личко[ли́чко]

ЛИ́ЧКО¹, а, с. Пестл. до лице́ 1, 3. А щоб личко не марніло З чорними бровами, – До схід сонця в темнім лісі Умийся сльозами (Т. Шевченко); Така славна дівчина була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорно-русі, а личко – як яблучко (Марко Вовчок); Ці останні, хлопець і дівчинка, .. мали такі свіжі, рожеві чисті-чисті личка... (В. Винниченко); Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова й ридає від безмежного раптового щастя (І. Багряний); Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей (В. Малик); Його червоні личка мішалися з китицями рож, а білу сорочечку не можна було доглянути поміж роєм білого цвіту (Л. Мартович); * Образно. Червона рожа, червона рожа Над усі квіти гожа; Не бачу рожі, не бачу рожі, Лиш її личка гожі (І. Франко). ЛИ́ЧКО², а, с. Зменш.-пестл. до ли́ко. Іде циган дорогою, обдертий, тільки що личком підперезаний (з переказу); Візьмеш личком, а оддаси ремінцем (прислів'я); [Старша дружка (до боярина):] Старий боярин, як качан .. Личком підперезався, У бояри прибрався (І. Нечуй-Левицький); – Ба, – сказав Гриць. – Здійми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про неділю, а ти запережися личком, візьми лупку на голову та жени гуси пасти (І. Франко).