повішати[пові́шати]

ПОВІ́ШАТИ, аю, аєш, док., кого, що. 1. Повісити, почепити все або багато чого-небудь. Настя повішала на стінах два ряди гарних образів (М. Коцюбинський); Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці (І. Нечуй-Левицький); Волам роги, як те вільце, червоними та блакитними широченними стрічками ввили, вінки з дубового листу та з золотих гвоздиків на шиї волам повішали (П. Куліш). 2. Скарати на смерть через повішення всіх або багатьох. – А якщо зробите не так – Повішаю усіх, неначе тих собак (Л. Глібов); Я рвався мислію до своїх, але спалахнула, прикувала до землі ноги жаска думка, що їх поведуть і, може, порубають за отим рогом або повішають, поколесують навпроти страшної Юстиць-колегії (Ю. Мушкетик); Вони позводили нас із ума своїми газетами! .. І скреготить зубами, що вчасно не повішав їх усіх, і пропонує спосіб розправи з ними – колесувати, четвертувати їх і т. д. за те, що от їх “бідних до такого довели” (І. Багряний). 3. діал. Повісити (у 3 знач.). [Сашко:] Село спалили [вороги]. І нашу хату спалили. Татка мого повішали (З. Мороз). ◇ (1) Пові́шати носи́ – те саме, що Ві́шати (хню́пити, опуска́ти) / пові́сити (похню́пити, опусти́ти) но́са (ніс) (про всіх або багатьох) (див. ві́шати). – Чого ви зажурилися, носи повішали? – Ну, кажу, до ягід! (Панас Мирний); – Орли! Чого носи повішали? Сидите собі тут і нічого не знаєте? Розгром німців під Москвою! (В. Кучер); – Що ж це ви, поніміли всі, га? Ну чого носи повішали?! (І. Багряний).