пожувати[пожува́ти]

ПОЖУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док. 1. що і без прям. дод. Док. до жува́ти 1, 2. Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася (Панас Мирний); Старий пожував ягоду й сплюнув (О. Довженко); Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились (І. Нечуй-Левицький); – Стояв я .. під деревом і думаю... дай... сухарика пожую (Григорій Тютюнник); * Образно. [Пилип:] З путящої балачки, то й ми [мужики] дещо розжовуємо. [Свирид:] Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш... (М. Кропивницький); * У порівн. Оце тисяча [карбованців] обстрьопаними, старими бумажками... Та й заялозили ж їх діди та баби! Неначе в роті пожували (І. Нечуй-Левицький). 2. що і без дод. Жувати якийсь час. Іван підбіг, приклав портрет до стіни, а Каленик, пожувавши ще трохи, вийняв хліб з рота і приліпив (М. Коцюбинський); // Взявши що-небудь у зуби, зробити кілька жувальних рухів. – Що чувати, що видати у вашій конюшні? – спитав Перегуда. Захар пожував сиві вуса, підвів на нього очі: – Погано (В. Кучер); Бова нервово пожував .. тонкі губи (Д. Ткач); // чим, у сполуч. зі сл. губами, ротом. Зробити кілька рухів губами, ротом, як під час жування. Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах (З. Тулуб); Спробувала [Уляна] пожувати ротом, але біль скував щелепи (Іван Ле).