панотець[паноте́ць]

ПАНОТЕ́ЦЬ, тця́, ч., заст. 1. Батько стосовно до своїх дітей. – Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! – Так панотець казав своїй дитині (П. Гулак-Артемовський); Жив тоді у нас старий дід, батьків панотець (Д. Мордовець). 2. рел.-церк. Священик, піп. Не торгувались з старостами, Як те бува з багатирями; Не торгувавсь і панотець (На диво людям та на чудо), За три копи звінчав у будень (Т. Шевченко); Панотець повчає любити навіть своїх ворогів і останнім ділитися з людьми, а коли малим Назар Булат заліз у сад до попа і його там спіймали, то трохи не повідбивали печінок (П. Кочура). 3. заст. Ввічлива форма звертання до старих поважних чоловіків. – А котра то канарейка защебетала? – шукаючи очима винувату, пита Колісник. – Се я, панотче, кажу, – сміло виступила вперед ще молода молодиця (Панас Мирний); [Матрона (до старого патриція):] Подивись лишень, панотче, – се що за знак? Плебеї всі стоять і ні один не йде прощаться з ними, а тільки Люцій підійшов близенько до варвара... (Леся Українка).