поносити[поноси́ти]

ПОНОСИ́ТИ, ошу́, о́сиш, док., що. 1. Носити що-небудь якийсь час. Вже Олена дружечок збира, коровайниці вже досі діжу по хаті поносили, а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв сліпого скрипника на весіллі грати (Г. Квітка-Основ'яненко); // Відносити що-небудь кудись одне за одним якийсь час. – Отож тепер щодня носить [жінка передачі]. Хай поносить (Ю. Збанацький). 2. Перенести багато чого-небудь кудись; позносити. Де Настя – там і Гнат. Жнуть на лану пшеницю – він поносить та поскладає в полукіпки її снопи (М. Коцюбинський). 3. Носити який-небудь одяг якийсь час. 4. Зносити, довести до непридатності багато чогось. Як гукнула сестра багатая – Обізвалась доля добрая: – Чи ти ті жупани поносила, Бо я тобі вже других нашила! (з думи); – А скільки одежі мені насправляв [чоловік]? Ще й досі не поносила... (В. Кучер). 5. Перебувати в стані вагітності певний час. Коли б оце Мірошниченкові самому довелося поносити дитя, не задавав би їй дурного питання, а різав би норму [землі] як миленький, ще й на гак не поскупився б (М. Стельмах). 6. Бігти нестримно якийсь час, не підкоряючись тому, хто править (про коней). – Бач, яка цяцька? це через неї мені святки, – мовив Спиридон, показуючи перев'язану руку. – Що ж то таке? – злякалася Настя. – Пусте, – кінь трохи поносив (Л. Яновська); Та оце ж і їхав, так “баба-коровниця” дорогу перейшла... Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб'є, або перекинусь дорогою, або коні поносять... (Остап Вишня). ПОНО́СИТИ, о́шу, о́сиш, недок., що, розм., рідко. Лаяти, судити кого-небудь. То ж поносили сусіди ту саму сусідку, якій ще недавнечко й стежку до свого двору промітали... (Л. Яновська); – Що ми – послідні які, що вона поносить нас, увесь рід? (Панас Мирний).