відомо[відо́мо]

відо́мо невідм. 1》 присудк. сл. Про наявність відомостей про кого-, що-небудь. 2》 вставн. сл. Уживається для пояснення якоїсь причини, наслідку; зрозуміло, звісно. Як від о мо — як усі знають.

ВІДО́МО, невідм. 1. пред. Про наявність відомостей про кого-, що-небудь. Всім відомо, куди він звик ходить і де він лиха набирався (Л. Глібов); Всім було відомо, що царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи (Б. Лепкий); Нам відомо, як окремий саперний ескадрон під градом куль і гармат наводив мости для переправи і ремонтував пошкодження (О. Донченко); Мамі відомо, де ти й для чого (О. Гончар); Відомо було всім, кому треба: рабиня та – з князівського роду, донька древлянського князя (П. Загребельний). 2. вставн. сл., заст. Уживається для пояснення якоїсь причини, наслідку; зрозуміло, звісно. – Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок .. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі (І. Нечуй-Левицький); – Ти тепер така пишна стала – відомо, засватана! (Леся Українка). (1) Хай відо́мо бу́де кому – уживається для наголошення на чому-небудь; хто-небудь повинен знати про щось. Мужі-браття, хай відомо вам буде, що прощення гріхів через Нього [Ісуса Христа] звіщається вам (Біблія. Пер. І. Огієнка). ◇ (2) Одному́ Бо́гу (Алла́ху) відо́мо що, жарт. – ніхто не знає про що-небудь; невідомо. Як вивчав він і по чому Ту красуню птаху – Не скажу, бо то відомо Одному Аллаху (С. Олійник); – Одному Богу відомо звідки, під дощем, у страшну бурю придибав до нас дід (із журн.).