побіля[побі́ля́]

ПОБІ́ЛЯ́. 1. прийм., з род. в. Уживається на позначення місця, предмета, особи, недалеко від якого (якої) відбувається дія або перебуває хто-, що-небудь; біля, коло. Явдоха .. тільки засопла, проходячи побіля Мар'ї (Панас Мирний); – Охота гірш неволі, як-то кажуть. Неволі немає, та охота велика побіля вас бути (Л. Яновська); Побіля ж полум'я бігали, метушились маленькі, безсилі люди, ламали руки й кричали до неба, до місяця, до полум'я (В. Винниченко); А урочистий похід вглиблювався в надра Стамбула. Побіля городських мурів уздовж Мармари, на південь, до Золотої брами Царгорода, на якій колись прибив свій щит київський князь Олег (П. Загребельний); Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? (М. Олійник); Петрик нашорошив вуха, прислухається, тупцюється побіля ліжка, пряде оченятами то на маму, то на тата, якого нарешті таки діждався (Микола Чернявський). 2. присл., рідко. Те саме, що по́ряд¹ 1; поблизу. Гора, в ній нора з дверима, побіля товстий явір (М. Кропивницький).