манівці[манівці́]

МАНІВЦІ́, і́в, мн. (рідше одн. маніве́ць, вця́, ч.). 1. Кружний, обхідний шлях. Хто ходить на манівці, той падає в рівці (прислів'я); – Чого це ти, Лукино, вертаєшся додому манівцем? – спитався Улас (І. Нечуй-Левицький); Їздовий шукав манівців, звертав з засніжених просік і петляв поміж сосон та берез (Іван Ле); * Образно. Щиро людські чуття, які, може, і були в його душі, давно розгубилися по манівцях життя (І. Франко); Лемоський архіпелаг я знаю непогано, а от за його межами, мабуть, загубилася б. В кращому разі, довго блукала б манівцями (О. Авраменко, В. Авраменко); А серце, збившись з власної путі, заблукане між манівцями долі, уже й собі не вірить у житті, ачи за привидами йде поволі (В. Стус, пер. з тв. Й.-В. Гете). 2. у знач. присл. манівця́ми. Обхідними шляхами. Втікай із їх кубла голодна й боса, Як бігла бідна мати манівцями, Обдерта по тернах, бліда, простоволоса (П. Куліш); Вже вони втрьох, пробігши манівцями, сиділи біля дороги в кущах у байрачку (Б. Грінченко); Удвох з Настею вона подалася манівцями, обминаючи головні вулиці, на спасенну міську околицю до Настиних родичів (Б. Антоненко-Давидович). 3. у знач. присл., перен. Непрямо, натяками. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень (О. Кобилянська); Розмова явно не клеїлась. І хто зна, доки б вона тяглась манівцями та промацуванням, коли б у двері не вдерся Матвій (І. Білик). ◇ (1) Без манівці́в, зі сл. сказа́ти, спита́ти і т. ін. – не вдаючись до натяків; прямо. – Ти помітив, що Юрія Олександровича не було в нас уже місяць? – сухо і без манівців спитала Марія Миколаївна (В. Підмогильний); Підняти руку на старшого – це смертний гріх! – промовив Кошиць прямо, без манівців (Василь Шевчук).