відчай[ві́дчай]

ві́дч а й -ю, ч. Почуття сильного душевного болю, безвихідності; розпач. Впадати у відчай .

ВІ́ДЧАЙ, ю, ч. Почуття сильного душевного болю, безвиході; розпач. Настуся знов підвелась і почала походжати по салоні з якоюсь тугою на серці, з одчаєм на душі (І. Нечуй-Левицький); Останній одчай огортав православних (М. Грушевський); – Такий мене одчай узяв, що аж серце закам'яніло... (С. Васильченко); Передсмертний відчай охопив його серце (Ю. Яновський); Палив мене такий великий відчай, отак би встав та й безвісти забіг! (Л. Костенко); * У порівн. Спів, тривожний, як одчай, оплакував, гукав, будив (Ю. Яновський). Бу́ти у ві́дчаї див. бу́ти; Вкида́ти у ві́дчай (у ро́зпач) див. вкида́ти; Дово́дити / довести́ до ві́дчаю див. дово́дити; (1) З ві́дчаю – у стані сильного душевного болю, безвиході, відчаю. Ти не ламай тоді з відчаю руки, А добрим словом, пошепки, прости (Л. Дмитерко); (2) На ві́дчай [душі́] – зважившись, насмілившись на все, ризикуючи всім. Пустив на одчай душі (Номис); Вони лиш пам'ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві (М. Коцюбинський); [Павлюк:] Чого ж ти їдеш на одчай душі? [Сахно Черняк:] Як не поїду, буду їхать вічно. Нічим не відпокутуюсь, нічим! (Л. Костенко).