева) та в Австро-Угорщину (Львів). Тут діяв Михайло Драгоманов — інтелектуал, соціаліст, вигнанець. У 1870-х роках він запропонував ще більш радикальну реформу. Він хотів максимально наблизити українське письмо до європейського (сербського) зразка.
Особливості Драгоманівки (Герцеговинський принцип):
Драгоманов вважав, що кирилиця має бути модернізована за принципом "один звук — одна буква".
- Йотація: Завжди писати
j(йот) перед голосними.- Я ->
ja(абоjа) - Ю ->
ju - Є ->
je - Ї ->
ji
- Я ->
- Пом'якшення: Замість м'якого знака вживав спеціальну кому вгорі.
Приклад:
- Яблуко →
Jabluko(абоjabluko) - Україна →
Ukrajina - Свята →
Svjate
Доля Драгоманівки
Вона була бездоганно логічною з наукової точки зору. Але вона «не зайшла» народу.
- Схід: Вважав її «польською інтригою» через схожість з латинкою.
- Захід: Традиціоналісти Галичини бачили в ній загрозу церковним традиціям і «єресь».
Проте Драгоманівка виконала свою роль: вона розхитала догми і показала, що українська мова може бути сучасною системою знаків. Її використовували у виданнях женевського гуртка та в листуванні радикальної інтелігенції. Іван Франко і Леся Українка іноді використовували елементи цієї системи у своїй кореспонденції.
Хоча Драгоманівка не стала загальноприйнятою, її ідеї вплинули на розвиток української філології. Принцип «один звук — одна буква» залишився орієнтиром для лінгвістів. Сучасний український правопис — це компроміс між народною традицією та науковою логікою, і Драгоманов зробив свій внесок у цю дискусію.
Драгоманов і політика
Варто зазначити, що Драгоманов був не лише мовознавцем, а й політичним мислителем. Він вірив, що модернізація мови — це частина загальної модернізації суспільства. Для нього орфографічна реформа була пов'язана з ідеями демократії, федералізму, європейської інтеграції. Він хотів, щоб Україна стала частиною цивілізованого світу, і модерний правопис мав символізувати цю трансформацію.
Його бачення випереджало час. Українське суспільство XIX століття ще не було готове до таких радикальних змін. Але насіння було посіяне, і воно проросло в наступному столітті.
Частина VII: Перемога. Словник Грінченка (1907) 🏆
Початок XX століття приніс революцію 1905 року. Імперія захиталася. Емський указ перестав діяти де-факто (хоча формально його скасували пізніше). Тоді на сцену вийшов Борис Грінченко. Працюючи в Києві, він здійснив титанічну працю — уклав 4-томний «Словарь української мови» (1907-1909).
Роль Грінченка
Борис Грінченко був не просто вченим — він був активістом, письменником, педагогом. Він розумів, що без стандартного словника українська мова залишиться «хаосом діалектів». Його словник охопив понад 68 000 слів, зібраних з усіх регіонів України.
- Синтез: Він зібрав слова з усіх регіонів (від Карпат до Харкова), показавши єдність мови. Це було важливо, бо імперська пропаганда стверджувала, що «малоросійське наріччя» — це купа взаємно незрозумілих говірок.
- Кодифікація: Він використав правопис, який був «золотою серединою» між Кулішівкою і галицькою Желехівкою. Ми називаємо його Грінченківкою (або Грінчевичівкою).
- Доступність: Словник став доступним для широкого загалу. Вчителі, письменники, журналісти могли звірятися з авторитетним джерелом. Це уніфікувало літературну норму.
Грінченківка стала стандартом. Всі суперечки скінчилися.
- Ми пишемо ї.
- Ми пишемо є.
- Ми пишемо апостроф.
- Ми НЕ пишемо
ъв кінці слів.
Тріумф 1918 року
У 1918 році, коли постала Українська Народна Республіка (УНР), правопис Грінченка став державним. Це був момент історичної справедливості. Мова, яку 150 років забороняли, принижували, витісняли, нарешті отримала офіційний статус.
Абеткова війна закінчилася не лише орфографічною перемогою. Вона закінчилася перемогою ідеї. Українці довели, що їхня мова — не діалект, не «наріччя», а повноцінна літературна система з власною історією, логікою та правом на існування.
Правопис Грінченка з невеликими модифікаціями використовується й досі. Коли ви пишете «Україна» з літерою «ї», ви продовжуєте традицію, започатковану Кулішем і закріплену Грінченком. Кожна така літера — це маленька перемога над імперією.
Російська пропаганда й досі повторює міф, що «українську мову вигадали австрійці в XIX столітті». Ця брехня легко спростовується: «Енеїда» Котляревського вийшла в 1798 році, «Кобзар» Шевченка — в 1840-му. Обидва твори написані живою народною мовою. Єдине, що «вигадали» Куліш і Грінченко — це систему її запису. І ця система відобразила те, що вже існувало в устах мільйонів людей.
Спадок для нащадків
Сьогодні, коли ми вивчаємо українську мову, ми стоїмо на плечах гігантів. Котляревський показав, що українською можна писати літературу. Шевченко довів, що вона гідна поезії найвищого ґатунку. Куліш дав їй сучасну форму. Грінченко систематизував її багатство. Кожен з них ризикував свободою, репутацією, навіть життям заради того, щоб ми могли вільно читати і писати рідною мовою.
Абеткові війни XIX століття — це не пилюка архівів. Це жива історія, яка продовжується. Кожен раз, коли ми обираємо писати українською, ми робимо вибір, за який наші предки боролися і страждали.
- 1798: "Енеїда" Котляревського (Ярижка). Початок літератури.
- 1840: "Кобзар" Шевченка (перше видання, Ярижка).
- 1856-1857: Куліш створює Кулішівку (Фонетика). Початок "Абеткової війни".
- 1860: "Кобзар" виданий Кулішівкою. Тріумф фонетики.
- 1863: Валуєвський циркуляр. Удар по школі та церкві.
- 1876: Емський указ. Заборона Кулішівки, примусова Ярижка.
- 1870-1890: Драгоманівка (радикальний експеримент в еміграції).
- 1886: Желехівка (перемога фонетики в Галичині / Австро-Угорщині).
- 1905: Скасування заборон.
- 1907: Словник Грінченка. Остаточна перемога сучасного правопису.
Додаткові Матеріали
🎯 Вправи
Аналіз принципу
- Чому фонетичний правопис був політичним актом?
- Як "Ярижка" підтримувала імперський наратив?
Декодування Ярижки
- Текст Ярижкою (Кіевъ)
- Сучасний текст (Київ)
- Візуальна відмінність
- Точність передачі звуків