накричати[накрича́ти]

НАКРИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док. 1. на кого і без дод. Різким, підвищеним голосом вилаяти висварити кого-небудь. Ще й мати накричали й сказали, що всі люди з них сміються, що у них така дочка дурна (Грицько Григоренко); Ніхто ніколи не чув, щоб він [командир корабля] задарма накричав на підлеглого, але ніхто ніколи не бачив, щоб з підлеглими він був запанібрата (Д. Ткач); З ґанку збігла наймичка (Уляна Омельченко), накричала на псів і проворно підійшла до молодиці (М. Стельмах). 2. що, перев. зі сл. вуха, голова і т. ін. Неприємно подіяти на що-небудь чи стомити когось, довго і сильно кричачи, або співаючи. – Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде (І. Нечуй-Левицький); Прибігла якась цокотуха-перекупка, заверещала, накричала Прісьці повну голову (Л. Яновська); // Учинити де-небудь сильний галас, крик. [Євфросина:] Ще добре, що тітку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмерділа гнилими яблуками світлицю, ще й вилаяла мене на всі боки (І. Нечуй-Левицький); Тільки що сів за писання, прибіг Кравченко й накричава мені повну хату (М. Коцюбинський).