гарно[га́рно]

га́рно 1》 Присл. до гарний 1), 2). 2》 у знач. присудк. сл. Означає схвалення чого-небудь або несхвалення, іноді з відтінком іронії. 3》 у знач. присудк. сл. Про почуття приємності, задоволення, що його відчуває хто-небудь.

ГА́РНО. 1. Присл. до га́рний 1, 2. – Глянь на мене, вітрику, чи гарно прибралась? Рано до схід сонечка росою вмивалась (Л. Глібов); Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні (О. Довженко); Чого мені? Нажився я доволі. Як гарно пахне сіно молоде! (Л. Костенко). 2. у знач. пред. Означає схвалення або несхвалення чого-небудь (перев. з відтінком іронії). – Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? (І. Нечуй-Левицький); [Іван:] Ось я бачу – дівчата не всі тут, се не гарно! (С. Васильченко). 3. у знач. пред. Про відчуття приємності, задоволення. Гарно мені й приємно (І. Нечуй-Левицький); – Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, – зiтхаючи, говорила [мати] сама собi (М. Стельмах); Вутанька бреде, все далі заглиблюючись в ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться (О. Гончар). ◇ Га́рно скро́єний див. скро́єний; (1) На душі́ (на се́рці) га́рно кому, у кого – хто-небудь відчуває задоволення, має добрий настрій, комусь дуже приємно. Вустимкові стає так гарно на серці (І. Багмут); Валя ставав навіть чемним, коли на душі в нього було гарно (О. Гончар).