оплески

Однак він, Терещенко, хоч йому збоку дедалі настирливіше заважають оплески, вже ступає навпростець, аж йому в грудях виникають зірчасті сопілки, розсовуючи ребра. Імовірно, це і є смерть, бо занадто вже сліпучий розтин мигтить між ним, Терещенком, і щораз тугішим (наче з капустяних качанів) сопілковим вихором, що, стримуваний покищо вогнистою плівкою, виповнює довкілля, аби Терещенкові остаточно вистигла середина (а вона вистигає блискавичніше від спалаху м'якими календарними жорнами з пульсуючими рівчачками часу, і Терещенко зовсім легко розуміє те, що мить тому здавалося дике й немисленне), перш ніж він, розширений і видовжений світловими додатковими м'язами, що є лише зовнішнім виглядом вищої свідомости, прилучиться (треба тільки не випускати Аріядниної нитки) до сопілчаного потойбіччя, без якого він уже не годен існувати, бож тільки воно єдине й справжнє.