кізка[кі́зка]

КІ́ЗКА, рідко КО́ЗКА, и, ж. Зменш.-пестл. до коза́ 1, 2. Коли б кізка не скакала, то б і ніжки не зламала (прислів'я); [Преторіанець:] Дай шнурка, ми спутаємо кізку, щоб не брикала дуже (Леся Українка); Корабель ось-ось мав піти на дно, геть пірнути в безодню .. Разом із кізкою й малими козенятами (І. Багряний); У дусі народної традиції в мові “мужиків”, – а це саме їхня мова тут [у “Житії про Олексія, чоловіка Божого”] представлена, – уживаються демінутиви, наприклад: “Нехай ваші волики, козки, козенятка, І ввесь статочок здоров й ягнятка!” (В. Русанівський); Ми піймали кількох кізок і досить легко їх приручили, отже, невдовзі мали молоко й масло (Т. Воронович, пер. з тв. Ж. Верна); * У порівн. – О, є всяка жінота в нас в Україні, – кінчив Улас. – А вже найгірша, знаєте, така тонкослізка, що то за хлопцями скаче вам, як кізка (Б. Лепкий).